Текст книги "Марсові онуки"

Автор книги: Александр Казанцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

Розділ третій
ПЛАНЕТА ТАЄМНИЦЬ

Край велетенської жовтогарячої кулі заступив у вікні радіорубки мало не все зоряне небо.

Як зачарований, дивився на нього Олекса.

Трохи розпливчасті, золотились на сонці неземні гірські хребти. Вони нагадували гребені штормових хвиль, що піднялися й застигли.

Гребені напливали, ставали гострими, пересувались, помітно змінюючись, перетворюючись то в клуби вибухів, то у вежі замків; закручені смерчами, здіймалися колонками, між якими просвічувалися червоні провалля, що інколи сліпуче спалахували світлом вольтової дуги.

Вічні хмари Венери! Колись і Земля була оповита такою самою ватяною ковдрою хмар…

Ось вони, непрозорі, отруйливі хмари, що, здавалося, виключали можливість існування життя на планеті. А втім, чи так це? Аміачні чи метанові, вони пливуть на величезній висоті. Внизу можуть бути зовсім інші умови. Що це за червоні провалля, що спалахують?

Астрономи за мізерними побічними даними намагалися розв'язати питання про життя на планеті.

Висловлювалися найрізноманітніші пропозиції. Декому здавалося, що Венера в усьому схожа на Землю, перебуває в зоні Життя. Проте радіоастрономи якийсь час висловлювали занадто песимістичні погляди. Температура на поверхні Венери становила за їхніми вимірами близько 300 °C!.. За такої температури на планеті не могло бути не тільки життя, але навіть води. Пояснити таку високу температуру на поверхні Венери було дуже важко, вона здавалася надто дивною. Адже майже така температура існує тільки на обернутій завжди до Сонця поверхні Меркурія (400 °C), а Венера набагато далі, до того ж закрита хмарами…

Радянський астроном М. О. Козирєв ще 1961 року висловив припущення, що радіоастрономи вимірюють температуру не на поверхні Венери, оскільки іонізований шар венеріанської атмосфери в шість разів активніший земного і не пропускає радіовипромінювань. Температура 300 °C належить саме цьому іонізованому шарові. Як відомо, в земній атмосфері є шари, де температура в її умовному розумінні, як характеристика теплового руху молекул газу, досягає 700 °C. Щоправда, така «земна» температура зовсім не клеїться з уявленням про «спеку», оскільки щільність газу з такою температурою мізерна. Щодо поверхні Венери, то Козирєв, як і решта астрономів (зокрема Барабашов), вважав, що там температура в межах 30–50 °C.

Розходилися думки і про воду. На противагу думці радіоастрономів інші астрономи схильні були вважати, що поверхня Венери залита суцільним водяним океаном.

А життя?.. Адже саме в морях з'явились на Землі перші живі клітини, вони перетворювалися потім в організми, а ті уперто пристосовувалися, вдосконалювались і розмножувалися.

Проте можливо, що океан, який укриває Венеру, складається зовсім не з води, а з вуглеводів.

Океан нафти!..

Але ж на Венері, близькій до Сонця, атмосфера, звичайно, перенасичена електрикою. Страшенні, безперервні грози з гігантськими блискавками, удари яких видно навіть крізь непроникний шар хмар, одразу ж запалили б океан нафти…

Запалили?.. Якби там був кисень! Кисню в атмосфері Венери тривалий час не знаходили. Тільки 1960 року там було знайдено (у верхніх шарах атмосфери) атомарний кисень. А через рік кримські астрономи знайшли молекулярний кисень, що свідчив про існування органічного життя. А от вуглекислоту знаходили, і навіть у більшій кількості, ніж на Землі. Стільки на нашій планеті було тільки в кам'яновугільний період, коли викинуті вулканами гази дали змогу бурхливо розвинутися гігантській рослинності. Сотні мільйонів років поповнювала жива зелень земну атмосферу киснем, сприяючи появі нових життєвих форм.

Та чи є схожа рослинність на Венері?

Підлітаючи до Венери, дослідники переконалися, що температура на Венериній поверхні швидше допускала існування життя, ніж виключала його. 300 °C справді слід було віднести до іонізованого шару атмосфери, але про те, що відбувалося на поверхні, яка завжди схована за хмарами, робити висновок все ще було важко.

Ще вивчаючи Венеру з Землі, люди науки намагалися думкою проникнути крізь загадкову заслону.

