Текст книги "Марсові онуки"

Автор книги: Александр Казанцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Розділ п'ятий
ШАЛЕНА АТМОСФЕРА

Мері не могла відірвати од підлоги магнітні підошви. Треба було передати шефу командорів наказ. У репродукторі, краючи серце, лунав радіопеленг, заклична радянська пісня, що була зараз для Мері сигналом розлуки.

Прохід до вантажного відсіку, де Керн і Вуд поралися біля планера, заступив Залізний Джон. Мері ставилась до нього із змішаним почуттям подиву, нелюбові й протесту.

– Прошу вас, Джоне, відійдіть, будь ласка, – чемно запропонувала вона.

Робот, увімкнутий на зовнішні реакції, зразу ж відсунувся, глипнувши на Мері холодними рачачими очима, клацнув і проскреготів:

– Прошу вас, леді.

Аллан Керн нервово обернувся на роботів голос.

Мері простягла йому бланк з радіограмою командора.

– Помолимося господу богові, – сказав Керн, дістаючи молитовник, і вимкнув робота. – Це його не стосується.

Поки Керн бубонів молитви, робот стояв байдужий, з погаслими очима.

Мері присунулась до вікна. Вона знайшла в космічному мороці блакитну зіроньку, найтеплішу, найяскравішу, найкрасивішу, і по-язичницьки молилась їй, молилась за Гаррі і за себе, за їхнє щастя, яке знайдуть вони, повернувшись на цю милу зірку, щоб ніколи вже не залишати її…

Аллан Керн закрив молитовник і кілька секунд стояв мовчки. Він подумки розмовляв зі своїм покійним братом, що пуританськи виховав його без батьків, прищепив йому аскетичну стриманість, філософію вигоди і стриманість ділка. Він згадував хлопчаче захоплення лютою грою регбі, презирство до танців, яскравих краваток і автомобільних поїздок з модними дівчатами, шанобливу ненависть до багатих щасливчиків і несамовите навчання – в коледжі, університеті, на космодромі… І завжди міцну, спрямовуючу Томасову руку, який учив жити серед вовків. Аллан Керн розмовляв зараз про все це з братом і був певен, що той чує його…

Мері відвернулася од вікна і також мовчки розмовляла з Гаррі. Вони прекрасно «чули» один одного.

Гаррі незграбно пригорнув до себе Мері і поцілував її поміж брів. Всю волю зібрала Мері, щоб не розридатись.

Керн відвернувся.

– Джоне, прошу вас зайняти місце в планері. І вас, Гаррі, також, – квапливо запросив він.

Мері треба було вийти з відсіку, підлога якого зараз розчиниться.

Скільки дівчат проводжало коханих на війну! Скільки дружин бігло за стременом чи за підніжкою вагона! Скільки рибачок, стоячи на скелях, дивилося у штормову далечінь! Та Мері здавалося, що ніколи ні у кого не було такого всепоглинаючого горя, як у неї. Щоб горе це, гостре і невблаганне, як ніж гільйотини, впало на неї, Мері треба було повернути червоний важіль…

Мері вийшла з вантажного відсіку, кусаючи губи, зачинила герметичні двері. Закам'янівши, дивилася через кругле віконце, як Керн, а потім Гаррі і, нарешті, робот залізли в кабіну планера, як опісля прозорою пластмасовою напівсферою закрили кабіну зверху. Вони ледве розмістилися там у страшній тісноті.

Планер нагадував стрілу. Відігнуті назад маленькі крила схожі були на оперення.

Гаррі намагався розсмішити Мері, корчив гримаси, показував пальцями, як вони крокуватимуть там, унизу…

Усе всередині Мері застигло, скам'яніло, а вона… посміхалася Гаррі.

Містер Керн подивився на неї і раптом також усміхнувся. Це було так незвично, що в Мері наче відірвалося щось.

Вона зрозуміла його посмішку, як останній наказ, і рвонула на себе червоний важіль.

Підлога зразу ж розділилася на дві стулки, і планер з людьми і людиноподібною машиною провалився, зник.

Мері здалося, що вона своєю рукою знищила їх, та вона поборола себе і пішла до радіорубки.

У репродукторі вже лунав голос Гаррі:

– Хелло, Мей, – так тільки віч-на-віч називав він її. – Я бачу наш корабель збоку. Який же він гарний у польоті! Вам, напевно, дуже приємно літати на такому скакуні.

