Текст книги "К7"

Автор книги: Юрій Тис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Юрій Тис
К7
Фантастичне оповідання

_{Обкладинка роботи Мирона Левицького}

ЗАМІСТЬ ВСТУПНОГО СЛОВА

Жанр літературної фантастики давній, як сама література, писана чи усно переказувана. Фантастика колись насичувала багато літературних жанрів, і тому в окремі рамки не замикалася, як це сьогодні ми звикли її визначувати пригодницькими, а ще більше науково-фантастичними романами, повістями й оповіданнями.

Славні подвиги предків різних народів зберігалися в переказах, легендах й епосах. Чого не донесла пісня сучасників, доповнювала уява нащадків. Елементи фантастики лишили нам міти, в яких віддзеркалилися прагнення людини доповнити своє обмежене пізнання інтуїцією та уявою.

Літературна фантастика як плід творчого слова людини, образів і подій та героїв із невідомого, концентрувалася головно на тому, що найбільше цікавило сучасників. Питання про потойбічне життя, якому не все відповідь могла дати Біблія і Св. Письмо, зокрема в деталях образів того життя, створило окрему літературу апокрифічного характеру, напоєну фантастикою; походи хрестоносців у Св. Землю, війни з «невірними» дали романтику лицарського епосу, що в нас за цвів незрівняною перлиною – «Слово о полку Ігоревім». Народна пам’ять зберегла ще старших лицарів – героїв, змальованих рисами фантастичної сили і характеру, лицарів старого Києва: Святогора, Іллю Муромця, Микулу Селяниновича, Олексія Поповича, Михайлика, князя-характерника Олега і Кожум’яку, що силою, хоробрістю і відвагою та шляхетністю серця дорівняв лицарям.

Гуманізм, нові відкриття континентів йшли в парі з новими ідеалами європейської літератури. Горизонти «Паломника ігумена Руської землі» поширюються з інших мотивів далеко за моря, в нові континенти, заселені незнаної цивілізації і раси людьми. Ідея здобуття золота і пригод в нових краях, подорожі через океани захоплюють уяву письменників аж до наших часів. Біла раса, поширюючи свої володіння в Африці, Азії і Америці, – створювала нові контакти, кольорове життя певних груп людей, що давали матеріал з екзотики, повної фантастичного життя, багатого в пригоди. Постав пригодницький роман, повість й оповідання, зокрема в літературах народів з багатим досвідом мореплавства, здобування колоній…

Останні два століття багаті науковими винаходами, як вислід людської уваги до матері альних дібр і технічного розвитку в ділянках промислу та індустрії. Розвинулися засоби транспортації і зв’язку на суші й морі, розвиваються нові – в повітрі.

Відомості про землю, її суші і моря мало лишили місця фантазії. Про все маємо точні відомості, всюди фантастику, мов казку, витискає наука. Але наука не все ще розв’язала. Наш світ у Сонячній системі ще криє багато таємниць, і таємницею є й наша Земля у майбутньому. Туди стріляє ум та уява письменника. Науково-фантастичний роман, повість і оповідання – це цінний жанр нашої сучасної літератури. Можливо, наша українська література не може хвалитись великими досягненнями в цьому новому жанрі, але вона вже багата в інших народів. Людська уява ніколи не заспокоїться і постійно намагається випередити факти пізнання. І не міняється природа людини. Вогонь творчої волі ніколи не гине, і не вигасає боротьба за вільну творчість. Не вигасає боротьба за основні підстави людського життя одиниць і народів, їх волю, що гарантує свобідну творчість.

Наш автор – Юрій Тис – уже відомий своїм пригодницьким твором «Рейд у невідоме». Цим разом він обдаровує українського читача новим твором з наукової фантастики. У ньому письменник проникає фантазією у майбутнє своєї нації і її боротьби за визволення. Героями твору є українські емігранти, науковці, що новою зброєю змушують ворога до капітуляції і тим допомагають визволенню свого народу. Автор ніби солідаризується з Іваном Франком, здійснюючи його поради молодому поколінню: «Мовиш: нині інші війни. Ну, то іншу зброю куй…» На цю нову зброю вказує автор.

