Текст книги "К7"

Автор книги: Юрій Тис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

– Далі, встановиш на заводі безпеку проти підслуху і підгляду електронною системою. Не забувай, що давніше і стіни мали вуха, а сьогодні то й крізь них бачити можна. Провір діяння наших самовистрільних пістоль і не забувай, що вони наша таємниця. На здоров’я!

– А тепер справа твоєї Гаськи! – сказав дядько і призадумався. – Це справа в наших умовах нелегка. Але маєш щастя, хлопче, бо дівчина з доброго роду. Можна не одне довірити. І хто знає, чи не добре було б… гм… нас три таки замало до такого діла!

Він глянув на мене допитливим зором, наче б розраховував, до чого я, непотріб, можу йому в цьому випадку пригодитися. Я трохи охляв був від довгого сидіння, тож негайно наструнчився, прибрав енергійний вираз обличчя, та, на жаль, запізно, бо дядько вже звернувся до Семена:

– Там, на заводі, ти будеш сам, а це теж недобре! Ну, побачимо, побачимо! Не знаєш, чи її батько дома?

– Не знаю, ми просто з летовища!

Я не втерпів:

– А, може, і я до чогось придамся вам…

Дядько навіть не глянув на мене:

– На тебе ще прийде час!

Це було все. Не розумію, пощо покликали і мене на цю нараду, хіба щоб випити з ними коньяку й кави.

Другого дня ми удвох пішли до Гаськи. Дівчина стрибнула до Семена від несподіванки й повисла з радости на його раменах. А я стояв сам і не знав, що з собою зробити. Приловив себе, що посміхаюся недоречно.

– Здорові були! – сказав до нас інженер і далі заглибився над своїми планами.

А Гаська лепетіла:

– Знаєш, Семене, що мої батьки придумали сьогодні? Вперлися, що я повинна пізнати інші країни й народи, отже слід мені студіювати в якомусь закордонному університеті. А мені не хочеться!

«Ага, – подумав я, – уже знають про Семена. Хочуть наладнати так, щоб розлука не була дуже болісна».

Семен зітхнув:

– Прийшов я тобі сказати, що мушу виїхати у тропічну країну. Дядько вклав великі гроші в металеву індустрію і висилає мене туди.

Гаська обвела Семена здивованим поглядом.

– Як? Твій дядько має стільки фабрик і ще придбав одну більше?

– І я питав його про те. Для доповнення сітки, – сказав. Мушу їхати.

Віддула губки.

– Надовго?

– На рік-два!

– О, це не довго, час скоро біжить, – завважив я.

А інженер, не відводячи погляду від паперів, вмішався в розмову:

– Це добре складається. Гаська теж поїде за кордон на студії. Не завадить їй побачити трохи іншого світу.

– Коли йдеться про мене, то я його бачив доволі! – прищурив очі Семен. – А куди їде Гаська?

– Ми ще не рішили, врешті, це не пильна справа.

Я хотів сказати, що добре було б, якби Гаська поїхала в те місто, що й Семен, але не вспів, увійшла бабуня, і Семен розповів їй новину.

– Їдеш від нас? А що старий на це?

– Який старий?

– Та твій дядько!

Інженер розреготався над планами:

– Який старий, бабуню? Таж він набагато молодший від вас!

– Що таке верзеш? Ти моїх літ не числи, бо й так помилишся! Ви всі якісь диваки тут. Самі товчуться по світі, і ще дитиночку Гасю намовляють. Серце моє чує, що це затія того старого, дядька твого!

Від того дня Семені мав ще менше часу, як досі.

Часом і я бував з ними, коли дядько Павло випитував Семена, наче на іспиті. Але разом з цим і розповідав про своїх знайомих, описував їхній вигляд, привички і вдачі, і мені здавалося, що, зустрівши когось з них, я міг би пізнати їх від першого погляду. Одного разу він спитав Семена:

– А ця твоя Гаська яка, вперта може, завжди хоче поставити на своєму?

– Не знаю, не думаю, – непевно відповів Семен.

– Як не знаєш, то перевір! Ми мусимо знати все, розумієш? Щоб передбачити реакцію людини. Вміє тримати язик за зубами?

– Не знаю.

– А, може, ти взагалі її не знаєш? Як це так? Іди, іди і перевір. Наприклад, скажи їй, що підете в кіно, а перед самим будинком скажи, що ти роздумався. І знову видумай собі щось таке химерне. А завтра скажеш мені, як вона реагувала.