На пульті радіорубки серед циферблатів спеціально для Мері було вмонтовано овальне люстерко. Мері бачила своє змарніле лице, холодні очі, зблідлі щоки і сльози на них.

– Хелло, Гаррі! – весело гукнула вона в мікрофон. – Вам напевно також дуже приємно летіти на нашому кондорі!

Планер пронизував рожеві хмари. Велетенське сонце затуманилося червонястим серпанком.

Керн і Вуд одягли ковпаки скафандрів і стали схожі на байдужого робота.

Гаррі сердився на себе за те, що розкис, прощаючись із Мері, наче злякався того, що жде їх унизу. Бракувало тільки, щоб шеф помітив це!.. «Коли перебуваєш у кабіні разом із двома людиноподібними роботами…» – нешанобливо подумав Гаррі і посміхнувся.

– Здається, ви тримаєтесь дуже добре? – пролунав голос Керна в шоломофоні.

– Я подумав, як важко в шоломі протирати окуляри, – відгукнувся Вуд.

Через деякий час, що потрібен був електронній машині для «усвідомлення» почутого і обрання з мільйона відповідей найправильнішої, робот сказав:

– Окуляри найкраще протирати замшевою ганчіркою, в умовах нормальної температури, зі скинутим шоломом.

Гаррі кинув на електронного мислителя такий погляд, що можна було порадіти за машину, яка реагувала тільки на слова…

Планер виринув з червоного туману.

Гаррі портативною кінокамерою знімав чужий світ і пригадав знайомий казковий світ західних хмар, на які мрійно дивився ще в дитинстві, тікаючи з ферми в поле, світ уявних палаців, жовтогарячих велетнів, літаючих драконів з кривавими крильми, бездонних криниць із схованими в них сонячними скарбами.

Керн майстерно вів планер. Робот не працював, поблискуючи байдужими скельцями об'єктивів.

– Температура крил нині підвищилась до червоного розжарювання, – байдуже сказав він. – Потрібне охолодження. Якщо ні, крила зруйнуються, планер зустрінеться з твердою поверхнею при швидкості 3,69 милі на секунду. Це не забезпечить збереження моїх механізмів, життя пасажирів і виконання заданої програми.

Робота завжди вмикали на самозбереження, і його логічні побудови були безпомилкові. А втім, Керн і сам уже зробив потрібні висновки і наповнив крила рідким гелієм, щоб охолодити їх.

Планер мчав наче в киплячому молоці. Поблизу проносилися витягнені бульбашки і димчасті шарфи.

Апарат гальмувався тільки опором повітря, і кабіна вельми нагрілась, попри охолодження рідким гелієм. Проте Керн і Вуд, одягнені в скафандри, не страждали від перегріву, а робот був байдужий до спеки.

Венеріанські хмари знаходились на величезній висоті, спіраль гальмування, яку обчислив іще чудовий російський учений, провидець Ціолковський, проходила в їхній товщі. Гаррі Вуд ніяк не міг дочекатися, коли ж планер вирине з каламутного туману і вони побачать нарешті поверхню планети, її незвичайні червонясті ліси…

Планер, облетівши кілька разів навколо планети і поступово знижуючись, мав уже вийти в заданий квадрат «70» материка. Та суша не показувалася. Туман темнішав, з молочного перетворився на сірий, потім на бурий, зрештою, на чорний.

Попереду блиснула блискавка. Робот сіпнувся. Керн з тривогою подивився на нього. Нова блискавка мигнула зовсім близько. Робот затремтів, та не мовив жодного слова.

Планер трясло, тіпало, кидало, як гоночний автомобіль, що зірвався з бетонового шосе.

Від безперервних блискавок кабіну ніби залило вогнем електрозварювання.

Невагомість уже давно зникла, та Гаррі несподівано відчув, що знову втрачає вагу, як у ліфті, що падає. Наступної миті він відчув подвійну, навіть потрійну вагу. Такої хитавиці не буває навіть в океані за будь-якого шторму. Прокляття! Гаррі не знав морської хвороби, та навіть він почував себе кепсько. Він ледве встиг простягнути вперед руки і спертися на залізну роботову спину, що тремтіла од електричних розрядів.

Планер падав у безодню носом униз.

– Радість дияволам! – вигукнув Керн, насилу виводячи машину зі штопора. – Я надто загордів, поклавшись на себе. Прошу вас, Джоне, зайняти моє місце. Перемикаю вас на автопілотування в оптимальному режимі.