Засновник астроботаніки Г. А. Тихов вважав червонясті промені, що пробивалися крізь заслону Венериних хмар, відбиванням світла рослинністю. На Венері дуже тепло, і рослинність її не потребує теплової частини сонячного спектра, вона має відбивати червоні й інфрачервоні промені.

Після Тихова астроном М. О. Козирєв вивчав увесь спектр світла, що відбито Венерою, і виявив «провал» у фіолетовій і ультрафіолетовій його частині. Венера поглинала величезну кількість енергії, можливо, завдяки фотосинтезу рослин.

Такого висновку дійшли також американські вчені, складаючи баланс енергії Венери. Тільки існуванням на ній рослинності можна було пояснити «захоплення» сонячної енергії, яке було виявлено при складанні балансу.

Два космічних кораблі, американський і радянський, летіли тепер над самою Венерою. Зорельотчики бачили рухливі хребти її скуйовджених хмар, та були поки що не ближче до розгадки таємниці життя на ній, ніж далекі астрономи.

Проблема життя на планетах сонячної системи була темою кандидатської дисертації Олекси, його керівником був професор Богатирьов. Разом з Богатирьовим він брав участь в експедиції на Місяць, його дослідження місячної плісняви виявили її дивовижну здатність до розвитку в земних умовах, зробивши місячні плантації на Землі цілком реальними.

Підказав йому тему той-таки Ілля Юрійович. Він узагалі непомітно керував Олексою, людиною надзвичайно і небезпечно обдарованою. Чотири роки тому закінчивши університет, Попов, маючи сильний драматичний тенор, вирішив стати оперним співаком. Та, зайнявшись музикою, раптом виявив, що може писати чарівні вальси й пісні. Цим і захопився, відразу заживши слави не меншої, ніж мав до того в живописі, якого не полишав. Він писав і пастеллю і маслом, любив і портрети й пейзажі.

Він здатний був на світанні під зливою бродити по лісах, збираючи гриби. Або плавати у човні по річечках і тихих озерах.

У нього були ще й золоті руки, він змалку майстрував радіоприймачі, у студентські роки працював техніком по телевізорах і сам своїми руками виготовив для особистої «бібліотеки» «машину пам'яті» з мільйоном запам'ятовуючих комірок, перетворивши її в портативний довідник з потрібних йому галузей знань.

Ще раніше він зробив собі кишенькову «машину пам'яті» і застосував «електронну шпаргалку» під час екзаменів в університеті, попередньо записавши в її пристрій усі відповіді на екзаменаційні білети.

Після екзаменів він чесно зізнався в цьому і поставив приймальну комісію в скрутне становище. Проте її члени визнали, що студент, здатний створити такий апарат, не менш цінний, аніж той, що відповів на екзамені. Деякі професори казали, що вища освіта, крім загальної культури фахівця, передусім дає вміння користуватися довідниками, і навіть дозволяли студентам заглядати в книжки на екзаменах, як у житті, доводячи, що скористатися цим зможуть тільки тямущі.

Та Олекса вступив не на технічний, а на біологічний факультет. Остаточний вибір між музикою і біологією допомогла зробити романтика космосу, що її розкрив перед Олексою Богатирьов.

Завдяки Іллі Юрійовичу Олекса став зоре-льотчиком, біологом і радистом корабля «Знання», здатним при потребі замінити інших членів екіпажу. За тривалий час подорожі він часто співав у своїй радіорубці перед мікрофоном. Його слухали не тільки Ілля Юрійович і Роман Васильович, але й американці на «Просперіті», і зорельотчики «Мрії»…

«Мрія»…

До найменших подробиць пам'ятав Олекса все, що було потім.

Взнавши по радіо думку американців, Ілля Юрійович викликав Романа Васильовича і Олексу, щоб порадитися з ними.

Він сидів тоді в магнітному кріслі, що притягало костюм, зсутулившись, ніби на кораблі була не невагомість, а потрійна тяжкість зльоту. Широко розставивши великі коліна і спершись на них руками, він невидющим поглядом дивився в куток кабіни.

Роман Васильович, цокаючи магнітними підошвами, ходив по кабіні й ганив американську пропозицію:

– Авантюра! Не передбачено ніякими інструкціями! Пожертвувати ще одним кораблем! Піти на риск подвійного перевантаження «Знання»! Викинути навіть запаси кисню і прилади… Олекса запально перервав його:

– Наші очі на Венері замінять багато приладів!

