Текст книги "Спалах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

ГРАНАТА НА ДВОХ

У пивниці було тьмяно і гамірно, з вулиці долинав пронизливий скрегіт трамвайних коліс. Треба було нахилятися до співрозмовника, аби що-небудь почути.

– То ви не пригадуєте мене? – спитав я старого Тарковича.

– Направду, ні,– похитав головою, не зводячи з мене здивованого погляду. Потім відсьорбнув пива і сказав: – Стільки людей за життя бачиш…

Голос мав хрипкий і втомлений. На устах вибачлива усмішка.

– Певно, я змінився, якщо не пізнаєте мене. Ви – Таркович, правда?

Почувши своє прізвище, блиснув очима і знов уважно подивився на мене. Усмішка зів’яла.

– Я товаришував з Міськом.

Він враз заціпенів, і рука його міцно стисла гальбу, аж побіліли пальці. Але обличчя вже потепліло. Щось схоже на страх було перед тим на ньому. Мабуть, хтось неприємний спав йому на гадку, коли намагався мене впізнати. Хтось, кого він боявсь і ненавидів. Тепер це минулося. Він знову всміхався – лагідно й зі смутком. Вивчав мене поглядом, але видно було, що не впізнає.

– То ти знав мого хлопця?

– Так. Ми з ним були нерозлийвода. Я часто бував у вашій хаті.

– Правду? Бач, як воно… Я думав, що всі вже за нєго забули…

– Я пам’ятаю Міська.

– То ви, певно, й разом до школи ходили, так?

– Так. Від першого класу.

В очах його заблищали сльози, й усміхнені губи затремтіли. Повільно витяг з-під столу худу руку і погладив мене по голові.

– Тепер був би вже Місько таким, як ти…

Його рука сповзла мені на рамено і застигла. Була в ній вага всього світу. З хвилину вдивлявся кудись у темну мокру підлогу, потім звів голову і сказав:

– Ні… не можу його уявити таким дорослим.

Витер кулаком очі й додав:

– Знаєш, як по правді… тяжко мені його згадувати… Та й мені віддавна ніхто вже про нього ані не спімне.

– А ваша жінка? Вона б мене відразу впізнала… Вгощала нас кнедлями…

– Вмерла на рака… Вже більше як десять літ… Так… Вона б тебе впізнала… Вона вас всіх знала… Скільки то вам було… тоді? – здавалось, наче він мене перевірити хоче.

– Одинадцять.

– Так… – зміряв мене поглядом, – одинадцять… Тепер би було тридцять два… Час іде…

Стара закинута цегельня болісно відчувала торохтіння поїздів, які проносились неподалік. Вона здригалася і злякано щулилась, а біленькі квіточки повійки, що густо оплели руїни, тремтіли разом з нею.

Ми з Міськом сиділи на уламку муру й гойдали босими ногами. Вдома я не мав права гойдати ногами, бо зараз же діставав потиличника від бабці: «Перестань! Хочеш дідька вигойдати?»

Коли я розповів про це Міськові, він одразу ж загорівся піти на цегельню і там вигойдати дідька.

– А як вигойдаєм, то що з ним будемо робити? – питав я.

– Як то що? Хіба ти не знаєш, що роблять з дідьком?

– Нє-а…

– Можна ним командувати. Він що захочеш зробить для тебе.

По дорозі ми вимріювали найпотаємніші бажання.

– Я попрошу цілу виварку морозива, – облизався я.

– А я попрошу чарівного коня. Сяду на нього і поїду шукати собі царівну.

– Нащо тобі царівна?

– Я визволю царівну, привезу її сюди і покажу Нусьці.

Нуська була об’єктом нашого палкого кохання. Дарма що вона вже школу закінчила і має кавалерів, а нам літ як наплакав кіт. Ми закохалися в неї одночасно, а тому й вирішили одружитися на Нусьці удвох.

Ми їй писали записки і підкидали в поштову скриньку. Нуська читала і сміялася. Клаптики списаного паперу підхоплював вітер і розносив по вулиці. Ми гірко страждали.

Одного разу Місько сказав:

– Ми дурні. Треба писати віршами.

І тут він прочитав мені вірш, буцімто ним придуманий:

 
Нусю дорогая!
Я тебе кохаю.
Серце в грудях б’ється.
І до тебе рветься.
Кров у венах бушує
І любов мою до тебе шурує.
 

