Текст книги "Марсові онуки"

Автор книги: Александр Казанцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Розділ другий
ПЕРШЕ БАГАТТЯ

Урагани на Венері народжувалися циклонами. Шалено закручені атмосферні лійки охоплювали цілі материки. На ободі жорен вітер дув зі страшною силою, а в центрі стояв мертвий спокій.

Слідом за штормом настала тиша…

Морські хвилі ще не затихли, вони здималися горбами, та вже без гребенів, згладжені, м'які. Вони набігали на піщаний берег, викидаючи в киплячій піні яскраві різнобарвні черепашки. З невдоволеним шипінням вони дедалі більше відступали, вже не дістаючи пінявими лапами до викинутих з моря самоцвітів, які тьмяніли на піску.

Поблизу берега у воді, що відринула, показався шолом з гострим шишаком антени. Як у славнозвісній казці, виходили з тихої води одна за одною три постаті, лишаючи сліди на вологому піску.

Слідом за ними, як вірний кінь, випливав із хвиль всюдихід.

Ілля Юрійович зняв шолом з ковпаком і на всі груди вдихнув морське повітря. Олекса також зняв шолом, щасливо оглядаючись. Добров порався біля всюдихода.

– Яка ж благодать! – сказав Богатирьов.

Замість зарослих папоротями боліт протилежного берега тут від жовтої смужки піску починався килим ясно-червоних квітів, про які так мріяв Олекса. Похитуючись від утоми, Олекса дістався до квітів, опустився перед ними на коліна і став збирати букет з вогників. Квіти полум'яніли у нього в руках, трохи відрізняючись одна від одної відтінками: букет жив, переливався, палав…

– На Землю б такі привезти! – вигукнув Олекса.

Він вийняв було з мішка знайдений на дні камінь, щоб звільнити місце для букета, та чомусь знову поклав його назад.

Просто з берега піднімалася конічна гора вулкана. Вершина її здавалася огорнутою хмарами. Це курив кратер. Від нього струменями спускалися кам'янисті пасма – потоки застиглої лави. Ліс ріс тільки біля підніжжя, все той же ліс папоротей і хвощових.

– На жаль, одразу не підемо, – сказав Ілля Юрійович.

– Тут так гарно! – відгукнувся Олекса.

– Треба дізнатись, з якого боку американці. Як ти, Романе, не чуєш їх?

– Може, нашому радистові пощастить установити зв'язок, замість того щоб збирати квіти для місцевих дам? – дошкульно зауважив Добров. – Радіохвилі не проходять. Магнітна буря триває. Відчувається, що Венера ближче до Сонця…

– Планета бур… У повітрі, в морі, в ефірі, – сказав, не ображаючись, Олекса.

– Що ж, відпочинок нам потрібен, – вирішив Богатирьов.

– Можна розпалити багаття, – запропонував Олекса.

– Гаразд, – погодився Ілля Юрійович. – На Венері ще ніхто не розпалював багаття. Будьмо перші.

Олекса повернувся з оберемком сухих коренів, що відломилися од венеріанських перекотиполе. Розпалюючи дивовижний хмиз, він раптом спитав:

– Ви вважаєте, Ілля Юрійович, що це перше багаття на планеті?

Багаття розгорялося, потріскуючи і стріляючи іскрами.

– А ти маєш сумнів? – допитливо глянув Богатирьов.

– Маю сумнів, – щиро признався Олекса.

Добров зморщився, як від зубного болю. Олекса став на коліна, перевертаючи довгим коренем сучки, що горіли.

– А підводна вулиця? – запитав він, не оглядаючись.

– Яка вулиця? – обурився Добров.

– Хіба два ряди схожих на скелі руїн не нагадували вулицю затопленого міста?

Богатирьов усміхнувся. Добров позеленів:

– Ну, годі! йому мало одержати кандидатський ступінь на безглуздих та до того ж і чужих гіпотезах про існування розумного життя на інших світах, то й тепер воно верзеться йому повсюди! В таких випадках лікуватися треба. Розуміти, що космос протипоказаний…

Олекса смертельно образився, відійшов убік. Добров діловито зайнявся консервами. Богатирьов задумливо куйовдив бороду.

Гіпотези розумного життя на інших світах!

Олекса зовсім не привласнював їх собі, та він був їх палким прихильником.

Передусім вабив до себе Марс.

Ще Гаврило Андріянович Тихов, чудовий радянський астроном, вивчаючи відбивну здатність темних плям на Марсі, які міняли своє забарвлення кожної пори року, від зеленого весною до червонувато-брунатного, під колір марсіянських пісків, узимку, переконався, що плями ці не що інше, як суцільні масиви вічнозеленої рослинності типу наших ялинок чи модрин. Згодом він вивчив і нові плями на планеті, раніше невідомі. Він жартома назвав їх «марсіянською цілиною». До того ж і знамениті марсіянські «канали», відкриті

1877 року італійцем Скіапареллі, ці дивні геометрично правильні утворення, що сіткою покривали планету Марс, котрі, як гадав Скіапареллі, могли бути прокопані розумними жителями Марса, виявилися, на думку Тихова, також смугами рослинності, що поширювалася від полярних шапок Марса до екватора в міру танення полярної криги. Швидкість поширення зелені в три-чотири кілометри на секунду цілком відповідає швидкості течії води у величезних водоводних трубах, якби їх поклали в грунт, щоб використати для зрошення талу воду полярної криги.

Все це, в тому числі і яскраві спалахи, помічені японськими спостерігачами під час великого протистояння 1956 року, примусило юнака Олексу Попова щиросердно повірити в існування розумних марсіян.

І, ясна річ, він був одним з найзапекліших прихильників гіпотези про тунгуську катастрофу 1908 року, що зацікавила багатьох учених, які пояснювали її атомним вибухом марсіянського корабля, що не встиг приземлитися і летів, як підрахували, з Марса через Венеру… Того року було надзвичайно вигідне взаєморозташування трьох планет. Олекса взяв участь у науково-туристичній експедиції молоді в районі «падіння тунгуського метеорита», який ніколи не падав. Разом з іншими молодими ентузіастами він ретельно обстежив місцевість і привіз сенсаційні доводи на користь припущення про вибух корабля. Виявилося можливим довести, що в 1908 році там стався саме ядерний вибух, оскільки в річних шарах модрини, що росла далі, було знайдено стронцій-90, ізотоп, який утворюється тільки при ядерних вибухах і потрапляє в грунт з радіоактивними опадами і вже звідти по корінню засмоктується рослиною і відкладається в річному шарі. Доведено було і променевий опік лісу, а також причину світлих ночей після вибуху, зумовлених радіоактивними процесами гальмування у верхніх атмосферних шарах перед вибухом.

Хто ж міг прилетіти на Землю? Хто? Невже марсіяни? Саме тоді радянський астроном професор Шкловський висунув гіпотезу, що обидва дивних супутника Марса, Фобос і Деймос, які обертаються навколо нього на дуже малих відстанях і точно в площині екватора – не природного походження, а штучного. Тільки цим і можна було пояснити, чому рух Фобоса уповільнюється: це відбувається, мабуть, під впливом гальмування розрідженою марсіянською атмосферою, що дало б себе знати при умові існування порожнистого супутника, яких нема в природі.

Отже, марсіяни колись спорудили велетенські космічні ракетодроми! Навіщо? Коли? Куди вони літали?

Французький професор Анрі Лот дослідив у Сахарі найдавніші наскельні малюнки, серед яких виявилися зображення істот у скафандрах. Анрі Лот назвав їх марсіянами.

Може, справді марсіяни літали і на Венеру, і на Землю?..

Літали… Вони відчули в польоті невимовне почуття невагомості, яке так любив Олекса, вже ставши космонавтом, але яке він знав ще до цього!

Так, так, знав! Він зрозумів це після першого ж свого польоту на Місяць разом з Богатирьовим.

Почуття невагомості було відоме йому ще з дитячих снів, почуття невимовного блаженства, відчуття, коли без усякого м'язового напруження раптом шугаєш угору і повільно пливеш над землею, навіть не уподібнюючись птасі, не витрачаючи зусиль, летиш у повітрі, невагомий!..

І раптом зовсім таке саме відчуття в космічній кабіні!

Звідки ця пам'ять предків?

Олекса відганяв сміливу думку.

У всякому разі, є можливість пояснити, чому розумні істоти з'явилися на планеті в еру ящерів.

І Олекса повернувся до багаття.

– Це не перше вогнище Венери! – рішуче сказав він.

Добров здивовано глянув на нього. Богатирьов усміхнувся:

– Знову розумні істоти і ящери на одній планеті?

– А ми? – швидко підвів голову Олекса. Добров знизав плечима.

