355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Винничук » Спалах » Текст книги (страница 15)
Спалах
  • Текст добавлен: 16 октября 2016, 21:17

Текст книги "Спалах"


Автор книги: Юрій Винничук



сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

Розділ XIII. Операція

І ось коли вже зовсім смеркло, лапатий сніг починає хутко-хутко танцювати в повітрі, а ліхтарі з будинками пливти кудись, впокорені снігом і підкорені снігові, такі безпомічні й перехняблені, що стає шкода їх і хочеться все те вирівняти якось, заспокоїти, втихомирити. Баран підводить голову й дивиться крізь вітрину на вулицю: бачить сніг, бачить ліхтарі, бачить будинки. Ага, – киває головою, – смеркло, пора зачиняти. Завтра різдво, і там, на горі, чекають на нього зі святочною вечерею. Три доньки на виданні, пухнасті кошенятка. Підходить до вітрини, обставленої закладеними старовинними речами, і простягає руку до штори, щоб її засмикнути, але раптом завмирає – під ліхтарем бачить зіщулену постать жінки, точніше тільки її спину, побілілу від снігу: ось та жінка повертає до нього обличчя, а спина нерухома, тільки обличчя повертається й усмішка запалюється на ньому, жінка сміється, сміх її навпомацки прокрадається до вітрини і ковзає по склу, ковзає, ковзає, відшукуючи щілину. Чомусь долоня Барана сама по собі лягає йому на вуста. Чому вона це робить і що вона хоче? Долоня мовчить, мовчать вуста. Та ось жінка нарешті повертається всім тілом, і Баран пізнає Чорну Маньку. Якесь лихе передчуття примушує його одним рухом засмикнути штору, він квапиться повісити табличку «Зачинено». Потім з кишені з’являється ключ і тягнеться борідкою до замка, а замок відхиляється разом з дверима, уникає зустріччі, і ключ впирається в живіт Чорної Маньки. Баран відсмикує руку і хоче щось сказати, він добре знає, що хоче сказати, але чомусь знайомі слова покидають його в цю хвилину, і йому нічого не залишається, як відступити назад. Ключ стирчить з його руки, наче зброя. Це відчуття додає йому трохи відваги, і він… Але Манька випереджає його:

– В мене є годинник. Дуже старий.

– Нині вже пізно. Хіба ви не прочитали табличку?

– Прочитала.

– І що ж там написано?

– Відчинено.

– Ви погано читаєте, добродійко. Спробуйте ще раз.

– Хіба?

Баран розгнівано шарпає табличку і блідне – з обох боків «Відчинено». Ключ випадає з руки. Голова паморочиться. І звідкись, наче з неба, її голос:

– Ну, що я казала? – І сміється.

О, тепер вона господарка становища і може сміятись, а Баран не може сміятися, бо коли засміється, то буде на межі божевілля.

– Мені його, подарував дід.

Напевно бреше, думає Баран. Ні, він себе не дасть водити за носа, він покаже, хто він такий, він…

– Покажіть його.

(Невже це його голос? Невже це він сказав? Але ж це неможливо! Щойно він вирішив виставити цю дурнувату Маньку за двері, а тут…)

Вона виймає годинника. Годинник срібний, на ланцюжку, 1808 рік, Берн. Такий годинник може коштувати п’ять… десять…

– Скільки ви можете мені дати за нього? – і знову сміється.

– Чого, ви смієтесь?

– То скільки?

(… Десять… Більше не дам… Хай їй чорт…)

– Сто. Дам сто.

– Добре. Але золотом.

(Господи, чи він з глузду з’їхав? Таж цей годинник… о боже… Від сили десять… А він – сто… Золотом? За срібло? Що це з його бідною головою, з його язиком? Що він плете?)

– Ох, вибачаюсь, я хотів сказати…

(… десять… я помилився… звичайно, десять…)

– Сто десять.