– Я вже можу сказати! – підхопив я. – Просто не хотів би бути в той час Семеном.

Дядько тільки покивав головою.

Такі досвіди над вдачею Гаськи ніяк не сподобалися Семенові, але дядько був твердий, і Семен виконував його накази без спротиву. А коли Семен переповідав поведінку Гаськи, а я ще й підтверджував, дядько не ховав свого вдоволення.

– Каже тобі правду в очі? Це добре! А тверда і вперта – теж добре! Ну, побачимо!

Цим «побачимо» завжди кінчалися їхні чи наші розмови. Врешті, одного дня дядько вирішив:

– Сьогодні вночі поїдеш. Не прощайся з дівчиною, я це поладнаю. Щоб ні одна жива душа, крім нас трьох, нічого не знала. Ні до кого не пиши, хіба тільки до мене, і то тільки за моїм дозволом. Будемо порозуміватися короткими хвилями.

По хвилині продовжував, відчуваючи, що винен якісь пояснення.

– Вірте мені, хлопці, я маю причини зберігати всі засоби обережности. Мої останні досліди, а головно пошукування за особливими сирівцями, мабуть, звернули увагу ворога. Треба нам звикати до якнайсуворіших вимог обережности, хоч, може, вони і важкі.

Підійшов до сховку в стіні й вийняв звідти папери.

– Твої документи. Вони правдиві, тільки ім’я та прізвище не ті.

Про чимало справ нагадував ще дядько, та врешті простягнув руку:

– Ідіть уже, ідіть!

Коли ми сідали в авто, я оглянувся. У вікні стояв дядько Павло й дивився нам у слід.

4

Одного дня я стрінув дядька у «Просвіті». Він глянув на мене з-під окулярів:

– Ти що робиш? – спитав.

– Нічого! – відповів я, не згадуючи, що від тижнів сиджу як заклятий над писальною машинкою.

– Ти хворий, – мовив дядько, – засиджений якийсь. Завтра поїдеш до Семена.

– Чого? – здивувався я. – Та це два дні дороги літаком!

– До цього з двома пересадками на провінційних летовищах. Одне з них особливо небезпечне, підмокле, і там чимало випадків. Отже матимеш цікаву подорож.

Летовища були сухі й бетоновані, і два дні пізніше я вже вітався з Семеном.

– Прислав мене до тебе дядько, і не знаю, пощо, – заговорив я, розглядаючись по фабричному бюрі.

– Нічого цікавого тут не бачу. Звичайні бюрові машини, стукіт машин з фабричної зали, крісла й фотелі для директорів. Як і скрізь…

Після обіду Семен розповів мені про свою працю, і повів по будинках заводу. Головний будинок був модерної конструкції і від автостради вражав своєю параболічною кривизною фронту. Перший поверх цілком осклений, а стіни викладено кольоровими плитами з пластичного матеріалу.

В’їзд до будинку попри клумби чудесних тропічних квітів, з-поза яких ледь помітно видніли мармури входу до просторого холу. Будинок був новий, і ніяких змін у ньому не потрібно було робити, але Семен мав свої задуми і впродовж кількох місяців позмінював багато. І так унизу приспособив кімнати для лабораторійних дослідів, а перший поверх призначив на свої бюра та приватні мешкання. З великої світлиці ми вийшли на обширну терасу, з якої виднів далекий простір, пальмовий ліс і скелисте побережжя з білими гривами морських хвиль. З бюра ми зійшли у фабричну залу, в якій тихо шуміли модерні машини, а кілька робітників обслуговувати електронні споруди заводу. Ось так виглядав цей модерний будинок, призначений для однієї з небагатьох індустрій легкої промисловости. Що я можу більше сказати про завод? Нічого! Не розуміюся на техніці, і не дуже вона мене цікавить.

Ми зайшли у велику кімнату, влаштовану наче розкішний салон.

– За хвилину маю виконати останній експеримент, – промовив Семен, – і ти будеш його свідком.

Глянув на годинник. Ми підійшли до великого стола з блискучою поверхнею. Семен вказав мені крісло побіч себе і натиснув невидний ґудзик. У кімнаті звільна потемніло, а стіл почав світити зеленкуватим лагідним світлом. З-під його плити поволі виступили зариси великої мапи.