Але Юрій Тис не з тих проповідників утопії, що в науці бачать чародійну паличку того пізнання, яке з чортів чинить ангелів. Він її оцінює лише як новий засіб у старій боротьбі за вічні ідеали добра і правди та свободи. Лицарі майбутньої України продовжуватимуть плекати прикмети душі запорозьких воїнів, тільки новими формами, новою зброєю їх виявляючи.

Б.С.

ЧАСТИНА І

1

Спека вже три дні. Сьогодні ступив у розтоплений асфальт, і черевик застряг у ньому. (Ношу трохи завеликі черевики).

– Гасько! – чую, гукнув Семен.

Дівчина, що мчала автом, на мить глипнула в мій бік. Заскреготіли гальма, і до авта підбіг Семен. З променистих очей Гаськи струменіла радість. Семен відкрив дверцята.

– А я що? – спитав я, підбігаючи з черевиком у руці.

Ми їхали широкою вулицею, опісля Гаська звернула в переулок і далі помчала алеєю поміж дерев, що саме квітнули голубим квітом.

«А що, якби встромити пальці в її розкуйовджену чуприну», – подумав я, але сказав:

– Усякі тітки кажуть, що я романсую з тобою!

– Знаю, – відповіла Гаська, – і перестерігають мене перед тобою.

– Га-га! Бачу, що люди добре знаються на моїх прикметах! – засміявся я і подумав: «Чому це тітки цікавляться тільки нашими справами або виставами крамниць?»

Щодо цього другого випадку раджу кожному приглянутися до тих тітусь, як їм блищать очі, коли розглядають усякий хлам! Я думав, що це звичай із старого краю, який вони принесли з собою разом з вишивками й варениками. Традицію плекають! Але дядько Павло, почувши від мене цю думку, постукав мені пальцем у чоло. Дивує мене теж, що вони згадують з надзвичайним хвилюванням ті їхні табори в Німеччині, в яких сиділи кілька років. Давно це було, чи не сорок літ тому, а може й вісімдесят. А вони, ті тітки, хоч сотка в них (медицина!), як зійдуться, то тільки про їжу й табори. Мушу поглянути в бібліотеці, що там діялося в тих таборах, коли люди так довго згадують їх, наче якесь надзвичайне щастя.

– Бо проводили час на ледарстві та плітках! – відповів на мій запит дядько Павло.

Проте не вірю йому; знаю, що дядько несамовитий цинік. При цьому тримаються його штубацькі витівки.

Гаська має Семена, але відпирається цього. Кинула в мене пачкою сушеної картоплі, коли я спитав її, чи на постійно. Семен і я живемо на кошт дядька Павла. Семен учиться чогось і працює важко (навіть по ночах), а я «відомий» непотріб. Так говорять про мене тітки. А дядько сказав одного разу:

– Може б ти записував те, що діється в світі?

Це був натяк на дивний факт, що я написав декілька новел, і їх помістив торонтський «Гомін України»; це газета, яка виходила яких сорок років як тижневик, а тепер стала нарешті щоденником.

«Непогана пропозиція», – подумав я, проте відповів згорда:

– У світі не діється нічого!

Це мало означати, що я стою вище подій, які, власне, не є подіями, а так собі, буденними історіями людей та держав.

Ми заїхали під садибу Гасьчиних батьків. Я пішов до гаражу почистити черевик, при цьому глипнув на дівчину. Дуже добре виглядає у вузеньких штанах і маленьких черевичках. Вона підхопила мій погляд.

– Не цікавлюся дівчатами, що мають хлопців! – кинув я і пішов у гараж.

У вітальні Семен саме вітався з мамою Гаськи, пані Іриною. Я завжди дивувався, що в Гаськи така молода мама. Медицина, певно!

Дівчина кинулася у фотель і сягнула до порцелянової чашки з дактилями.

– Не їж перед обідом! – звернула їй увагу мама.

– До обіду ще далеко! – відповіла Гаська.

Цей діалог я чув уже тисячу разів. Тільки раз трапилось таке, що вона не сягнула по дактилі.

– Ти, може, хвора? – спитав я з лукавою турботою.

На це Гаська скинула черевик і жбурнула в мене.

– А бабуня? – спитала Гаська.

– Уже йде. А ви, хлопці, залишіться на обід! – докинула пані Ірина.

– Залишуся! – відповів Семен. – Ми вже так умовилися з Гаською.

– Багато ви умовляєтеся, про що я нічого не знаю.

Гаська гризла дактилі і переглядала нове число літературного журналу, що саме принесли з пошти.

