Текст книги "К7"

Автор книги: Юрій Тис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Кожен з нас відходив до своєї праці. Дядько зупинив мене:

– Тепер розумієш, чому я назначив тебе тим… як ти кажеш, генералом? Ми маємо свої аргументи, які диктують дію збройного відділу, а про які бойовики не знають і знати не повинні. Вистачає, коли ми четверо втаємничені в цілість нашої боротьби. Поза нами ніхто не сміє знати більше, як йому належить. І ти, наприклад, не знаєш, які я маю зв’язки з краєм, бо це не твої справи. Тож хлопцям видай накази, щоб не зрадилися перед парашутистами, але не подавай їм ніяких виправдань чи пояснень, чому ми не вступаємо в бій. Зрозумів?

– Зрозумів.

Я відійшов до своєї бойової групи. Хлопцям я наказав пильно спостерігати дії парашутистів і ні в якому випадку не дати себе спровокувати.

Парашутисти наближалися дуже поволі і аж другого дня ранком підійшли до поляни. На екрані ми бачили докладно, з якою обережністю вони наближалися крок за кроком до нашого місця. Обійшли поляну хащами й окружили хатину. Врешті наглим наступом вдерлися досередини, прикладами рушниць розваливши двері й розбивши вікна.

У нашому підземному сховку ми сиділи тихо, як миші. Крізь мікрофони чули кожне їхнє слово та кожний шепіт.

– Нікого нема. Це давно покинута хата, я був тут уже два рази з розвідкою. Ніяких змін нема.

– Даремна робота! Тепер мусимо маршувати півдня туди, де причалює літак. Дурна історія!

– Можемо ще провірити околицю з другої сторони, хоч літунські фотознімки не виявляють нічого підозрілого.

Вийшли вже без засобів обережности на поляну, саме в той час, коли їхній гелікоптер летів над проваллям. Вони давали літунові знаки, що нічого підозрілого не знайшли. Опісля полягали відпочивати в тіні дерев. По двох годинах рушили назад, і ми слідили їх, поки не віддалилися на яких 15 кілометрів. Проте ми залишилися надалі в повній готовності аж до ранку.

Дарма що парашутисти зникли, ми далі зберігали всі засоби обережности. Це були останні дні, в яких рішалася доля нашої справи, і було б великою провиною допуститися хоч би найменшої необережности.

Час від часу я приходив до підземелля «Сороки», але там не мали часу на балачки. Тож, перекинувшися кількома словами, я вертався до своїх хлопців. Другого дня, крім гелікоптера, перелітали над нашим тереном ворожі літаки. Ці польоти тривали цілий день, опісля більше не повторялися. Мабуть, ворог занехаяв розшуки.

Врешті одного дня дядько повідомив мене, що вечором відбудеться важлива нарада. Ми готові до війни з Московською імперією.

20

Я ввійшов до підземелля «Сороки» і зразу ж стрінув Гаську. Вона сиділа похилена над якимсь приладом і стежила за невеличкою голкою. Усміхнулася до мене, коли я привітав її голосним окликом. Була бліда і, здавалося, вичерпана.

– Виглядаєш стомлена, Гасю! – заговорив я з удаваною турботою в голосі.

– Працюю! – відповіла. – Крім цього, не бачу сонячного світла.

– О! – порадив я. – Вийди час від часу на поляну й погрійся до сонця!

Я був певний, що Гаська скочить на мене, і приготовився відперти кожну фізичну атаку. Але вона ні ворухнулася. Глянула тільки з докором на мене й відвернулася до свого приладу.

Перемога була її, і я почувався розгромлений.

«Який з мене дурень! Невихований!» – майнула перша думка.

– Вибач, Гасю! – тихо промовив я. – Я жартую, не хотів тебе вразити.

Я підійшов до неї й поцілував у голівку.

Гася засяяла усміхом:

– Нічого! Ти тільки не вдавай героя, а будь завжди таким як насправді.

Друга моя поразка!

Прийшов Семен і дядько, і ми почали нараду.

Дядько повідомив нас, що всі приготування скінчені. Можемо почати наступ на Москву хоч би сьогодні. Проте слід узяти до уваги всякі труднощі і тому треба нарадитися. Ось перше питання: що може статися, коли ми випустимо перші ракети на Московщину?

