Текст книги "Спалах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

Розділ II. Золотий черевичок

Марта перед тим мешкала в братової, а після тітчиної смерті поселилася в її хаті, де колись народилась і де минала юність. Перше, що вона вчинила, це повиносила з хати весь непотріб і спалила на городі. Те величне аутодафе зібрало чималий гурт цікавих. Все, чим красувалася сміттярка на цегельні, знайшлося тут в повному комплекті. У вогні корчилося різноколірне шмаття, скручувалося, мов зсохле листя, чорний дим валив з пащек гумових чобіт і мокроступів. Зненацька вистрілила, немов спадохрон, одна з парасольок, її діри спалахнули голубим вогнем, і за якусь хвильку зостався по ній жалюгідний скелет. Вогонь реготав і сплескував руками в захваті, з якимсь невимовним тріумфом облапував кожну річ, наче коханку, і, перш ніж спопелити, ще мить-дві бавився нею, а тоді зголоднілим павуком насідав на жертву і з насолодою вгризався в її упокорене безпорадне тіло. Ось виповзла з хати пузата, розімліла від ситої дрімоти шафа, гнівно потріскувала і поскрипувала, а велетенський поточений шашелем живіт бурчав і сопів – щось там перекочувалося з боку на бік, шелестіло й невдоволено перешіптувалося. Над самим багаттям спиналася, мовби приміряючись зростом до висоти вогню, і, переконавшись, що вона таки вища, втішно крекнула. Хтось заїхав їй у потилицю, і шафа усім своїм черевом гугухнула в полум’я, причавила його до землі, що, здавалося, тут йому й кінець, але ось тоненькі язички то там, то тут, наче трава крізь асфальт, почали пробиватися на світ, а кожне їхнє лизькання залишало на шкірі шафи смоляні пасма. Хтось підважив шафу дрючком і перекинув на бік. Обсмалений животяра розчахнувся і вивалив з’їджені міллю нутрощі. Вогневі мацаки враз шугнули всередину і вишкребли все геть-чисто. Лише дві істоти дивилися на все те осудливо – крук і кіт. Обоє зіщулилися, наче сиділи не біля вогню, а серед зими на снігу і глипали триоко такими лютими поглядами, що навіть бравий вогонь знічувався й часом стелився червоним рядком по землі, чи то щоб його не було так видно, чи то показуючи свою повагу й покору лихій силі. Коли він на якийсь час затихав, добре було чути сухе бурчання кота й хиже шипіння крука, але ніхто їх не наважувавсь одігнати. Далеко пополудні вогонь з жалем попроковтував свої язики і зник, тільки безліч очей-іскорок ще зиркали з-під попелу та перебігали з місця на місце, але поживи не знаходили й гасли. Люди розійшлися, а кіт з круком ще довго чипіли задумані та похнюплені. Зі зникненням господині і її майна вже ніщо їх не втримувало на старому місці. Ще була хата, але поселилася в ній особа, до якої вони відчували тільки презирство за те, що так безжально розправилася з Маньчиним добром.

– Пішли? – нявкнув кіт.

– Пішли, – кивнув крук. І, звісивши зажурені голови, поплуганилися вони світ за очі з осиротілого обійстя.

