355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Винничук » Спалах » Текст книги (страница 19)
Спалах
  • Текст добавлен: 16 октября 2016, 21:17

Текст книги "Спалах"


Автор книги: Юрій Винничук



сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)

– А причім тут я? – спитав другий лицар. – У мене ж є джура.

– У вас є джура, але нема коня.

– А на чому ж оце я сиджу, по-вашому?

– На мулові.

– То це мул? Чого ви знущаєтесь?

– Я не знущаюсь, а тільки слідкую, щоб усе було по закону. Оце низькоросле сотворіння – чистісінький мул, сиріч плід гріховного перелюбства віслюка з рудою кобилою.

– Та як ви можете ображати мого коня? Це ж чистокровний половецький виноходець! Де ви бачили мула-винохода?

– Правда, правда! – загукали лицарі. – Такого не буває.

– Гаразд, прошу проїхатися, – згодився радник. – Проїдьтеся, нехай я побачу, який це половецький виноходець.

Лицар слухняно проїхав ристю уздовж шеренги. Жеребець викидав по черзі то дві ліві ноги, то дві праві. Радник скривився.

– Ну добре, бачу, що вийшла помилка. Це таки виноходець. Можете стати в шеренгу. Але скажіть ім’я, аби я вписав.

– Лицар Жулин з Підгірців герба Клюска.

Всі присутні гримнули сміхом.

– І де це ви такого герба роздобули? – засміявся й собі радник.

– А це мої дідуньо, як ішли в похід, то возили сушені клюски з собою. Та раз-таки у степу і вдавилися клюскою, царство їм небесне. Ото пресвітлий князь Корнило Медоустий і промовили тоді: «Не від меча загинув, а від клюски. Але був єси витязем і дарую тобі посмертно, а дітям твоїм на віки клюску в гербі». Так і в літописі записано. Я не брешу.

– А що зі мною? – заскиглив Кельбас.

– А з вами просто – йдіть на горби, де сидить народ, і разом з ним спостерігайте за подальшими подіями. Бо без джури як собі хочете, а я не пущу. Нащо мені клопоти? Є ж якісь приписи. От і дотримуйтесь, будь ласка, а то понабираються в тих розпусних Німеччинах дурних звичаїв та й гадають, що сюди їх завезуть. Не вийде, пане Кельбас! Ми тут голодупків терпіти не будемо!

– Це ви до чого?

– А до того, що у вас оно і штани якісь нетутешні.

– Та це трісло щойно! Як на коня сідав!

– Еге, так я й повірив! Щойно трісло! Роззирніться – скільки народу зібралося на геройство подивитися! А ви що їм показуєте?

– Зараз зашию.

– Раніше слід було думати. А, зрештою, не це головна перешкода, а те, що нема джури.

– Та я найму когось.

– Пане Кельбас! Не робіть з тата вар’ята, добре? Вам так само, як і мені, добре відомо, що тільки по двох роках служби джура стає джурою. А до тих пір – це хлопець на побігеньках. А в нас тут не забава, а бій смертельний. І я відповідаю за кожного з вас.

З гóрода долинуло баламкання дзвонів.

– О, прошу! Це вже служба божа почалася. Панове лицарі, прихиліть коліна свої та помоліться на славу богородиці діви Марії і патрона нашого святого Онуфрія.

Кельбас люто свиснув нагайкою і помчав геть. Заки лицарі молилися, радник пірнув у кущі, а з них – в печеру, де зіткнувся ніс у ніс із драконом.

– Моє шанування володарю гір і лісів! Я, з вашого дозволу, таємний радник.

– А-а, це ви! Чув про вас.

– Певно, мало приємного чули. Але що поробиш – така служба. От і зараз маю обов’язок свій виконати.

– Що ж вам ще від мене треба?