Гаррі помітив, що шефове лице вкрито дрібними краплями поту.

Робот, тремтячи при кожному спалахові блискавиць, слухняно перебрався на пілотове місце.

Математична машина зважила на швидкість вітру, його напрямок, шквальність, перепади тиску й температури, висхідні й низхідні потоки, закономірне розташування повітряних ям і проваль, вона прокладала примхливо-звивисту і найкращу трасу польоту серед лютих атмосферних хвиль, обминаючи невидимі гребені, бездонні провалля. І все ж таки…

Потужні потоки шматували планер, підкидали його, спихали з повітряних урвищ, розламували його об майже тверді вихори туману, крутили в диявольському Мальстримі венеріанської шаленої атмосфери… Ніякий пілот не врятував би літальний апарат. Тільки чудова електронна машина, що з субсвітловою швидкістю надлюдського мислення обчислювала кожен рух, могла керувати ним.

Гаррі не знав, де низ, де верх, де світло, де пітьма… І раптом він побачив над головою червоні кола, що обертаються. Він заплющив очі – кола зникли. Знову розплющив – з'явились.

Венеріанські зарості! Він летів над ними вниз головою!

Робот майстерно вивів планер з мертвої петлі, запобігши ударові об поверхню планети.

Ураган ніс клоччя туману чи вулканічного пилу. А внизу тріпотіла різнобарвна, небезпечно близька стрічка заростей.

Над нею летіли чи то тварини, чи то рослини, з розчепіреним корінням-щупальцями, чіпляючись за верховіття ще не вирваних дерев. Невже це потворні чужепланетні перекотиполе? І вони пристосувалися в боротьбі за існування, перелітаючи з місця на місце в шаленому краю неймовірних бур?

Внизу на галявині воронованою крицею блиснула російська ракета.

Залізний Джон байдуже доповів:

– Швидкість вітру – сто двадцять три милі на годину. Щільність атмосфери щодо земної – три і дві десятих. При посадці можуть бути пошкоджені мої механізми. Шукаю інше місце.

– Скиньте на автомобільне кладовище вашу бісову ляльку! – гримнув Гаррі.

– Бог послав нам її за наші молитви, – відповів Керн.

Ракета «Знання» зникла.

Разом із хмарами піску й попелу буря притискала планер до заростей, загрожуючи розбити вщент.

Дерева поступилися місцем хвилям. Їх піняві гребені начебто хапалися за планер. Він пролетів над морською затокою, часом пронизуючи зірвану з гребенів піну.

Промайнув вулканів схил. Планер бриючим польотом мчав над ним.

Робот доповідав залізним голосом:

– У повітрі можна пробути п'ятдесят сім секунд. Можлива посадка на воду, на дерева, на болото. Шанси на загибель сто процентів, вісімдесят шість процентів, шістдесят два проценти. Вибираю болото.

Гаррі не встиг нічого збагнути. Внизу майнули велетенські віяла листя, гострі скелі, купини, баюри… Одне крило зачепилося за камінь і відлетіло. Фюзеляж покоробився і став' мало не вертикально. Апарат зарився носом у трясовину й почав повільно занурюватися.

Керн відкинув пластмасову напівсферу:

– Швидше! В ім'я бога, чорта чи бізнеса! Планер тоне!

Астронавти вискочили з машини, загрузнувши по коліна в багні. Це було багно чужої планети, вони ступили на Венеру, та ніхто з них навіть не подумав про це.

– Радість дияволам! Загинуло все! Джон не залишить планера, поки його ввімкнуто на автопілотування! – несамовито волав Керн.

Гаррі флегматично поліз до потопаючої кабіни, та вистрибнув назад спритніше. За ним слідом, чіпляючись за алюмінієву обшивку, незграбно вибирався робот. Він одразу загрузнув у багнюці.

Нелюдським напруженням витягнули його астронавти на купину. Він спокійно стояв на ній. Керн, опустившись на коліно, зчищав з його ніг липке баговиння, а Гаррі похмуро спостерігав, як засмоктує драговина знівеченого сріблястого кондора. Лишилося тільки хвостове оперення зі смугами американського прапора. Ось і воно зникло.

У калюжі довго з'являлися і лопали бульбашки.

Розділ шостий
МИНУЛА ЕРА

Флагманський корабель експедиції стояв на Венері.