Чорна Манька померла, але пісенька зосталася, бо, як той казав, життя коротке, мистецтво вічне. Отож не встигла душа Маньки причалапати до імлистих берегів Стіксу, а вже дітлахи розпочали нові гастролі попід вікнами. З тими концертами все ж не повелося, бо Марта повністю роззброїла наші наміри – то винесе картопляних пляцків, то цукерок, то вареної кукурудзи, ба навіть запускала нас на вишні, порічки й агрест, що просто не вкладалось у стереотипні уявлення про власника саду. А сад той був розлогий, і галуззя його вгиналося від рясних плодів. Поруч простелився город. За Маньчиних часів тут чого тільки не росло. Сплутане, скуйовджене волосся бур’яну, всякого зілля, виродженого й здичавілого, бриніло, гуло безліччю мух та комашні всеньке літо; над зогнилими порепаними яблуками, що попадали з гілок, кружляли золоті рої ос, а понад тим усім царювала млосна задуха, здавалося, повітря стало тут нерухомим стовпом і від тієї непорушності й застояності почина розкладатись, аж подих забиває. Опівдні, нагріті сонцем, вистрілювали врізнобіч насінини, їхня жовто-зелена сальва сполохувала комах, і ті злітали вгору дзумливим роєм, повним роздратованого бзикання, блискоту й мерехтіння крил. Під парканом височів пагорб, весь у густій бороді вилинялого волоття трав, збоку скидалося, наче хтось там заснув і ві сні накрився сухою травою, може, королевич-машкара, що очікує поцілунку, який звільнить його від закляття. Незрозумілий острах поселявся в душі Марти, коли дивилася на той пагорб, бачила його ритмічне дихання, а може, лише гру тіней, але поволі переймалася думкою, що там хтось таки живе і темної ночі скидає важку ковдру землі й блукає садом, заглядає у вікна, шкребеться у двері і розпачливо стогне, аж сюркотіння прузликів у нічній траві затиха і гасне. Між лопушиння й кульбаби височіла гонорова шляхта будяків, розливаючи медовий дух; пахнув холодний алкоголь м’яти і солодко дихав канупер, наче навмисне підсилюючи нудотність повітря, і кольором, і запахом схожого на позаторішній яблуковий сироп у пузатій пляшці на підвіконні – весь в павутинні і мухах. Що було їстівного на тім городі, давно вигналося в грубі стебла, мовби змагаючись, хто кого переросте, хто кого заглушить, і лише поява спільного ворога враз об’єднала їх у лютій ненависті й, скільки вистачало сили, чинили вони опір Марті, що їх викорчовувала, рвала й топтала. Наклали головами будяки, полягли зелені корогви лопухів, переламані в колінцях списи пирію – все-все було вирубане до ноги, зелена кров сочилася з ран і смарагдами виблискувала в сонці, а над побойовиськом ширяли мухи й бабки, наче зграя вороння, яке чекає свого часу, щоб випити очі. Малина в кутку городу полегшено зітхнула, звільнившись од кропиви й повійки, що густо оплела її по руках і ногах. Земля була перекопана і засіяна, і лише тоді розпався задушливий стовп повітря, звідкись узявся вітерець і розігнав мух. А невдовзі зазеленіли тут чепурні грядки, запах кмину, кропу, молодої цибулі переплівся з запахом квітів, що обступили з усіх боків подвір’я, поспиналися на паркани й розкрили свої кольорові серця перед бджолами і джемелями.

А той пагорб зостався неторканим, бо коли наблизилась до нього з лопатою, то пара розгніваних темно-зелених очей раптом блиснула з настовбурченої трави і пропекла їй обличчя. Марта на мить примружилась, та, глянувши вдруге, вже не помітила ні тих очей, ні стривоженої трави – пожухлі стебельця ліниво лежали ницьма, зморені полудневою спекою. А восени пішли дощі, розмили поверхню пагорба, і сповзла його шкура, оголивши стовчений в купу, спаралізований світ сміття. Так, начеб її одурено було невідомо ким і навіщо. Розкидала ту гору лопатою, закопала в землю вздовж паркана, вирівняла, та полегкості не відчула, навпаки їй почало чогось бракувати, може, королевича-машкари.

Те, що сталося з Мартою потім, бере свій початок від сну, який наснився однієї дощової ночі.

Снилася неділя. Ранок. Порається вона біля кухні, коли чує – хтось стукає в двері. Хто там?

– Відчиніть, побачите, – відповів чоловічий голос.

Вона й відчинила. В хату ввійшов якийсь панок у чорному фраку і в чорному циліндрі. А за ним ще двоє, так само вбрані. Усі мали дуже поважний, ледь не бундючний вигляд. Круглі животики і пампулясті обличчя. Той, що увійшов першим, був, мабуть, великий пан, а ті – менші. Цей був дуже схожий на жабу, а ті – чомусь на кротів. Вона подумки їх так і назвала: пан Жаб і панове Кротове.

– Добродійко, – звернувся до неї пан Жаб, – я, прем’єр-міністр, і мої два радники приїхалисьмо сюди з далекої Італії. Послав нас король, аби всім жінкам вашого містечка приміряли отсей золотий черевичок. Кому буде до міри, тая і стане королевою. Вжесьмо обійшли ціле місто, а це до вас приманджали, і нікому не підійшло. То чи не будете такі ласкаві та й не приміряєте?

За тими словами видобув з кишені щось таке, що враз заіскрилося й засвітилося, – золото так і блиснуло перед її очима, а діаманти й аметисти затанцювали по всій поверхні черевика сонячними зайчиками.