– А ось, мамо, в журналі друкують твої поезії, а ти теж нічого мені про це не згадуєш!

– Бо вас поезії не цікавлять. З поезією до вас, як до стіни!

– Це правда, пані Ірино, – обізвався Семен, – я таки нічого не розумію в поезії. Ось ви пишете, наприклад, про шепоти, що скачуть, як сталеві вістря. Може таке бути? Хто це зрозуміє?

Пані Ірина звернулася до Семена:

– Я вже вам пояснювала. Щоб розуміти, відчувати поезію, треба її вивчати. Коли ви нарисуєте мені математичну формулу на негативний електрон, це для мене те саме, що для вас поезія.

– Мамо, не нарисуєте, а напишете!

– Мені все одно, для мене це незрозумілий рисунок!

У кімнату ввійшов батько Гаськи й привітався з нами.

– Починаємо цілком зайву розмову про поезію і математику! – пояснила пані Ірина.

– То хіба я докину щось з модерної архітектури й матимемо готову салатку для інтелекту!

Батько Гаськи був відомим інженером, чиї химерні конструкції будівель мали славу дуже сміливих спроб створити новий стиль двадцять першого віку, для відміни від мануфактурного стилю минулого століття.

– А ще коли взяти до уваги, що Гаська студіює хемію… – докинув Семен.

– Мабуть, я не скінчу студій! – заговорила із свого фотеля Гаська, не відриваючи очей від журналу.

– Це буде велика втрата для науки! – із смутком у голосі сказав інженер і зідхнув. – Але що вдіємо? Одружишся з Семеном – і досить з тебе!

– Пгі! – почулося з фотеля.

– Це мене дуже радує! – обізвався я і з утіхи затер руки. – Я теж не скінчив нічого, буде нас двоє!

На мої слова ніхто не звернув уваги.

– Ще не знати, чи Семен має намір одружитися з Гаською! – заговорила пані Ірина. – Ніхто з тих шалавил і не згадує про це.

– Тоді знайде собі іншого! – погідно відповів батько.

– Непотрібно мені іншого! – обізвався фотель.

– Перестань їсти дактилі! – це пані Ірина.

– А ти, Семене, мовчиш? Це ж про твою долю йдеться! – ніби серйозно спитав інженер.

– А я тут при чому? Це справа Гаськи, я маю інші турботи.

Пані Ірина сплеснула руками:

– Ну й молодь! А ось бабуня!

Бабуня, як звали її, хоч вона була прабабкою, прийшла саме від фризієра, і зразу почала нарікати, що в неї болять ноги, бо далеко йти від фризієра до місця, де запарковане авто.

– Давніше ми ходили цілими днями, а тепер через ці авта так відвикли, що й пару кварталів мучить.

Семен засміявся:

– Розкажіть, бабуню, про ваші так звані старі часи. Це буде цікавіше.

Затихли; знали, що для бабуні це неабияка приємність – розповідати бувальщину, заглибитися у свій далекий від дійсности світ. Бабуня часто розказувала історії свого життя, і всі знали їх уже напам’ять. Усе ж часом траплялося, що бабуня розповіла щось нове. Я люблю слухати такі неписані історії, тож викресав з себе рештки поваги і слухав.

– Цього разу це відноситься до вас, діти! І я колись мала хлопця, орел був, не хлопець! І ми ніяк не могли договоритися. Не ставало часу. Стільки справ було тоді, як не його ув’язнили, то мене, а врешті знаєте з книжок про ті часи. Прийшла війна, і все пішло як у кип’ятку. То похідні групи, то дивізія і партизани-повстанці… Твій прадідусь пішов до української дивізії, і як їхав під Броди, ми наспіх повінчалися…

– І не вернувся! – прошепотіла Гаська.

Бабуні станули сльози в очах:

– Згинув. Ви це знаєте.

Я пильно дивився на бабуню. Вирішив описати цю сцену старих споминів.

– Але не це я хотіла вам сказати. Я працювала далі в революційній організації, жила підпіллям, пробивалася через фронт, не раз з таємними наказами, не раз і з пістолею… знаєте – ОУН!

– І з малою Марійкою! – не втерпіла Гаська.