Я не повірив, що такого гарного вірша придумав Місько. Але довести не міг, а тому вирішив сам написати віршоване послання.

Тим більше що до цього у мене був родинний хист. Бабця писала виключно віршовані листи, а тато складав римовані поздоровлення всім знайомим на всі свята. Тато був визнаним поетом. Усі його вітання неодмінно закінчувалися згадкою про троянди, які обов’язково повинні встеляти «життєву» дорогу. Саме тому це діло повинно б мені краще вдатися, ніж Міськові, і я з запалом кинувся у вир віршописання. Перший мій твір виявився понад усі сподівання:

 
О найкраща в світі Нуся,
Я тебе не надивлюся:
В тебе очі – темні ночі,
В тебе брови як підкови,
В тебе губки як голубки,
В тебе щічки як дві чічки.
Я без тебе пропадаю —
Сотню раз на день вмираю.
 

Місько зблід, і в очах його засвітилися сльози.

– Це не ти придумав! Обманщик! Думаєш, я не знаю?

Його сім’я була далека від літератури.

– Як то не я? – обурився я. – Хто ж іще?

– Твій тато! От хто! – зловтішно повідомив Місько, і, видно, ця здогадка покращила його настрій, бо сльозинки в очах зникли.

Я йому, звичайно, не признався, що риму до «губки» випитав таки в тата. Але все решта – моє.

– Ах, так! Не віриш? Ну добре, пішли в садок, я при тобі напишу ще одного вірша.

Ми сіли в траву, і я почав працювати над черговим шедевром:

 
Без тебе я мов пташка без крила,
Без тебе я мов квітка без стебла.
 

Місько розпачливо колупався у носі.

 
Без тебе я мов човен без весла,
Без тебе я мов те вікно без скла, —
 

добивав я Міська.

 
Без тебе я мов двері без замка,
Без тебе я мов борщ без буряка.
 

Місько люто сопів і вовтузився. Нарешті не витримав:

– Досить!

– Але я можу ще дуже довго писати.

– Не треба! – верескнув він. – Що я тобі зробив?

– Нічого. Чому ти бісишся?

– Бо ти зрадник.

– Я – зрадник?

– Ти за моєю спиною навчився писати такі гарні вірші! – І Місько заплакав.

– Не плач, – втішав я. – Ми ці вірші підпишемо вдвох: «Юрко і Місько». Добре?

– Ні, не добре. Краще «Місько і Юрко».

– Але ж це я їх склав.

– Ну і що? А хто твій найкращий кумпель?

– Ти.

– От і підписуй: «Місько і Юрко».

Оскільки честолюбство на ту пору ще в мене не розвинулось, то я хутко пристав на його пропозицію, і ми помирилися. Правда, ненадовго. Ще того-таки дня Місько не витримав і ляпнув:

– А все-таки я сильніше її люблю.

– Чому ти? – обурився я. – Ми ж домовилися, що будем її любити однаково.

– Але я сильніше.

– Неправда!

– А от і правда! Ти б зміг задля неї вмерти?

– Вмерти? – я задумався. Бабця розповідала, що померлі живуть на небі. Я глянув у небо – воно було чисте й порожнє. Там навіть не було будки з морозивом. Ні, вмирати мені якось не хотілося. Але ж не міг я признатися в цьому! – Вмерти? – перепитав я. – Запросто.

– Бреши більше.

– Та я за Нуську! – вдарив я себе в груди. – За Нуську я не те що вмерти, а й… – тут я затнувся й гарячково почав перебирати в пам’яті все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. – Та я за неї мій новий моряцький костюм віддав би! От!

Моряцький костюм був предметом заздрості не одного Міська. Проте він не здавався.

– А я за неї отруюсь!

– І я.

– І ти?

– А ти думав!

На якусь хвилину запанувала мовчанка.

Нарешті він процідив крізь зуби:

– Я за неї точно отруюсь.

– А я, думаєш, не точно?

– Ну добре, давай разом труїтися.

– Давай.

– На спір!

– Давай!

– Як не отруїшся – віддаси моряцький костюм.

– А як ти не отруїшся – віддаси ножика.

Ми вдарили по руках і сіли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повідомляли Нуську, що не можемо більше винести її зневаги й тому вирішили покінчити самогубством. Саме так: «покінчити самогубством». Ця фраза мені запам’яталася з якоїсь книжки.