Хутенько взулась і тремтячими руками почала його приміряти. Так, на вигляд він був надто малий, але, на її здивування, нога вільно увійшла в черевичок. Враз троє панів нахилилися та почали обмацувати: чи тут не тисне, а чи там не занадто вільно. Виявилося, що той черевичок якраз впору. Добродії зацмокали язиками:

– Ц-ц-ц-ц! Як на вас шито! Ану, ану пройдіться. Ану поверніться. Ц-ц-ц! Ну пофортунило ж вам, га? От пофортунило! І це ж треба таке: остання хата, вже й надію втратили, га? Що ви на це?

– Та я… я й сама не знаю… Це ж тепера до тої Італії їхати, чи ж як?

– Що за питання! Звичайно, до Італії!

– Ой лишенько! Ниньки?

– Та де. Маєте час. Збирайтеся собі поволеньки, а за вами карета днями приїде та й забере. Бо як же інакше: ви ж майбутня королева! Це вам не жарти. Тут діло знаєте яке! – І пан Жаб зробив страшенно таємниче обличчя, ще й палець-ковбасу вистромив у стелю, а його очі, й без того пулькаті, повилазили з орбіт, аж білки блиснули.

– Днями, кажете? – перепитала.

– Рахуймо, десь так з тамтої неділі. Ну, на цьому бувайте здорові. Вибачайте, коли що не так, бо то всяке буває, знаєте, – говорили, тупцяючи до дверей.

– До побачення. Дякую, що зайшли, не обминули.

– Таке скажете! Служба. Хе-хе… На разі – цілую ручки. – Пан Жаб з виляском чмокнув її в ручку, а радники й собі – аж заслинилися. А вже як були за порогом, раптом прем’єр-міністр тріснув себе по лобі, та так, що циліндр злетів у повітря, й засяяла на півсвіту його ідеально лиса міністерська голова.

– Оце недотепа! Я ж черевичка забув!

– То ви його заберете? – злякалася вона.

– Аякже, аякже! Заберем. Безпремінно заберем. Не можна. Ви вже не сердьтеся. Діло таке, що…

Зняла вона того черевичка та й повернула їм, а в самої сльози ось-ось на очі навернуться.

– Ага, і ще ж не все, – нагадав пан Жаб. – Ви ж мені й не представилися. Як же вас величати? Бо король наш спитає, а ми ні бе, ні ме, ні кукуріку.

– Мартою мене звати.

– Чудово! – вигукнув у захопленні пан Жаб, а радники в долоні заплескали. Сказано – італійці. Вони такі.

– А як же вашого короля звати?

– Маріо дель Монако [5]5
  Італійський оперний співак.


[Закрыть].

І вони, ще раз розкланявшись, почимчикували своєю дорогою.

Та це ще не весь сон. Минув тиждень, другий і третій, а від короля ні вісточки. Марта вже всі очі вигляділа за тою каретою. Коли ж і місяць до краплі витік, не витерпіла, сіла за стіл та й листа написала. В Італію. В самісінький Рим.

«Шановний королю італійський!

Пише Вам Марта, над котрою Ви так гірко пожартували. Ваші посланці казали – чекай, днями приїде за тобою карета. Я чекаю, чекаю, а тут ні карети, ні фіри. Де ж це таке видано? Вже й з роботи звільнилася, й з міста виписалася. Спакувалася, зібралася – сиджу на валізах. Половину майна попродала. Думаю – нащо королеві старий креденс та всілякі там баняки, мидниці. А тепер через Вас і ніг, вибачайте, ніде помити. Курей продала, підсвинка продала – і то все за півціни. Я б і не продавала, бо ж ніби королеві й не пасує, але скажи кому: беріть задурно, то почнуть докопуватися: як? що? чого?

Отож я Вам пишу і благаю під милий біг дати знати: коли ж нарешті щось виясниться? Бо, може, мені курей і підсвинка назад пора викуповувати? Та й перед людьми незручно. Казала – в Італію! В Італію! А тут тобі сиджу ні вдова, ні заручена та й не знаю, куди вже себе від сорому діти. Слухайте сюди: зі мною жарти погані. Як не буде мені зараз одвіту – начувайтеся! Рознесу я про Вас таку славу, що й не зуздритеся. Я Вам покажу, які зі мною жарти! Я ж і в нашу газету районну можу написати. Стиду Вам нароблю на цілий світ. Ви самі гадаєте, що як Ви король, то вже пуриць великий?! Бачили ми таких! Думаєте, в мене інших женихів нема? Море! То я ж хоч на них надивилася – не кота ж у мішку купую, як оце Вас. А може, Ви страшний, як дідько? А може, Ви такий самісінько, як і той Ваш прим’єр, що мені голову закрутив. Бодай йому й очі повилазили, як те волосся вже вилізло. А я ж і не туди: чого це він черевика забрав? Обдурили мене, бідолашну! Признайтеся, що обдурили. Як признаєтесь, то нічого Вам не буде. Поплаче дурна баба та й забудеться. На цьому бувайте здорові.