– Це твоя бабуня Марійка! – промовила старенька. – Опісля життя на чужині – нелегке було…

Замовкла, поглянула на всіх, не проминула і мене. Усміхнулася:

– А тепер я щаслива, коли бачу вас біля себе. А ти, Семене, закарбуй собі в пам’яті те, що я не раз розповідаю. Твердим бути, вперто до мети йти, не зважаючи на…

– Час! – встрянув я.

Бабуня презирливо глянула на мене.

– Не вдавай дурного! Ти добре знаєш, про що хочу сказати!

Звернулася до Семена:

– Ти нагадуєш мені мого хлопця. Такий самий мовчазний і впертий. А часи не стали кращими. Ще далі наша далека батьківщина в неволі. І тепер, як колись, в’язниці, заслання, а разом з цим підпілля і небезпечна робота.

– Я з усім цим не маю нічого спільного, – дивлячися вбік, промовив Семен. – Я фізик, і більш нічого.

– Я тебе не питаю, тому не маєш причини відповідати! – відказала бабуня. – Я таких пізнаю на перший погляд!

– Яких? – поцікавилася Гаська.

– Тихо сиди, мала! – забурмотіла бабуня. – Я люблю ясні справи. Гаська часом кине слово-два про тебе, але щось залишається недоговорене. Ви всі щось ховаєте від мене. Наприклад, що ти взагалі робиш, Семене?

– Він фізик! – відповів я за Семена.

– Це я знаю, і знаю теж, що ти непотріб! – відповіла мені бабуня, і на такі слова щирої оцінки я з признанням притакнув головою.

– Я фізик, бабуню! – підтвердив Семен. – Моя ділянка – атоми і трохи міжпланетарні лети.

– І з цього можна жити?

– Декому можна. Мені ще ні. Але я маю невеличку фабрику, в іншій країні.

Семен говорив спокійно, але кожний відчував, що звірюється неохоче.

– В іншій країні? – здивувалася бабуня. – То чому ти живеш тут?

– Я часто виїжджаю туди, а фабрика наладнана так, що й без мене все в порядку.

– Таке не може бути! – різко відповіла бабуня. – Хто не доглядає свого господарства, скоро його втратить. Ну, але це не моя справа.

Вона встала:

– Вибачайте за мої слова, – виправдувалася, – але в мене такий уже характер!

Вона пристанула перед Гаською:

– Твого предка замучили москалі, твій прадід згинув у бою з ними. І я не була байдужою, виконувала те, що мені наказували командири підпілля. І я хотіла б бачити, що традиція боротьби живе в нашому роді. Твій батько, Гасько… ну, про присутніх не говорю, але ви, молоді, повинні пам’ятати, що боротьба за свободу – це найцінніше завдання людини!

– Святі слова, бабуню! – схвильовано заговорив Семен і замовк.

Гаська відірвала зір від журналу і пильно глянула на нього.

– Старі погляди! – поправився Семен, коли бабуня вийшла з кімнати. – Але не можна відмовити їм певного романтизму.

– Слова бабуні правдиві! – промовив інженер. – І нам слід включитися в боротьбу нашого народу.

Розклав руками:

– Тільки як?

Ніхто не відповів на цей запит. Навіть я мовчав.

– А я знаю! – заговорила Гаська.

– Чуєте, яку розумну доню маю? – повагом обізвався інженер.

Я злорадно захихикав.

2

Я стояв з Гаською перед цукернею і намовляв її зайти на каву.

– Тут найсмачніші тістечка, відомі на цілий світ! – захвалював я.

До нас підійшов Семен.

– Сьогодні від’їжджаю! – сказав. – І не знаю, коли повернуся. Може, напишу тобі кілька слів.

Сказав це до неї, а не до нас.

Гаська підійшла до нього і поклала долоню на його плече. Приємно дивитися на двох закоханих. Шкода, що я самотній. Боровся я героїчно, щоб позбутися цієї самотности, але нічого не вдіяв: для одних дівчат шкода було часу, а інші мною не цікавилися. І так минає час, але не роки рахуються в житті, а події і переживання.

– Куди їдеш? – спитала Гаська.

– Далеко, кілька тисяч кілометрів звідсіля.

Стояла близько нього з легко відкритими губками і голубила поглядом його постать. Він здавався мені тепер одним з давніх упістів або дивізійників, коли вони прощалися з дівчатами. Правда, не знаю нікого з тих часів з-перед більш півстоліття, але я виробив собі про них чітко окреслений погляд з історичних романів.

