Текст книги "Спалах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

– Я нічого не бачу, – сказала Марта, коли вони опинилися понад яром.

– І не побачиш. Спустись униз. На дні яру є маленька галявина – там і варить своє зілля чаклунка. Бачиш – оно пар клубочиться? Запам’ятай напрямок, щоб не змилити дорогу. Десь я тут бачив гарний камінчик. Ага, ось він.

– Це ви називаєте камінчиком? Нічого собі камінчик!

– Ох, ще мені ці жінки! Вони ладні все на світі перебільшувати.

– Ну добре, я, може, й донесу цю каменюку, але не певна, що докину до казана.

– Зараз найду інший… Такий підійде?

– Та давайте вже.

Марта взяла камінь і спустилася в яр. Гілки хльоскали по ногах, лізли в очі, заплутувалися в волоссі. Нарешті з’явилися в кущах просвіти, і Марта побачила галявину, посеред якої над багаттям висів лискучий казан. Вариво клекотіло і булькало, сиза пара звивалася вгору, а їдкий, гострий запах лоскотав ніздрі. Біля казана крутилася Бузинова пані в зеленій до п’ят сукні. Марта придивилась уважніше і впізнала бабу Люцину. Правда, зараз вона не була згорблена, а висока й струнка, мала зелене волосся і виглядала набагато молодшою.

– Караморо! Караморо! – раптом загукала вона.

На галявину виповз сухий, скарлючений пень.

– Караморо, принеси мені ще одну ящірку. Щось моє вариво не таке пахуче як слід.

– Зараз, моя пані, – проскрипів пень і пошкутильгав у хащі.

Бузинова пані дмухнула на пару, що та враз почервоніла, й заспівала:

 
Варися, мій супчику,
начувайся, любчику!
Пара прилетить до тебе
і закутає собою,
станеш ти мені покірний
і одружишся з дочкою.
Коли ж пара не долине,
трунком я тебе напою,
і забудеш свою милу,
щезне пам’ять із росою.
А як слухати не будеш —
станеш у яру травою.
Варися, мій супчику,
начувайся, любчику!
 

Марта підкралася якомога ближче, розмахнулася й кинула камінь. Вариво виплюснуло на Бузинову пані, та заверещала, затріпотіла руками, гарячково зриваючи сукню, сиплючи прокльони, а тоді метнулася до струмка. Марта підскочила до казана, перевернула його, і рідина зашипіла, гасячи вогонь. Хутенько розв’язала пояс, затисла ключа в кулак і помчала щодуху з яру. Назад було йти набагато легше – бузина сама розступалася перед ключем.

За спиною зненацька почула крик:

– Пані! Пані! Вкрали ключа!

Впізнала скрипучий голос пенька. За мить долинув і крик чаклунки:

– Ловіть її! Ловіть!

Враз над Мартою залопотіли крильми сови. Хтось доганяв її, чула чийсь подих, але не озиралася. Сови змахували крильми перед її очима, чарівний ключ не дозволяв їм торкнутися Марти. Чийсь стогін позаду:

– Ох, Марто… зупинись!

Та це ж Антось! Ще трохи – Марта озирнеться, але тут загукав крук:

– Мовчи! Не озирайся!

Ще кілька кроків – і Марта опинилася нагорі.

– Гурра! – втішився котик. – Ми врятовані!

– Ну, Марто, я в захваті! – разчулився крук мало не до сліз. – Мені просто бракує слів, щоб висловити свою радість. Гадаю, ще й ми колись станемо тобі у пригоді. А зараз поспішимо до нашого замку. Тільки-но відчинимо браму – чари розпадуться. Якщо хочеш зробити нам честь, то запрошую тебе в гості. Побачиш, як ми виглядаємо насправді.

– Я б і рада до вас, але маю ще купу справ.