– Ми прилетіли, – сказав Олекса, пригадуючи слова венеріанки. – Вони також могли прилетіти. І не тільки прилетіти, але й лишитися тут… я не знаю, з якої причини.

Богатирьов навіть крякнув, та поглянув на Олексу схвально. Добров сердився:

– Звідки прилетіли? З Землі в часи Атлантиди?

– Ні, з Марса! На Марсі живуть!..

– Дурниця! Там кисню одна тисячна того, що є в земній атмосфері. Розумній істоті з її вищою енергетикою не обійтись без кисню.

– Та раніше там був кисень, – не вгавав Олекса.

– Ну то що, – знизав плечима Добров. – Припускаю, що Дарвінова теорія поширюється і на Марс. Там також була мавпа, тільки марсіянська мавпа, від якої походять давно вже загиблі марсіяни.

– Ні! Ніколи! Ніколи розумне плем'я, раз виникнувши, не загине від зміни зовнішніх умов! Воно не тільки пристосовуватиметься – воно змінюватиме їх. Воно не може загинути.

– Де ж воно, це розумне плем'я? – єхидно спитав Добров.

Олекса зніяковів.

– Справді, де? – багатозначно спитав і Богатирьов.

Олекса оглянувся, подивився на океан, повернувся до лісу, наче шукав когось очима, потім сказав:

– Я не знаю, де вони тепер. Та вони були тут. І вони є на Марсі.

Добров похитав головою.

– Я припускаю, що фантазія потрібна на Землі, та на іншій планеті, де ми знаходимося, слід залишатися на грунті реальності, – поважно сказав він.

– Не знаю, браття, скільки знайдемо ми тут розумних істот, – мовив Богатирьов, підводячись, – та дві істоти ми зобов'язані знайти: наших братів по племені…

– Братів по племені? – схвильовано повторив Олекса, стежачи за Іллею Юрійовичем.

Підійшовши до всюдихода, він став налагоджувати зв'язок із роботом.

– Брати по племені! – тихо повторив Олекса, йдучи по піщаній обмілині і дивлячись на залишені ним самим сліди.

Розділ третій
ВОГНЯНИЙ ПОТІК

По заболоченій гущавині рухалися три постаті.

Керн і Вуд ледве одужали. Тривала лихоманка висушила їхні лиця, забрала сили. Вони йшли, хитаючись, ледве тримаючись на ногах, балансуючи, як канатохідці.

Особливо зле було Залізному Джонові. Не пристосований до вправ на рівновагу, він раз у раз зривався зі слизького коріння і опинявся по коліна в трясовині.

Керну доводилось провадити з ним спеціальні заняття, щоб він засвоїв «ходіння по корінню». Робот прекрасно все запам'ятовував, міг слово в слово повторити, та… щохвилини зривався в драговину, з хлюпанням і цмоканням витягаючи з багнюки залізні ноги.

– Доведеться удосконалити машину, – похмуро зауважив Керн.

Та, коли треба було продиратися через ліани, закутий в обладунок робот був на висоті, розтрощуючи перепони сокирою, як лицар юрбу невірних.

Ці хвилини Вуд використав для збирання гербарію. Аллан Керн насмішкувато спостерігав за ним:

– Розраховуєте на професорське звання?

– Боюсь, що замало знаю, аби бути професором!..

– Мілке ваше море, Вуд. Професор одержує в США менше поліцая.

– Погляньте, шефе, на цей листок. Заприсягаюсь, я бачив його відбиток на камені. Хіба я привезу його заради професорської платні? Ні, шефе, заради науки!

– Наука не може бути метою. Наука – засіб. Помилуйтесь Джоном. Колонія таких машин, створюючи схожих на себе, змінить цю планету, відкопає тут мені такі скарби…

– Ви, здається, шукаєте нову форму рабовласництва?

– О ні! Електронний мозок інформовано про американську декларацію прав.

Несподівано все навкруги потемніло, наче спала ніч. Почулося клацання, свист і завивання.

– Нічого не розумію, – сказав Керн, засвічуючи ліхтарик і дивлячись на годинник. – Ми встановили, що венеріанська доба дорівнює дев'яти земним добам, семи годинам і сорока хвилинам, а зараз…

– Шефе, над нами хмара попелу…

– Вулкан? Цього тільки бракувало!..

Лісом прокотився грізний гуркіт. Голоси відразу змовкли. Захитались папороті.

