Текст книги "Спалах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

Розділ IV. Його війна

Важке сіре повітря, сіре каміння, сірий порох, що набивається в ніздрі, в очі, в рот, аж язик прилипає до піднебіння, і шурхотить, як вуж по піску. Сіре каміння довкола і в ньому самому, він чує, як перекочується воно в грудях, як гупають глухо кам’яні лоби, коли викашлює вночі його, але вдень знову вбирає в себе ці запилюжені скелі. Потріскані руки і ноги, криваві борозни, потріскані вуста, тепла брудна вода, яку пити і пити і ніколи не напитись, а вночі вона сниться – похмуре джерельце в зеленій рясці, розгрібаєш ряску, а під нею намул і жабуриння, а під ними іржава ікра і дрібні пуголовки, а під ними якесь сміття. Ї так без кінця до самого ранку, до самого ранку. Навіть вві сні він не годен втамувати спраги. Вгору й вниз, вгору й вниз, спина під важезною брилою німіє і стає зовсім чужою. Впасти не можна, треба весь час рухатися. З ранку до вечора дивишся тільки вниз: ось лівий черевик зникає з-перед очей разом з камінням, що відповзає услід за ним… з’являється правий і теж зникає. Щодня одне й те ж: лівий черевик, каміння, правий, черевик, каміння. Образ землі, що обертається під ним разом з тими черевиками, переслідуватиме його ще довго по тому, як він опиниться на волі. Звичка дивитися під ноги залишиться, може, й назавше, а часом йому здаватиметься, що як не наддасть кроку, то його понесе згори в долину – і вже навіть чути, як ласо цмокає провалля, роззявивши чорну пельку в чеканні поживи.

Рухайся, рухайся… Німець, красунчик хоч куди, стирчить собі збоку і цмулить цигарку, зразу видно – це дуже веселий німець, товариський, з ним не занудьгуєш, з ним і про те поговориш і про се; такий має успіх у жінок. Цілий день знічев’я розглядає небо або зелені полонини й оливкові гаї далеко вдалині. Якась жінка в гайку пасе гуси. Якби я був гускою, полетів би додому, сів на батьківський дах і гелготів весело-весело, але ж і там німці. Е ні, краще бути травою, просто травою, якою гуляють гуси, – щороку вмирати й оживати або оливковим деревом і деревовою мовою розмовляти з вітром, що налинув з батьківщини. А німець дивиться і всміхається, у нього така приємна усмішка, правда, Родріго? – Si, Antonio, sonrisa agradable [8]8
  Так, Антоніо, чудова усмішка ( ісп.).


[Закрыть]. Такий гарний німець, чудовий німець, наче зовсім і не німець, дай йому боже здоров’я за те, що не звертає на нас уваги, як інші, а милується краєвидами.

Ввечері розгонять їх по бараках. В його бараку двісті сорок два в’язні. Було рівно двісті п’ятдесят. Ще вчора. Під кінець роботи вони зчинили метушню і спробували тікати. Але тут таке чуже каміння, за нього не сховаєшся, воно тебе видасть і продасть, не затулить від куль. Німці, навіть не зрушивши з місця, перестріляли їх, бо втікачі були як на долоні – то в одного, то в другого на спині раптом спалахує червона жоржина. Чоловік уже обличчям в камінні, а вона собі цвіте, і вже якась погань, розкриливши крила, ширяє над ними.

Рівно у визначений час в барак вносять велетенське барило, наповнене зеленою зупою. Вони такі пунктуальні! Їхній педантизм проявляється навіть у тому, як вони розстрілюють, як добивають поранених – розважливо, не кваплячись, наче заганяють цвяхи.

Смак цієї зупи важко визначити, коли півроку їси одне і те ж, то вже не маєш навіть з чим її порівняти. Раз він на дорозі знайшов яблуко. Ну, яблуко було смачніше. А потім кава. Добре, що вони сказали наперед, що це кава, а то б дідька лисого сам здогадався. Рештки хліба дробив в неї і так їси.

Отець Герасим з Косова втрапив сюди за те, що панахиду по загиблих партизанах правив.

– Ви так, батюшко, уплітаєте, начеб мали повну миску марципанів.

