Текст книги "К7"

Автор книги: Юрій Тис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

– Ах, це тому не бачимо більше зелені! – догадалася Гаська. – Занадто гаряче для рістні.

Семен сів при кермовому столі, а Гаська перейшла до помірів. Одночасно наша «Сорока» обнизила лет до яких сто метрів над поверхнею планети.

– 100 градусів Цельсія! – зголосила Гаська. – Вогкість: зеро!

– Зрозуміло! – пояснив Семен. – Бачите, хмари піднялися дуже високо, бо тут не може втриматися вода. Уся скипить і випарує.

– 120 градусів!

Поверхню планети й обрій було видно дуже виразно голим оком. Ми дивилися крізь вікна «Сороки».

– 150 градусів!

– Так, – поволі промовив Семен. – А нам ще далеко до екватора. Приспішимо лет.

«Сорока» піднялася рвучко вгору, і за хвилину ми пливли у хмарах. Півгодини пізніше опускалися вниз.

– 200! – зголошувала Гаська температуру.

– Далі не полетимо, обнизимося тут, – вирішив Семен. – А то ще, чого доброго, попадемо в райони й температури, які стоплять нам нашу «Сороку». І нас!

– Дякую! – відповів я. – Вигляди не надто принадні.

В нутрі «Сороки» ізоляція діяла справно, і ми не відчували ніякої зміни температури. Але внизу?!

Ми наближалися до поверхні планети. Ніякого життя, тільки суворі чорні скелі. Апарат викривання К7 почав діяти. Стрілка майнула вправо, під нами були, мабуть, великі поклади К7.

Ми пильно слідкували за новим явищем. Поміж скелями блистіли малі озерця.

– Мабуть, стоплений метал, – сказав Семен. – Зроби аналіз, Гасю!

Спектри виявили, що внизу були стоплені метали в аліажі з ртуттю.

– Алюміній, манган, ртуть, оливо!

– Я так і думав. Стоплені легкі металі! Тут ніякого життя не може бути.

– Не може, – притакнув я, з’ясувавши собі, що за мить я спопелів би.

– Прив’яжіться!

Семен швидким рухом повернув «Сороку» вгору, і ми щораз скоріше помчали у простори.

– Нічого нам тут шукати ні знайти, – пояснив Семен. – До К7 ніяк дістатися не зможемо, тож нема чого гаяти час.

Крутим облетом ми вийшли поза Венеру і помчали у простори. Планета маліла з хвилини на хвилину, і ми мчали у чорну нескінченність…

– Ні-ні-ні-ні-ні!

Ми всі схопилися: це ж нас хтось кликав, а цей хтось міг бути тільки дядько Павло.

– Небезпека! Небезпека! Стежте Землю! За вами погоня!

Дядько остерігав шифром, але, побоюючись, що його вістку ворог відкриє, скоро вмовк.

Земля була далека, зайва, і не відзначалася нічим від мільйонів яскравих зір безмежного неба, що чорніло з усіх сторін. Одна Венера променіла білим кружком у лівому вікні «Сороки». Проте Семен негайно знайшов нашу рідну планету. Сидів, заглиблений у стрілки, в шипіння й цокання апаратів, а ми мовчали, щоб не заважати. Він же найкраще визнавався у великій кількості ґудзиків, стрілок і світелець та різних складних пристроїв.

Наш космічний корабель мчав незримим шляхом у безвісті. Не було поки що ніякої потреби сидіти за командним столом. Тільки час від часу ми, тобто Гаська і я, уже із звички споглядали на інформативні діаграми, що вказували нам силу випромінювання Сонця, радіацію простору, в якому ми перебували, напрямні й силу гравітації та інше.

– За нами женеться ракета! – схвильовано заговорив Семен. – Автоматична ракета!

– Могила! – прошепотів я.

Гаська не звернула уваги на це слово. Може, і не зрозуміла його важливости у нашій ситуації.

А Семен мовив далі:

– Ми летимо вбік від Землі, а ракета нагинає свою трасу лету докладно за нашим положенням.

– Тож приспішімо ходу! – вигукнув я.

– Збільшити скорість до найвищого ступеня! – наказав Семен.

Ми обоє кинулися до командного стола.

З затаєними віддихами ми слідкували за словами Семена. А він час від часу звітував:

– Ракета збільшила скорість!