Місько тільки присвиснув:

– Ну ти даєш!

«Наші тіла знайдеш на цеголці і коли їх оплачеш, то поховай в одній могилі у себе в саду і посади що захочеш. А на могилі напиши:

 
Були два хлопці наче дві перли,
Та від кохання палкого вмерли.
 

А коли надумаєш і собі через нас умерти, то допиши:

 
А поруч Нуся, горем убита,
Їх навіть смерть не змогла розлучити.
 

Отрути ми тобі лишимо».

– Напиши «цілуємо», – порадив Місько. – І підпиши. Але мене першим.

– Тепер діло за отрутою. Де її взяти?

– Як де? – дивується Місько. – Твій тато лікар чи нє?

Саме цього я й сподівався. Я побіг додому і відшукав у батьковій шафці з медикаментами пляшечку, на якій красувалася наклейка з черепом та кістками. Я її намочив, обережно здер і наклеїв на хлористий кальцій, яким мене «труїли» мало не щодня мої батьки.

Череп з кістками подіяв на Міська, як на кота холодна вода. Він зблід і похмуро засопів. Відступати було пізно.

По дорозі на цегельню я, як міг, тамував свій життєрадісний настрій, але, мабуть, це давалося мені важко, бо я помічав заздрісні погляди Міська. Він теж пробував усміхатись, та ці його усмішки були надто вже страдницькі.

Ми сіли на камінь, і він тремтячим голосом сказав:

– Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гірке.

– Напевно.

– Може, я за яблуками побіжу?

– Та ну. Все одно вмирати.

– А ти не боїшся?

– Нє-а. – Я витяг пляшку. – А ти боїшся?

Місько обурився:

– Я? Ніколи в житті. Щоб ти знав. Давай пий.

– Я перший?

– А ти думав! Знаю я тебе. Місько вип’є, а ти втечеш. І тоді Нуська залишиться одному тобі.

– Дурень ти.

– Сам дурень. Пий.

– Хи-итрий! Як вірші підписувати – Місько перший! А як труїтися?

– Слухай, або ти п’єш, або я всім розкажу, який ти боягуз.

– Фу, налякав! Можеш розказувати. Я вже буду мертвий.

І я з трагічним виглядом, закотивши очі, зробив ковток. Гіркота перекривила мені рота. Хоча зараз пішло мені оце пійло набагато легше, ніж тоді, коли мама з татом примушували.

– Що, т-таке гі-гірке? – спитав Місько.

– Ще й яке гірке! Як наше життя, – відповів я улюбленою приказкою моєї бабці, бо життя міняється, а приказки залишаються. – Тепер ти пий.

На Міська було сумно дивитися.

Він витер спітніле чоло і взяв пляшчину.

– Ну, не тягни, – сказав я.

– А чому ти не вмираєш?

– Отрута діє через півгодини.

– Краще б зразу, – зітхнув Місько. І ликнув «отруту». – Ве-е, яка гидота. Нема нічого загризти?

На нашу радість, у мене в кишені знайшлася розлізла цукерка.

Місько закрутив пляшечку і поставив її на камінь.

– Як ти думаєш – Нуська теж отруїться?

– Не думаю. Вона нас так сильно не любить.

– От свиня! Ну за що нас не любити?

– І то правда.

– Про нас, напевно, в газетах напишуть.

– Що там в газетах! Про нас книжку напишуть. «Юрко і Місько – найбільші кумплі». От як вона буде називатися.

– Ні, не так, а «Місько і Юрко». Ми ж домовились.

Проте мені така назва не дуже подобалась, і я сказав:

– А ліпше буде ось як: «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи». Правда, гарно?

– Еге, як у кіно… Як ти думаєш – може, про нас і кіно знімуть?

– Ясно – знімуть. Індійське.

– Чому індійське?

– Бабця моя каже, що індійські фільми найкращі в світі.

– Нуська подивиться – і гірко заплаче… Але вже буде пізно.

– На ній тепер ніхто не вжениться. Всі будуть казати: «І як ти могла довести до смерті таких гарних хлопців?» Скажи?

– Я думаю, що мій тато її заб’є. Він їй такого не подарує.

– Ясно – не подарує,– погодився я.

– Може, нам треба лягти? – запитав не в річ Місько.

– Для чого? – не зрозумів я.

– А що – сидячи вмирати?

– Звідки я знаю? Я ще ніколи не вмирав.

