Текст книги "Марсові онуки"

Автор книги: Александр Казанцев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Розділ п'ятий
МАРСОВІ ОНУКИ

Могутня постать людини в скафандрі височіла на скелі.

У глибокій задумі, наче Гамлет, що заглядає в очні ямки черепа, дивилась людина на біломармурову голівку, яку тримала в руках.

Нерозгадана таємниця людського мозку, прагнення збагнути історію Розуму привели шукача на іншу планету, і тепер він, проникаючи в морок невідомого, роздивлявся чужі привабливі риси безмірно знайомої і невідомої істоти.

Хто ти, витвір розуму й ніжності? Що приховано було під твоїм біломармуровим чолом? Той же дивний орган, який дав людині всеперемагаючу здатність мислити, піднявши над іншими жителями планети? Невже й тут, на Венері, як і на Землі, орган думки, та й сама мисляча істота з'явились раптово, без перехідної сходинки до тваринного світу, яку марно розшукують? Чому ця істота з'явилася тут у зовсім чужу їй еру первісних ящерів, не маючи серед усього живого нічого схожого?

Так, Життя, найвища форма чудового існування матерії, виникає всюди, де умови сприяють йому, і, раз появившись, неухильно розвивається, поки не спородить плем'я мислячих, через яких Природа пізнає саму себе.

Та чому ти, колись з любов'ю виліплена, лице котрої ми побачили під час землетрусу, чому ти так схожа на найпрекраснішу з тих, що живуть на Землі? Чому ти так бентежиш розум і серце шукача істини?

Чому?.. Та тому, що ти напіврозтуленими своїми губами, німими, але промовистими, відповідаєш на найпотаємніші здогади, на сміливу надію сина Землі, на нестямну його віру в неможливість космічної самотності людського племені!

Чи живеш ти й нині серед велетенських папоротей, під покровом багрових і вічних хмар, чи тільки допитливо заглянула сюди, на планету бур, у великих своїх мандрах серед зоряних світів?

Людина в скафандрі скинула шолом і поштиво торкнулась губами біломармурового чола скульптури.

Вітер заволодів бородою Богатирьова, обав бризками з гребеня хвилі, що розбилася об скелю.

Олекса, який марно намагався зв'язатися по радіо з Мері, помітив цей рух Іллі Юрійовича і засоромлено опустив очі.

Добров порався біля амфібії, опоряджаючи її після другого переходу через протоку. Подряпини і вм'ятини, облуплена фарба і пробоїни свідчили про те, чого коштувала машині мандрівка.

Керн і Вуд розпалювали багаття.

Коли Богатирьов підійшов до багаття, Керн, дивлячись на скульптуру в його руках, сказав:

– Хіба це не вінець творіння, командоре?

– Вінець творіння? – задумливо перепитав Ілля Юрійович. – Що ж тке людина? Примха стихії, випадковий збір обставин, щасливих зовнішніх умов чи вершина сліпої працьовитості і мимовільного удосконалення форм Природи?

Всі зрозуміли, що Ілля Юрійович продовжував розмірковувати.

– Чи вважати людину порівняно слабкою, погано захищеною від знегод, кепсько озброєною для боротьби, але такою, що має чудовий мозок, який перекриває всі недоліки людини як тварини? Чи бачити в будові людського організму найвище з можливого і досяжного, досконалість ліній, красу тіла, ідеальність «конструкції», вершину еволюції, якій далі робити нічого?

Олекса вимкнув радіоприймач і підійшов до багаття. Він любив, коли звичайно небагатослівний Ілля Юрійович наче проривався, коли натхненна і захоплююча його мова починала текти плавною і глибокою рікою або вирувала бурхливим потоком.

Добров теж перестав стукати молотком, прислухався.

– Людину відрізняє од тварин те, що вона не тільки витвір зовнішніх умов, але й власної праці. Людина працею своєю зробила себе мислячою істотою. Труд вирішальним чином впливає і на зовнішність людини. Волосяного покрова вона позбулася, очевидно, тому, що створила собі одяг, який зробив непотрібною шерсть на тілі.