– Курс ракети скерований на «Сороку»!

– Включити максимальну скорість? – спитав я.

– Так, максимальну!

По хвилині Семен підвівся. З руками в кишенях пройшов кілька кроків кабіною, повернувся до нас і сказав:

– Ракета летить скоріше!

Під Гаською заломилися ноги, і вона присіла на ліжку.

– Будемо міняти напрям, летітимемо щораз то в інший бік. Або, може, просто втікати від ракети у простір! – міркував неначе сам до себе Семен.

Я мовчав, нічого путнього не зринуло в моїй голові.

– Може, зістрілити її? – піддала Гаська.

Семен підсміхнувся і глянув любо на неї.

– Зрозуміло, що будемо боротися! Але тепер вона ще задалеко, щоб ужити нашу зброю. Треба пождати, аж наблизиться на потрібну віддаль. Є ще інша можливість, що при гнучких поворотах нашого лету виснажаться напрямні апарати ракети. Тоді вона загубиться в просторах. Такий випадок можливий, але мало правдоподібний.

– І що ж нам тепер робити? – спитала Гаська.

– Ходімо спати! – пожвавів Семен. – Мусимо бути відпочиті, готові до боротьби!

Я не міг заснути. Дивні думки снувалися мені по голові. Пригадалася наша розмова про матерію і нематерію, десь читав я і про контраматерію. Радіація, матерія, електрони, атоми… І матерія, власне, може й не існує. Нема ні «Сороки», ні проклятої ракети, що забирає нам спокій. Не розумію природи. Бо, може, я не я, і моє ліжко не ліжко, а сконденсована енергія, на якій я лежу? А, може, цього ліжка нема? Хто знає, де правда, і чи правда існує? З газет знаю, що пропагандою можна вмовити всяку нісенітницю. І хоч я лежу на ліжку, можу повірити, що його нема.

Я провірив, доторкнувшися простирала. Простирало було, воно існувало. Опісля я провірив ліжко. Теж було. Я, певне, здичавів. А вони спали.

14

– Я прискорюю лет! Включаю позапланетарні мотори! – сказав Семен дивно поважним голосом. – Забезпечіть себе поясами.

Гаська поцокала магнетичними черевиками й сіла у крісло. Я захопив ще електронний бінокль і теж подався на своє місце.

– Ми вилітаємо тепер понад нашу Сонячну систему!

– О! – сказав я.

Власне, яка різниця? Кілька мільйонів кілометрів сюди чи туди в нескінченному Всесвіті не має ніякого значення. А може? Я спитав Семена, що далі та що нас чекає.

– Цього я й сам не знаю, і тому хвилююся! – відповів Семен.

Я приклав до очей електронний бінокль і глянув крізь вікно. Аж здригнувся. Небо міняло постійно кольори. З яскраво-червоного ставало зелене, жовте, то знову заливалося пурпуром. Зорі миготіли в дивному кольоровому сяйві, а наше далеке вже Сонце величини горішка світило малахітовою зеленню.

На мій оклик Гаська й Семен заклали теж електронні окуляри. А Всесвіт мінявся, як у калейдоскопі, появлялися кольорові світляні ромби, трикутники, що взаємно себе перетинали, входили одні в одні, міняли свої фігури і констеляції. Гаська аж скрикнула з захоплення.

– Не знаю, як пояснити це явище! – заговорив Семен. – Може, це електронні бурі, може, новий світ…

– Яка скорість?

– Три четверті докладно.

Це означало, що ми мчимо із скорістю, рівною трьом четвертим скорости світла. Проте ми мали враження, що стоїмо на місці. Далекі зоряні констеляції пересувалися дуже поволі, цілком непомітно для наших очей. Але на зорі ми не звертали уваги. Нас захоплювала містерія Всесвіту, холодні вогні фігур і нескінченна далеч, що далі ще грала вогнями.

Часом находив на нас страх. Пригадалися слова дядька, коли давав нам вказівки перед нашою виправою: «Коли ввійдете у Всесвіт, будьте обережні. Я не хочу вас лякати, але ні на мить не забувайте, що ви у Всесвіті».

