Текст книги "Марсові онуки"

Автор книги: Александр Казанцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Бриючим польотом, зрізаючи кінцями перетинчастих крил піну гребенів, ящір наближався до всюдихода.

Олекса дивувався, розглядаючи страховище. Справжній дракон із стародавніх казок. Дракон! Таке ж «драконове пташенятко» збивав своїм свистом Соловей-розбійник.

Олекса розширеними очима дивився на Іллю Юрійовича. Той зрозумів його без слів.

А Добров уже порався біля апарата ультразвукової розвідки, який вони з Олексою перемонтували.

– Ні! Брешеш! Знаємо, чим тебе взяти! Знаємо! – гукнув Олекса, кидаючись до приладу.

Чудовисько, піднявши одне крило вище другого, робило майстерний віраж, знову прямуючи до жертви.

Загрозливо наближалися розкрита зубаста паща, лускаті груди і хвіст, що борознив піняві гребені, лишаючи буруни.

Добров увімкнув прилад.

Невидимий ультразвуковий промінь пронизав густе венеріанське повітря і торкнувся броньованого тіла велетенського ящера.

Ніхто з людей, одягнутих у скафандри, не відчув зараз ультразвуку. Ультразвук влучав у чудовисько спрямованим променем, уражаючи його нервові центри. Люди не були навіть певні, чи працює прилад…

Чудовисько летіло далі, стрімко знижуючись. Його хвіст зачепився за гребені хвиль, пішов під воду.

Птеродактиль був уже мертвий, та велетенська його туша за інерцією летіла на колишню ціль і всією багатотонною вагою впала на вутле суденце, накривши його.

Все скінчилося в одну мить. І всюдихід, і труп звіра зникли в киплячій піні.

Лютий вітер зривав її з гострих гребенів. Велетенські вали котилися до берега, щоб розбитися об скелі.

Навіть слідів суденця і хоробрих сміливців, що намагалися допомогти колегам, не лишилося на поверхні розбурханого венеріанського моря.

Розділ шостий
САМОТНЯ В КОСМОСІ

Мері Стрем була сама в кабіні, сама на кораблі, сама в усьому космосі.

Будь-яка жінка на її місці могла б збожеволіти. Мері не збожеволіла, та вона втратила здатність що-небудь відчувати. Не тільки за корабельними стінками була порожнеча. Порожнеча була в ній самій.

Гаррі більше нема.

Неприродно спокійним голосом повідомила вона про це командору експедиції. Вона повинна була зробити таке повідомлення і передала його, не вірячи собі, не бажаючи повірити…

Вона ждала, що росіяни повернуться назад – адже їм нікого було більше рятувати.

Через магнітні бурі радіохвилі не проходили, і Мері протягом кількох кіл, які зробив «Просперіті» навколо планети, не мала зв'язку зі всюдиходом. Вона чекала радіограми з корабля «Знання», і раптом радіолокатор знайшов всюдихід не біля ракети, а у відкритому морі.

Мері, хвилюючись, відрегулювала екран локатора на граничне збільшення. Вона чітко розпізнала силует амфібії, що гойдався, очевидно, на хвилях.

Та на радіовиклики росіяни не відповідали. Мері не могла збагнути чому – адже вона не уявляла собі, що коїлося в бурхливій протоці, через яку ризикнули плисти росіяни…

І раптом бортінженер Добров передав в ефір кілька уривчастих фраз. Прилади записали їх на плівку, і Мері потім без кінця з жахом прослухувала:

– … Шторм тринадцять балів… Бачимо той берег… Нападає літаюче чудовисько розміром з океанський корабель… Передайте на Землю, що…

І більше ні слова.

Решту розповів екран локатора. Найстрашніше Мері побачила сама…

Таємниче чудовисько не відбивалось на екрані тінню. Мері тільки в думці уявила, як тінь двічі пройшла по силуетові всюдихода. Але те, що силует всюдихода зник, вона побачила на екрані. Їй перехопило дихання. Очевидно, чудовисько пірнуло із поживою на дно.

