Текст книги "Спалах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

БЕАТРІЧЕ: СУТІНКИ, ХОЛОД

Стара Беатріче натягає ковдру на очі й теплим подихом зігріває себе.

Стара Беатріче намагається заснути і сном втамувати голод.

Вона також думає про річку, береги якої вкриті зеленими лозами, а на лозах птахи і мушки барвисті, Беатріче пливе в голубому човні, пливе течією ріки і радіє ранковому сонцю, легенький туман клубочиться над водою, і тіло її таке ж легеньке, таке викохане й випещене, і кожен рух її – се помах крила пташиного…

Тільки уява її на цьому й закінчується, на більше вона не здатна, всеньке своє життя пробує вона дізнатися: а що далі? – і ніколи це їй не вдається. Залишається вона в тому човні на віки вічні серед зелених лоз, серед пташок, сама наче пташка…

Та це ще не сон, це звичайна дрімота. І знову вона скулюється від холоду, і голодний живіт її втягує в себе ковдру, втягує кімнату, цілий будинок разом зі скрипучим флюгером на вершечку.

– ах як хочеться мені їсти —

– ах як хочеться мені тепла —

– ах чому я така стара – не потрібна нікому.

Місяць у вікні, стогне самотній лис

я затуляю вікно: твій палець по шибі гуляв тут колись

опівночі я затуляю вікно

на підвіконні вмирає бджола

сюрчить трава і кумкає озерце на пустирі

я затуляю серце прозорим крилом бджоли

чую – ПОВЗЕ ДО МЕНЕ КРІЗЬ СТІНИ САМОТНІЙ ПОРАНЕНИЙ ЛИС.

Сад з головою, повною птахів, глибоко вдихає і видихає нічне повітря. Над деревами і дахами пливе дощ і думає собі – чи піти йому вниз, чи не піти…

Беатріче вилазить з постелі, суне до шафи і порпається в шматті. Знаходить бавовняну хустку з безліччю дір і обв’язує нею крижі. Знову лягає в ліжко. Під ковдрою задирає сорочку і чухає стегно, а воно ще дужче свербить, і пальці ковзають по спітнілій гарячій шкірі. Нарешті стегно заспокоюється.

Завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра завтра

Багато років тому вона зводила з розуму своїх коханців. Молодий Дж. М. сконав-таки на ній, на її тілі, знемігши від надміру любові. Спочатку Беатріче помітила в куточку його вуст тонесеньку цівочку крові. Кров витекла на підборіддя і капнула їй на шию, але він так розшаленів, що зовсім перестав бачити під собою жінку, чути її крик. Раптом побачив перегони – його здоганяють, він мчить щодуху, кінь сопе, і клапті піни розлітаються на боки, втечу, втечу, втечу…

Тоді йому з рота – цілий потік крові. Рот перетворився у велику червону троянду… втечу втечу втечу втечу втечу втечу… втечу?

Я зводила і розводила ноги, усе своє життя тільки те й робила…

А потім усе те згасло, і вже років зо двадцять вона живе спогадами, інколи проведе рукою по животу, натисне пальцями там, тут, нічого не чує, натисне сильніше там, тут, нічого не чує, тихенько плаче, пальці біля ніздрів – запах гострий, пальці поверх ковдри – запах дощу, пальці на стелі – запах павуків.

Зводила ноги, розводила… Впускала в себе місяця, випускала…

Дощ подумав: десь далі впаду. Сад подумав: заснути, чи що? Озеро кумкало, кумкало, трава сюрчала-сюрчала…

завтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтра

Підійшли чиїсь босі ноги до дверей. Двері насторожились, настороження передалося стінам, стеля вигнулась.

Хто там? Так пізно. Беатріче хоче спати.

завтрапомиюсязавтрапомиюся… трапоми… ми……….

Впаду не тут, впаду зовсім-зовсім далеко, думав дощ, я не можу падати там, де повертаються спогади.

– Беатріче, відчини!

Чий це голос? Може, це двері? Може, підлога?

– Беатріче, відчини!

Вона зірвалася з ліжка, якась чародійна сила підхопила її, кинула до дверей, двері – рип.

– Хто?