Керна і Вуда так трусонуло, що вони ледве встояли на ногах, вчепившись один в одного. Робот сповз із коріння і загрузнув у трясовиці. Керн і Вуд допомагали йому вилізти.

Якась звірина шмигала навколо. Її хижі очі неначе іскри блимали у пітьмі…

– Якщо дерева почнуть падати, краще піти з гущавини, – запропонував Керн.

Люди й машина бігли з лісу… назустріч ящіркам, що рятувалися.

Ліс закінчився біля стрімкого вулканового схилу. Зверху, курячи і блискаючи, котилася вогняна ріка…

Земля хиталася під ногами, як море за мертвої хвилі. Керн і Вуд повернулися до лісу, та побачили, як падають велетенські папороті.

– Сюди! – вигукнув Керн, показуючи на кам'янисте узвишшя.

Лава повільно стікала, набухаючи тістоподібною хвилею.

Люди і робот стояли на каменях. Лава обтекла їх з двох боків.

Магма дісталася до крайніх дерев, і вони спалахнули свічками. Почалась лісова пожежа, яку роздмухував сильний вітер.

Вогняний потік набухав, розливаючись дедалі ширше. Він сипав іскрами, яскраві спалахи вигравали на ньому.

Чорна хмара попелу висіла над головою ї змішувалася з димом лісової пожежі. Все навкруги, освітлене лавою, зловісно мінилося червоними відблисками.

Бульбашки здувалися на блискотливій поверхні магми і лопали, розкидаючи фонтани вогняних бризок. Клуби диму підіймалися з гарячого потоку, як дивовижний туман, огортаючи ноги тих, що стояли на кам'яному острівці.

– Добре, що з нами нема Мері, – тихо прошепотів Вуд.

– Краще помолимося, – сказав Керн, дістаючи молитовник. Він простягнув руку, щоб вимкнути робота. – Це його не стосується.

Та Гаррі перехопив шефову руку.

– Слухайте, слухайте!..

Земля під ногами гула, ліс тріщав, дерева горіли й стріляли. З вершини гори долинали вибухи…

Робот повторював байдужим голосом:

– Чутність кращає. Стала п'ятдесят два проценти. Грозові розряди все ще заважають.

– З ким він розмовляє? – спитав Гаррі.

– Мовчіть! – просичав Керн, що вчепився в його руку.

– Даю радіопеленг, даю радіопеленг за вимогою, – повторював робот. – Визначаю відстань у дві милі.

– Божеволію! – скрикнув Керн. – Галюцинація! Та у машини її не може бути, Гаррі! Це неможливо, та це росіяни…

– Росіяни? – не вірячи вухам, перепитав Вуд.

– Ви чуєте? Робот розмовляє з ними. У нього чутливіша апаратура, ніж у наших шоломофонах.

– Пізно!

– Ніколи не думав, що мені так пізно доведеться міняти свої погляди!..

– Знаходимося на камені посеред вогняної рідини, – байдуже повідомляв робот. – Вона прибуває по одному дюймові на хвилину. Через тридцять сім хвилин сорок вісім секунд камінь буде затоплено. Ще через сімнадцять хвилин вогняна рідина дійде до колін…

– Вони мчать сюди! Чуєте, шефе? Вони запитують обстановку, вони йдуть нам на допомогу!

– Ніколи не думав, що вони на це здатні! На цій планеті багато чому навчишся, Гаррі… Шкода, що не доведеться скористатися цим у житті…

– Робот теж не зважив на це. Та вони допоможуть нам, врятують нас.

– Ех, малюк, – майже ніжно сказав Керн, – який всюдихід пройде по вогню? Розраховувати треба тільки на самих себе… Є лише одна машина в світі, яка може врятувати нас…

– Ви так гадаєте, шефе?

– Хелло, Джоне, прошу вас. Візьміть містера Вуда і перенесіть його через вогняний потік.

– Що ви, шефе?.. А ви?..

– Вищий закон природи, Гаррі… Молодості – жити. Передайте привіт Мері. Я не завжди був справедливий щодо неї… Отож, Джоне, прошу вас…

– Ширину потоку можна подолати за дванадцять хвилин, через двадцять п'ять хвилин можна повернутися за містером Керном, – прорипів робот.

– О, мій незабутній брате Томас! Він створив не просто мислячу, але й чутливу, гуманну машину! Йдіть, Джоне, я ждатиму вас, у якого є не тільки мозок, але й серце!