– Шкода, а то я відвідала б тебе. Або написала б листа. Хочеш?

Пестив пальцями її волосся.

– Хочу. Пиши на цю адресу.

Подав їй клаптик паперу з нашвидку накресленими рядками. Не глянувши, всунула його в кишеню штанів. Усміхнулася до нього:

– Бабуня нас не розуміє, правда?

– Бабуня нас розуміє. В її словах велика правда. Ми не можемо жити як ось ці!

Вказав рукою на юрбу, що викотилася з підземки і тепер зникала розбризками в дверях монументальних будинків. Попри нас спішили за своїми справами чужі, байдужі люди.

– Ми мусимо бути інші. Маємо інші завдання, величні і для цього світу небуденні. Інша справа, чи ми їх виконуємо як слід!

Стиснув її руку.

– Мушу йти, літак не ждатиме!

– Ходи зі мною! – звернувся до мене. – Погуторимо ще по дорозі.

Я глянув із смутком на Гаську.

– Нещасна доля! – сказав я до неї і старався при цьому зробити якнайбільш жалюгідне враження. – Раз мав нагоду піти до цукерні з гарною дівчиною, і це мені не вдалося.

Ми піднялися ліфтом до його мешкання.

– Я міг ще трохи залишитися з Гаською, але хотів поговорити з тобою! – сказав Семен, закриваючи подорожню валізку.

– Дивуюся тобі, другої Гаськи нема на світі!

Я сам захопився моїми словами такої великої похвали.

– Чи ти помітив, які дурні обличчя в інших дівчат?

Семен не відповів, сів навпроти мене й почав з іншої теми:

– Слова бабуні не сходять мені з думки. Ті всі наші предки, що їх катували, що втрачали роки молодости на засланні, що їх вбивали! Предки, що кидали вигоду і своїх коханих та йшли боротися… Чи не думаєш, яка малеч ми всі в порівнянні з ними? Це предки, які бажали великого, захитували підставами ворожої імперії, творили історію.

Мені прийшло на думку, що добре було б випити по чарці, і я скоро обвів поглядом кімнату. Даремно, ніякої пляшки не було. Такі міркування чув я вже не раз, і вони викликували в мене чорні смутки, які я старався якнайскоріше відігнати. Але Семен, замість продовжувати, попав у сантимент і почав розповідь про своє життя.

– Наш рід пішов у чужину, бабуня, мама Гаськи. І тепер ми, нащадки, тут. Кажу: наш рід, зрозумій – не рід посвоячених, а рід борців, рід людей одного світогляду, однієї динаміки, одних думок. Що знаю я про моїх предків? Нічого певного, перекази, що затираються в пам’яті, одне прізвище в історії боротьби, одне з-поміж тисячі інших. Хіба списати легенди, поки не забудуться? Я від дитинства не відчував недостач. Завжди пам’ятаю заможний дім дядька Павла, де я виховався і виріс.

Замовк на хвилину, а я подумав про цього дивака дядька, що завжди ставився до нас як рідний батько, а ми з подивом дивилися на нього. З подивом тому, що він був інший від усіх, і не старався пристосуватися до вирівняної безобличної маси, що нас оточувала. Навпаки, і нас навчав, щоб і ми старалися бути іншими, не подібними до «всіх», щоб завжди плекали свою духову окремішність. Тут мушу пояснити, що я попав у це товариство відносно недавно. Мав п’ятнадцять років, коли згинули мої батьки у катастрофі. Я залишився сам і, пам’ятаю, великий страх огорнув мене перед світом. Тоді написав до мене дядько Павло. Приїхав і взяв до себе. Хотів вивчити мене на атомового фахівця, але, на щастя, це йому не вдалося. Мене потягало мистецтво, я рисував і писав, кепсько і ні до чого. Дядько не дорікав, здавалося, навіть не цікавився мною, коли я перейшов вивчати малярство в академії, кинув по одному році, перейшов на літературу і теж кинув ради однієї дівчини. Познайомився з нею на вечерницях, ми мали на головах чудацькі шапки, а в головах алкоголічні випари; серед вереску і музики я здобувся врешті сказати їй те, що мріяв. Але дівчина виявилася заміжньою, а крім цього відомою поеткою. Вона завела мене до свого чоловіка, що був видавцем. Скоро ми поринули в дуже розумну розмову, в якій я висловлював нібито мої вироблені і тверді погляди на літературу, з яких він опісля насміхався просто мені в очі. З цієї історії вийшла наша велика приязнь, тим більше, що його Зоя віком могла бути щонайменше моєю мамою. Але навчання я покинув, потрохи писав короткі оповідання, а тепер засів до повісти; це видавець намовив мене на «широкі полотна». На це все дядько не казав нічого і потурав мені, але всі інші, зокрема «тітки», однозгідно ствердили, що я нероба й непотріб.