Богатирьов невідривно дивився на скульптуру, яку тримав у витягненій руці, немовби черпаючи в ній свої думки:

– У наступні мільйони років великий труд людини, змінюючи свій характер, коли людина дедалі більше перетворюватиметься з фізичного виконавця в командира машин, неминуче змінить людину, зробить її і зовні несхожою на первісних мисливців, яких ми поки що в усьому нагадуємо.

Вуд мимоволі згадав своє марення в печері, диких нащадків, що прийшли за дзвінкою шкірою Чуда.

– Міняти людину в її зовнішній і внутрішній суті, – вів далі професор Богатирьов, – буде і характер суспільства, яке вона створить і в якому житиме. Мільйони років без насильства і примусу, без страху і вовчих законів неминуче відіб'ються як на зовнішності людей, так і на їхній свідомості.

– Свідомість!.. – відгукнувся Добров. – Звідки ж узялась ця свідомість?

– Безперечно, йдеться про дуже рідкісний і надзвичайно щасливий збіг обставин. Тигр дужчий людини, мавпа спритніша, гепард прудкіший. Людський мозок розвивався саме тому, що людина була слабкіша багатьох хижаків і мала боротися з ними. Вона поступалася спритністю мавпам, але виявлялася пристосованішою за них в тяжких умовах життя, вона не могла змагатися з оленем у швидкості, але вміла спинити його каменем, ямою-пасткою чи стрілою. Вона була менша ведмедя, але не потребувала його шуби, його барлога, не поринала в зимову сплячку, гріючись біля багаття, яке навчилася розпалювати.

Вуд став ворушити вузлуватим корінням вугілля. Посипались іскри, повалив дим.

– Якби людина була занадто дужа, занадто спритна, занадто прудка, вона не потребувала б мислення і винахідливості, вона могла б прожити по-звірячому. Мислення знадобилось і розвивалось у неї тому, що їй важко було жити без нього, вона не вижила б, як, напевно, не вижили її близькі і менш обдаровані родичі.

– Коли б ви знали, командоре, як я молив бога, щоб вижити в печері! – зізнався Керн.

– Людина, що жила в печері, стала людиною тому, що була не занадто дужа, спритна, прудка і не занадто слабка й незграбна, тому що їй потрібна була помірна кількість їжі, висококалорійної і в той же час легко засвоюваної після приготування на вогні. Вогонь полегшував складні функції організму, сприяв його швидкому розвиткові і вдосконаленню. І, що ще особливо важливо, людина стала не весь час витрачати на добування їжі, у неї з'явилася вільна година для роздумів, яких немає у звірів, немає у птахів, немає у риб, година, що стала, коли так можна сказати, батьком пізнання, матір'ю мистецтва і відтворення краси.

– У руках своїх, командоре, ви тримаєте красу, яка доводить, що господь бог створив людей на Землі і на Венері таких, як сам.

– Вольтер казав, що людина відповіла йому тим же, – швидко додав Олекса.

Керн кинув на нього похмурий погляд.

– Ви помиляєтесь, Аллан, – м'яко сказав Богатирьов. – Розумні істоти схожі одна на одну не тому, що створені кимось за певним зразком, а тому, що істоти ці мали відповідати певним умовам, володіти вільними від ходіння кінцівками, придатними для трудових процесів, стереоскопічними органами зору й слуху, вертикальним положенням тіла, що забезпечувало найбільший обзір місцевості, й ощадливо використовувати для пересування мінімальну кількість кінцівок.

– Дві ноги! – встряв Олекса.

– Одне слово, на кілометровій відстані ми, найімовірніше, могли б сприйняти розумну істоту іншого світу за людину, якби побачили її…

– Але ж ось вона, ось! Ми вже бачимо її, командоре! – вигукнув Гаррі Вуд, показуючи на скульптуру.

– І я дуже радий, сер, – поважно додав Керн, – що існування цієї прекрасної леді в світі венеріанських ящерів можна пояснити зовсім не теорією еволюції, а тільки вищим актом творення.

– Якщо під вищим актом творення ви розумієте створення інженерами космічних ракет, то я погоджуюсь з вами, Аллан.

