Текст книги "Спалах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

Розділ V. Був ранок

Був ранок, і була неділя, з-за лахміття сонних хмар визирало все сліпучіше сонце, і трикутник неба вгорі вікна голубішав і голубішав, аж гілка, що перетинала його, здавалося, наливається солодким соком, що ось-ось почне скапувати з її кінчика, увінчаного крихітним листочком, а в кожній краплі відіб’ється і небо, і сонце, і вікно, і погляд чоловіка, що стежить за отою молодечою грою світла. Ось його очі поволі скочуються вниз – по шибі, по гілці, по підвіконню – і вже пролітають над лавою. На лаві нікого нема. Коли ж вона встала, що я й не чув? Аж от долинає до нього з кухні бренькіт посуду, щось там шкварчить, булькає. Відчуття райського затишку і блаженства здивувало: невже я ще здатен розчулюватися? Колись хотів домогтися, щоб душа скаменіла, щоб чийсь біль, чиїсь клопоти, наче літаки, розбивалися об її шорстку кору, хотів стати каменем, невразливою камінною бабою, але війна вилущила мене зі шкаралупи самонавіювань, і побачив, що стати каменем неможливо.

Спогади руйнують душу. Треба вставати. Котра година? Десь збоку, наче з далекої далини, достукується дзигар, але короткозорість не дозволяє побачити стрілки. Цифри злились в одне біле коло.

Щось роздратовано зашипіло і вихлюпнуло на вогонь, а той і собі почав уже нервуватися й гнівно сичати. Цей діалог продовжувався б ще довго, якби Антось не здогадався, що на кухні нікого нема. Він хутенько зіскочив з ліжка, натяг штани і вийшов на кухню. Відсунув чайника набік.

Куди вона поділася? Забула чайник. Хлюпнув холодною водою в обличчя. Та-ак, цікаво виходить. Наплів казна-що… але ж я не знав, що вона така… Ні, думати – думав, але не знав напевне. Листи – це одне, а… гм… Який вихід?.. Жив би тут собі, як у пана бога за пазухою, що – ні? Нікуди вже не хочеться. Ще невідомо, як вона до мене ставиться… З тою Італією забрехався… головне, нічим не поясниш, якого чорта стирчав там стільки після війни. Добре, що хоч ніхто не питає. Ні, такого я від себе не сподівався. Вар’ят… Ясно, вар’ят.

Розділ VI. Його життя

То була помилка, що ти одружився на ній. Вона ж страшенно хотіла чоловіка-інтелігента, але по війні женихів було обмаль. Інтелігентів теж. А ти працював на екскаваторі. Здається, ти її любив. Інакше мені важко зрозуміти, чому так довго танцював під її дудку. Адже ж сама вона не була якимсь великим цабе. Ну, там родина старосвітська, якийсь маєток, але ж не про те йшлося. Теж мені старосвітськість – жінки працювати не повинні. Ти заробляв цілком достатньо і не перечив. Нехай. Але це боком вилізло. У неї ж і знайомі такі самі були, сходилися мало не щовечора, теревенили про се, про те, пережовували кісточки всіх сусідів, витягали з пам’яті імена – о Тіціан! о Дебюссі! о Шеллі! – імена, що правили їм за козирні тузи у цій безрезультатній грі в інтелектуального «дурня». Імена вихлюпували на стіл, заставлений хаваниною: в тарілки з вудженою ковбасою, в масні салати, на паруючу курячу начинку, на карасів у сметані, на товсті лоби канапок, ковзали озерною поверхнею холодців, їх, наче мух, ковтала фарширована риба – імена тонули, розчинялися, а роти зосереджено перемняцькували їх і заганяли язиками у глиб шлунків, наче рабів у штольню.

Її товариство – сама сметанка. Так, вона цим пишається. Це ж дуже важливо, у якім ти колі обертаєшся. Хіба не ясно?.. Та певно, такі мужики, як ти… Помовч ліпше.