(Ні-ні, це неможливо, це не він сказав, не міг такого сказати). Баран тремтить, піт виступає на чолі. Тут погляд його падає на циферблат. Він полотніє – стрілка показує тринадцяту годину. Він заплющує, потім розплющує очі, але бачить: тринадцять…

Баран починає рахувати гроші… Десять… Не більше… І дає сто десять. Чорна Манька чемно кланяється і задкує до дверей, на обличчі все та ж дратівлива усмішка. Баран простягає до чарівниці руку, хоче зупинити, але за мить крамниця порожніє.

Він втомлено підходить до дверей, замикає на ключ. Потім бере табличку й читає: «Зачинено». Блідне. Чіпляє табличку, тоді йде до столу і важко падає в крісло. На столі годинник.

На годиннику – тринадцята. Годинник стоїть. Треба його накрутити. І він починає накручувати. В ту мить, коли вчувається цокання, рука його починає зникати. Він її відчуває, проте не бачить. Зникає ліва рука, зникає права. Він вже не бачить ні грудей, ні живота. Ще трохи видно ноги, але ось і вони розчиняються в ніщо, і Баран скрикує, та не чує голосу. Підбігає до дзеркала. Голова теж щезла. Пустка.

Він починає бігати з кутка в куток, бити руками об стіну. Відчуває біль, але не бачить рук.

З’являється його дружина.

– Стефцю! Ходи вечеряти!

– Я йду! Я йду!

– Стефцю! Де ти є?

– Я тут! Хіба не бачиш?

– Де він щез? Що за біда?

Баран стрибає перед нею на одній нозі, потім на другій, показує язика, кричить мало не на вухо, але все марно. Жінка повертається і йде нагору.

– Почекай!

Він біжить за нею. За столом його донечки.

– Де татусь?

– Може, пішов до Зільника вечеряти. Хоч би що сказав. Хто таке видів – свята вечеря, а він…

– Та я тут! Я тут! – кричить-надривається Баран.

Але марно.

Ось вони вже вечеряють. Баран облизується. Підходить і бере вареника. Ніхто не помічає. Смачний вареник. Бере рибу. Ніхто ні мур-мур. Йому вже не хочеться риби, кладе недоїджений шматок.

– Хто це недоїдки поклав? Ах, які ж ви невиховані!

– Це не я, мамусю.

– І не я.

– І я ні.

– А хто – я?

Барану це починає подобатись. Він натискає пальцем на край миски з кутею, і миска перевертається. По скатертині розлазиться кутя, по обличчю дружини – гнів, зате очі донечок стають неймовірно круглими.

– Ви що, в хліві?! – верещить жінка. – О, якби тут був ваш татко! Він би вам показав! Їсте, як поросята! В дівках засидитесь!

Доньки хлипають:

– То не ми-и-и…

– А хто? Може, ваш татко?

Баран сміється. Ля-ля… Та нараз йому знову робиться кисло.

– Я не хочу! Не хочу! Він падає на коліна.

– Чому ви мене не чуєте? Я ж тут! Тут!

Б’є себе в груди кулаками.

– Ви що, подуріли? Ви ж на мене дивитесь! І не бачите?!

Він вилазить на канапу й стрибає.

– Опля-опля! А я тут! А я тут!

Зненацька він бачить біля протилежної стіни обличчя Чорної Маньки. Вона стоїть спиною, а голова повернута до нього. Баран хапає свічника, розмахується й кидає в неї.

По стіні разпливається, розповзається усмішка, схожа на велику пляму густої крові.

Історію цю Марта почула вперше, і коли хотіла запитати в тітки, чи це правда, то побачила, що її вже нема.

– То є байки, – махнув рукою пан Буслик. – Барана забив Олійник. Вони з батьком під’їхали вночі на возі, виманили Стефка з хати, гримнули по голові та й завезли на Бистрицю. А там – камінь до шиї і в воду. Я то знаю, бо мені старий Олійник казав.

– Що ви таке говорите? – вибухнула господиня. – Молодого Олійника німці застрелили, бо партизанським вивідачем був.

– Ну то що? А як тепер ні той не жиє, ні той, то можна небилиці видумувати? Але я знаю, як то було.