Але чому вона питається – вона ж знає, хто це.

Перед нею сивий згорблений чоловік, він пройшов далеку дорогу, і одяг його зотлів, а ребра випинаються, наче штахети…

………. цілий ряд штахет….. за парканом город….

…на городі мак і паслін… висока конопля… і маленька

Беатріче… присідає до землі, ховається… чийсь голос:

– Беатріче! Беатріче!

– Що? – питає вона.

– Беатріче, – каже голос, – я прийшов до тебе.

– Ах, я бачу-бачу, ти прийшов до мене такий втомлений, ти прийшов до мене, такої втомленої… Ти знайшов мене через багато років, як знаходять давно загублені речі, про які вже почали забувати, тільки це даремно, камінь не випливе з дна на поверхню, камінь обростає мохом, стає слизьким, чоловік, переходячи ріку, стане на камінь і послизнеться, набере в рот води – захлинеться, попливе його тіло за водою, камінь заплаче, камінь не хотів так жартувати, камінь заплаче… чекаміньзаплаче…

– Беатріче, Беатріче, я йшов до тебе багато років. Дивися – одежа моя зотліла, ноги мої порепали, рот мій висох, очі мої запалися, очі мої зчорніли, очі мої горопашні…

– Ні, ні, ти помер! Ти помер так давно, що я вже й забула. Ти не міг повернутися. Ти лише тінь, яка чомусь рухається сама по собі.

– Беатріче, засвіти і побачиш – я не тінь!

Беатріче запалює свічку.

– Так, ти не тінь. Але ж ти вмер. Вмер давно.

– Хіба?.. Я вже не пам’ятаю цього. А ти… ти мої вірші… пам’ятаєш?..

– Так.

– Розкажи хоч один…

– «До мене прилинь, Беатріче моя…»

Все її тіло гойдаєтья, свічка гойдається, і кімната гойдається.

– «До мене прилинь, Беатріче моя…»

Тоді він рятує її:

– «Де маки цвітуть і птахи співають…»

І їй так ніяково, їй здається, що це вже не вона, бо тая Беатріче, якій присвячено стільки сонетів, померла в один день із їхнім творцем. Їй хочеться сказати йому щось таке лагідне і тепле, але вона не може відшукати слів.

– Ти повернувся? – питає вона, бо нічого іншого не спадає на думку.

– Я повернувся до тебе, тільки до тебе.

– Звичайно, я вже не та. Ти міг повернутися лише до мене, а не до поезії, бо в мені вже немає поезії. Подивися на мене – я вже не крию в собі нічого таємничого, я вже стала такою звичайною і непомітною, як і оце от крісло, на яке ти сів, як оцей от стіл, на який ти поклав свою руку, і до того ж я відчуваю голод і мені зимно.

Тоді він виймає з-за пазухи засохлий хліб і подає їй:

– Бери. Коли я до тебе йшов, мені подавали милостиню. Я не відмовлявся, я не хотів їх образити.

Беатріче гризе хліб, а може, свою старість, неміч свою…

А він розламує костура, трощить свої дерев’яні мешти і розпалює вогонь. Полум’я потріскує, облизується і вихлопує по краплині тепло.

– О Беатріче, там, в небутті, я думав про тебе. Шукав у своїх віршах правди. Ти кажеш, що вже нема в тобі нічого таємничого… Але це не так. Для мене ти така ж таємнича, як і раніш. Адже я ніколи тебе не бачив оголеною. Не цілував. Я любив тебе, але не торкався. Ти оголювала своє тіло перед стількома… Тільки я, я один тебе не бачив. Я згадував свої вірші і бачив, що обманював сам себе. Я ліпив твій образ з уяви. У моїх віршах про тебе є все і тільки тебе нема. Тоді я зрозумів, що мушу тебе побачити всю, яка ти є, і поставити все на свої місця. І тому я повернувся. Пройшов далеку дорогу, щоби уздріти твоє тіло…

Беатріче жахається, кришки хліба сиплються їй з губ, руки тремтять, вона затуляє рот, щоб не скрикнути.

ДЕСЬ ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, КУДИ ВЖЕ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СПОГАДИ, ПАДАЄ ДОЩ…

– Ні-ні, як ти посмів!

завтрапомиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся

Кум-кум озерце, сюр-сюр трава.

завтра завтра завтра порубаю стола порубаю крісло

завтра завтра завтра нагрію води помиюся

– Беатріче, я пройшов таку дорогу, я весь зотлів, я весь як збитий в купу порох. Вітер дмухне – я розвіюся.

Знову свербить стегно ах як воно свербить спітніле слизьке стегно станеш на нього – послизнешся вода заллє рот – захлинешся В РОТІ РОЗКВІТНЕ ШКЛЯНА ТРОЯНДА

Рожевий човен посеред води, і я в човні. Лози над берегом. Птахи. ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ ЯКА Я ПРЕКРАСНА ЯКА Я ХУПАВА! Там, де маки цвітуть, там, де птахи співають. ТІЛО МОЄ МОВ СОНЦЕ – ОЧІ ЗАСЛІПЛЮЄ. Молодий Дж. від надміру любові такі шалені перегони – втечу втечу втечу

– Беатріче, зжалься наді мною!

– Господи! Як ти можеш таке просити! Як ти смієш?

– Беатріче, я не бачив твого тіла, я не бачив його ніколи. Дай провести по ньому рукою І цілувати там, де проведу рукою!

– Змилуйся! Як ти можеш? Я не дозволяю просити в мене таке. Минуло стільки років. Давно вже ніхто не бачив мого тіла, навіть дзеркало.

Ах, як я покажу йому себе? Я стара і така страшна. Шкіра моя зморщилася, вся в пухирцях. Куди позникали золотаві волосинки, що її вкривали? Вони посіріли і посмутніли… колір мого тіла став білий-білий, наче папір… такий неприємний колір… ноги вкрилися бридкими синіми жилками…

– Беатріче, ти не проженеш мене, ти пожалієш мене.

– Звідки тобі відомо, чи я пожалію тебе? Ти гадаєш, я плакала, коли конав молодий Дж.? Або коли вмирав мій чоловік? Ні, я не плакала…

– Не наговорюй на себе, Беатріче. Все це неправда. Я бачив, як загинув молодий Дж. М. Його було убито!

– Неправда! Він помер у моїх обіймах!

– І ти ридала за своїм чоловіком і губи свої кусала!

– Неправда! Я його ненавиділа!

– Ха-ха-ха-ха! – він сміявся.

– Іди геть! Я не хочу тебе слухати! Іди геть!

– Беатріче, схаменись!

Вона розмахувала руками, вона метнулась до дверей, і раптом сорочка її зачепилася за щось, і поношене полотно розірвалося і сповзло з неї, і блиснуло її тіло, наче стилет.

– А-а-а! – закричала в розпачі.

…………….а він розкритими від подиву очима впивав її тіло – молоде помаранчеве тіло, ще ніким не надкушене, таке гладеньке, мов алебастр, таке солодке і таке палюче.

– Це не я! Не я! – кричала вона від жаху. – Я стара і мерзенна! Це не моє тіло! Хто мене підмінив?

А він:

– О ні, це ти, це ти – я знаю! Такою тебе я бачив у снах! Ти така, як я хотів!

– Не дивись на мене! Ради всього святого не дивись! Це не я! Це жарти диявола! Моє тіло заповзло салом, воно побіліло і обвисло! Це все диявол!

Але він уже стояв на колінах, і обмацував її руками, і шепотів молитву чи вірші свої, вона вже не чула, раптом голова пішла обертом, і повалилась вона додолу, все ще не розуміючи, як її старе і плюгаве тіло раптом омолодилося.

………ні-ні, я не хочу починати все спочатку

……молоде тіло…. молодий Дж…….

…. молодий чоловік….. знову ці вірші……

Іди геть дияволе Я……………….

Іди геть дияволе НЕ ХОЧУ……

Іди геть дияволе ОМОЛОДЖУВАТИСЬ…

Іди геть дияволе

І ДО ТОГО Ж Я РОЗУМІЮ: ВСЕ ЦЕ ДИЯВОЛ!