Ми опинилися безмежно далеко від усього, що тепле, що носить у собі відоме нам життя. Увійшли в безмежність, а в ній ми втратили орієнтацію і почуття певности, просто сказати б, втратили ґрунт під ногами. Поза нашою «Сорокою» реальність не існувала для нас: те, що ми бачили, це – вихри в безмежній теміні, це пропасть і апокаліптичні з’яви, це… просто нема в людській мові слів, щоб описати Всесвіт.

А він, здавалося нам, живе не монолітом, а окремими частинами, як ось наша Земля з людьми, тваринами і флорою. Земля сама собою живе своїм життям, а те, що поза нею, має теж своє, але яке ж відмінне існування!

Знічев’я світляні фігури зникли, і ми опинилися в темноті. Я захихотав, дарма що сміх був тут не до речі, але і Гаська, і Семен усміхалися. Безгомінно діяли наші мотори К7, наставлені вже на простори, що лежать поза сонячними системами.

– А як тут з часом? – неспокійно запитала Гаська.

Семен саме вимірював нашу віддаль від ворожої ракети.

– Наближається до нас! – заговорив з турботою.

На цю тему ми завели нараду. Кожний висловлював свої думки й побоювання. Як нам утекти від ракети? Можемо прийняти бій, але хтозна, яку зброю має ракета?

Ми дійшли до таких висновків:

1. Коли москалі вислали в погоню за нами тільки одну ракету, а не цілу групу, можна думати, що пішли на цей риск тільки тому, що вона є новим винаходом, новою зброєю, і є єдиною, яку Москва могла вжити. А це означає, що можуть у ній трапитися всякі несподіванки на нашу користь. Наприклад, перестануть діяти деякі апарати, ракета може вибухнути тощо.

2. Все-таки ми приймаємо оборонну тактику, тобто втечу, а бій приймемо в остаточній ситуації. Такий бій може відбутися на близьку віддаль, у розумінні просторів Усесвіту. Отже не дальше сто тисяч кілометрів.

3. Нашу швидкість збільшимо, але не будемо рискувати скорістю світла.

І тут Семен відповів на попередній запит Гаськи:

– Питаєш мене, Гасю, що є в наших умовах з часом? Цього ніхто не знає, і ми могли б цю справу провірити, якби не те, що наше завдання – знайти К7, а не досліджувати різні теорії вчених на планеті, що зветься Землею.

З дальшої розмови ми довідалися, що, згідно з цими теоріями й гіпотезами, при скоростях світла час не існує взагалі. Наприклад, вибух, який заіснував би в просторі, висилає проміння світла. Ми тоді його бачимо. Був вибух і погас. Але, якби ми порушалися теж із скорістю світла, тоді ми бачили б цей вибух вічно, хоч насправді він існував тільки уламок секунди.

– З цього виходить, що коли летимо із скорістю, близькою до скорости світла, наприклад, годину, – заговорив я, – то цей час насправді може бути недійсний. Він може виносити дві чи скільки там секунди.

– О, так, – підтвердив Семен. – Нам годі визначити його справжню вартість, бо для одного дослідника це година, для іншого, як кажеш, дві секунди, а для третього тисяча років. Я вже згадував вам про це.

– Не розумію, – призналася Гаська.

– Теорія Ейнштейна ще досі не провірена в усіх подробицях. Теж і нові, молодші досліди невідомі нам у практиці: фальшиві вони, чи правильні. Проте може бути й таке, що коли мчати із скорістю, близькою чи рівною скорості світла, то рік у просторах може означати на Землі кілька століть. Або простіше: уявіть собі, що з Землі вислали ракету у простори, і вона порушається з «присвітляною скорістю». Тоді час, міряний на ракеті годинниками, пливе поволіше. Коли б на ракеті летіла дівчина, а на Землі залишився її коханий, вона змірила б годинником, що летить два місяці, і час їй вертатися до свого хлопця. Але, прибувши на Землю, вона побачила б, що там різні речі змінилися, а її коханий помер тому сто років, переживши вісімдесятку.

– Що ти верзеш? – наче б ображено заговорила Гаська. – Ми не такі наївні! І твої жарти тут цілком не на місці!

– Я не жартую! Я розповідаю вам тільки непровірену теорію. Інша справа, що час на годиннику не є той самий, що час живої істоти, або, як його звуть, час біологічний. Час життя організму є незалежний від того, чи людина порушається із скорістю світла, чи лежить на канапі в Києві чи у Львові. Бо тут важать процеси старіння в комірках організму. Отже ми не знаємо, що буде діятися з організмом, коли він приймає скорість світла. Що станеться з молекулами, з атомами, а далі з діянням людських органів і з психічними, нервовими й іншими системами.

– З цього висновок, що ми за місяць-два такої подорожі рискуємо повернутися на Землю старими людьми?

Семен розклав руки:

– Рискуємо!

– Скільки днів ми вже поза нашою планетарною системою? – з тривогою спитала Гаська.

Я глянув на неї: її уста були затиснуті, наче б переживала страшну трагедію.

– Три дні, а, згідно з теорією, це три земних роки, – відповів я.

Семен мовчав.

Тоді Гаська підійшла до дзеркала і почала пильно розглядати своє обличчя.

– Теорія недоказана! – докинув Семен.

Аналіз Гасьчиного обличчя дав заспокійливий вислід. Дівчина спокійніше заговорила:

– Мабуть, усе це байки. Я не бачу на собі ніяких змін!

– А ми? – кинув я.

Гаська глянула на Семена, опісля на мене.

– Не змінилися. Теорія фальшива!

Проте в наступних днях вона більше часу витрачала при дзеркалі, шукаючи, мабуть, за першими зморшками – ознаками теорії Ейнштейна.

Чергуючись, ми провіряли положення московської ракети. 5-го червня я записав, що вона перейшла межі нашої Сонячної системи.

Але що таке дата? Вона дійсна не тут, а на Землі. Я пишу щоденник, проте мої календарні дати устійнюю за годинником і щоденними записами бортової книги. Це не так просто, бо тут нема ні дня ні ночі.

Починає бути скучно. Для розваги кожного ранку одягаю магнетичні черевики і бігаю по стінах і стелі нашої «Сороки». Це моя руханка. Семен просить тільки, щоб я не порозбивав тендітних апаратів. Два дні пізніше почали цю руханку Гаська й Семен. Ловимо одне одного на стелі, плигаємо і звисаємо в нашій безтяжкости в різних позах, набираємо справности вдержати доземний напрям тіла, хапаючи за вистаючі предмети, або відштовхуючися легко від стін чи стелі.

Вечорами часто розмовляємо про теорію Ейнштейна. Одного календарно-земного вечора Гаська довго мовчала, а опісля заговорила:

– Я читала колись легенди індіанських тубільців Гватемали. Не пам’ятаю цілої історії, але пригадую собі початок одного з тих переказів. Він починається так: «Був у давнизні один день, який тривав багато століть». Які таємниці криються у старих народних переказах! Чи не є вони забутими останками далеких історичних подій, або натяками на давні культури та знання, що не дотривали до наших часів і лягли під ударами таємничих катастроф? Чи хтось невідомий переказав нам у старих легендах велике знання минулого? Те знання, до якого ми сьогодні доходимо, але іншими шляхами? Античні греки дійшли до правди існування атомів не математичними рахунками і не шляхом фізичних і хемічних дослідів, а чистим розумуванням. А може, знання старинних греків – це тільки відгомін невідомих нам подій і знань?

Семен присвячував багато часу помірам галактики. Він наводив на папір мапу деяких частин зоряного неба і зміни, які на ньому заходили, коли ми міняли наше положення у просторі. Коли Сонце змаліло до зорі першого ступеня, ми опинилися у проваллі Всесвіту. Згодом годі було розпізнати наше Сонце. Довкола стояла безмежна порожнеча, і до інших сонць було так далеко, що людський ум не міг тих віддалів зрозуміти. Ми оперували цифрами, цілком чужими нам і нашій уяві: сотнями світляних років. У таких масштабах які ж мізерні виглядали проблеми нашої Землі! А все ж на цій загубленій у космосі порошинці існували війни і несправедливість, і будуть існувати, поки людська сила не зітре з обличчя землі Московську імперію.

Ми почувалися гордими, що тією силою могла бути збігом дивних обставин тільки Україна, а зокрема ми, яких доля вибрала для цієї мети. Так отже Україна стала питанням не тільки українським, як це було перед сто роками, і не вселюдським, як п’ятдесят років тому, а справді питанням космічним!

