Текст книги "Марсові онуки"

Автор книги: Александр Казанцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Олександр Казанцев
МАРСОВІ ОНУКИ

Багато в небі й на землі такого,

Що нашій філософії й не снилось.

В. Шекспір, «Гамлет»

_{Малював ВОЛОДИМИР АПТЕКАРЄВ}

_{Перекладено з видання: А. Казанцев. Внуки Марса. М., Детгиз, 1963}

Частина перша
СЕСТРА ЗЕМЛІ

Розділ перший
ТАЄМНИЦЯ ЖИТТЯ

Звідки взявся у людини мозок?

Звідки і чому раптом з'явився у порівняно слабкої голої двоногої істоти цей дивний орган, що дав їй усеперемагаючу здатність мислити, чого позбавлена решта жителів Землі?

Чому таку чудесну властивість має наймолодша на Землі істота, якій не минуло й мільйона років, яка народжує найнепристосованіших до життя малят і все ж таки незмірно піднялася над тваринним світом?

Певна річ, людину створила праця, та чому викопний череп первісного мисливця майже не відрізнявся од черепа сучасного робітника, мозок ученого – від мозку дикуна?

Дивно, що саме ці питання привели професора Іллю Юрійовича Богатирьова на міжпланетний корабель «Знання», зробили його зорельотчиком і командиром міжнародної космічної експедиції.

Вирушаючи в космос, учений думав про Людину, про таємницю її народження, про вершину земної еволюції, яку досі розглядали лише в масштабі однієї планети. А скільки їх, таких планет, де еволюція може йти своїми шляхами! В одній нашій Галактиці налічують півтораста мільярдів сонць! Хай, як вважають, лише в одного з мільйона світил є планета, що рухається не по витягненій траєкторії, не дуже віддаляючись в глибини вічного холоду, не дуже наближаючись до спопеляючого сонця, хай на мільйон планетних систем припадає лише одна планета з умовами, близькими до земних, – все одно в самій тільки нашій Галактиці таких світів сто п'ятдесят тисяч, не кажучи вже про сестру Землі – Венеру…

І напівсивий велетень з важкуватими, але правильними рисами лиця, що куйовдив розкішну, темну, немов оправлену в срібло бороду, протягом годин у «непроглядній тиші», як любив він казати, вдивлявся в колючий розсип немигаючих різнобарвних світил, цих безмежно далеких вогнищ атомної несамовитості матерії, що дарують навколишнім світам променисте тепло, перше з основ Життя…

Життя виникає повсюди, де є сприятливі умови, де вода не завжди камінь чи газ, але й рідина, де в атмосфері є кисень для творчих процесів горіння, де в наявності найпростіші хімічні матеріали для вдалих комбінацій молекул, що поминули межу між мертвим і діючим, де серед міріад спроб, що канули в небуття, лишилось, збереглось, продовжило існування тільки таке сполучення клітин, яке вже стало першим організмом, що знає обмін речовин і постійну зміну зим і весен, дня і ночі, смерті і життя.

У цього сполучення клітин було стільки ж шансів з'явитися, скільки в будь-якого іншого, та всі інші не залишили сліду в часі, і тільки цей один, перший організм міг жити, існувати і, що найголовніше, давати життя. І як серед мільйонів відповідей на питання є тільки одна правильна, так і цей перший організм був обраний не сліпим випадком, а безпомилковою логікою розвитку, тому що лишився в потомстві. А лишившись, він ліг у фундамент тисячоголового Храму Життя, сходи якого ведуть у незліченні вежі розвитку. Сходинки вирізьблено смертельною боротьбою за право жити в поколіннях, усе досконаліших і пристосованіших. Від форми до форми, від виду до виду ведуть ці сходинки, розгалужуючись, повертаючи то вбік, то вверх, підіймаючись і у вежі риб та плазунів, і у вежі птахів та комах. Але особливо широкі, прекрасні сходинки приводять у найвеличнішу надбудову, що увінчана найвищою і неприступною вежею з банею, під якою розмістився чудовий людський мозок.