Іди геть, дияволе, твої жарти надто жорстокі……………

Дощ повертався назад і, коли пролітав над її дахом, подумав: мабуть, впаду я тут…

А сад відповів: падай-падай,

                   сюди вже нема дороги для спогадів…

ВІКНА ЗАСТИГЛОГО ЧАСУ

Я прийшов сюди і став серед хитросплетіння вулиць, серед навали людей, дерев і будинків, щоб ворожити її іменем.

Я простягаю руку, проказую тричі:

– Ілаялі! Ілаялі! Ілаялі! – і люди перетворюються на шашіль, починають підточувати дерева, і дерева падають і не знають причини.

Зі мною коїться щось дивне: щоранку, прокинувшись від сну, я відчуваю себе росою і, як роса затьмарює своєю вродою квіти і трави, так от і я затьмарюю все живе і цю землю.

Плачте, бо, коли сонце зупиниться над головою, – роса зникне!

Я боюся сонця, часом виходжу серед ночі в сад і довго вдивляюся в холодне небо. Мені увесь час здається, ніби воно хоче мені щось пригадати чи пояснити. Пильно вслухаюся в тишу нічного неба і ловлю окремі слова, уривки речень. Зовсім недавно я почав їх записувати. І раптом зрозумів – воно розповідає мені про мене, розповідає те, що я давно забув.

А вчора я знову вийшов у сад, вслухався і нічого не почув. Виліз на найвищу яблуню, щоби ліпше чути, але небо мовчало. Просидів на гілках всеньку ніч, не зводячи з неба очей, і зійшло сонце, і вдарило мені променями в лице, і я побачив, що я вже не роса, а такий, як і всі, а може, вдесятеро гірший, і коли в мене хтось кинув каменем, я підняв камінь і поцілував його.

1

В дитинстві кожної людини був сад – власний або чужий. Ми мали сад нічий – туди, крім нас, ніхто не заходив, але ми знали, що коли хоч одного дня не побуваємо там, то він зникне і ніколи більше не з’явиться.

Це було так давно – коли ми були чисті, мов янголи, нічого не відали про кохання, але вже тулились устами одне до одного і не знали, що це таке і чи так ми це робимо, і вірили, що прийшли з казки і назад повернемось у казку, і клялись у вірності, і казав я, що оборонятиму її, маленьку дівчинку Ілаялі, від звірів хижих, духів лихих і драконів лютих…

2

Ілаялі померти не могла. Найімовірніше – це я вмер. Безліч років тому розчинився в повітрі і деколи дрібними порошинками спадаю на землю з дощем і снігом. І ніхто в світі не знає, що той дощ і той сніг – це я. Дівчата миють в мені волосся, діти ліплять з мене снігових баб, і на обличчі кожної снігової баби з’являється частина мого розпачу.

3

Мені часто сниться наша вулиця, котру я так давно покинув, але достеменно пам’ятаю її дерева, будинки і вікна. Це була зовсім маленька вулиця з одно– й двоповерховими каменицями. Все, що відбувалося за стіною бодай однієї з них, одразу ж ставало відомим для всієї вулиці, аж до деталей.

Влітку вікна моєї вулиці зеленіли й розквітали цикламенами, азаліями, примулами, шпарагусами, а взимку вимощувалися ватою і притрушувалися кольоровою фольгою. До верхньої частини вікна підвішували пампулястих янголів з білими крильцями, а на Різдво проти вікна ставили ялинку. Коли темніло, всі вікна затягували фіранками, але те, проти якого стояла ялинка, завше світилося й манило нас, малих, до себе. Кожен міг прогулятися вулицею і порівняти, чия ялинка краща. А кращою вона була тільки в пана Мандрика, котрий невідомо яким чудом зберіг довоєнні іграшки. Таких не мав ніхто. На ялинці пана Мандрика красувалися принци й принцеси в розкішнім вбранні, райські птахи з пухнастими хвостами, іскристі круглі бані, а ще казкові цукерки, якими ніхто з нас ніколи не ласував і про які ми не раз сперечалися, чи то часом не порожні обгортки. А ще на ялинці було повно малесеньких чепурнесеньких янгеликів та херувимчиків, а під ялинкою стояв святий Миколай з повною торбою подарунків. На ньому був розшитий золотом синій жупан, підперезаний золотим широким поясом, а з-під жупана визирали червоні шаровари. З довгими білими вусами він скидався більше на запорожця, аніж на святого. До Миколая ми відчували незмірну повагу, писали йому листи, в яких клялися бути чемними і слухатися батьків, а в кінці листа, ніби між іншим, називали подарунки, які б нам хотілося отримати. Зате Діда Мороза ми повністю ігнорували, ані на мент не вірячи в його існування. Одного разу мій дідусь, коли мама купила Діда Мороза, щоб поставити під ялинкою, здер йому бороду, підкоротив кожуха, валянці переробив на чоботи, а з шапки пустив червоного шлика. Тепер і в нас появився святий Миколай. Побачивши таке диво, небавом уже вся вулиця забігала до нашого діда, щоб і собі перейняти досвід. А проте наша ялинка не стала від того кращою за Мандрикову. І ми й далі вистоювали у нього попід вікном.

