Текст книги "К7"

Автор книги: Юрій Тис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

В дорозі я мусів немало розповідати про наші переживання, не згадав, однак, нічого про знищення московських міст ракетами. Це ніби не наше діло. Захоче дядько розказати, хай розповість сам.

Зустріч на поляні була зворушлива. Описувати її не буду, бо сентиментів не люблю, тобто, чужих сентиментів. Про власні і не згадую, ми ж були разом з Ксенею і мали багато часу перебувати на самоті.

Врешті прийшов час відльоту. Наш шеф повідомив нас, де маємо причалювати. «Сорокою» кермував Семен, і це сповнило Гаську невимовною гордістю. Мабуть, тому, що хотіла Семеном заімпонувати батькам. Але я не звертав уваги на інших. Сидів біля Ксені, і світ нас не цікавив – ми були закохані.

26

Не відриваючи очей від української землі, ми розглядали крізь прозорі стіни «Сороки» околицю. Зараз на кордоні Ксеня скрикнула захоплено:

– Що це? Карпати?

– Еге ж, українські гори! – відповів Семен. – Летимо тепер над Карпатською Україною, а перед нами Говерла.

Він сповільнив лет, бо досі ми летіли з шаленою скорістю.

– Гори! – прошепотіла Ксеня. – Мої вимріяні гори!

А далі Львів з святим Юром, старинними церквами, ринком і ратушею, і далі, над Поділлям, до Києва.

Захоплено ми дивилися на панораму Дніпра і золотоверхої столиці нашої батьківщини. Але до міста ми не долетіли. Треба було причалювати в лісі, на ледь видній поляні, не багато більшій від нашої «Сороки». Коли «Сорока» торкнула землю і ми вийшли з корабля, підійшов до нас гурт людей. Чотири були в одностроях, один у цивільному. Він висунувся до переду і, бистро обвівши поглядом нашу групу, підійшов до дядька:

– Дядько Павло?

Дядько простягнув йому руку.

Це був легендарний провідник ОУН.

Батьки Гаськи залишилися позаду, а провідник привітався з нами:

– Приємно мені познайомитися з вами! – заговорив. – Цікаво, чи вгадаю ваші прізвища!

І він підійшов до нас:

– Семен?

– А це, певно, Гася! – засміявся. – Не трудно вгадати, коли стоїть біля Семена!

– Ксеня! Вітаю, три роки не бачив! Тоді, – пояснив, – я їздив як експерт від алюмінієвих заводів за кордон, і там ми зустрілися.

Підійшов до мене:

– Ну, як останній, то мусить бути Панько! – стиснув мою руку.

Поки йшла розмова, отака товариська гутірка, я приглядався до провідника. Невелика ростом людина, навіть і незамітна, коли б зустріти на вулиці. І обличчя таке змінливе, що збагнути його характер зразу важко.

За кілька хвилин з ліска виступили вояки, накрили «Сороку» маскувальним полотном і поставили біля неї сторожу.

– Це забезпечення проти цікавих! – пояснив провідник. – Мусимо зберігати наші таємниці, бо майбутнє непевне, а береженого Бог береже! При нагоді, як дозволите, огляну ваш корабель, а поки що поїдемо?

Ми рушили автами до міста. Їхали вулицями, якими проходили люди, і ніхто не звертав на нас особливої уваги. Місто вражало нас красою, зокрема алеями та квітами, що прикривали часто старі, запущені, давно не відновлювані доми.

– Усе буде тепер як слід! – говорив провідник.

– Україна багата держава, і ніхто вже не буде її визискувати. Україна перестала бути колонією Москви.

– І нічиєю іншою не буде! – відповів дядько.

Ми завернули в обширне подвір’я і зупинилися перед гарним старинним будинком.

– Це тут головна кватира ОУН. Вибачайте, коли не все наладнане, але маємо важливіші справи, повірте!

– О, напевно! – заговорив я. – На все прийде свій час.

Ми ввійшли до невеличкої кімнати, прикрашеної портретами наших історичних постатей. Провідник станув за столом і звернувся до нашої групи:

– Друзі, маємо перевести скромну церемонію. Ви всі з нашої шістки, крім одного Панька, є членами ОУН. Сьогодні прийшов час, щоб і Панька за те, що зразково виконував свої обов’язки, за його гідну національну поведінку нагородити членством в Організації Українських Націоналістів!

Я глядів на провідника, не чув його дальших слів. Не знаю, як це сталося, я запам’ятав тільки Хрест і Тризуб на столі, прикритому синьо-жовтим прапором, і слова присяги: «Завжди і всюди боротися за Суверенну Соборну Українську Державу!»

Наче непритомний, я приймав привітання з великим відзначенням, одне пам’ятаю, як Ксеня обняла мене й щиро розцілувала.

А по полудні було свято проголошення державности. Площа перед Софійським собором була повна народу, на вулицях і по залах закладено гучномовці, цей день мав стати навіки державним святом України.

Ми, як гості, дістали місця на балконі зали, в якій відбувався історичний акт. Під оплески делегатів і гостей увійшов у залу тимчасовий уряд з президентом на чолі. Після кількох вступних слів президент відчитав ухвалений делегатами акт відновлення української держави. Усі присутні вислухали його стоячи, після чого збори закрито.

– Ось, дорогі мої, – промовив до нас дядько, – ми були свідками події, про яку писатимуть історики, яка залишиться в пам’яті багатьох генерацій нашого народу! Яка приносить щастя і світле майбутнє Україні!

– І до якої ви, друзі, приклали багато зусиль та праці! – почувся голос провідника, якого ми досі й не завважили.

– Усі в більшій чи меншій мірі виконали свій обов’язок, – відповів дядько. – Та нема про що згадувати! Ось перед нами ще багато завдань, ворог змагатиме за допомогою інших відвоювати те, що захопив і втримував століттями. Мусимо бути сторожкі, бо приятелів не маємо і сили наші ще слабкі!

– О, – усміхнувся провідник. – Сила в нас є! Вона тільки ще незорганізована, ще не схоплена в тверді державні рамці!

– Я вірю, що наші провідники подолають усякі труднощі.

– І я вірю в те, – відповів провідник, – але сторожким треба бути.

І він попросив дядька Павла на коротку розмову вдвох.

Ми перейшли до бічної кімнати, де подали нам перекуску. Скоро появився і дядько.

– Друзі! – сказав. – Наші обов’язки не закінчені! Ми мусимо зберегти таємницю сили, якою володіємо ми, наша шістка. Наші ракети і наш К7 збережуть молоду українську державу від ворожих затій наших близьких і далеких сусідів. Наша шістка стерегтиме таємниць нашої науки. Опісля, коли держава розбудує всі свої ділянки, військо й безпеку, тоді передамо нашу таємницю українському народові. Не забуваймо, що міжнародні сили, які обстоюють велику московську імперію, не загинули разом з кремлівськими бандитами, а навпаки, будуть скрито і хитро працювати проти нас. І ми мусимо відбити всі ворожі зазіхання.

Тому, друзі, ми мусимо вертатися, змінити трохи наше життя. Воно, мабуть, не буде таке небезпечне як досі, над цими справами треба подумати дуже докладно.

Дядько глянув на Семена і Гаську, а опісля перевів погляд на Ксеню.

– Вірю, що для ваших приватних справ залишиться тепер багато часу!

Гаська глипнула на мене і глумливо посміхнулася. А мені досадно було: чому дядько глянув тільки на Ксеню, а я ніби повітря, ніби ніщо!

У день нашого відльоту я мав цілу низку невдач. Спізнився на прощальний візит у провідника і над’їхав у таксі, коли наші вже виходили з будинку. Опісля я напосівся керувати «Сорокою» – і дядько дозволив мені, але при старті я забув чергування різних підойм і ґудзиків. Через те «Сорока» ледь підірвалася від землі і сіла скісно, так що ми мало не попадали. З великим соромом я мусів передати кермо Семенові. Врешті, над столицею України ми ще вчора вирішили відбути невеличку врочистість. Гаська і Семен, Ксеня і я мали заручитися в присутності дядька Павла й батьків Гаськи та прийняти від них благословення. І що трапилося? Коли треба було вкладати на пальці заручинові перстені, виявилося, що я маю тільки один. Нашвидку я перешукав усі кишені – не знайшов!

