Текст книги "К7"

Автор книги: Юрій Тис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

– Вирішено! – закінчив дядько. – Подробиці обговоримо – і за діло!

На терасі ми всі мовчали. Може, тому, що ніч була така таємнича, може, з поваги перед великим ділом і невідомим майбутнім. Зорі грали яскравими вогнями, і простори були напоєні якоюсь незбагненною містерією.

6

«До уряду СРСР!

УЛЬТИМАТУМ

1. Продовж 30 днів усі вояки, урядовці і служба безпеки московської національности мають покинути Україну і території з етнографічною українською більшістю. На їх місце мають повернутися (на кошт московської республіки) всі українці, що розсіяні по цілому СРСР, включно з в’язнями й засланими на важкі роботи.

2. Продовж 30 днів московський уряд має зголосити в Організації Об’єднаних Націй своє рішення, що московська республіка не зацікавлена поневоленими тепер народами, які мають право проголосити свою незалежність.

3. Продовж 90 днів і після створення тимчасового українського уряду відбудуться в Україні вибори.

4. Новий вільний уряд України устійнить висоту відшкодувань, які московська республіка заплатить за довголітній визиск України та за індивідуальні пошкодження українців б і льш о вицькими експериментами, нелюдською поведінкою, ув’язненнями, виселеннями та іншими втратами на здоров’ї і майні.

5. Дозволяємо, щоб московська держава існувала далі в своїх етнографічних кордонах, які будуть установлені конференцією вільних держав колишнього СРСР, під умовою, що московська територія буде окупована об’єднаними військами тих народів до часу, поки московський народ, репрезентований своїм тимчасовим урядом, а) не зверне всіх національних скарбів інших народів, загарбаних продовж століть і б) не виявить доброї волі співжити з визволеними народами.

До урядів усіх держав світу!

ЗВЕРНЕННЯ

Звертаємо увагу, що кожна держава, яка виступатиме проти розчленування московської імперії, проти незалежности України та інших народів і проти точок, поданих в ультиматумі, наразиться на небезпеку пошкодження, а в тяжчих випадках – знищення. Те саме відноситься і до організацій, які бажатимуть пошкодити інтересам поневолених тепер народів.

До населення У країни!

ЗВЕРНЕННЯ

У наших руках знаходиться незвичайна сила природи, невідома досі ні одній нації світу. Згідно з традиціями української нації і її змаганнями до свободи, усю цю силу віддаємо на услуги визволення народів з– пі д панування нелюдського московського імпері а лізму. Закликаємо українську націю вичекати спокійно висліду наших змагань, щоб не наразити національного організму на зайві втрати. Усім народам, що в цю пору живуть на території української нації, запевняємо безпеку і право дальшого перебування в Україні.

Боротьба з жорстокою московською імперією є важка, і тому вимагає незвичайної уваги в усіх наших намірах і точности в їх здійсненні. Боротьба йде за вартості, які виключають будь-які переговори і компроміси.

Шістка ОУН»

Десятки тисяч цих летючок у мікророзмірах розкинули таємничі літаючі прилади над Києвом, Москвою і над столицями західних держав. Населення не могло відчитати їх змісту, до цього потрібні були особливі побільшуючі апарати. Але ті, до кого в летючках зверталася таємна «Шістка ОУН», продовж кількох хвилин відчитали їхній зміст. Затаїти подію було неможливо: літаючі прилади принизилися над дахи домів, з ревом сирен окружали кількакратно міста, а тоді, рвучко змінивши напрям на прямовисний, зупинялися хвилину непорушно, викидали летючки й автоматично розривалися на дрібний пил.

Загуло й зашуміло в світовій пресі. На перших сторінках появилися відбитки летючок, народ розкуповував щоденники, сенсацію і хвилювання підбичовували коментатори газет.

Лондонська преса, наприклад, докладно описувала появу таємничих літаючих приладів, називаючи їх ракетами. Над самим центром Лондону, а теж Нью-Йорку, Берліну, Москви та інших визначніших міст світу появилися вони із страшним свистом, який приглушував вуличний рух. Розкинувши летючки, ракетка експлодувала, а докладні розшуки за її останками не дали ніякого висліду. Сила вибуху була така велика, що розшматувала ракетку на мікроскопічні частинки, які згоріли в повітрі на попіл. Преса стверджувала, що люди, які підписали летючки, справді опанували невідому силу природи і непокоять нею світ, спрагнений спокою і миру.