– Небагато. Але мушу дещо підказати, бо ж ви молодий та нерозважний і ніколи на герці не були, правда? А це справа дуже серйозна… Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій триватиме годину. Як почуєте дзвони – це буде знак, що пора вже й честь знати… Я вас дуже прошу дотримуватися регламенту, бо у нас тут все розраховано до хвилини. Готуються розкішні народні гуляння – кольорові грецькі вогні, паперові змії та ще різні заморські чудасії. Шкода, що ви цього не побачите. Але, з другого боку, бути головною діючою особою нинішнього дня – це честь велика. Мусите відчувати всю відповідальність, яка лягає на ваші плечі… До слова – ваші крила… Вони не декоративні? Ви можете літати?

– Звичайно.

– Ну й даремно. Літати вам суворо забороняється. Ми до цього, скажемо відверто, просто не готові. Мусите якось на землі собі ради давати. А то у нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче. А цього ніяк не можна допустити… То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, так би мовити… Ну, а з полум’ям у нас як? Видихаємо?

– Коли треба, то й видихаємо.

– Умгу… Видихаєм, значить… Ну-ну… Проти природи, конешно, не попреш. Але зважте – люди зібралися не на такій далекій відстані від місця бою, як цього требують приписи. То ви вже якось дивіться, щоб не увередити кого своїм полум’ям. А то весь празник нам зіпсуєте… А взагалі, на біса вам ще й вогонь видихати? Як на мене – цілковита зайвина. Без вогню навіть краще. Адже так і лісок підпалити можна, а він у нас сосновий, спалахне, як віхоть.

Радник обійшов довкола змія, зазирнув і там, і сям, навіть постукав камінчиком по лусці, а потім спробував її пальцем сколупнути.

– Гм, надійна штука. Як залізо. Тільки загусто цієї луски у вас. Далебі загусто. От якби трішки розрідити… Не вдасться, га?.. Хм… Шкода. Загусто. Перестарався господь. Чого доброго, за годину хлопці й не справляться. Га? Як ви думаєте?

Дракон заплющив очі й почав пригадувати свого першого вірша. Він знав, що це заспокоїть його. Бо й чого нервувати? Служба така в чоловіка – от він і колупає, як не пальцем, то словом… Але вірш не пригадувався, і змій розплющив очі. Чоловічок щось молов, розмахуючи руками:

– …є лицарі і з-за границі, розумієте? Ми в жодному випадку не повинні перед ними острамитися. Але й підтяти вас жоден з них не сміє. Цього ми дозволити не можемо. Герой мусить бути свій. Так би мовити, для історії і для прикладу.

– Чого ви бідкаєтеся? Невже вам невідомо про нашу домовленність з князем?

– Ну-у, нам ще й не таке відомо. Служба, хе-хе. Працюємо в поті чола… Але, бачите, справа делікатна. Князь хоче, аби ви піддалися панові Лавріну, Князівна воліє його джуру. А от я – єдина людина в цьому зачуханому князівстві, котра дивиться не поверхово, а вглиб. Цей пан Лаврін мені не дуже до вподоби. Більшу частину життя пробув за межами краю. Хто й зна, які там вітри в голові у нього.

– Мене це не цікавить.

– Ну, певно, після вас хоч потоп! Але хіба це позиція справжнього патріота?

– До чого тут патріотизм?

– Ну, ви ж бачите себе саме патріотом. Хіба ні? Адже пустельнику так і сказалисьте, що йдете на смерть заради Люботина.

– Ви підслуховували наші розмови?

– Це не суттєво… Просто я маю цілком певні дані, що лицар Лаврін бере участь в бою лише з завзяття, а престол його не цікавить. А джура – шмаркач, не більше. Серед лицарів є достойніша особа – це пан Любомир з Золочева герба Когут. Цей герб у нього і на плащі, і на грудях, і на щиті. Запам’ятаєте!

Дракон переступив з лапи на лапу. Радник сахнувся на крок.