– Що? Космічних ракет? – розгубився Керн.

– Ви вважаєте, вона прилетіла? – жваво спитав Вуд.

– Вона чи її предки, – спокійно відповів Богатирьов.

– Ілля Юрійович!.. – не витримав Олекса, схоплюючись.

Богатирьов заспокійливо підняв руку.

– Звідки прилетіли? – спитав Керн. – На космічних ракетах?

Богатирьов знизав плечима:

– На це можна відповісти, якщо згадати про велетенські штучні космодроми, які колись споруджено в міжпланетному просторі.

– Фобос і Деймос! – вигукнув Олекса.

– Ну, знаєте! – запротестував Добров. – На Марсі нема життя вже мільйони років. Чи не тому ти сам, Ілля, поривався сюди, на Венеру? Ні води там нема, ні атмосфери…

– Це правильно, – погодився Богатирьов. – Марс менший Землі, його сили тяжіння бракувало, щоб утримати часточки атмосфери і водяної пари. Газові часточки одривались від планети і летіли в міжпланетний простір…

Хай так!.. Та раніш на Марсі були щільна атмосфера і умови цілком схожі на земні. Вони стали такі навіть раніше, ніж на Землі, оскільки Марс далі від Сонця і охолоджувався швидше. І життя там повинно було з'явитися раніше і проходити всі фази розвитку швидше. І розумні істоти неминуче повинні були з'явитися мільйони років тому.

– І мільйони років тому загинути без води й кисню, – підказав Добров.

– Не загинути, а тільки опинитися перед перспективою загибелі. Марсіяни розуміли, що їхня планета втрачає воду і атмосферу. Вони мусіли дбати про майбутні свої покоління. І вони мали три виходи. Перший – загинути…

– Ні, ні і ні! – запротестував Олекса. Гаррі Вуд підтримав його, закивав головою.

– Другий вихід – піти углиб планети, вирити печери, створити в них штучну атмосферу, водоймища, підземне сільське господарство, збудувати там міста і жити, ніколи вже більше не бачачи неба, зірок і сонця.

– Сумно, та можливо, – знизав плечима Керн.

– І, нарешті, третій вихід: використати досягнення цивілізації і переселитися на сусідні планети. Наприклад, на Венеру…

– О-о! – вигукнув Керн, високо здіймаючи брови.

– Я гадаю, що висока цивілізація розумних істот, раз появившись і оволодівши вершинами знань, уже не загине! Вона неминуче використає не тільки досягнення знань, але й той факт, що при розвиткові небесних тіл умови, зручні для життя розумних істот, ніби перекочовують з однієї планети на іншу. Коли Марс був квітучим краєм, на Венері ще кипіли первородні океани. Коли Марс почав гинути, висихаючи, на Венері умови життя стали непогані.

– І марсіяни використали це! – вигукнув Олекса.

– Я гадаю, що розумні жителі Марса могли обрати два шляхи. Частина населення планети пішла в її глибини і, можливо, існує й нині, зазнавши біологічних змін, пристосувавшись протягом мільйона років до нових умов…

– … а друга частина побудувала космічні міста, штучні супутники, проміжні станції для масового переселення на сусідні планети! – випалив Олекса.

– Ти маєш рацію, Олексо. Дуже можливо, що це сталося саме так.

– І на морському дні ми бачили місто переселенців. Отож ми знайдемо ще тут чудове місто прибулих на Венеру марсіян, жінки яких так само прекрасні, як ця скульптура, зустрінемо тут колишніх марсіян, розум яких зберігає заповітні таємниці вищої цивілізації найдавнішої планети!

– Хтозна, чи лишились вони тут, – похитав головою Богатирьов.

– Тобто як це – не лишилися? – здивувався Олекса.

– Згадаймо про деякі достеменні факти, відомі на Землі. Пояснюючи їх, можна зрозуміти багато чого.

– Факти? На Землі? – нашорошив вуха Добров.

