Текст книги "Спалах"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

Розділ VII. Сентиментальний

Підійшов до вікна. Побачив розпромінений сонцем сад в ясних кольорах і з головою, повною птахів. Поміж теплими стовбурами яблунь тремтіло повітря. Коли він примружив очі, то помітив дрібненькі хвильки, що, наче прожилки, перетинали оте прозоре тремтіння. Пам’ятаєш, в дитинстві ти з хлопчаками розпалював вогнище з сухого картоплиння і так само над полум’ям тремтіло і танцювало веселе повітря. В глибині саду розрізнив білий обрис жінки. Біла постать тонула в зелені, зелень її засмоктувала в себе.

Може, це просто видіння, яке тане у відблисках променів, що накладаються одне на одне, і якась сила пересуває його все вглиб і вглиб, у зелене тло, аж кольори розчиняються так, що вже перестають існувати жодні виразні контури. Залишалося тільки враження від такої ж невимовної ясності, якою був переповнений увесь образ.

На черешню сіла сорока і заскреготала, наче іржавий ключ, а вивільга, що перед тим вишивала сад тонкою мелодією, раптом замовкла. Йому захотілося змахнути цю сороку, і він рукою провів по склу, начеб то була картина, на яку сіла муха. А може, то й була тільки картина, бо враз сорока спурхнула з-під його пальців і зникла, а вивільга виплюснула солодкий спів, що почав розтікатися довкруж, закликаючи листя і трави до танцю. Біла постать випірнула з зелені і повільно виростала на очах, затоплюючи собою шибу. В обох руках відра з водою, золоті відблиски кружляють поверхнею води.

– Треба було мені сказати, я б приніс.

– А я люблю ходити за водою. Там за садом криниця. У нас як в селі.

– А тут чайник закипів. Я його відсунув.

– Він, певно, вас і розбудив.

– Ні, я вже прокинувся.

– Сідайте до столу, будемо снідати.

Вона витягає з духовки велику пательню, щільно накриту покришкою.

– Налисники. Любите?

– Налисники моя слабість.

Їй приємно, що зуміла йому догодити, вона готова догоджати йому все життя… Від думки цієї знітилася, бо ж так остерігалася далекоглядних планів, боялася сполохати цей приємний сон, що воліла всі свої почуття стлумити, заховати на самісіньке дно – треба бути холодною, ще холоднішою, ще холоднішою…

Зайве зазначати, що це їй не вдавалось. Ніколи не вдавалось.

Зняла покришку, і пара заклубочилася над налисниками – одні були світліші, інші темніші.

– Це ж сиром, а це з чорницею. Налийте собі сметани. Може, ще цукру? Ось масло. Вам чаю чи кави? І я каву більше. З молоком?

Вона робить налисники такі ж, як і моя мама. Чому я, попавши сюди, постійно згадую маму? Цей затишок, ця кухня, запахи і все-все в хаті й у саду таке мені близьке, начеб я народився саме тут. Мені й зараз хочеться повзати в траві й ловити коників або лягти й дивитися крізь траву – стебла починають роздвоюватися і виростати, начеб це вже не стебла, а могутні падуби, й комашня у тих нетрях не комашня, а дивна звірина. Чому я все це згадую? Ось вона щось говорить, а що – не почув.

– Я питаю – чому ви не берете сметани?

– А… зараз візьму.

Щось не так. Чому він постійно такий замислений? Таке враження, начеб його щось мучить. Чи дуже серйозний?.. Ми ще жодного разу не сміялися. Це тому, що все якось несподівано. Наче стіна поміж нами, не стіна – дротяна сітка. Бачимо одне одного, можемо торкатися руками, розмовляти, а все ж розділені.

Якби все було не так, а ось як: це не гість, а мій чоловік, і цей недільний ранок – один з багатьох, і все тече собі, як і текло, тихо, спокійно, він мій чоловік, а я його жінка, я можу взяти його за руку, можу поправити ковнір його сорочки, можу сказати: «Як я брала воду, то стріла Супрунову. Запросила в гості. Підем?»; а він: «Умгу. А коли?» – «Казала на шосту» – «Там ще хтось буде?» – «Так. У неї день народження» – «А де ми подарунка візьмем? Будь-що дарувати не пасує».

Але що це не її чоловік, то розмова точиться трохи інакше.

– Як я брала воду, то стріла сусідку. Запросила нас у гості.

– Та-ак?

– Може, підем?

– Я н-не знаю… А коли?

– Казала на шосту.

– Там ще хтось буде?