Люди вперше за історію людства дісталися іншої планети. Вони відчували її незвичне тяжіння, слухали її незрозумілі звуки, діждались її несвітлого ранку, та не побачили іншого світу. Венера начебто схаменулась і, як завжди загадкова, закуталася туманом.

– Просто як у Лондоні! – хитав головою Ілля Юрійович.

Олекса згадав Лондон, куди приїжджав з доповіддю про місячну плісняву. Лондон запам'ятався йому як місто «приватних фортець», парасольок і жовтих вогнів. У «приватних фортецях», – у власних будинках, якими пишно називалися похмуро-одноманітні трьох-чотирьохповерхові секції цегляних будівель, – лондонці жили не «по горизонталі», як усі люди, а «по вертикалі». З кімнати до кімнати не переходили, а піднімалися сходами, як у вежі маяка. Зате коло кожної фортеці був свій під'їзд, зовсім такий як у сусідів, з тими ж незмінними сходинками, але самовдоволено пофарбований у свій особливий колір. Від цього колона, що розділяла під'їзди, часом виходила двокольоровою, а кілька квадратних ярдів підстриженої «під машинку» трави біля тротуару вважалися власним садом. Парасольки, як жартував Олекса, відрізняли лондонців од амфібій, дозволяючи «розумним ссавцям» існувати у воді, що оточувала їхній острів морями, падала на їхній острів дощами і підіймалася з їхнього острова туманом. Жовті вогні на вулицях, жовті автомобільні фари, що схожі на жовті котячі очі, дозволяли лондонцям бачити в тумані, як у пітьмі…

А ще краще від жовтих променів пронизують туман промені інфрачервоні, невидимі. Про це подумав зараз Олекса, та не встиг сказати Іллі Юрійовичу, бо думали вони, очевидно, про одне і те ж.

Ілля Юрійович уже сидів за інфрачервоним перископом.

Жестом він покликав Олексу і поступився йому місцем біля окулярів:

– Сідай-но в «машину часу».

Олекса, схвильований і нетерплячий, прикипів очима до м'якого еластичного козирка.

У туманній імлі, як у товщі води, бовваніла велетенська розпливчаста тінь з хребтом, що нагадував гірське пасмо, з довгою витягненою шиєю і могутнім хвостом, який волочився по землі.

Жива істота! Типовий ящір минулих земних ер!..

Добров, заощаджуючи енергію, вимкнув інфрачервоний прожектор, і «допотопна примара» зникла.

Олекса схопився, кинувся до Іллі Юрійовича:

– Ви бачили? Бачили? Це ж диплодок!

Богатирьов, перебираючи густу бороду, задумливо кивнув:

– Інакше й бути не могло. Венера – сестра Землі, молодша.

Олекса і Добров прекрасно зрозуміли, що він мав на увазі. В трійці планет сонячної «зони життя» – Венера, Земля, Марс – Венера була «молодшою» не тому, що з'явилася пізніше, а тому, що остигала довше своїх побратимів. Першим охолоджувався і втрачав атмосферу найвіддаленіший од Сонця Марс. Маючи найменшу з трьох планет масу, він був безсилий утримати часточки атмосфери і водяну пару, що прагнули відлетіти од нього. Він перший з трьох планет втратив «ватяну ковдру» суцільних хмар, яка зберігала власне тепло планети, його первородні океани почали холонути, і в них неминуче мало зародитися життя, коли Земля й Венера були для цього ще занадто гарячі. І життя, що з'явилося в марсіянських океанах, повинно було вийти на сушу через їх висихання задовго до того, як це сталося на Землі. Живі організми на Марсі змушені були пристосовуватися до умов, які змінювалися швидше порівняно з земними, і тому сходи еволюції на Марсі могли виявитися довші, ніж на Землі, там можна було б чекати…

А втім, Богатирьов завжди мовчав про те, що можна було чекати на Марсі. Олексі здавалося, що Ілля Юрійович має з цього приводу невисловлену гіпотезу, та яку, він не знав.

Венера порівняно не тільки з Марсом, але і з Землею відставала в розвитку: досі не втратила суцільного хмарного шару, перебувала ближче до Сонця, остигала набагато повільніше, і на ній цілком можна було уздріти давню земну еру. Ось чому не здивували Богатирьова ні папороті, ні навіть ящір. Не здивувався він, та, звичайно, був схвильований, хоч і намагався це приховати, кажучи Олексі:

– «Машина часу»… Ми перенеслися в далеке минуле Землі, хоча…

Олекса запитально глянув на Іллю Юрійовича.