Мері люто стукала по пульту кулаками. «Просперіті» минув місце, де розігралася драма, летів в іншу півкулю, і вона не могла його спинити, як не могла стримати себе. Вона плакала…

Це було ридання сильної людини, яка не тільки приголомшена горем, але й відчула цілковите своє безсилля.

Вона не людина, що здатна мислити, діяти, боротися, – вона тільки частина апаратури корабля, який приречений кружляти над безлюдною тепер планетою!..

Спочатку американці, потім росіяни… На Землі ми часто протистояли один одному, шукали шлях, на якому можна бути поруч, змагалися в багатстві, впливові на уми, висоті ідеалів і справедливості, в перемогах науки, підкоренні космосу, а тепер збудували майже рівні щодо досконалості космольоти, на яких пліч-о-пліч увійшли в чужий світ і ось загинули в цьому чужому світі…

Росіяни, завжди трохи загадкові, незбагненні, якими лякають і яких не розуміють через далекість їхньої душі, мислення, підходу до всього.

Чому, незважаючи на її повідомлення про зникнення американської експедиції, вони все ж таки ризикнули плисти через протоку? Що за люди ці росіяни? Коли дізнаються про них в Америці всю правду?

Мері дивилася на себе у спеціально для неї вмонтоване в пульт овальне люстерко і сама собі здавалася чужою. Запалі очі, тремтячі губи, скуйовджене волосся…

Досі Мері Стрем не вміла плакати, не знала страху, не знала безсилля.

Слабка надія завжди жеврітиме, поки живе людина.

Можливо, відмовив прилад?

І Мері намагалася намацати радіолокатором хоча б що-небудь на поверхні страшної планети.

Та корабель пролітав переважно над океаном. Водяні простори займали більшу частину планети.

Ще й ще раз опинялась Мері над місцем висадки людей і знову переконувалася, що нема на локаторному екрані ні точки робота, ні рисочки всюдихода.

Як гірко, як безглуздо закінчилася одна з найсміливіших експедицій, які будь-коли організовувала людина!..

З трьох кораблів, з дев'яти обранців людства лишилась тільки вона, Мері Стрем, донька багатія, наречена безстрашного вченого, заради якого вона зробила більше, ніж може зробити закохана жінка, – перемогла страх і слабкість… Вона лишилася сама, а його, іронічного телепня, простого, близького, небагатослівного і романтично захопленого Гаррі Вуда, якому належать усі премії, присуджені на Землі за відкриття в інших світах, його нема, як нема і всіх тих, хто був із ним, поділив його долю, намагаючись урятувати його…

Колись Мері ради слави стрибнула із скелі в буремні хвилі прибою. Зараз у її затемненому горем мозкові майнула дика думка знову стрибнути, цього разу в океан кривавих хмар, повернути рулі, ввімкнути дюзи, ринути вниз, згоріти, сяючим болідом упасти на те місце, де помер Гаррі, де загинули росіяни…

Та ні! Невже вона дістане від Життя кулю в спину, боягузливо залишаючи поле бою? Ні, ні! Якщо падати, то тільки горілиць, діставши смертельний удар у груди. Є запасний планер! Обов'язок останнього дослідника, обов'язок подруги, дружини героя – спуститися на поверхню планети, пройти будь-які джунглі, переконатися в загибелі Гаррі. І, можливо, врятувати його, дістатися до російської ракети, стартувати на ній, знайти «Просперіті» з паливом і повернутися на Землю!..

Що? Божевілля? Чи може одна жінка зробити те, чого не змогли зробити п'ятеро дужих мужчин, що керували машинами, вона, слабка…

Хто говорить про слабкість жінки, той забуває, що нема більшої сили, ніж сила жінки, яка ладна знести все в ім'я обов'язку і почуття, сили жінки, дружини й матері, завдяки якій існує людський рід!