Ми ставили різні прогнози – від найбільш оптимістичних до найгірших. Так вимагав дядько: відкрито!

Першим і найважливішим завданням було б забезпечити наш центр. Бо після перших ударів Москва може відшукати у просторах напрям ракет і місце їх випуску. Ми можемо першим ударом знищити Москву та інші їхні міста, але хто знає, чи вони не мають таємних приміщень, у яких сидять уже віддавна. Або мають протизброю. Або можуть знищити нас, упевнившися, що саме тут є наш центр. Ждуть тільки відповідного часу. Та ще багато інших несподіванок може трапитися!

Ми обмірковували всякі можливості. Отже, наприклад: ми почали наступ. Ракети нищать Москву. Проте оборонна сила ворога ще не знищена. Він відкриває нашу централь й атакує нас. Що робити?

Перша можливість: москалі скинуть парашутистів, щоб здобути наш центр – схочуть дістати у свої руки таємницю нашого винаходу.

Тоді ввесь тягар оборони лежить на мені. Наша збройна група мусить усіма засобами знищити ворога. Тому мушу посилити маневри й розслідування терену, щоб мої люди і я сам знали кожну стопу терену. в якому доведеться нам відпирати наступ. Кожний з нас мусить ще раз і ще раз докладно обзнайомитися з новочасною зброєю, мусить бути фізично готовий до найбільшого зусилля. В останній хвилині перед запуском наших ракет маю повідомити залогу про всі наші наміри і про важливість завдання нашої бойової групи.

Інша можливість – це наступ москалів ракетною зброєю на ті терени у світі, в яких вони підозрівають наші бази. Одним з них може бути і наш центр.

– Тоді, – сказав дядько, – ми є забезпечені перед можливим атомним наступом передусім тому, що перебуваємо в глибокому підземеллі. Коли б, однак, ворог особливо напосівся на нас, ми мусіли б покинути це місце й перейти в інше. Такий побічний пункт готовий і, якщо вважаєте потрібним, постараємося перенести туди частину наших бойових припасів. Це зарослий терен яких сто кілометрів углиб пралісу, і там уже тепер маємо наші магазини. Мушу зазначити, що місце є тимчасове, нема підземелля, тільки замасковані на поверхні землі скрині з харчами і зброєю. Чи слід туди перенести частину ракет і помірових приладів?

Ми докладно розмірковували тягар і число потрібних ракет на такий випадок і прийшли до висновку, що доцільно було б перекинути ракети в останньому моменті, тобто коли б ворог справді намагався знищити наш центр. Зате менш важливі речі можна перекинути вже тепер для відтяження найважливіших транспортів на випадок справжньої небезпеки.

Це рішення мав виконати я з моїми людьми. На це потрібно було декілька днів. Також і провірка всіх апаратів вимагала часу, так що один тиждень часу був потрібний для нас усіх.

Я взявся зразу за діло. Два перші дні призначив на маневри в околиці, які докладно опрацював з моїм заступником. Вони були теж і частинним тренінгом до виснажливого маршу через праліс з вантажем до нашого запасного пункту.

У маневрових вправах придумали ми всякі можливі випадки для ворожої тактики й нашого наступу. Ми наступали на уявного ворога, що крився в пралісі, вивчали його тактику й наші контрзасоби, випробовували обстріл паралізуючим промінням. Малі тварини, як ось зайці, які попали під проміння, падали й визискували можливість порушатися після двох днів. Але муравлі й інші цього роду створіння були на проміння цілком невразливі.

Опісля ми рушили на запасний пункт. Наш похід з вантажами харчів був дуже трудний. Ми посувалися поволі, так, щоб сліди нашого переходу були якнайменш помітні. Ми слабли від вогкости й утоми; не помагали ніякі підсилюючі ліки. Та все-таки ми завдання виконали, і я зголосив про це дядькові. А тоді повідомив бойову групу про наше основне завдання. Хлопці прийняли мої слова майже з недовір’ям. Не було ніяких запитань, і всі розійшлися. Це були останні години відпочинку. А тоді почали розпитувати мене про подробиці нашої акції. Я розповів їм усе, що можна було. Все-таки треба було рахуватися з тим, що дехто може попасти в полон і тоді під впливом усяких медичних засобів може сказати зайве. Дещо я навіть навмисно подав неправдиво, як, наприклад, місце, з якого вистрілюємо ракети. Воно, мовляв, віддалене звідси на кількасот кілометрів, але запусками кермуємо з нашого центру.