– Так. В неї день народження.

– А-а…

– Чи ви маєте інші плани? – це вона промовила таким тоном, який би мав показати її байдужість до того, чи він піде, чи ні, але вийшло штучно, і вона вирішила, що більше не буде прикидатися й маніритись, краще бути як є.

– Та ні… Які в мене плани.

– То й добре. Там усі свої зберуться. Вам то, може, й не дуже буде цікаво.

– Та чого… Завше цікаво нових людей побачити.

– Я поприбираю, і ми зайдемо до вуйка Франя. Він малює картини. Попрошу в нього якусь для подарунка. На війні він втратив ногу, живе сам і цілими днями малює.

Розділ VIII. Царство бузинової пані

Тут ми залишимо на деякий час наших героїв, щоб мати змогу зазирнути в один з люботинських будиночків, де мешкав Мартин вуйко, і то не тільки тому, що Марта про нього заговорила, а й через те, що ось-ось має з’явитися особа, яка теж там живе, а ми про неї ще нічого не знаємо. Підозрюю, що ви собі думаєте в цю хвилину: от зануда, замість того, щоб переповісти свою історію по порядку, він скаче то вліво, то вправо, наче його джмелі кусають. Гм, може, ви й маєте рацію. Але я балакун і така вже моя вдача, що не можу нікого обійти увагою, бо ще вітатися перестануть. Як бачите, все пояснюється особистими мотивами.

Хащі бузини оточували будиночок, бузина квітла й нудотно пахла, скликаючи до себе зграї дрібних мушок, кожен її листочок, кожна крихітна пелюстка випромінювала гнів і злість, ця есенція незрозумілої люті піднімалася вгору і прилипала до шиб, проникала в покої і задурманювала мешканців, ніхто з них не всміхався, лише роздратування світилося в очах і сухе буркотіння зривалося з вуст, наче це була не одна родина, а гурт людей, зведених з різних кінців землі й примушених жити вкупі, чужих одне одному і лихих на те примусове співжиття. Єдине, що їх об’єднувало, – це незадоволення присутності Франя, хоч і він був далекою їх родиною.

Франьо мав окрему кімнатку, а заробляв на хліб тим, що малював лебедів та русалок і продавав їх на базарі. Такі мальовидла користувалися тоді великим успіхом, а що Франьо теє робив дуже вдатно, то ніколи не мав конкуренції. Фотографи замовляли у нього намальовану на дикті постать гусара з осиною талією чи тендітної панночки з парасолькою. Замість обличчя був отвір, куди бажаючі встромляли голову, знимкувалися й діставали повну торбу задоволення, особливо коли власна статура була втричі ширша од намальованої. Франя часто можна було бачити на ганку, який перепоясував будинок, або у вікні за малюванням, або в саду, і завше дуже веселого, усмішка витанцьовувала на його обличчі, і всі отруйні флюїди, видихувані бузиною, відбивалися од тієї усмішки, наче від люстерка сонячних зайчиків.

Ранок Франя починався з гоління, це був цілий ритуал, який виконувався розважливо і без поспіху. Саме так досвідчені господині готують обід. Франьо сідав на підвіконня, а поруч на столі розкладав нехитре причандалля, чіпляв лискучий ремінь на закрутку і заходжувався гострити бритву. Пізніше, збивши таку густу й пухку піну на обличчі, що воно ставало схожим на горб у снігових заметах, починав голитися до шиби, віддуваючи язиком щоку. Це видовище хоч і надзвичайно дратувало сусідів, проте ще не настільки, як його мугикання, яке поступово переходило в романсовий спів. Високе «ля-а-а!» зненацька обривало всі посторонки і випурхувало з його лудженої горлянки, змітаючи на шляху інші звуки й голоси, мов ураган. Всі вмить ціпеніли, наче воскові фігури, й оживали тоді, як ненависне «ля-а-а» затихало. А відповіддю йому був скрегіт зубів, короткий, мов сплеск, прокльон або ж багатозначне «ну!». Лише бабуся Люцина в такі хвилі розроджувалася бурхливим каскадом густої, як сметана п’ятдесятих років, лайки, мовби вважала, що ця повинність лежить саме на ній і вона мусить за кожного з численної сімейки виклястися, таким чином рятуючи гонор усієї родини. Це теж був ритуал, і вся рідня чекала й уважно вислуховувала тую клятьбу, котра водночас вивільняла їхні душі з накипілої люті. В таку мить вони, либонь, здатні були перецілувати одне одного, стати птахами і ширяти під хмарами, ця мить їх неймовірно зближувала й ріднила міцніше, ніж будь-які родинні зв’язки, це була якраз та мить, про яку хочеться сказати: «Зупинись!» Свої нетрадиційні прокльони бабуся Люцина проказувала, наче завчену напам’ять молитву, жодного разу не заникуючись і не роблячи пауз, а слухачі в такт кивали головами і безгучно ворушили губами, але з часом старість почала брати своє, і бабуся ні-ні та й затнеться, тоді чийсь послужливий шепіт випірне й нагадає продовження.