Розділ XI. Трой-зілля

Хрипло зойкнула хвіртка, жорства роздратовано зашипіла під ногами. З-над важких лопухів з’явилася розкудлана голова Лялі, потім і вся вона – розімліла на сонці, розпарена, з рожевуватим відливом. Тіло її хвилювалось, мов Індійський океан.

– Ой, я розібрана! – вискнула Ляля і знову щезла в лопухах, хоч не настільки швидко, щоб не дати Антосеві можливості роздивитися її фігуру.

Вони піднялися співучими дерев’яними сходами на ганок і зупинилися перед оббитими невідомо чим дверима. Марта, постукала.

– Відкривайте! – відгукнувся Франьо.

Засліплені сонцем очі мусили призвичаїтися до темряви, яка зустріла їх на порозі. Запах старого шмаття, горохової зупи, яблук, олійних фарб і ще чогось незрозумілого війнув перед обличчям теплим крилом. Темрява поступово лагідніла й відступала, аж поки не забилася в глухий кут і там причаїлася до якогось часу.

Франьо сидів за столом і малював русалку.

– Чому вона така тлуста? – здивувалася Марта.

– Бо з Лялі змальовую.

На стінах всюди, куди оком не кинь, квадрати цупкого паперу з мальовидлами. Деякі вже осліпли від старості, вкрилися порохом, і їхні неприродні барви перемішалися в одну темну пляму. На решті картин можна розрізнити коричневу, червону землю, руде небо. Стебла трави, наче велетенські дерева, а поміж ними жуки й комахи з якимись клунками, з парасольками, в капелюхах. Старий хлів, у дверях дядько тримає на вилах гній. Вулиця, де було гетто, жінка котить візок з лахами, на рукаві жовта зірка. Місто, над будинками летить на кочерзі чарівниця і сипле сніг з торби.

– Це моя тітка, – пояснює Марта.

Тим часом Франьо лізе під стіл і добуває запилюжену пляшку вина.

– Ану сідайте, та й си трохи дзьобнем.

Він дістає келішки, витирає рукавом, хукає і ставить на стіл, власне, на картину з русалкою.

– Поплямите, вуйку.

– Все їдно ніхто не купе. Таких русалок нема.

Наливає вино, стоячи на одній нозі.

– Беріть.

– Я вас не познайомила… Це Антось, він до мене з Італії приїхав.

– Ага, чув.

З ганку долинає голосний гомін:

– …бо я тобі казав, аби ти не брав мого ровера! Що, не годен си заробити?

– Во-во, ади, тіко його зачепи! Та не буду більше брати, нехай горит!

– Поцілюйсі в ніс! Най твоє горит, а мого не руш!

– Ей, дай ми спокій, причепа господня.

– Що? То ти так?

– Забери руки!.. Чуєш? Забери руки, бо як дам по хавці!

– Хто – ти?!

– Я! Забери руки! Та не рви сорочку! Вар’ят!

Тут вривається межи них голос баби Люцини:

– Агій на вашу голову! Чого сі завели їден з другим? Я того ровера, бігме, розіб’ю на ваших головах! Ти, шмаркачу! Ти чо до старшого руки простягаєш? Ти чого друлєєш?

– А чого він?..

– Я ти дам чого! Язда в хату!

І галас стихає.

Сухі дошки ганку рип-рип, рип-рип, потім несміливий стукіт у двері.

– Прошу!

Наче корабель з піднятими вітрилами, погойдуваний хвилями, випливає Ляля, а за нею услід запахи парфумів та бузини.

– Можна? – кокетливо запитує Ляля і, почувши ствердну відповідь, лине до столу.

Хода її така, мовби вона переходила річку і боїться послизнутися на камінцях, обидві руки зігнуті в ліктях і підняті вгору, а пальчики якось так чудно розчепірені, й голівку набік схилила. Франьо підсовує Лялі келішок, теж перед тим витерши рукавом і хукнувши в нього.

– Ой, я не п’ю, – комизиться Ляля.

– Що, вчора перебрала? – шпигає Франьо.

– Таке ска-жете! Що про мене поду-умають?