– За сімдесят секунд починаю, – промовив Семен, – а точність потрібна тому, що мій дослід контролює одночасно дядько Семен.

– За тисячі миль звідсіля? – здивувався я.

– Тисячі і десятки тисяч миль тут не мають значення. Ми орудуємо далеко більшими просторами.

Хвилину ми мовчали, і коли минув призначений час, Семен натиснув невеличку підойму. На мапі як стій появилася яскрава точка, маленьке, як голівка шпильки, світельце. Воно почало порушатися по мапі, і я завважив, що ним кермує Семен при помочі невеличкої чорної коробки. Світляна точка порушалася то швидше, то повільніше, міняла напрям, зникала з обсягу мапи й поверталася назад. Часом на мапі затиралися контури рік і гір, особливо довкола світляної точки, то знову вона ставала дедалі чіткішою, наче б ми наближалися до поверхні землі. На короткий час я побачив віття дерев, якусь річку, невеличке село тубільців-індіян, білу лінію шосе, і знову все віддалювалося, маліло, зариси землі покривали білі клуби хмар, так само, як бачимо краєвид з літака. Врешті Семен спрямував світельце в сторону моря, вода наближалася з шаленою скорістю, на мить я побачив морські хвилі, усе враз замазалося і світляний пункт зник.

– Усе в порядку! – обізвався Семен. – Хай потопає в морі, ніхто її не знайде!

– Що це? – спитав я. – Фільм якийсь, чи що?

Тоді Семен розгорнув газету, що лежала на столику, і дав мені прочитати новинку:

Сан Хуан. Як подає тутешній інститут дослідів простору, від деякого часу наші контрольні апарати реєструють невідомі тіла, що виконують нескоординовані рухи над нашим континентом. Вони можуть постійно міняти висоту і скорість, а всі познаки вказують на те, що ними кермує якийсь невідомий центр. Після кількох годин вони пропадають над океаном. Можна догадуватися, що ті ракетоподібні тіла малих розмірів – це остання стадія проб, що їх переводить якась таємнича установа. В останніх днях маємо вістки, що ці малі ракетки появилися теж над іншими континентами.

Офіційні чинники багатьох держав заперечили нам, що вони переводять будь-які досліди цього роду. Дивна поява залишається надалі невиясненою.

Семен натиснув ногою малу підойму, і скляна плита стола вкрилася металом. Перед нами стояв порожній бюровий стіл з ясним алюмінієвим верхом.

– А тепер поговоримо з дядьком, – усміхнувся.

А я ще далі не міг сказати ні слова. Одне було мені тепер ясно: ракетки, якими турбуються уряди держав, випускає Семен!

Він підійшов тепер до екрану на стіні і включив вмикач. Появилися блимаючі світельця, і враз я побачив дядька Павла. Сидів за столом у своїй кімнаті й радісно споглядав на нас.

– Здоров, Семене! Дуже добре пройшла проба. А ти, Паньку, що кажеш на це? – звернувся до мене.

– Нічого, – відповів я. – Я ще й досі вражений тим, що бачив!

Дядько закурив сигару.

– Привикай, привикай, ще не таке побачиш! А що нового у вас? – звернувся до Семена.

– В порядку! Продукуємо, працюємо, замовлення маємо, відборці платять, одним словом, матимемо гарні прибутки.

– Це мене радує! – відповів дядько. – Але на одне хочу тобі звернути увагу. Бачу, що ти сидиш у бюрі в спортовому одягу. Пам’ятай, що в службових годинах треба одягатися пристойно. Це помагає дуже в торговельних справах.

– Дядьку, дядьку! – усміхнувся Семен. – Ти забуваєш, що в тебе інший час, а в мене інший. Ми вже давно після службових годин.

– А справді, я забув! – зніяковів дядько. – Що ж, помилився! Таке рідко мені трапляється.

Було видно, що дядько збентежений своєю помилкою. Тож Семен перекрутив вмикач, лампочки засвітили червоним світлом, і він сказав:

– Тепер нас ніхто не може підслухати! Отож мушу похвалитися. Кермування ракетою без закиду! Усі труднощі поборені!

– Приємно почути, вітаю з успіхом! Я сам бачив тепер, що все проходить справно. Одне тільки: як читаю в пресі, за твоїми ракетами шукає цілий світ. Зваж, газети не пишуть усього! Треба припускати, що всі інститути досліду просторів об’єдналися для спільного розшуку.