– Так. Хто мільйон років тому залишив слід підошви в пісковику пустелі Гобі? Хто мільйон років тому намагався з підручного матеріалу відновлювати в одеських катакомбах невідомий апарат, випилюючи залізним інструментом у кістках викопних тварин пази, жолобки, точні отвори? Хто, нарешті, стріляв кулею в дикого неандерталоїда в доісторичній Африці?

Добров розвів руками:

– Ну, знаєш, Ілля…

– Та не ці таємниці основні! Основна – це таємниця людського мозку, який був біологічно однаковий у творця теорії відносності Ейнштейна і в первісної людини кам'яного віку, у лорда Ньютона і в африканського дикуна, з якого, як відомо, можна виховати сучасного вченого. Як могла скупа природа наділити доісторичну людину, примітивного мисливця, розвинутим мозком, здатним умістити всю суму сучасних знань?

– Мозок цей створено вищою силою, – сповістив Керн.

– Ні, Керн. Мозок цей, очевидно, пройшов усі стадії розвитку істоти, що починає мислити ще доти, як уже в зрілому для Розуму вигляді вона потрапила на Венеру… І на Землю.

– На Землю? – здивувалися слухачі.

– На Землю, – підтвердив Богатирьов. – І найімовірніше, саме з Венери.

– Де ж її сліди на Землі?

– Перші сліди? – загадково перепитав Богатирьов. – Будь ласка. Згадайте про гірське озеро Тітікака в Андах, яке було, на думку відомих геологів, морською затокою кілька сот тисяч років тому. Нині воно піднялося на чотири тисячі метрів над рівнем моря, та й тепер на його берегах лишилися сліди давнього морського порту.

– Морського порту, командоре! Сотні тисяч років тому?

– Так, Аллан. Морського порту. І не тільки руїни морського порту збереглися на березі озера, що сотні тисяч років тому перестало бути морем. Там є руїни циклопічних будов, з них особливо варті уваги Ворота Сонця, що самотньо стоять у храмі Каласасава. На них збереглися найдавніші ієрогліфи, розшифровані Ештоном у тисяча дев'ятсот сорок дев'ятому році.

– Це, наскільки я пам'ятаю, виявився найдавніший на Землі календар, – згадав Вуд.

Богатирьов усміхнувся:

– Так, календар Тіагуанако і найдавніший і… найдивніший.

– Так, так! – пожвавішав Вуд. – Я пам'ятаю, що рік там налічував чомусь не триста шістдесят п'ять днів, а двісті дев'яносто днів. І місяці були – десять по двадцять чотири і два по двадцять п'ять днів.

– Неземний календар! – вигукнув Олекса.

– А ви не пам'ятаєте, – спитав Богатирьов, – перші дані радіолокації Венери, проведеної радянськими вченими ще тисяча дев'ятсот шістдесят першого року?

– О, ще б пак! – відповів Керн. – Період обертання Венери було визначено трохи більше ніж у дев'ять земних діб.

– Нам пощастило уточнити це, – нагадав Богатирьов.

– О так! – кивнув головою Керн. – Дев'ять земних діб сім годин сорок хвилин і сорок вісім секунд.

– Отже, пам'ятаючи, що у венеріанському році двісті двадцять п'ять земних діб, скільки буде в ньому венеріанських днів?

– Двадцять чотири цілих, сто п'ятдесят сім тисячних, – хутко полічив Вуд.

– Не ціле число! – засмутився Богатирьов. – Капосний хвостик у сто п'ятдесят сім тисячних доби! І куди його подіти? При складанні календаря довелось би вводити високосні роки. Ану лишень! Скільки венеріанських днів буде, скажімо, в дванадцяти роках? – лукаво спитав Богатирьов.

– Це неймовірно! – вигукнув Керн.

– Полічили?

– Двісті дев'яносто! Точно!

– Бачте, як вдало! Доведеться для Венери лічити в десяти роках по двадцять чотири дні, а в двох роках – по двадцять п'ять днів. Мабуть, буде зручно.

– Сер! Та це ж календар Тіагуанако! – вигукнув Вуд. – Тільки малі цикли там зовсім не місяці, а роки! А великий цикл – цикл високосних років. У нас на Землі він чотирирічний.