– Ей, ви вічно все на світі знаєте. А були такі, що виділи, як Чорна Манька на святвечір до Барана приходила. І якраз тоді він щез.

– Я там не памнятаю, коли він щез. Але Олійник казав, жи на возі вони його везли і в річку кинули. А тоді зима така люта була, що на возі не поїдеш. А вся Бистриця під ледом була. То мало бути пізніше, а не зимою.

Тут уже й решта гостей втрутилась, кожен почав пригадувати коли це було, і такий гармидер зчинився, що Марта не витримала.

– Робиться нецікаво, – сказала до Антося.

– То пішли.

Вони непомітно вислизнули з-за столу. Вже було темно і нестямно пахла матіола.

Розділ XIV. «Я стужилася за тобою»

Розповім про ту ніч, котра, наче крука крило, про ніч, яка небо замкнула на місяць і зорі. Вона протікала у вікна і затоплювала кімнату, і все, що було в кімнаті, тихо гойдалося і кудись плило, плило…

Марта очі заплющила, а вуста її зашелестіли зеленим листям…

Прийди до мене, прилинь до мене, до серця мого, до серця мого зболілого, прийди до мене, прилинь до мене… І руки її несамохіть звиваються, наче ящірки золоті, і тягнуться до нього, тягнуться до нього, видовжуючись і граючи пальцями, а пальці бринять, наче струни, і дзвенять, видзвонюють – прилинь-линь…

Він нічого не чує, мовчки лежить, і тиша вливається в нього, вливається в нього, як мед хмільний.

Чому я такий несміливий, чому я заговорити не можу з нею, підійти до неї, і взяти долоні її, і волосся її гладити, і тонути в ньому, тонути в тому волоссі, як у темряві ночі, п’ючи запах нічного зілля, всю його гіркоту і всі його солодощі, втонути в ньому, розкриливши руки, – глибоко-глибоко, аж на саме дно цієї страшної темряви, і знайти її там, і сказати їй…

Але хтось прив’язав каміння до тіла його і на груди поклав йому скелю з соснами і гніздами стрижнів, і не міг він підвестися і прийти до неї. Може, якби чув її голос, її квиління, її моління, може, якби бачив ті руки – золоті ящірки – може б, здвигнув каміння, а так – сили забракло.

Я стужилася за тобою, я тебе все життя, все життя чекала, я тебе сподівалася, наче нива дощу, наче квітка в чеканні бджоли, я вся відкрита для тебе, відкрита навстіж, все-все віддам, тільки прийди.

Але тиша відповідала тишею. У тій тиші тільки сюрчання цвіркуна з-під підлоги долинало, тільки те сюрчання, але воно тут тишу не руйнувало, а вирізьблювало. А сон зовсім поруч тупцяв на одному місці, чекаючи, коли настане його пора, щоб взяти її на руки і полетіти світ за очі над темними долинами глибокими, левадами, гаями, над приспаним птаховинням, над лелеками, і совами, і сонними травами.

Він так і не підійшов до неї, лежав у камінні під скелею, котра все важчала й важчала, і, щоб легше йому стало, заснув.

Ще її руки співали й зливалися, ще волосся розпускалося, і все тіло її, мов безгучний дзвін, наливалося співом і теплом, а вже вона летіла над глибокими долинами і нічого не чула, і нічого не бачила, тільки губи шелестіли шовково: прилинь-линь… прилинь-линь…

Я пам’ятаю це так ясно, начеб та ніч зовсім поруч була, бо я сам був тим сном, що її ніс на руках, я сам був тим цвіркуном, що заколисував їх, і провина моя в тому, що він не побачив рук її, не почув шелесту її губ, бо то я відібрав йому відвагу, світячи молодим місяцем просто в обличчя і навіваючи відчуття скелі й каміння. Це я відібрав їй голос. Я стояв поміж ними широколистим деревом, і її руки натикалися на мою затвердлу кору. Чому так вчинив? Я ж їх видобув зі своєї пам’яті і міг би з ними робити що завгодно. Захочу й опишу все навпаки. Як він шепоче: Марто… Як вклякає біля неї, цілує її руку, пестить волосся, шепоче, шепоче все те, що в такі хвилі шепочуть… Не знаю, як і назвати. Закохані? Але ж це кохання таке незвичайне. Кожен з них був закоханий в якусь витворену своєю уявою істоту, поволі формувалися її обриси, з часом вони могли цілком описати обличчя, поведінку, голос цієї уявної людини. І от коли зустрілися, то впізнали одне одного, і не треба було часу на те, щоб з’явилося кохання, бо воно вже було в їхніх душах.