– Не знайдуть! – самопевно відповів Семен. – При найменшій небезпеці знищу ракети!

Дядько остережливо заговорив:

– Пам’ятай, Семене, що знання поступає вперед, над новими винаходами працюють тисячі фахівців, а про їхні успіхи не знайдеш у публікаціях. Чимало нових апаратів тримають у таємниці. Читав уже про ультра-радар? Ні? Отож існує вже апарат, що виловлює рухи дуже дрібних тіл у просторах. Дальший крок – це досягти такі тіла швидкими малими набоями, знищити їх, або – що гірше – зловити і стягнути на землю.

Семен притакнув.

– Від кількох днів проводжу свої досліди над пустинями. Довів до того, що можу стежити над землею наче б з висоти кількох метрів. Хвилинку, дядьку, погляньте!

Семен не чекав згоди дядька. Я поміг йому підняти поверхню стола так, щоб дядько міг її бачити.

– Тепер випускаю ракету!

– Перевір електронну завісу! – остеріг дядько.

Семен глипнув на невеличку апаратуру.

– Ніхто не може нас ні підслухати, ні підглянути. А втім, я забезпечився перед усякими несподіванками. Коли б хтось таки включився, автоматично вимкнеться наша розмова і починає діяти заслонна алярмова система.

Семен приспособив кількома рухами апаратуру скляної плити стола. Появилися невиразні смуги, згодом почав пересуватися краєвид.

– Бачите, дядьку?

– Бачу. Це горби, ось хати, ріка.

– Тепер знижу політ ракетки і звільняю швидкість. Ми над центральною Африкою.

Картина стала ще чіткішою. З гущі пралісного підшиття вистрілювали високі пальми. Травами мчало стадо антилоп, здалеку видніли круглі хижі муринської оселі.

– Це якась забута околиця! – дивувався дядько.

– Годі подумати, щоб сьогодні в Африці існували такі нецивілізовані племена.

– Ех, якби я скермував ракетку в глиб Радянського Союзу, ти побачив би куди гірші оселі!

Семен кермував ракеткою вздовж ріки, а вона то звільнювала свій лет, то мчала з такою скорістю, що на екрані тільки й миготіли невиразні жовто-зелені плями. Деталі землі почали зникати, появилися великі географічні конфігурації, цілі пасма гір, ріки стали крученими ниточками, зникали міста, і земля видимо набрала кулястої форми.

– Висота п’ятдесят тисяч метрів! – пояснив Семен. – Летимо далі вгору!

Я спостерігав це видовище з запертим віддихом. Здавалося, що це не ракета, а я лечу у безпросвітні простори, з яких видніли континенти й океани, наче на малому глобі. Ось появилася Європа, вона поволі разом з африканським масивом оберталася вправо, появилися обидві Америки, а згодом знову Тихий океан. Наша планета маліла й маліла, її обриси стали невиразні, замрячені.

– Це атмосфера, – пояснив Семен.

Та ось ракета почала опускатися знову на землю. Росли виміри глобу, виразніше почали виступати зариси суходолів. Океаном плив корабель, що залишав за собою смугу білої піни, на мить майнули морські хвилі, і враз усе зникло. Семен вимкнув апарат.

– Ракета спочиває на дні моря. Невеличка експлозія виключає, щоб вона будь-коли виплила на поверхню води. Кінець!

Дядько задумався.

– Здійснюються наші задуми! – промовив тихо. – Шкода тільки ракетки!

– Не маємо іншого виходу! – відповів Семен. – Я міг би стягнути її назад, але це небезпечно. Могла б попасти в непокликані руки тих, що її шукають. Не можемо рискувати, це втрати враховані на конто наших проб. Гірше те, що кожного разу втрачаємо цінну кількість погінного матеріалу.

– Так! Маю невеликі тільки припаси. Мінеральних сирівців для продукції К7 мало, і їхня видайність невелика. Те, що маємо, я випродукував продовж багатьох років. Шукати сьогодні за рідкісним мінералом стає небезпечно. Боюся, що вже звернули увагу. Казали мені, що хтось викуповує непотрібний досі рідкісний мінерал невідомо для якої цілі, бо ж він невжиток. А коли почнуть його досліджувати, можуть попасти на те, що й ми: на силу, яка усуває гравітацію. Це знищило б усі наші плани.

– Хіба, – додав по хвилині, – пошукати б нам К7 деінде.