– Як! На Землі, – зойкнув Олекса, – на давніх руїнах поблизу морського порту, яким користувалися сотні тисяч років тому, було збережено венеріанський календар? Це що ж? Жителі Венери так давно були на Землі? Були… І зникли?

– Ні, чому ж зникли? – спокійно сказав Богатирьов. – Марсіяни, що переселилися спочатку з Марса на Венеру, а потім з Венери на Землю, лишились на Землі.

– Де ж вони, Марсові діти? – запитав Вуд.

– Це просто неймовірно! – вигукнув Керн. – Мені лишається подякувати вам, сер, що я все ж таки не походжу від ненависної і потворної дарвінівської мавпи.

– Чи втішить вас, Аллан, що марсіянська мавпа, від якої усе ж таки походять ваші предки, була менш потворна?

– Слабка втіха! А куди ж поділась марсіянська цивілізація на Землі?

– Вона зникла, Аллан. Космічні переселенці втратили зв'язок з материнською планетою, здичавіли в тяжких, незвичних умовах іншого тяжіння, чужої атмосфери, перетворилися в первісних мисливців…

– Здичавіли! – вигукнув Вуд. – О, для цього потрібно зовсім небагато поколінь! Я знаю… я бачив… – Схаменувшись, він раптово замовк.

– Та я не бачив. Я не знаю і не припускаю цього, – рішуче заявив Добров.

– Бачиш, Романе, – обернувся до нього Богатирьов. – Мало хто знає ім'я свого прадіда. Навіть за наших умов зв'язок поколінь не такий вже міцний. Що таке цивілізація? Це індустріальна база, це бібліотеки, школи. Цивілізація, що продовжує себе, – це освіта. Уяви собі інопланетних колоністів, що переселилися. Вони не могли взяти з собою заводи для відбудови машин, для виготовлення палива. Вони не могли взяти з собою бібліотеки – скарбниці знань. Вже в другому, третьому поколіннях серед переселенців дедалі менше залишиться освічених. Усі їхні сили, всі здібності буде спрямовано на те, щоб вижити.

– Так… вижити, – задумливо повторив Аллан Керн.

– Виживали не найрозумніші, а найсильніші. Адже на Землі вони важили вдвічі більше. В умовах іншої біосфери. В умовах іншого життя, життя первісних мисливців, яким не потрібні були знання, скажімо, вже відомої тоді на Марсі теорії відносності. Їхній розум, зайнятий іншими турботами, грубішав…

– Можна мені нагадати, Ілля Юрійович, – вставив Олекса, – про дітей, яких виховували звірі. На Землі відомо з десяток таких випадків. Не виховані людьми змалку, ці діти вже не могли пізніше стати людьми, не сприймаючи навіть елементарних знань. Вони робилися дикі, хоч їхні батьки були цивілізовані. У великому масштабі це могло статися і з переселенцями.

– Так, могло, – підтвердив Богатирьов. – Проржавіли, зникли привезені колись машини, забуто було старовинні книжки, та й саму непотрібну мисливцям письменність. Усе змінилося в переселенців, окрім мозку, здатного до сприймання знань, та не обтяженого ними. Знадобилися сотні тисяч років, щоб «Марсові онуки», давно забувши про своє походження, знову піднялися сходами земної тепер цивілізації.

Олекса обережно взяв з Богатирьових рук скульптуру.

– То ось чому ти так загадково зрозуміла… сестра людей! – схвильовано сказав він.

– Так, – підтвердив Богатирьов. – Сестра по сонячному племені розумних істот, що з'явилися в зоні життя і розселилися по всьому довколасонячному просторові.

Розділ шостий
ДІТИ ЗЕМЛІ

Ураган розігнав важкі хмари. Шар високих хмар здавався дивовижним небом. На Землі тільки біля самого океану воно буває таке, коли сплющене Сонце, прорізуючи смугу хмар, розпадається на латунні половинки і розжарює жовтогарячі пруги хмар, перефарбовує на багрянець синяву.

На Венері весь небосхил був багряно розкішний, розцвічений у зеніті феєричною зорею неймовірно величезного, завжди невидимого Сонця.

