Текст книги "ЯСА"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 56 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

– А може, й справдi удатися до тебе? – правив далi Брус. – Ти приїдь пiсля жнив. Сам.

Дорош вiв торг, як лютий татарин. У тому торзi не програвав у жоднiм разi. Не приїде Марко, не зумiє Брус присилувати Килiяну – лишається Лаврiн. Вiв безпрограшний торг, вдавав безжурнiсть, а голову дужче й дужче стискав невидимий обруч, i мучила його якась таємниця – либонь, то був неясний спогад, що вiн через цi ж таки проклятущi грошi вже один раз вчинив страшний злочин, порiшив товариша й тепер чинив новий злочин, може, страшнiший, нiж той, колишнiй. Йому аж трiщало в головi, а вiн i далi вперто й страшно пробивався вперед. Йому майнуло в думцi: ще раз, ще один тiльки раз перебiгти по вербовiй кладцi – не вломиться ж вона, й замiнить ту кладку мiцною, вкгрунтованою на доброчинностi, спокутi й вiрi. Не покарав же його бог того разу, не покарає й тепер.

Марко в цю мить ненавидiв i подобав Дороша. Вгадував у ньому щось потайне, пожадливе й страхався, що почуває щось подiбне у власнiй душi. Вона розколювалась, як горiх, уже не мiг стулити обидвi половинки докупи. Та й не вельми намагався. Знову зринула думка про їхнє колишнє з Лаврiном товаришування, про Сiч, побратимство, але все було не таке, як ранiше, пройняте чимось гiрким i, як здавалось йому, з Лаврiнової вини. Був би не їхав сюди чи принаймнi не заманював з собою його, й Марко не знав би нiчого. Нащо стiльки розказував про Килiяну, нащо розхвалював її?

Обоє, i Марко i Дорош, втомилися вiд тої розмови. У Дороша з натуги аж роса виступила на чолi. Витер чоло шапкою, пiдвiвся. Йому самому було мулько на душi. Може, мулькiше, нiж тодi, коли одтяв голову хорунжому. Там хоч рятував своє життя… А тут… здобував грошi.

Дивився на долину, а бачив золотi алтини. Земна краса, що на старiсть зiйшла на душу божою благодаттю, не могла потопити пожадливостi й думки про сито одкраяний шмат. В ту мить у поле його зору потрапили Лаврiн i Килiяна, вони сидiли на горбочку, Килiяна щебетала до парубка. Брус подумав, що нiхто й нiколи не сидiв отак поруч нього й не яснiв до нього очима. Життя його минає, а вiн так i не звiдав того великого, що робить людину iншою, щасливою, вiд чого завмирає серце й мiняється свiт, у нього взагалi не було любовi, вiн прожив життя суворе, сповнене небезпек, страху й борiння. I зненацька в серцi старого прибиша ворухнулося щось лагiдне, добре до дочки й отого парубка, несамохiть вiн замилувався гарною парою та побажав їм щастя. А тодi здивувався самому собi: у серце потекла важка, свинцева заздрiсть, але й вона його ятрила недовго. Брус Дорош зiтер все холодним розмислом. Проте тепер не змiг одкараскатись од думки: будує доччине щастя не на добрi. Думка лiтала, як ластiвка бiля поруйнованого гнiзда. Було маркiтно. Почував печiю в грудях, захотiлось упитись. Хвилю повагавшись, пiшов у комору. Повернувся з пузатою карафою. Цiдив горiлку в чарки тут‑таки, на призьбi, дивився на Марка – невдатного на вроду, але хитрого, розколупував його оком, переводив зiр на Лаврiна, що безжурно лежав на оберемку трави, а в головi текла важка, як пригуслий дьоготь, думка: "Все можна подiлити. Горiлку, алтини, коней, навiть смерть. Не можна подiлити любовi". Од того ставало злостиво – радiсно, але чомусь i страшно. Й трохи заздрiсне. Що не зазнав сам того щастя – любовi. Й не вiдав, що воно таке. Пекуче, як горiлка? Солодке, як мед? Не вiдгадаєш. Йому стало прикро на долю, вiн плюнув i розтер по зеленiй травi важким, наче кованим iз залiза, чоботом.

Лаврiн, як i Брус, також дивився на долину. Вона вабила його зiр, лежала бiля їхнiх з Кнлiяною нiг, немов зелена плахта. А по нiй синiм, безпечно кинутим каламайковим поясом – струмок. По горi – пишний та кучерявий сад, за садом – важкi темнi ялини. Йому трохи дивно, що Килiянi байдужа ця краса. I трiшки бентежно, й навiть прикро, що в неї тiльки й мови, як утекти звiдси. Прикро тому, що йому, Лаврiповi, досить Килiяни, а їй, виходить, його мало.

Й ще одна думка смоктала Лаврiнове серце. Тiльки нещодавно, їдучи сюди, подивився на все не безжурними очима, а очима майбутнього господаря, Килiяниного чоловiка, приймака. Адже ранiше, на Запорожжi, йому нiколи не клалися в голову думки про землю та одруження. Гадав: буде запорожцем, та й квит. Вiн нiколи не ходив бiля землi, хоч i не цурався роботи. Вмiв косити, трохи знав бондарське ремесло – хлопчаком двi весни допомагав бондаревi, любив малярство, хоч спiзнати вповнi малярської науки й не вдалося. Лаврiна не стiльки дивувала та непокоїла швидка й несподiвана Брусова згода видати за нього Килiяну, скiльки те, що йшов до шлюбу майже голий, безгрошовий. Тi думки смутили й пригнiчували, вони кружляли по одних i тих же гонах, нi на цяту не посуваючись уперед. Ким вiн буде на Брусовiм господарствi? Наймитом? Челядником? Од того одразу ставало щось дибки в душi й брови збiгалися на перенiссi в тугу хмарку. В мислях Лаврiн порiшив: стане чумаком. Продасть шаблю, коня, купить пару волiв, ще пару дасть йому Брус, i поїде вiн нехай i в небезпечну, зате грошовиту дорогу: в Крим по сiль. За двоє—троє лiт зачумакує власний статок…

Гарний був у задумi Лаврiн. Килiяна тихцем милувалася ним. Дiвчину аж гордощi брали, що її покохав отакий парубок. Смiливий, палкий… На мить побачила себе, й чомусь без сорочки, в його обiймах, вiд тої соромiтної, не дiвочої думки зашарiлася, одначе зору од Лаврiнового обличчя не одвела."Мiй", – щось проспiвало у серцi. Душею почувала, що до всього Лаврiн ще й добрий. Тiльки трiшки гордий. А ще – замисливий. Задивився на далекi верхiвки дубiв, а про неї мовби забувся. Нiчого, вона йому замислюватися не дасть.

А дивитися на лiс то й зовсiм нiчого. Вiн обрид їй до знемоги. I оцей хутiр. Вона за ними свiту не бачила. Хiба тiльки краєчок, коли вiдпускав батько з челядницею, бабою Вуцькою, до Бершадi, де в тiєї – дочка в замiжках за бондарем. Сам вiн туди не їздив жодного разу. Баба Вуцька – то тiльки на вигляд сумирна та тиха, а насправдi бiдова й проворна. Водила її по церквах, по базарах, завозила i в Ладижин, i в Стiну. Вуцька колись, ще до Хмельниччини, служила покоївкою у панiв Обидовських, набачилася див. Любила розповiдати про те. Про виїзди, про конi, про банкети, де всеньку нiч грали музики й пускали в кiнцi саду барвистi вогнi. Панiї – в шовках, сукнях, по низу оторочених хутром, а руки й плечi – голiсiнькi. Килiяна й сама раз бачила в Бершадi таку кавалькаду. Ой же й грало лицарство кiньми довкола двох карет, у яких сидiли панiї. Вуцька казала, що паничi задля дiвчини здатнi на що хочеш – навiть на смертельний герць. Килiяна певна, що й її Лаврiн за неї пiшов би на шаблях проти будь – кого, i в думцi пишалася цим. Наслухавшись Вуцьки, наблукавшись по мiсту, Килiяна довго не могла заснути (вони зупинялися у Вустиної знайомся мiщанки) й тодi думала про освiтленi ста свiчками зали, нечуванi танцi, лоскiтливi вусики, дзвiнкi шпори. Й тодi Килiяну поймало тривожне хвилювання, вона лежала в нужденнiй свiтлицi, а її уява малювала i тi зали, й тi свiчi, i тi вусики, i ще багато такого, що не привидиться дiвчинi при свiтлi дня, вона чекала якогось дива, її всю переповнювали передчуття якоїсь стрiчi, котра перемiнить все її життя, i вона тривожно завмирала. Вона не мала все те навiть за мрiї, а тiльки за казку, але ж ми i лiтаємо в казках! А от переїхати до мiстечка, бодай такого, як Бершадь, то вже не казка. (Лаврiн теж появився не з казки й не зовсiм пiдходив пiд тi її мрiї, але здоровий глузд пiдказував Килiянi, що на бiльше їй сподiватися нiчого). Вирватися, вирватися з – пiд цих густих вiт, утекти вiд цього тоскного шуму. Здавалося б, виросла в лiсi, мала б стати його часткою. Не стала. Вона й любила цей зелений шум, i хотiла вiд нього втекти. Таємнi сили довго дрiмали в нiй, тепер вони пробудилися i владно штовхали її в людський гомiн, у людський крутiж. Килiяна давно зрозумiла: вона гарна собою – i боялася, що не зумiє взяти того всього, що може заплатити за її красу свiт. Ота – ко, – мрiяла, – сидiтиме вона, як отi панiї при вiдчиненому на вулицю вiконцi, пiдклавши пiд лiктi вишиту подушечку, i лузькатиме насiння.

Там, у Бершадi, спогадувала вона, стiльки лавок, а в них так i мигтiли парча та срiбло. Як одгуляють весiлля, Лаврiн чумакуватиме. Тiльки не в Крим поїде – хай тому Криму цур – а по городах, по ярмарках. Вона, либонь, теж iнодi їздитиме з ним. Уже казала про те батьковi. Правда, вiн їй на те: "Один дурак возив на продаж гарбузи, та з ними й голову продав… Он у лiсi скiльки галяв. Аби руки та плуг, порозорювати їх, позагороджувати од звiроти – можна за п'ять лiт забагатiти". Батько насправжки хоче запрягти Лаврiна в лiсову роботу. То його давня мрiя. Бо сам трохи ледачкуватий. Тепер же бере дармового наймита. Килiянi аж моторошно од тої думки. Тi перелоговi землi вмент вип'ють Лаврiнове здоров'я, їх мало покорчувати, поорати, а ще треба стерегти по ночах з рушницею. Нi, вона оддається не за наймита, а за гречного мужа.

Сподiвалася переважити батька. Важкий i понурий, вiн не знав з нею зладу. Боявся її галасу, слiз, ладен був задобрювати чим тiльки мiг. Новим намистом, кумачами, мандруванням на прощу з бабою Вуцькою, хоч i знав, що прощi тi не вельми побожнi.

Нi Килiяна, нi Лаврiн не вiдали, що Дорошевi плани перемiнилися. Бiгли думками вперед, десь там їхнi думки сплiталися, й обом було гарно та затишно. Лаврiновi аж шкода стало Марка, що самотньо (Дорош кудись пiшов) сидiв на призьбi.

– Марку, йди до нас, – покликав Лаврiн.

Марко не почув. Душа його в цю мить злостиво посмiхалася, й посмiхалася не на радощах, що звершиться його несподiване жадання; вона осягнула, що i в iнших душах такi ж чорнi холодини, як у його, а може, й гiршi: хто йому Килiяна – нiхто, Дорошевi ж – рiдна дочка, а вiн її запродує. Марко не до кiнця вiрив, що все буде так, як намислили вони з Дорошем, але вiдчував, що на такому замiсi не може зiйти i Лаврiнове щастя. Першої митi був охопив його душу вiдчай, але сплив, його витiснив слiпий дощ, який замивав останнi слiди.