Після цього я подався до дядька.

– Що трапилося? – спитав я, побачивши стурбовані обличчя друзів.

Вони мовчали.

– Ми переловили й записали шифровані вістки, – промовив нарешті дядько. – Вони відносяться до когось, хто діє в цій околиці. Можливо, до ворожої залоги, що має літак і скидає парашутистів. Напрям хвиль наставлений на нашу околицю, а їх джерело – Москва.

Тепер ми спільно старалися розшифрувати таємну вістку. Дядько спеціалізувався в цьому й мав уже чималий досвід, проте нові шифри ставили великі труднощі. Врешті спільними силами нам поталанило відкрити, що це були накази, щоб ворожа група взяла несподіваним наскоком три пункти в терені. Їх подано було теж шифром.

– З цього можна догадуватися, що ворог підозріває нашу централь в трьох місцях. Одне з них може бути наша поляна. Наскок готовлять завтра раннім ранком. Що нам робити? Ми ж вирішили саме завтра світанком почати наш наступ!

– Відкласти чи ні? – питав Семен.

– А може пождати на наскок ворога? Розправитися з ним, і тоді почати наш наступ! – пропонувала Гаська.

Ми ставили різні пропозиції, вислухували їх, і ні однією не були переконані.

– Відкладемо! – вирішив дядько. – Будемо принаймні знати, чи між тими невідомими трьома пунктами знаходиться і наша централь.

– Що ж зробимо, коли і вона є ціллю наступу? Або коли завтра відбудеться поки що наступ на три, а післязавтра на нашу? – висловила сумнів Гаська.

– Справа складна, і ми не маємо всіх її елементів у руках! – відповів дядько. – Що б ми не вирішили, завжди буде якийсь сумнів. У такому випадку треба вибрати таке рішення, що дає приблизно можливі більші користі. Тому пождемо. Думаю, що до полудня все виясниться!

Вечором ми почули гудіння літака, але він перелетів кудись боком, по той бік провалля. Півгодини пізніше ми побачили на екрані гелікоптер, що летів біля нашої поляни.

– Обсервація терену!

– Значить, ми є таки одним з таємних пунктів!

Уночі я спав погано, врешті після півночі сів біля телеапарату.

– Нічого нового?

– Ні! – відповів черговий.

Апарат показував нам постійно все, що діялось довкола нас. Скрізь був повний спокій.

О третій годині над ранок, після зміни чергового, я задрімав на кріслі. Прокинувся за годину вповні свіжий і бадьорий. За хвилину почувся дзвінок, я підійшов до телефону.

– Увага! – промовив дядько. – Зближається критичний час!

– У мене все напоготові! – відповів я.

Справді, саме перед хвилиною я наказав повну готовість до бою. Але чи бій відбудеться? Які завдання матиме ворог? І чи появиться на нашому терені?

Біля п’ятої години на екрані появився гелікоптер.

– Сорок миль віддалення! – зголосив черговий.

– Напрям – наш терен!

– Двадцять п’ять миль!

Апарат повертався вгору.

Над нами!

– Скидає парашутистів! Один, два, п’ять…

Ми нарахували двадцять чоловік. Деякі з них не могли дістатися на поляну, вітер звіяв їх у провалля.

Дзвонив дядько:

– Тринадцять на поляні, сім пропало у проваллі! Ворог не рахується з людьми!

– Ті сім ніколи не вийдуть з прірви!

– Тринадцять наші вороги! Стежити за наступними літаками! Мусимо розвідати, де є три інші пункти.

Наш апарат виловив ще два літаки. Вони полетіли в інших напрямах, і ми втратили їх з очей, коли віддалилися на триста кілометрів від нас. Це був засяг дії наших апаратів. Цю новину я зголосив дядькові. По хвилині дістав відповідь:

– Обидва пункти віддалені від нас так, що нема небезпеки, щоб парашутисти могли нам пошкодити. З напряму лету я визначив їхні можливі цілі. Кінець.

Тепер ми стежили за парашутистами. Вони відчепили парашути і згуртувалися довкола свого старшини. І ми почули уривки наказів:

– Провірити, чи під землею нема яких хвиль. Можливо, вони порозуміваються телефоном чи радіом, і ці хвилі ми виловимо. Розшукати околицю за слідами! Моє становище на поляні.