Я можу описати цю ніч зовсім інакше.

Коли він до неї наблизився і руки їхні сплелися, постіль перетворилася на зелений гай. Ходи сюди в мій гай, в зелень мою, сказали її очі, а його очі всміхнулись, і визирнула з них маленька сльоза. Вона була такою малюсінькою, наче то ще не сльоза, а сльозенятко, яке принишкло в кутику ока й йому боязко вирушати у світ. Тим часом усе довкола розквітло і запахло, аж подих забило. А він зайшов до гаю того і побачив, як заблищав далекий вогник, – певно, якесь потерча заблудило з каганцем у руці. І пішов на світло. Поруч ручай джерелів, сміявся прозоро і виблискував срібною лускою, а трави свіркотіли голосами зеленокрилих стрикоників, лагідно припадали до ніг, наче хвилі того теплого моря. Коли ж він наблизився до світла, то побачив, що то був не каганець потерчати, а молоде сонце, не те, щоденне, а інше. Його сяйво небо розколювало, а земля вся навкруги була виткана павутиною променів. Те сонце очей не засліплювало, і коли він видивився в його обличчя, то пізнав оцю жінку, і була вона прекрасною. І впав на коліна він і руки простяг. Змилуйся! Хочеш, сказала вона, я увійду в тебе, і світитимуся у твому серці, і наповню тебе світлом, наче келих, і наповню тебе голосами птахів, наче дерево, і наповню тебе, наче вулик, медами по вінця… Візьми моє сонце, візьми і світись нині і прісно.

Я кохаю тебе я кохаю тебе я кохаю тебе і я і я і я кохаю-аю-аю…

Зелений шовк трави підняв їх на хвилі й поніс далеко-далеко. Станемо квітами, сказала вона. Як? – здивувався він. Хіба ти не знаєш? Я ж чарівниця. Вона дала йому надкусити стебло чебрецю і сама надкусила, стали вони квітами. Прилетіли бджоли і пили мед. Прилетіли метелики і крильцями обдарували. Почали вони пурхати в промінні, сміх їх дзвенів і розливався довкіл. Волосся її розвіялося на чотири сторони білого світу, і птахи, що пролітали повз них, заплутувалися у його мережах і наповнювали співом його. Він ловив їх руками, вивільняв з волосся і відпускав, але прилітали нові й нові птахи, і не було їм ні кінця ні краю. Сховаємось в травах, сказала вона, і стали вони малесенькими зозульками, і поповзли в пошуках хатки, де можна було б поселитися, але всі хатинки, що зустрічалися їм на шляху, були вже зайняті, а вони брели й брели, аж доки не заблукали у непролазних нетрях трав і, натомившись, не попадали на землю. Підступили до них сни, нахилилися над ними золотоголовими соняшниками, поклали по листочкові на їхні вуста – спіть.

Розділ XV. Пустка

А вранці Марта прокинулася й побачила, що вже його нема. Порожнє ліжко і пустка.

Жодного сліду. Зірвалась на ноги, вибігла в кухню – нема.

І ніде вже його не було.

І хоч могла б подумати, що він просто кудись вийшов і скоро повернеться, Марта так не подумала, відразу вирішила, що це вже кінець, що вона його більше ніколи не побачить.

Чи плакала тоді? Мені здається, що ні, – той біль, який стис її серце, і розпач, що охопив її в мить, коли зрозуміла – її прекрасному сну надійшов кінець, не дали їй заплакати. Може, якби заплакала, то попустило б.

І я вже прошу її: заплачте, Марто!