– Деінде?

– Еге ж, не на нашій планеті. Місяць, наприклад, не має магнетичного поля. Яка причина – не знаємо. Може, тому що нема в ньому заліза, але теж можливо, що там є мінерал, споріднений з К7. Це тільки здогад.

– Я вже певен, що полечу на Місяць! – засміявся Семен.

– І я! – додав я знічев’я та й сам зразу ж злякався такої думки.

– Може, на Місяць, а може, ще дальше! Нічого ми не знаємо. Подорож на Місяць не така цікава, обидві експедиції, що їх досі вивінувала міжнародна організація, повернулися з негативним вислідом. Нічого цінного не знайшли, і тому готовлять польоти на інші планети. Це нам на руку. Треба б причалити для безпеки на невидній стороні Місяця, щоб навіть випадково ніхто нас не міг завважити. Прослідити фільтрами для темних випромінювань поверхню за покладами мінералів для виробу К7. Треба…

Дядько говорив наче б до себе. Розвивав плани та проблеми, аналізував питання безпеки, висловлював здогади й сумніви.

– Ідеться про те, щоб поклади були на поверхні Місяця. Закладати там копальні немислимо. Усе доведеться дослідити на місці.

Дядько запалив погаслу сигару.

– Можливо, наші припаси доведуть нас до нашої мети. Тоді міжпланетарний політ стане зайвим. Подумаю ще і вирішу! Побачимо!

– Побачимо! – засміявся Семен, повторяючи звичне дядькове слово, що означало кінець розмови.

І таки час було кінчати розмову. Семен прохав поздоровити Гаську і її сім’ю, я долучився до привіту, і ми вимкнули апарат.

– Несамовиті історії! – заговорив я до Семена.

– Поволі входитимеш у ці наші оправи і побачиш, що вони не тільки несамовиті, але й дуже небезпечні. На кожному кроці нам грозитиме смерть. За велику справу. Якщо ти готовий… як це написано в старих книгах? Як закликали козаків до війська полковники Хмеля? – Семен потер долонею чоло; врешті пригадав собі: – «Хто хоче, щоб його за віру Христову, за отчизну на паль вбивали, четвертували, вплели в колесо, жахливо мучили і стяли, хто хоче горло для тих святих справ віддати, хто цієї смерти не боїться, хай іде з нами!»

Звернувся до мене:

– Якщо ти, Паньку, готовий, якщо ти хочеш…

Я виструнчився:

– Так, я з вами. Наказуй!

Ми стиснули один одному долоні.

Я залишився сам. Блукав по перелісках, роздумував. Уночі опанував мене страх. Ану ж уб’ють мене справді? Катуватимуть? Не знав, хто міг би це робити, але коли тобі вибивають зуби, факт є фактом, і не має значення, хто це зробив. Гинути, коли перед моїм молодим життям забави, дівчата? Згодом ці думки кудись провалились, і на місце страху в мені появився геройський настрій. Рішений на все, я заснув спокійним сном.

5

Ми завернули автом на широке міжконтинентальне шосе і помчали щонайвищою скорістю. Провадити авто без обмеження скорости – це моя пристрасть! Тож я видобув з важкого Семенового воза, що тільки міг: 300 кілометрів на годину! Віз тільки злегка погойдувався на ледь помітних нерівностях асфальту, і мені здавалося, що не їду по землі, а пливу в повітрі. Під містом ми стрічали ще численні авта, але чим далі мчали в глиб країни, тим самітніше ставало шосе. Біля нас пролітали плоскі порожні пампи, пустинні околиці і праліси, непрохідні пущі, повні верескливих мавп та папуг. Здалеку видніли і ось уже наблизилися червоні верхи гір, небосяжних хребтів, скелястих і гострих, наче викресаних потужним, несамовитим приладом у велетенські кольорові брили. Ми їхали у незаселені простори, дикі і первісні, де ніхто не в силі нас слідити ні підслухувати.

Семен дрімав цілу дорогу, був виснажений працею останніх тижнів. І мені пригодився б відпочинок, коли б я думав категоріями мого попереднього життя. Але сьогодні не те: я звик уже спати ледве кілька годин, товктися по незайманих нетрях, вилазити на дикі скелі, а в кімнаті дослідів провірювати простір, розшукуючи підозрілі хвилі і негайно міняючи наші. Нас шукали всі держави світу. Ставало дедалі тісніше у просторах, розмови з дядьком ми мусіли обмежувати до найважливіших тільки вимін думок. Ми мали ракети більших вимірів, а складові частини до них виробляли ночами в заводі Семена.