– Я розумію, що ви зараз про мене думаєте. Та варто вам усе ж зосередитись. Отже, що я пропоную… Ви… е-е-е… віддаєтеся лицарю Любомиру, а я за це обіцяю, що ваші рукописи будуть збережені належним чином. Авторство їхнє, звичайно, зостанеться в секреті. Бо одна річ убити дракона, а зовсім інша – поета. Тому шило з мішка в жодному випадку вилізти не повинне.

«А що, як вилізе?» – всміхнувся змій, згадавши рондо-акростих, з якого кебетний чоловік може вичитати ім’я автора: «Дракон Григорій».

– Якщо я кажу «не повинне», то за свої слова відповідаю і такі штучки, як акростихи, у нас не проходять.

– О, ви ще й з рукописами моїми знайомі!

– Шановний, ви б перший мене мали за йолопа, якби виявилося, що я з ними не знайомий, хіба ні?

– Господи, як же ти допускаєш, аби вони ще й у душу мені лізли?

– В душу? Ну що ви! Не перебільшуйте. Хотілося, звичайно, і в душу, але що поробиш – тут ми не допрацювали… Словом, дивіться самі. Бо вся ваша розумова праця, так би мовити, плід невтомних трудів, може перетворитися на зграбну купку попелу, яку вітер з великою насолодою розвіє понад скелями… і не спокушайте себе думкою, що оце розчавивши мене, вирішите проблему.

– Так, я навіть такого хроба, як ви, не можу розчавити, тільки не тому, що за вами стоїть з десяток тієї ж самої хробачні, а тому, що навіть ви для мене жива істота. Бо і вас колихала мати й співала колискову мовою, якою писав я. І тішилася, коли ви починали лопотіти якесь нове слово… А тепер вступіться. Нехай діється воля божа.

РОЗДІЛ VI
1

«Дивно, тоді, коли вперше лицарі мене викликали на бій, я аж трусився від ляку, я повз, тікав од навісного диму, боровся за життя, мов топелець, а зараз мені однаково. Бо це я чиню з любові до мого вчителя і до князя. Яке щастя мати друзів і могти для них пожертвувати життям! Воістину це дозволено тільки людям! Вдячний долі, що дала мені хоча б у останній день відчути себе людиною… Пустельник помилявся. Не можуть люди бути гіршими від звірів… Але зараз я – лютий-прелютий дракон! Я – той, хто викрав князівну! Гори кісток перед моєю печерою – це моя робота! Смерть мені!»

Він виповз із печери, і неймовірний шум оглушив його на мить.

Грали труби, аж надривалися, гриміли литаври, ревіла оскаженіло юрба там, на горбах, де в тіні під дубом розмістився князь зі своїм почтом. Іржали сполохано коні, хоч на очі їм і накинуто було сітки, щоб не так виразно бачили вони страшне чудовисько, а лицарі вдаряли мечами по щитах і вигукували бойові гасла.

Дракон затупцяв на місці.

Що ж тепер?.. Заревіти, чи що? Хоч би хто підказав, як це все має виглядати.

Враз усе стало байдужим, а те гарцювання перед його носом скидалося більше на копошіння мурашви.

І він подумав: «Чи не лягти мені ото на траві, та хай собі роблять, що хочуть? У мене тільки два місця вразливих – око і око. Затулю їх лапами, що мені зроблять?» Проте, уявивши собі цю картину, всміхнувся – гарний був би з мене дракон.

А народу-у! Весь Люботин зійшовся… Де ж той, із стяжкою? Ага, оно він сидить спокійно на коні і зовсім не галасує. Цей і справді, видно, бувалий чоловік. Мабуть, не знає, що його вибрано на мого вбивцю. Цікаво, як вдалося князеві всучити йому оту стяжку? Сказав, певно, від князівни дарунок. Ну, що ж це я стою як вкопаний? Треба щось робити. Зареву для початку.

– ГРХАААГХРРРН!

Кількоро лицарів беркицьнуло на землю, задерши ноги, інші, зламавши стрій, розсипалися по долині, силкуючись ізвладати зі своїми кіньми. Один лише лицар зостався на місці, голубою стяжкою маяв вітер.

Ну, як ти такий сміливий, подумав дракон, тим краще… Було б куди гірше, якби довелося ганяти за тобою по долині, підставляючи голову, а ти ще б, не приведи господь, виявився таким йолопом, що й не використав слушного менту.

І дракон, перебрівши річечку, став якраз навпроти пана Лавріна. Лицарі помчали на змія з усіх боків, а підскочивши ближче, задзенькотіли мечами по драконячій лусці. Мечі відскакували, мов од скелі, списи ламалися або, вигнувшись дугою, випорскували з рук невдатних нападників.

Не так це вже й страшно. Дитяча гра. Треба хоч для виду поборюкатися з ними. Він почав ревіти й крутитись на місці, метляючи головою так, що збоку виглядало, наче він і справді борониться.

Тут і джури осміліли й собі,прискочили до змія та щосили загамселили мечами і топірцями. Нарешті й пан Лаврін пришпорив коня та пішов на дракона, але на відміну від інших не махав дурно мечем, а вибирав місце вразливе, гарцюючи під самим носом в чудовиська.

«Так, ну що ж – пора», – подумав змій і, вдаючи, наче від когось захищається, нахилив голову так, аби зручніше було поцілити його лицарю з голубою стяжкою.

Пан Лаврін помітив цей рух і замахнувся мечем, та враз відчув, що рука задеревіла, – драконове око, наче маленьке озерце, дивилося на нього таким розумним поглядом, і в оці блищала сльоза, а в сльозі грало осіннє сонце. Око дивилось і ніби підказувало – коли, я чекаю! Мурашки побігли по спині в лицаря, такого він не сподівався, щоб з’явилася жалість до змія. До змія, котрий вкрав князівну…

Юрба збуджено ревіла, багатоголосе «Рубай!» вдарило, наче велетенський птах, об груди скель і відбилося луною. Вже й джура підскочив:

– Коліть, пане!

Але мить була втрачена, дракон одвів голову.

«Не можу ж я, мов бовдур, отак стоять, інакше всі здогадаються».

І знову гарцювання і брязкання мечів. Комусь вдалося сіконути мечем так, що загнав його під луску на животі й злегка поранив, виступила кров. Боляче не було, проте дракон зрозумів, що живіт у нього теж вразливий. Тепер лицарі знають, куди треба рубати. Слід бути обережним.

І справді, лицарі й джури враз перестали бити будь-як, а весь час намагалися вдарити під черево. Дракон крутився, як дзига, врешті зловив мент і знову підставив око лицарю з голубою стяжкою.

«Чому він тоді не рубав? Ах, певно, помітив сльозу. Це була мимовільна сльоза, ваша світлість, я не хотів, пробачте, більше не буду. Коли ж!»

Інші в цей час сікли живіт, хоч і без особливого успіху, бо виявилося, що не так просто заганяти меч під луску, гецкаючи на переляканому коні. Ніхто не помітив опущеної голови дракона. Лише пан Лаврін і його джура були поблизу. Лицар звів меча для удару, зціпив зуби і – побачив своє відображення в оці дракона. Вимучене походами й боями, пооране зморшками обличчя дивилося на нього. І так виглядає жених прекрасної Настасії?

– Коліть, пане! – кричав джура і вже сам, націливши списа, мчав щодуху до того дзеркального озерця, з якого прозирав смуток і розпач.

Рука з мечем стриміла в повітрі, хмари пропливали над нею, і грало проміння на блискучому лезі.

– Ру-ба-а-ай!!! – кричала юрба, а князь аж на ноги зірвався й теж щось кричав, а земля гуділа від двох сотень копит і стогнала, як жінка при пологах.

І знову дракон одвів голову.

«Яка сила не дає мені заколоти його? – не міг опам’ятатися лицар, опускаючи меч. – Я, той, хто ніколи не відчував жалості у бою, рубав сарацинські голови, наче капусту, розм’як, мов баба, перед оком цього чудовиська. Це вже старість підступає до горла. На біса я в це вв’язався? Навіщо мені князівна, котра ніколи мене не любитиме? Навіщо мені цей дивний дракон, який боронить перед лицарями свого живота, а мені підставляє око, вразити яке може й дитина? Що він мені злого вчинив? Оно жива й здорова Настасія виходить з печери, оно пан Чурило із джурою вже мчать до неї. Все. Князівна врятована. Лишається тільки вбити змія, який не зробив їй нічого поганого. А ця купа кісток і черепів біля печери і справді далеко не цьогорічна».

Дракон знову заревів, ще й стовп сліпучого жовтогарячого полум’я в небо випустив. Зграя підгорілого вороння посипалася на голови лицарям.

«Треба їх відлякати, а то вже черево пече від тих ран. Вони мене скорше заморять, ніж цей зі стяжкою… І цього разу не вбив. Я мусив одвести голову, інакше б той молодий загнав мені списа в око. Чому він зволікає? Що він вичитує щоразу в моєму оці? Один помах мечем – і все. А князь аж на ноги зірвався – так прагне моєї смерті? Я не винен, ви ж бачите, ваша світлість, що я не винен. Я роблю все, як домовлено. Що на душі в цього лицаря? Невже милосердя? Тоді це такий самий виродок, як і я. Ото клопіт на мою голову. Ну, як і цього разу він не зарубає мене, то бог свідок, я не зламав слова. Піду назад у печеру та й подрімаю, вимучила мене оця турнія, хай вона сказиться. Куди вже далі? Ото причепи – так попід живота й тнуть! А якби я метлянув хвостом, що тоді? Розлетілися б ви, як горобчики. Та мені вас потоптати, як двічі свиснути. Копошаться… черви… черви і є. Істинно: „Розколеться золота чаша, і розіб’ється глечик біля джерела, і зламається корба в колодязі. І тлін повернеться в землю, якою він був, і повернеться подих до бога, який його дав. Суєта суєт – усе суєта“. І ще: „Згадай, що легіт – життя моє, вже не бачити щастя очам моїм! Хто бачить мене, більше мене не побачить: воззрять твої очі, а мене – нема. Рідіє хмарина, щезає вона: так і той, хто на діл зійшов, не поверне назад. В дім свій не верне він, і місце його не згада про нього… Нехай согрішив я – та чим провинився перед Тобою? Навіщо поставив мене, мов ціль для стріл, і сам для себе я став тягарем? Чому Ти не відпустиш мого гріха і не глянеш повз провину мою? Адже нині у тлін я лягаю: будеш мене шукати, а мене – нема…“»

Голова його низько опустилася, і лицар з голубою стяжкою знову зняв меча.

Тепер рубатиме. Прощавайте, князю!

– Коліть, пане!

– Руба-а-ай!!!

«Чом же меч цей повис у повітрі? Чому не спаде громовицею? Карай мене, господи, я весь перед тобою, непослушне твоє сотворіння, що зневажило твою волю. Карай, нехай буду покараним, і хай діється воля твоя! Ось око моє розкрите на всі сторони світу – пусти в нього стрілу свою, хай уп’юся я кров’ю, бо така спокута моя і роптати не буду. Дерево, помираючи, і то має надію – паростки випустить, оживе в паростках. Зерно падає в землю і стає зерном. А мені в тлін одійти, одійти без надії, без сліду, мов і не було ніколи. Втопчи мене в глину, бо з глини єство моє. Дай відчути силу твою, якщо своєї мені забракло. Дай відчути гніву твого, коли свого не маю. Пошли смерть тому, хто сам не посилав її. Принеси в дар муку тому, хто її нікому не роздаровував. Бо ти справедливий і любиш свої сотворіння. Дай же впитися справедливістю! Я, виродок на оцій землі, непослушне сім’я твоє, прошу в тебе останньої ласки, щоби ближній мій не увірився в слові моїм, щоб не сказав: „Не вартий довіри він“. Я, що любив життя, а тепер молю смерті, я, що оспівував тебе, а тепер приношу тобі свою непокірну голову, – яви мені знак, що став я на шлях справедливості! Бачиш – стою перед моїм ворогом безборонний мов на долоні…»

– Руба-а-ай!!!

І лицар, заплющившись, навідліт рубає мечем у те око, в якому він наче у дзеркалі, та в цю мить налітає джура, бо терпець йому увірвався, і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова драконова сіпається, і меч пролітає повз око, опускається на спис і перерубує його.

Дракон важко падає, голова його гупає об землю, і чи то причулося лицарю, чи й справді долинуло: «Дякую».

Увесь натовп, який був, посипався з гори, князь, мов дитина, підстрибуючи, погнав щодуху й собі. Лицарі з’юрмилися біля голови дракона і навперебій пояснювали одне одному, як усе відбулось. Ошелешений джура весь час смикав свого пана за рукав і бубонів:

– Я не хотів… ви зволікали… а я й… списом…

– Все гаразд, – одмахувався пан Лаврін. – Може, воно й на краще.

– Ви не ображені?

– Та ні. Дай спокій.

– Не може бути! – Джура і сміявся, і плакав, усе ще не випускаючи з руки уламок списа.

Надбіг князь.

– Молодець! Я знав, що ви! Герой!

– Та це не він! – почулося несподівано.

Князь отерп.

– Не він? Я ж сам… як він мечем… А хто?

– Ось, джура. Та покажись ти!

Князь глянув на хлопця, потім на спис, що стримів з драконового ока, і все зрозумів.

2

Три дні і три ночі гуляв Люботин, славлячи героя, переможця дракона, лилося вино і пиво ріками, шипів і пінився мед, грали музики, аж їм руки німіли…

Спочатку князь не був тим дуже втішений, що здобув собі неждано такого юного зятя, та пан Лаврін зумів його переконати, розхваливши на всі заставки цноти свого вихованця. Князь заспокоївся. Князівні ж одразу припав до серця хоробрий джура, і тому з весіллям не забарилися.

Лицарі роз’їхалися, везучи на грудях на шнурку хто кіготь, а хто зуб дракона, щоб мати змогу посвідчити свою участь у тій славній битві. Лише пан Лаврін не згодився нічого собі брати на згадку; а коли довідався, що князь збирається дракона поховати, то сам зголосився допомогти.

Дракона поховали на галявині біля пустельника. Коли вже було по всьому і вояки розішлися, лицар спитав:

– Чому ви його поховали саме тут?

– Він сам цього забажав.

– Хто? Дракон? Ви що, з ним розмовляли?

– Уявіть собі, любий мій, розмовляв. І не раз.

І тут князь із незрозумілої спонуки узяв та й розповів усе, як було, говорив, наче хотів сповідатись, в розповіді очищаючись від содіяного, говорив, уникаючи зустрічатися поглядами, а через те й не бачив, як міняється обличчя лицаря, як пальці його стислися в п’ястуки. Воєвода поривався зупинити князя, але марно. Коли князь закінчив і зиркнув на лицаря, то страх засвітився в очах його – він не впізнав лицаревого обличчя, бо те, яке побачив, було налите люттю і болем.

– Якби я міг, – процідив лицар крізь зуби, – якби я міг, то з великою насолодою розчерепив би вам оцим келепом голову. Ви мені ненависні! Ви і весь наш задрипаний Люботин! Я проклинаю вас!

Він рвучко обернувся й покинув остовпілого князя.

Того ж дня сів на коня й, ні з ким не попрощавшись, виїхав з Люботина.

РОЗДІЛ VII
1

Осінь запанувала в князівстві. Вітри налинули зі сходу й принесли холод і хмари, дрібний дощ-січенець моросив безперестанку, і тривала сльота перетворила дороги в місиво.

Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся з нудьгою. Останнім часом він уже не міг ізвладати з собою – постійно чогось бракувало, все довкола страшенно обридло і баглося чогось такого, що він і сам гаразд не усвідомлював, почував себе так, начеб нутро його вишкребли й зосталася тільки одна оболонка. Порожнеча зяяла всюди, на що не глядів. Якийсь біль, незрозумілий біль проліз йому в душу і звив собі там кубло, цей біль ятрив його і душив ночами, примушував прокидатися в холодному поту, з виряченими од жаху очима. Все частіше снився дракон. Він нічого не говорив, тільки сумно дивився, і велика сльоза бриніла у нього на віях, а в сльозі грало сонце. Нічниці знемагали князя. У нього зникло бажання до їжі, вихудлий, із запалими щоками, неголений, з посірілим обличчям, одлякував навіть сторожу.

Раптом зрозумів, чого йому бракувало, – розмов з драконом. Не міг уже ні з ким розвіяти своєї нудьги, і спогади про ті дні, коли він, щоб добитися свого, їздив у печеру та здружувався зі змієм, не відпускали його зі свого полону, бо ось, нехотячи, прив’язався до нього.

Пращури з портретів дивилися на нього, і, здавалось, ті погляди пропікають саме серце.

Ну що ви вирячились? Ви ж були такі самі! Не такі? Не кривили душею? Не обманювали? І не кривоприсягали? Ви – погани, що не відали святого письма, як смієте дивитись на мене осудливо? Я зробив усе, щоб врятувати Люботин!

Він вискочив з покою, вирвав з рук переляканого сторожника галябарду й кинувся до портретів. З несамовитою люттю здирав їх зі стін і топтав ногами, а коли останній образ упав на підлогу, випустив з рук галябарду, сів і розплакався, і той плач для нього був наче літній дощ після довгої посухи.

Наступного ранку взяв бутель вина і три кубки, накинув на коня кожуха й виїхав з замку.

На галявині, оточеній скелями, було тепліше, вижухла мертва трава ледь-ледь ворушилася, наче волосся якоїсь велетенської істоти. Князь постелив кожух межи двома могилами, поставив на кожній по кубку й налив.

– Давайте, хлопці, вип’ємо, їдять його мухи… Осінь… така пора, що можна звар’ювати. Ненавиджу її… Ех, не слухайте мене. Це так… до слова прийшлось… А ви пийте, пийте… – вилив вино на могили і налив знову. – Тобі скільки вже? Вісім? О, та ти жеребець! Пий! Добре вино? Це мені з Волощини привезли… У нас теж роблять, але квасне таке, хай йому біс. До рота візьмеш – Київ побачиш… Ех, що б я без вас, хлопці, робив? Такий цей Люботин, що й не поговориш ні з ким.

Пустельник кивав головою, а дракон замріяно дивився на небо, і ворушилися його крила, наче збирався злетіти.

2

І наступного дня знову приїхав князь. Цей день був препаскудний, пронизливий холод пробирав до кісток. Але пустельник і дракон уже чекали на нього.

– Га, бісова негода! Ви не замерзнете? – спитав у пустельника, який сидів на своїй могилі в одній довгій сорочці. – Візьміть мого кожуха. Не хочете?..

Дощ лив і лив, кожух під князем хутко промокнув, і весь він скоро вже був як хлющ, вода збігала по обличчю, по бороді, проте йому було байдуже, бо сидів з друзями.

– Скоро зима. Все замете, все вибілить. І душу мою вибілить або й так зоставить, якщо вона біла, га?.. Чому мовчите? Вам ліпше знати, чи біла в мене душа… Гей, Грицю, а втни якогось вірша, щоб аж.

І дракон почав:

 
В моїй душі хтось посадив осику.
На вижовклих від самоти горбах
Вона росте на чорнім полі крику
Така ж висока, як моя журба.
 
 
І бачу я в один похмурий день —
Замайоріла постать вдалині.
Невже до мене Юда йде,
Щоби повіситись в мені?
 