– Однієї весни повіз мене дядько в іншу країну, – почув я голос Семена. – Над нами шуміли пальми, дядько витирав піт з чола і тягнув соломинкою віскі з содою. А вечором ми сиділи в бамбукових кріслах на терасі великого готелю. Тубільці співали за гаєм свої монотонні пісні, а дядько почав: «Прийшов час сказати тобі, як було і як має бути. Ти хлопець великий, скільки тобі? Шістнадцять? Тож розповім тобі про рід твій, про твої завдання».

Ці Семенові слова насторожили мене. Саме я від деякого часу цікавився цілим нашим комплексом: дядьком, що мене прийняв до себе, Семеном, що промовчував багато, коли я починав його розпитувати, і взагалі цілою неясною атмосферою, яка мене оточувала.

– Наче не з цього світу було дядькове оповідання. – Семен сів вигідніше й закурив цигарку. – Ніколи не забуду тих подій, про які говорив мені дядько, невідомих мені. Мій рід, як виходило з його слів, старий і заслужений від довгих століть. Хто цікавий, міг би знайти не одне в давніх архівах нашої батьківщини або в писаннях учених людей. Це тривалі речі! Мої предки були серед хмельничан і серед мазепинців, багато років тому один з них згинув в обороні Києва під Крутами, інший вилікувався з ран, але загибав роками від туберкульозу, аж згас на чужині. Один був пізніше старшиною повстанської армії, а один виховався від немовляти в домі заможного свояка. І цей свояк, – глянув на мене Семен, – це твій предок з бічної лінії, і тим самим ми теж свояки, хоч наче б десятий кіл у плоті, як колись казали в нас.

– Славно! – скрикнув я. – Таку вістку треба належно вшанувати!

– Ти вже напевно собі вшануєш, а поки що слухай далі, бо час іде, а я не можу спізнитися на літак. Отож, цей свояк не був багатієм з роду…

– Спекулянтом був! – перебив я, щоб пояснити ситуацію.

– Еге ж. Доробився на війні, його син помножив майно тисячократно, а внук ще більше.

– О, варто познайомитися з цим внуком! – скрикнув я.

– Це дядько Павло!

Я закам’янів з дива. Такий багатій!

Семен розповідав далі. Довідався від дядька, що батько Семена пішов перед роками на рідні землі з таємним завданням і не вернувся. За нього відправили панахиду на чужині.

Це мене схвилювало. Я з болем помітив, як у двох словах скривається велика трагедія української людини: що там людини – цілих поколінь! Велике завдання боротися за народ, одна невдача, а з цим катування, самітня смерть у муках, а для світу? Убогі слова: не повернувся!

Дядько Павло зрозумів поклик роду. Це не безбатченки невідомого початку, а спільнота крови, у якій віддзеркалюється ієрархія нації.

– Тепер розумієш, чому дядько заопікувався тобою і мною? Щоб старинний наш рід ішов далі у майбутнє гідно і чесно. Ієрархія нації!

Я рвучко підвівся з крісла. Закружляв по кімнаті, вклавши руки в кишені. Ці слова, неясні ще, влили в мене якусь неймовірну силу, може, снагу до чогось невідомого, може, гордість, що і я маю завдання, яких у цьому моменті не вмів ще собі з’ясувати.

Семен приглядався мені хвилину.

– І я тоді слухав з запертим віддихом, не розумів багато, але відчував щось величне, що вливалося мені в душу. Події, про які говорив мені дядько Павло, стрясали мною і змушували слухати далі з заціпленими устами. Я знав уже, що від тієї розмови і мені доведеться виконати завдання, великі і гідні ієрархії нашого роду!

Згодом дядько частенько говорив зі мною, повторяв свою розповідь, наповняв її подробицями і жадав, щоб я зберіг таємницю, бо світ довкола не такий, щоб чванитися таким справами перед людьми. Раз, рахував дядько на пальцях, хто тебе зрозуміє, коли розповідатимеш про предків і рід старинний? Чужинці, що самі роду не мають, і до тих справ ніякої ваги не прикладають? Що нецікаві їм предки в могилах, бо що на них заробиш? А по-друге, продовжував дядько, треба зберегти таємницю тому, бо все це не розповів я тобі для розваги, а для великого діла, гідного твоїх предків.

– А що робить дядько Павло, чим він займається? – спитав я нетерпляче Семена.

– Отож відтоді і я почав над цим думати і приглядатися з цікавістю до дядька. Що він робить? Чим живе? А дядько кермував своїми фабриками, багато подорожував, відбував наради із своїми директорами. Але поза цим цікавився до якоїсь – мені в той час невідомої – міри новими здобутками науки. Мав свою наукову робітню, де працював над новими винаходами з ділянки атомової енергії на самій грані цього знання. Про ці справи ніхто не знав, і я ніколи не чув, щоб дядько з кимось ділився своїми поміченнями. Так проходили роки. Коли я покінчив середню школу, дядько сказав мені, що я повинен студіювати якусь науку в університеті. Я не знав, яке звання собі вибрати, але коли дядько настоював, щоб я таки подумав і рішився, я відповів, що мрію про те, щоб стати гідним… Ієрархії. Тоді дядько поцілував мене в чоло і сказав, що сподівався від мене такої відповіді.

– Певно! – підтвердив я.

– І так я вчився фізики, хемії, зокрема ж вивчав ділянку атомової енергії, а згодом дядько завів мене до своєї робітні, скритої від цікавих очей у кількох великих кімнатах. Тут дядько впровадив мене у питання гравітації, магнетизму й інших досі не розв’язаних питань, та відкрив мені свої осяги. Після десятків років упертих обрахунків і дослідів, йому поталанило відкрити джерело гравітації, отже сил, які викликають притягання мас у природі. Розумієш вагу цього винаходу?

– Ні, – відповів я.

– Отож слухай і мовчи, хоч би й катували тебе на смерть! Це все розповідаю тобі з доручення дядька. Про ці справи знаємо тепер тільки ми три. І ніхто інший не сміє довідатися!

Я затиснув уста. Таке надзвичайне довір’я до мене, непотреба! Майже дурня в очах інших! Мене огорнув страх.

– Чи ти свідомий, яку силу ми маємо?

Семен стояв переді мною, йому горіли очі.

– Силу більшу від атомової енергії! Силу, перед якою дрижатиме хоч би найбільша імперія світу! І якої, крім нас, ніхто не має!

Наче велике світло загоріло в моїй душі. Я зрозумів! Кинувся до Семена й розцілував його на радощах. Забігав по кімнаті і знову схопив його в обійми. Попав у якесь шаленство, аж Семен схопив мене цупко за руки.

– Заспокойся, селепку! Сядь спокійно! Слухай далі!

Силою вмостив мене у фотель.

– Дядько говорив далі, що тепер спокійно може жити. Він людина літня, і нікому невідомо, коли Провидіння покличе його туди, звідки нема повороту. А тепер він спокійний. У надійні руки поклав ціль свого життя. І тоді ми випили по чарці.

Семен відкрив шафку у стіні і вийняв пляшку та чарки. Налив, ми мовчки випили.

– Від того часу я працював уперто і, мушу признатися, добився неабияких успіхів. Новий світ гравітації давав мені можливості відкривати щораз то нові закони, широко відкрилися перед нами брами великого невідомого. І ми скерували зусилля в одному напрямі. Тільки в одному! У напрямі, за який поклали своє життя наші предки!

Ми знову випили по чарці і закусили. Мене обсіли сумніви.

– А при чому тут я? Не то математики, але й звичайних рахунків не знаю, чим же я зможу вам прислужитися?

Семен глянув на мене.

– Дядько добре знається на людях. Ми обидва з ним не дамо собі ради. Наше завдання тобі відоме, але поза тим нам буде потрібно тебе. Власне, потрібна нам думка тіток про тебе: непотріб! Та про це поговоримо іншим разом.

Він поглянув на годинник.