– А шлячок би тя ясненький трафив, ти бугаю, ти шьвиньо холєршька, файталахо анахтемшька, кунда лайдакувата, а бодай ти на кутні шьпівав, аби тебе дідько вхопив та й на скали заніс, жеби ти не галасував, драбе кальварийшький, аби твоя пащека трісла, як вареник, щоб ти ші лайном вдавив, а дощівкою ші захлинув, мудю… е-е…

– …паршивий…

– …паршивий мудю, галашьвіта францувата, щоб тебе холєра забрала, гунцвот, тряшьчя твоїй матері, а мору на тебе нема, лайдаку, аби тебе качка копнула!!!

Коли ж це замовляння вичерпувалося, будиночок враз перетворювався на мурашник, і всі енергійно хапалися за роботу. Лише одна особа не займалася нічим – панна Теодозія. Це була тридцятилітня молодичка, на яку покладалися великі матримоніальні надії, навіть бабуся Люцина поважала її, радилася у всьому, не кажучи вже про те, що не дозволяла й пальцем об палець вдарити.

Завжди сонлива, млосна і розм’якла, Теодозія поважно випливала в сад, клала своє здобне, пухке тіло на траву і засмагала. Сонце, правда, не приставало до неї, і вона завше залишалася білою або в кращому випадку рожевою, як молода свинка. Тіло її, немов тісто з родзинками, в якому бродять дріжджі, росло й наливалося, а купальник, як розпачливо не намагався втримати окремі його частини в рамках пристойності, все ж поступово здавав позиції і розходився по швах, тріскав і безнадійно тонув у свіжих складках тлущу, наче засмоктуваний трясовиною. Теодозія терпляче очікувала жениха, а сімейка підтримувала у ній впевненість, що жоден чоловік не встоїть перед її чарами і налитим по вінця здоров’ям. Часом у ній прокидалася стурбованість, і вона починала скиглити: «О, я, здається, не на жарт розтовстіла, мені пора худнути». Оскільки ж пишнотілість Теодозії була гордістю і зразком добробуту всієї родини, то один з її братів негайно відряджався до міста в пошуках товстішої особи, а знайшовши, напружував усю свою фантазію і під будь-яким приводом заводив до себе на подвір’я. Коли ж Теодозія на власні очі бачила екземляр хоч трохи пишніший, ніж сама, то хутко заспокоювалась і знову поринала в дрімоту, вимріюючи овдовілого генерала. В родині її кликали пестливо – Ляля, як колись у дитинстві, а що вона закінчила якесь там медичне училище, то сусіди називали її – дохтір Ляля, чим Теодозія дуже пишалася, і ніколи не проминала нагоди, щоб не уточнити всоте, де вона вчилася, які мала оцінки, які чудові перспективи їй відкривалися і хто був біля її ніг або хто ще й зараз за нею сохне.

Новина про приїзд італійця облетіла околицю з неймовірною у таких випадках швидкістю. Бабуся Люцина особисто повідомила у неділю вранці Лялю, що з’явився потенційний жених.

– Ну що ви таке ка-ажете, – манірно заперечила Ляля. – Який жених? Він же до Марти приїхав, а не до мене.

– Лялю, не будь глупа. Він ще тебе не видів. Що таке Марта в порівнянні з тобою? О! – бабуся показала вказівний палець – кістлявий і жовтий. – А ти… не, ти до люстра підійди… Ну що?

– Та я вже в люстрі не вміща-аюся.

– То й файно! Люкс! Тоті італійці тіко таких і люб’єт! Ти що, того не знала? Та він як тебе вуздрит, то голову згубе. О, дивітьші на неї – таке пишне, таке шьлічне, таке – йой! Була би-м хлопом, то би згибіла на мішьчі!

– Ай, та то ви ті’ко так ка-ажете.

– Та де ті’ко кажу? Бог ми шьвідок! Та ти така, жи тебе йно на порцеляні вимальовувати! Я молода була-м, то такі [13]13
  Також.


[Закрыть]фест кобіта, але ти – то вже єньша пара гальош. Добре-шь зробила, жи ші дотепер не віддавала.

– Не кажіть гоп.

– Лялюшю, слухай, що я ти кажу, то нігди не пожалкуєш. Я вже-м шьтіко літ прожила, жи хлопа навиліт виджу.

Та вся гірлянда компліментів так піднесла самопочуття Лялі, що де й зникла сонливість, і вона з енергійністю, якою відзначаються всі товстухи перед появою на люди, заметушилася по хаті, підшукуючи відповідну сукню. Як на біду, жодна не могла ощасливити себе цією небуденною статурою і при надто рішучому поводженні починала несамовито тріщати. Ляля була в розпачі. Вся сім’я була в розпачі. Бабуся Люцина трималася обома руками за серце.

То був єдиний ранок, коли Франеве «ля-ля!» залишилося непоміченим. Ніхто не завмер, не вилаявся, і бабуся Люцина не сипонула горохом прокльонів.

Це так здивувало Франя, що він навіть припинив голитися і сторожко вслухався в тишу… Але нічого не почув. Тоді про всяк випадок лялякнув ще раз, намагаючись протягнути свій фальцет якнайдовше і якнайгучніше, і знову прислухався, висунувши голову з вікна. Але була тиша.

Трете «ля-а!» вже йому не вдалося, і тоді обійняла його така розпука і такий жаль гіркий, що Франьо заплакав і… і перетяв собі горло бритвою.

Ні-ні, не насправді. Це він тільки уявив собі. Франьо був надто великий життєлюб, щоб вчинити щось подібне.

Адже він так звик до тих ранкових прокльонів, що тепер, коли не пролунали вони, відчув, як втрачає щось дуже дороге для себе, без чого не зможе жити. Зрештою, те ж саме відчули і його сусіди, коли одного разу Франьо застудився і захрип. Ранок їхній почався, як і завше, в очікуванні того триклятого «ля-а!», а його не було й не було, і бабуся Люцина почала вже клясти просто так, аби якось виправити ситуацію, та це не помогло, її діти й онуки сновигали, мов сонні мухи, робота валилася з рук. Тоді бабуся Люцина не витримала і послала когось довідатися, що там сталося з Франем, а як почула, що він застудився, то почала гріти мед з молоком, набрала ще й сирих яєць, і сама понесла їх, і просиділа з півдня коло нього. Її турботи не пропали намарне – наступного ранку «ля-а!» прозвучало.

…А тієї неділі Франьо так і не поголився. Ляля ж нарешті знайшла сукню, яка мала деякий запас, і заходилася її пороти й відпускати.

Розділ IX. Ляля

Рипнула хвіртка, і Марта визирнула у вікно.

– О, до нас гості.

– Хто то?

– Ляля. Доктор Ляля.

– Що за одна?

– Сусідка. Це вже про вас почула…

Ввійшла Ляля, і в хаті одразу стало тісно. Недаремно ж і пан Буслик про неї казав: «Таку заки кругом обійдеш, то цигарку викуриш».

– Добрий день, Мартусю, – солодко щебече Ляля, і все її мармулядове тіло починає підніматися, пухнути і виливатися за межі сукні, мов закипіле молоко. – О, в тебе гості!

Ніби ти не знала, думає Марта.

– Мене звати Теодозія. Але всі кличуть Лялею. Не знаю чому, хі-хі.

Бачите, Ляля часом вміє кокетувати. Їй дуже хочеться, щоб італієць зацікавився, чому її так кличуть. Вона б тоді висловила кілька припущень, з яких би він зрозумів, що вона зберегла не тільки цнотливість (духовну, звичайно, бо з тією іншою наша Ляля рішуче порвала ще років десять тому, але це між нами), а й дитячу безпосередність і наївність, яким таке залізобетонне ім’я, – Теодозія – пасувати ніяк не може.

– Антось. Дуже приємно.

– І мені дуже приємно, – при цих словах на щоках Лялі спалахує рум’янець. – Дуже-дуже приємно. Я вам не перешкодила?

– Ну що ти, – відповідає Марта. – Сідай. Каву будеш?

– Трошки. Але міцну. Мені треба пити міцну. Щоб схуднути.

На її превеликий жаль, Антось не замахав руками і не вигукнув: «Що ви! Що ви! Яке худнути? Ви така тендітна, вам навпаки – поправлятися треба».

– А запалити можна?

Ляля виймає цигарки і до Антося:

– А ви курите?

– Часом.

– Я б так хотіла спробувати італійських цигарок.

– Я вже скурив. Маю тільки «Біломор».

– Ну-у, це не да-амські.

Вона затягуєтся з таким млосним виглядом, наче має сама із димом вознестися під стелю і розплистися там – легенка і невловима.

– Іта-алія… – медово протягує, немов позіхає, Ляля. – Ах, як я тобі, Мартусю, заздрю… А ти посолодила?.. Ти все це побачиш – Венецію, Флоренцію, Рим, Неаполь… Анто-оніо, у вас нема бра-ата?

– Ні, нема.

– А товариш є в Італії?

– І не один.

– Слу-хайте, дайте йому мою адресу. До-обре?

– Добре.

– Чудо-овó. Ви йому скажіть: є там така дівчина Л-яаля. Не переплутайте – дівчина. Скажете – лікар. Він усе зрозуміє. Ви тільки не подумайте, що я за кавалером сохну. Ні, боронь боже! Просто я хочу побачити Іта-алію. Ти знаєш, Мартусю, іду я вчора по центру і так знічев’я бавлюся коралями. У мене є справжні кора-алі. Я перебираю так пальчиками, перебираю, аж нитка – р-раз і обірвалася. Коралі розсипалися. Я в трансі. А за мною йшли три генерали і два полковники. І ти уявляєш – усі п’ятеро поставали на коліна та й ну коралі визбирувати! Я така була зворушена – ти собі не уявляєш. Ге-не-ра-ли! Оце галантність! І два полковники… Мартусю, ти знаєш, чого я до тебе прийшла?

– Ну?

– Поворожи-и мені. Ти знаєш, в мене зараз така партія вигідна – ц-ц-ц-ц! Викладач політехніки. Може, навіть професор. Пристойний, весь із себе такий – ну, слів нема. Одружений, правда. Двоє дітей. Але казав, що розведеться. У нього жінка – ти б її бачила! Стебло. Натуральне стебло. Бюсту нема, стегна відсутні. Ні в яке порівняння зі млою. Він мені так і казав. Ви, каже, Ляля… Ми з ним на «ви». Ви, каже, божественні. У вас форми Венери з картини цього… як його… – Ляля запштрикала пальчиками і почала нервово кусати губи. – На «бе»…

– Боттічеллі?

– О! Він. Як тільки я це почула, записала собі, пішла в бібліотеку, знайшла того Боттічеллі, глянула – ти не повіриш!

– Що таке?

– Копія! Уявляєш? Ко-пі-я! Дивлюсь – мій автопортрет. Як жива. Правда, ця Венера гола-голісінька, як із лазні вийшла. Со-ромі-і-ицтво… Я аж почервоні-іла. Зустрічаю свого доцента і питаю: «На що ви натякаєте?» А він: «Ви про що?». – «Я про Венеру». А він: «Мені здавалось, я зробив вам комплімент». – «Нічого собі, – кажу, – комплімент. Як ви могли мене – дівчину! – до того ж цнотливу, до того ж постійно зодягнену, порівняти з Венерою, яка зовсім, до того ж з ніг до голови, – гола?!»

– А він?

– А що він? «А я, – каже, – просто уявив собі вас без одягу і вирішив, що ви викапана Венера». Ну, ти уявляєш собі? Звичайно, я зм’якла. Бачу, людина серйозна. Але сказала: «Надалі прошу мене голою не уявляти». Ось так.

– І ви посварились?

– Ні, ну що ти! Я просто дала йому зрозуміти, з ким має справу. Я правильно зробила?

– Тобі видніше.

– Антоніо, а в Італії яких жінок більше – тендітних чи пишних?..

– Більше пишних.

– Я так і думала. Мені треба в Італію. У вас там, правда, одні макарони. Але нічого. Я візьму з собою мішок гречки. Мартусю, ти мені поворожиш?

– Зараз нема як. Може, пізніше.

– Ну, добре, Мартусю, пізніше. То я піду?

Але ніхто її не затримав.

– Ну, то я пішла. До побачення, Антоніо, хі-хі. Я думаю, ми ще побачимось.

І Ляля зникає в дверях, наче пампушка в роті автора цієї оповіді.

– Ви що, й справді ворожите?

– Та де. Це Ляля вбила собі в голову, що я вмію ворожити. Колись знічев’я розкинула карти, і щось там збулось. А тепер вона спокою не дає.

– Знаєте, у вас щось є від ворожки.

Тут вони вперше всміхнулись одне одному. А мрія Лялі вийти за генерала так і не збулась. Марта, коли востаннє їй ворожила, сказала, що вона обов’язково дочекається свого принца. Ляля й досі його чекає.

Шановні принци! Коли прочитаєте ці рядки, згляньтеся над долею панни Лялі!

Ну от ви й упіймали мене на блюзнірстві. Адже від описуваних подій проминуло сливе тридцять літ, і панна Ляля перетворилася на бабусю. Куди вже їй до принців.

Та я, думаю, подібні історії повторюються. І зараз, коли я оце пишу, а ви у перерві між футбольними матчами читаєте, сидить собі у вікні якась інша панна Ляля і визирає свого судженого. А ви, може, й щодня проходите повз це вікно і не помічаєте її погляду, не бачите сльози, яка скотилася з підвіконня і біжить за вами услід і гукає: озирнись! озирнись!..

А сонце її випиває…

І це все.

Розділ X. Зачароване королівство

Він вийшов на подвір’я і побачив літо.

Серпень розкішних барв буяв довкіл нього, розхиляв обійми соковитої зелені, вростав у розпашілу землю і в прохолоду неба, в якийсь інший, нетутешній час, розкривав тайники і викочував зі спліснявілих печер дивовижні скарби, їхній запах одурманював, підносив і змушував кружляти легкою пелюстиною в тремтливому палахкочучому повітрі. Приречені на осінь метелики танцювали парами й поодинці, ловили свій останній мент з того короткого тривання, яке їм відпущено, бо той мент має бути прекрасним. Але ж прекрасне існує для того, щоб його пам’ятали і згадували, а їхня пам’ять так само приречена, і ці хвилини хмільної розкоші вже не зупиниш, вони тікають крізь пальці, немов пісок золотий, ніхто й руки не підставить, щоб їх врятувати, вони минаються, і цей танець минається, і все тече в свою осінь, і яким треба бути життєлюбом, щоб танцювати на порозі прірви!..

Це їхній останній день, і, можливо, танцюють вони для мене, щоб я пам’ятав і проносив з собою цей день і вчився у них, як любити цей світ.

Знесилено яблуні опустили гілки з повними пригорщами яблук і заклякли в мовчазній молитві до вітру – може, почує їхнє благання і звільнить від цих кайданів, од цієї втомлюючої повинності. Стара груша зародила однобоко, а друга половина, зчорніла і вихудла, тяжко вмирала й стогнала скрипучо від найменшого подиху леготу, не тільки птахи, а навіть комахи обминали її і відсахувалися бридливо. І груша, відчуваючи, як цей тлін поволі завойовує все нові і нові ділянки тіла, з усіх сил намагалася видати на світ якнайбільше цвіту, оберігала його й плекала, допоки плід не зав’яжеться, а як налилися груші соком і позолотилися, вона заспокоїлась і змирилася з долею.

Пусті меди сонця стікали на землю, тиша тонко дзвеніла у вухах, літо палало, кипіло й скипало, мов борщ, і все, що у нього варилося, клекотіло й бубнявіло, здавалося, не протримається й до вечора, почне репати, розлазитися, перетвориться на кашу і кудись потече, зоставивши пустку по собі, але ніч приходила й повертала втрачені форми і кольори, воскрешала запах і смак, щоб все починалось наново, і в цьому був якийсь прихований незбагненний сенс, справжньої природи якого не судилось нікому пізнати, бо тоді б надійшов кінець подиву.

А тим часом чиясь рука, може, рука самого серпня, керувала цією кухнею, розподіляла спеції, розмішувала вариво, і все те лише для однієї гості – осені, яка сяде, з’їсть і далі блукатиме голодна, невдоволена й сварлива.

Жити для осені, яка настане завтра.

Ще вчора був травень, і ця гілка була в цвіту. Він торкнувся її рукою – кілька яблук упало. Ліг на траву горілиць, підібрав яблуко і надкусив. Просто над очима розкрилася безмежна географія неба, континенти хмар з пошматованими берегами пропливали й щезали, натомість з’являлися нові, ще не відкриті й безлюдні, повні таємництв, дивочуйних звуків… Лежав і відчував, як холод піднімається з глибини землі, добирається до нього, проникає в тіло його і нагадує, що й він земля. Мов на підтвердження цього вистрілили з трави юні пагони малини і пронизали його одразу в кількох місцях, зелені вологі стебла вискочили з очей, з рота, з грудей і колін, залопотіли листочками, засвітилися ліхтариками ягід, а трава почала обростати його всього, ховати у свої хащі. І він уже трава. І дванадцять снів зійшлося, сіли півколом і раду радять про його долю.

Побачила його Марта в траві й усміхнулась. Здалося, що він хто й зна відколи тут лежить, а вона й не помічала. Може, це і є королевич-машкара, той самий, що ховався колись у пагорбі, а вона не здогадалась поцілувати і зняти чари. Мусить це зараз вчинити, поки не пізно, бо зникне, перетвориться в купу сміття, як тоді.

А кручені паничі з паркана:

– Не забудь – це твій останній шанс! Не зволікай! Поцілунок зніме закляття, і він зостанеться біля тебе, з тобою, в тобі… Не забудь!

А бджола:

– Тихенько, на пальчиках, Марто, підкрадешся до нього, на коліна станеш і побачиш в очах хмари, а між хмарами жайворонка, що перелітає з одного ока в друге. Підстав долоню, і жайворон сяде на палець, тоді очі заплющаться, і зможеш його поцілувати.

Вона так і зробила, сіла біля нього, подивилася в очі – там пропливали хмари і пурхав жайворонок. Долоня її розкрилась, наче лілея, і пташка сіла на палець, а очі його заплющились.

Ці вуста… Як я їх поцілую? Де мені взяти відваги? Я перша цього не зроблю.

– Марто! Не зволікай! – тихо-тихенько дзвіночки.

А якщо він розсміється? Якщо він не з казки? Чому я мушу бути відважніша за нього? Якби ті вуста я взяла на долоню й сховалась десь у глибині саду, то не боялася б поцілувати.

Раптом – зловтішне хихотіння з-за спини.

Озирнулася – скоцюрблена стара блекота шкірить ясна блідих пелюсток.

– Хе-хе, твій час проминув! Уже пізно! Бом-бом-бом! Твій час проминув!

 
Поцілунок втратив силу —
вже твоїм не буде милий.
Чарівниці заберуть,
в замку чорному замкнуть.
Бом-бом-бом!
 

– От бачиш! Ми ж казали, – дорікають кручені паничі. – Ти не встигла. Горе нам! Коли чарівниці за ним прилетять, то враз настане осінь, ми зів’янем і змовкнем. Горе! Горе!

А за ними й дзвіночки у плач, і ласкавець, і королиці, і заяча крівця… Все зілля ридало гіркими слізьми, тільки блекота раділа й наспівувала:

 
Буде осінь дощова —
опадуть усі слова.
На безлюднім пустирі
ждуть на нього мочарі.
Щезне він, як сизий дим,
Пропаде і слід за ним.
 

Звідки-незвідки взявся кіт Чорної Маньки. Непомітно підкрався до блекоти, клацнув зубами і перекусив її при корені.

– Мняв! Привіт!

– А ти звідки взявся!

– Прийшов тебе провідати. Як ся маєш?

– Та нічого. А ти?

– І я нічого. Моя злість на тебе минулася. Все-таки ти виносила нам їсти. Просто було дуже шкода, коли ти палила усі ті коштовні речі.

– Які ще коштовні речі?

– Ті, що палила. Там були чудові меблі епохи барокко, інкрустовані перламутром крісла, різьблена шафа, персидські килими, а яке там було рідкісне начиння! А ти все це у вогонь. Хіба ж так можна?

– Нічого подібного. Там були старі грати, місце яким на сміттярці. До речі, саме звідки й притягла їх моя тітка.

– Зі сміттярки?

– А звідки!

– А ти це називаєш сміттяркою? – Обуренню котика не було меж, він задер голову і гукнув: – Ваша величність! Ваша величність! Ви чуєте? Вона називає це сміттяркою…

Залопотіли крила, і чорний крук опустився біля ніг Марти.

– Карр! Я все чую, мій любий міністре.

– Кого ти називаєш міністром? – здивувалася Марта.

– Того, з ким ти щойно розмовляла.

– А хто ж тоді ти?

– Я король. І прошу зі мною на «ви». Твоя невихованість мене просто вражає. Де ти виховувалась?

– Там, де і ви, ваша величність.

– Це навіть не смішно. Досить цих розмов. Ми потребуємо твоєї допомоги.

– Зараз?

– Звичайно, зараз. Що за питання? А-а, ти боїшся покинути свого королевича? Не бійся, він спить.

– А як прокинеться, а мене нема?

– Доки ти не повернешся, не прокинеться. Пішли. Це недалеко!

Вони зайшли в глиб саду, і кіт сказав:

– Заходь.

– Куди? – здивувалася Марта, бо ніде не було видно жодного входу.

– В браму – куди ж іще. Ти не бачиш брами?

І кіт вказав на дупло старого горіха.

– Це ж дупло.

– Хе-хе, – похитав головою крук. – Якщо ти вважаєш, що це дупло, то заходь у дупло. Якщо ти вважаєш, що в дупло не заходять, а залізають, то залізь… Але це брама. Сперечатися з королем даремно.

– Чому я перша?

– Ти – дама.

Марта знизала плечима і полізла в дупло. В дуплі була суцільна темрява. Куди йти? Десь збоку шепіт кота:

– Тримайся за мій хвіст.

Дуже скоро вони опинилися на просторому лузі у дивовижних квітах. Сонця не було видно, та світло лилося з усіх сторін водночас, навіть з під землі пробивалося його проміння і грало в краплях роси. Трава ясно-зеленого кольору сягала до пояса, величезні, з людську голову, півонії дихали гарячим полум’ям ароматів, обпікали обличчя, над квітами ширяли метелики, скапував мед на трави і грав золотом у сяйві. Вдалині височів замок із чудернацьки викривленими вежами, мури були хвилясті, наче відображені в озері.

– Впізнаєш нашу сміттярку? – з єхидством у голосі поцікавився котик.

– Нашу сміттярку? Це наша сміттярка?

– Що ж іще? Просто не кожному дано побачити, яка вона насправді. Тут усе діло, звідки заходити. Якщо з дупла – то сама бачиш, яка краса. А як з пустиря, то нічого, крім величезної купи сміття, не помітиш.

– А чий це замок?

– Мій, – сказав крук. – Це моє королівство.

– Королівство бездомних котів?

– Вона знову нас ображає, – обурився котик. – Ті, кого ти так безпардонно називаєш бездомними котами, – це все королівський двір. Серед них є родовиті вельможі. До речі, ти могла б знайти в їхньому колі нареченого, який став би об’єктом заздрощів будь-якої панни.

– Ти мені пропонуєш в женихи кота? Щось мені не дуже хочеться бути котячою дружиною.

– О! Це вже занадто! Підбирай слова, Марто. Не кота, а можного лицаря! Ми тільки тимчасово коти. Нас зачакловано. Лиха Бузинова пані викрала хитрощами чарівний ключ з нашого замку. Цим ключем вона замкнула замок, і ми, ставши без ключа безсилі, як немовлята, вже не могли опиратися її чарам. Вона королівський двір перетворила на бездомних котів, а нашого бідного короля в крука. Відтоді ми з його величністю змушені були переховуватися в чарівниці Ягни.

– Чи не про мою тітку йдеться?

– Про твою тітку, а мою матінку, – сказав крук.

– О, то я вам сестра?

– Тільки тому я так терпляче зношу твої недотепні жарти.

– Але ж я не знала.

– Гаразд.

– Та ні, я справді не хотіла вас образити.

– Ми тебе пробачаєм.

– Отже, ви були колись як і всі люди?

– Не для стороннього ока, – сказав котик.

– А для стороннього?

– Котами і круками. Я ж тобі пояснив: усе діло – звідки заходити. Вся біда в тому, що ми тепер такими й насправді стали. Ти нам повинна допомогти. Там, у Бузиновім яру, Бузинова пані варить чарівне зілля, яким збирається напоїти королевича-машкару. Вона хоче видати за нього свою дочку. Вкради в неї ключа, і ми врятовані.

– Як я це зроблю? І чому саме я?

– По-перше, чарівниця Ягна напоїла тебе зіллям, завдяки якому ти маєш змогу спілкуватися з нами. По-друге, в Голубій книзі записано, що ключ може викрасти панна, яка дотримала цноти до тридцяти трьох років. Кілька днів тому, якщо не помиляюсь, тобі саме стільки й виповнилось. Нікому іншому ключ в руки не дається.

– А звідки… звідки ви знаєте, що я панна?

– Ми все знаємо, нам все відомо. А ключ ти викрадеш ось як. Візьмеш камінь і пожбуриш його в казан, де вариться зілля. Окріп вихлюпне на чаклунку і ошпарить її, а що в тому вариві такі речовини, від яких сукня загориться, то вона здере сукню, а сама кинеться до струмка, бо ті речовини пектимуть її пекельним вогнем. А ключ висить на поясі. Але, коли будеш вертатися, нізащо в світі не озирайся. Чуєш? Хай там не знати що, не озирайся, бо ключ, втече назад, а ти пропадеш. Пішли, це недалеко.