Текст книги "К7"

Автор книги: Юрій Тис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

– До дядька… – повторила Гаська і раптом захлинулася сльозами. – Бідні мої батьки, що вони думають про мене! Моя мама, мій тато… – І решта слів потонула в голосному хлипанні.

Ми розважали Гаську як могли, але її настрій передався і нам. Під переможним враженням нових світів, під впливом небезпек ми не мали змоги поговорити навіть про наших близьких, що там, на Землі. Тільки час від часу промайнула тужлива думка про них і згасала в постійній сторожкості, провірках і праці при апаратах.

Так і тепер Гаська не могла довго розчулюватися споминами й тугою. Ми наповнили «Сороку» по береги сирівцями для продукції К7 і були вільні. Проте нас ждали інші важливі праці. Семен вимагав провірити Бурлаку, і ми готовилися до мандрівки в непевне.

Перш за все ми прослідили рівнину, на якій осіла «Сорока». Ця рівнина мала вигляд зрізаного верха гори і була неприродно рівна. Ми пройшли тільки її невелику частину, але скрізь її береги спадали стрімко у пропасні глибини. Що було там, унизу – ми не могли провірити.

– Треба буде підлетіти туди «Сорокою» і спуститися вниз! – міркував Семен.

Посуваючися вглиб рівнини, ми помітили наче б дорогу, викуту в камені, що йшла прямою лінією кудись у темінь… Після двогодинного маршу ми побачили у світлі рефлекторів виступи терену, які мали дивно регулярні форми.

– Ідемо туди! – скомандував Семен.

– А може, там хтось є? – непевно спитала Гаська.

Мені теж було не по нутру йти в темне невідоме.

А може, є тут якісь страшні й небезпечні істоти, що не потребують до життя ні повітря, ні тепла? Хто це може знати? Я приспособив на всякий випадок електронну пістолю. Глянув на Гаську. Вона робила те саме. Тільки Семен ішов уперед і освітлював рефлектором околицю.

Годину пізніше ми входили в ледь помітні руїни міста. Це не були руїни в нашому розумінні – поламаних, покинутих мурів. Перед нами стирчали останки металевих споруд, інші лежали на землі, повикручувані в дивовижні форми.

– Наче б якась катастрофа знищила будинки, – промовив Семен.

Він підняв предмет, що мав форму куба й досі не втратив своєї прецизно-гладкої поверхні.

– Предмет, зроблений інтелігентним створінням!

Ми опинилися серед останків невідомих спопелілих виробів.

– Гасю, перевір вік цього попелу!

Гаська приклала до попелу апарат для помірів радіоактивности вуглецю.

– Органічна речовина, – прошепотіла. – Три мільйони років.

Ми збилися в гурт. Справді, стрілка показувала три мільйони років!

Семен глянув на нас:

– Ми на сліді останків культури, яка загинула. Три мільйони років! А люди на Землі існують хіба не довше, як сто тисяч років!

– Чому загинула? З яких причин? Хто творив її?

Ці питання залишалися без відповіді.

– Що ж, можемо тільки відповісти кожний згідно із своєю уявою, – сказав Семен.

– Може, якась космічна катастрофа! – промовила Гаська.

– Атомова війна! – додав я.

Ми снували наші здогади. Певне було тільки одне: що Бурлака був колись планетою невідомого сонця. На ній появилося життя і розвивалося за непорушними законами універсального Всесвіту. І ось з невідомих причин Бурлака відірвався від своєї сонячної системи й помчав у нескінченність. Може, це сталося через могутню силу прадавньої цивілізації, якусь невдачу у велетенському експерименті, що захитала відвічною рівновагою і вирвала Бурлаку з його орбіти?

За три мільйони років, у змінених умовах Бурлака втратив свою атмосферу і мчав тепер у безвість позбавлений сонячного тепла. Мчатиме так у безконечність, якщо світ справді такий нескінченний, як наш мізерний розум собі уявляє.

Нам не було чого далі розчовпувати причин катастрофи. Ми пішли, шукаючи останків прадавнього життя. Але три мільйони років і сама катастрофа знищили те, що було органічне. Живі істоти могли згоріти, розпилитися у просторах, розкластися під порожнечею, а їхні сліди розвіяли прадавні бурі, катастрофи й інші несамовиті сили природи.