Москва мовчала. Врешті після кількох днів агентство ТАРС заявило коротко, що над територією СРСР не появилися ніякі ракети, ні летючки, і ціла історія є провокацією, придуманою українськими націоналістами, ворогами поступу й миру, які мають мету знищити дружнє співжиття народів СРСР і приязні стосунки уряду з іншими народами світу.

– Так?! – скипів Семен, коли Гаська покінчила читати газету з комунікатом ТАРС. – Добре! Переконаємо всіх, що москалі брешуть!

– Що зробиш? – запитав дядько.

– Ще не знаю, поміркую!

– Як бачимо, Москва не легко здається! – подражнено докинув я.

– Чого я тут сиджу? – схопився дядько. – Їду додому. Треба готовити останні партії К7!

– Багато маємо? – спитав я.

– Вистачить, щоб знищити Москву!

На летовище відвіз дядька Семен. Коли повернувся, Гаська завважила:

– Я споглядала за вами. Ти мчав щонайменше 250 кілометрів! Налякав дядька!

– Та ні, він сам підганяв мене. «Скоріше, скоріше, чого боїшся?!» – приговорював мені цілу дорогу. Він правий, почали ж ми справу…

Гаська глянула уважно на Семена й на мене:

– Слухайте, хлопці, чим можу допомогти вам?

– Тепер нічим! – відповів Семен.

– Нічим! – гідно додав я, наче б у цій історії я грав найважливішу роль.

– Прийде час, будемо працювати разом. Будь мені в цьому добрим другом!

Не звертаючи на мене уваги, він поклав руку на її стан і глянув глибоко у вічі. А Гаська (такої я її ще не бачив) схилила голівку на його плече! Не промовили ні слова, але навіть я вже знав, що і в найгірших умовах Гаська буде з нами!

Повних два тижні в цілому світі, крім московської тюрми, тільки й писали та говорили про летючки. Пресові агентства висували різні здогади, навіть і такі, що вся ця історія – це московська провокація. А сама Москва склала цілу вину на українських націоналістів, хоч відомо, що вони ніякої сили в західному світі не мають, про них мовчать, вони непопулярні: замість докласти сил до спільного зусилля для світового миру, вони цікавляться тільки своїм народом і постійно викликують несмак своїми виступами проти російської потуги.

А з СРСР приходять вістки про тиху й уперту боротьбу українців проти московського режиму. Вигідніше, однак, не писати про це, щоб не наражувати собі цієї східної потуги.

Дехто знову догадувався, що це був жарт, може, студентів, що студіюють технічні науки, а згодом потрохи вичерпалася уява дописувачів. Ось на боксерській арені смертельний випадок, то знову злодії дуже хитро обікрали банк.

– Семене! – залунав з другої кімнати голос Гаськи. – Ти що, дрімаєш?

– Ні, хочеш поїхати на прогулянку?

– Ні, я питаю, що далі?

– Як то що далі?

– А наша акція? Задрімали, чи що?

Семен підсміхнувся до мене.

– Ходім до неї! – сказав.

Ми пішли в кімнату Гаськи.

– Ми обидва з Паньком придумали таке: поки дядько пришле чи привезе К7, ми можемо почати діло з останками наших припасів. Послухай!

І він розповів наш план, який ми склали довгими ночами останніх двох тижнів.

Гаська захопилася ним. Підстрибнула радісно і, огорнувши його обличчя долонями, поцілувала в сам ніс.

– Що ти? – зареготав я. – Ти вже забула, де цілують?

Гаська спритно висмикнулася з Семенових обіймів, підбігла до мене і теж поцілувала мене в ніс.

– Дякую! – ввічливо промовив я.

– А то буде сенсація в світі!

– Сенсація не має значення, – відповів Гасьці Семен. – Важливіша користь! Ми мовчали два тижні. У Кремлі ждали, хвилювалися, не спалося і не «куталося», одним словом – непевність. Адже не дуже приємно чекати, коли на голову звалиться атомова бомба, та ще не знати чия, і не знати, чи зразу не розвалить цілого комплексу злочину й брехні, яким є СРСР. Отож напевно щось придумали проти нас.

– Проти нас?

– Ну, ніби проти тих, що кинули летючки. Шукатимуть нас. Ось у столичних газетах уже замовкли про летючки. За цим піде й інша преса. Наче б порадили їм. Мовчанка. Тиша! А коли мовчать, значить, щось готовлять!