Добров не вгавав:

– І чи можливо це – спускатися на планері, який призначено для самого тільки робота! Що це? Безумство?

– Швидше сміливість, – встряв Олекса.

Роман Васильович зупинився перед Богатирьовим:

– Як же ти сам гадаєш, Ілля?

– Гадаю – не спитавши броду, не лізь у воду.

– Правильно гадаєш! – зрадів Добров.

– Отже? – тривожно спитав Олекса.

– Отже, думки такі, – підсумував Ілля Юрійович. – Як на Олексу, слід негайно, сторч головою, шугати вниз на американському планері. Як на Романа, виходить – повертай голоблі, покружлявши над планетою…

– І як же? – підвищив голос Олекса.

– І не так, і не сяк. У воду поліземо, та… раніше про брід дізнаємось. Це значить, спершу, як пропонував Роман, станемо супутниками Венери і гарненько вивчимо її: чи не суцільний на ній океан або пустельний материк, що покритий попелом вулканів, де й життя ще нема?

– Цього не може бути! – не втримався Олекса.

– Все можливо, – відповів Ілля Юрійович. – Так ось. Коли з допомогою радіолокації одержимо глобус Венери, позначимо, де її моря, а де суша, коли виберемо місце для посадки, тоді викидай крісла і ліжка пілотів, усе, крім нашого звіринця, і готуйся до посадки на «Знанні». Саме знання доставимо ми на Землю. Роман Васильович знизав плечима:

– І навіщо ти тільки думку людей запитуєш, Ілля?

… Кораблі підійшли до Венери і стали її супутниками, пролітаючи над мінливим, непроникним океаном вічних хмар.

Почали промацувати поверхню планети радіопроменем. Американці на «Просперіті» і Олекса з Іллею Юрійовичем на «Знанні» робили це незалежно один від одного, звіряючи результати по телевізійному зображенню.

Ілля Юрійович показував американцям глобус, на якому поступово з'являлися контури океанів. Містер Вуд у свою чергу показував на екрані свій варіант Венери.

Слід сказати, що варіанти дуже розходилися.

– Тут гори! – сперечався з Гаррі Вудом Олекса.

– Боюсь, що ви сприйняли за гори пилову бурю, – відповідав Вуд.

– Та тут вода, – показував на глобус Олекса.

– Або нафта, – висловлював припущення містер Аллан Керн.

В одному спостереження співпадали – в розташуванні дивної інфрачервоної плями.

Мері Стрем вперше втрутилася тоді в цю розмову.

Керн і Вуд уточняли з Богатирьовим берег океану, а Мері сказала Олексі зовсім тихо, наче на вухо:

– Що, коли ця теплова пляма – місто?

– Постараємося сісти недалеко! – запевнив Олекса.

– Ви щасливий, Олексо, – зітхнула вона, – ви побачите чарівну країну. Все одно споконвічна це пустеля чи… А раптом там цивілізація? І вони бачать нас… Я все вслуховуюсь у тріск атмосферних розрядів, все хочу почути адресовані до нас знизу радіопередачі.

– Марно стараєтеся, Машо, – прорипів Роман Васильович, що підійшов до екрану. – Цивілізації тут не може бути.

– Чому ви так гадаєте? – стурбовано запитала Мері. – Ви проти існування інших цивілізацій?

– Ні, – відповів Добров. – Цивілізація на інших світах можлива, та…

– У нашого Романа Васильовича з будь-якого питання є «та», – сказав Олекса, відсовуючись од екрана.

Добров скоса глянув на нього і сказав:

– Та розумне життя не може виникнути на різних планетах водночас.

– Чому? – здивувалася Мері.

– Цивілізація – це мить на космічному годинникові. Адже планети існують мільярди років, а розумне життя – десятки тисяч років. Воно спалахує і гасне, як і все на світі в коловороті життя. Спалахи розуму співпасти не можуть… Тим більше тут, де містер Вуд передбачає кам'яновугільну еру.

– О'кей! – відгукнувся з екрана Гаррі. – Ви слушно зауважили – кам'яновугільна ера! Командоре! Уточнюємо… тут у вас також вийшло щось схоже на рослинність.

– Рослинність або мілка лагуна. Поки що важко дійти висновку, – відгукнувся Богатирьов.