– Мусимо їхати на летовище. Підвези мене туди. А ще хочу тобі сказати таке: уся ця справа вимагає від мене жити самотньо, не мати друзів, одним словом, робити враження дивака. Щастя, що місто велике, і кому діло до мене? Хто має охоту цікавитися мною? Але ти не повинен зміняти свого способу життя, поводися, як досі.

– Слава Богу! – зітхнув я полегшено.

Семен простягнув мені руку.

– Тільки одне: мовчати! Зрозумів?

– Не потрібно два рази говорити. Я знаю, хто я! – гордовитим тоном промовив я.

– Ієрархія? – засміявся Семен.

– Ієрархія! – відповів я незвичайно поважно.

(Я забув написати, що називаюся, на жаль, Панкратій, а кличуть мене Паньком).

3

Після трьох тижнів я одержав вістку, що Семен вертається. Я виїхав на летовище в щасливому настрої.

«Щоб радість життя була повною, – думав я, їдучи автом, – потребую дівчини. Але звідки її взяти?»

Говорив я на цю тему з однією тіткою.

– Ти ніколи не одружишся! – сказала твердо.

– Чому? – спитав я лагідно. – Чей же в книжках пишуть, що завжди кожний знайде свою кожну.

– А ти книжок не читай, тільки слухай мене. У книжках усякі дурниці пишуть!

З дальшої розмови виявилося, що це тому, ніби жодна мене не схоче, бо я непотріб. Га-га-га!

Літак прилетів точно, і ми мчали прямо до дядька.

– Наказ виконав. Можемо починати! – це були перші слова Семена.

Цілком зрозуміло, що я не знав, ні який наказ він виконав, ні що можемо починати.

– Сідайте! – сказав дядько і, взявши із стола щось у роді мікрофону, заговорив: – Три мокки і три коньяки!

– Це щось нове? – поцікавився Семен.

– О, так! Знаєш, я для відпочинку розважався смішними винаходами. Це атомовий кухар!

За хвилину відкрився невеличкий отвір у стіні, і з нього висунувся піднос з замовленими напитками.

Ми смакували розкішну каву і ще розкішніший коньяк. Опісля дядько закурив сигару, вмостився вигідно в м’якому кріслі, і тоді Семен почав розповідати.

– Завод невеликий, яких двадцять робітників. Адміністрація добре наладнана. Машини найновішого типу. Продукують металеві збірники масовою системою, розміром від п’яти до двадцяти літрів.

– Околиця?

– Невеличке місто, чужинців мало. Руського духу не чути. Ще ні один москаль туди не заходив.

– Можна здружитися з жителями міста?

– О, так! Я сам познайомився з шефом департаменту внутрішніх справ, людина привітлива і права. Рауль зветься.

– Околиця міста? Край?

– Гори, рівнини слабо заселені. Автострад три, доріг небагато.

– Є ще інша металева індустрія?

– Є, але не багато.

Дядько в задумі димив сигарою. Мені було дивно, навіщо мене сюди покликали, коли я ні знавець бляшаних збірників, ні географ. Може, і спитав би їх, але дядько почав:

– Поїдеш туди, купиш завод і залишишся там два-три роки. Треба придумати щось, бо люди будуть розпитувати, куди ти дівся. Це я вже щось затію. Може, ми нібито посварилися, і ти пішов собі від мене геть, або я нагнав тебе, побачимо. Маєш яких друзів, яким ти повинен сказати, що покидаєш місто?

– Ні-і. Ні, не маю.

Дядько відчув вагання в голосі й насторожився.

– Семене, кажи правду!

І звернувся до атомового кухаря:

– Три кави і три коньяки!

Це мені сподобалося.

А до Семена:

– Ти мені кажи правду! Гаська?

Семен підвів брови.

– Гаська! – відповів дивним голосом.

На щастя, атомовий кухар обслуговував швидко, і ми вже сьорбали гарячу каву.

– Пам’ятай, Семене, відсьогодні між нами не може бути ніяких недоговорень, ніяких притаєних справ. Ворог має засоби без обмежень, і такі ж можливості. А нас є поки що тільки три, – він глянув на мене, – і нікого більше. Напевно знайдуться ще інші противники у світі. Мусимо бути надзвичайно обережні! Мусимо знати один про одного все, до найменших подробиць!

Семен притакнув, і я за ним, хоч не був певен, чи дядькові слова відносилися теж до мене.