– Хто? Захід?

– Захід ні, але Москва. Їздили дипломати сюди і туди, складали візити амбасадори, і, думаю, договорилися більш-менш так: ви, капіталісти, мовчіть, не цікавтеся цією справою. Це наше внутрішнє питання. І ми його поладнаємо!

– Віриш, що погодилися на таке?

– А чому ні? Встрявати в справи поневолених народів завжди грозить війною. Хто наставлятиме голову? А ще як Кремль погрозить злегка, погодяться навіть співдіяти проти нас.

– Важко повірити!

– А все ж! Уступки в користь Москви продовж десятиліть доказують, що треба бути готовими на такий випадок. Мене це ніяк не заскочить! А тепер одягнися – і в дорогу! Подорож триватиме кілька годин. Їдемо в гори.

Другого дня телеграми принесли нову сенсацію: над головними містами Європи й Америки появилися знову таємничі ракети, і знову із свистом і експлозією розкинули летючки. Газети коментували, що свисти і рев сирен мали на меті звернути увагу населення, а разом з цим і демократичної преси.

– Московську вимогу мовчати, – пояснив Семен, – в умовах демократії не завжди можна виконати. Тут нема ні терору, ні страху. Про появу ракет мусять писати, коли десятки тисяч людей про них знає.

Він розклав газету й подав мені:

– Провір, чи зміст летючок правильний!

Я читав уголос:

– «У страху за своє існування Москва наказала мовчати про появу наших звернень на території СРСР. Хоч у більшов ицькій пре сі нічого про це не писали, все– таки різними шляхами ця вістка рознеслася по країнах, окупованих Москвою. Вільна преса не зареа г увала на московську брехню, нібито над СРСР ніякі ракети не появилися.

З уваги на це повідомляємо:

15 червня наша ракета появиться над СРСР, а саме над Владивостоком. Звідти, ре г улюючи її висоту і скорість, керуватимемо її так, що кожної години вона пролітатиме над більшими містами СРСР у низькому польоті. О годині 15 вона буде над Казанню і з-над того міста полетить просто на Москву.

Населення тих міст, над якими пролітатиме ракета, не має причини боятися ні свистів, ні гуків, і може спокійно залишитися на своїх місцях. Але в Москві мешканцям слід на той час покинути околицю Червоної Площі.

Цю летючку розкидаємо над західн и ми столицями, щоб уряди могли переконатися про точність наших засобів боротьби і витягнути з них відповідні висновки.

Шістка ОУН».

Гасьці дрижали руки із зворушення.

– А тепер що?

– Тепер, – відповів спокійно Семен, – ждатиму до вечора 14 червня. Хай у Кремлі турбуються цим тижнем!

Вечором Семен пішов до Рауля. Повернувшися, попросив Гаську і мене до своєї кімнати.

– З Раулем я говорив про появу нових летючок. Я висловив сумнів про правдивість тих вісток.

– Це журналістична качка! – сказав я йому.

– Помиляєшся, – відповів Рауль. – Уряди держав дуже збентежені ракетами. І затривожені.

– Затривожені? – здивувався я. – Таж це справа Москви, а не вільного світу!

Як виходило з розповіді Семена, дальша розмова відбулася більш-менш у таких словах:

– Сьогодні кожний щиро бажає миру! – сказав Рауль.

– Тактика: по моїй смерті хай валиться світ, що?

– Так і є! Сьогодні найменша проблема може захитати систему рівноваги, що ледь-ледь втримується у світі.

– І втримається, поки бажатиме Москва. Ініціатива в її руках.

– Не конче. І вона теж не хоче війни, хто може ручитися за перемогу?

– А я таки не вірю в те, що тут затривожені.

Тоді Рауль розповів, що Москва вимогла на Заході дозвіл на незалежні розшуки за спричинниками цієї сенсаційної події. Тисячі московських агентів уже сьогодні в дорозі, щоб провірити модерними приладами радіоактивність різних місць, особливо тих, де близько розміщена металургійна індустрія. Будуть провірювати їхню продукцію, навіть найменші бляшки, щоб сконтролювати, чи не є це, бува, частини до ракет, замовлені з якогось центрального диспозиційного пункту.

– А чому радіоактивність? – здивувався Семен.

– Вони міркують, що погінною і вибуховою силою є атомова енергія. Шукають, отже, її слідів дуже вразливими апаратами Гейгера з землі й з літаків. Московські комісії мають провірити всі лабораторії і металургійні фабрики, де можна б готовити складові частини ракет.

– А що на такі вимоги Захід?

Рауль байдуже знизав плечем:

– Як не погодимося, стягнемо на себе підозріння співучасти. Хай собі шукають, це їх болить, а не нас!

Ми сиділи мовчки. Що було й казати? Новина справді неприємна.

Гаська перервала мовчанку:

– А ти не питав Рауля, чи вже приїхали ті «комісії»?

– Якби були тут, він сказав би мені про це. А коли не згадував, то напевно їх ще тут нема. Я вдавав, що справа не дуже мене цікавить та що не вірю в появу ракет.

Увечері ми говорили з дядьком. Коли Семен передав коротко розмову з Раулем, на обличчі дядька появилися риски турботи.

– Треба приготовитися до цього. Ти вже думав, що нам робити?

– Перше мушу випустити ракету на Москву. Опісля знейтралізую випромінювання останків К7. Воно, правда, не атомове, але нові точні прилади ловлять його, зокрема секундарне випромінювання.

– К7 примісти в підземеллі, знаєш, про яке я думаю. Заховай К7 в олив’яній коробці. Зверни увагу, що ми таки не знаємо про найновіші московські осяги у вишукуванні променів.

– Добре, – погодився Семен. – А як у тебе, дядьку, з продукцією К7?

– Мінерали, які дістав, мають мінімальний процент. А до цього переробка дуже кропітка.

Дядько зітхнув важко, було помітно, що це питання йому нелегко розв’язати.

– На всякий випадок ти маєш залізний припас на політ у простори! – закінчив дядько.

13 червня ми втрьох мчали до нашого сховку у скелі. Гаська глянула на блискучу ракетку і здивувалася:

– Це вона? Така маленька?

– Мала, але яка складна. Глянь на її голівку – чудо техніки!

Семен наставив числа на голівці, й ми подалися додому.

Ранком Гаська побудила нас:

– Вставати! Сьогодні великий день!

– Ще рано! – бурмотів я.

Вже таку природу маю, що не можу схоплюватися раннім ранком. Тоді цілий день не маю доброго настрою. Але з Гаською не можна поставити на своєму.

По сніданку Гаська глянула на годинник.

– Як же, починаємо?

– Починаємо!

Семен увімкнув обережно невеличку підойму.

– Уже летить! – сказав, і ми підійшли до стола.

У кімнаті було темно, тільки столова плита фосфоризувала своїм таємничим світлом. Та ось ми побачили блискучу точку та зариси землі.

– За кілька секунд будемо на території СРСР. Уже!

Над Владивостоком Семен обнизив літ ракети. Особові авта мчали вулицями, мабуть, утікали радянські партійні достойники. Люди метушилися розпачливо, пробігали під авта, які не зупинялися. Було видно побитих і переїханих.

– Паніка! – сказав Семен. – Червоні буржуї рятують життя. Не довіряють моїм запевненням у летючці. Уявляю, як їх налякав рев ракети.

Деякі міста були майже порожні, безлюдні, зате поза ними в околиці видніли цілі таборища втікачів.

– Урал!

– Казань!

– Москва!

Вулиці міста були безлюдні.

– Цікаво, чи люди повтікали, чи, може, з Кремля заборонили їм виходити з домів.

Раптом на екрані появилися довкола ракети невеличкі блиски, і ракета, здавалося, задрижала.

– Обстрілюють!

Ми нахилилися уважливо над столом.

– Чи це небезпечно для нашої ракети?

– Тільки тоді, якби набій попав у саму голівку ракети. Але це був би припадок, один на сто тисяч. Тиснення повітря при вибуху змітає її убік, це вже така прикмета її. З двох причин: вона мала, а друге: тут діє К7.

– Кремль!

Ракета летіла тепер низько, на екрані видніли вежі і червона зоря на одній з них.

– А ось і наша ціль!

– Цей будинок?

– Централь МВС і мозок та зброя партії й імперії. І катівня, типово московська інституція, як за Івана Грозного.

Ракета наче з намислом окружила будинок. Це був потужний блок-хмародер з тисячами вікон і внутрішнім подвір’ям, набитим автами. Зариси будинку затиралися і миготіли, на мить було видно відкрите вікно і сірий мур, бляшаний дах і знову стіну хмародера. Семен поклав руку на невеличкий вмикач.