– Схожі шляхи розвитку природні, – вів далі той, – та вони можуть бути не єдині!

– Отже, на Венері, можливо, побачимо те, чого ніколи не було на Землі? – зрадів Олекса.

Богатирьов кивнув.

– Ілля Юрійович! Дорогий! Ну, дозвольте ж вийти…

– Кортить поглянути? Запитаймо Романа, чи закінчив він стерилізацію?

Стерилізація! Це може видатися дивним багатьом. Берегти Венеру від «земної небезпеки». Та згадаймо про першу ракету, що принесла радянські вимпели на Місяць. Її турботливо дезинфікували навіть перед стартом у здавалось би мертвий світ. Хтозна, якої шкоди венеріанському світові завдали б космонавти, не вживши заходів проти мікробів, які можемо необережно занести з собою.

Олекса зупинився біля вікна, силкуючись розглядіти в тумані «доісторичну тінь», та побачив тільки вологе каміння внизу.

– Туман підіймається! Підіймається! – зраділо вигукнув він.

Добров, задкуючи із сусіднього відсіку, приніс оберемок скафандрів, які опромінив гамма-променями і промив антисептичним розчином.

– Ну, браття, – мовив Богатирьов, – сядьмо, за давнім російським звичаєм, поміркуємо…

Олекса сів, відчувши урочистість хвилини.

Випущена із «звіринця» Пулька ласкаво терлася об його коліна.

Кішка Мурка лишилась у «звіринці» і не відходила од своїх прикутих до підлоги котенят. Народжені в космічному польоті, вони не могли тепер навіть повзати.

– Романе, зброю! – наказав Богатирьов. – Олексо, готуй автоматичну метеостанцію. З її монтажу почнемо. Пулька! За мною! Підемо за населенням ковчега.

Туман огортав тепер ракету лише трохи вище посадочних лап.

Богатирьов, Олекса і Добров зайшли до радіорубки, яка тимчасово перетворювалася на повітряний шлюз.

Разом з ними було і населення звіринця, всі, крім котів. Собака неголосно боязко повискував.

Білих мишей Ілля Юрійович тримав на долоні. Ящірка забилася під пульт. Голуб сидів на Олексиному плечі.

Двері в кабіну щільно зачинили. Добров діловито відгвинчував баранці люка, що вів на Венеру.

Дослідники, одягнені в скафандри з шоломами, нагадували водолазів.

Повітря Венери, щільніше, ніж у кабіні, зі свистом вривалося зовні в щілину трохи відчиненого люка.

Собака перший почув свист і нашорошив вуха.

Олекса і Ілля Юрійович перезирнулися.

Добров стежив за вараном. Ящірка важко дихала, ніби після швидкого бігу.

На лайці шерсть дибилася, і собака тулився до Олексиних ніг. Голуб замахав крильми, та лишився на Олексиному плечі.

Миші витягнули лапки і нерухомо лежали на величезній долоні Іллі Юрійовича… Люк ще повністю не відчинився, а вони вже сконали.

Пулька лягла на підлогу. Боки її запали.

Люк відчинився. Внизу виднілося чорне каміння, гостре й вологе.

Олекса взяв собаку на руки. Добров забрав дві гранатних рушниці й автомат. У Іллі Юрійовича був інший вантаж…

Він почав спускатися перший, відшукуючи ногою щаблі алюмінієвої драбини.

Було видно, як він торкнувся каміння, став на вологий грунт і важко опустився на коліна.

Олекса і Добров переглянулися, як люди, що розуміли один одного.

Російський учений Богатирьов став на коліна на чужій космічній землі, немовби хотів засвідчити повагу до невідомої природи і схвильованість людини, що прийшла сюди.

Та Богатирьов не просто став на коліна, він ще й нахилився, наче віддав земний уклін… Але він не торкався чолом землі, а старанно спушував її лопаткою, розгортав руками.

Добров, що спустився за ним слідом, стояв, як на варті, з однією гранатною рушницею в руках, з другою рушницею за плечима і з автоматом на шиї. Він вартував Богатирьова.

Ілля Юрійович саджав на іншій планеті земні рослини.

Олекса, що стрибнув з останніх щаблів драбини, поклав важко дихаючого собаку й почав копати лопатою ямки.