Проте ми шукали. Натрапляли на дивні конструкції чи їх останки, які вказували, що будинки, оселі мали нерегулярні форми й виявляли дивні архітектурні стилі й смаки. Знайшли ще велетенські споруди у виді металевих лійок, наставлених до неба, але ніяких більше подробиць, які вказували б, для чого вони могли служити. Ми вирішили припинити дальші розшуки на цій рівнині й пошукати інших осідків дивних істот минулого.

«Сорока» пливла низько понад землею. Ми бачили штучні зміни в конфігурації цієї колишньої планети, постинані верхи гір, вирівняні долини тощо. Тут і там видніли останки міст, в яких ми робили надаремні розшуки. Не можна було ніяк збагнути, в якому технічному напрямі розвивалася тогочасна цивілізація. Не було ознак якоїсь духової культури, що й зрозуміло: вона, мабуть, не могла залишити тривких слідів, тим більше, що ми досліджували терен поверхово, бачили його тільки під світлом рефлекторів і не мали змоги робити справжніх наукових розшуків.

Жаль було нам покидати нашого Бурлаку недослідженим. Але нас ждали інші справи – а настирливі питання стояли примарами перед нами: де ж є наша Сонячна система, в якому напрямі летіти нам до неї, і коли прибудемо туди?

Куди не глянути – Всесвіт був засипаний зорями-сонцями, мільйонами сонць, з яких одне було нашим.

На наші запити Семен пояснив, що ми вели докладні бортові записки. І так у книзі записано всі зміни нашого напряму з поданням докладних кутів, часу лету в кожному напрямі та всі інші потрібні дані. Нам вистачає піднестися поза Бурлаку, зупинитися на місці й упевнитися в напрямі його руху. Тоді треба і нам рушати в протилежному напрямі.

– Ось, наприклад, – пояснював Семен. – Коли ми летіли чотири години туди, а раніше зробили поворот 5 ступенів направо, то тепер, після чотирьох годин лету з тією самою скорістю, мусимо зробити зворот 5 ступенів наліво. Продовжуючи цією методою нашу подорож, ми таки з більшою чи меншою помилкою наблизимося до нашої Сонячної системи, що пізнаємо по нашому Сонці. Його світло зростатиме, і саме його, а не іншого сонця. А тоді ми вже вдома. Нашу Землю розпізнаємо цілком певно, не залетимо ні на Марса, ні на Венеру.

– Але чи твої обчислення певні? – з сумнівом запитала Гаська.

– Що ж, – відповів Семен, – записки вели ми всі, і вони повинні бути досить докладні, щоб дозволити нам повернутися додому.

На цьому наша розмова закінчилася, але згодом ми не раз поверталися до неї, коли треба було міняти скорість лету та його напрям.

Ми обчисляли докладно, коли нам доведеться зробити зміну в леті, а до того часу не було що робити. І так одного разу ми мали три дні часу, які мусіли перебути більш-менш бездільно. Кожен з нас вишукував собі будь-яку роботу, але ми робили це насилу, врешті кидали її і сиділи мовчки.

– Якщо не знайдемо якогось конкретного діла – подуріємо! – скрикнула якось Гаська.

– Можливо, – погодився Семен. – Ці прояви переживають астронавти, що літають довше довкола Землі. У нас ця недуга може виступити в гострішому виді. Мусимо рятувати себе від неї!

І він давав нам різні завдання. Ми робили потрібні чи непотрібні йому математичні розрахунки, статистики з наших записок, насилення радіації в різних районах простору тощо. А мені Семен наказав також вести щоденник. Але не було про що писати. Бо що в тому цікавого, що ми, взуті в магнетичні черевики, лазили по стелі та стінах, і всюди нам здавалося, що ми в нормальному положенні? Про це я вже писав. Або що витискали воду з пластикової пляшки й губами ловили кульку води?

Врешті Гаська і я відмовилися від усякої праці. Ми стали стовідсотковими ледарями.

І тоді почалися між мною і Гаською постійні сварки. Тільки Семен не втрачав рівноваги духа і старався нас погодити. Мене сердило кожне її слово, а вона зненавиділа мене в усьому: у рухах, у словах, у виразі обличчя. Дійшло до того, що одного разу я показав їй язик, а вона кинула в мене пластиковою тарілкою (хоч, звичайно, ця тарілка до мене не долетіла, тільки зависла в повітрі).

– Як повернемося на Землю, то навіть не признавайся до мене! – кричала Гаська.

– Ні, не думаю! Будеш для мене повітрям, що там повітрям, повною порожнечею!

А Семен потішав нас:

– Це все прояви космічної недуги. Вернемося, і все це забудеться. Ти, Паньку, тримай свої нерви на припоні!

І хто знає, до чого б дійшло, якби одного дня не трапився випадок. Я саме мав службу при радарному екрані, коли помітив якісь дивні тіла, що скоро пропливали біля нас. Поки я встиг зголосити це Семенові, почувся раптом пронизливий свист – один, другий, третій!!!

Ми схопились. Семен зразу ж здогадався, що трапилось.

– Увага! Діри в «Сороці»! Негайно залатати!

Я зрозумів. Щось, може, метеори, пробило в кількох місцях наш космічний корабель.

Семен подав нам пластикові кружки, і ми почали шукати місць, куди повітря видобувалося в порожній простір. Різниця тиснення була велика, повітря з шаленою скорістю виходило й видавало при цьому цей несамовитий свист.

Я знайшов першу діру. Приклав до неї кружок, і повітря перестало виходити. Тиск однієї атмосфери притискав кружок до стіни з такою силою, що вповні і щільно затикав отвір. Згодом Гаська знайшла два, а Семен останній.

Тепер ми заспокоїлися. Небезпека минула. На екрані пролітали ще кусні небесної матерії, але більше нас не чіпали.

– Ми попали в густий дощ розбитих частин матерії, – пояснив Семен, – вони летять у безвісті цілими масами. Ніхто досі не знає, як вони творяться і що спричинює їхній рух. А тепер до праці. Треба ущільнити тривало наші стіни.

Ми покінчили роботу, і знову вхопила мене нудьга. Що робити? Навіть Семен із своїм знанням, від якого таки залежало наше життя, видавався мені мудрагелем. Всі його пояснення мене дратували. Я тоді закусував губи й робив усі зусилля, щоб мовчати. Одного разу не втримався і завив. Завив як собака.

– Семене, – спокійно промовила Гаська. – Панько збожеволів!

Семен зашепотів щось Гасьці, і вона залишила мене в спокою. А згодом прийшла до мого ліжка й подала мені води.

– Напийся, це тобі поможе. Я теж, коли подратована, п’ю воду.

Я справді відчував спрагу. Випив, глянув на неї сердитим поглядом і відвернувся до стіни.

Опісля, пишучи мій щоденник, я переконався, що спав два дні і дві ночі. Гаська подала мені насонний напій. Моя помста буде страшна!

ЧАСТИНА ІІІ

17

Я вже маю досить. Хотів би відпочити десь у горах, чи над морем або рікою. Ось тільки що зникло марево московської ракети, а вже насунулося на нас тривожне питання: де наша Земля, куди нам до неї летіти?

Рахунки рахунками, але якщо хтось з нас помилився, записуючи скорість чи ті клятущі кути, тоді пиши пропало! Віками можемо так блукати по Всесвіту, якщо так довго зможемо жити. І ні до кого не можемо мати претензій. Бо коли ми вирушали в цю подорож, то знали, що п’ятсот чи шістсот років не має тут ніякого значення.

А що буде, як Гаська захоче одружитися з Семеном? І дівчина буде права, бо як довго ждати їй? А що тоді? А як прийдуть діти й почнуть у своїй безтяжкості літати по кімнаті? Чим їх прив’язати? Самі проблеми!

Та найважливіше – це розпізнати наше Сонце. Ми повсякчасно виглядаємо його, то справа чи зліва, то вгорі чи під нами. Були зорі ясніші й темніші, більші й менші, але котра з них наше рідне, кохане Сонце?

А наша «Сорока» летить – не сколихнеться! Наче б стояла на місці, до чогось прикріплена. Прорізувала простір – але чи справді? Згідно з обрахунками, Семен наставив ту саму скорість, з якою ми летіли сюди. Тільки провірити це годі, бо не було ні одного порівняльного тіла. А як К7-мотори не діють, або вказівник скорости попсувався? Тоді ми можемо стояти на місці до кінця світу. Або, може, летимо не туди, куди слід?

Проблеми, проблеми!

Мабуть, і Семенові було важко, бо часто втрачав настрій. Він же відповідав за нас, але що нам з того? Тепер і моя злоба до Гаськи відступила на десятий план, ні думати про це не хочеться!

– Ну що ж, спробуємо нав’язати зв’язок з дядьком, – заявив одного дня Семен.

Гаська радісно стрибнула до апарату.

– Тільки обережно, кодами і коротко! – остерігав Семен.

Гаська висилала сигнали і пильно наслухувала. Відповіді не було.

– Може, дядька дома нема, – піддав я.

Так ми шукали за дядьком три дні, аж урешті апарат відізвався.

– Маємо, маємо! Успіх великий! – чітко мовила Гаська.

– Де ви? – запитував дядько.

– Самі не знаємо!

– Коли вертаєтеся?

– Не знаємо, дядьку…

– А що ви знаєте? Вертайтеся і будьте обережні! Ждатиму! Кінець!

Гаська вернулася на своє місце.

– Оце добре, що повідомили дядька! Дуже тішуся, його голос цілком не змінився! Коли будемо дома?

Семен знизав плечем.

– Не знаю, може, за тиждень, може, за два.

Та ось другого дня я помітив зорю, що блистіла особливо яскраво. Вона була перед нами, тобто в напрямі нашого лету. Ми не спускали її з очей і невпинно спостерігали, як вона більшає і світить дедалі сильніше.

Незабаром ми впевнилися: це було наше Сонце.

Десь довкола нього в теміні неба обертається наша Земля. А на ній хатина, в хатині дядько. А там, у смішно малій віддалі – місто, у ньому ж наші родичі і друзі.

Я поклався на ліжко і склав руки на грудях.

– Як приїдемо, піду зараз до кав’ярні на добру, запашну каву!

– Що ти? – здивувався Семен. – Ми ж прилетимо у праліси!

– У дядька є кава, я зварю! – заявила Гаська.

– Тоді вона не буде ні добра, ні запашна!

Це була моя помста!

– Полетимо так, щоб бути від Сонця на тій самій віддалі, що й Земля, – говорив Семен, – тобто перейдемо в його орбіту тоді, коли воно буде… ні, коли бачитимемо його таким завбільшки, як із Землі. Тоді напевно зустрінемо без труду нашу Землю.

Я мовчав, мав уже досить нашої подорожі і «Сороки». З величезною радістю з’їв би тарілку рижу з малиновим соком.

Я задрімав.

18

Здавалося мені, що все в просторі стоїть на місці. Але ж насправді усе: і сонця, і землі, і метеори, і астероїди, і хтозна-що ще – мчало із страшною скорістю! Подумати – аж віддих запирає.

І ми мчали в напрямі нашої любої Землі, а вона більшала і більшала з дня на день, а далі з години на годину. Мчав час, і мені прийшло на думку, що і ми, люди, які невідомо пощо появилися на світі яких сто тисяч років тому (дрібниця!), теж є певного роду вибухом космічного стилю, – мчимо в майбутнє і не знаємо куди: на нашу загибель, а чи на щастя?

Семен увімкнув контроль радіації, радари та інші потрібні йому прилади.

– Ідеться про те, щоб не попасти на шкідливі випромінювання. Поясню, – додав у відповідь на запит Гаськи. – Досі не досліджене випромінювання, тобто не досліджене достатньо, окружає Сонце і планети нерегулярними течіями. Це наче звої сильної радіації навпереміну із слабшою, а то й з просторами, цілком від неї вільними. Ці простори мають вид спіралі, і нам слід летіти в ній, щоб не наражуватися на можливі прикрі наслідки. Ось тут окуляри з відповідними фільтрами. Крізь них можемо бачити простори, заражені радіацією, і теж вільні від неї.

Він дав нам по парі окулярів. Крізь них я побачив довкола Землі, Сонця та інших планет фіолетові смуги, наче застиглі в несамовитому вирі.

– Бачите? Ми мусимо обминати їх! Тому зменшимо скорість і летітимемо луком у місцях, де радіації немає.

Ми летіли тепер поволі, яких два кілометри на секунду. Семен вправно скерував «Сороку» в широкий коридор, в якому не було фіолетової мряки.

– З невідомих причин ця радіація пересувається в інші місця, а часто цілком зникає. Ось, наприклад, як ми починали нашу подорож, дядько провірив, що її не було, і ми могли безпечно летіти в простори.

Семен при кермі сидів далі в окулярах, ми скинули їх і приглядалися до нашої Землі.

Уже стало видно темніші моря і зелено-жовті континенти, але цілий глоб був оточений блакитним сяйвом, атмосферою Землі. На обох полюсах видніли білі плями льоду і снігу. Збоку, у великій віддалі, ми завважили Місяць, жовтий кружок величини шпилькової голівки.

– Мені все ще важко звикнути до законів гравітації. Обертається цей Місяць довкола Землі, а здається, що висить у просторі. Чому не впаде? А Земля? Як вона вдержується в порожнечі, та ще від початку світу вертиться довкола безмежно далекого Сонця?

– Я теж не сприймаю цього явища. І вчилися ми про притягання матерії, і все було ясно, а ось коли глянути на це збоку – страшно робиться! – заговорила Гаська.

– Тепер я бачу крізь окуляри зелені смуги. Це вже нешкідливі вияви магнетичного поля Землі. Радіація залишилася за нами. Можемо наблизитися просто до Землі.

А Земля ставала раз-у-раз більшою. Ми пізнавали вже не тільки континенти, але й гори, океани та моря.

– Який гарний був би світ, якби не Москва! – зітхнув я.

Кольори Землі були фантастичні на тлі чорного зоряного неба.

– За кілька годин причалимо на Землю! – говорив із свого командного місця Семен. – Тепер починаємо повільний обліт так, щоб трапити на місце нашого старту.

– А як москалі нас знайдуть радаром?

– Цього не буде. Використаємо ніч для низького обльоту – не вище кількасот метрів над Землею. Тоді ніякий радар нас не провірить!

Земля заслонила нам ціле небо, збоку деякі її частини були вкриті хмарами, а згодом з правої сторони почала заходити ніч.

І саме тоді, над темним силуетом Землі ми побачили яскраві, освітлені Сонцем пункти, що летіли різними шляхами і на різних висотах.

– Це сателіти! – пояснив Семен.

Те саме думали й ми. Відомо-бо, що довкола Землі літає понад сто сателітів різних держав. Вони мають завдання наукові, але теж військові. Деякі з них досліджують погоду, радіацію, інші служать комунікаційним цілям, ще інші – це просто шпигуни.

– Вони можуть нас відкрити! – схвильовано заговорила Гаська.

– Хай! – відповів легковажно Семен. – Поки нами поцікавляться, ми вже будемо причалювати!

Ми ввійшли в темінь ночі й поволі наближалися до Землі. Летіли тепер в поясі екватора, і Семен скеровував «Сороку» в терен причалу. А Гаська вистукувала кличку до дядька.

– Осідаємо!

– Жду вас! – відповів дядько.

На цьому розмова припинилася. Не було потреби її продовжувати й наражувати дядька і нас на небезпеку.

Ніч була місячна, коли ми наблизилися до провалля, що на його березі мали причалити.

Дядько подавав тепер короткі сигнали, що вказували нам докладний напрям, куди летіти. Це вже дядько кермував нами до входу в підземне сховище. Ясна ніч дозволяла бачити докладно всі зміни терену, верхів’я тропічних дерев, а далі і наше провалля.

Обережно, ледь помітно посуваючись, ми всунулися у сховище. За нами негайно закрилися могутні металеві двері.

Щоб описати нашу зустріч з дядьком, потрібно не моїх письменницьких сил, а таланту великого автора. Гаська плакала, дядько вдавав суворого й постійно приговорював:

– Ну, ну, досить, досить! Розповідайте!

Але нам було не до розповідей. Ми хотіли якнайскоріше скупатися, причепуритися (це Гаська), відпочити.

Годину пізніше ми сиділи у вигідних фотелях і відповідали на дядькові запитання.

– Подробиці пізніше! – перебивав нам дядько. – А тепер відповідайте тільки на мої запитання, бо не маємо часу. За нами стежать, і у випадку потреби мусимо боронитися. Я вже провірив ваші мінерали. 87% К7! Просто чудо. З такими сирівцями можу мати чистий К7 за кілька днів!

Що ж було розповідати на такі вимоги? Тож Семен з’ясував усе коротко:

– Що ж, дядьку! Поїхали чи полетіли і привезли. Нема про що балакати довго. А що чувати тут? Які зміни трапилися?

І дядько розповідав:

– Я не можу появитися в місті. Воно повне московських шпигунів. Але це дрібниця. Найгірше те, що вони обшукують нашу околицю. День-у-день провіряють гелікоптерами, літають ось туди, понад берег. Я розвідав, що ворог має спецвідділи, готові до бойових дій, як тільки відкриють місце нашого перебування. Тому я вистерігався висилати до вас будь-які вістки, бо ворог може їх підхопити і віднайти нас. Що ж, з уваги на це і ми зорганізували наші бойові групи. Хлопці як золото! Ціла околиця пристосована до бойової розвідки й до оборони. А теж і до дії, у висліді якої буде знищена кожна людина, що непрошено появиться в нашому терені. Тепер вам скажу: це хлопці з ОУН!

– Нема сумніву, – говорив далі дядько, – що й ворог має свої модерні засоби. Мусимо бути приготовані на важкі дні. А головне, слід нам готовити нашу основну зброю, довершити знищення московського царства. Тому мусимо докладно поділити нашу роботу і відповідальність. План маю готовий. Зважте, що ми самотні в цілому світі. Ніхто не важиться подати свій голос за нас, ніхто нам і не поможе.

Дядько ковтнув кави і продовжував:

– О, але коли ми осягнемо нашу ціль, і Московська імперія перестане існувати, тоді, друзі, не зможемо й обігнатися від приятелів. І в той час треба бути обережним! Та це вже інше діло. Хочете спати?

– Не шкодило б! – відповіла Гаська.

– Ми таки втомлені, хоч у космосі спали досхочу. Але ця зміна… – почав я.

– Тоді прийміть це, – перебив дядько й вийняв плящинку. – Від цього отверезієте і не будете й думати про сон!

Ми покорилися волі дядька, мабуть, він мав важливі причини до такого поспіху.

План дядька був такий: він сам з Семеном займеться виготовленням далекосяжних ракет для обстрілу московських міст. Гаська познайомиться з різнорідними приладами, а я… я маю стати на чолі бойових дій тут, на місці.

– Твоє життя, – звернувся до мене дядько, – відсьогодні не має для тебе ніякого значення! А для нас тільки до тієї міри, що ми не мали б заступника, якби ти згинув. Тож не смій згинути! Але теж не можеш допустити до ворожої перемоги. Перемогти мусиш ти – іншого виходу не маєш – зрозумів?

Я схопився:

– Так! Для справи я віддам усе…

– Тільки без шумних слів! Маємо перед собою дві години. Хто хоче, може спати. О годині восьмій зеро-зеро всі мають бути тут, у цій кімнаті!

Ми розійшлися. Ці дві години я не спав. Ще діяли дядькові пілюлі. Я не боявся мого завдання, бо його не знав. «Якось воно буде», – потішав себе, а поки що думав, як це приємно – бути на Землі, мати твердий ґрунт під ногами, ну й можливості! Поїхати колись у культурні міста, побачити дівчат, гарних та струнких.

Гаська і Семен? Що ж, космічний простір не придатний для виявів кохання!

19

Уранці дядько призначив Семена до звичної йому роботи, Гаську звільнив до полудня (хай ще відпочиває), зате зайнявся мною. Ми вийшли з підземелля в ліс.

– Наш терен, – пояснював дядько, – це праліс, за винятком невеличкої поляни над берегом кручі. У лісі нас ніякі літаки не відкриють. Зате на поляні краще не показуватися. По другій стороні поляни… ось там, бачиш?… це невеличка хата, по-бойовому замаскована. Це ніби давно покинута оселя якогось самітника. Довкола хащі й трава, та ні сліду людської ноги. А все ж таки це наш оборонний центр. З вікон видно цілу поляну, біля неї сцентралізована зброя, а під хатою наша розвідна централь. На пнях дерев на віддалі кількох кілометрів вміщена наша телевізійна система. Ніхто її не відкриє, бо апарати не більші квадратового сантиметра, заховані серед листя дерев. Усе, що діється в пралісі, відбираємо постійно під хатиною на спеціальних екранах. Докладно бачимо, чи хто не вступив в околицю нашого центру. Навіть зайці та інша дрібна звірина не може перейти лісом непомітно.

Кілька днів тому появилися тут якісь люди. Було їх четверо. Прийшли від шосе і пробиралися лісами, а не дорогою, в напрямі нашої поляни. Тут зупинилися хвилину і, побачивши хатину, підійшли до неї. Ми їх спокійно пропустили, спостерігаючи з підземелля кожний їхній рух і кожне слово. Біля хатини вони пильно оглядали землю, чи нема яких свіжих людських слідів, зокрема уважно стежили за слідами на ґанку, перед дверима хатини. Нічого підозрілого не знайшли, навпаки, самі залишили свої сліди на запиленій нарочито долівці.

– Тут давно вже нікого не було, – сказав один з них.

– Не говори дурниць! Вони десь тут! – відповів йому другий, і на цьому їхня розмова скінчилася.

З обережносте не говорили далі. Це була ворожа розвідка, і я певен, що вони мають підозри щодо цієї околиці. Тобі треба бути обережним.

Ми йшли далі узліссям під заслоною хащів і дерев.

– Тепер увійдемо до бойової централі під хатиною! – сказав дядько.

Він розхилив віття й вказав мені на ледве помітний ґудзик.

– Це замок, що відкриває централь!

Він натиснув ґудзик, і перед нами звільна розхилилася земля, відкриваючи вхід униз. За дверима стояв на сторожі молодий чоловік із зброєю в руках.

– Зрозуміло, що вони нас давно вже бачили, і тому ми можемо без труднощів увійти. Інакше не поміг би й ґудзик!

Дядько привітався з вояком, який пропустив нас коридором углиб приміщення. Це була кімната з вигідним устаткуванням і багатьма апаратами, при яких сиділо троє людей. Вони не звернули на нас ніякої уваги. У другій кімнаті була залога з кількох людей.

– Це наша бойова група! – пояснив дядько і, звертаючися до них, представив мене: – Ваш командир і мій заступник!

Один з тих, що сиділи при апаратах, прибіг до дядька й шепнув йому кілька слів. Дядько негайно подався до першої кімнати, а я за ним.

Ми вп’ялили зір в екран. На ньому ми побачили гелікоптер, що летів уздовж нашого берега над проваллям і саме завертав, щоб ще раз перелетіти біля нього.

– Тут! – вказав молодий чоловік пальцем.

Ми завмерли: на гладкому камені над самим берегом лежала постать. Приглянувшись, ми побачили дівчину в купальному одязі, що вигрівалася до сонця.

– Гаська! – скрикнув я, а дядько заломив руки.

Поки ми вийшли на поверхню землі, Гаська вже зорієнтувалася, що трапилось щось погане, і втікала поляною до лісу.

– Ти збожеволіла?! – крикнув за нею дядько.

Такого лютого дядька я досі ще не бачив. А Гаська виправдувалася: мовляв, я не сподівалася, я тільки на хвилинку, щоб підсушитися, і подібні дурниці. Виявилося, що вона, маючи кілька годин часу, пішла в ліс викупатися в поблизькому джерелі, біля якого серед скель створився гарний басейн. А опісля… пішла на сонце!

За першим польотом літака Гаська не усвідомила собі нещастя, яке вона спричинила своєю легкодушністю. За мить, однак, уже зрозуміла, що літак ворожий, і чимдуж почала втікати до лісу. Сама призналася, що літун пильно приглядався до неї.

– Це сталося тому, що я ще втомлена… – пробувала виправдуватися.

Але дядько перебив:

– Тепер це не важне. Ми мусимо негайно приспособитися до бою. Паньку, бери з собою одного з бойової групи, Петра, він твій заступник. Хай візьме зброю для вас обох і покаже тобі наші опірні точки в лісі. Нема ні хвилини для втрати!

Гаська стояла як сім нещасть, і так я залишив її з дядьком. Ніколи я не довідався, що дядько їй вичитав. А може, й не робив ніяких закидів, бо що це вже помогло б?

До вечора я провірив околицю з моїм заступником, який мав ранг старшини бойової організації ОУН. Найважливіші були лінії, боронені промінням, подібним до проміння смерти. Це була рушниця з телескопом, через який можна було бачити всі рухомі постаті, закриті навіть деревами в лісі. Стрілець прилягав у відповідному місці і, коли ворог ішов розстрільнею, він пускав з рушниці струм проміння на висоті колін, отже, більш-менш як колись стріляли з кулеметів. Ураженого ворога охоплював параліч ніг, і такої лінії ніхто не міг перейти. Це був винахід дядька. У випадку, якби ворог мав протизасоби, ми мусіли б перейти до рукопашного бою на ручні гранати й багнети.