– Увага! – прошепотів. – Розрив!

Образ раптом посірів, ясна точка ракети зникла, і враз бризнуло на екрані яскраве світло.

– Кінець! – заговорив Семен. – Будинок МВС не існує! Глибокі підвали з актами терору, із списками підозрілих і призначених на ув’язнення – не існують! База імперії спалена, розбита на порох, безслідно знищена! Коли в будинку були емвесисти – не залишилося по них ні сліду. Кінець!

… Ми мовчали довгу хвилину.

7

Семен узяв телефонну трубку;

– Доброго здоров’я, Раулю! Що нового?

Що відповів Рауль – ми не чули. А Семен говорив далі:

– До металургійних фабрик? Раулю, поклади на хвилину слухавку, я до тебе зараз задзвоню!

– Мікрофони! – кинув нам Семен, накручуючи число.

Ми почули таку розмову:

– Слухаю, Раулю!

– Ти чому припинив розмову?

– Щоб провірити, чи ти говориш із свого бюра і своїм службовим телефоном.

– Отож я тебе повідомив, що вони хочуть оглянути твою фабрику.

– Дуже радо, коли?

– Тому я дзвоню до тебе! Коли тобі вигідно?

– Байдуже, хоч би й зараз!

– То, може, по полудні?

– Згода!

– Я дзвонитиму до тебе в їхній присутності. Ти нічого не знаєш, ми не порозумівалися! Зрозумів?

– Ясно! Я нічого не знаю! Скільки їх?

– Три. Офіційно вони інженери освітньої міжнародної організації. Самі вони громадяни якоїсь європейської держави. Не пам’ятаю, котрої, ти знаєш, що я слабий в географії.

– Гаразд, дякую!

Семен поволі поклав слухавку на вильця.

– Що ви на це?

– Такі нахаби! – кинулася Гаська.

Я мовчав і з глибини фотеля оглядав кінці своїх черевиків.

– Треба приготовитися до цього візиту! Чому ж ти мовчиш? – звернувся до мене.

– Нема про що говорити. Настав час діяти, а не балакати. Ти є нашим шефом, і ми маємо виконувати твої накази! – відповів я. – Чи ти приймеш їх?

– Зрозуміло! Будуть провірювати процес продукції і випромінювання. Мусимо негайно сконтролювати, чи не прориваються десь промені К7. Це справа дуже важлива, бо вони можуть мати кращі прилади, ніж наші. Ходімо!

Улітку робітники приходили раніше до праці, і вполудне, поки наставала нестерпна спека, кінчали. Тож фабрика була порожня, залишився тільки наглядач, своя, зрештою, людина.

Гаська тримала в руці прилад Гейгера і пильно стежила за його вказівкою.

– Нічого, ні сліду випромінювання.

Вийшли з будинків, минули незабудовану площу і подалися у великий город, що буйно заріс усяким тропічним хабаззям.

І тепер голка не рухалася. Обійшли закутину городу, поверталися туди декілька разів.

– Це для певности, бо тут під землею є К7, – сказав Семен.

– А я й не знала! – здивувалася Гаська.

– Про все довідаєшся своєчасно. Чимало таємниць криє цей терен. Коли знатимеш усе відразу, у голові закрутиться.

У салоні Семен говорив далі:

– Поки що все гаразд. Але, як у рушниці є два забезпечення, так і ми мусимо впевнитися, зйонізувавши повітря і вилучивши всякі Гейгери.

Задзвонив телефон. Рауль дуже ввічливо повідомив Семена, що приїхали вчені дослідники й хотіли б оглянути його зразкову фабрику, звичайно, якщо він на це погодиться. Семен погодився, висловлюючи свою радість з приводу відвідин визначних дослідників.

За хвилину знову задзвонив телефон:

– Семене, – говорив Рауль, – уже їдемо до вас. Будь обережний!

– Щось нове? – спитала Гаська.

– Знаєте, що сказав Рауль? «Будь обережний»!

– Рауль остерігає нас, значить, він здогадується про наші ракети. Не знає, але підозріває. Коли він підозріває, то так само може підозрівати і будь-хто інший.

– Що робити? – збентежилася Гаська.

– Приспішити боротьбу! Виграти на часі! – сказав я. – Коли це все правда, нас будуть окружувати. До цього не мажемо допустити.

– Мусимо провірити, хто винаймив помешкання в кам’яниці ось там, напроти, – я вказав крізь вікно.

– Далі, нам слід негайно порозумітися з дядьком! Цілком певно будуть підслухи наших розмов. Ми маємо електронні завіси, це правда, але не знаємо, чи вони не мають чогось, що їх пробиває!

– Поки що приймемо візит шпигунів, а там далі нарадимося, яких протизасобів ужити, – заговорив Семен.

Коли непрошені гості прибули разом з Раулем, Семен привітав їх дуже ввічливо – його обличчя променіло радістю. Усі ввійшли до салону. Гаська відігравала роль послугачки, а я не показувався їм на очі. Я вийшов на недалекі горбки, пильно стежачи за небажаними сусідами, і примістився так, що міг бачити, коли гості від’їдуть.

Так сидів я приблизно півгодини. Вечір зайшов, як завжди в гарячих країнах, цілком несподівано. Ще був день, а ось за одну мить настала ніч. На небі замерехтіли яскраві зорі, і коли я саме споглядав на них, побачив червоно-світляний слід нашої ракети. За хвилину перелетіла друга і третя.

Я пильно зорив небо і фабрику. Скоро після появи ракет зашуміло авто, заблисли його світла, і гості від’їхали в напрямі міста. Я побіг до Семена.

– Розповідали мені байки про наукові досліди тут і в інших країнах. Треба було грати комедію з тими московськими агентами, і я дуже схвалював їхню працю для добра людства й поступу. При цьому вони пильно мені приглядалися, а один з них сфотографував мене апаратом, уміщеним у персні на його пальці. Я всміхнувся, бо і так з цього не матиме користи – Гаська з-за стіни просвітила плівку!

Я мав приємність скомпрометувати їх картиною, що висить у кімнаті. Я сказав їм, що це твір загальновідомого абстракційного маляра, хоч картину малював Панько. Вони притакнули мені й заявили, що захоплені цим малярем, а насправді нічогісінько не знали, бо ж у СРСР і досі не вільно в мистецтві виходити поза соцреалізм.

Картина стала в пригоді, бо Гаська через стіну зробила з усіх фотознімки. Опісля ми пішли оглядати фабрику. Один з них непомітно заховав у кишеню стружки з металу, інший контролював випромінювання. Згодом ми перейшли на терасу, щоб полюбуватися прекрасним вечірнім видом. Тут Гаська подала нам перекуску, але розмова не клеїлася. Тоді я, поклавши ніби випадково руку на кам’яне поруччя, потиснув укритий там ґудзик.

– Той, що ми його примістили ззовні?

– Еге ж. Тож незабаром промайнула перша ракета. Але перед тим я звернув увагу на чудесне небо й зорі, що їх люди збираються здобути.

З розповіді Семена я довідався, що події на терасі пройшли так.

Рауль сказав, що вже чимало ракет пробігло космічні простори, маємо вже знімки цих просторів, але ще ніхто не осів на них. А що говорити про дальші світи! І згадав про таємничі ракети останніх часів.

І тут пролетіла перша ракета. Один з агентів схопився і з хвилювання заговорив щось по-московському.

– Що трапилося? – спитав Семен наївно.

– Ракета! – вигукнув Рауль. – Ракета! Дивіться: друга… третя!

– Дивні речі! – заговорив Семен. – Якби я не бачив на власні очі, ніколи б не повірив! А може, це звичайні ракети, що їх постійно випускають для дослідів?

Тоді один з агентів не втерпів і з погрозливим виглядом звернувся до Семена:

– Не вдавайте дурного! Чи вам невідомо, що згідно з міжнародною умовою заборонено тепер випускати будь-які ракети?

– Не знаю, може, і була яка згадка у пресі…

– У пресі! – іронічно засміявся агент. – Преса про такі справи не пише!

– Цікаво, – опитав Рауль, – звідки вони летіли?

– Нема сумніву, – заговорив агент. – Їх випустили за містом, але центр є тут! – І він вказав пальцем на підлогу.

Семен бачив, що треба змінити тактику. Він глянув насмішливо на килим у місце, яке вказував агент. Той помітив, що Семен глузує з нього.

– Ви все заграли: і терасу, і розмови про зорі! Але ви маєте діло з нами! – і він допитливо прилип поглядом до Семена.

– Власне, чому ви дивитеся так на мене? Що цікавого в моєму обличчі? Сам знаю, що маю задовгий ніс і заширокі брови, але це ще не причина витріщувати на мене очі!

Тепер агент заговорив по-російськи:

– Ви тут не грайтеся зі мною, розумієте?

– Як хочу, то розумію, бо знаю п’ятнадцять мов. А по-українськи розумію завжди!

Агент рвучко обернувся до другого:

– Ну ти, скажи йому, ти теж хахол!

– Якщо ще раз образите український народ – ракетою вилетите з мого дому!

Хахол зморщився, очі йому потемніли, мовчав.

– Рука Москви знайде кожного ворога! Скоро ми вас вислідили!

– Так? То ви вірите, що це я?

Агент обнизив голос:

– Тут нікого з ваших немає, тож поставлю вам пропозицію. Гурт тих, що були б зацікавлені у знищенні Росії й у створенні держави, яку ви звете Україною, малий. Кого в світі цікавить Україна? Нікого, крім українських буржуазних націоналістів! З них усіх ми дійшли до невеликого числа тих, що могли б мати знання й можливості почати війну з нами. І натрапили на вас. Признайтеся, Москва простить!

– Ви божевільні! – знизав плечем Семен і весело засміявся до Рауля: – Він каже, що це я випускаю ракети.

Рауль похитав головою.

– Я в це не вірю.

– І я ні! – засміявся Семен.

– Ми ще раз переглянемо фабрику! – сказав агент. – Підемо ми обидва, а ти (це так до «хахла») залитися тут, щоб не втік!

Семен не відповів йому, покликав Гаську.

– Проведи їх по фабриці! – сказав коротко.

Залишився в кімнаті сам з Раулем і агентом.

– Ви українець?

– Я українського роду! – відповів агент.

– Значить, українець! І ви дозволяєте, щоб цей кацап ображав вас?

Агент потупив очі.

– Що ви знаєте? Важко жити!

По хвилині прошепотів наче до себе:

– А ви бережіться! Кожної хвилини!

Семен промовив спокійно:

– Цей ось, – вказав на Рауля, – не знає української мови. Говоріть усе, залишиться між нами.

– Ніяка чужа поліція вас не врятує! Такі накази вже є!

Семен звернувся до Рауля:

– Він каже, що є якісь накази в моїй справі. Ти щось знаєш про це?

– Згадував мені цей їхній старший, і я тебе повідомив. Але сам ніякого наказу ще не маю! Ти добре зробив з тими ракетами над містом. Спровокував їх, щоб виявили себе.

Гаська з агентами станула у дверях.

– Знайшли що? – спитав їх Семен з удаваною цікавістю.

– Не такий ви, щоб вас так легко зловити! Тепер слухайте мене, говорю при всіх і при цій дівчині. Ви маєте великий винахід у руках. Ми не розуміємо тільки, чому ви так зволікаєте. Може, вам дещо бракує, ну, та це не суттєво! Важливо те, з чим ми до вас приходимо: давай, працюймо разом! Здобудемо світ, будете жити, як буржуй! Потребуємо таких людей, як ви!

Семен засміявся:

– Та що ви? Як я схочу, то можу стати навіть наставником над Москвою, от скажімо, як губернатор від України на Московщину. Тоді ви всі залежите від мене, а не я від вас!

– Значить, відмовляєте?

– А ви ж думали як?

– Тоді знайте: нікуди не втечете, навіть оті чорні праліси, куди ви їздите, не захистять вас від нас!

Семен посміхнувся:

– Ви згадали праліси. Це правда, в них легко згубитися, і ніхто й шукати не буде. А щоб вам не прийшла охота зробити нам тут у моїй хаті якусь прикрість, знайте, що без мого дозволу ніхто звідсіля не вийде.

– Погрожуєте нам?

– Ні, я кажу правду. А ось праліси. Підете туди – і кінець вам! Там є такі племена, що їх і людське око не бачило. Візьмуть вас, погуторять з вами, опісля повтинають голови і так їх приладять, що вони стануть малі, як ось мій кулак. А за сто років учені будуть досліджувати ці ваші голівки. Не раджу вам лізти у праліси.

Глянув на годинник.

– Панове, вибачайте, але я маю квитки на концерт. Дуже мені було корисно провести з вами цей час.

Так звані гості відійшли. Рауль на прощання підморгнув значущо Семенові.