Але нас розділяють роки і роки, і не чує вона мого голосу. Сидить на ослінчику, стисши кулаки, і губи кусає.

Чим я їй допоможу?

Розділ XVI. Пустище

Ревіли двигуни літаків, наче розлючені бики, неймовірно чорна земля розквітала тюльпанами вибухів, і не було де сховатися, хотілося бути малесенькою комашкою, щоб забитися десь під камінчик і пересидіти оте пекло, все хиталося і гуркотіло попід ногами, простір розколювався, величезні шматки неба, наче кусні м’яса, гепали на землю, одчайно тріщали дерева, птах з перебитим крилом повз крутим берегом вирви, хвиля густого, як смола, повітря жбурнула його в яму і засипала землю, з диму й куряви випірнув танк, прямуючи просто на нього, жерло дивилося в очі. Антось закричав, заметався – нога боляче вдарилась об бильце ліжка, і пройшли нічні страхи. Ковдра сповзла на підлогу. За вікном причаїлася темрява. Намацав на столі годинник – сьома. Скоро й вона встане, треба квапитися. Згріб одяг і навшпиньки прокрався на кухню.

На вулиці мрячив легенький дощик і було холодно.

Я наче злодій. Чому наче?

Наддав ходи. Подалі звідси, ще далі, далі, і тоді можна буде спинитися й обдумати все.

Ніде ні живої душі, але вже засвічуються вікна. Незадовго і в неї вікно засвітиться, і побачить вона, що його нема. Що вона подумає? Не міг уже тут зоставатися, панічний страх його гнав звідси, наче кролика, бо відчував, що все сильніше прив’язується до цієї жінки, до цього місця, і якщо хоч день побуде довше, то вже не зможе так просто все обірвати, тоді вже не існуватиме нічого поза цим світом, у який потрапив так несподівано. Адже нелегко зробити вибір, коли ти вже немолодий і коли плисти за течією здається набагато зручнішим, ніж проти.

Він заплутався у темних вуличках і проблукав ними, аж поки не розвиднілося, а коли роззирнувся, то побачив, що знаходиться десь на пустирі. Сухе бадилля пробивалося з-під битої цегли, скла, уламків деревини, зіржавілого заліза, клаптів паперу. Вітер нудно гудів у бетонній рурі, що лежала неподалік, і те монотонне гудіння навівало таку безмірну тугу, що він раптом закричав у повен голос з примарною надією, чи не відгукнеться хтось, але тільки луна прикотилася до нього і вляглася біля ніг покірним кошеням. Кількоро осокорів, мов чорні руки топельців із розчепіреними, скоцюрбленими пальцями непорушно стирчали з закляклої землі, і жовте листя, наче лушпайки цибулі, опадало з них, оголюючи зграї надженджурених і тривожно мовчазних ворон. Уже осінь? Він окинув оком простір – скрізь була осінь і сіре на смак повітря. Відразу, як це зрозумів, одчув холод, який пронизував до кісток. Штанки були мокрі, хоч викручуй, в болоті, а в черевиках хлюпотіла вода. Він підняв комір, скулився і сам став схожим на ворона. Довкола клубочився сизий туман, і моросіння дощу не вщухало. Прислухався, але не вловив жодного звуку.

З-за куща глоду раптом вигулькнуло четверо котів, що, йдучи на задніх лапах, несли на дикті п’ятого, а той лежав, скрутившись клубочком, і цей його спокій, лінива байдужість, його охайний вигляд ніяк не в’язалися з надовколишнім безладом і похмурістю. Антось підняв палицю і з насолодою, якої й не сподівався, пошпурив у дивну процесію. Коти розбіглися, і знову запанувала пустка. Відчуття насолоди враз пропало.

Я заблукав? Безглуздя якесь. Чого було навпотемки пертися? Тепер невідомо, куди йти. Здається, я прийшов звідти. Чи здвідси? Ні, таки звідти.