Вибачайте за такого сварливого листа, бо заїла мене нудьга – далі нікуди. Та відпишіть же мені, чуєте?

          З повагою, Марта».

Минуло ще трохи часу, і з’явився у неї знову пан Жаб зі своїми радниками. Вона побачила їх – скрикнула та ну обнімати, мов рідних. А сльози як з ринви. Заводить, що хоч з хати тікай. Ледве її втихомирили.

– Запокойтеся, добродійко, – втішає пан Жаб. – Чого це ви? Ну-у… То вже й у сльози…

– Та я вже всі очі висльозила, тую карету виглядаючи. Де ж таки – зібралася, нарихтувалася, а від вас ні слуху ні духу. Та ви сідайте. Може, що перекусите з дороги?

– Та ні, ми ненадовго.

– Чого ж так? Може, хоч чаю?

– Нема коли чаї розпивати. У нас там війна затівається.

– Війна? Господи! З ким?

– Та біс його й зна. Це не моє діло. Є там маршали, генерали, нехай вже вони. У мене й своїх справ по саму зав’язку.

Передчуваючи щось недобре, вона враз зів’яла.

– А ви… ви за мною приїхали?

– Гм… – стенув плечима пан Жаб. – Це ще вилами по воді… Діло бачте яке… е-е… Як би це вам сказати…

– Та що ж? Говоріть, – вже й пополотніла.

– Вийшла, бачте, промашка.

– Що таке? Я ж на ваших очах міряла! Ви ж самі казали: пофортунило!

– Та воно так, але… черевик ми переплутали.

– Як це? Адже золотий був!

– Та золотий, тільки не той.

– Як не той? – голос її гнівно забринів.

– А так. Не той, і всьо, – розвів руками прем’єр.

– А той де?

– А той осьде.

І пан Жаб вийняв з кишені немилосердно обчовганого черевика з роззявленою пелькою. «Що воно за чудасія?» – подумала собі.

– Міряйте. Чого ви стали як укопані?

– Як же його мірять, оцього шкарбана? Той же був золотий, а цей роззявився, як жаба на купині.

– Я ж вам казав – вийшла промашка.

– Та як же можна було, скажіть на милість, сплутати золотий черевичок з оцією-о шкаралупою, га?

– Ну-ну, ви не той! Нема чого слова тут всякі… Цьому черевикові – дві тисячі років. Усі предки нашого короля за його розміром наречених вибирали. Уявляєте собі – дві тисячі років!!! Та за такий час і залізний зноситься, не то що. А він же тільки оздоблений був золотом і діамантами, а так – звичайний черевик.

– Ну добре, а де ж те золото?

– Ну, ви даєте, скажу я вам! Та в цих черевиках знаєте скільки королев переходило? Цілий полк! Ви на свої мешти за рік подивіться – на що вони будуть подібні. А тут – тисячі років!

– А ви мої мешти не чіпайте.

– Та це я до слова.

– А не треба до слова. Ич, який мудрий! У вас там що, в Італії шевців нема, щоб ті черевики підправити?

– Не можна! – замахав руками пан Жаб. – Як можна? Це ж – реліквія! Історична пам’ятка!

– А де золото й діаманти? – напосідалася Марта.

– Обсипалися.

– Обсипалися?! – вона його зміряла таким поглядом, що пан Жаб відчув себе морозивом, яке починає танути. – Ну-ну… Так-таки й обсипалися? І ніхто, бачте, не позбирав. Ну ясно – там у вас золото, певно, кури не клюють. А діамантами діти бавляться.

– Послухайте, ви ще не поміряли, а вже крик ізняли.

Марта, не перестаючи буркотіти, насадила шкарбана і тут побачила, що пальці вилізли назовні. Хотіла їх підігнути, але вже було пізно. Прем’єр-міністр вмить прискочив до неї, вийняв велетенську лупу й почав уважно роздивлятися.

– Та-ак, рівно на два сантиметри ваша нога більша. Не підходить.

– Та це чортзна-що! – вибухнула Марта. – Він же зовсім зсохся! Ви ж самі казали – тисячі років! Він же зсохся, хіба не видно? А ще ця діра! Її б зашити – мої пальці й не вилізли б.

– Як то не вилізли б? Вам би довелося пальці підгинати, а це заборонено. У нас одна вже така хитра була, що п’ятку собі трохи підрізала…

– Та що ви мені зуби заговорюєте? Шахраї! Злодіяки! Ви ж, мабуть, і сперли того черевика, а мені якесь дрантя підсовуєте! О, а це що таке? – вона тицьнула їм під очі шкарбана підошвою догори – там, хоч і слабо, виднілося витиснуте «ХАРКІВ».

– А-а, шельмеги! Пройдисвіти! Гультіпаки!

– Що? Не дозволю! – наприндився пан Жаб. – Я прем’єр-міністр!

– Відставної мазниці квач, а не прем’єр! Що тут написано скажи мені?

– Ксапкіб.

– Що-о?!

– Чого ви дивуєтесь? Це ж по-італійськи.

– Тут же «Харків» написано.

– Який ще Харків? То ж латинка.

– Та чи ти мене вже зовсім за дурну маєш, чи що? Ксапкіб? Нісенітниця!

– Це для вас нісенітниця, а для нас усе ясно. Це ім’я першої королеви, яка носила цього черевичка.

– Ім’я королеви? Бр-р-р! Оце ім’я! Та з таким іменем хіба головою в ополонку! Я б сказилася, мавши таке ім’я! Оце вже придумали, так придумали! Ну італійці, ну шельми!

– Що край – то звичай.

– А чого ж тоді ваш король так гарно називається: Маріо дель Монако? Чому він не якийсь Бдукб-дубак?

– Як ви сказали?

– Маріо дель Монако.

– Та що ви? Нашого короля звати Гуальтієро Мізіано [6]6
  Популярний італійський естрадний співак 50-х років.


[Закрыть].

Ну, тут уже Марті терпець увірвався, й вона так заїхала міністру шкарбаном по носі, що той перевернувся, мов діжка з тістом, і враз перетворився на жабу, а його радники – на кротів, і зникли під порогом. А Марта залишилася з черевиком у руці. Черевик просив їсти і плакав.

Марта прокинулась і з полегшенням зітхнула. На диво, цей безглуздий сон запам’ятався їй до дрібниць, хоча себе вона в ньому зовсім не пізнала. Ніколи ж не була сварливою бабою, не розмовляла такою говіркою. Де тільки бралися тії слова, прокльони і лайки?

Сон як сон, та Марту почала переслідувати нав’язлива думка, що хтось-таки дійсно повинен приїхати за нею, хтось далекий і невідомий. Легко дозволила заманити себе в рожеву країну марев, і поволі її уява все чіткіше й чіткіше окреслювала образ казкового принца. Йде, бувало, додому й уявляє собі небачене авто під хатою, дітвора обступила його, а неподалік її принц розмовляє з сусідами. Марево переростало у віру, і Марта, перед тим як завернути на свою вуличку, зупинялася, боячись, щоб не так скоро розвіялася ця солодка ілюзія. Коли ж заходила в хату, спазми душили горло і біль протинав серце. Падала на постіль і гірко ридала, кусаючи подушку.

Якось вона знайшла в шухляді креденса конверт. Три марки, на яких були зображені пляж, розвалини амфітеатру і Пізанська вежа, очевидно, й стали причиною того, що покійна тітка підібрала конверт на сміттярці й заховала в шухляду. Лист був з Італії від якогось Антоніо Гринюка до Богдани Зільниківни. На поштовому штемпелі стояла дата – червень 1945 року. Ту Богдану Марта пам’ятала, нічого конкретного, правда не могла згадати, крім незвичайно тлустого чорного пса на подвір’ї в Зільників. До війни вони переїхали в інше місто, а пес ще довго блукав довкола їхньої хати і розпачливо скавулів, поки одного зимового ранку не побачили сусіди його схудлий до невпізнання труп, наполовину заметений снігом.

Що спонукало Марту писати листи для Антоніо? Може, сон про італійського короля? Цей невідомий Антоніо в її уяві постав ув образі хлопчика, якого вона знала в дитинстві. Що з тим хлопчиком було, де він подівся потім – згадати не могла. Дивним виглядало те, що вона ті листи кидала в скриньку. На що вона сподівалась? Адже й відповіді не чекала, боялась її, бо могло б виявитися, що той Антоніо зовсім інша людина, ніж собі уявляла, наприклад, якийсь старий дідуган, але вперто писала, знаходячи в цьому розраду.

Розділ III. Італійський принц

Травневого полудня, коли розквітлі вишні білим полум’ям підпалили небо, до Люботина приїхав принц.