Лемент захоплення вихопився в людей, як тільки всюдихід лишив позаду папоротеву гущавину.

Та ніхто з подорожніх навіть не глянув на венеріанські небеса. Люди побачили вежу з воронованої криці, спрямовану вгору, шматочок Землі, що стояв на скелях Венери, рідний корабель «Знання».

Тут уперше людська нога ступила на іншу планету.

Тут любовно посаджено на Венері чотири земних рослини: пшеницю, виноград, кукурудзу і рис…

Тут і простяться люди з планетою бур, щоб вирушити в зворотну путь.

Велетенська ракета, здавалося, чекала тільки миті, щоб зірватися з чужих скель, у вогні й гуркоті злетіти до палаючої зорі, стрілоподібним вістрям розпороти темно-червоний покрив, за яким заклично світять зірки, ласкаво гріє Сонце, де відкривається сяючий космос, світ світів, бездонний світ численних світів з красунею венеріанських сузір'їв блакитною Землею, один колір якої, мов пісня, говорить про небесну синизну, про тепле синє море, про синій серпанок земних лісів.

Про Гею, Землю, думали всі, і всі по-різному. Богатирьов розмірковував про людство і його передісторію, Олекса – про підготовку нової експедиції на Венеру, Вуд думав про Мері, наче вона ждала його в Америці, а не кружляла зараз на «Просперіті» навколо Венери.

Добров і Керн говорили про Землю як інженери і астронавігатори, бачачи в ній мету польоту. Наближався крайній термін перебування на Венері. До закінчення його лишилося менше земної доби. В штабі перельоту, звичайно, враховують це і можуть наказати «Просперіті» бути готовим до вильоту, якщо… якщо корабель залишиться сам…

Всюдихід спинився біля ракети.

На камені сиділа ящірка.

Олекса вистрибнув на ходу н підбіг до неї.

Вона не тікала, а вирячила на нього очі. Її шия роздувалася під час дихання.

Олекса простягнув руку і взяв ящірку.

Це був привезений із Землі варан, який немов чекав тут своїх господарів.

Олекса засунув звірятко в кишеню і, сміючись, поліз по вертикальній драбинці до люка.

Його товариші стежили, як він відчинив люк.

Почувся гавкіт, звичайний собачий земний гавкіт.

Усі переглянулися.

– Гавкіт! – скрикнув Олекса. – Гавкай, Пулько, гавкай! Хочеш, я тебе розцілую за розбурханий в серці май…

І він поліз у люк.

– Май… – сказав Гаррі. – В травні я збирав у горах трави і мало не потрапив на повороті шосе під машину. Я також готовий поцілувати цього собаку.

– Облиште, Вуд, – мовив Керн. – Як з'ясовано, собака вже більше не родич людини, хоча в неї і п'ять пальців на кожній лапі, пара очей, пара вух, хребет, серце з лівого боку, печінка і нирки – все, як у кожної людини…

Богатирьов усміхнувся: він згадав розмову в дорозі про «Марсових онуків». Він казав тоді Керну про зовнішню схожість людини й земних тварин:

«Родичів у людини на Землі нема. Це добре знають фізіологи і гірко тужать. А з приводу п'яти пальців і хребта зважте – природа знаходить оптимальні рішення, решта випадків виключена добором. А двічі по два завжди чотири».

«Судячи по кількості пальців – п'ять», – буркнув Керн.

«Риба завжди буде обтічної форми, в якому б океані вона не розвивалась. Навіть кит, перейшовши з суші в море, набув рибоподібної форми, хоча рибі він зовсім не рідня. Досі, щоб наочно показати форми, які переходять одна в одну, шикували скелети. Мавпа, випрямляючись, ставала гаданою напівлюдиною і нарешті, «вінцем творіння» – двоногою розумною істотою, що прямо ходить. Але ж будова скелета не єдина ознака. А ось за складом крові і за деякими фізіологічними функціями найближче до людини стоїть… кішка! Щодо спорідненості людини і мавпи можна розповісти такий випадок. Під час останньої світової війни не застосовували отруйних газів. Та їх готували у того ж Гітлера. Відомо випадок, коли газ, від якого в страшних муках гинули піддослідні мавпи, під час вибуху вихопився зі сховища. Сотні робітників були приречені, та… дістали тільки нежить. Можливо, саме тому гітлерівські хіміки вважали за краще робити свої людиноненависницькі досліди вже не на тваринах, а на військовополонених».