Ми лягли в траву і задивилися в небо.

– А давай після смерті будемо приходити до Нуськи і страшити її? – запропонував Місько.

Мені ця думка дуже сподобалась.

– Давай… А ще можна стати упирами і пити її кров.

– Ух ти! Точно?

– Ну!

– Тоді давай ще й з Кобри кров пити.

Це наша вчителька, ми її терпіти не можемо.

– Хе-хе! – втішивсь я. – Пам’ятаєш, як вона нам казала: «Доки ви, іроди, кров мою будете пити?»

– Тепер хай знає.

Ми замріяно замовкли.

Я подумав, чи не пора признатися Міськові, що його обдурено? Та, зиркнувши на нього, я побачив, що в цю хвилину він уже літає попід вікнами Нуськи і страшить: «Гу-у-у!» Навіть губи його були зараз в дудочку. Блажен віруючий, як не раз говорила моя бабуся.

Я відвів очі і намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Відлупцюють чи ні? Мусять. Але не це головне. Найбільше мене хвилює, чим будуть бити. Паском чи віником? Віник мені більше подобається.

– Може, й ти був тоді на цегельні, як вони з тим малим гранату знайшли?

– То, власне, ми з ним обоє і знайшли, – сказав я з такою втіхою в голосі, аж він сполохано глянув на мене. – Пробачте, я нехотячи зрадів… бо ви мене згадали…

– То це ти був із ним?

– Так, я. Ми обоє знайшли ту гранату.

– І ви з ним її викопали?

– Так.

– А потім обклали дровами й підпалили?

– Так.

– Обоє?

– Так. Нас тільки двоє й було.

– І коли вона вибухнула, ви були разом?

– Були разом.

Він дивився на мене, мов на марсіанця. Здавалось, ось-ось похитає головою: «Такого не буває».

– І коли вона вибухнула, були разом… – повторив, не зводячи з мене вологих очей. – Але ж… але ж…

Піт виступив йому на чолі, і затремтіли вуста. Він мене поволі впізнавав, і так само поволі поверталися до нього з давнини ті пекучі запитання, які колись душу карали. Він і тоді ніяк не міг цього збагнути – чому Місько? Чому саме він?

ДЗВІНОК

Зненацька їх розбудив галас на вулиці. Біля будинку зчинилася сварка, чоловічі й жіночі голоси поступово набирали сили, окремі слова, здебільшого лайливі, вдавалося проти бажання розпізнати. Їй було соромно чути це у присутності чоловіка, і тому вдавала, буцім спить, але ось і він почав прокидатися – завовтузився, крекнув, потім торкнув за рамено рукою.

– То в нас під вікнами?

– Умгу.

– Ну… – ліжко заскрипіло. – Зараз я їм…

Позіхаючи, намацав ногами пантофлі і, роздратовано бурмочучи під ніс, посунув до вікна, але спинився посеред кімнати, коли вона зашипіла:

– Ти чого? Дурний? Іди лягай. Треба тобі?

Галас уже був такий, що до них долинали не тільки окремі слова, але й цілі фрази, переплітаючись вужами, спинались до їхніх вікон і проникали крізь шиби до покою, а тут уже хазяйнували як свої, розкидаючи меблі й дзеркала, кипіли і булькотіли, обпікаючи пекельним варивом вуха. Когось було спіймано з чужою дівчиною, і тепер той, кому раніше належала, доводив своє право на власність («Я вас застукав!»), один дівочий голос намагався щось пояснити, інший заспокоював і просив не втручатись, а їх перекрикував голос третього хлопця («…кінчай, чудаки, давай замнем, ну, дай лапу») – все це сипалося горохом, наче всі вони боялися, що ось-ось настане кінець світу і не встигнуть договорити.

Врешті не витерпів і, підкравшись обережно, так начеб його кроки у м’яких пантофлях могли почути оті на вулиці, відхилив штору. Біля їхньої хвіртки згрудилося троє хлопців і дві дівчини.

– Іди лягай, – гукнула жінка. – Покричать та й розійдуться.

– Та тут на бійку заноситься.

– Правда?

Могла й не перепитувати, бо вже й сама почула звук глухого удару – щось чвакнуло, крик, зойк, потім іще один удар, потім іще один…

– Ти бач, що роблять!

– А що? – вона вислизнула з-під ковдри й за мить так само припала до вікна.

Билося двоє, третій розбороняв, а дівчата галасували і пробували влізти між них. Ось гухнуло хвірткою, і паркан ходором пішов.

– Я так і знав – поламають паркан.

– Може, закричати до них?

– Еге, ще, дивись, вікно розіб’ють. Що такому – кине каменем…

– А Марчуки що – не чують? – кивнула на будинок через дорогу.

– Може, й чують. Їм що… не під їхніми ж вікнами…

Раптово усе стихло, змовкло, застигло, і це було настільки несподівано, що в обидвох спостерігачів пробіг, мороз по спині – дівчина, що була причиною бійки, щось вигукнула.

– Що вона сказала?

– Не розчув…

Те, що вона сказала, очевидно, прояснило ситуацію, бо хлопці миттю покинули молотити один одного і повернули потовчені обличчя у її бік. Їхні руки з затисненими п’ястуками звисали вздовж тіл. Вони дивилися на неї мовчазно і люто, у світлі ліхтаря виразно виднілись оці зловісні погляди, аж господиня за вікном злякано зіщулилась, і здалося їй, що зуби цокочуть, а тому їх міцно зціпила, відчуваючи, як приливає до голови кров.

– Що ж то буде?.. – прошепотіла і несміливо зиркнула на чоловіка. Той теж був наляканий і пальцями лівої руки закрив рота, може, боявся, що закричить.

– Точно? – процідив один з хлопців, і в голосі його відчувався так само страх.

– Точно! Щоб ти знав! – кинула дівчина, і був у її голосі страх.

– Ну, падло, поняв… – прошипів другий хлопець. – А я через неї, поняв… Ух, шакалка… – І був у його голосі страх.

– Та що ви… ну прямо… – замахала руками її подруга. – Вона ж пошуткувала… – але був у її голосі страх.

– Пошуткувала, да?

– Ясно…

– Пошуткувала, да?

– А я, поняв, з-за неї…

– Ну, харе, хлопці… шуток не розумієте?

– Пошуткувала, да? Я тебе питаю – пошуткувала, да?

– Нє-е, ти поняв?

– Чуваки, кінчай базар-вокзал!

– Я такі шутки в гробу, знаєш?

– Ге, ти поняв?

– Та це вона… що, їй-бо…

– Хлопці, та ви що?

– Я, поняв, такі шутки не прощаю, поняв… Руки!.. При собі, поняв!

– Хлопці, перестаньте! Я закричу!

– Заткнись, поняв!

Господиня зойкнула, але так тихо, як миша, і руки спазматично вхопилися за штору, аж та вгорі затріщала, і чоловік бурхнув: «Порвати хочеш?» І руки опали. Зараз закричу, подумала вона. І закусила нижню губу.

Хлопець з усієї сили шарпнув дівчину за волосся, вона полетіла на підставлений кулак другого хлопця. За мить її збили з ніг – впала на коліна і ввібрала голову в плечі. Біла куртка на плечах розійшлася, і засвітилося червоне око светра, наче рана.

– Шизанулися?! – скрикнула друга дівчина.

– Чуваки!

– Руки! Поняв! А то й ти заробиш!

І посипались удари, і скрутилося тіло її, і впало на землю, звивалося воно і скавчало під тими ударами, а як взялися копати – з розмахом, зі смаком, прицілюючись, щоб не на пусто, – почала вона качатися по землі, коліна до живота притискаючи і голову в руки ховаючи, і крик її бився у засліплені вікна, і відскакував, і котився по вулиці, аж луна йшла, аж доки не перестала кричати, і тільки стогнала, а танець довкола неї продовжувався, цей ритуальний доісторичний танець довкола жертви, цей танець без музики, під глухі удари, під вистукування каблуків, танець, якому, здавалося, не буде кінця.

Жінка скиглила в жменю, а чоловік розгнівано сопів. І охкав старий паркан. І старанно світив ліхтар. І тремтіла ніч.

Нарешті вони відскочили від скрученого в клубок тіла, важко дихаючи, один почав застібати сорочку, але катма було гудзиків, другий витер піт з чола.

– Пішли, хлопці,– сказав до них третій. – Хватить…

– Як же її… тут… тут лишити? – спитала друга дівчина.

Ті, що били, зиркнули нерозуміючими очима.

– Нічо… оклигає…

– Давай, поняв… пішли…

– Буде знати…

– Пошуткувала, поняв…

– Ось її сумочка, – сказала дівчина.