Часами, у тиші так званої ночі, тобто нашого спочинку, ми вслухувалися у ледве чутні пошуми, що доходили ззовні. Це «Сорока» попадала на шлях мікроскопічних метеорів, які вдаряли в її поверхню. На щастя, досі ми не стрінули ні одного великого ні малого небесного тіла, що блукають просторами. Воно могло б пробити спіни нашого космічного корабля та знищити нас за уламок секунди. Але, як запевнив нас Семен, такий випадок міг би трапитися за мільйони років подорожі по Всесвіту. Такі астероїди велика рідкість у безмежному просторі, як рідкістю є сонячні системи і їх планети.

А ворог наближався до нас дедалі ближче і ближче, ми могли його бачити вже електронним телескопом.

– Доведеться вступити в бій! – рішуче промовив Семен. – Вжиємо ту саму зброю, що останнім разом. Вона випробувана.

Але вже другого дня справи ускладнилися. Гаська відкрила на радарі невідому масу перед нами. Вона була відносно далеко, і годі було устійнити, що це таке. Тож ми напереміну стежили тепер за московською ракетою позаду і за незнаною масою попереду.

До зустрічі з ракетою ми мали ще чимало часу, але таємничий предмет цікавив Семена неспівмірно більше. Він просто не відступав від приладів, якими хотів розпізнати, ворог це чи щось інше.

Уже другого дня Семен знав, що це є велетенське небесне тіло, яке порушається в тому самому напрямі, що й ми, тільки з дуже малою скорістю. Можна було передбачити, що за три дні ми зустрінемось з цим велетенським астероїдом.

Згодом ми могли приглядатися йому на екрані телевізійного апарату. Небесне тіло було темне і мало нерегулярну довгасту форму та оберталося поволі довкола своєї осі. Це було загублене тіло, що перед мільйонами років відірвалося від своєї сонячної системи, може, з причини якогось космічного катаклізму, а може, викинене своїм сонцем, не ввійшло в його орбіту. Тепер мчало воно у безвісті, темне і мертве, самітня маса матерії в безмежних, вічних просторах Усесвіту.

За кілька днів ми наблизилися до блукаючої зорі так, що мусіли зменшити нашу скорість і достосуватися до її скорости. Так ми могли летіти біля неї, дослідити її, а може й осісти на ній, якщо б знайшли місце причалу.

Одночасно зросла небезпека від ракети. Вона не сповільнила своєї скорости, а тим самим наближався день бойової розправи з ворогом. Ми мали зброю, але чи ракета не має відпорних і оборонних засобів проти нас? Може, тонкий струм світла не вразить її смертельно?

Цього ми не знали, і тому мусіли придумати способи оборонити себе у випадку непридатносте нашої зброї. Порятунком могла б стати блукаюча планета, на якій ми могли б сховатися, як це було на Місяці.

Найгірше було те, що ми ніяк не могли передбачити, коли наступить зустріч з ракетою. Ми обрахували потрібний нам день згідно з земним часом, але в обрахунках натрапляли на відхили. Семен хвилювався, а то й лютував, так що ми й не говорили до нього. Врешті він підвівся від своїх розрахунків:

– Чужий світ, в якому знаходимось, не дозволяє орієнтуватися в майбутньому. Ми звикли, що час на Землі йде від минулого по-через теперішнє до майбутнього. Тут усе інакше. Як би вам пояснити? Тут час не йде у знаному нам напрямі, а якось інакше, навскіс чи вбік.

Він зрезигновано махнув рукою.

– Цього і словами не можна вияснити. Мішається дійсне з недійсним, минуле з майбутнім. Дійсність і сон розділені на Землі. А тут вони нерозгадно помішані. Нема для нас розв’язки!

15

Кожний з нас кілька разів денно споглядав на екран телелюнетного бачення. Триклята московська ракета поволі, але постійно наближалася до нас.

Ми мали дві можливості: ждати, аж ракета наблизиться на таку віддаль, яка дала б нам можливість обстрілу, або самому приспішити реченець бою, зменшуючи швидкість нашого льоту. Семен не міг рішитися, маючи, мабуть, якісь причини, що їх затаював від нас. Врешті й не диво, на ньому спочивала відповідальність не тільки за наше життя, але і за успіх нашої виправи в космос. Наша невдача була б історичною катастрофою України, від нас залежала доля мільйонів земляків, що жили на нашій далекій тепер планеті, та, що більше, може, й майбутнє багатьох поколінь українського народу.

Врешті одного ранку Семен сів при екрані й почав докладні поміри й обчислення. Ми поводилися тихо, а коли мені вихопилося голосніше слово, Гаська прикладала палець до уст, щоб я мовчав.

Врешті Семен підвівся:

– Починаємо, друзі! Ракета наблизилася і є в межах діяння нашої рушниці.

Ці слова були для нас визволенням з нервової напруги останніх днів. Гаська стрибала з радости, і мені мало що бракувало, щоб я вхопив у рамена їх обоє.

Нарешті! Рішається!

І я, здержуючи радість, промовив штучно поважним голосом:

– Бути або не бути! Запам’ятайте собі, друзі, це слова, що їх сказав Панько в найвідповідальнішій хвилині свого життя!

– Панько завжди думає, що ми дурні! – заговорила Гаська, звертаючися до Семена.

– Що? – спитав Семен, який і не слухав того, що я сказав, затоплений у своїх роздумуваннях.

– А то чому? – спитав я.

– Тому що «бути, чи не бути» відомі слова Данте! – відповіла Гаська.

Тепер я попав у лють.

– А ти думаєш, що я дурний?! Це сказав не Данте, а Шекспір, і то ще за свого життя!

Гаська захихотіла з радости. Лукава дівчина! Я запізно похопився і дав себе вивести в поле. Але прийде і на неї час!

– Тепер слухайте уважно! – не помічаючи нашої любої розмови, заговорив Семен. – Ти, Гасю, стеж пильно за скорістю ворога. Що п’ять хвилин подавай мені віддаль від ракети в тисячах кілометрів. А ти, Паньку, бери рушницю і на мій наказ починай обстріл. Починаємо!

За хвилину Гаська подала:

– 325!

Це означало, що ракета віддалена від нас на 325 000 кілометрів. Я сидів при задній стіні, біля екрану, з рушницею в руках. Стрілятиму сконцентрованим струмом світла. Зброя, що не заводить! А коли йдеться про ракету, то мікроскопічно малий струм стопить її поволоку і спричинить вибух атомового набою. І кінець!

Я прицілився за допомогою помірових апаратів і ждав.

– Готов?

– Готов!

– Стріл!

Я натиснув язичок рушниці. Семен глядів пильно на ракету крізь телескоп.

– Ще раз!

За хвилину Семен схвильовано наказав:

– Постійний обстріл!

Це означало, що маю пустити у ворога безпереривний струм світла.

Семен мовчав, стежачи за ракетою.

– 298! – зголосила Гаська.

Семен відхилився від апаратів.

– Залишім це. Ракета має охоронні засоби проти нашої зброї…

Збентежені, ми стояли тепер у гурті, близько одне одного, наче б таким способом хотіли відвернути небезпеку.

– Поодинокі постріли, – пояснював Семен, – викликали спалах і світляний ореол довкола вістря ракети. Це вже було для мене несподіванкою і зродило в мені підозру, що наш промінь світла розпорошується при зударі з ракетою. А опісля, коли ти безперебійно натиснув язичок, ореол не зникав так довго, поки ти стріляв. Отже, наша зброя не має успіху.

– Що ж робити? – спитала тривожним голосом Гаська.

Семен розвів руками.

– Поки що приспішимо наш лет! – відповів і скорими кроками подався до командного стола.

Ми поспішили на свої місця, щоб прив’язатися до крісел. Незабаром ми відчули приспішення лету, я закрив очі. Що далі?

– А може б ми залетіли на зад ракети?

Це сказала Гаська.

Хвилина – і мені наче б прояснилося в голові.

У той момент Семен схопився з місця.

– Славно, Гасю! – скрикнув радісно і вхопив її в обійми.

– Пождіть, пождіть! – залепетав я і підбіг до них. – Це знаменита думка!

Тепер ми почали нараду.

Ми помітили, що ракета не повторює наших рухів негайно, вона потребує деякого часу, щоб докладно летіти за нами. Виходить, що при скорій зміні нашого напряму вона може згубити нас. Ми могли б, наприклад, зупинитися на одному місці і, допустивши її на близьку віддаль, скоро пересунутися вбік. Що значить – на близьку віддаль? Скажімо, приблизно 10 000 кілометрів. Тоді ракета помчить далі в космічні простори і пропаде в них навіки. Іншу думку обстоював Семен.