Я довго опирався бажанню провідати сонну стареньку вулицю, я боявся застати її не такою, яку пам’ятав і яка з’являлася у моїх снах, боявся, що не побачу зелених парканів, бо мали б їх замінити металеві сітки, боявся, що пропали уже й ті дерева, на яких щоранку вуркотали горлиці… А найбільше боявся асфальту, який ув’язнив її лоно…

До останнього менту вважав за безглуздя з’явитися на Голубій. Дорога, що вела туди, була незнайома, жодна з тих вуличок, що прямували до моєї, не зберегла себе в тому вигляді, в якому мені пам’яталася, і це сповнювало розпачем. Не було жодної надії, що Голуба вистояла, що не торкнувся її все зростаючий і зростаючий рівень нашого добробуту.

Тому я не повірив своїм очам, коли нарешті вийшов на Голубу. Мені здалося, що це тільки продовження сну, бо в житті такого не буває – моя вулиця мало чим змінилася за цілих двадцять літ. Властиво, можна сказати, що вона взагалі не змінилася, бо дещо тільки посіріла від старості, може, трохи більше облупилася, але й далі зосталася такою ж тихою і замріяною.

Кілька бабусь під парканом на лаві жують теплі м’які слова, гладять мене зацікавленими поглядами, покашлюють… Якщо я спитаю в них про Ілаялі, то побачу тільки здивовані обличчя… Тут ніхто нічого не може знати про Ілаялі, бо цим ім’ям нагородив її я.

Будиночок вугляра зберіг свою запущеність і непривітність. Дикий виноград намагається все приховати, але йому це вдається лише частково. Як і раніше, в хащах дикого винограду гніздяться горобці і заливають вулицю своїм голосним цвіріньканням. Що мені сказати, коли я зайду досередини? Хто я такий? Контролер своїх снів?.. Якщо я пригадаю їм себе і вони впізнають мене, то не промовлять нічого. Не захочуть зі мною говорити, щоб не ворушити давніх ран.

Але людина, яка з’являється тут вперше, повинна хоча б справдити число будинку, перш ніж зайти. Я вчасно зупиняюсь і задираю голову. Таблички на стіні не видно, вона під виноградом. Якщо я не хочу, щоб мене розсекретили, то повинен запитати у цих бабусь, де тут число сім… Хоча… чи впевнений я, що саме сім?.. Краще я запитаю про цей будинок, а тоді кивну головою – якраз він мені й потрібен…

А нащо вам цей будинок?.. Що за дурне питання? Дурне, бо я його не передбачав. Тепер мушу пояснити, що я з газової контори… Правда, коли я був малим, то газу ще тут не було і ми палили дровами, але зараз мусить бути… Мусить?.. Вони могли відмовитись від газу… Та пізно. Ви з газової контори?.. Для чого перепитувати?.. Ой, як добре, бо в мене якраз плитка зламалась і я вже третій день… Добре, добре, обов’язково, яке число вашого будинку, так, прізвище, національність, пробачте, це жарт. Але – пані Мандрикова! Боже мій, то се ви?! Цікаво, як ваша ялинка тепер виглядає…

Хвіртка рипить точнісінько так, як і колись. Хоча ні, в неї проник якийсь дивний звук і щось мені пригадав таке, що не мало відношення ані до цієї вулиці, ані до мого дитинства, але, що саме, я не зміг второпати і про всяк випадок ще раз відкрив і закрив хвіртку, навіть не задумуючись, як це безглуздо виглядає.