– Хе-хе… Я тобі, Антосю, скажу чого. Тільки то є велика таємниця. Як я сесю юшку їм, то фантазую, що то не юшка, а вареники. А завтра будуть кнедлі. А позавтра голубці. Ну, а хіба би дурний над варениками гави ловив.

– Добре, а чого ж то така таємниця?

– Щоб німаки не занюхали. Та же ті душогуби помислят: єк вони юшку їдят, а вареники уявлєют, то дамо їм гімна. А ти, хлопче, знаєш, що бисьмо уявляли тоди? Не що єнше, єк сесю саму юшку. Тепер видиш, жи на їдно виходить.

Очі священика лукаво зблискують в напівтемряві.

– Ви, батюшко, так кленете, як який швець.

– Сливка в гної – то вже не сливка, а такий самий гній. Єк вже-м до тих збуїв попав, то нема чєсу на добрі слова, коли мене прокльони розпирают. Най ми ся трафит нагода – дам драла, аж ся закурит за мною. Аби тіко гвера [9]9
  Рушниця.


[Закрыть]дістав, то став би-м опришком. Бігме! Ади – тутка такі гори, єк наші. А я в горах єк пес у буді, ая.

– Сказано ж: не убий.

– Це правда. Не убий чоловіка. Чо-ло-ві-ка! Чуєш? А худобу можна. А єк то ще й скажена – о, це вже сам господь бог благословит.

Отець Герасим вкладається спати.

– Я за таких священиків і не чув, аби щось із партизанами мали.

– А я що, мав? Там їдного раненого в церкві переховав, там дес корову їм до лісу пригнав, а там знов зброю передав. Що то є? А бач, хтіли розстріляти. Але я ще ся з ними порахую. Ще мій чєс не настав.

А вже засинаючи:

– Бідна моя Гандзю, голубко сивенька… За що мене бог карає, жи я ні тебе, ні діток не виджу? А ти й не відаєш, і не знаєш, чи-м живий, чи мертвий. Ще трошки, Гандзю, ще трошки зачекай… То вже не довго. Йой, боженьку-боже, дай ми сили, дай ми ще трохи того життя, аби-м свою жіночку та діточок увидів. Аби-м не туво на чужині кісточки склав… Тіко не туво…

І вже крізь сон:

– Гандзю, Гандзю, діточок бережи… Тіко би-с з горя не скапала, єк тая свічечка.

Антось і сам уже засинає, коли чує – хтось кличе. Хто?

– То я, Данило.

– А-а, сідай коло мене.

– Тютюну хочеш?

– Де взяв?

– А при дорозі ріс. Я й наскуб, висушив. Дикий, правда.

Скрутили по цигарці й затяглися пекучим, їдким димом.

– Але ж і дере, – кривиться Данило.

– То від газети. Якби який ліпший папір, може, й нічого.

Скрипнув лежак, і важкий стогін отця Герасима виповз, наче вмираючий вуж, перетяв тишу і розтанув.

– Ніч його вимучує гірше, ніж день, – сказав Антось.

– Бодай нікому того не пережити, що він.

– Всі пережили.

– Ага, всі… Він тобі розповідав про жінку й дітей своїх?

– Ні. Тільки чую – вночі кличе.

– Німці спалили їх у хаті. У нього на очах.

– Боже… Я думав… То все це марення?

А зранку знову те каміння. Рухайся, рухайся, не зупиняйся. Поруч з тобою плететься серб з важкою брилою на плечах, спотикається, падає під тягарем. І не може встати. І що найстрашніше – ніхто не має змоги йому допомогти, бо кожен тримає на плечах такий самий валун, що пригина до землі, а земля руки розкрила – ходи сюди, ходи… Серб намагається зіп’ястися на ноги, пальцями чіпляється за каміння. Несподіваний контраст: чорні вилискуючі чоботи з’являються поряд – на тлі сірого каміння, жовтуватого пороху. Чоботи лаються і сиплють прокльони, гірка каркотлива мова вгризається в мозок розпечений. Ах, красунчику, і де ж ти отих прокльонів набрався? Ти ж такий завше спокійний, такий усміхнений, оливковими гаями замилований, а лаєшся, як п’яна баба. Ось ти чоботом навідліг копаєш серба в голову, голова безсило падає в порох. А тут і канчук з’являється – великий стимулятор, геніальне знаряддя XX віку. Це дуже гарний канчук, він має аж дев’ять олив’яних кульок. Часом досить і одного удару, щоб чоловік встав. Так само, як і на те, щоб взагалі не встав. Дев’ять кульок спалахують в сонці, дев’ять кривавих ран спалахує на спині. Вихлюпує стогін. Люди розмовляють безліччю мов, тільки стогнуть однаково. Хіба ти не знав цього, красунчику? Твої чоботи зіштовхують серба в провалля. Твої блискучі новесенькі чоботи! Твоя проклята усмішка! Твоя гидка усмішка! Ju mezguina agradable! [10]10
  Твоя гидка усмішка.


[Закрыть]

Порядок є порядок. Зупинятись не можна. І знову красунчик милується краєвидами, але усмішка кудись щезла – над скелями, над гаями оливковими летить, розправивши крила, убитий невільник, за ним у повітрі криваві сліди і пір’я смугасте, а він летить і так сумно – «курли-курли», а за ним ключем тисячі замучених в’язнів, і кожен – «курли-курли». Аж гуси позадирали голови, аж гори поставали навшпиньки й камінних очей ніяк не зведуть, а невільницький ключ летить у вирій, і летіти йому вічно.

Зненацька – черги автоматні. Німці хапаються руками за голови, за груди, за животи, переламуються навпіл, падають…

– Хлопці, – голос отця Герасима. – Чого роти роззявили?! Бий скурвих синів!

І тая брила, котру він тримав на плечах, полетіла вниз, просто в красунчика, збила з ніг – і руками не змахнув, покотився в провалля, але крила не виросли у нього, полетів коміть головою, виблискуючи на сонці новенькими чоботами, а за ним і його канчук, і прекрасна гидка усмішка.

А потім була та меланхолійна осінь тисяча дев’ятсот сорок четвертого. Ваш загін блукав в околицях озера Комо біля швейцарського кордону. В горах було холодно, а ви всі зодягнені як-будь, дивацько озброєні.

З Лондона по радіо висилали для партизан у північній Італії особливі реляції. Кожна група мала своє гасло. Тричі на день ви припадали вухами до старого приймача і вслухалися в його кахикання: «А зараз спеціальне повідомлення. Каміння обростає мохом. Повторюю. Каміння обростає мохом». А потім: «Промийте очі росою. Повторюю…» «В небі з’явилися гуси. Повторюю…»

В напіврозваленій вівчарській хижі чекали на своє гасло: «Ріки скресають опівночі». Чекали від серпня. Американський зв’язківець, який проник до них у гори, запевняв, що у вересні почнуть скидати з літаків зброю і зимову одіж. Зброя була найважливішою, бо зі старими гвинтівками воювати на висоті дві тисячі метрів неможливо. А тепер, коли позимніло, перше місце зайняло вбрання.

Щодня слухали радіо і чули щодня: «Теплий вечір. Вершники наближаються» або ще щось у цьому ж дусі. То були гарні слова і нагадували вони назви романів чи фільмів, але чомусь ніколи не йшлося про скресання рік.

У листопаді командир відібрав вісім хлопців, котрі кашляли вдень і вночі й не мали жодної зброї, та й відправив їх до Швейцарії. Нехай ліпше їх там інтернують, як мають тут нидіти.

Пам’ятаєш, як тобі ноги перебило під Роверето? Якби не отець Герасим, що закинув тебе на свої могутні плечі і, мов лантух із сіном, виніс із бою, то не побачив би вже цього світу.

– А я навгад тебе підібрав. Ти лежав, як мертвий. Я не мав чєсу думати: живий ти чи ні? Заберу біду, а там ся роздивлю. Аж, слава богу, живий.

– Що з ногами?

– Та нічо… Вже тя дохтур випатрав. Завтра зраня рушаємо, а тебе ту в горах лишимо в пастухів. Не бануй. Ше-м ся верну. Скоро наші в Берліні будут.

– А Данило де?

– Данило… Він тойво… А оно на чатах стоїт.

– То не Данило. Що з ним?

– Антосю, ти тіко… Не хтів-єм казати… Нема Данила… Антосю, ну що ти… – а в самого сльози в очах і вуста тремтять.

Під ранок все ближчає плесо сну і віддаляється його зеленаво-срібне дно. Над очима колишуться густі бурі водорості, між ними сновигають дрібні, як мізинець, рибки. Серед них є рожеві, жовтогарячі і зовсім білі. А вже ясно пробивається голос сонця, проникає в холод і тепло вод. Холод тут з’являється лише коли розплющуєш очі, це чисто зорове відчуття, тіло його не вловлює, тілові тепло й затишно – залите літеплом, засипане жовтим листям, сіном, хмарами і птахами. На короткий час затримуєшся під самою поверхнею. Вже бачиш, як метелики різьблять повітря, бабки чорно– і синьокрилі проносяться над головою. Крізь тонкий пласт води бачиш скошений луг, скирти сіна, дівчину в білому, що проходить берегом і збирає незабудки. Дівчина – твій спогад. Якщо прокинешся – одразу зникне, розчиниться в травах. Якщо пригадаєш, хто вона, – теж розтане. Не пригадуй.

…коли я малий біжу полем: літо, а поруч пшениця і та дівчина в білому махає мені рукою – знайшла гніздо перепілки з маленькими пташенятами…

Враз те все розтало, і він побачив дерев’яні обкурені стіни. Тиша така, аж дзвенить у вухах. Де тут вікно? Вікно так далеко, нічого не можу побачити. Стіл великий, темний, на столі хлібина – золотава шкуринка і білий пухкий м’якуш, – як давно я не бачив такого хліба. Поруч миска глиняна догори дном і глечик з високим вузьким горлом. Вино?

Ось крізь тишу просочується: ко-ко-ко… кооо-ко-ко… коооо… Чиїсь кроки. Двері – рип… Струмінь світла, а в ньому танець безлічі порошинок. Враз вони злякано прискають навсібіч і – постать жінки в чорній сукні. Тінь на її обличчі, не видно його. Волосся темне під чорною хустиною.

– Boena dia [11]11
  Добридень.


[Закрыть], – каже вона співучим, лагідним голосом і всміхається йому.

– Boena dia? Ах, та я ж в Італії. Так-так, boena dia. – Я довго спав?

– Дві доби. Ви їсти, певно, хочете?

– Пити.

– Ось овече молоко. Пийте з хлібом.

– Дякую. З ким ви тут живете?

– Сама.

– А де ваш чоловік?

– У в’язниці. Перемитником був.

– То ви самі газдуєте? Велику маєте господарку?

– Не дуже. Вівці, кози і кури. Якось живу.

– А чому партизани мене саме до вас занесли?

– Бо хата моя на відлюдді. А крім того, Лоренцо – мій брат.

– Наш командир? А я собі думаю – кого це ви мені нагадуєте?.. Ви не знаєте – мені ще довго лежати?

– У вас пошкоджені кістки. Лікар наклав гіпс. Вип’єте вина? Я сама роблю. З гірського винограду. Це такий дрібний, знаєте?

Вино стікає по бороді. Зовсім не міцне. Руки її поруч. Тільки руки зраджують її вік. На вигляд – не більше тридцяти. Його погляд піднімається по руках, вище і вище, перехоплює її погляд, вона одвертає очі, встає і відходить.

Дні протікають тихо й спокійно. Кішка привела кошенят, гніздо під ліжком. Чути її муркотіння.

– Синьйор Антоніо! Синьйор Антоніо!

Це Катаріна ще знадвору гукає.

– Синьйор Антоніо! Кінець війні!

Вона сміється і розмахує газетами.

– Читайте.

– Ваш Лоренцо ще не з’явився?

– Завтра будуть тут. Я бачила його сина.

Нарешті. Завтра побачу отця Герасима.

– Я вціджу вина. Таке свято!

Вони п’ють вино. Катаріна підперла його подушками, і дивиться він на неї, а вона на нього, й очі їхні розмовляють красномовніше уст. Кохання – поема очей. Рука його перебігає по її волоссю. Тіло її напинається, наче вітрило, і пливе до нього. Розпашіле обличчя, гарячі вуста, аж язик обпікають. Я так зтужився за жінкою. Я вже забув, яка вона. Це було так давно. Тіло мого тіла, вуста моїх вуст, що сходите, наче сонце над моїм узголів’ям, оточені жайворонками. Б’є джерело на скронях, дзвенить і грає, аж відлунює. Ароми чебрецю над лоном бурхливим, над лоном-лісом, що пала і пала, над лоном-кораблем, що тоне і тоне. Така глибока глибінь, руки твої, протікаючі крізь мене… Куди несе ця ріка?

– Антоську! – голос отця Герасима.

Катаріна спорхує з постелі, мов налякана пташка, і – до дверей. Антось підводиться на ліктях, серце його шалено калатає.

– Най тя шляк трафит! – гуде батюшка. – Як ти ся високо забрав! Пфу-у.

З ним ще двоє – Лоренцо і Родріго.

– Boena dia!

– Buenas dias!

– Ну, Антоську, – плескає його по плечу батюшка. – Єк воно? Пора по хатах?

– Якби міг, то рачки поповз. Наразі ще й на милиці не годен встати.

– А мо’, я тебе, Антоську, на плечі возьму, га? Бігме, донесу.

Катаріна принесла вина й накрила стіл.

– А він що – дивитися буде? – питає батюшка. – Ану, хлопці, давай стола до нього підсунемо.

– Як ви там, батюшко, воювали? Чи розплатилися за все з ними?

– За себе розплатився. Ти знаєш, єк я цільно стріляю? Навіть си й не думав. Але вже більше мені ся тото не згодит.

– Як вам вино?

– До-обре. Я би-м такого з фляжчину додому взєв. Для причестя.

– А що – і візьміть.

– Як ця пані не буде перечити. Синьйоро Катаріно, чи не будете такі ласкаві запрезентувати мені флягу вашого чудового вина, щоб я своїх парафіян запричащав?

– О, я буду дуже рада.

– Файна кобіта, – прицмокує батюшка. – Може, ти б ся женив, Антосю? Я би вас і повінчав.

– Вона має чоловіка.

– Гм, шкода.

Війна закінчилася, й нарешті з’явилася можливість писати листи. До батьків і до тієї дівчини, що чекає на нього.

Мама відписала: «Слава тобі господи що ти об’явився а то ми вже з батьком і слізоньки всенькі виплакали бо прийшла нам звістка що пропав безвісти. Я в плач батько каже дурна не плач то ще ніц не значить. Синочку наш ріднесенький чи ти нас не обманюєш чи не вкалічів там бува. Ти пишеш що нічого серйозного то чого не їдеш. Я так переживаю».

Прийшов лист і від отця Герасима.

«Слава Йсу! Ну, єк ти там поживаєш? Єк твої ноги? Чи вже ходиш? Не раз згадаю за тебе, що так мені на душі тєжко, жи я вдома, а ти ще на чужині. Слухай сюди: підлатайся там єк-будь та катай до мене. Я тебе ту живо на ноги поставлю.

Я приїхав домів, а дивлюсь – нема доми. Нема де й голови притулити. Дєкувати, люди добрі зійшлись на толоку та плебаню мені поставили. Сам тепера газдую. Нема моєї Гандзі, нема діток. Сам, єк тополя серед поля. Вже зачєв правити. В неділю таку проповідь прочитав – не повіриш, люди плакали. Ая. Розказав за наше бідування в неволі, за нашу каторгу та й за партизанку. Але вони ся й дивували, кажут: батюшка наш – герой. Тіко ніхто мені медалів не дав. А бігме б, жи тоті медалі носив. Хоч воно до ряси й не той, а все їдно носив би. Передай Катаріні, жи теє барилко вина, котре мені дала, хоч до хати й не доїхало, але все їдно пішло на добро. У тім вагоні, що я їхав додому, було багато з концтаборів. Таки наші всі. Я їх і запричащав. Воно, правда, лиш по ковточку дісталося, але то було святе причастя. За побєду.

На цім бувай здоровий. Відписуй мені справно. Єк шо-шо, то можеш ще їдно барильце прихопити».

Минув майже рік від часу поранення. Антось уже ходив і тільки чекав, коли з’явиться Лоренцо, який обіцяв дістати всі необхідні папери для виїзду на Батьківщину. Катаріна ходила сумна і роздратована. Одного дня, коли Антось сидів на подвір’ї, вигріваючи ноги на сонці, з’явився Лоренцо, а з ним ще якийсь чоловік. Той чоловік люто зиркнув на Антося, а вгледівши Катаріну, що саме виходила з кошари, розрепетувався, наче скажений:

– Merde! [12]12
  Лайно.


[Закрыть]Хто це в тебе на утриманні? Кого ти тут пригріла?

Лоренцо його за руку:

– Джованні, заспокойся. Я ж тобі все пояснив. Це партизан з мого загону. Ми його тут пораненого лишили. Сьогодні він поїде.

– Та нехай я з’їм десяток щурів, засмажених в скипидарі, якщо я цій хвойді ребра не переламаю!

– Джованні, не забувай – це моя сестра!

– Плював! Я по тюрмах кантуюсь, а вона тут…

– Підбирай слова!

– Ти мені не командуй! Я не з твого загону! Думаєш, я такий дурний?

Антось підвівся, маючи цілком ясний намір заткнути пельку цьому приблуді, але Лоренцо зупинив його поглядом. Тим часом Катаріна винесла обід, розставила на столику миски, і, в міру того, як порожнів глечик з вином, обличчя її чоловіка все добрішало і добрішало.

Був пізній вечір, коли Антось приїхав додому. Біля хати спинився і довго вдивлявсь у вікно. В освітленій кухні коло печі сидить мама і шиє. Батько біля столу читає книжку. Книжка має таку знайому палітурку. Антось упізнав «Співомовки» Руданського. Це батькова настільна книга. З її сторінок можна довідатися, що батько їв за останні тридцять років. Ось батько читає вголос, як і раніше. І мама, як і раніше, шаріється, червоніє і відмахується рукою. Це мої батьки. Як вони постаріли! Ось мама щось каже. Тато киває. Вони й не підозрюють, що я вже тут, поряд. Раптом мама зводить голову, і погляд її падає на вікно. Вона не може бачити, бо я в темряві. Але вона бачила, бачила так ясно, мов удень, про це говорили її очі, її тремтячі вуста, вона щось скрикує, і батько теж дивиться у вікно, але стенає плечима, нічого не розуміючи. Тоді мама зривається до вікна і розчахує навстіж.

Порожня книжкова шафа навіяла смуток. Тут раніше були його книги й рукописи. Частину спалив, частину загорнув у рядна й килим і закопав у саду. З книгами тоді було небезпечно. І люди палили ночами в печах, шматуючи сторінки і душі свої.

Узяв рискаль і подався в сад.

– Антосю, та там уже іно гниль одна, – гукнула мама з вікна. – Лиши, сину.

Але він уперто копав. І викопав. Купу мокрого сміття. Деякі книги можна ще було впізнати. Три томи Української енциклопедії, товста «Історія української культури», часописи, «Зелене євангеліє» Антонича… Все пропало. З його паперів одне трухля. Нічого нема. Починай спочатку.

Загорнув назад у яму, присипав землю і заскиглив, розмазуючи землю по обличчю.

Думав, закопує на рік-два, а тут – війна. Бачив, як сусіда вивезли через бібліотеку. Батьки злякалися. Все було просто і ясно. Вивозили, наприклад, з-за хати. Прогулюється, було, якийсь генерал з дружиною околицями та й стане біля камениці.

– Гарна камениця.

– Чудова камениця.

– Розкішна камениця.

– Мабуть, враги народа живуть у ній.

– Ясне діло.

Перевірили – справді. Враги народа. На Сибіряку.

І от якогось недільного ранку відчиняється в камениці вікно, і з’являється в ньому генеральша в папільйотках, а навпроти, через вулицю, відкривається інше вікно, і там також генеральша у папільйотках. Та й каже генеральша до генеральші:

– Приходьте до нас на щі!

Згодом усіх незаконно вивезених реабілітували, але ані конфіскованого майна, ані камениць не повернули. І зараз там живуть генеральські нащадки і випускають з японської апаратури важкий рок.