Туман усе густішав і густішав і вже на відстані кількох кроків було так, хоч в око стрель. Перечепився за якийсь корінь і впав, витягши перед себе руки. Долонею напоровся на скло, кров потекла брудними пальцями. Знайшов клапоть мокрого паперу, витер, перев’язав хустинкою і пішов далі. Він йшов і йшов, але чув тільки лиховісне каркання вороння, більш нічого, а коли черевики почали грузнути в грунт і зацвиркала з-під них вода, зрозумів, що забрів у мочарі. Це безконечне блукання почало вже його виводити з рівноваги.

Головне – не панікувати, вирішив він, і завернув праворуч. Кудись я мушу вийти. Це ж врешті-решт не африканська пустеля. Взагалі можу сісти на цеглину і перечекати, заки цей чортів туман осяде й розсіється. Але сидіти зануджуся. І холодно. Краще йти. Походжу, зігріюся. Не може бути, щоб кудись не вийшов. Хоч би де собака загавкала. А півні? Чому півні мовчать? Ранок, пора кукурікати. Понажиралися, хороба б вас забрала, а ти тут блуди не знати скільки. Ну і що, що сонця не видно? Це не виправдання. Ваш обов’язок співати щоранку. Як не треба – ого, не бійтеся, так заведуть, хоч вуха затуляй. Гм, здається, я йду вниз. Так і є, йду вниз. Нічого не розумію. Хіба я прийшов зверху? Я йшов увесь час по рівному. Кляті кущі. Бузина, чи що? Тьху, ото забрів. Давай назад. Назад і вбік. Тільки черевики… Слизькають… Що це?

Він спинився й прислухався. Знизу долинав якийсь шепіт.

Хтось там є. Гей! Хто там?!

Шепіт затих.

Причулося? Просто вітер. Ну ясно, це вітер. А ти б, дурний, уже й побіг туди. Потім весело було б дертися вгору по тих кущах!

Тут він знову почув шепіт за спиною. Спинився і наслухав, але слів не можна було розібрати. Тоді знову загукав, але відповіді не почув. Проте шепіт начеб став гучніший, перейшов у нерозбірливе мимрення. Він вловив звучання кроків. Хтось чалапав там унизу, порскали гілки… Ось наче лайка… Там хтось-таки є. Але й цього разу його волання залишилося без відгуку.

– Ч-чорт, що воно там таке? Або спущуся вниз, або вмру від цікавості. Вмирати рано.

Бузина така густа, що ноги сливе не торкаються землі, а ступають по гілках. Туман піниться з усіх сторін, і дна тому яру нема. Шепіт з кожним кроком чути ліпше, він уже навіть вловлює окремі слова, поступово ці слова в’яжуться в ритм, можна здогадатися, що хтось співає, якась жінка… Гілки хрускають і заважають розібрати її мугикання. Він завмирає на місці, і з туману вилунює спів:

 
Кличе супчик мій тебе
на дно яру голубе.
Чую, чую, кроки чую…
Привітаю, зачаклую,
Як закутаю в туман,
попадеш в солодкий бран.
Поцілунку не діждешся,
у ніщо перевернешся.
 

Що вона там бурмоче? Про кого це? Може, яка божевільна. Начеб голос знайомий.

Спускається далі, ноги ковзають по мокрих і слизьких галузках, самі несуть його, і зупинитися він уже не в силі. З розгону вилітає на галявину, проїжджає два метри по траві і гепає на спину. В голові забамкали дзвони, і зорі застрибали перед очима. Він важко підводиться, якусь мить вирівнює світ в очах і лише згодом помічає палахкотіння вогню. Можна погрітись, думає собі. Над вогнем висить казан, а поруч стоїть жінка в зеленій сукні. Вона щось розмішує в казані. Коли повернула до нього обличчя, він починає болісно пригадувати, де його бачив…

– О, ти вже тут!

Цей голос… Що це має означати?

Вона простягає руку до нього, і останнє, що він встиг помітити перед тим, як перетворитися на кущик кропу, – це її усмішка, повна злої втіхи. Баба Люцина! – спалахнуло в його свідомості і згасло.

Бузинова пані зриває галузку кропу, кидає в суп і з задоволенням проказує:

– Саме кропу мені й бракувало.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю