Текст книги "К7"

Автор книги: Юрій Тис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Час минав, літак приземлився, і я готовився до пересадки. Була пізня ніч, коли я з невеличким клунком ступив на землю і рушив за іншими пасажирами.

І враз – ще й тепер я несвідомий, як це трапилося – я відчув удар у голову, хтось вхопив мене за руки, і поки я встиг крикнути, вже опинився в авті і мчав у ніч. Мабуть, дали мені заштрик, бо я знепритомнів, чи заснув на кілька годин. Коли прокинувся, побачив, що лежу на канапі із зв’язаними руками й ногами. Довго довелось пригадувати, що зі мною трапилось. У пам’яті, однак, залишилися перерви, поодиноких подій я не міг пов’язати в цілість і, бачачи безвиглядність моїх зусиль, закрив очі. Пригадав собі тільки цей момент при переході до другого літака, опісля незнайомих людей, що мене випитували, але які були питання і що я відповідав, я цілком забув.

Я крикнув раз і вдруге:

– Гей!

Не було відповіді.

– Гей! – гукнув сильніше.

Тоді в кімнату ввійшло огрядне бабище й заговорило до мене по-московськи:

– Мовчи! Кричати нічого не поможе, ще попадеться тобі за це!

Я спитав її, де я і чому мене зв’язали. Вона відповіла, що я в певних руках і нічого мені поганого не буде, якщо признаюся, що я провинився.

– Та мене вже випитували! – сказав я і, з наміром щось довідатися, всміхнувся до неї, заговорив весело, признався, що подобаються мені товсті жінки, та й узагалі почав біля неї упадати.

Виявилося, що вона не абияка перелесниця, мабуть, давно вже так до неї ніхто не говорив. І згодом я витягнув від неї дещо, небагато, але мені вистачало: на допиті під заштриком я сказав правду: їду на посаду, яку роздобув мені дядько. Знаю, що він вибирався на свою посілість, мені невідому, та розповів про його ненормальний стан. Хай би й різали мене, я більше розповісти не міг, бо дядько нічого більше не сказав. З цього я зробив висновок, що ніхто з агентів мене у Семена не бачив! Довідався теж, що баба є тут господинею для чоловіків і що вони виїхали кудись на кілька днів, залишивши мене зв’язаного під її, так би сказати, опікою.

Під вечір хтось задзвонив до помешкання. Баба сиділа тихо, як миша. Та враз почувся шерех біля входових дверей, залунали швидкі кроки, я почув здушений крик баби, і враз відкрилися двері! Я побачив Семена! Біля нього стояв один з фабричних робітників.

Що ж ще розповідати? На моє місце ми прив’язали московську бабу і зникли. Можна уявити собі, як мене вітала Гаська!

Я розповів те, що знав, а тоді почали вони обоє. Отож, коли я мав повернутися, Семен переглянув план летів і сказав до Гаськи:

– Панько повинен бути тут об одинадцятій годині!

Але вже минало полуднє, а мене не було. Семен почав непокоїтися. Може, летунська катастрофа? Узяв газету й почав переглядати.

– Гасько! Послухай! – закричав.

Читав невеличку нотатку місцевого репортера:

«Ля Паз. Сьогодні вночі трапився на летовищі таємничий випадок. При пересіданні з одного літака у другий почалася бійка між кількома молодими людьми. Можна було завважити, як вони тягнули одного з них насильно в авто, яке з великою скорістю від’їхало. Тому, що подія нагадувала своєю технікою систему поривання людей одною відомою державою, поліція негайно провірила подорожніх, що летіли далі. Виявилося, що нікого не бракувало в літаку».

– Дивно! – сказав я.

– Мали все приготоване, включно з людиною, що полетіла на твоєму місці. І напевно з твоїми документами!

Я сумно похитав головою. В мене не було не тільки підручної валізки, але пропав і портфель з документами та грішми.

А у вечірньому виданні Семен вичитав таку вістку:

«У зв’язку з нашою вісткою про бійку на летовищі можемо подати дальші подробиці. Після того, як другий літак причалив на летовище в нашому місті, молода пасажирка Ксеня П. заявила поліції, що молодий чоловік, який пропав у Ля Паз, таки не полетів другим літаком. Вона запам’ятала собі його докладно, бо він сидів недалеко неї. Виходить, що квитки і потрібні документи пропавшого молодого чоловіка привласнив собі хтось інший. На жаль, ніяких слідів злочину не знайдено. Поки поліція вислухала розповіді Ксені П., усі пасажири вже від’їхали до міста».

Коли Семен прочитав і цю нотатку, не мав уже сумніву, що мені трапилась біда. Того самого дня Рауль звернув йому увагу на кам’яницю напроти фабрики, де кілька людей винайняло мешкання. Семен наказав слідкувати за рухом у кам’яниці одному членові підпільної ланки, який працює у фабриці. Кам’яниця була новозбудована і ще не заселена. Пополудні підпільник приніс вістку, що всі чоловіки кудись поспішно виїхали, а в помешканні залишилася тільки старша жінка.

Тоді Семен вирішив зробити наскок на помешкання агентів. Не мав певности, чи справді мене там в’язнять, але перевірити виплатилося б. Так і сталося.

Коли на дзвінок ніхто не відповідав, Семен з підпільником виломили двері й звільнили мене. При цій нагоді переглянули кімнати, але нічого не знайшли. Зробили все можливе, щоб надати нападові грабунковий характер. Забрали годинник, перешукали шафи за грішми, мене ж звільнили і нібито мною не цікавилися, а бабу притиснули за грошима й дорогоцінностями. Без успіху.

– А як вона опише ваш вигляд?

– Хай, макіяж і інші засоби змінили нас.

– Все таки я вас пізнав.

Увійшов урядовець фабрики (той самий підпільник) і зголосив, що на Семена жде молодий чоловік, який має з собою поручаючого листа. Шукає праці і сподівається тут її знайти. І урядовець поклав візитовий білет на стіл.

– Дядьковий білет! – здивувався Семен.

– Покажи! – скрикнув я. – Таж це білет, який я мав між своїми паперами! Навмисне взяв я від дядька кілька поручаючих слів до тебе! Що це все значить?

Ми здогадалися, що агент, покликаючись на мої папери, хоче дістатися до фабрики і шпигувати нас.

– Що зробимо?

– Я прийму його! Поговорю і розвідаю. Ти, Паньку, щезай з Гаською, провірте його промінням і будьте готові на все! Розумієш, Паньку? На все!

Я ледве встав. Глянув у дзеркало – страшний вигляд: підпухлий, подряпаний, одне око посиніло.

– Мушу розрухатися! – сказав я. – Я просто нещасник! До чого я вам у такому стані потрібен?

Ми вийшли, а Семен казав покликати агента. Гаська ввійшла до малої кімнати, і я з нею. Тут вона приспособила прилад для просвітлення, подібний до рентгенівського апарату, який колись вживали. Коли агент переходив до кімнати Семена, на екрані нашого апарату появилася його постать, його кості й усі предмети, що їх мав у кишенях. Ішов людський кістяк, на грудях темнів портфель, а біля клуба виразно відзначався револьвер.

Гаська глянула на мене.

– Перейдімо до знешкоджуючого приладу! – заговорив я скоро, і ми підбігли під другу стіну.

Засвітили лампку й побачили на стіні постать Семена, який очікував агента. Між тим Гаська потелефонувала до нього:

– Увага! У правій кишені піджака має зброю!

– Дякую! – відповів Семен.

Увійшов агент, і ми за стіною не тільки бачили їх, але й чули всю їхню розмову. Напохваті ми тримали електронні знешкоджуючі пістолі. Найменший рух агента рукою в праву кишеню, і ми вистрілювали крізь стіну в нього спеціальне проміння, яке паралізувало потраплену частину тіла.

– Прошу сідати, – приязно промовив Семен до агента.

Семен сидів за столом і запитливо глядів на нього.

Агент розповів, що приїхав до Семена на поручення дядька. Шукає праці у зразковому підприємстві, щоб здобути добру інженерську практику. Коли Семен спитав його про прізвище, він подав моє.

– Московський нахаба! – заговорив я до Гаськи.

Семен відмовно похитав головою.

– На жаль, у мене нема вільних місць. Це замала фабрика, щоб ви могли здобути потрібну вам практику.

– Але мене поручив ваш дядько.

Семен глянув йому в очі, що мало означати щирість і відкрите серце.

– Чи ви знаєте мого дядька?

– Познайомився з ним нещодавно.

– В тому і справа. І ви нічого не завважили в ньому?

– Ні! – відповів ніби здивовано агент.

– Мені дуже прикро говорити на цю тему. Але коли ви впали жертвою дядька, мушу вам сказати. Мій дядько маніяк. Про це знає ціле місто, в якому він живе. Ніхто вже не дивується його витівкам і вчинкам. А я маю клопіт. Присилає мені молодих людей до праці, якої я не можу дати, бо не маю. Ви не перший тут і не останній!

Співчутливо глянув Семен на агента.

– Нічого прикрішого для мене нема, як відмовити комусь у потребі. А мушу це робити. Приїжджають молоді люди, яких манить романтика тропічних країн. Уявляють собі, що тут без зброї, наприклад, небезпечно жити. І кожний з них, якщо не має рушниці, то принаймні револьвер носить у кишені. А я цього дуже не люблю. Розмовляти з кимось, хто тримає зброю в кишені? Ух!

Раптом його голос змінився:

– А ви також, мабуть, маєте зброю. Наприклад, у правій кишені піджака! Вийміть, будь ласка, і покладіть сюди на стіл!

Заскочений таким велінням агент збентежився на момент, але швидко спам’ятався. А я зрозумів намір Семена. Він хотів знати, з яким завданням прийшов агент. Могло бути таке, що він мав наказ дістатися на фабрику, щоб нас шпигувати. Але могло бути і таке, що прийшов із зброєю, щоб шантажувати Семена, або – що гірше – «зліквідувати» на московський спосіб. Мої нерви напружилися до крайніх меж, я був відповідальний за щасливий кінець цієї справи.

Агентові появилися лихі блиски в очах. Не спускаючи його з уваги, я помітив кутом ока, що Гаська прицілилася на нього, спокійно й уважливо.

Агент сягнув рукою до кишені. Не витягнув негайно пістолі, і ця одна десята секунди рішила про все. Гаська натиснула спуск апарату, а я скочив до дверей. Агент не встиг підняти пістолі проти Семена. Скрикнув з болю, струм електронів викликав сильний корч у його тілі, а в той час я відібрав пістолю.

– Заряджена і відбезпечена! – поглянув я на зброю. – Хотів убити тебе!

За мною ввійшла Гаська.

– Коли він на мить зупинив руку в кишені, я здогадалася, що він відбезпечує пістолю і готовить стріл. І я впакувала в нього електронний набій.

Прийшов покликаний підпільник, і ми обидва відвели агента геть. Корчився з болю, коли мусів рухати ногами. Усе пішло гладко. Два рази в московську морду і два зуби на землі вчинили його м’яким. Признався до свого завдання: вбити Семена приглушеним пострілом з пістолі і вийти з бюра, або стероризувати кожного, хто б станув йому на дорозі. Поза тим не знав нічого – маленький виконавець чужої волі. Виявив нам тільки, що його пани повернуться сьогодні о третій годині. Якщо це правда, то вже були вдома й відкрили, що мене, їхнього в’язня, нема!

Семен подзвонив до Рауля й розповів цілу подію. За хвилину приїхала поліція й забрала москаля геть.

– З цього виявляється, що найвищий час зникнути з цього терену. Кожна година для нас дорога! Гасько, треба повідомити в бюрі, що ми обоє виїхали на відпустку на місяць, шість тижнів, чи як хочеш. Візьми з собою у валізку що потребуєш, ми теж приспособимося до дороги, і за п’ять хвилин збірка в цій кімнаті!

– Як це так за п’ять хвилин? – запротестувала Гаська. – Я мушу подумати, що з собою взяти: сукенки, штани, светри та багато дечого іншого. Куди ми їдемо? Від цього залежить, що маю взяти з собою. Вам здається, що дівчина як ви: сорочку в течку і готов!

– За п’ять хвилин збірка! Як тебе не буде – їдемо обидва!

Гаська грюкнула дверима.

– Ти серйозно? – опитав я Семена.

Він засміявся.

– З годинником у руці можу тобі сказати, що за п’ять хвилин Гаська буде тут.

За п’ять хвилин ми з малими валізками у руках зійшли у підвал.

– Чим поїдемо? Автом?

– Можна літаком, а там винайняти авто до посілости дядька. Але літак може експлодувати в повітрі. Наше авто, що стоїть надворі, теж може бути підготоване ними. Поїдемо іншим возом.

Ми йшли підвалом до невеликої комірки, а там у куті стояла стара машина. Семен потиснув укритий ґудзик, і машина легко відсунулася вбік. Ми ввійшли в коридор, і за нами негайно закрився отвір, яким ми ввійшли. Скоро прохід поширився у велику підземну залу, ще не викінчену. Стіни в кількох місцях не були ще вкриті цементом і пластичним матеріалом. І тут стояло велике нове авто.

– О, я його ще ніколи не бачила! – скрикнула Гаська. – Дай мені, Семене, я поведу!

– Пізніше, а поки що я виїду за місто.

Коли авто ледь рушило з місця, розсунулася стіна. Ми виїхали на полянку позаду фабрики в незаселеній околиці. Травою доїхали до дороги, а з неї на шосе. Гаська і я оглянулися. На схилі горба темнів отвір, яким ми виїхали. Він засувався поволі назад, і незабаром знову зеленів спокійний схил гори. Семен круто повернув на шосе, і ми помчали вперед.

– Може, не завважили нас! – сказав Семен.

– А може, і завважили! – відповів я.

Ми мчали найвищою скорістю, а я постійно оглядався, чи хто не переслідує нас. На рівному шосе я ввімкнув радар. Незабаром прилад виявив, що за нами у віддалі двох миль їде авто зеленого кольору. Ми мчали далі. По десяти хвилинах авто далі було у віддалі двох миль.

– Зменшу скорість! – заявив Семен. – Побачимо, що це таке. Для певности візьміть знешкоджуючі пістолі. Я сам маю інший прилад.

Ми зменшили скорість наполовину. Ще й тоді їхали три рази скоріше, як наші батьки перед тридцятьма роками.

– Еге, зменшив так само скорість, їде за нами у віддалі двох миль!

– Атомове керування! – ствердив Семен. – Тільки чому не здоганяє нас?

– Певне, дожене пізніше, коли будемо сотні миль від міста, в безлюдній околиці. Рух на цьому шосе дуже малий. Мусимо приготовитися… – Семен завагався.

– До чого? – спитала Гаська.

Вона готовила наші оборонні прилади.

– До боротьби! – коротко відповів Семен.

Ми їхали далі мовчки. Семен раз-у-раз міняв скорість, а авто позаду завжди додержувалося своєї віддалі.

– Ввімкни радіо, – сказав Семен до мене, – і шукай на коротких хвилях.

Я зрозумів: він хотів знати, чи наш противник не порозумівається з кимось радіохвилями. Я шукав дуже докладно. Музика, якась чужа мова, знову музика.

– Шукай, шукай увесь час! – говорив Семен. – І так не маєш що робити. Може, натрапимо…

– Вони не мусять постійно говорити.

– Саме тому будь постійно на хвилях. Може, нам поталанить.

Після півгодини я зловив! З радіо летіли короткі московські слова:

– Засідка число три! Засідка число три! Пропустити обидва авта, чорне і зелене!

Голос повторив три рази ті самі слова і вмовк.

– Залишися на цій хвилі! – промовив Семен. – Це відноситься до нас. Вони зелене авто, ми спереду чорне.

– Що це значить? – спитала Гаська.

– Значить, що поки що ніхто нас не чіпатиме. Вони мають при шляху засідки, певне, віддавна приготовані. Ми вже минули три і наближаємося до четвертої засідки. А коли досі хтось наказував нас пропустити, то це значить, що одна з засідок нас не пропустить!

– Що можуть нам зробити? – запитала Гаська.

– Всяке може бути, годі передбачити. Але треба бути готовим на все. Перегляньте зброю й усі наші оборонні прилади.

По хвилині додав:

– Поки що міркуймо, як урятуватися, і втішаймося гарним сонячним днем.

– Може, останнім для нас… – журливо відповіла Гаська.

– Це ще побачимо! – сказав я. – Не варто ніколи здаватися, навіть у думках.

– Але варто подумати, як вийти з небезпеки та ще й ворога знищити! – поважно промовив Семен.

– Засідка чотири, засідка чотири! Пропустити чорне і зелене авто!

Час минав, ми мчали, і за нами ворог, а ми й далі не знали, що нам робити і як вийти з халепи. Так минули ми п’яту, шосту й сьому засідки.

– Скільки вони їх мають? – спитала Гаська.

– Поглянь, Паньку, на мапу, де ми?

Я розклав карту й зорієнтувався, що за нами вже три четвертини дороги.

– У такому разі засідок буде щонайменше десять! І останні рішать нашу долю!

– Або їхню! – докинув я, не маючи на мій оптимізм ніяких підстав.

Хотів тільки заспокоїти Гаську.

– Що ж? Зупинитися і звести бій? – міркував уголос Семен. – Не гаразд. Стягнуть сили з засідок і при сильній їхній перевазі буде наша програ. А їхати бездумно вперед? Теж погано. Що ви на це все?

– Я не знаю, Семене, – сказала Гаська.

– А ти, Паньку?

Я не відповів. Моя мовчанка говорила сама за себе.

– А може б звернути десь убік? – порадила Гаська.

– Тут нема бічних доріг ні осель.

Ми мовчали.

– Засідка вісім! – залунало з радіо.

– Ще дві! – тривожно промовила Гаська.

– Паньку, ти знаєш московську мову. Зумієш наслідувати цей голос?

– Певне, – відповів я. – Голос простацький, а мій теж не кращий.

Тоді Семен виклав свій план.

– Хто має кращий? Ніхто? Тоді починаймо! Гасько! Зверни електронну пістолю проти зеленого авта. Не мусиш його бачити. Прицілюй тільки подовж шосе взад. Таким способом вилучимо їм мотор авта і радіо. Будуть змушені зупинитися і – що важливіше – не зможуть передавати наказів радіом. Ти, Паньку, пильнуй, чи не надаватимуть іншим радіовим приладом. Починай, Гасько!

Гаська обернулася і прицілилася з приладу, цілком схожого на стару машинову пістолю.

Я глянув на радар.

– Чудесно, авто зупинилося! В радіо не передають нічого!

– Увага, починай, Паньку!

Я почав:

– Засідка дев’ять, пропустити чорне і зелене авто! Пропустити чорне і зелене авто!

Ми їхали мовчки далі.

– Засідка, мабуть, уже за нами. Як з автом?

– Стоїть.

– Ціляй далі, Гасько!

– До засідки число десять недалеко. Починай!

Я заговорив:

– Засідка десять, засідка десять! Пропустити чорне авто! Пропустити чорне авто! Зелене зупинити як умовлено. Під карою розстрілу! Зелене зупинити як умовлено. Під карою розстрілу!

– Відклади пістолю, Гасько! Що буде, те й буде! Нічого кращого ми не придумали. Вороже радіо виключувати далі!

Ми наближалися до кінця нашої подорожі. У віддалі триста миль шосе кінчалося й переходило в дику дорогу. Перед тим ми повинні звернути вбік, на ледве видну стежку, що вела до посілости дядька.

– У п’ятьох хвилинах рішається наша доля! – промовив Семен.

Без перепон ми наблизилися до кінця шосе, і Семен зменшив скорість.

– Ворог женеться за нами! – зголосив я, пильно споглядаючи на радар.

Семен зупинив авто.

– Тут маємо звернути направо, до дядька. Погляньмо, що діється за нами.

На радарному екрані появилася темна точка авта. Вона росла, авто наближалося з шаленою скорістю. І враз ясний спалах на екрані!

– Вибух! – закричав Семен. – Га-га-га! Самі себе знищили!

– Як це так?

– Мабуть, шлях був замінований, а струм влучили, коли ми переїхали засідку! Нам пощастило! Вперед! Вперед!

Ми звернули на стежку й посувалися спроквола нерівним тереном.

За годину ми добилися до поляни, що зеленіла серед великих евкаліптусів. На деревах, у гущі листя, вовтузилися мавпи. А з другої сторони поляни стояв запустілий дім з верандою. На ній у бамбуковому фотелі сидів дядько. Яка радість стрінути дядька в такій пустелі! І який контраст: ми ще в нервовому напруженні, а дядько у повному спокою.

– Що там діялося з вами? – заговорив дядько. – Я бачив на радарі два авта і опісля вибух. Одне розлетілося на шматки! Це ж нечувана історія в цій країні. Я був трохи неспокійний за вас, хтозна, чиє це було авто, міркував я, і чиї душі літають тепер просторами. Але логіка, діти, логіка мене заспокоїла! Не будете ж ви слідкувати за чужим автом, а навпаки, хтось мав у цьому діло, щоб стежити за вами. Але як ви їх послали до люципера, бо ніхто інший цього не міг зробити?

Навипередки ми розповідали все те, чого дядько ще не знав, а зокрема наші пригоди по дорозі.

Це засмутило дядька.

– Не думайте, діти, що ви позбулися всіх ворогів! Одна група знищена, але ворог може послати другу! І напевно пошле. Як бачимо з розкладу засідок, він знав, куди ви їдете і де мета вашої подорожі. Завтра він може бути тут і половити нас як курчат. Ой, це погано, діти!

Ми почали міркувати. Скільки часу маємо? Поки ворожа централь довідається, промине, скажімо, година. Адже мусять зголосити, зорієнтуватися, що в них трапилася трагічна помилка, і тоді вислати на нас іншу групу.

– Три-чотири години часу! – сказав дядько. – Це все, що нам залишилося. Опісля мусимо щезнути.

Ні мені, ні Гасьці не всміхалося їхати кудись далі. Семен мовчав.

– А встигнемо приготовити все? – спитав дядька по хвилині.

– Хоч би й зараз можете рушати. Усе готове і провірене.

– Гаразд! – сказав Семен. – Відпочинемо, помиємось з дороги, нап’ємося кави!

– О, без кави не можна! – погодився дядько. – Жалко тільки, що не зможемо наговоритися перед від’їздом.

– А ви, дядьку, не їдете з нами? – здивувалася Гаська.

– Ні, я вертаюся. Хочу тільки побачити, як ви полетите.

– Полетимо? Куди?

– Як куди? На Місяць!

– Що?! – знерухоміла Гаська. – І ти мені нічого не сказав? – звернулася до Семена.

– Я не знав, що так скоро доведеться нам летіти. Я думав, завтра…

Гаська відчула іронію в його словах.

– Не сперечайтеся, діти! – перебив дядько. – Не маємо часу на це. Рушайте під вечір, щоб, поки на Землі зійде Сонце, ви були вже далеко.

Коли ми відпочили, поговорили й випили каву, дядько глянув на годинник. Прийшов час збиратися в дорогу. Гаська почала переглядати свої сукенки, що викликало сміх у нас усіх.

– На Місяці нема до кого чепуритися, Гасько! – вигукнув Семен.

– А ви думаєте, що ми, жінки, чепуримось для вас? Самі для себе! І чи на Місяці є хто живий, чи нема, мені це байдуже.

– Не чіпай, Семене, такої тонкої справи, як жіночі одяги. По-перше, не розумієшся на цьому, по-друге, ніколи не переконаєш, а врешті завжди почуєш, що жінка не має в що одягнутися! – ніби поважно промовив дядько.

– А щоб ви знали, що не маю. Ну, на Місяць, а як нам доведеться полетіти на інші планети? Що тоді? У цьому, може, маю вийти до людей, або в цьому, або в цьому?

Вона розкидала сукенки по кімнаті.