Принц був зодягнений в потертого сірого костюма, що лиснів і випинався на ліктях, а його зелений капелюх, вочевидь завеликого розміру, весь час сповзав на очі.

Він перетяв невеличку двірцеву площу й опинився у сквері. Посеред простого квітника лежав щойно повалений сірий пам’ятник людини в шинелі. Троє робітників сиділи неподалік на лавці й обідали. Старший з усмішкою щось розповідав, киваючи на пам’ятник, обидва молодших і собі всміхалися.

Пригадую цей день, коли гуляв з бабусею в сквері. Раптом я вирвався від неї і, кинувшись до пам’ятника, видерся на нього. Бабуся стерпла. Я, обережно переставляючи ноги, рушив до голови.

– Юрцю! – скрикнула бабуся. – Ану, злізай! А то що за біда!

– Та лишіть! – гукнув старший робітник. – Хай побігає. Тепер настали його часи.

– Але ж то пам’ятник! – бідкалася бабуся.

– Вже по ньому. За містом звезли цілу гору того добра. Пустили трактора – чах-чах – і купа сміття.

Я спинився, над головою. Горобці її встигли прикрасити. На лівому вусі була тріщина. Я поколупав пальцем, і вус опинився в моїх долоні. Непомітно сховав його до кишені.

– Може, вам його шкода? – підморгнув робітник до бабусі. – То ми вам зараз на машині завезем. Поставите в себе на городі.

– Скажете! Він убив мого сина.

– Де то було?

– В Кременці. Перед війною арештували студентів ліцею. За день до того, як мали німці вступити, вистріляли хлопців до ноги. Поскидали в яму і залили вапном. Там був мій син. Мав двадцять літ… Внука назвали на його пам’ять.

– Так-так… Я теж бачив страшні часи… Кажуть, він збирався усіх галичан вивезти на Сибір. Так само, як кримців і чеченців.

Якийсь чоловік спинився біля пам’ятника.

– Чий це ребйонок? Убрать немедлєнно!

– Який це вам рибйонок? – засміявся робітник. – Рибйонки у воді плавають. А це ж дитина!

– Всьо равно убрать! Хто розрешил?!

Чоловік підійшов до робітників і показав книжечку. Старший надпив з пляшки молоко і сказав, показуючи рукою на пам’ятник:

– Я вам от що скажу: лягайте, куме, собі коло свого пана та й відпічніть. Зараз приїде машина і вивезе вас на сміттярку.

– Ну, ладно. Ми єщьо встрєтімся, – блиснув очима чоловік, бачачи, що довкола вже збирається натовп.

І тут почалося таке, чого я забути не можу. Чоловік хотів пройти крізь тлум, але той став стіною і не пустив. Запанувала похмура мовчанка.

– В чьом дєло?! Што такоє?! Дорогу!

Але дороги ніхто не давав. Натомість з’явилося ледь чутне гудіння, воно поволі наростало і наростало, й ось уже вся маса народу – а з усіх боків усе напливали і напливали – уся ця маса загула водночас.

Я стояв на пам’ятникові, і мені було добре видно всю двірцеву площу. Я бачив, як люди надбігали з автобусів – автобуси вмить порожніли, з довколишніх магазинів, навіть газдині, що торгували соняхами, квітами і городиною, приставали до натовпу. А потім, гаразд і не розпитавши, в чому справа, складали дудочкою вуста і натхненно гуділи. Що в цім гудінні такого було? Чим воно їхні душі єднало? Куди кликало?

Чоловік тим часом смикався то в один, то в другий бік, але в передніх рядах стояв міцний мур з випнутими грудьми. Цей мур стояв у всі віки. І вистояв.

Бабуся тримала мене за руку й мовчала. По її обличчю текли сльози.

Зате гудів я. За нас обох. І за мого загиблого вуйка. І за хворого діда, який недавно повернувся з в’язниці й приніс мені грудочку тюремного цукру «від зайчика».

Але це тепер я знаю, за що гудів, бо тоді, звісно, я мало що розумів. Просто мені це гудіння подобалося. Воно робило мене дорослим.

– Бабусю, і ви гудіть! І ви…

А вона витирала сльози кінчиком білої хустинки і крізь сльози всміхалася.

Над’їхала міліцейська машина, і з підсилювача залунав наказ розійтися. Люди загули ще голосніше. Міліція з усіх сторін просочувалася в натовп і розпихала. Ніхто опору не чинив. Усі поводили себе цілком спокійно, мов і не до них стосувалось. А гудіння пливло над вокзалом, а народ прибував і прибував.