Робот посадовив Гаррі на плече і безстрашно рушив у вогненний потік.

Лава дійшла йому до кісточок і вирувала, обтікаючи ноги. Дим підіймався, майже сховавши Керна, який лишився на камені. Гаррі не задихнувся тільки тому, що був у шоломі.

Робот пройшов кілька кроків, та раптом спинився.

– Рідина прибуває по півтора дюйма на хвилину. Коли можна буде повернутися за містером Керном, вона сягне йому вище колін, що може пошкодити його здоров'ю.

– Отож треба повернутися за ним, швидше повернутися, Джоне! Слід спробувати нести обох, Джоне, дуже прошу вас, – квапив машину. Гаррі.

– Треба повернутися, – підтвердив робот.

Над вогняним потоком і димом підіймалася могутня постать закутого в обладунки лицаря, який ніс на плечі юнака.

– Все ж таки повернулися! – розчулено сказав Керн.

– Джон підрахував, що перенести треба зразу двох, шефе! – здалеку сповістив Вуд.

Робот вибрався на камінь. Керн опустився на коліна, щоб дослідити роботові ноги, які заглиблювалися в лаву.

– Чудова машина! Дивна машина! Прекрасна тугоплавка криця! – викрикував він.

Робот узяв на кожне плече по американцеві і знов увійшов у вогняний потік.

Повільно ступали по магмі металеві ноги. Шлакова піна налипала на крицю, яка розігрівалася дедалі більше і вже стала червона як жар.

Робот ішов повільно, але впевнено, його білясті очі пильно дивилися вперед. Руки обережно підтримували Вуда і Керна, які сиділи на залізних плечах обійнявшись.

Рятівний камінь зник у диму. Здавалось, магма вже покрила його. Вона доходила роботу до колін. Може, піднявшись трохи вище, вона вже пошкодила б йому суглоби…

Робот зупинився.

– У чому справа, Джоне, прошу вас? – запитав Аллан Керн.

Особливо суворо й холодно пролунав скрипливий роботів голос:

– Швидкість прибування потоку перевищує два дюйми на хвилину. Рівень вогняної рідини досяг нижнього суглоба ніг. Швидкість пересування сповільнена. Подальше пересування з вантажем небезпечне для моїх механізмів.

– Що він хоче сказати? – вигукнув Гаррі.

– Мерщій! Треба вимкнути його систему самозбереження, інакше він скине нас у лаву! – наказав Керн.

– Де вимикач?

– Мій боже! Він унизу… Вже не дотягнутися.

– Я змушений звільнитися від вантажу, джентльмени, – дуже ввічливо проскрипів робот.

Керн і Вуд вчепились у його голову і один в одного. Залізні руки машини намагались відірвати їх, електромагнітні м'язи напружились, борючись із перенавантаженими м'язами приречених людей.

– Проклята машина! – процідив Керн. Керн стогнав. Робот щось скреготів. Лава клекотіла біля його ніг. Дим підіймався стовпом.

… Всюдихід мчав поміж папоротей. Добров лавірував, обминаючи ліанові сіті, розірвані в багатьох місцях лісовими втікачами.

– Ілля Юрійович! Ілля Юрійович! – зойкнув біля радіоапарата Олекса. – Він їх скидає в лаву!

– Бісова машина рятує себе, вона ввімкнута на самозбереження, – похмуро констатував Добров.

– Уперед, Романе! Уперед! – наказав Богатирьов.

Всюдихід вискочив з гущавини на берег вогняного потоку.

Дерева навколо горіли. Лава наповзала на болотистий грунт і, стикаючись із водою, застигала. Клуби пари вихоплювалися з-під неї, як піна прибою, а магма перевалювалася через розпечену, щойно утворену кам'яну перепону.

– Стоп! – вигукнув Богатирьов. – Можна було йти по землі, по воді, над водою і під водою… Як з вогнем бути, Романе?

– Зійти всім! – наказав Добров.

У вогненному потоці, весь у диму, немов стовп, стояв робот. На ньому видно було двох людей, що вчепились один в одного.

– Друзі! Аллан! Гаррі! Як ви там? Живі? Справилися з машиною? – гукнув Ілля Юрійович.

Крізь тріск розрядів пролунав Кернів голос:

– Хелло, командоре! Радий зустрітися. Лава дійшла до пояса Залізного Джона і вивела з ладу керування. Дуже шкода машини…

– Пожалійте що-небудь інше, Аллан. Тримайтесь дужче. Йду до вас на допомогу.

– Не будьте божевільним, командоре! Жодна машина, крім робота, не пройде по вогню.

– А повітряна подушка навіщо? – сказав Добров. – Всюдихід не піде по лаві, він пройде над нею!

І всюдихід з Добровим за рулем помчав на вогняний потік. Потужні насоси спрямували вниз струмені повітря, й повітряна подушка відокремила корпус від магми, надійно охолоджуючи його.

Всюдихід легко нісся над лавою, наче це була вода…

Добров порівнявся з димучим роботом і зняв з нього Керна, а потім Вуда.

Круто розвернувшись, Добров повів всюдихід через вогняний потік від робота.

Робот самотньо стояв серед вогню, і його застиглі в боротьбі руки були простягнуті до людей, що кинули його.

– О Томас! Томас! – голосив Керн. – Яка це була машина! Я почуваю себе негідником, що кидаю її…

Робот стояв по груди в киплячій лаві. Червонясті відблиски вигравали в його очах, і вони вперше здавалися живими, дивилися услід людям з докором.

Він став осідати зовсім як живий, трохи нахилився і впав.

Розплавлена магма поглинула його.

Аллан Керн плакав…

Гора двигтіла. З її жерла вихоплювалися фонтани вогню й розжареного каміння. Розпечена магма наповнила кратер і сліпучими могутніми потоками переливалася через його краї.

Розділ четвертий
ВІДБИТА ШКАРАЛУПА

Багрові хмари світилися.

Зловісна зоря сходила над лісом.

Заграва первозданної пожежі підіймалась разом із хмарами попелу позаду дослідників, загрожуючи наздогнати їх.

Всюдихід було розраховано на двох. Без знятих приладів і гармати він міг узяти чотирьох, але п'ятий мав бігти поряд з машиною, «тримаючись за стремено», інакше всюдихід не підіймався на повітряній подушці.

Тільки «ведучий» і той, хто біг, дістали право на кисень для дихання, запаси якого ради полегшення було залишено біля вогняного потоку.

Добров у скафандрі й шоломі, зсутулившись, сидів за рулем. Олекса в полегшеному до краю скафандрі, без шолома й балонів, йшов поряд із всюдиходом.

Гаррі Вуд не міг всидіти у всюдиході. Він вистрибнув з машини, пішов разом з Олексою. Та зразу ж став відставати. Довелося вхопитися за Олексину руку.

Молоді люди весело розсміялися.

Керн подивився на них і сказав Богатирьову:

– Командоре, у мене відчуття, що шкаралупа, яка декого з нас покривала, розтріскалася над вогняним потоком, а потім відпала.

– Сподіваюсь, ви не шкодуєте, Аллан?

– Я думаю про неї, командоре. Потрібно було потрапити на іншу планету, щоб зрозуміти, як налипла шкаралупа законопачує очі й вуха, тисне на мозок. Ви не можете собі уявити, наскільки приємніше вірити в людей, ніж їх зневажати!

– Мені важко це уявити, Аллан, – сказав Богатирьов усміхаючись.

– Знаю. Ви завжди вірили в людей. Під шкаралупою мені здавалося це нісенітницею.

– А ви не думали, Аллан, чому вона утворилася?

– Це брудна шкаралупа, командоре, – зажурено посміхнувся Керн. – Я догадуюсь, що вона утворюється в людей, коли вони не миють душу. А наші газети, радіо і передвиборні промовці піклуються, щоб її не просто було відмити.

– Коли росіяни й американці боролися проти коричневої чуми, ніякої шкаралупи у них, здається, не було.

– Не було, командоре, тому що вона не терпить вогню. Напевно, треба добре розігріти й прожарити всіх людей, щоб із них облупилася шкаралупа ворожості й недовіри.

Олекса й Вуд, як і раніше тримаючись за руки, трохи відстали.

Всюдихід прокладав дорогу через ліани, зрізаючи їх циркульними пилками.

– А я вважаю, що в нашій експедиції було два роботи, – сказав Вуд.

Олекса примружився:

– Два?

– Один робот загинув… другий, здається, став людиною.

– Вони ще потоваришують! – засміявся Олекса, показуючи очима на всюдихід.

Вуд кивнув головою:

– А як він обурювався, довідавшись, що командором усе ж таки буде росіянин!.. Що ж до мене, Алек, то моя будова явно поступається кібернетичній. Я завжди ладен був товаришувати з вами, а в космосі зрозумів, що нескінченність зближує.

– А що таке Земля, Гаррі? Величезний космічний корабель! Він летить у космосі, обертаючись навколо осі, оббігаючи навколо Сонця, разом із Сонцем обертаючись у колесі Галактики, яка з величезною швидкістю віддаляється од інших галактик.

Вуд усміхнувся:

– Боюсь, що пасажири космольоту «Земля», щоб потоваришувати, повинні відчути космос… Скажімо, довідатися про навалу чужинців із космосу. Тільки тоді людство об'єдналося б у захисті.

– Правильно, Гаррі! Захист об'єднує. Та для цього не треба ждати космічної агресії. Захищатися людям слід від самих себе, від ядерної зброї, яка загрожує їхньому існуванню і яка не може, не повинна і не буде існувати!

– А хіба вона не знадобиться, щоб відбити космічний напад?

– Ніколи! – заперечив Олекса. – Це вигадано тими, хто, уникаючи роззброєння, хоче за будь-яку ціну зберегти ядерну зброю для своєї низької мети! Оволодіння космосом пов'язано з таким розвитком свідомості розумних істот, який сам по собі виключає агресію. Вищі досягнення науки невіддільні од вищої гуманності. Хіба у нас з вами піднялась би рука на жителів Венери?

– На розумних жителів планети? – здивувався Вуд.

– Так, які будували місто… Адже ми бачили руїни на дні протоки… Чули голос, що промовляв «Еоелла»…

– Ви мрійник, Алек. Ви насправді гадаєте, що бачили місто, яке опустилося на морське дно?

Замість відповіді Олекса міцно стиснув руку Гаррі.

Всюдихід виїхав з лісу.

Морський берег змінився невпізнанно. Піщана смужка, на якій відпочивали подорожні, зникла. Не було і вогненних квітів.

Ліс сходинками спускався не до моря, а просто в море.

Морські хвилі накочувалися на червонясті крони затоплених дерев, колихаючи обважніле листя, потім набігали на темні, мокрі напівзатоплені стовбури і розбивалися об вузлувате коріння тих дерев, які ще не опинилися в воді. Велетенські папороті коливалися; здавалось, що вони живуть, рухаються і на очах у приголомшених подорожніх «перевальки» заходять у воду.

Море наступало на праліс. Відбувалося подальше опускання суходолу.

Грізний гуркіт, підіймаючись із надр, заглушав морський прибій.

Подорожні перезирнулися. Гуркіт наростав. Здавалося, що він хитає скелі.

Олекса й Вуд відчули, що грунт насправді хитається у них під ногами. Вони гукнули Доброва.

Той спинив машину.

І раптом страшний удар як вибух потряс усе навкруги.

Між всюдиходом і затопленим лісом утворилася тріщина. Одна з папоротей стала нахилятися, впала назад і щезла в прірві.

З її глибини вихопилися клуби фіолетового диму, потім хмара білої пари.

– Всім одягнути шоломи! – наказав Богатирьов.

Всюдихід повернув уздовж тріщини, набираючи швидкість.

Олекса й Гаррі бігли, тримаючись за борти машини.

Новий удар, здавалось, розколов планету. Люди мимоволі нахилили голови.

Добров ривком вимкнув насоси. Всюдихід упав на коріння.

Машину трусонуло. Пасажири повалилися один на одного.

Олекса й Гаррі спинилися, вражені.

Край тріщини пройшов біля самого носа всюдихода.

Нова тріщина з'єдналася з першою, відгороджуючи людей від протоки.

Богатирьов вистрибнув із всюдихода.

Добров став обдивлятися машину.

У тріщину страшно було заглянути. З глибини скель, що розкололися, долинав гул.

Заграва над вулканом ширилася. Небо палало. Вздовж моря летіли рвані, наче охоплені вогнем хмари.

У найвужчій частині тріщина була метрів двадцять завширшки.

Протилежний її край був помітно нижчий.

– Перестрибнемо? – запитав Ілля Юрійович, вичікувально дивлячись на Доброва.

– Тільки туди, – показав той рукою на низький край тріщини.

– Вірьовки такої довгої нема?

– Полегшуючи всюдихід, залишили все. Підійшов Олекса.

– Я вскочу на ходу… Біля самого краю, – запропонував він.

– Це нездійсненно, командоре! – вигукнув Керн. – Дозвольте лишитися мені.