Ситуацію врятувала Ксеня:

– Нам вистачає один! – заявила, коли всі накинулися на мене.

– Хай! – махнув рукою дядько.

Тоді Ксеня вложила мені перстень на палець.

– Важливіше, щоб Панько його мав. Перстень зв’язує і прив’язує! А мені не треба!

Я зняв його і глянув на вигравійоване ім’я. Це був справді мій перстень – я загубив Ксенин.

Під час лету всі розважалися веселими розмовами, тільки я сидів похнюплений. Як можна загубити заручиновий перстень?!

Підсвідомо я почав ще раз перешукувати кишені. І враз – о, щастя! Знайшов! Перстень був у малій внутрішній кишеньці, біля запальнички!

Я не сказав нікому ні слова. Соромливо взяв Ксенину руку і вклав перстень на її палець.

Вона мене зрозуміла, кохана дівчина! Глянула тільки на мене своїми темними очима і не сказала ні слова.

Минуло кілька тижнів. Наші обидві пари були вже по шлюбі, відбули подорожі в тропічні околиці, але мешкали ми все ще в кімнатах підземелля біля «Сороки».

Ми вже почали нудьгувати. І хвилюватися! Бо як можна жити спокійно і бути вдоволеним з нашими молодими жіночками, коли ніякого справжнього діла не було, жити треба було тимчасово, а цілі дні проходили на вислухуванні радієвих передач з України. Там родилося нове життя, люди були повні ентузіазму, здійснювали нові проекти в усіх ділянках життя, а ми сидимо тут у пущі, наче на засланні!

Якби не це радіо! А то ми вислухували, що маємо національних представників при Спільноті Народів, що всі держави світу визнали український уряд і обмінялися амбасадорами, що повертаються колишні засланці з далеких земель Азії. Відкрито в Києві врочистим актом Українську Академію Наук, маємо своє військо.

Нещодавно подано вістку про те, що в Московщину виїхали комісії, яких завданням є відібрати наші історичні пам’ятки і скарби, що досі знаходилися в архівах і музеях московських міст. Для наведення ладу в Московщині війська визволених народів окупували московську країну, а інші комісії визначують контрибуцію за шкоди, які московські уряди вчинили в Україні. Усі ці засоби, включно з окупацією Московщини, мають на меті перевиховати москалів, зокрема їхню державну еліту, на нормальних людей.

Як повідомляють у радіо, в архівах Москви знайдено безцінні скарби, що походять з розкопок археологів та знахідок з часів праісторичної України. Ті скарби науки, які досі були недоступні для наукових дослідів, докорінно змінять дотеперішнє знання про ці давні часи в Україні. Знайдено теж пограбовані впродовж віків скарби українського мистецтва, заховані досі в підвалах московських музеїв.

В Україні планують розбудувати ті ділянки промислу, які досі не були дозволені Москвою. Також появляється велика кількість книжок письменників, поетів і науковців, нові їхні праці і давні, тобто написані потайки під московською окупацією.

Врешті сьогодні передали вістку, що зловлено визначних комуністичних бандитів Москви, які відповідальні за довголітнє винищування українських діячів науки і культури та за московський терор.

Уже навіть спокійний дядько Павло, який цілими тижнями просиджував у своїй лабораторії над студіями про інші прикмети К7, і той почав хвилюватися, хоч я не певний, чи з причини нашого відокремлення, чи, може, з інших турбот.

Врешті, одного дня ми дістали радіотелеграму. Відібрав її сам дядько, і ми не прив’язували до неї ніякої уваги. Ми вже голосно ремствували на нашу долю, а наші жінки були вже прибиті до краю. І коли ми, похнюплені й роздратовані, сиділи в кімнаті, дядько прийшов до нас і поглянув на кожного з-поза своїх окулярів. Опісля сів вигідно у фотель і промовив:

– Друзі, я давно помітив ваше невдоволення, а й сам не був у надзвичайно втішному настрої. Але я знав, що так само важко йти в боротьбу, як і бездільно ждати на накази. А може, це друге ще важче.