– Наш містер Вуд знав про це ще з Землі, – дошкульно зауважив Аллан Керн.

– Можливо, що це справді рослинність. Я б дуже цього хотів, – сказав Богатирьов.

Богатирьов і два американці знову схилилися над глобусом.

Мері зробила Олексі знак. Він пішов до радіорубки, надів навушники, почув голос американки:

– Чому вони не говорять про цю теплову пляму?

– Вони вважають її районом вулканів.

– А мені так хотілося, щоб це було місто… Ні! Я не хотіла б цього. Поблизу вулкана Гаррі буде в меншій небезпеці, ніж біля міста невідомих істот…

Край велетенської жовтогарячої кулі затуляв у вікні мало не все зоряне небо.

Розділ четвертий
ПЕРША НІЧ

Корабель «Знання» пішов на посадку.

Інженер Добров розвернув корабель дюзами вперед. Починалося гальмування.

Червонястий океан, що клубочився, насувався знизу.

На телевізійному екрані виднілись напружені обличчя Керна і Вуда.

Ракета настільки знизилась, що торкалася вихрових язиків туману. Вікна на мить ставали рожеві, відтак у них знову зазирали розпеченими вістрями зорі і величезне кошлате Сонце.

Корабель пронизував хмарні гори, що поставали на його шляху, опинявся над глибокими ущелинами, врізався в рожеву товщу, світло гасло і яскраво спалахувало знов.

У кабіні дедалі теплішало. Олекса обливався потом. Очевидно, ракетні верстати розжарилися від тертя об повітря. Добров заощаджував пальне, намагався загальмувати опором атмосфери.

Корабель увійшов у суцільну масу хмар.

Олексу втиснуло в крісло. Це Роман Васильович увімкнув-таки дюзи, загальмував. І вчасно, інакше спеклися б!..

У кабіні засвітилася електрика, за вікном стояла червона ніч.

До радіорубки зайшов Богатирьов і погасив лампочки.

Ні! За вікном була не червона ніч, а червоний день!

Внизу лежали снігові поля з ватяними горбами, що вилискували рум'янцем.

Угорі крізь серпанок хмар просвічувало неймовірно величезне криваво-червоне Сонце, як під час заходу на Землі, тільки ще червоніше, зовсім мідне… На нього можна було дивитись.

Внизу бовваніла не поверхня планети, а новий хмарний шар. Олекса відчував свою вагу, вона приємним почуттям буття наповнювала члени. Він мимоволі напружував м'язи, що зовсім відвикли од справжньої ходьби за місяці польоту. Недарма містер Керн так уперто наполягав на щоденній гімнастиці.

За вікнами мчали білоструменисті потоки. В кабіні стало не так гаряче. Олекса витер піт з лиця і всміхнувся.

Ілля Юрійович порався коло аналізаторів. Показання станцій-розвідників підтверджувалися. Шар отруйливих хмар пройдено. Білі хмари, як і гадали, насичено водяною парою! Водяні океани, а не нафта, не море вуглеводів унизу.

Не мертва планета, а життя в негаданих формах зустріне там дослідників!..

В атмосфері, крім вуглекислоти, виявилося багато азоту, а кисню мало. Та внизу станції-розвідники показали його більше! Радій, Гаррі! Є там рослинність, є!

Корабель виринув з білих хмар.

І відразу ж налетів ураган. Велетенську ракету струсонуло так, наче раптом запрацювали бічні дюзи. Богатирьов ударився об спинку крісла. Олекса вилетів на підлогу – не послухався, не прив'язав себе ременями! Тільки Добров сидів, неначе прикипів до місця, вчепившись руками у важелі керування. Лице його закам'яніло, на голому черепі блищали краплини поту.

Олекса подумав про американців, які мали пройти шалену атмосферу на планері! Які вони все ж таки сміливці!.. Підводячись, зустрівся поглядом з Іллею Юрійовичем. Він, звичайно, думав про те ж саме.

Олекса вчепився обома руками за раму ілюмінатора.

Внизу червонів новий шар хмар… пурпурових і сріблястих.

То це не хмари! Це поверхня планети! Суша!.. Червона суша, материк, вкритий червонястою рослинністю!..

– Гей, Гаррі Вуд! Чуєш нас? – кинувся Олекса до радіоапаратури.

Обличчя Вуда і Керна ще виднілися на телевізійному екрані крізь темні смуги перешкод.