Слідували накази про охорону командира, стійки, час повороту стеж і всі потрібні інструкції.

Але найгірше було те, що я не міг тепер порозумітися з дядьком. Ініціатива залежала тільки від мене, і за неї я був відповідальний.

21

Не минуло й п’ять хвилин, як парашутист, що стежив за підземними хвилями за допомогою розшукувача, раптом зупинився просто над нами і зголосив:

– Командире! Знайшов!

Парашутисти збіглися до нього. Укритий на дереві наш відборчий апарат показував нам цілу ворожу групу. Вона зібралася біля хатини, на яких двадцять кроків від неї, тобто просто над нашими головами.

Черговий прошепотів:

– Нас відкрили.

Я зрозумів: ми самі себе зрадили!

– Вимкнути екран! – наказав я, і сам зразу ж його вимкнув.

Так, ми самі себе зрадили! Наші телеапарати діяли, висилали хвилі, і їх відкрив ворог!

Я впав на крісло. Вояки дивилися на мене, ждали моїх наказів, а може, слідкували за моєю реакцією.

Відомо ж, що вояки найкраще орієнтуються, чи їхній командир знає, що має робити.

– Хлопці! – заговорив я цілком спокійно. – Цю ситуацію я передбачив. Вони відкрили випромінювання наших апаратів, але ми не могли скоріше вимкнути апаратів. Ми ж мусіли знати, що робить ворог, щоб на випадок потреби порозумітися з головною командою. Ну, а тепер ми, як табака в розі: не знаємо, що діється нагорі й не можемо ні з ким порозумітися.

Усі мовчали.

– Отож, – говорив я далі, а моя думка працювала невтомно, – будемо тепер сидіти тихо і не стежити за подіями ніякими апаратами. За якийсь час блимкнемо, щоб піймати ворога на екран, і знову загасимо апарат. Це буде наш контроль подій. Згодом побачимо!

Я сказав і помітно заспокоїв хлопців. Мабуть, і зони міркували, що в цій ситуації не було іншого виходу.

«Щастя, що дядька не відкрили, – подумав я. – Але дядько, напевно, бачив, як вони нас відкрили, і сам погасив свої апарати. Коли ж ворог попаде на вхід до підземного приміщення, або попробує знищити нас іншим способом, тоді нам залишається одне: вжити тактики УПА, про яку я читав, тобто вискочити з криївки й ударити несподівано по них.

Я глянув на хлопців. Кожен з них був озброєний по зуби й готовий на все. Їх стомило постійне перебування під землею, вони горіли, щоб врешті піти в бій.

Це скріпило мене на дусі.

– Ану, поглянемо, що робить ворог!

Ми згуртувалися біля екрану. Блимкнуло на мить світло, і ми побачили, що парашутисти сиділи довкола свого командира.

– Нараджуються!

– А над нами нікого нема!

– Ото якби наскочити на них тепер!

– Сполучи екран! – наказав я.

Образ став чіткий. Парашутисти сиділи на поляні і слухали командира.

– Може, там хто і є, а може, і нема, – говорив він. – Голка порушилася, але більш нічого. Далі і знаку не було на будь-які хвилі. Все-таки провіримо й викуримо їх. Наші прилади виявлять, де в них вхід, а тоді кінець їм. Іди ще раз, попробуй, чи голка вкаже хвилі!

Я негайно виключив екран.

– Тепер знаємо: вони провірюють ще раз. Опісля якимись своїми приладами будуть нас шукати. Ми мусимо їх випередити й ударити перші. Згода? – спитав я з усміхом.

– Згода! – скрикнули хлопці.

Очевидно, мій запит мав цілком не військовий характер. Але мені здавалося, що в цьому моменті він не вражав нікого.

За хвилину черговий знову блимнув екраном. Парашутист, що шукав хвиль, вертався до гурту.

– Хоч і нема, – заговорив їхній командир, – але все одно пошукаємо!

Він розподілив людей, роздав невеличкі прилади і ще щось, може, вибуховий матеріал, може, зброю. Не було потреби далі ждати. Я включив розмову з дядьком:

– Наступ?

– Наступ! – відповів дядько.

Було ясно, що він бачив усе й думки в нас були однакові.

– До виходу! – наказав я. – Поки вони в гурті, можемо їх заскочити й викінчити! Вперед!

Я подався скорим кроком до виходу. Перебіг вузький коридор, перед вихідними дверима приготовив зброю й натиснув ґудзик у стіні. Двері широко розкрилися.

Я вискочив з криївки, за мною інші. Завернув стежкою в напрямі поляни і раптом станув перед трьома парашутистами.

Поки вони опам’яталися, я пересік їх променистою зброєю. Тільки один з них тихо застогнав, але всі вони повалилися на землю, скорчені паралічем.

Тепер, як це було в наших маневрах, ми розвинулися в лаву й подалися бігом на поляну. Ще поки ми вибігли з-під прикриття дерев, побачили, що поляна була порожня.

Я миттю впав на землю, інші зайняли оборонні становища. Де ворог? У той момент сипнули в нашому напрямі кулі. Ворог обстріляв нас з-поза дерев.

Цілком ясно: виславши свою групу проти нас, ворог засів у лісі, щоб на випадок невдачі прийти групі з допомогою.

– Дозаду і окружити їх! – наказав я, хоч бачив, що й без наказу хлопці знали, що робити.

Великим колом ми обступили місце, звідки нас обстріляли. Я передав команду моєму заступникові, а сам подався ще далі в ліс, у напрямі, яким ворог міг відступати. У віддалі п’ятсот метрів була в лісі галявина, яку парашутисти, втікаючи, мусіли перебігти. Там я засів з моєю променистою зброєю і ждав. Хлопці знали, про що йдеться; ми вправляли вже раніше таку можливість. Ішлося про те, щоб ніхто з парашутистів не втік з цього місця.

Понад нами пролетів літак. Яке щастя! Нічого й нікого він уже не побачив, поляна була порожня.

Гукнули стріли машинових пістоль. Затарахкотіли ще раз і ще раз. Чути було бойові крики. Наші пішли в наступ! Я знав: наступ мусів відбутися несподівано, ворога треба заскочити вогнем і рухом! І хлопці це добре знали.

Знову стріли, тепер уже ближче. Ворог відступав у моєму напрямі, як ми й хотіли. Тому й наступ хлопців проходив так, щоб ворог мав тільки один напрям відступу…

Стріли рідшали, бій наближався до мене. Я приспособив зброю. І ось з лісу вискочили три парашутисти; бігли просто на галяву. Я націлився: лягли як підкошені. За ними вискочила невеличка група. І вони не перебігли до лісу.

– Пугу! – кликнув я запорізьким звичаєм.

– Пугу! – відповіли хлопці і вийшли з-поза дерев.

Ми підійшли обережно до парашутистів. Ми вжили цю зброю вперше, хто знає, може, котрий з них міг ще орудувати рукою і посікти нас з машинової пістолі.

Але вони лежали нерухомі, з покорченими руками й ногами, деякі, мабуть, знепритомніли.

Ми станули над ними.

– Що зробимо? – спитав один з хлопців, вказуючи на парашутистів.

– Заберемо до нашого сховку, а далі побачимо! – відповів я.

Ми йшли поволі, несучи полонених.

– А де інші? – спитав я мого заступника.

– Погинули! – відповів. – Це теж клопіт, де їх похоронити.

– Треба поносити погиблих далеко в ліс, куди ворог ледве чи міг би зайти.

Це ми зробили негайно. Зібрали вбитих, і група хлопців відійшла вглиб лісу. А полонених ми поносили в підземну комірку й полили водою: хай очунюються!

Я сполучився з дядьком:

– Скінчено! Втрати ворога: одинадцять забитих і чотири полонених. Втрати наші: один легко ранений.

– Увага! – заговорив дядько. – Літак! Опісля приходь сюди!

Я перервав сполуку й увімкнув екран. Над поляною пролітав гелікоптер, кружляв, спускався над самі верховіття дерев. Відлетів і знову повернувся. Але поляна була порожня!

– От мають складне питання: що сталося з їхніми парашутистами? – засміявся один з хлопців.

Я підійшов до раненого, якому перев’язували руку. Це була легка рана.

Хлопці були горді. І я радів би з ними, якби не те, що аж тепер найшла на мене втома. Не фізична, а, так би сказати, духова втома. Я відчув, що моя відповідальність була велетенська. Від успіху нашого наступу, від такого чи іншого рішення, від найменшої помилки залежав увесь успіх нашої мети, врешті дальша історія України.

Ледве полонені очунялися, почалися допити. Їх уводили одинцем у малу кімнату. Допитував дядько. Всі вони були ще й досі ошелешені наслідками незнаної зброї. Розповідали, що, увійшовши в галявину, відчули сильний удар по цілому тілі й переважно втрачали свідомість. Оживали звільна і досі відчували болі у м’язах. На жаль, висліди слідства були майже ніякі. Деякі з них мовчали як закляті, інші не могли відповісти на запити, бо нічого не знали. Прилетіли в цей чужий терен, одержали накази, але не знали, про що йдеться.

Дядько розпитував коротко і скоро припинив ці зайві розмови. Наш час був дорогий.

Ситуація тепер докорінно змінилася. Немає сумніву, що ворог поцікавиться своїми пропалими парашутистами. Не буде ждати, а перейде до нової акції. Може скинути більший відділ і ще раз спробувати бойового щастя. Може перед тим збомбити поляну й ліси. Може окружувати нас звільна, прочищуючи околицю. Коли нас не знайде на поверхні землі, шукатиме підземних сховищ. А ми? Ждатимемо на кінець?

– Єдиний вихід, – вирішив дядько, – почати акцію на Москву! Наступ на імперію поєднати з обороною і наступом на місці.

Це була єдина можлива розв’язка. Дядько розділив завдання: на мене припало боронити наш центр, наступати на ворога, де б він тільки появився, і знищити його всіма можливими засобами.

– Твоє завдання – не допустити ворога в наш терен. Що довше встоїшся, то більші вигляди для нашої боротьби. Нас не цікавитиме, що діється нагорі, бо всю увагу мусимо звернути на дії ракет. А людей маємо не багато. Ні стріли ні вибухи не будуть в’язати нашої уваги. Це твоя справа, Паньку! – сказав дядько.

Раптом несамовитий гук приглушив останні дядькові слова. Задрижали стіни, щось з бренькотом упало на землю. Я миттю вибіг з кімнати й подався до хлопців.

З-поміж дерев я глипнув на поляну. Велика яма чорніла над берегом провалля, над лісом гудів літак. Не було сумніву: ворог бомбив терен, щоб приготовити його до висадки парашутистів.

Я вхопив мою промінисту зброю і з трьома стрільцями вибіг нагору. Біля крайнього дерева стояв Семен.

– Твоя зброя не така певна, як моя! – засміявся. – Коли я промінням світла палив ракети, то куди легше літаки.

Саме надлетів літак. Він появився від сторони провалля. Семен прицілився: з літака блиснуло яскраве світло, і він, палаючи, впав у провалля. Далекий гук понісся звідти.

– Це розірвалися його бомби! – сказав Семен. – Думаю, що найкраще обстрілювати літаки, коли вони над яром. Тоді нема клопоту з ними.

Семен передав мені свою зброю.

– Я вжию її також проти парашутистів.

– О, так! Поцілений живим не вийде. І нема нам чого тепер ощаджувати життя ворога.

Цього дня ні одна бомба не впала на поляну ні на ліс. Ми збили три літаки, усі над проваллям.

Чергові пильно слідкували на екрані за ворогом, але нічого підозрілого не відкрили. Після втрат ворог відпочивав, може, готовив наступний удар.

Я подався до схоронища «Сороки».

Ми не розмовляли, бо кожен був занятий своїм ділом. Я поміг Семенові примістити ракети у вистрільних ложах, що були розміщені під стіною кімнати. Незабаром тридцять перших ракет були готові до вистрілу.

Дядько глянув на годинник.

– За п’ять хвилин починаємо! – заявив нам спокійним голосом.

Я глянув на друзів: Гаська зблідла і ще раз перебігла поглядом свої прилади. Семен затиснув уста й стояв біля кермового стола.

– Відкрити засув! – скомандував дядько, споглядаючи на годинник.

Семен відсунув вузьку щілину у стіні. Голівки ракет висунулися помалу назовні. Блискучі поверхні похилилися, усе було готове до вистрілу.

– … п’ять, чотири, три, два, один! – числив дядько.

Почувся легкий шум, і всі тридцять ракет зникли поза стіною. Семен закрив щілину.

– Друга серія! – командував дядько.

За хвилину других тридцять ракет блистіло у своїх ложах. Ми приступили до столу. На світляній мапі скоро пересувалися конфігурації нашої Землі, ракети летіли ще досить низько, яких п’ять тисяч метрів над землею. Але з кожним моментом вони збільшували свою висоту, і образ ставав щораз чіткіший. Проходили на ньому прибережні острови, ще було видно поодинокі кораблі, а згодом розкрився перед нами безмежний океан.

Дядько кермував польотом, а ми приглядалися вже берегам Європи. Я глянув на Гаську й Семена, і ми посміхнулися. Все йшло гаразд, ракети летіли громадою чорних пунктів, а низом пересувалися гори, ледь помітні ріки та хмари, що заслоняли іноді вид.

Коли ракети минули радянський кордон, над територією ворога налягла ніч. Дядько включив ультрачервоні прилади ракет. Хоч менше виразно, проте достатньо, щоб їх розпізнати, пробігали на образі російські міста і врешті передмістя Москви. Тепер ракети спіралею обнижували свій лет. Ми побачили шереги світел на вулицях, врешті появилися велетенські урядові будинки. Слабі блиски довкола наших ракет вказували, що ворог відкрив їх і старається злокалізувати їхню скорість і висоту. Дядько натиснув додолу кермовий прилад. Тридцять малих ракет з шаленою скорістю помчали вниз. Ціла картина на столі блиснула вогнем, посіріла й згасла.

– Кінець! – сказав дядько. – Центр московської імперії не існує! П’ять хвилин! – глянув на годинник.

Ми підійшли до другої серії ракет. Семен відсунув засув, усе повторилося з тією самою докладністю. Цього разу ціллю був Ленінград.

– Перерва! – вирішив дядько. – За годину, коли над містами вляжуться дими, випустимо розвідну ракету.

– Скільки там людей згинуло! – заломила руки Гаська.

– Ми зруйнували центри московської влади. Згинули провідники імперії, ті, що придумували плани поневолення і ті, що наказували. Згинули наші вороги. Ті, що організували в Україні масові вбивства, ті, що наказували в’язнити й засилати. Це кара на них. Проте, певности не маємо, чи дехто з найважливіших не скрився своєчасно у певних сховках, не виїхав у віддалені місцевості, словом, чи не врятував своє життя. Але ми їх досягнемо, де б вони не були.

– Не час жаліти ворога! – додав Семен. – Як осягнемо свободу, як будемо вільні і сильні, тоді можемо навіть вибудувати цим жертвам – якщо їх можна так назвати – великий пам’ятник у Москві. З написом: «Згинули за катування і нищення українського народу!» І підпишемо: «ОУН».

Розвідча ракета пересилала картини після вибухів. Цілі адміністраційні й військові центри стали згарищами й руїнами. Інші дільниці міста були цілі.

– Тут, – заговорив Семен, – врятувалося чимало тих, кому належиться кара.

– Коли переможемо, тоді їх не мине судова кара.

Ми завважили, що тисячі авт тяглися на схід, і це зацікавило дядька.

– Заціліла верхівка втікає! Побачимо, куди.

Як виявилося, вони всі простували до міста, що його москалі означували числом 273.

– Приготов, Семене, десять ракет! З операцією пождемо, аж заїдуть туди й розташуються!

Поки Семен приготовив ракети, я вийшов до своїх хлопців. Вечоріло, і на небі загоріли перші зорі. Далеко над проваллям сходив місяць.

Я віддихнув свіжим повітрям. Який гарний світ!

Знічев’я я почув далекий туркіт гелікоптера.

Я вбіг у підземелля в той час, коли черговий збирався телефонувати до мене, сповіщаючи про літак, що летів у нашому напрямі. Виявилося, що ворог наступає проти нас ескадрою шести літаків. Моя група була готова до бою.

22

Але літаки не атакували нас. Навіть не перелетіли понад поляною, а промчали повз неї і зникли.

Що це означає? Куди вони полетіли? Чому нас не чіпали?

Цього напруження я вже не витримував. Чи не дурна історія – ждати на ворога, прийде він, чи ні? Залежати від рішень ворога? Такий стан я сприймав не тільки як виснажливий, але й образливий!