Тихше, попереджають листочки, ти нічим не повинен себе видати, працівник газової контори життєрадісна людина, йому невідома ностальгія, він ніколи нічого не згадує, тому не варто прислухатися до музики хвіртки. Інакше ці бабусі здогадаються.

Добре, добре, я більше не буду.

Прохолодна мідна клямка хворобливо зойкає, двері важко подаються вперед, і я потрапляю в темні сіни, де панує запах цвілі, квашеної капусти і роздутих від напахченого нафталіном шмаття старих меблів…

– Є тут хто-небудь?

Довкола тихо і непривітно, але я відчуваю, як хтось невидимий насторожено чекає, вслухається в кожне слово моє і в кожен мій крок. Сполоханий шурхіт ковзає повз моє вухо і нишкне так хутко, що я вже не впевнений, чи взагалі його почув.

– Я з газової контори!

Нарешті чийсь захриплий голос, який міг належати й чоловікові, й жінці, вигулькнув згори, з-за прочинених дверей, і сповз по сходах до мене:

– То з газової контори! Піди відчини!

Над головою лунають важкі кроки, зі стелі сиплеться штукатурка, аж поки не починають скавуліти дерев’яні сходи, якими спускається темна важка постать.

– Добрий день. Я прийшов перевірити газ.

– Газ як газ.

Жінка, руки в боки, велика і товста, обличчя в темряві. Невже це мати Ілаялі? Щось бурчить незадоволено.

– А все ж таки я повинен перевірити. Самі розумієте – робота.

– Розуміємо, ходіть за мною.

Ми тебе впізнали, ми тебе впізнали, шепочуть сходи… Ти приходив сюди давно-давно і був такий малий і легенький, в коротеньких штанцях зі шлейками навхрест. Пам’ятаєш, як ти вирізав на нас три літери – ІЛА?.. Не бійся, ми тебе не видамо, ми вибачили тобі це, хоч і було нам боляче. Вже тих літер нема, не приглядайся, бо, коли дівчинка померла, господиня зішкребла їх. Ми питалися, навіщо вона це робить, але вона мовчала.

– Сюди.

Кімната велика й завалена всяким непотребом, повно павутиння й пороху. В кутку залізне ліжко, на ліжкові сидить сухорлявий чоловік з обличчям, що схоже на пожмаканий папір, з розбурханим волоссям і жилавими руками на колінах. Здається, це батько Ілаялі… Як про неї спитати?.. Оно під вікном на підлозі її лялька.

– У вас є діти? – киваю на ляльку.

Жінка насуплюється і цідить до чоловіка:

– Він питає, чи є в нас діти… Що йому відповісти?

Чоловік зводить голову, дивиться на мене білими, наче молоко, очима і каже:

– Скажи йому, що це його не стосується.

А жінка:

– Оно лічильник.

Я розгортаю записник, дбайливо переписую цифри і крадькома стежу за ними. Вони мовчать і не рухаються. Чекають з нетерпінням, коли ж я нарешті заберуся звідси. У них такий вигляд, наче я застав їх при виконанні якогось жахливого злочину. Чому в нього такі білі очі? Сам чорний, а очі…

– Очі… Чому у вас білі очі?

Але встряє жінка:

– Далебі, він стає настирливим. Скажи йому щось…

Вона впевнена, що чоловік її зараз скаже щось таке, від чого мене наче вітром винесе. Мабуть, це вже перевірено, бо задоволена усмішка викривила кутик вуст у чеканні насолоди. Вона переводить погляд з мене на чоловіка й назад, вона вже не вірить мені, що я з газової контори.

– Я нічого не скажу, – хрипить чоловік, – я не маю що казати. Кому не подобаються мої очі, може в них не дивитися.

Коли говорить, тіло його тремтить, а кістляві пальці з силою стискають худі коліна так, начеб уявляв собі, як душить мене за шию. Я ковтаю повітря…

– Я й не дивлюся…

– Чуєш? – підхоплює жінка. – Він дивиться на лічильник.

– Дивиться на лічильник… – повторює чоловік за нею і зітхає.

– Чи можна мені оглянути грубку?

Біля грубки я намагаюся згаяти трохи більше часу.

«Як у них дізнатися про Ілаялі?»

Я обмацую труби, дверцята, навіть попіл беру на палець і безглуздо розглядаю. Попіл гарячий, а грубка ледве тепла. Отже, в грубці не палили, а щось спалювали. Може, листи, які я писав до неї?

Ми тоді писали одне одному листи. В кутику аркуша малювали червоним олівцем великі вуста й цілували їх, надписавши: «Я тут поцілував» чи «поцілувала», перечитували вечорами і захлиналися від щастя.

– Що це за попіл? Ви спалювали папір?

– Це попіл моїх старих рейтузів, – відказує жінка і заливається реготом. Між її зубами багато слини, слина вся в білих дрібних бульбашках, все її тіло, наче настояне на дріжджах тісто, трясеться в спазмах сміху, і кожна складка на її велетенському животищі трясеться від сміху, і жмут чорних волосинок, що виткнувся з бородавки на підборідді, теж трясеться і… Господи, невже це вона породила Ілаялі?

Щось треба казати… щось казати…

– Один мій знайомий…

Вони насторожуються, не приховуючи ворожих поглядів.

– …шукає квартиру…

Вони думають: що йому треба?

– …І я… у вас нема… е-е… часом…

Перекидаються очима, наче м’ячиками.

– …кімнати?

Глухим голосом жінка проказує, наче молитву, яку щойно завчила:

– У нас… немає… вільної… кімнати…

– Шкода, – зітхаю я, – бо якщо…

– Ні, в нас немає вільної кімнати, – перебиває чоловік.

– …якщо вас тільки двоє…

– Нас не двоє.

Отже, вона жива? – мало не скрикнув я. І мені вже хочеться кинутися до них із обіймами… А сходи, виходить, збрехали? Навіщо?

– …але навіть якщо вас троє, то…

Раптом він мов шаблею:

– Нас не троє!

А тоді встає з ліжка, заточуючись. Він із зусиллям примушує себе стояти, хоч це йому й нелегко. Я мимоволі задкую до стіни.

– І не четверо, і не п’ятеро, і не десятеро!

Плює мені тими словами в обличчя, і вони розтікаються по мені, хляпають на підлогу і там перетворюються на білу слизь. Я кидаю погляд на дзеркало і не бачу там цього чоловіка, хоч воно й висить за його плечима.

– Чого ви від нас хочете? Ви з…

– Ні, я не з міліції… І не з… Я з газової контори.

– Чого ж ви тоді…

– Я ж кажу: мій товариш…

– То неправда! Чого вам треба?!

Його надтріснутий голос рветься в сухій горлянці, він змахує руками, тоді хапається за серце і важко, жадібно ловить ротом повітря. Жінка спиняє його руки – заспокойся заспокойся заспокойся…

– Хай скаже, чого йому треба!

– Він скаже, він скаже…

І її теж не видно у дзеркалі. Там взагалі нічого не видно. Може, їх не існує насправді?

– Послухайте, може, вас немає? Може, вас і не було ніколи?!

Спочатку жінка тільки мовчки дивиться на мене, а далі повертає голову до свого чоловіка і, наче домовившись із ним наперед, починають обступати мене із шаленим сміхом, розчепіривши руки. Роблять це непоквапно, відсікаючи мене до дверей, наче курку збираються піймати. Я гарячково обзираюся по кімнаті в надії схопити якусь замашненьку річ, бо мені зовсім не страшно цих старих, я впевнений, що легко дам їм раду… Хоча… хоча в цього чоловіка до біса жилаві руки…

– Ілаялі! – кричу я зненацька.

І це ім’я, яким я нагородив маленьку дівчинку, лунає, наче закляття, зрештою, таким воно і є.

Старі відскакують від мене, наче пожалені. Жінка затуляє рукою рота, і я бачу, як її очі більшають, більшають, а в чоловіка трясуться руки, він робить неабияке зусилля, щоб втримати рівновагу.