Олекса ввімкнув «телевізійне око», щоб на «Просперіті» теж побачили поверхню планети. Вуд кивнув головою, всміхнувся.

– Вона червона, твоя рослинність! – гукав Олекса. – Саме такою уявляв її твій учитель Гаврило Андріянович Тихов! Та що це сріблясте?

– Це море, – відгукнувся Ілля Юрійович. – Вода срібляста чи такою ввижається зверху… Гра світла.

Телевізійний екран зовсім закрило темними смугами.

– Повна «непрохідність» радіохвиль, – похмуро зазначив Добров.

– Як же вони радіопеленг почують? – стурбувався Олекса.

– Підуть до квадрата «сімдесят», де ми сядемо. Знизяться, почують, – пояснив Ілля Юрійович.

Олекса заспокоївся.

Він милувався дивовижним ландшафтом.

Добров вів ракету до берега морської затоки. На обрії курилися вулкани. Гостроверхі конуси викидали фонтани диму, що розпливався парасольками.

– Ех, Мері, Мері! А ми з тобою сподівалися, що теплова пляма – це «їхнє місто»…

Криваво-червона пляма сонця падала на гірське пасмо. Дослідники «влетіли» у вечір.

Ілля Юрійович вирішив приземлитися на межі дня і ночі, де повинно бути менше бур…

Ракета пройшла низько над вулканом. Попіл обгорнув її пітьмою, потім внизу блиснуло розпечене жерло і вогняні ріки на схилах. Потім знову вода, що мала мідний полиск.

І ліс! Виразно видно зараз ліс, криваві його зарості на березі!

Олекса схопився.

– Слава Життю, вічному і всюдисущому! Воно є тут, є! На сором чванькуватим невігласам, що вважають себе єдиними обранцями Природи, а Землю – центром Всесвіту! – Він кинувся до мікрофона й заволав – Гаррі! Гаррі! Дідько б узяв оцю непрохідність хвиль! Це папороті! Слово честі, папороті! Схожі на пальми, листя тюльпанами…

Ніби пропасниця тіпала Олексу. Все життя переконаний у тому, що на інших планетах є життя, він зараз боявся, що його розбудять…

Добров не сів на морському березі. Хто-зна, які тут шторми або припливи від урагану. Краще сховатися на лісовій галявині.

Ілля Юрійович показав йому рукою вниз.

Обидва вони зовсім не думали про велич відкритого ними світу, а буденно вибирали місце для посадки.

Скелі на болоті. Мабуть, можна ризикнути. В крайньому разі негайно злетіти.

Реактивні двигуни ревіли… Це було могутнє ревіння земної техніки!

Ракета вертикально спускалася.

Поштовх. Ракета нахилилася. Добров готовий був дати «газ», та ракета ще раз хитнулась на вистромлених лапах і завмерла.

Дим, курява й пара обгортали корабель.

– Приїхали, хлопці! – сказав Богатирьов, притупуючи ногою. – Венера!

– Венера… – майже пошепки повторив Олекса, відчуваючи, що все тіло у нього наче налилося свинцем.

Вага становила тут 0,85 земної, та Олексу після тривалої невагомості вона не пригнічувала, а тішила, вливала енергію, жадобу діяння, силу.

У відсікові «космічного звіринця» гавкала Пуля.

Дим і пара розвіялися. Дослідники припали до вікон.

Стелився туман, насувалася темрява.

Велетенські червонясті стовбури, голі й гладенькі, без гілля, колонами тягнулися вгору. Там вони утворювали темні шатра. Трави під ними не було. Замість неї вузлами перепліталося змієподібне коріння. А поміж стовбурами простяглися… сіті?

Олекса так і завмер. Сіті! Майстерно сплетені сіті!

Та вчений заглушив у ньому мрійника. Це були ліани, чіпкі, що обвилися навколо стовбурів, хитромудро сплетені між собою. Гущавина здавалася непрохідною.

До болю в очах вдивлявся Олекса, намагаючись побачити хоч який-небудь рух.

Та насувалася пітьма. Скоро все зникло. Засвітилися вогники і в лісі, і на болоті. Якби не вони, темінь була б непроглядна.

Жителі Венери ніколи не бачать ні зірок, ні сонця…

Олекса вичікувально глянув на Іллю Юрійовича.

– Зачекай, – одразу зрозумів його Богатирьов. – Романе, ввімкни зовнішні мікрофони.