Богатирьов насупився й наказав усім, окрім Олекси, сісти у всюдихід.

Вуд наблизився до Олекси, простягнув руки, та той відійшов і весело сказав:

– Прощатися не будем!

Олекса став за десять кроків від прірви, весь зосереджений, напружений, як боксер на рингу.

Всюдихід від'їхав метрів на сто, розвернувся і став носом до тріщини.

Олексине серце калатало, в роті пересохло. Він підстрибував на місці все вище і вище.

І раптом завмер, трохи зігнувшись.

Всюдихід, набираючи швидкість, мчав до тріщини.

Ревів двигун, кричали люди, що сиділи в машині.

Олекса рвонувся, як зі старту. Він чимдуж біг машині навперейми, щоб біля урвища опинитися з нею поряд.

Три пари рук тягнулися до Олекси.

Всюдихід мчав над камінням, повітряні струмені підіймали навколо нього хмару куряви.

Олекса стрибнув у цю хмару, як у воду.

Троє друзів, що ловили його, впали разом із ним на дно всюдихода.

Добров нестямно стискав руль.

Всюдихід від нової ваги осів, та, не зачепивши каміння, вже опинився над прірвою.

Птахом перелетів він через тріщину і вдарився об коріння дерев на другому її боці.

Мало не перевернувшись, він на боці проборознив кілька метрів.

Олексу викинуло з машини. Щось вилетіло з кишені його скафандра і застрибало по камінню.

Ілля Юрійович охнув.

Вуд біг до Олекси.

Та той уже підводився.

Добров виліз із машини і став оглядати її.

– Куди він закотився? Ти бачив? – спитав Олекса, морщачись від болю.

Вуд заперечливо похитав головою.

Підійшли Ілля Юрійович і Керн.

– Живий? – запитав Богатирьов. – Ну, молодець! Я думав, це твоя голова застрибала по камінню.

– Це камінь, який я узяв із дна.

– Чого ж ти його не викинув?

– Забув.

Ілля Юрійович із сумнівом похитав головою.

– Забув сказати вам про нього, – виправився Олекса.

Він винувато посміхався і морщився далі від болю.

Добров кликав усіх до всюдихода.

Дерева розгойдувалися, грунт двигтів, землетрус посилювався.

Шкутильгаючи, Олекса шукав загублений камінь.

– Мерщій, Олексо! Тільки на воді порятунок! – гукав Ілля Юрійович.

Та Олекса немовби не чув. Богатирьов зробив знак Вуду, і той побіг від усюдихода, що підійшов, до Олекси, аби привести його за руку.

Раптом Олекса впав на коліна і скрикнув. Вуд зупинився і також верескнув.

Ілля Юрійович і Керн бігли до них. Добров вів за ними всюдихід. Засапавшись, Ілля Юрійович спинився.

Олекса стояв на колінах і тримав у руках плямистий камінь, покритий засохлим мулом. Плямистий через те, що шкаралупа, яка покривала його, від удару об каміння де-не-де відскочила.

Тремтячими пальцями Олекса намагався відламати шкаралупу з усього камінця. Він постукав ним об скелю. Шкаралупа відпала…

– Мармур! – вигукнув Вуд.

Підземний гул майже заглушив його крик. Близька папороть нахилилася і впала, трощачи сусідні. У багрових хмарах сяйнула блискавка. Земля стугоніла.

Олекса підвівся. Не вірячи своїм очам, він тримав у руках не камінь, а білий мармуровий витвір, з якого злетів шар мулу, що покривав його, – натхненно зроблену скульптуру напрочуд гарної голівки неземної, чужепланетної дівчини. Витягнена нитка брів, видовжені мало не до скронь мигдалеподібні очі, тонкий благородний ніс і напіврозтулені в посмішці губи…

Блискавка блиснула зовсім поряд. Чи то грім ударив, чи то утворилася нова тріщина, люди цього не бачили й не чули… Як заворожені, дивилися вони на чудесний витвір невідомих рук.

– Еоелла! – прошепотів Олекса. Він був без шолома і провів рукою по хвилястому волоссю, оглядаючись навколо, наче мав побачити її, живу, балакучу.

То ось які риси лиця не міг він розібрати під час марення!

Люди дивилися в прекрасне лице тієї, хто був носієм Розуму поза Землею… І вони не помічали, як двигтять навколо гори, підіймається море, палахкотить небо.