Самотнім стовбуром серед трав і чагарників здіймається ця горда вежа до самого неба, до мерехтливих зірок. Та немає в ній цілого маршу сходинок. Тільки десь унизу з'єднана вона з незмірно нижчою башточкою мавп, які сперечаються з… жабами про подібність свого скелета з людським.

Великий Дарвін, що розгадав у тумані пошуку точну архітектуру грандіозної будівлі Природного Добору, в думці заповнював сходинки, яких бракувало у «вежі Людини», часом не вирізьблені в камені історії, а хитро відлиті з гіпсу сучасності, як це було із знаменитим пілтдаунським черепом доісторичної людини, що був спритно сфабрикований невідомим і безсовісним знавцем. На ці ж нижчі сходинки біологічного розвитку помилково ставив Дарвін і сучасних дикунів, не підозрюючи тоді, що взята з канібальського села чорношкіра дитина, одержавши європейську освіту, закінчивши Кембриджський чи Оксфордський університет, стає вченим, бо мозок її має ті самі можливості, що й мозок юного англійського лорда.

Дарвінів сучасник, що одночасно з ним прийшов до теорії природного добору, Альфред Рассел Уоллес, статтю якого про принципи еволюції всього живого Дарвін одержав, уже двадцять п'ять років працюючи над усе ще не опублікованою ним теорією видів, перший звернув увагу на незрозумілу прірву, що відділяла людину від решти тваринного світу. Це Уоллес задав питання: «Звідки взявся в людини мозок?» – маючи на увазі стрибкоподібну кількісну і якісну відмінність людського мозку од мозку решти тварин. У всьому згодний із Дарвіним щодо еволюції живих істот, Уоллес схильний був зробити для людини виняток, пояснивши нерозгадано швидкий її розвиток божественними силами.

Дарвін темпераментно відповідав Уоллесу: «Ні, ні і ні!» – та не мав тоді достатніх доказів.

Доказів і в наші часи мало, проте наука шукає їх, вони мусять бути!

Палеонтолог і антрополог професор Богатирьов, звичайно, був переконаний матеріаліст, він не тільки відкидав божественне втручання в формування двоногого ссавця, який ходить прямо, але й схильний був не замикати Дарвінову теорію на самій лише планеті Землі. Він був переконаний, що саме на інших планетах, де життя в певних формах буде виявлене, можна знайти сходинки у вежі еволюції, яких бракує.

Він брав участь у перших експедиціях на Місяць і вивчав там примітивні форми життя на дні кратера Платона, а також «місячну плісняву», знайдену на краю глибокої тріщини першою експедицією Петра Громова.

Та особливо багато обіцяли дарвіністам відвідини, певно, навіть не Марса, планети глибокої давнини, а передусім юної Венери, де, можливо, пощастить перенестися в минулі ери земної історії, побачити втрачені ланки розвитку природи або натрапити зовсім інші шляхи еволюції.

Богатирьов таки домігся того, що перша експедиція в глибини сонячної системи була направлена не на Марс, а на Венеру.

Дбайливо сам доглядав він, годував і стежив за своїми годованцями в «Новому ковчезі», як прозвав він відсік «космічного звіринця» з піддослідними тваринами: свою улюбленицю сибірську лайку Пулю, яка так страждала від невагомості, що її довелося прив'язати за попонку до підлоги; кішку Мурку, що плавала в повітрі, лавіруючи хвостом і лапами, й народила в дорозі п'ятьох котенят, які не уявляли собі інших умов, окрім невагомості; пару мишей; варана, якого доводилося годувати, обов'язково імітуючи стрибки шматочків неначе живої їжі; і голуба, що втратив на кораблі усяку здатність літати.

Невеличким оранжевим півмісяцем, як маленький Місяць в останній чверті, поставала в корабельному вікні Венера, планета раннього, як хотів вірити Ілля Юрійович, життя, планета бур…

Флагманський зореліт «Знання» замикав ланцюжок з трьох кораблів. Попереду йшов радянський корабель-розвідник «Мрія», названий так на честь першої космічної ракети, що стала десятою планетою сонячної системи.

Посередині летів американський корабель «Просперіті» («Процвітання»).

Кораблі летіли не до Венери, а поперед неї, по власній еліптичній орбіті навколо Сонця. В момент, коли вони підійдуть до її орбіти, Венера мала як би наздогнати їх; тоді всі три кораблі стануть супутниками планети, яку можна вивчити з висоти, перш ніж флагман «Знання», взявши американців з «Просперіті», сяде на її поверхню. «Мрія» і «Просперіті» мали лишитися супутниками Венери на весь період досліджень її поверхні, несучи на собі паливо на зворотний шлях для себе і для флагмана, котрий витратить свої запаси на спуск і піднімання.

Та все змінило страшне повідомлення…

Корабельний радист Олекса, блідий, із скам'янілим лицем, з'явився в отворі радіорубки, наче не наважуючись увійти в кабіну керування, де сиділи в кріслах, прозваних зуболікарськими, пристебнуті через нестерпну невагомість ремінцями командир Богатирьов та інженер Добров, заглиблені в програмування електронно-лічильної машини. Олекса одним поглядом передав Іллі Юрійовичу все, що скоїлося.

Богатирьов рвучко повернув обертове крісло, став квапливо відстібати ремені.

Олекса переступав з ноги на ногу, магнітні підошви, які притягали його до підлоги, зрідка клацали.

Добров також повернувся. Кремезний, з крутим лобом і бритим черепом, він зовні не приваблював, був надто заклопотаний і раціоналістичний. Здивовано дивився він на радиста, що мовчав.

– «Мрія»… метеорит… – тільки й міг вимовити Олекса.

Лише два найбільших у світі телескопи, в Криму і в Скелястих горах Америки, могли стежити за рухом трьох надзвичайно малих зірочок, і лише вони зафіксували спалах на місці головного корабля, що блиснув зіркою, яка миттю народилася і навік згасла…

Так закінчив свій шлях корабель-розвідник «Мрія», що зустрівся з метеоритом. Розпливлася в холодній порожнечі безформна хмаринка, в яку перетворилася і мандрівна залізо-нікелева брила, і чудовий витвір розуму тисяч людей, і три відважних чоловіки з цілими світами почуттів, сподівань, мрій.

Тяжка тиша в космосі, безмірна, всепоглинаюча, стискуюча. Тиша на Землі – це ціла симфонія непомітних звуків, шурхоту, скрипу, далекого собачого гавкання чи шуму поїзда, цвірчання коників у траві, потріскування меблів…

З космосу в кабіну не долетіло і не могло долетіти ніяких звуків.

Ілля Юрійович, незвично похмурий, обважнілий, чув тільки годинникове цокання. Воно краяло серце. Ніколи він не гадав, що цокання може бути таке гучне, галасливе, гірке…

Нарешті він підвів голову, оглянув товаришів.

– Тяжке горе, друзі, тяжке… – сказав він, завзято закручуючи на руці прив'язаний ремінець. – Удар метеорита – і нема більше товаришів наших…

Олекса відвернувся.

Добров перебирав перфоровані картки для математичної машини. На його скроні тіпалася жилка.

– По-людськи не уявити нічого гіркішого, – вів далі низьким басом Ілля Юрійович, – а все ж таки не тільки в цьому біда.

Добров підвів голову, поклав на пульт картки, акуратно пристібнув їх пружинкою.

– Розрахунок простий, – мовив він. – Тепер тільки два кораблі. – Голос його перервався.

Ілля Юрійович уважно глянув на нього:

– В тім і горе.

Добров заговорив сухо, офіційно:

– «Програма, пункт другий. Інструкція, пункт сьомий. На випадок неможливості лишити на орбіті супутника два кораблі з запасами палива на зворотний шлях для всіх трьох від спуску на планету утриматися». Ні нам, ні американцям тепер на Венеру не спуститися. – І, відстібнувши ремені, він рішуче підвівся з крісла; його магнітні підошви цокнули.

Олекса обернувся.