Сповнена рішучості, забувши про хвилинну слабкість і сльози, Мері, підтягнута, напружена, з сухими пломінкими очима, пройшла у відсік, де стояв запасний планер, такий же, як той, на якому полетіли Вуд і Керн.

Який мужчина зважився б на такий план?

Мері обмірковувала його в усіх деталях. Досягти квадрата «70», опуститися на місці, де останній раз бачила вона точку робота..

Вона схилилася над глобусом Венери, який було складено разом з росіянами з допомогою радіолокаторів.

Залишалась Земля…

Ні, Мері ні в кого не проситиме дозволу! Вона не просто самотня, – вона велично самотня в космосі! Вона єдина в усьому міжпланетному просторі вільна, що відповідає тільки сама перед собою, вона не зв'язуватиметься з Землею, зі штабом перельоту. Вона тільки гляне на Землю, можливо, послухає її голос…

Мері притиснулась чолом до холодного скла ілюмінатора.

Бездонна чорнота, в якій блискотять світи, що киплять в атомному вихорі…

І серед них люба й далека блакитна зіронька, найпрекрасніша, вродливіша за красуню зірок, якою Мері милувалася з Землі на світанку і яка похмурим горбом затуляє зараз частину зоряного неба. Блакитна зірка, рідна Земля!

Ні, Мері не могла не почути її голосу. Ще є час… «Просперіті» має зробити навколо Венери майже повний оберт.

І Мері ввімкнула радіоприймач.

Зараз за розкладом не було радіозв'язку, та дівчина зовсім несвідомо намагалася почути голос Землі.

І раптом вона почула його…

Будь-яка передача на Венеру вимагала затрати величезної потужності, вона була стиснута в могутній імпульс, де в безліч разів прискорені звуки зливалися в яскравий сплеск…

Зараз ці сплески лунали один за одним, наче на «Просперіті» передавалася сила-силенна телеграм.

Апарати «Просперіті» розшифровували сигнали, уповільнювали звуки, передавали їх людською мовою.

Та це виявилась не мова, а співи.

Пісня Землі!..

Для Мері в цій пісні звучала сама Земля! Гори, їхні сяючі снігові верховини. Небо, бездонне, синє, з рухливими, легкими, як шарф, хмарами. Сонце, земне, яскраве, не потворно кудлате, а веселе сліпуче кружальце, що ласкаво гріє. Ліс, чудовий, зовсім не похмурий, але загадковий… І вітер хвилями шарудить у листі. Ріка, повільна, холоднувата. Простір прерій і вершники, що скачуть за обрій. І сама вона скаче разом з батьковими ковбоями. Трава там сягає до плеч. А ось у садку трава м'яка, шовковиста. Пташки співають на гілках, щебечуть, перегукуються. Далекий гудок пароплава. Стрічка шосе. Шалена їзда у відкритому автомобілі. Гірські повороти, від яких і перехоплює подих і радістю сповнюється серце… А на повороті – незграбний і милий чоловік з недоладним жмутиком трав… Скрип гальм, легкий піт на чолі і простягнутий їй із жартівливою вдячністю букет із трав… Гаррі!.. Її Гаррі!

У кабіні космічного корабля лунала пісня Землі, аби нагадати Мері, що вона не сама в космосі, що рідна її планета з мільярдами людей теж рухається в тому ж космосі і думає про неї.

Пісню передавали для Мері зі штабу перельоту, хтось чуйний думав про неї.

Хіба може вона не попередити про те, на що зважилась!

Радіостанція штабу американської частини експедиції викликала її.

Мері перемогла себе й відповіла. Прискорені звуки її голосу електромагнітним сплеском помчали до Землі в могутньому імпульсі розряду електричних конденсаторів. Цей сплеск долетить до Землі тільки через триста секунд, через цілих п'ять хвилин. Мері взнає, що її відповідь прийнято, тільки через десять важких хвилин… Тільки за цей час світлові або електромагнітні хвилі досягнуть Землі; дійдуть від Землі до Венери… Для Мері в цей час хвилини здавались годинами.