Коли це вона тобі сказала – їй соромно перед знайомими, що її чоловік чорнороб? Це мусило бути десь одразу, як ви одружилися. Вона тебе не питала, вона висловлювала свою волю: віднині ти головний інженер. Ти стенув плечима і змовчав. Бачиш, тобі це здалося просто маленькою жіночою примхою. Хоча повинен був насторожитись. Поступово ця маленька жіноча примха розродилася цілим виводком таких самих примх.

Нема чого приводити до хати своїх дружків. Хочеш, щоб усе вилізло назовні? Скільки я тобі товкмачу – навчися поводити себе культурно. Нині ти знову тримав виделку, як якесь долото. А з ножем коли їсти навчишся? Крім того, міг би й не плямкати за столом… А я кажу – плямкаєш. Що я – глуха? Кара господня, а не чоловік. Ні, дорогенький мій, те, що я вимагаю від тебе, якраз і говорить про мою небайдужість до тебе. Я ж не хочу встидатися за свого чоловіка. Хіба то зле? Можеш і мені допікати, як є чим. Подивися збоку на себе. Як ти ходиш? Згорбиться, як старий дідуган, очі втупить у землю… Ну, знаєш, не один ти каміння в концтаборі таскав… Звичка! Дурних звичок треба позбуватися… Маєш рацію, ідеальним ти бути не можеш. Ніхто не ідеальний. Але прагнути цього треба… Така дрібниця – роззуватися на кухні. Нє, він суне в тих своїх кирзаках, як глухий на суд. Вже такого не запам’ятати – ну, знаєш, вже б мала дитина запам’ятала… А що? Нічого страшного, як і про це подумаєш… Голова в нього забита? А в мене не забита?.. Як? Ти насмілюєшся мені цим дорікати? А в кого працює? У-ського працює? Нє. У-цького працює? Нє. То тільки в таких, як ти, жінки гарують, як воли. В мене в хаті не менше роботи, ніж у тебе. Дітей нагодуй, припильнуй, в хаті прибери, їсти чоловікові звари, випери, випрасуй… О, не бійся, нема коли дармувати. А ти собі сидиш та й педалі натискаєш… А гостей щоб забавити – де там!.. Бо ти не маєш про що говорити. Дала йому Жорж Санд – кривиться… Ну, як вже вона сльозлива, то не знаю, хто не сльозливий. То є життя! Розумієш? Якби ти читав те, що люди читають, то не сидів би за столом, як сич… Йому про козаків давай, що-небудь таке зі стріляниною, різних там яничарів, самураїв – о, то він буде читати!.. Ну читала, читала я твого Чайковського, Опільського… Їм до Дюма – як мені до англійської королеви… Знаєш, як буду старою бабцею, то, може, прочитаю… Або музику! От гоп-цик-цик – будь ласка. В необмеженій кількості… Та ти куняв у філармонії! Бетховен! А той собі про екскаватор думає… Добре, хоч визнаєш. А щоб розуміти – вчися, питайся в мене. Я що, з іншого тіста? І я колись не розуміла. Але набралася терпцю і слухала… Я копіюю? Вар’ят! Чого мені їх копіювати? Чи я свого розуму не маю? Тому й зійшлася з ними, що в нас інтереси спільні. Я копіюю! О боже… Таке щось часом ляпне – ну ні в тин ні в ворота… Ти не забув, що …ські нині прийдуть? Поголися. Нічого, ще раз поголишся. Такому, як ти, треба щогодини голитися… Візьми картатий. Краватку! Краватку не забудь! Та де ту? Дай я сама знайду… Господи, як за малою дитиною…

Ківш екскаватора скреготнув так пронизливо, аж ним пересмикнуло. Який там чорт? Зіскочив на землю, підібрав лопату і розкидав глину. Щось залізне. Скринька? Підважив її, витяг. Зіржавілий замок відлетів після першого ж удару. Зотлілі папери, печатки… А під ними задзвеніло золото, срібло, золото-срібло, золотосрібло, золото і срібло…

Так-так, той випадок. Про це тоді в газетах писали. І ти був один при цьому. Якби хотів, міг би запорпати назад у землю, а вночі прийти… Вибач, я вірю – ти б цього не зробив, але коли ти викликав начальника дільниці й скриню забрали і коли ти відмовився від тих відсотків, які тобі за законом належали, в очах твоїх зоріла така втіха… Може, ти цього не усвідомлював, проте твоя радість, мабуть, мала цілком конкретні причини. Погодься ти втішався, уявляючи реакцію своєї жіночки, коли вона дізнається… Я б на твому місці від тих відсотків не відмовлявся хоча б тому, щоб не виглядати диваком. Ну що ж – позитивні герої завше ідеальніші від їхнього автора. Ти навіть не дозволив назвати в газеті свого прізвища. Тепер я нічим не доведу, що це саме ти. Кореспондент був у розпачі. Це був зовсім молодий журналіст, йому бракувало настирливості.

У недільному номері на четвертій сторінці. Жінка читає вголос. Ти усміхаєшся, а тоді… Ха-ха, все це ти обдумав уже наперед, і ті слова, якими повідомиш її, що це був ти, і всі рухи при цьому…

Не може бути! Так це був ти? Він мене хоче в гріб загнати! Ціла скриня! Ми ж мільйонерами могли бути! Чуєш? Здурів хлоп! Бігме здурів! І я з таким-во під одним дахом? Жах! Хоч би ті проценти взяв! Чуєш, що я тобі кажу?! Чого мовчиш? Кому сказати – не повірять! Добре, хоч ума хватило фамілії не назвати! Ото було б сміху! Боже-боже, з ким мене доля зв’язала, і що я кому зро-о-би-и-ла, і-і чи-им я зави-ини-и-ла, у-у-у, хлип-хлип-хлип…

Пополудні прийшли її гості й завели мову про якогось дурня-екскаваторника, що натрапив на скарб. Хе-хе, йолоп царя небесного, чобіт, так-так, де ще такі беруться, хе-хе, та я б, а я б, е-е, та що там казати, а в нього ж і сім’я, і діти, певно ж, та хіба такі про сім’ю думають, або якийсь п’яничка, дали йому на півлітра, та й з нього досить, хе-хе-хе, хрю-хрю… І вона теж сміється з «того дурня-екскаваторника». Штурхає його під столом – і ти, і ти. І він теж починає сміятися, тільки не з «того дурня», а з них – плюскв, мокриць, слизняків. Він теж каже «той дурень», бо треба було таки назвати своє прізвище. Ось вони вже вираховують відсотки. В кожного по-різному. І кожен жахається такій значній цифрі. Я б на ці гроші, а я, а я, о, скільки всього, ага, ага. І ще ви забули про, так-так, ну, це взагалі, а ви? Та він тільки знизує плечима, зате ж його жіночка за обох – я б і те, я б і се, і теє, і тоє, і тамтоє, а ще б ось що… Та все зирк на нього – ну, чи не зашпигало тобі, чи не хочеться битись лобом в стіну, дурним своїм лобом? Оскільки ж єдиною втіхою від візиту деяких людей є надія на їхній відхід, то він терпляче чекав.

Отак він і жив собі.

І раптом лист з Італії від Катаріни. А в конверті ще три листи. Виявляється, вони надійшли на його ім’я. Пише якась Марта. Що за Марта? Звідки в неї Італійська адреса? Ага, він же послав листа з Італії до своєї нареченої в Люботин. Може, це вона й дала Марті адресу? Треба спитати… Люботин… Він там народився, але ще в дитинстві з батьками переїхав до Львова. З листів виходить, ніби ми зналися дітьми? Не можу згадати. Чи справді ми зналися?

Коли отримав цілу пачку листів, дещо прояснилося. Марта знайшла конверт з його адресою випадково. І почала писати. Її листи такі теплі, такі затишні, подібні він отримував тільки від мами… Марта писала про город, про сад, про свою тітку Чорну Маньку, про сусідів. Ці листи мов колискові. Коли йому на душі завізно, вмощується на сіні, читає і перечитує.

Перед ним з’являлися і зникали всі її сусіди й знайомі, він уже кожного знав і міг про нього щось розповідати. Якийсь інший, зовсім інший світ поставав перед очима і навіть прокрадався у сни, начебто не Марта описувала йому себе і своє життя, а то він сам згадував.

Так хотілося відписати… Вона запитувала: коли ви приїдете? А що він міг відповісти? Написати правду, що він тут, а не в Італії, що розділяють їх якихось півтори сотні кілометрів, що він одружений, двоє дітей, і що якби не діти, то…

Й подумалося йому – а що, як покинути все і рвонути до неї? Ні-ні, не назавше, на пару днів. Приїхати і сказати: «Це я. Антось із Італії». Два дні брехні. Тільки два. Чи буде це гріхом?

Напевно, ти відчув свою схожість до Марти, адже ти такий самий несміливий і нерішучий, живеш не так, як хочеш. Колись ти спіткав жінку, яка заопікувалася тобою, зорганізувала тобі життя, правда, остільки, оскільки їй це було вигідно, але ти приставав на те без вагань, бо відчув себе приписаним до тієї, котра знайшла тобі місце в світі. А що при тім спрямувала цілу твою особистість до виконання різноманітних подружніх функцій, то в перші хвилі це не перешкоджало, і тільки однедавна почав достежувати яловість свого життя. Безрух, який дістав у нагороду, виявився лише втечею перед подальшим життям на позиції «відкинутого», безрух цей гарантував певний комфорт, але з часом ти усвідомив пустку, розуміючи, що повинна настати якась зміна. Ти очікував її й боявся водночас. Чи спосіб життя, який ти собі вибрав, і засади, якими керувався, були найліпшим засобом на те, щоб у хвилю смерті подумати, що не змарнував оце життя? Це прийшло раптово – відчуття самотності. Внутрішньо випалений, повертаючись до свого безруху, вдавав, що самота є твоїм життєвим вибором, добровільним і незалежним.

Тільки тепер твоя самотність стала докучливою, коли була вже обдерта з надії на одміну, з марень, що життя твоє стане іншим, кращим…

Тільки не те, не те існування, в якому нічого не відбувається, нічого не діється, нічого поза буденністю. Навіть коли ти вирішив, що не даси більше в це втягнути себе – ані їй, ані нікому, все ж ясно бачив: якого б вибору не зробив, яким би не було твоє рішення, ніколи вже не осягнеш внутрішнього спокою. Цінності, поміж якими мав вибирати, посідали для тебе надто велике значення, щоб резигнація будь-якої з них могла настати без внутрішнього терпіння. Усе ж відбувалося в атмосфері якогось незвичного фаталізму, внаслідок якого настав цей збіг обставин. Ти опинився на роздоріжжі: з одного баку Марта з тим світом, в якому ти виріс, а з другого – дружина зі світом, який ненавидиш… Куди тобі йти? Залишити все, як воно є? Чи спробувати виборсатися з багна, повернутись до себе, до свого світу? Це назвуть непорядністю. Але те, що люди називають своєю порядністю, може бути також залежне від випадку. І можна прожити життя, вірячи, що ти є таким і що маєш право називати себе порядним. Проте тільки тому, що завдяки простому збігу обставин не мусив стати перед вибором.

Згадай, що писала Марта про той випадок з паном Бусликом. Навіть такий простий, непомітний чоловічок зумів зробити щось надзвичайне.

З листа Марти:

«То вже було при кінці війни. У нашому місті зосталося зовсім мало німців – одних послали на фронт, який уже був зовсім близько, навіть поранених, інші, спритніші, кудись повтікали. А ті, що лишились, мали підтримувати порядок. У нас в хаті не було рісочки. Все повиїдали. Мама й кажуть: пішли до тітки. Себто до нашої Чорної Маньки. В тітки був здоровий город і сад, там можна було хоч лободи нарвати. Неподалік текла Рудка і росло багато рогозу. Хто знав, той викопував його коріння, сушив, молов і пік хліб. От ми й пішли. Люди вже почали витикатися з будинків, гуркіт пострілів, що вчувалися зоддалік, нікого не лякав. Усі звикли до нього, як звикають до одноманітного цокання годинника.

Коли ми прийшли на Софіївку, то побачили великий гурт людей, що зібралися біля напівзруйнованої крамниці. Чи то яка бомба впала, чи що, бо одна стіна тої крамнички вщент розвалена. Серед людей було багато наших знайомих. Одні казали хапати чимскоріш мішки з цукром і пшоном та накивати п’ятами, інші перечили, мовляв, німці можуть вернутися, й тоді біда. Але останніх було мало. Отож люди кинулися до тих мішків та почали розтягувати. Серед них був і пан Буслик. Вигляд мав дуже кумедний – мало не вдвічі нижчий від своєї жінки, в одязі її першого чоловіка, який був здоровенним хоч куди, сухий і підсліпуватий. Вже всі мішки повиносили з крамниці, вже почали думати, куди б їх занести, щоб розділити порівну. Хтось за рогом знайшов перекинуту хуру з постріляними кіньми, хуру поставили на колеса й прикотили до мішків. Почали навантажувати, як тут за нашими спинами почувся чийсь окрик.

Ми обернулися й побачили німця, що націлив автомата. Він був ще зовсім молодий, худий, мов тріска. Стояв, розкарячивши ноги, й кричав щось по-своєму. Ми всі так і заклякли. Він вказав цівкою на стіну, ми одійшли під тую стіну і підняли руки, наче збираючись до якогось танцю. Німець ще щось кричав, і ми не розуміли, чого він хоче. Аж тут помітили нашого пана Буслика, який залишився біля хури. Він стояв наче вкопаний і дивився на солдата, примруживши очі й роззявивши рота.

– Пане Буслик! Йдіть сюди, бо він вас уб’є! – загукали жінки. – Пане Буслик, майте розум! То не жарти!

Але він не рушав з місця. Німець кричав і тряс автоматом, а пан Буслик спокійно дивився, наче бачив німця вперше.

– Пане Буслик, ідіть сюди! Не дурійте! – гукали, мов до глухого.

І несподівано він утнув таке, чого ми й не сподівалися. Він закричав до нас:

– Люди, та же нас багацько! Люди, не бійтеся! Ми зараз одберемо в нього автомата, й буде по всьому!

Цей пан Буслик з запалими щоками від недоїдання, цей пан Буслик, який за своє життя мухи не вбив, раптом утнув таку дивну річ, що ми аж сполотніли всі. Він, розумієте, ступив крок в напрямку німця.

– Він божевільний! – гукнув хтось із нас.

Але він зробив уже другий крок.

– Люди, не бійтеся! От бачте – я не боюсь! Зара відберу в нього автомата. Ідіть за мною! Зара він буде в моїх руках.

Він робив кроки якось дуже дивно, перевалюючись усім тілом, витягнувши уперед руки, наче збирався впіймати дуже рідкісного метелика. Руки його тремтіли, і нижня губа теж тремтіла, а на чолі виблискували крапельки поту.

Хтось:

– Не стріляйте в нього! Він божевільний! Хто знає по-німецьки? Скажіть, що він вар’ят, може, це його врятує!

Але ніхто не знав німецької.

Їх розділяло вже кілька кроків. Пана Буслика трусило, як у лихоманці, але він все ж повільно наближався до німця, насувався на нього своїм дрібним тілом і говорив, говорив, говорив. Слова сипалися йому з рота без усякого зв’язку, але він, очевидно, розумів, що мусить говорити, бо якщо перестане хоч на хвильку, то вмре зі страху. А німець чомусь зволікав, не стріляв, тільки трусив автоматом і тупав ногою, вигукуючи щось незрозуміле.

– Бачите, він боїтья мене, – белькотів Буслик. – Ідіть за мною, зараз я заберу того автомата. Ще їден крок, ще два… Заберу його… Нікуди він не втече від мене… Сволота… Пшона тобі шкода? Подавишся! Я там траву всяку жеру, а тобі пшона шкода?.. Нічого, ще каміння погризеш… Не втечеш від мене…

Він молов і молов безперестанку, звідки й ті слова бралися в нього…

– Він таки звар’ював, – проказала моя мама і затулила обличчя руками. Всі передчували постріл, та пострілу не було. Замість пострілу мало щось все одно статися, щось рівносильно йому – в цьому були всі впевнені, але ніхто навіть не сподівався, що станеться якраз те, що сталося. Коли панові Буслику зосталося зробити ще крок-два до німця, щоб дотягтися рукою до автомата, як солдат зненацька заверещав таким надсадним, майже жіночим, голосом і відскочив назад. Він руками ухопився за голову і, мов ошпарений: „Найн! Найн!“ – не перестаючи кричати, кинувся навтьоки. Біг вулицею, все ще тримаючись за голову, а крик його ляскав об стіни будинків, і тільки тоді, коли німець зник за рогом, всі повернули голови до пана Буслика й побачили, що він сидить на брукові. Однією рукою тримається за серце, другою сперся на каміння і плаче. Плаче голосно, взахлип, як мала дитина. Піт градом котиться з його чола і зливається зі слізьми, а він хлипає, аж давиться плачем своїм, а ми стоїмо непорушні, наче дерева з піднятими руками, не отямлені ще й досі, мовчазні і безпорадні, стоїмо, і дивимось, і думаєм, що то сниться, і чекаємо, щоб прокинутись, але не прокидаємось, і тоді повільно опускаємо руки, ковтаючи гірку слину, що наповнила рот, і закушуєм губи, щоб самим не розплакатися…»

Він зробив ось що.

Якось після роботи каже хлопцям:

– А нуте, хлопці, ходімо до мене в гості.

Вони здивувалися: такий відлюдько – і на тобі.

Тільки вони на поріг, а його жіночка – як полотно. Ловить ротом повітря, мало не задихнеться, а тоді починає шипіти: кого це ти привів?.. У нас Почапські-чапські-апські…

– От і добре. Буде більша компанія.

А вони всі в чоботях, хоч і чистих, бо вимитих у калюжі, а вони всі в робах, а в них руки в мазуті, а в них цемент під нігтями, а вони не голені, без краваток, а з кишень пиво стирчить, а вони Шопена не чули, а Стендаля не розкривали…

І сідають за стіл.

Обличчя його жінки то спалахує, то блідне, вона нервово метушиться, виймаючи посуд для нових гостей, та ось помічає пильний погляд Антося і ставить назад келішки, які було взяла, і бере кришталеві, його погляд відсмикує її руки від звичайних тарілок і змушує взяти оті з мадоннами, тарілки, які вона виставляла тільки в рідкісних випадках, до яких молилася.

– Ще гуски не починали?

Запитання чоловіка, мов електричний струм, стрясає нею, і вона впокорено бреде на кухню, щоб з’явитися з тацею, де, прикрашена зеленню й калиною, спочиває золотошкіра гуска. Впокорення її лише тимчасове, поки є сторонні, і вона втішає себе думкою, що ці дурнуваті вибрики її чоловіка лише гра на публіку. Нічого, вона перетерпить. Але треба якимсь чином виправити цю ситуацію, хоч щось врятувати з того її світу, який сама вибудувала і який на очах почина розпадатися. Тому намагається опанувати собою і відволікти своїх гостей розмовою.

Він що, й справді головний інженер?.. тихіше-тихіше, вони почують… так-так, інженер, це його робітники… для чого він під них підробляється? Він же ін-ті-лі-геннннт… не звертайте уваги, вважайте, що це жарт… нічого собі жарт… тихіше, тихіше… ш-ш-ш-ш…

А Дзиндра:

– Кхе, до-обра перцівка, царство їй небесне. А ти чо, Грішка, дивишся на неї – то ж не жінка.

– Боюся з чаркою проковтнути – така маленька, – повертається Грішка до Почапських-чапських-апських: – Я, бачте, всю, мо’на ска’ть, сознатільну жизнь стаканами її, прокляту. Да-а, а на війні дак ми її просто шапками пили.

– Та не може бути, – хитає головою Дзиндра.

– Як не може? Та ми ж з тобою, пам’ятаєш? Ми ж з тобою тоді…

– А-а, згадав! Точно, шапками. А то було раз зимою вона в шапці замерзла. То ми її звідти витрусили і всю дорогу лизали. Аж до самого Берліна.

– Да, а я ще казав – ти ж, кажу, хоч бурульку для Гітлера лиши. Він як лизькне – то й копита далой. Куди йому нашу горілку пити!

– А пам’єтаєш, яку кару придумували?

– Точно. От ми, хлопці, вже під Берліном трибунал зібрали. Сіли в гайку та й думаєм – як ми їх карати будемо за їхні преступлєнія? Дзиндра каже: я б їх, каже, голих смолою облив та в пір’ї викачав, а тоді по всій Явропі возив, як цирк який. А Сьомка, братуха мій, нєе, каже, не пайдьоть. Це для них дуже захарашо буде. У нас, каже, в селі в гражданську таке було, що один по бабах ходив. Мужики на хронті, а він – по бабах. Дак як вони прийшли, так отаке з ним і зробили. Дак що? Досі живе. А от ми лучче їх в мурашник голими афедронами посадимо. Хай сидять. Та тільки не на їхній німецький мурашник, а на наш. У нас на Кубані такі мурашки, як польтавські галюшки. А злючі які! Своїх, правда, не кусають. Дак слухайте далі. Постановили ми, значить, і рушили на Берлін. Приходимо. Ну, я гімнастьорку обсмикав, заходжу до їхнього рийстягу, стукаю. Чи тут, кажу, живе гражданин Гітлер? Нема його, кажуть. Дуба врізав. Ах ти, господи – не везе. Що ж його робити? Пішли назад. А виявляється, їхній шпійон десь нас підслухав та й передав: так і так, мовляв, хочуть вас Сьомка з Грішкою голим афедроном на кубанський мурашник посадить. Ну, той, звєсно (тут Грішка збив чуприну на бік і гребінця до верхньої губи приклав), не може цього бути, кричить. А шпійон йому: очінь дуже може буть, ваше благородіє, бо це чиста правда, я лічно і, мо’на ска’ть, особисто підслухав. А Гітлер: а це точно, що на кубанський, га? Точно. Ну, каже, тоді я лучче сам собі жизнь вкоротю. Та пішов на город, а в нього там про запас блекота росла. То він її нарвав, запарив і каже до жінки: жінко, а чи нема, каже, там чого на закуску?.. Бо воно ж гірке таке. А та: нема, каже, нічого я сьо’дні не варила. Чого даром продукти переводить, все ’дно нам капут. Оце хіба ось огірок квашений, що його Гебельс не доїв. То він, сердешний, отим огірком закусив, а за п’ять мінют уже й той…

Всі регочуть, а тим часом Почапські-чапські-апські відсовуються, і спресовуються, і крихкотіють на очах, розлазяться, розмащуються по столу, по стіні… І щезають.

– Почекайте, – гукає Грішка. – Я вам ще одну історію розкажу.

Але вони вже за дверима. Жінка Антосева теж сховалася на кухні й ні пари з вуст.

– Ну ти, Грішка, даєш, – каже Дзиндра, – ото наплів!

Антось кидає здивований погляд.

– Розумієш, Антосю, – сміється Дзиндра, – Грішка і в рот горілки не бере. А я з ним і не воював ніколи.

– Бо я зразу пойняв, що воно за люди. Я тіко глянув – все ясно. А що – мо’, що не так?

– Все просто чудово, хлопці! Ви кумплі що треба.

– А нам не пора? – питає Грішка.

– Куди? Сидимо.

– А жінка твоя?

– Нічого. Я вперше своїх друзів привів. Маю право.

– Як так, то й так.