Вона червоніє і потуплює очі.

– Ну, ти зовсім як гімназистка.

– Хі-хі, а що то за вино? А чому воно без наклейки?

– Бо я її здер.

– Та-ак? А чому?

– Навмисне. Щоб ти мала про що запитати.

– Хі-хі… Мартусю, а ти вже випила? Тоді цокнися зі мною, бо мені самій незру-учно. Антосю, чому ви мовчите-е?

А Франьо:

– Бо тебе побачив. Як глянув – так і занімів.

Ляля недовірливо зиркає то на Франя, то на Антося.

– Ой, а що це у вас намальовано? Русалка? А чому вона така груба?

– Гарбуза проковтнула.

– Гарбуза? Хі-х, а де він взявся?

– Плив по річці. А русалка якраз тоді позіхала та й ненароком проковтнула.

– Ой, вам би тільки жарти.

Мені здається, саме в цей момент і з’явилася бабуся Люцина. Я, звичайно, не впевнений, може, це сталося трохи пізніше або трохи раніше, але самі бачите – розмова між нашими чотирма героями вичерпується, а що фантазія моя далеко не безмежна, то мушу когось ввести до їхньої компанії. Тому поява бабусі Люцини буде цілком доречна. Вона сьогодні, правда, виглядає незвично. Наприклад, зверніть увагу на її ліву руку в бинтах. Ноги теж забинтовані, але цього ви помітити не можете через довгу спідницю. Що ж трапилося з нашою дорогою бабусею? Невже дійсно це Бузинова пані? Правда, не схожа? Я з вами згоден – у неї таке лагідне обличчя, що мені й самому не віриться. Мабуть, все-таки целебилиці. Про всяк випадок запитаємо у неї вустами Франя. Цікаво, що ж вона відповість? Почнемо: з’являється бабуся Люцина. І ніби не знала, що тут гості:

– Пробачте, я не знала, пане Франю, жи у вас гошьчі.

– Ей, та ми свої. Сідайте, прошу.

– Я си шєду. А то той пан, жи з Італії, так? Йой, такий ладний пан. А ви, прошу пана, мою Лялю вже знаєте? Як то файно, так си шіли та й шошь п’єте.

– Випийте з нами, пані Люцино.

– Та я віп’ю, як дашьте, чо нє. Я ше-м, слава богу, здорова… Ну, то я віп’ю, прошу пана Антошя, аби вам бог дав таку жіночку, як моя Лялюня.

– Ой ба-абцю… – півоніє Ляля.

– Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Моя Лялюня – що то за шьлічна дитина… То ше таку пошукати. Таке тихе, таке спокійне. Воно би тіко щошь робило та й робило, бо то, видите, є такі їдні, жи тіко би лежєло та й лежєло, а то таке, що тіко би робило та й робило.

– Бабцю, перестаньте. Кому то цікаво?

– Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Панові чікаво. Такий ладний пан. Чо би му не було чікаво?

– А що то у вас, бабцю, з рукою? – нарешті Франьо додумався запитати, а то я вже й надію втратив.

– А во нині рано сі ошпарила, бодай му пек. Білльо виварювала.

Комедія! Не могла чогось вірогіднішого сказати. Хто повірить, що бабуся Люцина в неділю виварювала білизну? Що це наші герої мовчать і не дивуються? Ну, Франю, чого ж ви?.. Ого, ви помічаєте, що вона робить? Ковзає очима по їхніх обличчях, наче гіпнотизує… От бестія!.. Увага – вона щось говорить…

– Йой, та у вас нема ніц, що пити. А я маю таку наливоньку, що гай-гай. Щесьте такої не пили. Зара принесу. – І, не чекаючи відповіді, хутенько виходить. І та мана, яку вона напустила, щезає разом з нею.

– Щось, Лялю, твоя бабуся юра нам крутить, – хитає головою Франьо. – Скілько тут жию – нігди не видів, аби вона в неділю щось робила. Білизну виварювала – ото придумала!

– А що то вас так хвилює? – дивується Ляля. – Часом, як треба.

– Ну-ну, не кажи… Відав, Антося фест вподобила, коли за наливкою побігла. Але ніби нащо їй Антось, такій старій? Гм… Ти не знаєш, Лялю?

– Дайте спо-окій…

Бабуся й справді принесла наливку.

– А чо вона така зелена? Чи не з бузини часом? – сміється Франьо.

– О, то є дуже шьлічна наливонька. Пийте на здоров’я.

Марта хоче стримати Антося, щоб не пив, штовхнути рукою і вибити келішок, але баба Люцина всідається поміж ними і пильно стежить, щоб Антось усе випив до краплі, – вдруге вона себе не дасть обвести круг пальця.

– Наливка що треба, – прицмокує Франьо.

– Моцна, – приказує Антось.

– Ге-ге, ви си гадаєте, баба Люцина вам що-небудь дашьть. Нє-е, я вже як шось роб’ю, то роб’ю на совішьть.

А з ганку голос жіночий:

– Куди пішов? Ану вернись! Я тобі дам пиво! Славку, я кому кажу – вернись!

– Та я зара прийду, чого ти?

– Я тебе не пускаю! Знов нап’єшся, як свиняка!

Бабуся зривається на ноги.

– Ади, мої бахурєта ші зчепили!

І вже з ганку долинає її крик:

– Холера би вас забрала! Най си йде на то пиво! Що ти сі хлопа вчепила, як вош кожуха?!

– Та він сі неп’є!

– До того і є хлопи, жеби сі напивали! Не бійсі, не вдавитьшя! Йди-йди, Славчю. Я там за тобою Микольчя пішлю, аби тя д’хаті приніс.

– Сам дійду. Я тіко на пиво.

– Ну-ну… П’є пиво, а ходе криво. А ти, Мирошю, заспокійші. До чого той рейвах? Неділі шьвіта, а ти ту’во такий грай піднела.

– О, та порядок наведе, – каже Франьо. – А ви чого як засватані? Пийте.

– Та вже треба, вуйку, йти. Я до вас просьбу маю.

– Ну?

– Маю йти на уродини, а подарунка не знайду. Чи не дасте яку картину?

– Чо не, дам. Хочеш ту, з вівцями? Та не туди дивишся. Оно – вівці пасуться, а пастушок на сопілку грає.

– А, вже бачу. Даєте?

– Бери.

– Дякую.

Марта знімає картину і до Антося:

– Пішли?… Я завтра до вас, вуйку, ще зайду.

– Добре-добре.

– Ну, то і я піду, – каже Ляля.

– А тобі чого? Давай ще по келішку.

– Ой, та що ви? Що про мене поду-умають?

Далі аж до самого вечора не було вже нічого цікавого.

Розділ XII. Вечір

Коли вони прийшли, гості сиділи за столом. Враз усі повернули голови на прибулих, і велике одностайне «о-о-о!», долаючи в ротах барикади картоплі, смаженої ковбаси, квашеної капусти, голубців, вареників, щедро политих вином, горілкою й пивом, вигулькнуло на волю. Отже, теє «о-о-о!», як рідко який вигук, мало цілий букет їстівних запахів, що метеликами-невидимками закружляли понад головами, викликаючи припливи й відпливи слини.

Марта одразу помітила, що всі дивляться винятково на італійця, і то не були погляди, якими вітають новоприбулих, а погляди зацікавлення і надзвичайної подійності. Це її знітило. Відчула, що втрачає рівновагу, рухи стають неприродними, навіть голос, міняючи раз у раз тембр, стрибав, розпливався, і вона не чула його, начеб говорив хтось інший.

Їх посадили, підсунули тарілки, наклали всячини, налили. І тільки тепер Марта побачила, що частина гостей зайнята чимсь дуже серйозним. Перед Супруном лежав аркуш паперу, побілілими пальцями він стискав авторучку і чекав, що йому зараз продиктують.

– Ну, давай, пиши… – сказав пан Буслик. – Шановний товариш президент.

– Чекайте, – встряв Франьо. – Який він у біса товариш? Ми що, з ним кози пасли?

– Гм, і справді, – погодився Буслик. – Тоді пиши: гражданин президент.

– Ну-у, це якось дуже, вже не по-нашому, – зосереджено чухав потилицю Франьо. – Це як у автобусі: гражданин в кепці, передайте гроші на білет… Який же вони гражданин, коли вони імперіаліст?

– Маєте рацію, – погодився Цєпа. – Пишіть так: шановний пане президент…

Супрун напружено виводив на папері сині кучері, наслідуючи кінчиком язика порухи пера.

– В перших рядках нашого листа, – диктував Цєпа, і його обличчя сяяло втіхою, адже це йому спало на думку, як слід звертатися до президентів. У паузі очі на стелю, і всі присутні, ловлячи кожен його рух, теж піднімали голови і втуплювалися, наче йоги, в одну якусь крапку. Вуста пана Цєпи ворушились, як у коропа. – … листа… ми, мешканці славного міста Люботина, що на Галичині… написали? от… и-и-и… м-м-м…

Стеля цього разу не повідомила нічого цінного, і Цєпа опустив голову.

– Ну… – озвався Супрун. – Далі кажіть.

– Та я не знаю, що далі. Завше, коли пишу листа, то спочатку про погоду та про здоров’я, та про те, та про се… А тут… хто й зна як…

– Ну то й спитайте його про здоров’я, – сказав Буслик. – Чоловік він в літах, певно, і в нього деколи ноги крутить. Є в мене одна рецепта – умм! перша кляса! – берете оберемок кропиви…

– Перестань… – зашипіла Бусликова.

– Ну, добре, – згодився Цєпа. – Давай про здоров’я. Як там у нас? Ми… мешканці… ага вітаємо вас… е-е… з чим же його привітати?

– А привітаймо його зі спасівкою, – підказав Франьо.

– Та спитайте, – спохватилася Супронова, – як вродили яблука і чи вже їх посвятили. Бо ми вже.

– Ну – яблука! – пирхнув Буслик. – У них там більше ті, як його, апельцини.

– …вітаємо вас зі спасівкою, із гарним врожаєм. Як ся маєте? Як ваше здоров’я?

– Є в мене рецепта – люкс! – прицмокнув Буслик, та відразу ж і зойкнув од щипка Бусликової.

– Пфу-у, – витер піт з чола пан Цєпа. – А пишемо вам от з якої причини. Чи не булибисьте, пане президент, такий ласкавий, аби нарешті припинити тоту вашу холодну войну, бо нам більше, бігме, терпцю нема. Вам воно, може, й легко йде, а нам важкувато. Ми по страшнім лихоліттю ще-м ся не оговтали, а ви напосілися, як тоті круки, та й дзьобаєте…

– Гов-тпру! – ожив Супрун. – Чи не занадто? Хто дзьобає? Де дзьобає?

– Правильно, – кивнув Буслик, – ніхто не дзьобає. Це просто психичеська атака.

Цєпа знову закотив очі на стелю і прочитав:

– …а ви напосілися… І спокою не даєте. Приїхали б ви у Люботин на Софіївку, то й самі побачили б, як нам ця зимна война життя псує.

– Я б його такою картофляною кишкою вгостила! – сказала Супрунова.

– А я би му вишнівки налив, – додав Буслик.

– Імперіаліста вгощати?! – вдавано обурився Супрун.

– Гноївки йому! – вдарив по столу Франьо. – Геть імперіалізм! Дайош Нью-Йорк!

– Пишіть… – сказав Цєпа. – Руський народ дуже мирний. А український – ще мирніший. А вже люботинський – такий мирний, що…

– …б’ють по лівій, підставляють праву, та ще й дякую кажуть, – засміявся Франьо, а за ним і весь стіл.

– Нє, відав, нині діла не буде, – сказав Супрун, ховаючи папір.

– І то правда – знайшов час, – погодилася Супрунова. – Я ще добре би-м подумала, заки тото писати. Аби-но якої біди не було.

– А то ніби яка біда? – здивувався Супрун. – Тепер відлига. Свобода. Всьо можна. Хочу – президенту пишу, а хочу – папі римському. А то що не розкрию «Перець», а вони мене бомбами страшать! Що то за робота? Хлоп прийшов з роботи змучений, повечеряв, ліг спочити, а вони його бомбами страшат! Газету візьму – і там страшат! А на то всьо нерви йдут. Я так більше не годен.

– От не бійся, переженем Америку, то тоді їх будем страшити, – сказав Буслик.

– Е ні. З тобою ми ніколи Америки не переженем.

– А то чого?

– Бо тоді всі відразу побачать, що в тебе штани залатані.

Буслик, не звертаючи уваги на сміх, встав з келішком і проголосив:

– Я би-м хотів випити за наших нових гостей, бо вони сі спізнили, тойво, і не чули, як ми пили за господиню, то, може, думают, жи ми ще не пили… але ми вже – ге-ге, нє?… о, то я теперво хочу випити за них… бо й таке: мій дідо воювали з Гарібальдом… тіко, тойво, не з ним, а в його войску… так що маю право… били мої дідо австріяків, курча лімонада, аж сі курило… правда, що мої татуньо вже були в австріяцькім войску і били італійців, але то нічо… бо й так ніц з того не вийшло… і я, грішний, так само трохи, тойво, стріляв до них, бо мусив стрілєти… але при першій нагоді задер ноги до паса і гайда до хати… словом, давайте, тойво, за дружбу з італійцями, абисьмо нігди їден в другого не стрілєли, бо то не файно… Ага, ше-м си нагадав: хоч я і не є італієць, але клюски люб’ю так, що їв би-м їх день і ніч… Нє-нє, пані Супрунова, не думайте, жи то я кажу вам наперекір, що у вас клюсок нема, нє… всьо тут мені так смакує, що ну, але клюски – то моя слабість…

Ніхто вже його не слухав, одні сміються, інші, не чекаючи кінця тієї промови, вже перехилили чарку, а Марта потроху освоюється і сміливіше зиркає на гостей, а як погляди схрещуються, то не ховає очі. Лише уривки Бусликової орації долинають до неї серед загального гомону.

Італієць їсть, як і всі, хоча тільки перед ним лежить окремий ніж і хліб, тонко нарізаний. З тим ножем то ще й клопіт був: пан Буслик вперся, що ніж має лежати зліва, а пан Цєпа-Кульчицький – справа. І що один покладе так, то другий тихенько пересуне сяк. Буслик таки виграв, бо ухитрився непомітно перед самим носом Антося перекласти ножа вліво, на що пан Цєпа-Кульчицький тільки зубами скреготнув. Їхні мудрування, однак, були марними: гість з Італії навіть не торкнувся ножа, Марта, звичайно, цього не зауважила, та інші гості з задоволенням відмітили подумки, що той італієць такий самий чоловік, як і вони, а коли б він повів себе інакше, то невідомо, чи це б сприйнялося з такою симпатією, адже тоді б неодмінно виділявся, а так – свій.

Розмова за столом точится звичайнісінька, хоча то пан Буслик, то пан Цєпа час від часу встромляють якусь шпичку, аби завернути до Риму.

Тим часом доктор Ляля зосереджено конструює новий вид усмішки на видовженому обличчі: стуливши губи, вона опускає підборіддя і потроху починає піднімати кутики вуст, очі її при цьому викочуються на чоло, проте обличчя худішим не стає, тільки виникає підозра, що з Лялею ось-ось станеться якась пікантна неприємність. Бо саме це й здалося панові Цєпі-Кульчицькому, який дуже уважно спостерігав за Лялиними маніпуляціями, а тоді культурно запропонував:

– Може, я вас проведу?

На Лялине щастя, він сидів поруч і сказав цю фразу пошепки. Ляля спалахнула:

– Куди?

Пан Цєпа щиро здивувався:

– Як куди? На двір.

– Ви непристойно себе поводите, – процідила Ляля крізь зуби, але те серйозне заняття довелося облишити.

Тут господиня вистромила вгору вказівного пальця:

– О! Чуєте?

Всі нараз замовкли. Крізь вечірню тишу просочувалося похмуре крукання.

– Маньчин крук, – прошепотіла пані Бусликова. – Свят-свят-свят…

А пан Буслик:

– Цікаво, а сама Манька тут чи не?

– Як вона може бути тут, коли вона – там, – авторитетно заявив пан Цєпа і закотив очі на стелю.

– Йой, не гнівіть бога, пане Цєпа, – втрутилася господиня.

– Перепрошую: пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг.

– Ну-ну, хай буде, але там, куди ви ото показали очима, її нема.

– А вам звідки про те знати?

– А що тут знати? Вона чарівниця. Чарівниць туде не пускають.

– Ціхо, ша, – каже пан Буслик. – Два великих спіцяліста говорят.

Всі розсміялися, а господиня:

– Вам но тіко смішки.

– Бо ви так говорите, буцім заправді які знавці. А я не віру ні в «там», ні в чарівниць, ані в яке інше чортовиння.

– Та же ви самі її ховали і бачилисьте, що гріб порожній.

– А я не віру.

– Як – своїм очам не вірите?

– Так, своїм очам не віру, – вперто стояв на своєму пан Буслик і для більшої певності вихилив ще один келішок.

– Пане Буслик, – озвався пан Цєпа, – після ще одного келішка ви не повірите власним вухам.

Пан Буслик скосив у його бік очі й зневажливо хмикнув.

Раптом Марта відчула на плечі чиюсь руку. Обернулась і побачила за спиною Чорну Маньку.

– Ой, цьотко, а ви де взялися? – прошепотіла.

– А так, зайшла собі. Чую – про мене говорять.

Марта ковзнула поглядом по гостях і зі здивуванням побачила, що ніхто Маньчиної присутності не помічає і голосу її не чує.

Манька вмостилася поруч і лагідно всміхнулась.

– Ви так змінилися, цьотко.

– Пофайніла?

– Ага, – весело кивнула Марта.

Й справді Чорна Манька змінилася: обличчя таке добре і тепле, стала вона схожа на казкову чарівницю, яка помагає бідним сиріткам.

– То твій кавалір?

– Так.

– Хочеш – причарую навіки.

– Ні-ні, не треба. Я сама.

– Наклади мені голубців.

– …Де ви тепер, цьотко?

– Всюди. Літаю по світу і спокою не маю, ох-ох-ох…

– Чого так тяжко?

– Змучилася.

– То не літайте.

– Як не буду літати – звідки казки візьмуться?

– І то правда.

В цей час хтось пригадав історію про те, як Чорна Манька розправилася зі Стефком Бараном, котрий лизав німцям золотник. Коли його хтось кликав Баран, він махав руками і кричав: «Який я в дідька Баран? Я – Бáран!» Перед війною мав у Люботині крамничку, набиту всілякою всячиною, через що й називали її «Масло-цвяхи». В тридцять дев’ятому Стефко мусив розлучитися з нею, передав її владі добряче випотрошеною і клявся-божився, що оце саме вже весь крам розпродав. Працюючи в школі завгоспом, додому мало що приносив. «О, ті совіти не дадуть собі в борщ наплювати». Та вже коли німці прийшли, Стефко тут як тут – знову торгує. Де й крам узявся. А у віддяку почав складати для німаків список усіх євреїв, а заразом і тих, хто міг зацікавити гестапо своєю колишньою діяльністю.