– Бабцю, хочу пісю, – сказав я, переступаючи з ноги на ногу.

Бабця не чула. Треба було не знати, як кричати, щоб тебе хто-небудь почув серед цього гамору.

І тоді я не витримав і вцюнявся. Спочатку потекло мені по голих ногах, бо я був у коротких штанцях, а потім розтеклося по пам’ятникові. Темна пляма розросталася на очах. Почувся регіт. Десятки рук показували на мене. Бабця глянула – й пополотніла. Схопила мене в оберемок і понесла просто на тлум.

Довкола лунав голосний сміх впереміш з гудінням, але сміх поволі перемагав. Народ розступався, даючи нам дорогу. Одні одним переказували подію, радісні руки тяглися до мене, поплескували, гладили, тицяли цукерки. Я плакав і сміявся. Хтось кинув мені за пазуху пачку печива. Гудіння помітно гасло, переходячи в невиразний шум. Коли ми вибралися з тлуму, я побачив того чоловіка, що сварився на мене. Виявляється, він ішов слід у слід за нами, і на нього ніхто й уваги не звертав.

– Ах ти, бешкетнику! – насварилася бабуся. – Ти що наробив, га? Такий великий хлопець!

Але очі її іскрилися сміхом.

За кілька хвилин, поки ми чекали на автобус, люди розсоталися, і небавом, крім робітників, нікого в скверику не лишилось. Я вчинив те, чого не зумів добитися цілий загін міліції.

Тим часом принц сів у автобус і приїхав на нашу Софіївку. Роззирнувшись, побачив біля пивниці на моріжку кількох чоловіків і попрямував до них.

Але як я можу не розповісти вам про ту пивну?

Так от, була в нас на Софіївці одна стара халабуда, яку довго не могли ніяк до чогось пристосувати. Врешті-решт вирішили торгувати пивом. Халабуду підправили, залатали, завезли дерев’яні столики, поставили шинквас, а над дверима прибили вивіску «Пиво-води».

Усі з зацікавленням спостерігали за впровадженням в дію цього культурного закладу. Єдиною людиною, яка жодного разу, поки реставрували халабуду, навіть оком у її бік не повела, був Діонизій, по-простому Дизьо Грубас, що торгував неподалік у чайній. У його закладі, крім чаю, яким тут ніколи й не пахло, було дуже багато різноманітних напоїв, але пиво якраз з’являлося дуже рідко. Поява конкурента вивела Діонизія з рівноваги, він увесь наливався жовчю, а густі сиві бурці, здавалося, ось-ось спалахнуть від полум’я, що пашіло на червоних щоках.

В чайній останнім часом тільки й точилося розмов, що про нову забігайлівку, і вже виразно було видно, як клієнти поділяються на два ворожих табори. До першого належали старі ветерани чайної, а до другого – новоспечені патріоти пива. Останніх підтримувала і вся жіноча половина Люботина, яка давно вже охрестила чайну «жіночими слізьми».

В останні дні незалежності чайна виглядала всередині дуже дивно: одна половина столів була зсунута вліво, а друга – вправо, посередині ж з’явився вільний плац, по якому походжав пан Буслик. Він так і не вирішив, до кого пристати, і гуляв посеред чайної, водночас підтримуючи розмови і на тім, і на тім боці. Видно, Дизьові те діяло на нерви, і він гукав:

– Пане Буслик, а може, вам поставити персонального стола?

– Та нє, я тільки на хвильку.

Час від часу його хтось підкликав і вгощав чарчиною, та тільки-но він її випивав, як у цей мент вже гукали з протилежного боку і теж підсовували крапельку. Непомітно для себе Буслик опинявся в центрі боротьби двох партій, кожна з яких намагалася його переманити у своє лоно. Завершувалися ці маневри поміж столами тим, що якась капосна чарка врешті вибивала підлогу з-під Буслика, і той гепався, задерши ноги, посеред чайної.

Починався апогей холодної війни – представники обох таборів кидалися до розпластаного тіла пана Буслика і зчиняли неймовірну суперечку, кому його нести додому. Кожна сторона висовувала свої аргументи, щоб довести якщо не приналежність, то хоча б симпатії Буслика до власного табору. Чайна гуділа від гармидеру, а наш герой, наче той міфічний Гектор під мурами Трої, лежав собі, блаженно заплющившись, і смачно похрюкував.

Нарешті траскають двері, й у клубах диму і винних запахів, у густому роїнні слів з’являється законна власниця місцевого Гектора. Граційним порухом ліктів пані Бусликова звільняє місце і, голосно крекнувши чи то від утіхи, що її добро ще дихає, чи тому, щоб не думали, ніби їй дуже легко в житті, закидає п’яненьке яблуко розбрату на кремезний карк і залишає чайну.