– А якби ми раптом зробили круговорот! Тоді б ми знайшлися позаду ракети і могли б її знищити світляною рушницею. Можливо, що вона має свій охоронний щит проти проміння тільки спереду чи з боків. 3-заду є отвори для виходу газів, і там, мабуть, годі охоронитися від проміння.

Ми міркували далі. Врешті дійшли до висновку, що друга думка краща. Бо, може, ракета таки має якісь можливості слідкувати скоро за нашим рухом, може, навіть втративши нас на момент, знайде нас пізніше. А в другому випадку ми таки вступаємо в бій і маємо можливості знищити її раз на завжди.

– Коли ми рішилися, – закінчив Семен, – то починаймо таки зараз! Я зроблю нашою «Сорокою» коло, якого промір буде великий, більш-менш сто тисяч кілометрів. Іде про те, щоб ми видержали такий закрут, тобто натиск відосередньої сили, яка при нашій швидкості буде надзвичайно велика. Усі прикріпимося до наших крісел, а якби хтось почувався дуже погано, вмлівав тощо, хай старається за всяку ціну потиснути ґудзик, що на поруччі крісла. Тоді я, якщо матиму силу, трохи випростую напрям лету.

– Як буде, так буде! – докинув я.

– Це вже ні Данте, ні Шекспір, а Панько! – злобно додала Гаська.

Я промовчав напасть, не час тепер на суперечки. Ми скоро прикріпилися поясами, зайняли вигідні позиції, я ще раз кинув погляд в сторону ворога.

– Готові?

– Готові!

Семен наставив кермо на повне коло. Я почув раптом сильний натиск дозаду, бо наші крісла ми наставили в напрямі зміненого лету. Натиск був такий сильний, що я не міг навіть звернути трохи голови, щоб поглянути, що діється з Гаською. Страшний безвлад обгорнув мене, я хотів сказати Семенові, що все гаразд, але не в силі був рушити губами. Стало важко віддихати. Здавалося мені, що на момент я втратив свідомість. Витримати, витримати! В голові шуміло, хвилинами я не бачив нічого, раз тільки дійшли до мене з мікрофону слова Семена:

– Зберіть усі сили, не піддавайтеся! Половина дороги за нами!

Пізніше я чув ще раз голос Семена, але не міг зрозуміти його слів. Щораз частіше попадав у безтяму і прокидався, час від часу чув сильне биття серця і знову западав у півсвідомість.

Врешті отямився, несподівано ожив, рушив головою, згодом рукою. Глянув в бік Семена й побачив, що він саме звільняється з крісла. Я зробив те саме. Коли піднявся, ноги вгиналися піді мною, але це було ніщо, порівнюючи з попереднім станом. Я підійшов до Гаськи і звільнив її з крісла. Вона глянула на мене непритомними очима. Я злякався. Білки були налиті кров’ю.

– Наша спроба вдалася, – заговорив Семен, – ракета перед нами. Тепер, Паньку, бери рушницю – і до діла! Поспішай!

Голим оком ми не могли бачити ракети, на це віддаль була завелика. Але на екрані ракета чітко видніла перед нами.

– Починаємо!

Я прицілився, все інше прийшло в шаленому темпі. Ледве я натиснув на язичок рушниці, як на екрані появився яскравий блиск і погас.

– Слава! – закричав Семен. – Кінець!

Ми попали в нестямну радість: обіймалися, цілувалися, стрибали.

Та ось я споважнів:

– А що, як кусні ракети потрапили чи потраплять у нас?

– Не журися! – засміявся Семен. – Вибух атомового набою розпилив усю ракету на мікроскопічно малі порошинки. Тут нема для нас небезпеки.

Тепер ми спочивали. Гаська готовила обід, ми безжурно розповідали жарти, розважалися.

– А куди ми летимо? – поставив я несподівано важке питання.

Але Семен засміявся. Ще трохи, і він провірить напрям і скорість. Найважливіше, що ми позбулися ворога!

Не зважаючи на радість перемоги, ми турбувалися здоров’ям Гаськи. Вона ледве трималася на ногах, і було ясно, що цю пригоду вона відлежить кілька днів. Тож ми поклали її в ліжко і сиділи біля неї, розважаючи її дотепами.

– У тебе гарні очі стали! – жартував я з її перекривавлених білків.

– Твої ще кращі! – відповіла й подала мені дзеркало.