Її почули. І Мері дізналася, що весь світ Землі, люди в Америці, Європі, Азії, Австралії, Африці сумують у зв'язку з трагічною загибеллю членів експедиції…

Американський штаб перельоту передав Мері наказ: «Просперіті» залишити Венеру. Мері Стрем, єдиній, що зосталася жива, повернутися в Америку, де її зустрінуть, як національну героїню…

Мері не відразу збагнула, що це означає – національна героїня…

Кібернетична машина байдуже надрукувала текст переданого наказу.

Мері, закусивши губу, перечитувала скупі й короткі рядки.

Отож, вона не належить собі в космічній порожнечі, вона належить Америці?..

А Гаррі?

Автоматична друкарська машинка відстукувала рядок за рядком. Родина Мері не виходить із церкви, молячись за неї. До неї простягають руки батько, мати, брат… Академії багатьох країн обрали її своїм членом або членом-кореспондентом… Їй присвоїли багацько почесних звань, присудили американську премію з астронавтики… Комітет Нобелівської премії в Швеції розглядатиме її звіт про політ як найвидатнішу наукову роботу…

І ще, і ще… Газети публікують сенсаційні повідомлення, що тисячі молодих людей, захоплених подвигом дівчини, шанобливо поділяючи її горе, ладні присвятити їй своє життя і майно, пропонують їй свою руку… Серед них кілька синів мільйонерів, знамениті кіноактори, відомі бейсболісти і боксери, один вождь індіянського племені і навіть молодий католицький кардинал, готовий в разі згоди Мері скласти з себе сан, здійснивши тим самим подвиг, угодний богові…

Люди Землі думали про Мері, вони жаліли і любили її…

Мері слухала голос Землі, гордо закинувши голову.

Вона написала коротку радіограму. Їй не потрібні почесті, вона поділить долю тих, з ким разом полинула в космос, або врятує тих, хто, можливо, ще живий.

Мері не передала цієї радіограми. Апарати мали автоматично передати її, як тільки вона сяде на планер, чекаючи, коли спрацює реле часу і планер почне політ.

Мері наважилась. Вона гадала, що наважилась. Вона вже наділа скафандр…

І раптом вона збагнула, що не зможе стрибнути вниз із космічної висоти… Не треба було слухати Землю… Ні! Не освідчення в коханні, навіть не повідомлення про вшанування її і навіть не наказ. Не треба було слухати пісню Землі. Ця пісня заворожила Мері, зробила її безсилою для останнього подвигу, а її ясний розум раптом перестав визнавати подвигом вчинок, на який вона зважилась.

Ні, не смерть на Венері поблизу Гаррі, а життя на Землі для уславлення імені Гаррі, можливо, заради продовження його справи… На це потрібні сили, а не на загибель…

Подвиг не в тому, щоб ринути вниз і згоріти в атмосфері чи загинути в джунглях,

подвиг у тому, щоб самій, без командора і шефа, без інженерів, довести «Просперіті» до Землі… Якщо вона загине в дорозі, вона буде гідна Гаррі і всіх тих, хто лишився в космосі з ним, якщо вона долетить до Землі і навіть посадить корабель на космодромі в Скелястих горах, то вона зробить це в ім'я Гаррі.

Мері знищила прощавальну радіограму.

Вона написала іншу:

«Мені дуже важко летіти від Венери. Я одержала наказ про повернення і дуже хотіла б виконати його. Я не знаю, чи зможу це зробити. Адже мені нікому допомогти. Можливо, я зіб'юся зі шляху чи збожеволію за ці місяці, які маю бути в дорозі… Мені вельми хочеться на Землю, вельми… Адже я думаю про те, як можна нарвати букет квітів чи скупатися… А ви хочете обирати мене в академії. Я постараюсь виконати наказ. Найважче для мене стартувати, зійти з орбіти навколо Венери. Мені буде важко відлітати од планети мого горя, тому що я боюсь бути щасливою на Землі».

Мері перечитала радіограму, яку мали передати на Землю автомати, і лице її скам'яніло.