Мої руки безсило опадають, олівець глухо вдаряється об підлогу і котиться жінці під ноги, вона відступає, а записник, наче голуб, змахує сторінками-крилами і летить-летить…

– Ілаялі! Мені потрібна Ілаялі!

– Проведи його по сходах, щоб не впав, – каже чоловік.

– Але мені потрібна Ілаялі!

– …бо там темно…

Жінка йде до дверей, насторожено вичікує.

– Я не піду, доки ви мені не покажете її! Куди ви її сховали? Що ви зробили з нею?

Жінка благальним голосом:

– Слухай, скажи йому… скажи йому… хай іде…

– Я не піду… я не…

– Вона… Її нема… вона вмерла… стільки років… від неї нічого вже там не зосталося… Її могилка під в’язами… там написано… там… Йдіть!

– Там написано «Йдіть»?

– Хіба ти не бачиш – він божевільний!

– То вона мертва?!

Він сахається від мене, відмахується руками від мого крику, наче від полум’я, що обпікає його обличчя довгими язиками.

– Та це ж не вона мертва, а я! Я! Я! Хіба ви не бачите? Перед вами труп, який давно вже розклався! Ви не чуєте запаху? Підійдіть ближче! Не бійтеся хробаків – вони приручені, вони своїх не кусають!

Жінка ховає обличчя в долонях.

– Йдіть!

– Ах, ви хочете мене спекатися? Я знаю – ви спалили її! І то не попіл старих рейтузів, а попіл бідолашної Ілаялі! За що ви її спалили?

– Змилуйся над нами! Змилуйся над нами!

Вони обоє проказують ці слова невідомо до кого, але з такою вірою в голосі, що я зрозумів – ці слова не до Бога звернені.

– В кого ви просите милосердя? В диявола? Дарма! Просіть у мене! На колінах просіть, щоби я змилувався! Посипте голови попелом!

І тут я знову глянув у дзеркало і вже не уздрів там кімнати, вже нічого там не було, тільки густий сизий туман клубочився в ньому, знизу піднімалися срібні бульбашки, лопалися з глухим тріском, а вдалині зникали дві ледве видимі постаті, зменшуючись в очах. Раптом з’явилася чиясь біла вузька долоня з розчепіреними пальцями і затулила від мене ті дві постаті, а тоді й сама розчинилася в тумані, але ще перед тим, як туман мав розсіятись, там мигнули знайомі зеленаві очі, то були очі Ілаялі, і коли туман зник, я побачив у дзеркалі пустир, я відвів очі від дзеркала, озирнувся довкола і побачив лише пустир: сірі купи каміння, оплетені повійкою, оточені будяками, а над ними літали комахи, і повітря переливалося і бриніло. Високо в небі – голос яструба.

Враз у моїй горлянці розмотався клубок розпачливого вереску:

– Це неправда – вона живе!!!

Будяки осудливло закивали головами.

– То її нема?

До кого я звертався?

– І не буде ні коли-ніколи?

Яструб знову закричав, і видко було, як він стрімко падає у траву і за мить злітає вгору, а в кігтях б’ється якась тваринка і страшно пищить, і той писк нагадує мені мій власний голос, і я вже не чую під собою ніг і біжу пустирем, а назустріч мені – крислатий горіх, до гілок якого почеплена гойдалка. Колись він ріс на подвір’ї Ілаялі, вона дуже любила гойдатись. (Гойда-гойда! Вище, вище! Гойда!) Тваринка пищить так пронизливо, і мені здається, наче крізь мої вуха тягнуть цупку нитку. (Гойда-гойда! Не бійся, не впаду!) Зненацька голос яструба чую над собою і свист його тіла, що протинає повітря, а я біжу зі всіх сил до горіха в надії сховатися у його дуплі, і страх затискає в кліщі моє налякане серце, а яструб ось-ось впаде мені на тім’я, і я пищу точнісінько так, як і тая тваринка, бо вже бачу, що не врятуюся, – дупло в горіхові таке вузьке, і я ніколи не проникну в нього, а моя Ілаялі сміється: «Гойда-гойда-гойда!»