– Це ти про мене? – спитав сухо князь. – Ну, звичайно, про мене… От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави. Я врятував її…

– Якщо ви Юда, то я та осика, – зітхнув пустельник. – Я проник йому в душу і дав розум. Для чого? Невже тільки щоб загибель його була у сто крат болючішою? Навіщо я виховував у ньому розуміння краси і добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні.

– І я вмер… – сказав дракон. – І ви побачили – зло не від мене.

Пустельник витер долонею мокре обличчя:

– Я казав: не від нього зло… Воно в нас самих.

– Держава спала. Я мусив її розбудити, – аж застогнав князь.

– Але розбудилисьте не державу, а лихі інстинкти… – сказав пустельник. – Це ще добре, як народ на цьому й заспокоїться. А як ні?.. Що буде, коли відчує, що йому замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалося? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Чи всі вони будуть справжні?.. Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів! Не обділи нікого, навіть юродивого! Навіть нетямущої дитини, бо й вона мусить мати свою турнію!

Вітер скавучав у печері, стогнав і заводив, ніби на похоронах. На скелі з тріскотом повалилася сосна й полетіла враз коміть головою, упала, хруснула важко, й розлетілися скалки навсібіч. Вороняче гніздо одірвалося й покотилося до князя.

– Ось і шапка. Чудова шапка, – засміявся князь і насадив гніздо на голову. – Гей! Чого ви замовкли?! Виговорились? А що мені тепер робити?.. Поки був дракон, я мав сенс жити. Був світлий обов’язок – знищити змія. Вже тоді мене лякав кінець: ну знищу, а що далі? Зворотного шляху не було. На вагу поставлено честь держави… До того ж я був не сам. Зі мною був весь мій народ… Але, тепер, коли дракона убито, я зостався сам… І нема в мене ані ворога, ані друга. І нікому нема до мене діла. Все розповзлося по норах… А зараз мені холодно… Хо-ло-дно! І ніхто мене не зігріє!

День заходив за гори, і на галявину почали сповзатися сутінки, наче половці, припадаючи до землі, і світло відступало перед ними, спорхувало вгору й відлітало в незнану височінь. Озерце пінилося, наче відьомське, вариво, виступало з берегів, женучи на всі боки темно-жовті потоки здичавілої води. Скоро вся галявина заклекотіла і затанцювала в шаленій хлюпанині.

– Нічого, хлопці, – цокотів зубами князь, – переживем. І не таке переживали.

Вода його оточила і вирувала вже довкола ніг. Князь виліз на могилу і сів поруч пустельника.

– А вам хоч би що, – дивувався, – не м-мерзне-те. Я вже т-теж т-трохи з-зігрівся. Пийте, пийте… С-скільки т-тобі? Ві-вісім? М-можна…

Скоро споночіло, скелі потемніли й розчинилися в загуслій темряві, а злива не вщухала, вітер, що дув з печери, лопотів чорними вітрилами дощу, збиваючи їх у тісну масу й з ляскотом кидаючи поверх потоків, дерева на скелях болісно скрикували, гепалися головами, аж гілля тріщало й обламувалося, каміння котилося згори, з вилясками шубовськало у воду, розцвиркуючи бризки й розганяючи круги хвиль. Вода підняла опалу сосну й понесла її на скелю, сосна гугупнула, аж загуділо, а потім відбилася й ще раз гугупнула, вже гупала безперестанку, і те розмірене гупання скидалося на стукіт велетенського зболілого серця.

Князь відчув, що там, де в його душі була раніша сліпуча яснота, царювала тепер темрява, як і тут, над водою… Всю ніч біснувалася сльота, всю ніч кипіла вода на галявині, мов одна роз’ятрена рана, всю ніч гупало велетенське зболіле серце і розпачливо скрипіли дерева на скелях.

А як та ніч проминула, дощ ущух і затихло все, а вгорі світанок розцвів і заблищав на воді самоцвітами, небо очистилося й осіннє сонце – бліде й змарніле – вистрілило проміння понад світом.

Але князь уже його не бачив.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю