Текст книги "ЯСА"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 56 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

Та чи не найбiльшою мукою для козака весною i влiтку є нужа. Верстовими стовпами пiдперла комашня небесну стелю, заткала обрiй. Ступу товче. В повiтрi стоїть дзвiн, здається, що десь далеко, мабуть, аж у слобiдськiй Українi, тисячi ковалiв кують чересла. Ранком козак умивається не чистою криничною водою, а дьогтем. Або чавить сiк з ядучих трав та обмазується вовчою жовчю. На Сироватцi шкiра задубiла, її, мабуть, не втне не те що комарине жало, а й турецький ятаган.

Нi, не про степ, а про козака думав отаман.

Вiтер односив у його бiк димок з Сироватчиної люльки. Сироватка кидав косяки, бачив накiбчений профiль виголеного до синяви (коли i де встиг поголитися?), бронзового вiд засмаги отаманового обличчя, крутий злам брови, задумливу чи гнiвну зморшку в мiжбрiв'ї, мовчав. Але димок од його люльки свою справу робив. Сiрко таки не витримав, потягнувся до кисета, якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрiйку.

– Втомився, Мокiю? – запитав тихо. – Лишимо тобi замiну Поїдеш з нами. Одiспишся в спокої. Поп'єш з братчиками варенухи

Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух люльки, що пригасла. Великим пальцем правої руки якось кумедно, сторчма, дотоптав її тютюном. Пучки в нього були чистi й навiть не вельми засмаленi. Добув огниво, кресонув раз, кресонув удруге.

– Нi, отамане, – одказав, коли сизенький димок заструменiв. Добуду до зими. А тодi приїду. – Помовчав якусь хвильку, спостерiгаючи, як пiд подихом вiтру то заплющується, то розплющується червоне око на кiнчику трута – давав нагорiти, всунув його в бузинову трубочку. – Лаврiпа кортить побачити. Як вiн там, не зледащiв?

За цим запитанням стояло iнше: чого Лаврiн не приїхав? Оскаргу ж Сироватка приховав так глибоко, що навiть Сiрко не вловив її й через те не став розказувати, що Лаврiн два тижнi перед великоднiми святами прокачався в простуднiм жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась.

– Справний козак, – мовив. – Але джурою не хоче. До куреня проситься. Воля а чи сваволя груди йому розпирає. Кров грає. А може, й сам не знає, чого хоче. Либонь, i краще, що до шаблi тягнеться. Холуїв у нас i так багато.

– Сливе, – одказав Сироватка. – Хоч сам подумав: що може бути кращого за службу джури. Шана. Не клопiтно. А оженившись, став би якимось урядником.

Тепер обоє думали про Лаврiна. Про Сироватчиного сина. Щоправда, на Сiчi нiхто не знає, що Лаврiн Перехрест не сестринець Мокiю Сироватцi, а син. Навiть сам Лаврiн не вiдає того, може, через те й не лине душею до батька. Хоч Мокiй вигодував його, затим забрав до себе на Сiч, чому Лаврiн був вельми радий.

Отаман майже ревнино поглянув на Мокiя. Бо хлопець мiцно прикипiв йому до серця. Й оддав його в школу, й узяв у джури, вчив воєнної науки – щось було в ньому таке, що вертало Сiрка споминами до рiдної Мерефи, до тих днiв, коли сам був щасливим батьком i доля, здавалося, мчала попереду баскими кiньми.

Вiн нiколи нiчого не розказував про тi днi, мабуть, через те, що по них густо проступала в спомини кров. Обидва отамановi сини – Петро й Роман – погинули за Україну. Петро наклав головою за рiчкою Тором поблизу трьох зелених байракiв, а Роман, пострiляний i порубаний, помер у Мерефi пiд Харковом на руках у своєї матерi Сiрчихи. На рiздво курiнний кухар ставить перед кошовим три миски кутi, а отаман наливає три чарки. Одну випиває сам, а двi iншi разом з кутею виносить надвiр. I, може, через те такий дужий в отамана удар – не одна, а три руки опускають на ворожу голову шаблю, може, через те таким непримиренним вогнем горять його очi – не одна, а три ненавистi скипiлися в серцi.

Лаврiн для Сiрка – й смутне нагадування, й розрада воднораз. I для Сироватки – також. Отож i йшли балачки до нього не навпрошки, а манiвцями. Тут щось було не договорено. Але й договорювати нiбито було нiчого. Кошовий взяв собi хлопця в послуги й на виучку. Сироватка мав бути вдячний йому за те. Вiн i був йому вдячний. Коли ж отаман зненацька запитав у нього про Лаврiна, вiдчув, що в серцi ворухнулося щось, неначе ревнощi. Й навiть дужче за ревнощi. Нiби аж злiсть. Бо ж хiба мiг вiн, Мокiй Сироватка, порiвнятися в Лаврiнових очах з кошовим! Гарячим крайком мислi почував, що од того наближення сина до найзначиiшого козака Сiчi поменшав сам. Мовби вивiв хлопця до когось на гору, а сам лишився пiд горою, та ще й у виямi. А що, як вони там, на горi, дивлячись униз, обсмiють його?! Нi, того не могло бути. Хоча б через те, що анi кошовий, анi Лаврiн не знають, ким насправдi доводиться Лаврiновi Сироватка. Просто вони забули про нього. Од такої розради йомутеж не повеселiшало.

Але тут уже поверталося щось на самого себе, на власну недолугiсть i малiсть.

Вiн i справдi лише недавно почав думати про Лаврiна якось iнак ше, прикро наблизившись до нього серцем, i, може, саме вiд оцiєї самотностi. Скiльки разiв був на краю загибелi – замерзав, помирав з голоду, а то був загруз у болотi й ледве видряпався, – i затим, пролетiвши душею по самому краю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний бiк, почав спогадувати Лаврiна частiше й час тiше i думати, що не згине безслiдно, що продовжиться в отому краси вому i гречному парубковi: один доторк мислi до нього поймав особли вою соромливою радiстю Мовби що йому вiд того? Далебi, нi. Тямковитий i шпетний козак – його кров – житиме й далi на Сiчi i зорiтиме в степ, а потiм передасть її в спадок своїм дiтям. Оскiльки Лаврiн син, то чимось удався в нього, Мокiя. I всi отi Лаврiновi чесноти його, Мокiєвi, а не Сiрковi.

Й вiн запишався в думцi й погордливо кинув на отамана косяка.

А Сiрковi i в голову не клалося, що цей ось нетяга в дранiй кожушинi на сухих ребрах скрадається ревнивою мислiю до нього, кошового, стає з ним на однiй кладцi на переваги – ваги. Може, якби знав, iнакше подивився б на Сироватку й на Лаврiна й надалi все склалося б по – iншому, але нинi обоє думали нарiзно, тому Сироватка, зловивши на собi довший, нiж би того хотiв, погляд Сiрка i витлумачивши його по – своєму, поспiшив перевести розмову на iнше.

– Рано цього року зламали гарби татари.

Ще не зламали, – замислено вiдказав Сiрко. – Це були акин – джi[1]1
  [1] Акинджi – нападники, нерегулярнi летючi татарськi загони (тур)


[Закрыть] з берегових татар. Йшли на тавинську переправу. Розвiдують. Хочуть збити нас з пантелику. А ворохобляться всi орди. Крута заварюється соломаха. Либонь, з Адрiанополя її солять.

Не походом вони йшли. Тому й не сподiвався… – мовив Сироватка. Але це не було виправдання. Скорше досада. Бiльше не пропущу. А ще б треба заслати когось на Великий Каїр. Якщо становисько там…

Сiрко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нiчого.

Над могилою гули чистi вiтри, а в небi дзвiнко кричали журавлi, тягли невидимi струни од турецьких берегiв у безкiнечнi простори українського степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й грала для козакiв тривога. Вона бринiла в грудях од давнiх – давен, i казати далi не було чого. Обоє знали все й так. Мовчали. Внизу, над сутiнною балкою, залягла iмла.

Серце наливалося важкою силою. Сiркова долоня несамохiть стислася в кулак.

На могилу зiйшов довгошиїй молодий козак у туго пiдперезаному ремiнним чересом кунтушi, гостроокий i чи надто впевнений у собi, чи безпечний. Шапка стримiла на ньому, як бовдур, з – пiд неї виглядали великi, по – дитячому вiдстовбурченi вуха. Це був городовий козак, приїхав на Сiч з гетьманським обозом та й напросився в степ. Сiрко взяв його з собою. Нехай подивиться на тирси, де лiтає воля i де витає вiдвага, нехай умиє душу в чистих степових вiтрах.

Козак приклав руку до чола, зорив у далечiнь. Наступав вечiр, небо на овидi облягли тугi сiрi хмари, косi променi сонця пронизали їх i погасли. Степ одмiнився. Вiн потьмянiв, спохмурнiв, збляк. Тюльпанiв зовсiм не було видно – чи вони постуляли пелюстки, чи накрили їх типчак i ковила? О цiй порi панували в степу тiльки вони. Вицвiлi, витiпанi на дощах i вiтрах до сивої бiлостi, до майже безбарвностi, ковила й типчак текли, як спiнена вода, навiвали журбу. Оця їхня бiлiсть, жива од вiтру й водночас мертва, надавала степовi якоїсь саванної урочистостi. Од неї вiяло пустелею, самотнiстю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрiлене смутком, скрушною думкою, летiло понад степом, з нього рвалися звитяга, яса, воно прагло волi та слави, кохання, яким його нагородять за славу; пiд кунтушем грали тугi м'язи, i подих у козака був глибокий та чистий, наче повiв степового вiтру.

Козак зорив у козацький бiк, туди, де далеко на обрiї в небi вихрило гайвороння.

– Вовки або рисi загризли оленя, – сказав Сироватка. Сiрко пiдвiвся з каменя. Дужо поклав молодому козаковi руку на плече, повернув його лицем в протилежний бiк.

– Туди дивися. – Помовчав i сказав тихо, мовби самому собi: – Святе це мiсце. – чати. Найсвятiше на всiй Українi. Стiй, хлопче! Нехай наллється вiдвага в твою душу!

– А в мене її доста, – безпечно вiдповiв козак.

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Мiсяць горiв, як начищений до блиску круглий щит. Вiн плив над зубцями гiр, холодний, хижий, i хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що вiн саме такий – холодний i хижий. Султан бачив три iнших мiсяцi, вони сяяли над його головою, вловленi срiблом великих, пiдвiшених до стелi куль, якi ледь – ледь оберталися то в один, то в iнший бiк, i холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальнi. Для всiх смертних давно настала нiч, не мiг заснути тiльки падишах османiв.

Завтра султан накаже викинути геть усi три мiсяцi. Або перенесе опочивальню в iнше мiсце. Так, накаже перенести опочивальню в захiдне крило палацу. Бо сон вiдлякує не тiльки мiсячне сяйво – вiд нього захищає парчева завiска, а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки бiля малої тюрми.

Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Вiн дивився на середню, найбiльшу, кулю, на блiде кружало мiсяця на нiй, i воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнiв, i вiн сiв на постелi. Таке з ним трапляється повсякчас: спаленiє од одного слова, од крихiтної думки, i вже йому немає стриму. Через це його бояться, цим подобається сам собi. Козак, навiть при допитуваннi синiм залiзом, так i не сказав, для чого перевдягнувся купцем i де пiдкупив сторожу. Вiн гарно розмовляв по – венетському, навiть заморськi купцi прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовiрнi не пам'ятають, щоб кяфiр переступив порiг Столицi Щастя iнакше, як iз колодкою на шиї. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометовi замiри чи самi замислили щось?

Султан тiльки тепер зауважив, що мiряє опочивальню навкiс од вiкна до стiни. I так само навкiс гостро летiла його думка

Дзигарi, якi лiчать час на Вежi Вiчностi, незабаром одмiрюватимуть його не тiльки щасливим мешканцям Порти, а й усiм племенам i народам свiту. Правовiрнi й неправовiрнi ходитимуть за стрiлками його годинника, як ходили колись за тiнню вiд стовпця, вкопаного у Вавiлонi за наказом Iскандера Дворогого[2]2
  [2] Так турки називали Александра Македонського.


[Закрыть].

Султан гаразд розумiв, що накрутила пружинку дзигарiв не його рука. Й не рука його батька. Накрутила її тоненька й тремтяча правиця великого вiзира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинiшнiй великий вiзир. Звичайно, того не вiдає нiхто й не мусить вiдати. Навiть султан не знає достеменно, яким робом наповнилися золотими алтунами Сiм Султанських Веж. Тим золотом вдалося залляти горлянки розбiйним i свавiльним яничарам, якi задушили його батька Iбрагiма, навербувати новi полки воїнiв пашi й суб – пашi, вдалося нагодувати голоднi татарськi орди й привести їх у покорi до султанових нiг. За це любив i ненавидiв Кепрюлю. Маленький, сухенький чоловiчок з гачкастим, схожим на скручений огiрок, носом, великий вiзир – тонкий помислом i хитрий, як старий лис. Завжди сумирний i покiрний його волi, справами крутить так, що вони нiби самi течуть рiчищем думки сина пророка, а насправдi рiчищем його власної, вiзирової, думки. Султан бачить це злим оком розуму, одначе те око не настiльки затуманене, аби до часу загатити друге рiчище. Нехай пливуть по ньому золотi алтуни, нехай панує у державi спокiй, нехай поки що пряде тоненьку ниточку свого життя Кепрюлю.

Вже кiлька столiть хилиться долу прапор пророка. Йому, Магомету IV, судилося своєю мiцною рукою пiднести його знову вгору. Вже поверненi назад Лемнос i Тенедос. Вже надламанi хребти Австрiї та Венецiї, вже кинутий в порох Ляхистан i король Михайло надсилає йому данину – двадцять двi тисячi злотих. Так сплачували за сонце невiрнi Чiнгiсу, так мусять платити довiку. Сполошилася Європа, гарячкове кує мечi Московська держава. Вiн, Магомет, розумiє, що треба вдарити по нiй першому, доки не зiбралася на силi, скинути її iз просторiв свiту.

У Магомета все готове до вселенського походу. Всi гороскопи, всi звiзди пророкують йому перемогу. Прапор пророка замайорить на заходi й пiвночi, вiн донесе його аж до холодного моря.

Лишилося здолати одну перепону – промчати прудконогими кiньми Козацьке Поле й зруйнувати кубло чорних гяурiв – козакiв. Вiн не хоче зважати па застороги Кепрюлю: вiзир умiє збирати золото й не вмiє завойовувати держави. Скiльки гяурiв нинi вже орють турецьке поле й веслують турецькi галери! Вiн ще побачить кяфiра кяфiрiв Iвана Сiрка з ланцюгом на шиї.

В цю мить йому й справдi захотiлося побачити свого ворога. Татари називають його урус – шайтаном, повелителем джинiв. Тодi, мабуть, вiн маленький i з нiг до голови зарiс дикою шерстю.

Бр – р-р. Султана злихоманило.

Нi, звичайно, той кяфiр не такий. Просто – невiрний, як i iншi, ще й, мабуть, хитрий та розумний, бо жодного разу не попався в поставлене татарами сильце. Його завойовувати треба iнакше. Всi зорi неба вiщують Магомету удачу. Так передбачили великi астрологи, так показали їхнi таблицi.

У глибинi душi щось йому пiдказувало, що вiн надто високо залiтає, що тi перемоги ще не такi, аби замiритись на цiлий свiт, але ж так гарно про те думати, й червоний кiнь удачi гарцює пiд ним, тож треба не напинати повiддя, а рушати вперед пiд стукiт сталевих копит!

Магомет пiдiйшов до вiкна. Перед ним, заколихане сном, лежало Едiрне. Дивився в той бiк, де Гербус зливається з Тунiєю i Гардою i лине до Егейського моря. Отак i в його вiйсько ввiллються татарськi орди й затоплять береги невiрних.

Самотньо i сумно повелителевi правовiрних. Вiн не може, не має права наближати будь – кого до свого серця.

У холодному мiсячному сяйвi, мов лисини циклопiв, поблискували банi мечетi Селiма. Найкрасивiшої i найбагатшої мечетi в свiтi. Селiм – єдиний, хто пробудив Порту вiд сплячки, хто спробував пiднести прапор пророка. Селiм володарював у Едiрне. Сюди перенiс столицю Порти з розкiшного, зажирiлого Стамбула Магомет. Звiдси завоює свiт. По – грецьки мiсто називається Адрiанополь. Султановi подобається ця назва, у нiй вловлює якийсь потаємний смисл: адже колись Грецiя – це й був увесь свiт! Скрiзь по свiту мiсто знане саме так.

Зненацька у загратоване вiкно влетiв дужий порив вiтру, закрутив срiбнi кулi пiд стелею, й сотнi блiдих зайчикiв застрибали по стiнах. Тепер мiсячне сяйво, одбите кулями, чомусь здавалося йому гарячим."Який непотрiб оцi кулi", – подумав султан. Здивувався, що ранiше вони веселили його зiр. Вiдколи вони висять тут? Невже їх почепили ще за Селiма?

А потiм оцей крик. Звичайно, султан знав, що то кричав не гяур. Звiдти, де той конає, не долетить i рев гармати. Вiн грався зi своєю уявою, розпалював її. Це волає з мiнарета божевiльний муедзин, скликає серед ночi на молитву правовiрних. I нiхто не осмiлиться зупинити його, бо то великий грiх. Сам аллах повелiв йому кидати звiдти серед ночi езан[3]3
  [3] Езан – заклик на молитву (тур,).


[Закрыть].

"Зв'язати чи посадити його в кам'яницю, але тому опиратиметься муфтi[4]4
  [4] Муфтi – первосвященик магометанського закону (тур.).


[Закрыть]. Можна розiбрати мiнарет. А потiм збудувати iнший, кращий. На славу аллаху".

Султан почував, що вже не засне. Невiдь – чому розболiлася голова, здавалося, просто по мозку перекочуються гарячi жарини.

Може, подумав, бiль пригасить прохолодне повiтря з гiр? Одягнув бухарський халат та взув пiдбитi лебединим пухом капцi й пiшов до дверей. Один за одним вiдчиняв залiзнi замки. Золото купує душi, залiзо охороняє життя. Вiн не любив, коли дверi незамкненi й бiля них куняє сторожа. Сторожа завжди вiддана: коли охороняє султанове життя й коли продає його. Лiпше, якщо вона стоятиме за зовнiшнiми дверима, а також на стiнах i вежах довкола палацу. А тiней, примар султан не боїться.

Потираючи руками скронi, в якi гупали важкi келепи, султан вийшов через вузькi гратчастi дверi на Золоту Галерею. Султан ще молодий – йому щойно виповнилося тридцять, однак почуває в тiлi лiниву млявiсть, утому. Вона на нього напливає хвилями. Султан то жадає дiяння, боротьби – й тодi вiзири, пашi, аги, заїми i всi iншi вельможi бiгають, як гончi пси, то знову почуває у душi порожнечу, нехiть до справ, i тодi всi починають дрiмати бiля нього. Один з лiкарiв набрався нахабства натякнути, що все те у султана через надмiрне вживання солодощiв; того лiкаря викинули у вiкно, а султан почав готуватися до походу. Iз Золотої Галереї сходи вели вниз, у Садок Задоволення. Ступив один крок i помiтив унизу двiрцевого охоронця – капуджi. Той спав, прихилившись спиною до обплетеної плющем мармурової колони. Магомет зупинився. Жар йому не згасав, i в скронi гупало, як i ранiше."Отак вони охороняють!" Пискнула десь у клiтцi канарка й затихла. Пискнула у серцi падишаха злiсть.

Тихо ступаючи, пiшов назад. За хвилю повернувся з кривою шаблею в руцi й поквапливо зiйшов униз. Йдучи, дивився на лезо, що вiдсвiчувало синiм вогнем. Це була дамаська криця, викувана й вигострена майже до жаскостi, в неї було вкладено стiльки сили, вмiння й пристрастi, що вона спивала життя, ледве дiткнувшись до плотi. Султан вiдчував її жаскiсть, його аж морозило од неї. Вiн зупинився, виставив уперед лiву ногу, повiльно нацiлився оком.

Бризнули увсiбiч мiсячнi променi, охоронець без стогону повалився на траву. Вiн помер, так i не прокинувшись. Аллах послав Магометовi несхибний удар, а йому легку смерть.

Широко розтуленим ротом султан ковтав п'янке нiчне повiтря iз присмаком гiркуватого запаху лавра. Хвилями струменiло сяйво мiсяця, спливало по листi червоного юдиного дерева, по бiлих колонах, по одежi султана. Тиша стояла така, що її можна було нацiдити в келих. Тиша – над усiм сералем султана. За високою стiною, яка вiдокремлює сад чоловiчої половини сералю вiд гаремних садiв, кiлька сотень красунь – жiнок i наложниць – гойдають у снi своїми нiжними подихами небеснi сфери. Всi вони марять його палким зором, вiд того султановi солодко й трохи млосно..

Бiль у султановiй головi поволi вщухав. А десь пiд горлом зроджувався смiх. Уявив, як небавом звихряться всi – вiд балакунiв – недимiв до великого вiзира, як помиратимуть зi страху начальники охорони – бостанджiбашi та капуджiбашi… Нiхто з них не осмiлиться пiдiйти до його дверей, а вiн умисне не вiдчинить їх. Смiх, що булькав султановi в горлi, був їдкий, як отрута. Падишах i вранцi не скаже їм нiчого, нехай мудрують, як повiдомити своєму повелителевi про загибель його охоронця на вартi, хоч усi впiзнають, чий це удар, i це кине їх у ще бiльший страх. Так має бути. Свiтом має правити страх. Султан знав це з власного досвiду. Коли сурмонив тонкi дугастi брови, завмирало все. Вiд нього завжди повiвало небезпекою, страх розходився колами, й кожне наступне коло було ширше за попереднє, охоплювало все бiльше й бiльше людей i нарештi заплескувало всю державу. Магомет тiльки стежив, щоб цi кола не вщухали. Сьогоднiшнiй несхибний удар – ще одне збурення, яке не так швидко вляжеться. Ще раз уявив переляканi обличчя охоронцiв i скривив у посмiшцi губи. Ця посмiшка була злостива подвiйно. Йому самому давно вiдкрилося, що вiн боягуз, то тiльки поети у своїх вiршах надiлили його лев'ячим серцем. Як i кожен тиран, був пiдозрiливий до божевiлля, боявся всiх i не довiряв нiкому. Вряди – годи виїжджав за межi палацу, а коли i'i виїжджав, то тiльки в залiзному кiльцi охорони. Стинаючи охоронця, падишах, окрiм усього, намагався впевнити себе, що вiн хоробрий. I все ж так i не мiг перерубати чорної ниточки, яка бринiла в глибинi серця i вперто свiдчила, що це нiчого не варто, що вiн не зможе повторити жодного звитяжного вчинку Iскандера, до якого прирiвнював себе подумки i про що невiдь – звiдки довiдалися поети й часто ставили його поряд з ним. Iскандер сто разiв був поранений, i кожна з його ран, навiть перша, могла стати й останньою! Але як зважитись на першу?! Отож єдиною втiхою султановi лишався страх, страх його пiдданцiв.

Лiворуч щось зашелестiло, султан подивився туди й побачив три тiнi вiд трьох кипарисiв, що росли в кiнцi дворика. Йому здалося, тiнi повзуть до його нiг. Шелестiв у вiттi чинари вiтер, султановi чомусь стало моторошно. Поволi пiшов сходами на галерею."Цього лiта гяури – козаки мусять бути знищенi, – одiтнув мислiю, немов шаблею, всi iншi думки. – Завтра накажу розбити на майданi намет i поставити бiля нього бунчук великого походу". Цим походом сподiвався пiднести прапор пророка над усiма землями, утвердити в пам'ятi правовiрних своє iм'я й упевнитися в собi як мужевi i воїновi. Вiн боявся цього походу й жадав його.

* * *

Король польський Михайло Корибут – Вишневецький, син вiдступника од православ'я Iєремiї Вишневецького, помирав. Вiн не знав, що помирає. Що повний мiсяць, який нахромився на гострий готичний шпиль за Чорною Кам'яницею, бачить востаннє, й чашка кави, яку щойно випив, – остання. В неї було всипано отруту. Зараз вiн думав, що його лихоманить од застуди.

Король їхав у Хотин до вiйська, зупинився у Львовi, а що заснути не мiг, наказав серед ночi принести каву з ромом. Його життєве коло завершилося на тридцять третьому роцi. Шляхта бiльше не вiрила в його освiчене глупство. В усi тi реляцiї, комiсiї, договори, якими сподiвався повернути собi Україну. А з нею власнi п'ятдесят шiсть мiст, тридцять дев'ять тисяч шiстсот десять посполитих у них. Щлях – та нiколи не змириться зi втратою земель на лiвому березi Днiпра. I вiн розумiє це: його власне серце не хоче з тим змиритися. То його землi, його посполитi. А глибинами думки осягає, що та непримиреннiсть, та запеклiсть може стати для Польщi фатальною. Тi землi неначе сакви на плечах людини, яка повисла над прiрвою. Брийонуги ножем – та й вилiзти нагору! А тiльки ж у саквах половина всього статку. Робив спроби донести цю думку до буйних i гордих голiв. Гордi голови одверталися од нього. Шляхта знову покладала надiї на шаблю, на мiцну руку i полководницький хист гетьмана Собеського.

Михайлу вiдомо те. Але їхнi сподiвання викликають у нього гiркий посмiх. Як вони можуть повернути землi на правому березi Днiпра, не кажучи вже про лiвий, коли самi платять данину турецькому султановi! Їм нi за що найняти ландскнехтiв, нiчим платити власному вiйську.

"А чи не краще: раз вiддати ту данину козакам, щоб позбутися її назавше", – раптом думка шпортає втомлений мозок короля. Вона приходить зненацька, i вiн аж пiдводиться з фотеля. Почуває тяжкiсть у тiлi, якийсь млоїстий холодок пiд серцем, але не зважає на те, гарячкове розкручує думку далi. – Нехай куплять зброю i провiант. Спорудять чайки… Проголосять гетьманом Сiрка. Тiльки козаки можуть зупинити занесений над Європою ятаган. А тодi знову зiштовхне лобами Дорошенка, Самойловича, Ханенка, Сiрка чи ще там кого".

Вiд тiєї думки королю нiби аж попустило пiд серцем. Стiльки мучився, стiльки струїв мозку в безсоннi, а рятунок отак близько й такий несподiвано простий. Звичайно, ця думка прийшла не зненацька, вона ходила довкруж, як старець на морозi довкола хати, проте вiн не зважувався її впускати. I ось – впустив. Негайно ж спорядити цю мисль у путь, нехай летить на далеку, забродну й немилу королевому серцю Сiч. До людини, яка багато чим зобов'язана йому й через те мусить бути до його листа особливо зичлива.

Корибут – Вишневецький наказав покликати писаря. I коли той, приховуючи невдоволення, запозiханий, щосили витрiщаючи очi, аби прогнати дрiмогу, вмочив у каламар перо, король почав диктувати, спершись на лутку вiкна: "Вельможний, щиро коханий нами отамане кошовий славного лицарства запорозького сiчового Iване Дмитровичу Сiрку…"I враз схитнувся, вхопився обома руками за мiсячний промiнь – сповз, тримаючись стiни, униз.

Мiсяць одiрвався од шпиля, колесом покотився по Замковiй горi.

* * *

Мiсяць плив помiж рваним кущiв'ям хмар, як лис рiденьким пiдлiском. То пiрнав за бiлi кучугури, то виринав знову, здавалося, вiн скрадається до величезного чорного замку, що стримить на кручi над Сеймом. У крайньому горiшньому вiкнi замку горiв одинокий вогник. Рiвно цiдив у пiтьму червонясте свiтло; здавалося, його просто забули погасити. Та враз вiн стрiпнув крилом i вирушив у мандри – крайнє вiкно провалилося в нiч, натомiсть по черзi засвiчувались сусiднi й теж заплющувались – аж поки зник зовсiм.

Гетьман Iван Самойлович зайшов до скарбiвницi й зачинив за собою дверi. Вiн не знав, чого йде туди. Хоч давно впевнив себе, буцiм у цiй залi вiдпочиває душею. Для гетьмана все, що зiбране отут, бiльше, нiж просто скарб. Воно мовби втаювало якусь силу, означало якусь тривкiсть, владу над свiтом, над людьми i навiть… над самим собою. Воно мовби продовжувало його виднокола кудись далi, хоча куди – невiдомо. Тiльки тут, в оцiй скарбiвницi, вiн i вiдчував по – справжньому свою силу i мiць. I знову не лише через те, що оцього всього не має нiхто в краї, а тому, що iз цим багатством владарював над свiтом i сягав кудись далеко – далеко. Звичайно, вiн не був слiпцем i розумiв: усе це – теж прах, ляже вiн на смертному одрi, воно не порятує, за нього не купиш i митi життя, всипанi самоцвiтами шаблi лишаться по ньому, i їх з'їсть iржа, кунтушi зотлiють. Але ж зотлiють не скоро. I потiм – якась частка, незрима частка його самого перейде в цих скарбах дiтям, онукам. Частка батькової, дiдової сили, влади, мудростi…

Кожна рiч, навiть найдрiбнiша, мала в цiй залi своє мiсце, свiй куточок. Вiн то збирав думкою все – й тодi, здавалося, прилучався до чогось таємничого, що має безмiрну силу, – то знову мляво розвiшував по стiнах, розкладав по скриньках i лавах. Розвiшував шаблi – в золотi, бiрюзi, дiамантах, їх би вистачило на комонний полк, викладав рядками пiстолi, сiдла, срiбло, люльки, соболi – все, що зiбрав протягом життя – купляв, вимiнював, для того, власне, жив. Коли несподiвано впала до рук гетьманська булава, добро попливло плавом. Булава притягувала коштовностi, як магнiт цвяхи."До гетьмана без сукна не йди". Цi слова виловили його потаємнi служники й принесли як доказ чиєїсь крамоли. Але вiн не наказав карати за них. Вiн знав, що знищити слова важче, нiж оцi ось коштовностi. Та й для чого забороняти тi слова, коли з них народяться новi коштовностi.

Самойлович узяв з полицi важку чару, повернув карбуванням до свiтла. Хоч той напис знав i так, не читаючи: "Не збирайте собi скарбiв на землi, де мiль i ржа їсть i де злодiї пiдкопуються i крадуть". Вiн би, може, й повiрив цим словам, коли б вони були викарбуванi не на золотi. Мабуть, золотар був або великий фарисей, або великий дотепник. I все ж незбагненна таємнича сила щоразу вела його до цiєї чари, змушувала серце пойматись острахом i читати зi святого письма далi: "Збирайте собi скарби на небi, де нi мiль, нi ржа не їсть i де злодiї не пiдкопуються й не крадуть. Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше".

Нi, вiн не опирався божим словам, од самої думки про таке холод обвiвав душу, – але ж чому майстер вирiзьбив їх на золотi? I що хотiв сказати: там, на небi, i вiн, i гетьман, для якого рiзьбив чару, матимуть однаково? Майстер помер торiк, вiн уже на небi. Й, може, п'є з ще коштовнiшої чари? То хiба тут, на землi, вiн, гетьман, не мусив мати чари лiпшої, нiж простий золотар?

Вiн i далi опирався злому замiру майстра. Для чого злодiям красти, коли матимуть однаково з ним? Й не їсть iржа золота, вона їсть залiзо, а залiзо – то бiднiсть.

Мабуть, це таки були трохи грiшнi думки, але гетьман любив ширмувати словами сам iз собою. Це – не до кiнця страшно, в небезпечний момент завжди можна вкласти шаблю до пiхов. Можна щиро помолитися й заспокоїти душу.

Проте в життi гетьман такого ширмування не любив. Волiв стояти певно. Не любив слiпого ризику, не виваженого до кiнця рiшенця, не убезпеченої з усiх бокiв справи. Мабуть, тому i досягнув найвищої влади та великого статку. За такi скарби можна купити будь – чию прихильнiсть та ласку. З iншого боку – зичливiсть часто приходить укупi з новими скарбами. Ось цей золотий корабель з людськими парсунами, вiтрилами, щоглами й гарматами – останнiй безгрошовий набуток. Легкий, грацiйний – справжнiй мистецький шедевр. Золото, срiбло, слонова кiстка… Подарунок боярина, князя Ромодановського. Гетьман на мить задумався. Корабель приплив до нього в скрутний час. Мовби провiщав своєму новому господарю небезпечну плавбу. Тож треба бути обачним – плисти повiльно й обережно, i тiльки по тихих водах. Нехай дурнi рвуться через пороги. Самойлович прочинив рiзьбленi дверцята шафки, дiстав звiдти зелену полив'яну карафу й налив з неї у чару з карбуванням червоного сурозького вина. Одпив кiлька ковткiв. Вино було густе й терпке, золото холодило вуста. Гетьман – не п'яниця, але любить випити на самотi. Любить усамiтнитися й помiркувати або й просто посидiти, приплющивши очi, зiгрiваючи кволою думкою власне серце. Не любить людського тлуму, галасу, гучних музик, взагалi не любить юрмиськ i крутежу. Його вважають похмурою людиною. Мабуть, так воно i є, одначе вiн умiє, коли потрiбно, й здмухнути з власного чола ту похмурiсть та приохотити iнших до веселощiв. Якби не вмiв, то не стояв би у цiй залi. Й не пив би терпкого червоного вина. П'ючи його, в такий спосiб заперечує мудрiсть, написану золотарем на чарi. Нiби змагається з ним i з усiма тими – тисячами, а може, й мiльйонами, якi застерiгали iнших, бо самi не могли того доп'ясти. Що ж, у цю мить душа його – тут, одначе її вистачає i на цiле гетьманство. А покличе Всевишнiй до себе – складе йому звiт за всi дiяння, нiколи й нiчого не приховував од нього i все, що робить, – з думою про нього.

Нацiдив ще трохи вина й сховав карафку. З чарою в руках ступив ще кiлька крокiв.

На полицi, вишикуванi рядками, стояли дзигарi. Всi – химернi та мудрацiйнi. Попереду – найкоштовнiшi, подарованi великими державцями. Дзигар з вовком, у вовка в зубах вiвця, турок стрiляє у вовка стiльки разiв, скiльки зараз годин, – дарунок султана; куля з ланцюгом, що рухається, коли молот вибиває об неї години, – дарунок польського короля; сторожова вежа, на якiй щогодини з'являється новий стрiлець, – московського царя. Гетьман тупо дивився на дзигарi, i коли зненацька на вежi поруч тих трьох, що вже стояли, появився четвертий стрiлець, – сахнувся, трохи не випустив п'ятисвiчника. I аж скреготнув зубами. Вчора сам завiв це мертве залiзо, а сьогоднi вже й забувся. А ще стрiлець нагадав йому про недописаного листа до московського царя.