– Це що ж! – гнівно кинув він. – Товаришів наших втратили… за сто мільйонів кілометрів до самої Венери дістались… І тепер повернути назад? Ні! Не бути цьому!

Ілля Юрійович сумно подивився на Олексу. Добров поморщився.

– Обережність – сестра розрахунку, – вів далі він, – обмежимося перевіркою висновків автоматичних станцій. На Венері є що розвідати і через хмарний покрив.

– Що правильно, то правильно, – задумливо підтвердив Богатирьов.

– Уточнимо період обертання – раз, вивчимо атмосферу і вплив на неї Сонця – два, складемо радіолокаційний глобус Венери – три… Дослідимо магнітне поле – чотири, вивіримо полюси – п'ять…

– Не будьте арифмометром, Романе Васильовичу! – перебив Олекса. – Все це вже робили і можуть зробити автомати. Їх висновки ви уточните, і годі. Летіти в космос треба було в ім'я Землі… в ім'я таємниць її розвитку, а щоб відкривати – треба бачити!

Добров знизав плечима.

Олекса рвучко обернувся до Іллі Юрійовича:

– Ілля Юрійовичу… прошу вас… За інструкцією на випадок неможливості посадки дозволяється використати планер.

– Для спуску універсального автомата, – нагадав Добров.

– До біса автомат! Пустіть замість нього мене! – випалив Олекса.

Богатирьов насупився.

– Планер не повертається, Олексо, – серйозно сказав він.

– Я знаю, – мовив Олекса. – Мені зовсім не просто наважитися… Але ж лікарі в ім'я науки прищеплювали собі чуму. Хай я залишусь на Венері, та я повідомлю по радіо все, що побачу. Опишу форми життя. Можливо, виживу до нової експедиції. Я вельми прошу. Мені потрібен тільки планер…

Ілля Юрійович підвівся. В сусідній радіорубці лунав зумер.

– Земля! – сказав Добров.

Олекса метнувся до пульта й увімкнув репродуктор.

Крізь шум і тріск космічних перешкод почувся далекий голос. Зорельотчики завмерли, страхаючись поворушитися.

– Увага! В космосі! Сектор Венери! Сектор Венери! Слухай, «Знання»! «Просперіті»! Говорить Земля. Передає Місяць. Сумуємо разом з вами. Віримо в вас. Виходьте за планом на орбіти супутників. Повідомте характер пошкодження метеоритним пилом захисних шарів кораблів. Чи зможете без шкоди для здоров'я дочекатися «Шукача-сім», котрий, якщо є необхідність, вилетить до вас через два тижні?

Голос вичікувально замовк.

На Землі ждали відповіді. Понад триста секунд пробуде в дорозі радіопромінь.

– «Шукач-сім», – прошепотів Олекса. – Він прилетить через п'ять місяців…

У репродукторі зловісно шаруділо, ніби ворушився хтось невидимий, що причаївся, обвив корабель.

Добров кивнув у бік репродуктора:

– Ось він, космос, виказує себе. Все довкола пронизано випромінюванням.

– Так, – підтвердив Богатирьов, – у космосі бійся невидимих бур, а не тільки летючих скель. Колись метеорити фотонним променем знищуватимуть, а поки що…

– А поки що смертоносні промені за п'ять місяців крізь попсований захист знищать тут усе живе, – доказав Роман Васильович.

Олекса пожвавішав, майже зрадів:

– Ілля Юрійович, то дозвольте, я повідомлю зараз про це Землі! І те, що ви… дозволяєте мені, – додав він, благально дивлячись на Богатирьова.

Ілля Юрійович підійшов до Олекси і провів рукою по його волоссю.

Розділ другий
ШЕДЕВРИ ЛОГІКИ

У вантажному відсікові космічного корабля «Просперіті» стояв планер. Зі складеними крилами, із заскленою кабіною, він нагадував фюзеляж маленького швидкісного літака.

На вільному місці між планером і картонними ящиками з консервами стояв командир «Просперіті» інженер Аллан Керн, сухорлявий, жилавий чоловік з довгастим лицем, холодними голубими очима і коротко підстриженими вусами. Він уже знав про нещастя, але, не змінюючи розпорядок дня, займався гімнастикою: натягував гумові тяжі, присідав, глибоко дихав, відкидаючи назад руки, здіймаючи груди.

У вантажний відсік увійшла Мері Стрем, корабельна радистка і астронавігатор, дівчина спортивного складу, з твердою ходою, гордою головою і гострими, але приємними рисами обличчя.

– Містер Керн, – дзвінко сказала вона, – містер Богатирьов запитує вашу думку.

– Прошу пробачення. Ще дві вправи, – відповів Керн, витягуючи ногу вбік.

Мері Стрем насупилась, осудливо дивлячись на шефа, і гірко сказала:

– Не всі тепер можуть дотримуватися розкладу… В останній раз під час радіозв'язку я розмовляла з ними… жартувала…

– Жартам у космосі не місце, – сухо відрубав Керн, згортаючи гумові тяжі. – В їхньому становищі цілком могли опинитися і ми.

Мері Стрем знизала плечима і пропустила начальника вперед.

Рубка керування «Просперіті» була схожа на кабіну радянського корабля, тільки пульт стояв не спереду перед кріслами, а, поділений на дві частини, займав бічні стіни, передня стіна була суцільним вікном, у якому виднівся зоряний розсип. Виразно відчувалося, які зорі ближче, які далі. Знайомі сузір'я здавались якимись іншими.

При появі Аллана Керна з крісла, відстібнувши ремені, підвівся другий пілот корабля, відомий американський астроботанік Гаррі Вуд. Він мав би вигляд атлета, якби не був такий незграбний і вайлуватий. Великі руки фермера і грубувате засмагле лице не пасували до «учених» окулярів.

– Сер, вельми прошу вас… Якщо є хоч найменша можливість… Побувати на Венері – мета всього мого життя.

– Ви гадаєте, що головна наша мета – це засвідчити вашу славу астроботаніка? Намацав із Землі радіолокатором на Венері якусь погань, що росте, і одержав національну премію!

– Тільки тут і можна довести, що я не дарма одержав.

– Дріб'язково, Гаррі! Я визнав би за краще зазирнути в надра планети! Дістатися до них мені важливіше, ніж побачити нікчемні папороті.

– Отож, сер, не все ще втрачено?

– Я сам хочу задати це питання, – сказав Аллан Керн, сідаючи в крісло і повертаючись лицем у куток.

– Будити це страховисько! – гнівно вигукнула Мері. – В таку хвилину?

– В таку хвилину нам потрібна бездоганна електронна логіка, – спокійно відповів Керн і, уважно дивлячись в одну точку, почав чітко і розмірено вимовляти: – Сім… дванадцять… дев'ять… Хедло! Джон! Прокиньтесь!

У кутку кабіни в позі єгипетського фараона, поклавши руку на коліна, сидів залізний чоловік, його металевий панцир нагадував лати лицаря-велетня. Він повернув шоломоподібну голову і втупився у Керна двома опуклими, як у рака, очима-об'єктивами.

Десь у глибині віконця на грудях розгорялося червонясте м'яке світло. Блимнув і засвітився зелений сигнал. З отвору в голові, накритому залізними ґратами, долинуло шипіння, тріск, потім почувся неприємний металевий голос:

– Так, сер!

Мері Стрем відвернулася.

Керн дивився роботові просто в очі. З ним він пов'язував усі свої особисті розрахунки освоєння планети Венери. Робота було зроблено геніальним, як звик казати Аллан Керн, Томасом Керном, рідним його братом, знаменитим кібернетиком, що витратив усі багатства на свій винахід. Розчарований, він помер у злигоднях, заповівши братові, астронавту, свого Залізного Джона. Саме в інших світах могли виявитися всі незвичайні здібності робота, байдужого до навколишніх умов. Колонія роботів могла видобувати величезні багатства планет за будь-якої сили тяжіння, за будь-якої температури, в будь-якій атмосфері чи без неї. Їм, на думку і Томаса і Аллана Кернів, належало майбутнє в освоєнні космосу.