Дядькові пощастило втихомирити бурю, і ми всі подалися в ліс.

Ішли з годину. Врешті станули над берегом велетенського яру. Ген на його дні плила широка ріка. Другий берег яру, зарослий пралісом, як і наш, ледве майорів на обрію.

Хоч вид був надзвичайний, ми не спинилися ні на хвилину, щоб порадуватися краєвидом. Кількадесят кроків від прірви ми зупинилися, і дядько відкрив перед нами невеликий отвір у землі. Униз вела металева драбинка.

– Я йду перший, – промовив дядько, – а ти, Паньку, останній. Діру закрию зсередини.

Ми опинилися у великій підземній залі, освітленій неонами. Посередині лежав великий не то літак, не то ракета, не то корабель. Округлий прилад для літання, з металевими гострими берегами і великою овальною кабіною посередині. Крізь прозорі стіни було видно, що кабіна поділялася на кілька кімнат. Одна з них, спереду, вміщала чимало дивних апаратів, інші були, мабуть, для мешкання, магазинів тощо.

На металевому березі апарату великими літерами була виписана його назва: «СОРОКА».

– Чому «Сорока»? – спитав я.

– Як звав, так звав! У поспіху не думали багато. Написали, що прийшло на думку. Ну, влазьте всередину – і з Богом. Скоро буде вечір!

Ми ввійшли всередину. Семен пішов зразу до кабіни навігатора, а дядько призначив кімнати для Гаськи й для мене.

– А як ми виїдемо з цієї підземної зали? – запитала Гаська.

Я теж був цікавий, бо не бачив ніякого виходу.

– Це вже поладнає Семен. Ми були тут цілі місяці, поки все влаштували. Ну, прощайте – і бажаю вам успіху. Я йду нагору.

Ми всі розцілувалися з дядьком. Такого ще не бувало, хоч Семен і Гаська, а навіть я від’їжджали, бувало, на довгі місяці від нього. Але це все-таки не жарти, ми мали покинути наш глоб, нашу Землю.

Дядько вийшов.

Семен пождав хвилину, погасив із своєї кабіни світла в залі і звернувся до нас:

– Приятелі, ми летимо в невідомі простори. Мали б щастя, якби знайшли мінерали з К7 на Місяці. Але в таке не вірю ні я, ні дядько. Нам доведеться відбути далеко важчу подорож. Хочу вам теж сказати, що я ще ні разу не підносився в повітря цим приладом, нашою «Сорокою». Усі проби ми робили тут, у підземеллі. Ви розумієте, що це було конечне для конспірації. Ніякого палива ми не потребуємо, нашу подорож ми відбуваємо при помочі К7, який не тільки анулює притягання Землі чи планет, але має теж відштовхуюче діяння. Справа тільки в докладній регуляції. Прошу вас: пильно слідкуйте за моїм кермуванням «Сорокою», бо хто знає, чи вам не доведеться зайняти моє місце.

Він сів у своє крісло й мовив далі:

– Насамперед слід відкрити велику браму на березі яру. Крізь цю браму ми вилетимо з нашого підземелля. Опісля слід її закрити. Зверху вона вкрита природними хащами і травами, подекуди і скелями. Ніхто не в силі її знайти. Так само як відчиню її з моєї навігаційної кабіни ось цим вимикачем тепер, так і тоді, коли повернемось на Землю.

Семен порушив вимикач. Перед нами відчинилася поволі брама, ми побачили обрій і небо з зарожевленими хмаринками.

Він одягнув грубезні окуляри.

– Це електронний бінокль, яким можна бачити в темноті, що більше, теж і невидне проміння, яким шукають ракет. Хочу провірити, чи і нас не шукають. Усе гаразд, небезпеки нема. Можемо рушати.

Гаська гризла ніготь, а я не міг промовити ні слова. Ми ждали хвилину. Тоді відчули ледь помітний порух нашої «Сороки». Ми висувалися з підземелля. Гаська глибоко вдихнула повітря.

Апарат загойдався і висунувся з зали. Семен увімкнув підойму. За нами зачинилася важка брама нашого сховища.

Ми почали політ у космічні простори.