– Кинь біля неї.

– Ну, що ти, поняв… – до дівчини – …харе нюні пускати.

– Шизуха косить наші ряди.

– Хе-хе… ну, ти поняв, даєш…

– Давай, чува, лиши її… вилежиться…

Вони потягли за собою її подругу і розчинилися в темряві.

– Фу-у… – важко видихнув господар. – Лягаєм, чи що?

– Почекай… може, забили її.

– От іще вигадала! Забили!

– Та так, я тобі скажу, товкти бідну дівчину…

– Ну – бідна! Видно, було за що.

– Паркан треба новий.

– Ясно… сітку натягнем.

– Влодко приїде – займеться…

– Я й сам, без Влодка, дам раду.

– Говори-балакай… О, дивись – ворушиться.

Дівчина важко звелася на лікті, почекала, поки перестане крутитися в голові, і повільно випростала руки. Спираючись на них, озирнулась довкіл. Вони побачили її обличчя в синцях, розірвану спідницю, на ногах, мов стара кора, обвисли клапті панчіх. Ось вона почала повзти, ледве знаходячи силу, щоб підтягнути тіло своє на кілька сантиметрів.

– Куди це вона?

– Не бачиш? До нас намірилася.

– Оце!

Дівчина підповзла до хвіртки й штовхнула її головою. Зойкнула хвіртка, застогнала дівчина, охнула господиня.

– Я казала – замикай на ніч хвіртку.

– От було зачинити.

– Диви, до Марчуків не поповзла.

– До нас ближче.

Дівчину покинули сили, опала грудьми на гравій, яким була посипана доріжка. Права рука лежала на квітнику.

– Мої іриси! Вони ж такі тендітні! Чого ти став як бовдур? Роби щось!

– Що я маю робити?

– Ти ж бачиш – до нас приповзла.

– От і піди зустрінь. Може, в гості запросиш? Зараз я кавусю зроблю.

– Що ти мелеш? Найшов коли кпити.

– Глянь – у Марчуків штора колихнулася.

– Я так і думала… дивляться… щоб їм повилазило, – процідила крізь зуби.

– Ті то вже хвіртку зачиняють.

– А я не казала: закрий?

Дівчина ворухнулася, підтягла руки під себе і спробувала знову звестися на ліктях. Голова метлялася з боку на бік. Нарешті світ вирівнявся в її очах. Облизала напухлі зчорнілі губи. Якусь хвилину дивилася поперед себе, наче запам’ятовувала напрямок, потім опустила голову і поповзла.

– Вона повзе до дверей.

– А ногою по ірисах, по ірисах… Ну чого вона посередині не повзе? Навмисне, чи що?

І справді, правим боком дівчина заповзла трохи на грядку, і тепер за її ногою тяглися поламані іриси.

– О, знову в них штора колихнулася, – тикнув пальцем.

– Ну й нехай дивляться, а я не відчиню.

– Потім будуть говорити.

– Не будуть. Бо ми теж знайдем що сказати.

– Був би тут Влодко… він би дав прикурити.

– Тим батярам?

– Ну.

– Диви, яка вперта.

А в її голові гуділи металеві дзвони – бом! бом! бом! – і біль розливався по всьому тілу, затоплюючи все нові й нові ділянки, так, що небавом перетворилась вона на суцільний згусток пекельного болю… нудило, гірка печія підкочувалась до горла, і вона чула її на язиці… хотілося пити… багато пити… тільки б доповзти, ще трохи, зовсім трохи, вже видно сходи і двері над ними, справа біля одвірка дзвінок… доповзти і натиснути… там порятують, напоять… пити…

– Ні, я не відкрию, – сказала твердо жінка.

– Та лягаєм уже… Чого тут стовбичити? Надивилися.

Махнув рукою і почалапав до лазнички. Жінка постояла ще трохи, слухаючи, як шумить вода, і, коли дзенькнув металевий гачок на дверях, пішла й собі.

– Попробуй тепер заснути, – зітхнув чоловік.

– Зажуй пігулку, – порадила вона.

– Принесеш мені води в шклянці… ох-ох-ох, – закректав лягаючи.