Я зменшив скорість авта. Семен прокинувся й ввімкнув особливий радаровий прилад. Я глипнув на екран. У віддалі кількох сот кілометрів ні позаду нас, ні перед нами не було живої душі. Ось ще хвилина, і я повернув у глиб зелені. Тут ми заховали авто так, що з шосе не було його видно, і рушили в ліс. За кілька годин ми опинилися над глибоким проваллям. Ген унизу плила велетенська ріка, яка губилася у непрохідних пралісах. Але нам ніколи було втішатися чудесною природою. Ми подалися швидким кроком майже незримою кам’яною стежкою вздовж провалля.

За невеликим виступом скелі ми зупинилися. Аж тепер я помітив, що Семен несе подовгасту скриньку, яку саме тепер відчинив. У ній лежали довгі вузькі ракетки. Звільна наставляв Семен перстені на їхніх голівках: 50, 30, 10, 5. Провіривши якісь дрібні прилади, він впустив ракетки у вижолоблені в скелі приміщення для них.

Ми верталися середньою скорістю. Надходив вечір, небо зайнялося яскравими кольорами, і здалеку замерехтіли внизу тисячі світел міста. Ми не мали потреби в’їжджати у місто. Завод був розташований у підміській горбкуватій околиці, сусідами були люди, які бажали відпочити від великоміського гамору і в цій дільниці мали свої котеджі.

У кімнаті ми вглибилися у фотелі. Семен покликав прислугу й замовив вечерю. Примкнув очі. Останні тижні вичерпали нас до краю.

– Але завдання виконали на час! – промовив Семен, неначе відчуваючи мої думки. – Після вечері зголосимо дядькові: ми готові!

Я мовчав. Напівугруз у фотелі і сам не знав, коли здрімнувся…

Раптом я схопився. Те саме зробив Семен. Під дверима почулася гостра перепалка слів, чути було голос слуги і якийсь інший, подражнений, тонкий. Я сягнув до кишені. Зброя як завжди була напоготові. Рвучко відчинилися двері, і в кімнату, наче штовхнений незримою силою, влетів слуга, захитався і ледве вдержався на ногах, в останній хвилині вхопившись рукою за одвірок.

А за ним появилася Гаська. Обличчя багряніло в неї від люті, я не мав часу спам’ятатися, як почув здивовано радісний голос Семена:

– Гаська!

– А Гаська! Я! Чому це не впускають мене до тебе? Які тут порядки?!

Вона грізно глянула на старого слугу.

– Три вечері! – наказав Семен, і слуга вийшов.

– Мене прислали сюди на університетські студії! Як тобі це подобається?

– Мені не подобається! – з місця відповів я.

– Негайно мушу знайти тобі мешкання.

– Яке мешкання? Я буду жити тут!

– Де тут? – це Семен.

– Де тут? – це я.

– Тут, у вас. Маєте шість кімнат?

– Маю.

– Три будуть для мене. Дві з балконом, одну з видом на гори.

– Ага! – скрикнув я. – А нам що залишиться?

– Дві з видом на вулицю, одна з видом на фабрику! – відповіла Гаська.

– То ти вже й встигла розглянутися! – злобно завважив я й заперечив: – Таке не може бути!

– Побачимо! – заспокоїлася вже Гаська. – Дактилі маєте для мене?

Семен без слова відчинив буфет і подав Гасьці коробку добірних овочів.

Приглушено задзвонив телефон. Семен підняв слухавку, очима вказуючи мені другу. Це в нас так завелося, завжди хтось з нас слухав розмову, бо могли бути важливі справи, які треба б послухати другому, або записати на стрічку. Гаська орієнтувалася в нових умовах негайно, вона приклала до вуха третій мікрофон.

Я почув голос.

– Семен?

– Так!

– Тут Рауль. Як буде? Прийдеш до мене?

Семен глянув на годинник. Це Рауль, шеф департаменту і його приятель, пригадував йому, що вони умовилися на сьогодні.

– Прийду напевно, тільки не знаю коли. Як дівчина в хаті, ніколи не знаєш, коли зможеш вийти.

Гаська вигідніше вмостилася у фотелі, підобгавши ноги під себе.