І ось прийшла мені спасенна, як здавалося, думка: напасти на їхнє летовище, на їхню базу! І викінчити їх!

Я підстрибнув з радости, рушив до виходу, щоб поділитися моїми думками з дядьком. І… зупинився. Думки? Проекти? А що вони варті, коли не опрацьовані як слід!

Я знав, що дядько відповість: а де ворог? Яка його сила?

Коли я щось пропоную, мушу мати аргументи, мушу бути приготований. Інакше мої слова – це тільки січка. Можу, наприклад, розпинатися за те, щоб усі народи були вільні від московського терору. І що з того? Як це зробити? Сама балачка нагадує тільки наші газети з-перед кількох десятків років. Ні, я мушу справу обдумати!

Перше завдання – це довідатися, де ворог. Але як? Він має своє летовище десь недалеко, може, двісті чи чотириста миль звідсіля. Напрям знаю, вони налітають завжди з півдня. Але з якого місця?

Нагло виринула щаслива думка: полонені!

Я пішов до них. Одні сиділи мовчки при столі, інші дрімали на своїх ліжках. Схопилися, коли я ввійшов.

– Як же, хлопці? Як почуваєтеся?

Вони мовчали.

– Маєте досить їсти?

– Маємо! – відповіли гуртом.

– Неволя це не воля! – засміявся я. – Нарікати будете все одно. Але можу вас потішити. Ще тиждень-два – і звільнимо вас.

Так ми почали гутірку. Вкінці я сказав, що прийшов їх допитувати. Як хочуть поодинці – в сусідній кімнаті, а ні, то тут-таки гуртом. Вони погодилися на гуртові запити і відповіді. Мабуть, думали, що коли виводитимуть їх одинцем, то підуть не на допити, а за московським звичаєм, на смерть.

– А не будете стріляти нас?

Я впевнив їх, що в нас нема такого звичаю. Ми українці.

Я розклав мапу.

– Скажіть, як довго ви летіли на поляну?

– Я не дивився на годинник, – відповів один, – але думаю, якої півгодини.

Інший заперечив, запевняючи, що довше, ще інший переконував, що не більше двадцяти хвилин, вкінці погодилися таки на півгодини.

Я нахилився над мапою:

– Ви прилетіли ось цим шляхом, отже вистартували десь у цій околиці.

Усі почали студіювати мапу.

– Тут є дорога, якою приїжджають командири. А ось туди привозять нам харчі й погінне.

– Це поле дуже добре надається на летовище, – вказав я на біле місце мапи.

– Так, ми його вирівняли і приспособили на летовище! – сказав один з полонених.

– А все-таки багато літаків тут не може стартувати!

– Вісім! А тут ангари й житлові бараки! – хвалився один, що ніби вміє добре відчитувати мапу.

Так я довідався, що на полі є тимчасові ангари, два дерев’яні бараки, малий домик для команди і сто людей обслуги й парашутистів. Команда складається з полковника, вісьмох пілотів і шістьох старшин.

Довідавшись, що мені було потрібне, я почав з ними дружню гутірку про їхні родини й оселі. Опісля я дозволив їм вийти з кімнати в ліс.

Два бойовики зав’язали їм очі й вивели надвір.

– Скиньте перев’язки! – скомандував один з них.

Стояли тепер у лісі й не знали, де вони. Водили їх вправо й вліво, повертали назад, і вкінці ціла громада опинилася таки кілька кроків від замаскованого входу до підземного захисту.

– П’ятнадцять хвилин для віддиху! – сказав я.

Ми роздали їм цигарки й після п’ятнадцяти хвилин увели знову з зав’язаними очима в підземелля. Я подався до дядька.

– Що трапилось? – здивувався дядько, бо я прийшов без попереднього зголошення.

Дядько стояв проти мене в білому лабораторному халаті, Семен підійшов, і Гаська глянула на мене з другої кімнати.

– Я прийшов до вас з новою думкою, – почав я і розклав на столі мапу.

Тут я з’ясував усе, що придумав, подав становища ворога і його силу.

– Шість літаків кудись відлетіли; залишилося на місці два. Ми повинні зробити наскок на них і знищити їх до тла! Тоді будемо мати спокій!

– Прекрасна думка! – зрадів дядько.

– Але як туди дістатися? Чи не замало в нас людей? – висловив свої сумніви Семен.