Ось рука торкнулася нижньої сходини. Тут вона вирішила трохи відпочити. Поклала голову на сходинку і відчула велику приємність, коли прохолода згасила палаючу щоку. Лише зараз помітила на лікті торбинку. Не могла згадати, що там всередині… нарешті згадала і видобула флакон духів. Затисши зубами закрутку, повернула його у пальцях. Потім виплюнула закрутку і перехилила духи на обличчя. Запекло так, що вона скрикнула і тіло її сіпнулося, мов пронизане струмом. Здалося, що збожеволіє від того болю. На щастя, це не тривало довго. Біль поволі злагіднів. Затим відчула, що опритомніла. Флакон випав з руки і покотився по доріжці.

– Що це? – насторожилася жінка.

– Я там знаю?

– Як ти гадаєш, чи доповзла вже до сходів?

– Не думаю.

– Доповзти, може, й доповзе, але на сходи не зіпнеться… – сказала жінка і, заспокоївшись, перевернулася на другий бік. – А вже до дзвінка дотягтись – це й зовсім… Правда?

– Умгу…

– Не дотягнеться…

– Ще чого не вистачало… І так уже скільки часу не спимо… Завтра мені на дев’яту в «Дитячий світ».

– Чого?

– Домовився з одною, що коника дерев’яного притримає. Влодко ж малого привезе.

– А що, дерев’яний – дефіцит?

– А ти не знала? Спи…

– Умгу… – та за кілька хвилин, уже провалюючись у сон, прошепотіла: – Не дотягнеться…

Уздовж сходів були поручні, й вона подумала, що, тримаючись руками, мабуть, здужає видертись. Скільки ж їх? Усього п’ять сходинок – пусте діло. Ось тільки зведеться на ноги… ще трохи… ще… ну… ну… Нарешті поручень опинився під пахвою, і вона, стоячи на колінах, усміхнулася сама до себе, принаймні їй так здалося, що усміхається. Згадала, як малою любила смоктати металеву кульку на поручнях, та кулька була завше холодна. На жаль, тут нема такої кульки, зате є ця металева рурка, на якій вона повисла. Припала ротом і з насолодою почала злизувати п’янкий холод металу, що відразу викликав приплив слини, холодної слини. На якийсь час таким робом вдалося задурити спрагу… У голові стукали молоточки. Тугий біль у потилиці то наростав, то спадав, наче морський приплив. Знову почало нудити, і вона, звісивши голову через поручень, виблювала, голосно клекочучи. У роті було кисло і гидко. Облизала метал і лизала його доти, доки не потекла з рота слина. Струс мозку, подумала собі. Якщо нудить, значить, струс мозку… Почала пригадувати, що в таких випадках роблять. «Слід пам’ятати, що ознаки струсу мозку можуть об’явитися як за кілька хвилин, так і за кілька десятків годин, при чому весь цей час хворий нічим себе не зраджує… Якщо після удару в голову хворий, втрачає свідомість, блює, а кінцівки починають тремтіти…» – у мене тремтять лише руки… лише руки… – «не відповідає на запитання…» – я відповідаю… я все пам’ятаю… чую, як шелестять дерева… запитуйте мене… – «кидається…» – це не про мене… ясно, що не про мене… – «до часу прибуття „швидкої допомоги“ хворий повинен лежати у спокої. Не можна його поїти, ані змушувати приймати будь-які ліки, бо він може захлинутися. Варто натомість прикладати лід на чоло або інший холодний компрес» – я прикладаю поручень… про всяк випадок… може, це й не струс… не можна поїти… Так… вперед… Але тут її занудило. І так сильно, що не втрималася й упала руками на сходи. Мусила якийсь час перечекати.

Жінці наснилося, ніби над вухом клекоче вода, і вона прокинулася. Клекотіло за вікном, чулося хрипіння і стогін. Таки доповзла… ну, чого їй треба від нас?

– Ти чуєш?.. Де там… спить, як хом’як…

Жінка накрилася з головою і спробувала уявити щось приємне, щоб легше заснути. У пам’яті виринуло побите дівоче обличчя. Вилаявши свою алергію на пігулки, почала думати про Влодка.