А тепер ми сиділи й радили.

– Насамперед, треба негайно зв’язатися з дядьком, поки вони встигнуть може і переловити розмову.

Справді, за хвилину дядько був на екрані. Семен коротко переповів події цього дня.

Дядько негайно вирішив:

– Наші розмови припинити. Тільки в найбільш критичній ситуації получитися на хвилі 4562. Панько нехай прилетить до мене негайно по останні накази. За чотири дні буде назад. Не хочу говорити більше. Бувайте!

Дядько перервав сполуку.

– Мабуть, і коло нього затіснюється петля. Коли відлітає літак? За дві години? Нічний літ? Це добре.

– Уже їду. Хто мене повезе на летовище?

– Ми обоє! А повертаючись, візьми таксі.

8

Те, що я тут описую, діялося тиждень тому. Ще й тепер ледве волочу ноги, дарма що лікарі дали мені кілька тузенів впорснень. Лежу собі в кімнаті, Гаська обслуговує мене, живу як у небі і пишу.

Отож, приїхав я до дядька і не застав його вдома. Від сусідів довідався, що не бачили його вже декілька днів, а я мав враження, що вони щось скривають від мене.

Ідучи до дому батьків Гаськи, я стрінув знайомого. Хоч і не хотів я, щоб багато людей знало про мій приїзд, але не було ради. І ось у розмові він натякнув на дядька. Щось недоговорював, натякував, нарешті, коли я запитав його просто, що він має на думці, виявилося, що дядько Павло збожеволів. Ну, може, не збожеволів, а тільки став трохи ненормальним.

– А він завжди був дивак! – запевнив мене знайомий. – А диваки з часом недомагають на умі. І таке трапилося з паном Павлом. Про це знає ціле місто.

«Еге ж, – подумав я, – дядько добре заграв комедію!»

– Він, мабуть, пішов у мандри. Час від часу огортає його незрозумілий, може, атавістичний, гін іти без мети вперед. По кількох днях приводить його поліція десь з далекого шляху додому. Я сам раз бачив його в такому стані. В лахміттях, з міхом на плечах, зарослий, іде вперед з непорушним поглядом, зверненим у якусь таємничу ціль. Нікого не поздоровляє і нікого не бачить. Опісля стає, здається, нормальною людиною. Тоді, одягнений, як звичайно, дуже елегантно, вітається із знайомими, і завжди старається допомогти, де може. Останньо понаобіцював молодим студентам цікаву і добре платну працю в індустрії країни. Виявилося, що все це вигадка, певного роду манія.

Коли я прийшов до батьків Гаськи, вони на радощах не знали, де мене посадити. Випитували, що робить Гаська, як їй живеться, чи не тужить вона за ними, чи вдоволена. А за хвилину до кімнати ввійшов дядько Павло.

– Сьогодні ввечері відлетиш назад. Часу маємо небагато, але нам і непотрібно більше, як дві години.

Нас залишили вдвох. Тоді дядько розповів, що за ним стежать, і тому наша виправа для розшуків К7 мусить відбутися негайно. Не можна зволікати, час грає тепер велику роль. І далі повідомив мене, що сьогодні відлітає у свою посілість, зрештою, дуже засекречену, про яку знає Семен, і тому нема потреби мені докладніше пояснювати. Там буде ждати на нас. Не сказав мені, отже, нічого конкретного, і я здогадався, що робив це з розмислом, щоб менше людей про це знало. Ми обговорили ще різні подробиці, і дядько закінчив розмову. При столі я розповів те, що мені про нього розказували.

– Не дивуйся, усе я придумав доцільно і точно. Усе має свою ціль! Наприклад, якби тебе хтось запитав, пощо ти летиш у таку далеку дорогу, можеш відповісти, що це я постарав тобі вигідну і добру працю у Семена. Хе-хе! Бачиш, як усе грає?

Вечором я вже був у літаку. Розглядаючись по подорожніх, я побачив цікаву дівчину, що мала місце нарівні зі мною по другому боці переходу. Почали ми приглядатися одне одному. «Хоч скоріше час промине», – думав я, але насправді дівчина мені сподобалася. Отак зустрічаються люди на велетенських шляхах і розходяться, забувають незакінчену пригоду, хоч, може, де якраз минають свою долю? Не міг я з нею говорити, але і розмова була зайвою, ми порозумівалися очима й усміхами.