Я глянув і остовпів. Мої очі справді виглядали ще гірше, як її. Крім цього, під очима в мене були великі синяки. Проте я почувався бадьоро, й усі ми були повні надій.

– Погляньте, де є мандрівна планета. Ми цілком забули про неї! – пригадала нам Гаська.

Семен підійшов до радарного екрану.

– Наш бойовий маневр віддалив нас від неї. Але тепер наближаємося знову, і було б доцільно провірити, що воно таке.

По хвилині праці промовив:

– Завтра ми зустрінемось з нею. Побачимо, чи зможемо на ній осісти.

Другого дня ми всі вдивлялися в екран. Вже здалеку було видно нерівну, з горами й долинами поверхню цього незнаного небесного тіла. Ніякі хмари ні мряки не заслоняли нам виду. Проте подробиць поверхні ми не могли побачити, бо довкола царила темінь, тільки легко освітлена зорями. Не було ні тіні, ні світел, і тому поверхня мандрівного тіла виглядала пласкішою, як, певно, була насправді. А втім, наш зір привик уже до того космічного освітлення, що подобало на наш глибокий сутінок.

Семен зменшив скорість «Сороки», щоб наблизити її звільна до Бурлаки, як ми назвали цю незнану появу. Після полудня ми летіли вже над нею й шукали догідного місця для осідки.

– Ось тут! – завважила Гаська. – Бачите? На цій гладкій рівнині можемо осісти.

– Справді догідне місце, – сказав я, і Семен погодився.

«Сорока» обнизилася поволі, і під вечір ми осіли на твердому ґрунті.

– Усе гаразд! – обізвався Семен. – До завтра будемо відпочивати, а після сніданку рушимо в терен. Усі спати!

Коли я засинав, раптом обізвалася Гаська:

– Знаєте, панове, новину? Показник К7 вказує на число 150!

– Неможливо! – схопився Семен і побіг до апарату. – Справді, ми осіли, мабуть, на чистому К7!

16

Ми вийшли з «Сороки», обережно ступаючи вперед. Наші огрівані простірні одяги не дозволяли нам відчувати холод, хоч довкола нас, згідно з даними, що їх провірила Гаська, панувала температура космосу – біля 250 градусів Цельсія понижче зера. Атмосфери не було тут ніякої, повна порожнеча. Семен бажав довідатися, чи десь у глибоких проколинах не залишилися останки газів, що, може, перед мільйонами років були атмосферою.

У сутінку не можна було бачити докладно, як далеко від нас підносилися вгору пошматовані скелі. Тільки за допомогою сильних рефлекторів ми розпізнавали жовту землю і сіре каміння, що сумно стирчало з холодній порожнечі мертвого небесного тіла.

Мабуть, Бурлака мав більш-менш таку саму величину, як наша Земля, бо ми порушалися нормально, тобто тягар нашого тіла не був ні більший, ні менший, як на Землі. Ми йшли обережно, готові на всякі несподіванки, а Семен уважливо досліджував радіацію К7. Він розглядав пильно проби скель та ствердив, що це цілком невідомі мінерали. Але кожний з них виявляв великий відсоток К7.

Недалеко від «Сороки» детектори виявили майже стовідсотковий К7.

– Це просто неоцінений скарб для нас! – радів Семен. – Заберемо з собою все, що зможе вмістити «Сорока».

І ми почали працювати. Ломами й лопатами згортали каміння, наповнювали ними пластикові міхи й носили до магазинів на «Сороці». Утруднювали нам працю наші одяги, але на це не було ради.

У перервах ми познайомлювалися з вислідами розшуків і аналізів, які виконувала Гаська. І так ми довідалися, що Бурлака не має магнетичного поля, подібно як наш Місяць, що склад хемічний його поверхні не відбігає багато від складу Землі, тільки відсоток важких мінералів є вищий, як у нас. Радіації, шкідливої для людини, тут не було зовсім.

– Ідилічне життя! – засміявся Семен. – Якби тільки було повітря і трохи тепліше!

– О, багато дечого потрібно! А вода, а рослини, звірята, життя взагалі? Тут же повна пустеля.

Та тепер ми не мали часу на розмови. Семен підганяв нас у роботі.

– Скоріше, скоріше! Ми знайшли К7, і тепер наше завдання простіше: якнайскоріше повернутися на Землю, до дядька!