«Просперіті», остання сходинка, якою мали скористатися ті, хто спустився на Венеру, йшов до Землі.

Частина третя
СОНЯЧНЕ ПЛЕМ'Я

Розділ перший
МАНА

Три дослідники, одягнуті в космічні скафандри, поринали на дно…

Їхній міжпланетний одяг із м'якої пластмаси, шоломи й апаратура для дихання не поступалися водолазним костюмам. Важке спорядження тягло на дно.

Спершу всі загубили один одного. На глибині вже не червона, а зеленава вода дедалі густішала, темнішала, аж поки перетворилася на чорну млу.

Радіозв'язок під водою не діяв.

Олексі зробилося погано. Він, що тільки-но сміливо знімав кінокамерою птеродактиля, зараз, нікого не чуючи, нічого не бачачи і не відчуваючи, загукав чужим, хрипким голосом. Його не почули… Він рвонувся вбік, простягнув руки, щоб намацати товаришів. Щось слизьке торкнулося його руки. Він відсмикнув її з огидою.

До болю стиснувши щелепи, він повільно спускався на дно.

Коли зрештою він став на м'який мул, то відчув сором за свій лемент. Він навіть зрадів, що його не почули.

Праворуч, розтинаючи чорнильну водяну товщу, спалахнув яскравий сріблястий конус, що упирався в розмитий туман.

У промені метнулись дивовижні риби з пилкоподібними хребтами, з очима, що горять у промені, як у котів, метнулись і зникли… А замість них на освітлений простір вийшов Ілля Юрійович, величезний, спокійний, бородатий, усміхнений. Він немовби стояв не на дні венеріанського моря, а на березі, де недавно сказав своїм помічникам, що в крайньому разі всюдихід опуститься під воду і вони перейдуть протоку по дну…

Олекса, переборюючи щільну перепону, дістався до Богатирьова і обійняв його. Ілля Юрійович не відхилився, як завжди.

Прожектор на всюдиході засвітив Добров.

Затонулий всюдихід уцілів! У світлі прожектора виднілось велетенське перетинчасте крило і частина гороподібної туші знищеного ящера, хвіст якого притиснув всюдихід до дна…

Вивільнити всюдихід було нелегко. Довелося ввімкнути двигуни. Насоси засмоктували не повітря, а воду. Відкидаючи її вниз, вони трохи підняли всюдихід разом із страхітливим хвостом. Богатирьов і Олекса підставили плечі, щоб утримати цей хвіст. Добров вимкнув насоси і ввімкнув реактивний двигун. Всюдихід спустився на дно і рвонувся.

Машина була вільна.

Олекса і Ілля Юрійович вибралися з-під драконового хвоста.

Ілля Юрійович нахилився, щоб торкнутися корпусу всюдихода антеною, і подав знак, щоб його товариші зробили так само. Тепер можна було розмовляти через шоломофони.

– Бачу, рухатися він може вільно, – кивнув на всюдихід Богатирьов.

– Аби не збочити зі шляху, – відгукнувся Добров.

– Як добре, що магнітне поле на Венері таке сильне! – зауважив Олекса. – Компас діє. А я ж злякався… заверещав, – признався він.

– Тремтіти ще доведеться всім, – пробурчав Добров. – Тепер жди іхтіозавра якого-не-будь. Не знаю, чи зарадять лихові наші підводні рушниці.

– Все ж таки вийми їх, – наказав Ілля Юрійович.

Добров знову ввімкнув насоси, що створювали повітряну подушку. Вони засмоктали воду і спрямували вниз струмінь.

Добров так відрегулював роботу насосів, щоб машина залишалась у завислому стані. Самому йому довелося вибратися на дно. Дістаючи рукою прилади керування, він увімкнув горизонтальний двигун на найтихіший хід.

Тримаючись «а борти, всі рушили вперед.

Антени не торкалися тепер металевого корпусу, і зв'язку між подорожніми не було.

Прожектор освітлював химерне строкате дно. Мул було засіяно самоцвітами, які веселкою вигравали в прожекторовому світлі. Та хутко виявилася їхня дивна якість. Сині, жовті, золотаві, під впливом світла вони швидко міняли забарвлення, ставали всі яскраво-червоні, а потім брунатні, як мул… Багато з них не тільки міняли забарвлення, але й відповзали зі світлої смуги в тінь. Скоріш за все, це були черепашки молюсків або ракоподібних.

Риби, крім зграйок спритних мальків, що проносилися прозорим віялом, уникали випливати на світло. На самому краю освітленого конуса очі їхні горіли по-вовчому.

Ілля Юрійович взяв гранатну рушницю. Вона могла допомогти й під водою. Добров і Олекса озброїлись рушницями-остенями.

Ілля Юрійович йшов перший, і його силует виділявся на тлі освітленої води. Він повертав голову, тривожно вдивляючись у темряву.

У промінь прожектора стали потрапляти скелі неправильної форми, занесені мулом, порослі водоростями.

Доброву доводилося лавірувати між ними.

Олекса жадібно вдивлявся в їхні обриси, що танули в мутному тумані.

Добров знайшов прохід, уздовж якого скелі тяглися по обидва боки, входячи рівними рядами в темряву.

У Олекси стиснулося серце. Він не міг позбутися відчуття, що вони рухаються… вулицею.

Це було смішно. Романтична впевненість Олекси в тому, що на Венері є розумне життя, під тиском незаперечних аргументів Доб-рова давно вже похитнулася. На Венері ера розвитку виявилася надто рання, щоб можна було чекати появи розумних істот. Венеріанку він бачив тільки під час марення. Та все ж таки які дивні скелі!..

Звичайно, Добров обурився б, довідавшись про дикі здогади Олекси. Ілля Юрійович, мабуть, покартав би його, назвавши мрійником.

Проте не можна ж пройти повз такі скелі, навіть не глянувши хоча б на одну з них зблизька…

Олекса наздогнав Богатирьова і торкнувся його плеча. Той здригнувся і рвучко обернувся.

Олекса показав на скелі, потім на свої очі, зробив благальний жест руками.

Богатирьов глянув на герметичний ручний годинник і заперечливо похитав головою.

Олекса підняв палець. Одну тільки хвильку, одну тільки скелю. Адже єдина можливість!..

Ілля Юрійович насупився, схрестивши руки на грудях, показуючи, що він ждатиме, та тільки недовго.

Олекса рушив уперед до освітленої скелі.

Удари серця відлунювали в скронях.

Аби це насправді виявилися руїни!..

Проте скеля, напівсхована під мулом, найменше нагадувала руїни будови.

Але чому всі ці скелі так виструнчилися, як під лінійку? І по другий бік «вулиці» теж!..

Колись Олекса їздив у туристичну подорож по Італії і побував у Помпеї. Він як зачарований роздивлявся тоді стародавнє місто руїн, що понад тисячоліття пролежало під попелом Везувію.

Його здивували рівні вулиці, ряди цегляних будинків без дахів, що тулилися один до одного. На бруківці були глибокі вибоїни від колісниць… Скільки століть треба було їздити по цих бруківках, щоб вибити в камінні такі колії! Він заглядав у будинки без дахів, намагався уявити, які тут жили люди… Маленьке містечко тисяч на двадцять жителів, та в ньому були й громадські лазні, і спортивна зала для юнаків, і античний театр з чудовим півкругом амфітеатру, і відкритий форум для зборів, і храм з уцілілими колонами!..

О, якби побачити зараз бодай одну колону!

Олекса йшов попереду всюдихода, в широкій частині променя, де світло захоплювало напрочуд рівний ряд скель.

Та колон не було…

Невже ці підводні житла споруджено якимись тваринами? Будують же бобри греблі й хатки… Не кажучи вже про геометрично правильні мурашники.

Розставатися з мрією завжди дуже важко.

Олекса вперто йшов, роздивляючись кожну скелю. Поблизу виявилося, що вони мають різноманітну форму і зовсім не нагадують Помпеї. Аби знайти бодай один вхід до скелі!..

Він так і подумав – «вхід до скелі». Не наважився домислити «в дім», та слово «вхід» подумки вимовив.

Деякі скелі були набагато вищі за інші, їх геометрично правильна форма здавалась зумисно підкресленою.

Кортіло оглянути бодай одну скелю зблизька. Він обійшов підніжжя скелі, та входу не знайшов. І раптом він згадав, що тваринний світ Венери, напевно, мав пристосовуватися до особливих умов її шаленої атмосфери. Олексі не хотілося припустити, що він має справу з житлом підводних істот. Ні! Він уже мріяв, що перед ним стародавнє, колись затоплене місто!.. Та якщо на Венері літає птеродактиль, страховище, то й розумні будівельники міста могли літати. Тоді вхід у їхні будинки слід шукати не знизу, а зверху… на дахах, що, можливо, не збереглися…

Олекса виплив на скелю.

Прожектор замиготів. Застерігає Добров…

Олекса, перебираючи руками, рухався по скельній поверхні, як по дахові.

Тут світла не було, і нічого не можна було розібрати. Олекса шукав провал на дотик…

Може, це було просто скельне заглиблення, та запальному фантазерові здавалось, що він опускається в житло розумних літаючих істот…

Богатирьов і Добров бачили, як сплив і зник Олекса. Мовчки вони чекали хвилину, дві, три… п'ять…

Богатирьов торкнувся антеною корпусу всюдихода. Добров, побачивши це, зробив те саме.

– Хлопчисько! – почув Богатирьов його голос. – Дозволь, Ілля, я приведу його. Коли б можна було скинути шолом, я нам'яв би йому вуха!

– Йди. Повертайся швидше, – наказав Богатирьов. – Я поверну всюдихід, посвічу вам.

Добров сплив на скелю, як і Олекса…

Скельна вершина, тепер освітлена, виділялася в каламутному тумані. Та в заглибленні, в якому зник Олекса, було темно.

Добров виявився обачніший за Олексу. Він узяв електричний ліхтар. Він освітив ним дивний колодязь, точніше, вертикальний грот…

На глибині Добров помітив рух.

Не потрапив же Олекса в лігво іхтіозавра!..

Добров не розмірковував. Затиснувши в одній руці ліхтар, у другій – ніж, він ринув униз.

У промені світла блиснув шолом біолога.

Добров опустився на м'який мул поруч з Олексою, майже грубо схопив його за руку й показав угору.

Олексині губи ворушилися, він у чомусь хотів переконати Доброва. Та Доброву навіть на думку не спало те, про що мріяв Олекса. Він не міг і не бажав його зрозуміти. Надто різними мовами якщо не говорили, то мислили вони.

Олекса показав Доброву на вихід з гроту внизу – він таки розшукав його зсередини!

Олекса засунув у мішок покритий мулом камінь, що потрапив під руку.

Слідом за Олексою Добров рачки виліз із гроту і з полегкістю побачив освітлений конус. Схопивши Олексу за руку, він рішуче рушив до всюдихода.

Олекса йшов схвильований, приголомшений, злегка протестуючи. Він майже був певен, що побував у житлі якихось істот… та чи були ці істоти розумні?

Підійшовши до всюдихода, він приклав антену до корпусу, щоб Богатирьов вислухав його, але той зиркнув сердито, повернувся спиною і пішов попереду всюдихода.

Добров увімкнув мотор. Поклавши руку на борт, Олекса почимчикував поруч.

Він більше не думав про напад іхтіозаврів. Скелі зліва і справа від освітленого конуса здавались йому химерними будівлями, а попереду, на замуленому дні, він ладен був побачити вибиті в камінні колії колісниць…

Добре, що Добров не «чув» цих навіжених думок!..

Скелі, перетворені фантазією Олекси на палаци й вежі, на куби й піраміди будинків, повільно пропливали назад.

Це було як мана.