– Прошу вас, шановний Джоне, – шанобливо мовив містер Керн. (Дивакуватий Томас запрограмував кібернетичний пристрій робота так, щоб він реагував тільки на чемне поводження). – Прошу вас розв'язати рівняння: два кораблі з відомими вам запасами палива… Потрібно спустити на поверхню шістьох і підняти хоча б п'ятьох для повернення на Землю.

– Тобто як це – п'ятьох? – рвучко обернулась Мері, пронизливо дивлячись на Керна. Керн підняв руку:

– П'ять мужчин з середньою вагою по сто вісімдесят фунтів, – уточнив він.

– Мужчин! – вигукнула Мері. – А я?

– Ви залишитесь у космосі, – недбало кинув через плече Керн.

– Шостим спуститься Джон, – прошепотів Гаррі Вуд.

Мері була в нестямі від обурення. Вона заговорила впівголоса, загрозливо:

– Чудово! Свою чортову ляльку ви збираєтесь брати, а мене залишите вартувати вам паливо на зворотний шлях!.. До дідька, сер! – Вона хитнула головою. – Не для того мій батько субсидував експедицію, – нагадала вона, задерши підборіддя.

Керн обернувся до неї.

– Ви вже досить використали його долари, – злісно сказав він, – включивши до експедиції і свого жениха і себе.

– Це безсовісно, шефе! Гаррі заслужив політ на Венеру дослідженнями її рослинності, а я… я, здається, теж довела свою придатність для космічного польоту.

Керн посміхнувся. Мері задирливо дивилася на нього. Вона завжди була переконана в своїй правоті, в собі, вважала, що не знає страху. Вона бувала в преріях і гасала там на необ'їжджених конях, вона спеціально відвідала Мексіку, де смугляві юнаки стрибали за гроші з незбагненної висоти в бурхливе море. Їй закортіло примусити себе також стрибнути. І вона стрибнула… Про неї писали газети, а вона лежала в лікарні. Та вона все ж таки стрибнула. А потім зустрівся Гаррі, здибався на гірській дорозі, по якій вона мчала в автомобілі. Вона ледь не збила його, – він стояв із жмутиком трав, зібраних для гербарію. Вона прекрасно загальмувала, милостиво залишивши його існувати. Так, принаймні, сказав він їй тоді, жартома даруючи свій недоладний букет. Та вона оцінила букет не за рідкісні трави, а за те, що це був букет од нього… Навіжена, вона примусила його їхати разом із собою. Щоправда, правити на гірській дорозі він визнавав за краще самому, занадто вже вона демонструвала свою безстрашність. А коли вони дістались до міста, вона вже вважала, що не зможе жити без цього глузливого телепня, який так чарівно «мотав на вус». І тут з'ясувалося, що він розмірковує про свою. участь в експедиції на Венеру, як про новий похід за травами на гірський перевал… Втратити Гаррі, якого так щасливо знайдено на крутому повороті, Мері не збиралась. Вона готова була бути з ним повсюди і… взялася за радіотехніку та астронавігацію. Вона блискуче склала екзамени, вона вміла домагатися свого. Звичайно, на третє місце в американській частині експедиції було сорок тисяч претендентів, два місця було давно залишено космонавту, що літав на супутниках і на Місяць, – Аллану Керну та американському послідовнику радянського вченого Гаврила Тихова, лауреату Національної премії по астроботаніці Гаррі Буду, який передбачав існування на Венері гігантських форм рослинності типу флори кам'яновугільного періоду Землі… Решту справді зробили гроші містера Стрема, який в усьому догоджав доньці. Він зробив застереження щодо права своєї компанії на новій планеті.

– Авжеж, – саркастично сказав містер Керн, – екзамен на астронавігатора ви витримали, та передбачається серйозніший.

– Лишитися в цій космічній одиночці? Не вийде! Збираєтесь узяти з собою робота? Так він залишиться тут, я сама задам йому програму. А я спущуся разом з вами, разом з Гаррі! – задерикувато додала вона.

– Що ж, – посміхнувся Керн, – якщо ви в усьому згодні помінятися долею з Джоном…

– Містер Керн має на увазі, що шостому, тобто Джону, доведеться лишитися там, унизу… – шепнув Вуд.

Мері здригнулась.

– Яз більшим задоволенням лишив би там міс Стрем, ніж це незрівнянне чудо техніки, з яким нам зараз треба радитися.

– У вас електронний мозок, шефе! – відчуваючи свою поразку, вигукнула Мері.

– Радий. Електронне мислення прикрасило б будь-якого міністра, воно безпомилкове. В зв'язку з цим дозвольте мені вести далі. Отож, шановний Джоне, прошу вас… без помилки.

Людиноподібна машина Залізний Джон була й справді чудом сучасної техніки. Її електронний мозок з п'ятьма мільйонами запам'ятовуючих комірок уміщав силу-силенну понять, що становили людські знання в важливих для космічного побуту галузях. Робот Джон не тільки перекладав з російської мови на англійську і розмовляв обома мовами, цілком грамотно і літературно шліфуючи фрази, але й міг бездоганно логічно мислити, ставити перед собою завдання і розв'язувати їх, вибираючи найправильніше рішення. Звичайно, він робив це, знаходячи відповідь серед сотень тисяч варіантів, які з педантичністю машини бездумно перебирав. Але швидкість цього механічного мислення була така блискавична, що він устигав зробити до мільйона спроб у секунду і вибрати найгостріше і найправильніше рішення. Залізний Джон мав і завидні електричні м'язи, і потужне енергетичне джерело, що працювало на ядерних перетвореннях.

Машина мислила… Електронні схеми виконували небачену титанічну роботу. Машина не мала інтуїції, натхнення, світлого прозріння, та вона знаходила «загублений на морському березі діамант», перебираючи весь пісок до останньої піщинки.

Нарешті робот клацнув, повернув очі-об'єктиви до містера Керна і байдужим голосом доповів:

– «Знання» спустить на Венеру мужчин – трьох. Планер спустить мужчин – двох, роботів – одного. «Знання» піднімає мужчин – п'ять, роботів – нуль.

– О'кей! – сказав містер Керн.

– «Знання» одержить все пальне «Просперіті», – вів далі робот. – «Просперіті» залишиться супутником Венери і згорить на дев'ятсот сімдесят четвертому оберті.

Мері з жахом дивилася на байдужу машину, що наче виголосила вирок, але не перервала її.

– «Знання» доставить на Землю, – лунав металевий голос, – мужчин – п'ять, жінку – одну, роботів – нуль. Для посадки на Землю одержить пальне на орбіті супутника Землі.

– Чудово! – вигукнув містер Керн. – Я вважаю, що командор оцінить це блискуче рішення і погодиться на деяку тісноту на своєму кораблі. Чи готові ви, містере Вуд, спуститися зі мною і Залізним Джоном на планері?

– Я вважаю, містере Керн, що риск у космосі – це норма поведінки, та… – Гаррі подивився на Мері.

Вона стояла похнюпившись. Він підійшов до неї, поклав на плече свою здоровенну руку.

– Певен, – сказав він, – щоб залишитись тут самій, потрібна більша рішучість, ніж для того, щоб спуститися всім разом.

Мері звела очі.

– Я не знаю, – прошепотіла вона, – від кого вимагається більше. Я була готова до всього, крім цього… Якщо я не збожеволію…

– Член екіпажу, – перервав її Керн, – потрібен на «Просперіті» при своєму розумі, щоб з орбіти супутника підтримувати з росіянами зв'язок, поки ми не сядемо на планері поблизу них.

– Не турбуйтесь, витримаю! – майже гнівно запевнила Мері.

– Мері… спасибі! – Гаррі Вуд стиснув її руку вище ліктя.

Мері припала до скла, за яким сяяло сонце, їй здавалося, що вона наважилась зараз стрибнути з хмарочоса.

Та треба було йти в радіорубку передавати думку «Просперіті» командору.