Перші посланці Землі посадили на Венері чотири рослини: тополю, кипарис, кактус і бамбук, і чотири зернятка: пшениці, кукурудзи, винограду і рису…

Ілля Юрійович піднявся з колін, виростався на весь свій величезний зріст, однією рукою обняв за плечі Олексу, другою – Доброва.

– Ну ось! Здрастуй, Земле-друга! Приймай шукачів! – сказав він. Собака встав, обнюхуючи грунт, зробив кілька кроків і тицьнувся носом у ногу Богатирьова.

– Але ж дихає, дихає! Жива наша Пулька! – сказав Богатирьов, поплескав собаку по загривку й подивився вгору.

Туман злетів кудлатою хмарою, оголивши гостроверху ракету й вершини папоротей.

Майже невидимі в летючій імлі, над лісом ширяли крилаті істоти.

Добров змінив гранатну рушницю н автомат і насторожено вдивлявся у небезпечні хмари:

– Ану, Олексо, пусти-но в політ голубочка нашого. Що він на твоєму плечі відсиджується?

Олекса взяв у руку голуба. Здавалося, він дихав зовсім нормально. Чорні бусинки його очей поблискували. Це був звичайнісінький сизий голубок.

– Ну, лети, віснику миру! – напучував Олекса і підкинув голуба.

Голуб спочатку затріпотів і піднявся по вертикалі мало не до хмар. Потім почав повільно махати крилами зовсім не по-земному, не по-голуб'ячому, хутче як чайка, що летить над хвилями. Щільна атмосфера дозволяла йому ширяти. Він став кружляти навколо ракети.

Дослідники з цікавістю стежили за ним.

І раптом чорною блискавкою вихопився з-за низької хмари крилатий звір з вищиреною зубастою пащею і на мить закрив голуба перетинчастим крилом. Потім трохи не впав на каміння, злетів над ним і сховався в туманних вершинах.

Голуб зник.

Собака гарчав. Шерсть у нього на загривку стала дибом.

– Це птеродактиль, – констатував Богатирьов. – Шкода сизого.

– Що ж ви не стріляли в цю гадину! – накинувся на Доброва Олекса.

– Стріляти тільки в крайньому разі, обороняючись, – суворо застеріг Богатирьов. – Роман має рацію. Витримка у нього є. Шкода голубочка. А справу свою він зробив.

Добров випустив на каміння варана. Ящірка пожвавішала, забігала, залізла на камінь, сповзла з нього, притаїлася, вистромила голову і стала озиратися, немовби виглядаючи здобич.

– Чує, що світ гадів тут, – зауважив Добров.

Пуля загарчала, дивлячись у гущавину. Туман зник. Високо в червонястому небі пливли білі хмари.

Ілля Юрійович наказав дати планеру американців радіопеленг.

Добров почав монтаж автоматичної станції, спущеної Олексою через люк.

Птеродактилі зникли разом із туманом.

Ілля Юрійович ходив тепер з рушницею і автоматом сюди-туди, допитливо придивляючись до гущавини, мовчазної і загрозливої.

Пулька тривожно обнюхувала каміння.

Добров, працюючи, щось мугикав собі під ніс. Викрутка двічі зривалася й падала на каміння. У рукавицях все ж незручно було працювати.

Та ось він увімкнув станцію із світловою батареєю, яка заряджалася від денного світла. Тепер хоча б що скоїлося з дослідниками, прилади, захищені яйцеподібною бронею, триста днів записуватимуть венеріанську погоду, фотографуватимуть небо й навколишню місцевість, а на випадок наближення якої-небудь істоти знімуть її на кіноплівку. Через триста днів потужний радіоімпульс, пробивши іонізований шар венеріанської атмосфери, надішле на Землю в сотню тисяч разів прискорений запис звіту, який розшифрують, сповільнять і відтворять прилади на Землі.

Перші істоти, відбиті на плівці, зображення яких майже через рік побачать люди на екранах Землі, – три радянські зорельотчики, що обнялися перед об'єктивом станції.

Олекса схопив Іллю Юрійовича за руку, показав на небо.

Над їхніми головами, мало не зачепивши верховіття папоротей, пролетів планер.

Олекса замахав руками, перестрибуючи з каменя на камінь. Планер зник…

За ним, ніби наздоганяючи, мчали за вітром рослини з розчепіреним корінням.

– Кепсько, – сказав Ілля Юрійович.

Пулька заскиглила.