Опісля ми повернулися під хатину й намітили на мапі місця в терені для стрільців так, щоб наша централь була боронена з усіх сторін.

Вдоволений своїм новим становищем, я перейшов підземним ходом до дядька. Там працював Семен, а збоку стояла похнюплена Гаська. Я кинувся у фотель.

– Тепер я генерал! – промовив гордо.

– Ні, ти навіть не є звичайним шелепком! А командуєш тільки тому, що не маю під рукою мудрішого! Чи ти кращий бойовик, як твої хлопці, то це, мабуть, незабаром виявиться. Що ви врадили?

Я позвітував дядькові оборонні заходи й розположення в лісі.

– Добре! – відповів він коротко. – А тепер тобі тут нічого робити. Твоє місце з твоїми людьми. Будь у постійному зв’язку зі мною.

Я вийшов ні в цих, ні в тих.

Під хатиною я приглядався до екранів. Ніхто з обсерваторів не обзивався ні словом, кожен пильнував свого сектора. Вони вже знали, що небезпека гряде.

– Літак! – промовив знічев’я один з них. – Десять кілометрів від нас, на південь-південь схід. Міняє напрям. Тепер південь-південь. Кружляє… Друге коло… Третє…

– Парашутисти! – зголошував спокійним голосом обсерватор.

Я вдивлявся в екран. Темні пункти відривалися з-під літака і звільна спадали вниз.

– Десять, одинадцять, дванадцять…

Ми нарахували шістнадцять парашутистів. Літак відлетів.

Я получився з дядьком.

– Негайно приходь сюди, до підземелля «Сороки», – відповів.

Я перебіг туди. В одній кімнаті працював Семен.

– Сімсот ракет уже готові!

– Так скоро?

– Бо корпуси й усе інше було готове. Залишалося тільки вмістити К7. Але до трьох тисяч ще далеко.

– Де дядько?

– У своїй кімнаті.

Я подався туди. Дядько залишив свою працю й гукнув:

– Семене!

Тепер ми радили втрьох. Що робити? Встрявати в бій? Розвинулася жвава дискусія. Я обстоював думку негайно знищити парашутистів. Мені здавалося, що як командир наших збройних сил я повинен заступати лінію дії і розгромлення ворога.

Але дядько був іншої думки:

– Подумаймо трохи! Вставмося в ситуацію ворота. Що він знає про нас? Ніщо! Йому тільки підозрілий наш терен. Але доказів не має ніяких!

– А Гаська? – спитав я.

– Це доказ і не доказ. Коли їхній літун звітував, що бачив у нашому пралісі дівчину, яка вигрівалася до сонця, кожний з їхніх старшин мусів прийняти цю вістку з недовір’ям. Бо що може робити молода дівчина у пралісі, навіть якби вони вірили, що тут наш осідок. Що може робити? Заважати?

– Щоб провірити терен, вони вислали парашутистів! – сказав Семен.

– Так і є! Чи ви не зробили б так само? Провірити! Парашутисти просічуть ліси, провірять поляну й хатину, розглядатимуться за слідами. Коли не знайдуть нічого підозрілого, повернуться і складуть звіт. Тоді літунові попадеться. Мовляв, приверзлося, ще й покарати можуть. Та це вже не наша справа.

– А якби парашутисти відкрили якийсь слід?

– Тоді будемо примушені їх знищити. І це вже твоє завдання! – звернувся дядько до мене. – Встрявати в бій нам не на руку. Ми ще не готові з ракетами. Скільки часу потребуєш, щоб виготовити всі три тисячі?

– П’ять днів, – відповів Семен.

– Отож-то! Коли парашутисти повернуться без висліду, ми маємо час підготовитися до наступу на Москву. Час тоді в наших руках, і можемо ним оперувати, як завгодно. У випадку бою ворог прислав би більші сили, ми мали б зв’язані руки, ініціатива перейшла б до ворога. Тоді ми вели б місцеві бої більш чи менш успішні, а нашу основну ціль мусіли б відсунути на неозначений час. Завеликий риск.

Я мусів признати, що дядько думав єдино правильно. Не було ніякого аргументу на те, щоб зв’язатися боєм з парашутистами. Навпаки, треба докласти всіх зусиль, щоб ворог не довідався, що ми тут.