І дядько похитав головою.

– Перші величні творці і діячі ОУН залишили нам заповіт, знаєте його: беззастережно служити Україні! Служити своїм розумом, знанням, силою волі, бойовими ділами, життям і, врешті, вмінням ждати і ждати! Наші національні герої – від керманичів революції й держави двадцятих років до революціонерів другої світової війни, творців наших збройних сил і нашого підпілля – усі вони мусіли вміти не тільки діяти, але й ждати! А тепер повернемося до наших справ. В Україні потрібно сьогодні фахових людей. Їх чимало в краю, але бурхливий розвій державного життя вимагає їх більше і більше. Про нас не забули. Але ми маємо особливе завдання, до якого потрібно було починити великі приготування. Одним словом, в Україні постав Дослідний Центр Національної Оборони, установа, в якій наші справи мають визначне місце. Головою центру призначено мене, і я маю дібрати собі потрібних мені людей. Для Центру вже вибудувано комплекс будинків, у яких примістяться державні таємні засоби оборони, отже і наші лабораторії, і наша «Сорока». Саме я одержав радіограму. Все готове, можемо їхати хоч би й зараз. Отже, як? Коли вилітаємо? За п’ять хвилин? За годину? Чи завтра?

Я схопився:

– Летимо негайно! Нема чого тут сидіти!

Семен мовчав, вичікуючи думки Гаськи. Він завжди слухає, що каже йому Гаська.

Вчинився шум і галас. Жіноцтво радило, а дядько, послухавши хвилину, махнув рукою і пішов до себе. Я заповів Ксені, що йду готовитися до лету.

Після кількох хвилин у кімнаті втихло. Певне, радять тепер, що їм робити. Я повкидав усе потрібне у валізи й поспішно переглядав свою кімнату, чи не залишив чого потрібного.

Увійшла Ксеня.

– Ти вже готова? – спитав я, трохи дивуючись.

– Їдемо завтра! Завтра вполудне!

Мені опали руки.

– Як то завтра? Та ж, зібравши наші дрібниці, можемо за годину бути в Києві!

– Як ти собі це уявляєш? – засміялася Ксеня. – Ми ж не можемо приїхати як дикунки! Треба приготовити сукні, білизну, і це, і те, а сьогодні не зможемо цього зібрати. І подумати треба! Хто знає, чи й завтра до полудня впораємося.

Я скаженів. Розкинув усе, що було у валізах і, топчучи по одягах і білизні, вибіг з підземелля. Ні, це вже годі! Годі і годі! Якщо так – добре! Я лечу за тиждень, я маю час! Можу і за місяць! Певно, треба ж приготовитися.

Я ледве дихав. Ішов кудись перед себе, аж гущавина стала непрохідною і опам’ятала мене. Де я?

Я мало не загубився в пущі, але мав щастя. Віднайшов поляну по двох годинах і появився в підземеллі в подертому й заболоченому одягу.

Що далі було – неважне. Згадаю тільки, що з трудом вдалося мені перепросити Ксеню й Гаську за мою диковинну поведінку. Так, перепросити! З трудом!

А другого дня вполудне ми рушили. «Сорокою» керував Семен. Ми помчали високо вгору, якщо у просторах поза Землею є гора й низ. Помчали поглянути здалеку на нашу планету.

– Ти не знаєш, яка я щаслива! – Ксеня пригорнулася до мене.

Дядько підійшов до нас:

– Що там ваше щастя! Гляньте униз! Там щаслива вся Україна!

– І ціла наша планета! Гляньте, яке сяйво!

Перед нами видніла Земля із своїм блакитно-фіолетовим ореолом. Із її полюсів витрискували в чорне небо тендітні світла полярного сяйва. Горіли всіма кольорами веселки. Земля вітала своїх мешканців, звільнених назавжди від страху й неволі. Семен скерував «Сороку» вниз, туди, де жила новим життям наша Україна.

Кінець