«Перегорніть страшну сторінку, командоре. Здаля дивлячись на Землю, не бачиш плям», – сказав Керн.

Вони ще довго розмовляли про це в дорозі.

Раптом пролунав тривожний гавкіт.

З люка, не причинивши дверцята, квапливо спускався Олекса. Він був без шолома.

Стрибнувши на каміння, він розгублено спинився перед Богатирьовим:

– Ілля Юрійович, лихо!

– Що таке?

– Маша… Мері… «Просперіті».

– Що скоїлося з Мері? – кинувся до Олекси Вуд.

– Запис… Магнітний запис повідомлення з «Просперіті»!

І Олекса знову побіг до драбини.

У передчутті непоправного всі підіймалися слідом за ним.

Зібралися до радіорубки.

Пулька терлася об ноги, підстрибувала, намагалась лизати руки.

Надвірні дверцята зачинились, рубка автоматично наповнилася земним повітрям. Почалось опромінювання скафандрів. У ракету не можна було занести венеріанські мікроби.

Шоломи скинули тільки по закінченні опромінювання.

Олекса запустив магнітний запис.

З репродуктора почувся знайомий голос Мері. Він лунав якось скуто, наче йому важко було пробиватися крізь тріск атмосферних розрядів.

«… У мене нема сил відлітати, не передавши цієї радіограми… Її вже нікому почути на поверхні планети. Може, автомати запишуть її і мій голос почують ті, хто знову прилетить сюди, щоб виявитися щасливішими, ніж їхні попередники… Я дивлюсь у люстерко і бачу в себе сиве пасмо. З Землі наказано мені, останній, що лишилася жива, вести «Просперіті» в зворотний путь. Там мене жде гірка пошана і непотрібна слава… І навіть, юрби спокусливих женихів… женихів космічної, удови Мері Стрем, яка відчинить зараз на мить люк шлюзу і кине на чужу планету жменю землі, щоб її крихти упали на могили Гаррі і його друзів… Я зобов'язана виконати ненависний мені наказ, усе ж таки виконати і тим продовжити справу загиблих».

У магнітофоні чувся шерхіт і тріск атмосферних розрядів. Голос Мері стих, потонув у шумі, зник…

– Усе ясно, – сказав Керн. – Вона полетіла…

– Не може бути! – розпачливо вигукнув Вуд.

– Можете вважати, що жменю землі вже кинуто на вашу могилу, – сердито мовив Керн.

– Ви брешете, шефе! Адже це Мері!.. Треба повернути її, покликати назад! Повідомити на Землю!..

Добров провів рукою по колючій сивіючій щетині, якою обріс його череп:

– На жаль, містере Вуд, як вам відомо, горішні іонізовані шари венеріанської атмосфери виключають зв'язок із Землею навіть з «Просперіті». Поки він перебував на орбіті супутника, зв'язок був несталий.

– «Поки перебував»! – з жалем вигукнув Гаррі. – А тепер летить… І я не певен, що він летить до Землі. Я не певен, що вона врятується, зуміє вивести корабель на орбіту.

Олекса вдячно глянув на Вуда.

– Отож ти непокоїшся про неї, Гаррі! Вибач, я погано про тебе подумав.

Гаррі наче не почув цих слів. Він одвернувся до ілюмінатора і став дивитися на пломінке червоне небо.

– А я… – сказав нерішуче Олекса. – Я навіть не смію признатися, що… що радий!.. Ми залишимось… Ми знайдемо їх.

– Кого – їх? – похмуро обернувся Добров.

– Братів по сонячному племені.

– Облиште вчорашні жарти! – обурився Добров. – Невже ви розраховуєте, що ми зможемо прожити тут рік? Хто міг переселитися сюди з іншої планети? Нам не вижити тут. На жаль, не вижити і піднявшись на «Знанні», ставши штучним супутником Венери. На Землю про своє врятування ми в цьому випадкові повідомимо, та, поки ждатимемо допомоги, загинемо від космічного випромінювання. Занадто пощипано в дорозі корабельний захист.

– Розрахунок такий же точний, як і страшний, – підсумував Ілля Юрійович. – Доведеться нам учорашню гіпотезу перевірити на самих собі.

Він відчинив двері в рубку керування, пройшов до пульта, любовно погладив його панель, став біля вікна, задумливо дивлячись на венеріанський ліс.

Олекса, Вуд і Добров залишились у радіорубці. Тільки Керн пішов слідом за командором.

Він стояв за його спиною і мовчки дивився іа підлогу.

– Командоре, – сказав він нарешті, – двічі по два. все ж таки не п'ять, тільки чотири.

Богатирьов обернувся й уважно подивився Керну в обличчя.

– Та-а-к, та-а-к, – повторив той, – чотири. І, як відомо, чотири більше і цінніше одиниці.

Богатирьов важко сів у крісло і затис бороду в кулак:

– Як вас зрозуміти, Аллан?

– Наступну експедицію на Венеру можуть відкласти на багато років. Подати сигнал можна тільки з орбіти супутника. Четверо залишаться на Венері, постараються вижити. А я сам піднімусь на «Знанні», дам сигнал на Землю.

– Так, – сказав Богатирьов, спідлоба дивлячись на схудле лице американця. – Підніметесь і загинете од випромінювання?

– Так, командоре. Двічі по два – чотири, а не п'ять.

У дверях стояли Олекса, Вуд і Добров. Вони чули всю розмову.

– Важка справа, друзі, важка… – сказав Ілля Юрійович. – Чуєте, на що Аллан готовий!

Тяжка гнітюча тиша скувала всіх. Навіть Пулька мовчала, байдуже оглядаючи тих, що повернулися.

– Що робитимемо? – звів очі Ілля Юрійович.

– Дайте мені всюдихід, я знайду місто сонячного племені і повернусь сюди, – вів своєї Олекса.

– Вихід інший, – сказав Добров. – Запустити ракету без людей, щоб вона вибухнула над хмарами. Спалах буде помічено з Землі, і він стане сигналом, що ми живі.

– Так, – сказав спроквола Ілля Юрійович, накручуючи на руку прив'язний ремінь. – На те, що сказано тут, як говорив Чапай, наплювати й забути… В космос, де загрожує космічне проміння, без достатнього захисту на тривалий строк підніматися не станемо. Сигнал на Землю дамо. Для цього використаємо імпульс автоматичної метеостанції. Будь-які шари проб'є.

Олекса ляснув себе по лобі:

– На базі ракети «Знання» створимо на Венері колонію.

Виживемо за будь-яку ціну, щоб експедиція, котра поїде за нами, одержала від нас найбагатший науковий матеріал. А поки що опрацюємо програму широких досліджень Венери.

– Та-а-к, – промимрив Добров і став терти щетину на голові.

– Можна мені потиснути вам руку, сер? – спитав Вуд Керна.

Керн здивувався.

– За те, що ви ладні були це зробити, – пояснив Вуд.

Олекса підійшов до пульта і ввімкнув зовнішні мікрофони.

До кабіни ввірвалася хвиля звуків, які були звичні в лісі, та здавались протиприродними в кабіні.

Олекса затремтів, наче в гуркоті, що віддалявся та стрибав, і в пронизливому завмираючому вищанні щось почув.

Прислухалися й інші.

Олекса схопився за спинку крісла.

Вона!

І, наче біля самого вікна кабіни, пролунав закличний крик, ніжний, голосний і переливчастий.

Олекса тримав у руці скульптурну голівку невідомої чужопланетної дівчини і прислухався до лісового голосу.

– Еоелла!..

Добров насупився. Вуд схилив голову. Ілля Юрійович, упершись дужими руками в розставлені коліна, дивився на підлогу.