Олекса завмер. У вухах стукотіла кров.

І раптом зразу, без переходу, в кабіну ввірвалася хвиля звуків.

Далекий, уривчастий гуркіт грімкотливої колісниці або нестримної лавини каміння змінився близьким виттям. Потім пролунав пронизливий писк і зойк болю, надривний, хриплий. І раптом залопотіли крила…

Пулька несамовито скавучала і шкрябала перегородку.

Добров хотів увімкнути прожектор, та Ілля Юрійович спинив його.

Тепер чулося ухкання, рівне, розмірене.

Олекса вчепився в спинку крісла. Невже машина?

Почувся тріск ніби роздертої на частини тканини, і відразу – наростаючий свист, що завмер на граничній висоті.

Потім мелодійна нота, друга, третя… Співи? Олекса здивовано глянув на Іллю Юрійовича.

Той заперечливо похитав головою.

Добров засвітив прожектор.

І відразу замовкло все, наче вимкнули мікрофон, завмерло, причаїлося.

Тільки собака жалібно вищав у своєму відсікові.

Сліпуче світло вихопило з пітьми ближчі стовбури велетенських папоротей і сіті ліан, що чомусь побіліли тепер. Змії коріння немов застигли в боротьбі, задубіли.

У хащі заблискотіли зірочки… І ніякого руху.

Олекса не міг подолати тремтіння, а Добров діловито доповідав Богатирьову, що зовнішня температура різко впала від 57° до 31 °C.

«Оце чудово! – подумки вигукнув Олекса. – Що може бути краще для розвитку життя? Кисень біля поверхні є, як і гадали. Щоправда, його втричі менше, ніж на Землі, але він є. І може… Дихають же альпіністи на гірських вершинах!.. Та хіба дозволить Ілля

Юрійович вийти з ракети без шоломів. Слово буде за вараном, голубом і Пулею…»

Богатирьов уважно глянув на Олексу, на Доброва і оголосив:

– Завтра буде видніше… І на Венері.

«Спати? – жахнувся Олекса. – Хіба можна спати на чужій планеті першої ночі? Звичайно, не можна!»

Олекса чув, як крутиться у своєму відкидному «зуболікарському кріслі» Ілля Юрійович. Зовні долітали приглушені звуки. Мабуть, виводив вітер. Тварини неспокійно вовтузились у своєму відсікові. Олексі здавалося, що ракета тремтить від ураганних поривів, та, певно, вона тільки пружинила на посадочних лапах і стояла міцно… стояла на венеріанських скелях.

Усвідомити все це було просто неможливо.

І не тільки Олексі…

Ілля Юрійович все думав, думав про Венеру, все намагався переконати себе, що він уже на її поверхні, і раптом спіймав себе на тому, що думає про Землю. Не венеріанські велетенські папороті поставали перед ним, а тихий сосновий ліс. І навіть смолисті пахощі наче дмухнули звідкілясь, і не чужий поривчастий вітер, а свій, земний вітерець розкуйовдив бороду, і десь у селі, зовсім як Пулька, гавкав собака.

Стежина спускалася до річкової заплави Істри, про яку Ілля Юрійович співав своєму онукові: «Наша річка, наче обручка, в долині в'ється, Істрою зветься». А дворічний Микитась з розгону хлюпався у воду, верещав і бив по ній рученятами, здіймаючи бризки.

Протилежний берег річки був стрімкий, порослий лісом, завжди у затінку…

А на Венері, тобто тут, затінку не жди. Ніколи тут не визирне сонце. Хоч би вже швидше сходило…

І Ілля Юрійович, крекчучи, перевернувся на другий бік, потім несподівано сів і засміявся.

Олекса і Роман Васильович одразу ж підвелися. Вони не спали.

– Що, браття, не спиться на чужій планеті?

Олекса підвівся і притиснувся чолом до зовсім тепер холодного скла.

За вікном накрапав дощ. Звичайний земний дощ.

Дощові краплини були зовсім звичайні, рясні-рясні. Вони збиралися у струмочки і текли по склу, ховаючи лісові вогники… Зовсім як на лобовому автомобільному склі. Ех! Склоочисників не передбачили конструктори!

Олекса обернувся:

– Ілля Юрійович, можна співати?

– Співай, – засміявся Богатирьов. – Як же не співати, коли на Венеру сіли.