А противники розходяться по таборах і замовляють ще по чарці.

Нарешті надійшов той історичний день, коли привітно розкрилися двері закладу «Пиво-води» й на порозі з’явився маленький рудий чоловічок у картатій камізельці. З кишеньки на животі звисав срібний ланцюжок годинника. Його риб’ячі очі окинули теплим зором велику громаду майбутніх клієнтів, що збилися перед дверима, і на обличчі розквітла усмішка. Він спустився зі східців, і всі побачили рожеву стьожку впоперек дверей.

– Прошу! – патетично проголосив чоловічок і в одну мить вирішив подальшу долю пана Буслика, вручивши йому ножиці.

Буслик спочатку отетерів, очі його забігали, мов сполохані вовченята, а лівий вус засмикався, і якби хтось не підштовхнув, то ледве чи потяглася б його рука до тих фатальних ножиць, якими мав перетяти гордіїв вузол своїх вагань і сумнівів.

Стрічка опала, а за спиною в Буслика пролунали бурхливі оплески. Урочистість, з якою шинкар ушанував народження нової кнайпи, в одну мить прихилила до нього серця пиволюбів. Усередині їх привітав напис великими чорними літерами «Ласкаво просимо!», трохи нижче красувався ще один: «Пиво з піною зніме втому як рукою».

Народ повсідався за столи, а чоловічок, зайнявши своє місце за шинквасом, зодяг білого халата і виголосив:

– Шановні люботинці! Від усього серця вітаю вас у цій затишній господі!

Тут він зробив паузу, даючи знати, що чекає оплесків. Потім рішучим жестом, який більше личив би президенту острова Мартініка, наче припечатав ті оплески долонею до протилежної стіни, й продовжив:

– Моє ім’я – Соломон Ціттербакен!

Ні, не так. Це було ось як:

– Моє! Ім’я!! Соломон!!! Ціттерррбакккеннн!!!!

Довге носове «н» звилося до стелі й розігнало мух, потім спало на голови слухачів і начеб придушило їх, бо кожен чомусь враз увібрав голову в плечі й застріляв очима. Насолодившись ефектом, Соломон усміхнувся і вклонився:

– Я щасливий, що саме на мою долю випала честь з’явитися на цій благословенній околиці й дати можливість вам насолоджуватися товариськими розмовами за гальбою пива. Хочу підкреслити: найкращого пива, яке будь-коли було випите в Люботині. І ви, гадаю, невимовно зрадієте цій новині – пиво, яке для вас постачатиму… НЕ ЛЮБОТИНСЬКЕ! Ура!!!

Люботинці з ентузіазмом сприйняли цю важливу новину, бо місцеве пиво користувалося лихою славою.

– Це пиво возитимуть просто з Калуша!

Народ кричав «ура!», підкидав кашкети, обнімався зі сльозами на очах і шморгав носами.

З того знаменного дня «Пиво-води» з тріумфом увійшло в життя люботинців. З усіх околиць і навіть сіл потяглися прочани до нового храму. Вечорами стіни пивниці просто не могли вмістити всіх бажаючих. На щастя, то була сліпа вуличка і авта нею не їздили, а тому люди дуже швидко окупували всю місцину довкола кнайпи, всідаючись хто на траві, хто на ящиках. Цілі барикади роверів, мотоциклів, возів з кіньми запруджували дорогу. Тим часом чайна поступово здавала свої позиції, і все більше колишніх любителів чаю перебігало в стан ворога. Уже й Дизьо, замкнувши порожню чайну починав навідуватися до «корчми» – так він зневажливо охрестив пивну. І ця назва дуже хутко до неї пристала, так само, як і прізвисько «Вам подадуть» до Соломона. Кожному, хто замовляв пиво, він гукав: «Вам подадуть!» – і неспішно націджував гальбу, прихвалюючи: «Сьогодні пиво люкс! Я тільки одне відро води дав до бочки. І один брусок мила настругав для піни. Ц-ц-ц! Не пиво, а токі-токі». А коли якийсь новачок перепитував, що воно за «токі-токі», Соломон під загальний регіт відповідав: «Не знаєш токі-токі? А що ти знаєш? Токі-токі – дарагой! – з-під старої баби соки!» Одного разу, кажуть, Ціттербакен ловив таксі. Водій пригальмував і, гукнувши: «Вам подадуть!» – зник за рогом.