Вона повинна добратися до дверей… невідомо, скільки часу зосталося… може, й зовсім нічого… Добре, що згадала – пити не можна. А то б перше, що зробила, – попросила пити… Почала знову спинатися на ноги. Це вимагало стільки зусиль, що коли нарешті впала грудьми на поручень, то здалося, що це вже кінець – перед очима крутилися кольорові кола, більше нічого не могла розрізнити. Біль у потилиці пульсував з шаленою швидкістю… Тільки б втриматися… не впасти… Перепочила хвильку і зробила крок, другий. Тепер на другій сходинці. Ще три. І знову вона всміхнулася само до себе… Яка я молодець. Скоро закінчаться ці муки… Хто там живе? І раптом злякалася… може, нема там нікого вдома? Вони ж не могли не чути бійки… такий гармидер кого б не розбудив? Невже їх нема?.. Пфу, дурна… просто сплять на протилежній стороні будинку. Звичайно, так і є. А це вікна вітальні або кухні… Які на кухні штори?.. Таки вітальня… Ще крок, другий… Третя сходинка. Зараз я їх побуджу… бідні люди… Чи в них є телефон?

Жінка крутилася на ліжку, думки весь час повертались на їхнє подвір’я. Чомусь тихо. Що вона там робить?

Жінка встала з ліжка, підійшла до вікна і відхилила штору. Справа од вікон було колись добудовано веранду, й господарі могли бачити і сходи, і двері.

Дівчина висіла на поручнях. Таки дісталася. Ось вона спинається далі.

Четверта сходинка… Ще трохи… відпочинь…

Ну, вперед. Що ж тепер робити? Невже вона таки подзвонить? До незнайомих людей! Серед ночі! Маєш тобі теперішнє виховання… В наші часи… Та що там казати… Може, все ж вийти? Ну, вийти, і що далі? Що мені з нею робити? Розраджувати? До хати не можна – ще обкраде… Оно з якими босяками валандається. Від таких тільки й чекай біди… Ну, дивися на неї… І то пнеться і пнеться… Що вона собі думає? Що її тут з розкритими обіймами зустрінуть?.. Оферма штабова… Ото не пльонтайся з ким попало…

П’ят-та… п’ята схо-дин-ка… нарешті…

Голова гуде…

А той собі спить, наковтався пігулок і спить. Жінка похитала головою… Не додумався відключити дзвінок – зараз почуєш музику. Вона рушила було від вікна в надії знайти, де там той дзвінок роз’єднується, але враз будинок задзвенів і затрясся, мов у пропасниці, а вона заклякла посеред кімнати, мов злодій, спійманий на крадіжці…

– Що там знову! – прокинувся чоловік.

Ці слова освіжили її, струсивши дивний переляк, вона підскочила до вікна й зі злістю смикнула за штору.

– А бодай тебе! Головою вперлася в дзвінок! Ну, ти бачив таке?! Перестань! Чуєш?! Перестань! – закричала, стукаючи по шибі.

Дівчина підвела голову. Тепер тільки тиша продовжувала дзвонити.

– Гос-поди, оце нічка! – зітхнув господар.

Вони вдома… як добре… вони почули мене… зараз відчинять…

Вона тепер виразно могла бачити обличчя дівчини – вимучене, в синцях і подряпинах. І коли погляди їх зустрілися, жінка налякано зойкнула і схопилася за груди – губи дівчини зі слідами крові, що запеклася на них, ці спухлі великі губи раптом почали вигинатися в усмішку. То було неймовірно – усмішка на цьому обличчі! Все одно що квітка посеред калюжі.

– Що таке? – гукнув її чоловік.

Жінка хотіла щось пояснити, але забракло повітря. Щоб не впасти, зіперлася на підвіконня. Усмішка тим часом росла й виростала – ось вона спурхнула з обличчя і наблизилася до вікна, затуляючи собою квітник, і дерева, і вулицю, і будинок Марчуків, – наче велетенська скривавлена чайка, билась у шибу крильми, і сумні патьоки, чи то дощу, чи сліз, котилися по склі. Та ось вікно саме розчахнулося і разом з нічним повітрям влетіла ця усмішка, і кімната вся враз розступилася – стіни розбіглися в чотири сторони разом з меблями, лишилося тільки ліжко, в якому сидів господар і несамовито кричав, намагаючись перекричати шум вітру, котрий розгулявся довкола:

– Що таке?! Ну, що там таке?!

– Вона сміється! Вона до мене сміється! – гукнула жінка, жестикулюючи, але він ніяк не міг дібрати, що вона каже, – страшний вітер шматував її слова.

– Що таке?! Я нічого не чую!

– Сміється! Чуєш – сміється!

– Що сталося?! Скажеш нарешті?!