– Яка дівчина? Що в тебе за чудасії?

– Дівчина й годі! Приїхала відвідати мене, і тепер маю клопіт. Каже, що буде тут студіювати.

– Тебе?

– Теж.

– Прийди з нею! Гарна?

– Гарна. Ще більше як гарна.!

– Розумію. Чому вдаєш, що ти невдоволений з її приїзду? То, може, відкладемо нашу зустріч?

– Гаразд! Іншим разом!

Семен відклав слухавку.

– Дядько вже тут?

– Ще ні. Я їхала дуже скоро. А дядько не вище двісті кілометрів. По-старому.

Годину пізніше з нами розціловувався дядько Павло.

– Поклич Гаську!

– Гаську? На нашу нараду? – здивувався Семен.

– Поклич! Вона приїхала допомагати тобі. Перед нею не маємо ніяких таємниць.

Семен помовчав.

– Як бачу, ви затіяли змову проти мене! Ставите мене перед факти.

– Не було часу повідомляти тебе про це, та й про багато інших справ.

– Ви, дядьку, чим приїхали? Не бачу авта, а Гаська сказала, що ви приїхали пізніше тому, що їхали поволі, по-старому.

– Може, по-старому, але розумно. Гаська взяла експрес-таксівку, а я поїхав звичайною, та ще й бічними дорогами. Об’їхав завод, приглянувся довколишнім будинкам. Треба ж знати, яке наше сусідство!

Увійшла Гаська.

– Западає ніч, а тут ідеться про якісь таємничі речі! – сказала. – Стягни віконниці, Семене!

– Непотрібно. Ця скляна стіна має таку прикмету, що зсередини видно все, що назовні, як крізь звичайне скло. Зате знадвору не побачите нічого.

– Можемо починати. Кожне діло слід добре обдумати й на час почати. А цей час саме прийшов.

Я порушився у фотелі, щоб вигідніше слухати. Поки дядько розклав якісь папери, царила тиша. Десь у сусідстві забрехала собака, прошуміло авто, і знову залягла тиша.

– Чи наші космічні ракети готові до акції?

– Готові! – відповів Семен.

– Отож, хочу вас повідомити, що поневолені народи, а насамперед Україна, готові до дії. Коли будемо зволікати, можемо проґавити цілу справу. Довкруги нас звужується перстень ворога. Скоріше чи пізніше, таки на нас натрапить. Так звані вільні держави ради спокою дозволяють Москві шукати нас на своїх територіях, і ворог кинув десятки тисяч вишколених шпигунів.

– Врешті, – продовжував дядько, – вчені наближаються до питання гравітації. Скорше чи пізніше знайдуть її закони, а ми втратимо нашу перевагу. З цих та інших причин я за те, щоб ми починали нашу дію. Вона й так підготована до деталів. А разом з цим слід скріпити безпеку наших людей. Думаю, що незабаром і сюди завітають московські «специ» по металургії, як вони себе називають. Обережність стає конечністю. Слід вас повідомити, що ворог підходив уже до мене, і я є під його незамітним доглядом. Тому я вирішив зникнути на якийсь час, і для цього придумав собі використати публічну думку про мене: я дивак! А від дивака недалеко до нешкідливого божевілля. З такою опінією багато дечого можна прикрити й виправдати. Але це поясню вам пізніше.

– А як стоїть справа з припасами К7? – спитав Семен. – Що буде, як нам забракне цього сирівцю? Хто знає, чи Москва піддасться за першим ударом?

– Напевно ні! – відповів дядько. – Кожна держава, що існує довгий час, має свою еліту в політиці, війську, дипломатії. І ця еліта вірить, і мусить вірити, що її держава вічна! Що вона може переходити різні зміни, може поносити поразки, але її існування ніколи не є загрожене. І тому Москва не піддасться за першим ударом. Недоцільно теж, щоб викликати повстання з самого початку. Навіть потрібно остерегти перед завчасним виступом в Україні й інших поневолених країнах.

– Ото ж то, що ж зробимо, як нам забракне К7?

– Дію мусимо почати, розумно розтягаючи її на довший час! Знесилювати ворога на переміну ударами і спокоєм, непевністю, протягуванням. Це тактика. А в перерві між однією і другою дією пошукаємо сирівців. Вони мусять бути в просторах!

– Гм! – посумнівався Семен.

– Не маємо виходу! – заговорив знову дядько. – Мій відборчий апарат подає мені дивні випромінювання. Не маю певности, але обережність не зашкодить. Мусимо, Семене, знищити один завод за Уралом. Підозріваю, що там переводять досліди над гравітацією, і хто знає, чи саме не з К7!

– Коли так, – примирився Семен, – тоді це інша справа!

Гаська слухала пильно їхньої розмови, але тепер надула губки:

– Якщо ви мене запросили на цю нараду, то, будь ласка, починайте з початку. Я нічого не розумію, про що ви говорите!

– Ми готуємо дію проти Москви за визволення нашої батьківщини! – пояснив дядько. – Дію сильну, ударну, і вона нам мусить удатися. На це маємо всі дані. Ідеться про те тільки, щоб не зробити тактичної помилки. А подробиці розповім тобі пізніше. Москву змусимо поступитися до її справжніх кордонів. Хай собі існує далі, але ні одного поневоленого народу! Для цього ми маємо силу, досі нікому невідому. Вона зветься К7. Наша трудність – це малі припаси цього матеріалу.

– Замалі! – справив Семен.

– Правда, замалі. Але ждати не можемо.

– А звідки їх узяти? – запитала Гаська.

– З Місяця! – відповів дядько.

– Це байка чи правда? – вражено запитала Гаська.

– У кожній байці є трохи правди! – сказав дядько.

– Справа в тому, – пояснив Семен, – що ми сподіваємося знайти К7 на Місяці. Або на іншій планеті. Перевірити нам з Землі годі, бо викриваючі прилади не діють на такі віддалі.

– Так чи інакше, – докинув я, – ми готові до лету у Всесвіт.

– А готові ми тому, що погінну силу маємо в запасі. Ракета, чи радше прилад до лету, готовий і захований у безпечному місці. Маючи К7, можемо без труду відв’язатися від Землі і будь-якого іншого небесного тіла, і так само легко причалити. Для нас не існує тут питання, яке для інших є дуже важким і якого ще не розв’язав ніхто!

– А як з фотами? – спитав дядько.

– Все гаразд. Зараз запустимо ракету, – відповів Семен. – Вони готові до вистрілу. Можемо слідкувати за її летом.

Він дав мені знак рукою, і я приспособив усе, щоб ми могли вигідно спостерігати літ ракети. Семен запустив її електронним приладом. Це була одна з тих, що ми їх заховали у скелі.

Я погасив світло, і на скляній плиті появилася світляна точка.

– Починає автоматично фотографувати, – пояснив Семен. – Стягну її назад, і знайдемо опісля спеціальним приладом.

Перед нами пересувалися ліси і міста, ріки і гори, врешті заголубіло море.

– Океан, – пояснив Семен. – Тепер приспішу літ ракети.

Гаська із здивуванням дивилася, як Семен не тільки кермував ракетою, але міняв її висоту.

– Фотографує удень і вночі! Працює ультрачервоним світлом великої потужности. Докладність образу просто неймовірна.

– Еспанія! – скрикнула Гаська, пізнавши контури іберійського півострова.

– І Україна! – докинув Семен після кількох хвилин.

Він змінив курс лету і зменшив висоту.

– Москалі відкриють її радаром! – остеріг дядько.

– Хай! – легковажно відповів Семен. – У радарі залишиться тільки легкий слід по ній. Скорість шалена.

– Москва! – заговорив дядько.

Семен обнизив літ ще більше і зменшив скорість. Перед нами пересувалися вулиці, довгі черги кам’яниць, арешті появилася Червона Площа. Пересувалися звільна будинки Кремля і його вежі, ракета перейшла цілком низько повз будинок МВС, окружила кілька кварталів і знову вийшла на Червону Площу.

– Тепер цілком певно помітили її радаром!

Семен захихотав:

– Можна уявити собі переполох московської банди у Кремлі!

– Надзвичайно! – захоплювалася Гаська.

– Такою ракетою можемо вцілити де забажаємо! – заговорив дядько. – Тільки треба помістити в голівці невеличкий ладунок вибухової відміни К7, і більш нічого.

Я згасив прилад і засвітив світло.

– Вийдім трохи на терасу! – промовила Гаська, схвильована тим, що тут чула й бачила.

Погодилися радо, кожний-бо відчув потребу широких просторів, глибокого віддиху й рівноваги духа. А найбільше я.