– Марку, йди до нас, – знову покликав Лаврiн. I хоч Марко з його голосу вловив, що кличе вiн для годиться, пiдiйшов i сiв на оберемок зеленої, ледь вологої трави. Вiн бачив, що перебив розмову, але тепер уже зумисне не збирався швидко йти прiч. А може, перебив не обом, бо здалося йому, що Килiяна посмiхається до нього привiтно. Мабуть, то була несвiдома дiвоча гра, а може, їй трiшки кортiло подратувати Лаврiна. Чи й хто зна, що кипiло в тих чорних зiницях. Перемовляючись з Лаврiном, плела вiнок i тепер одягла його собi на голову, повернулася до Марка й запитала, дивлячись на парубка:

– Личить? Гарна я в ньому?

Марко побоювався звести очi й бачив не вiнок, а довгу шию i гаптований комiрець сорочки, що її облягав.

Запитання спантеличило Марка й навiть розсердило. Вiн погамував злiсть, хитнув головою в бiк Лаврiна;

– Це нехай вiн признає.

– Вiн уже признав, – засмiялась дiвчина.

– А хiба треба, щоб ще хтось?

Тремке, солодке, не знане досi почуття протекло по його серцю, але в солодке домiшалися краплi гiркого. Любов гiрчила ненавистю. В Маркових очах миттєво зблиснув вогонь, який злякав Килiяну. Лаврiн реготав, а вона зняла вiнка i розiрвала. Запала мовчанка, аж Лаврiн перестав смiятися й з жалем дивився то на вiнок, то на Килiяну.

А вона зиркнула на Марка й мовила:

– Ти не такий, як про тебе розказував Лаврiн. Набурмосений i сердитий. Хоч би посмiхнувся.

– Козакам у буднi посмiхатися заборонено, – здобувся на жарт Марко.

– А в свята?

– В свята й поготiв.

– Ви того такi похмурi, що без дiвчат, – в одну мить вирiшила К. илiяна. – Таки ж нiколи – нiколи жiноча нога не ступала на острiв?

– Чого ж, приходять, – думаючи щось своє, пiдтримав жартiвливу розмову Марко. Русалки забiгають. Трапляється, i в курiнь котрась заникне.

– Й що тодi?

– Всяке буває…

– А я на русалку схожа чи нi? – притулила до голови розiрваного вiнка.

Марко спохмурнiв. Лаврiн страктував ту похмурiсть по – своєму."Переживає, сумує за нашою дружбою, – подумав. – Може, нам вдасться вмовити Бруса й Марко залишиться з нами". Йому було шкода Марка. А Килiянi було весело. Їй хотiлося жирувати, жартувати, вона вирвала травинку й провела нею Лаврiновi за вухом, аж Марко вiдчув той лоскiт, в серцi в нього завирувало. А Килiяна враз пiдхопилася на ноги й показала на гривку осоки посеред долини.

– Ходiмте до саджалки, я покажу головнiв. Хтозна‑де вони взялися. Такi великi. Запливають у струмок, а тiльки що, втжають назад до озерця. Я на них загадую собi всяке.

– Я люблю дивитися на них тiльки тодi, коли вони на сковородi, – пожартував Марко i пiшов до хати. Лаврiн i Килiяна, взявшись, як дiти, за руки, побiгли до саджалки.

Спати гостей Дорош поклав у хлiвi на сiнi, застеленому м'яким пухнастим лiжником. Лаврiновi хотiлося погомонiти з Марком, але той мовчав, удавав, що спить. Боявся – заговорить i викаже щось з того недоброго, що сукали з Брусом; важка, кiгтиста лапа каяття дряпала йому душу. Одначе не до кровi. А була якась незручнiсть, глуха млiсть у серцi, що зродилася в тишi, на подушках, вишитих Килiяниною рукою. I вiн аж зрадiв, коли ця тиша урвалася: заквакали жаби в болiтцi, i розпугукались пугачi в лiсi, здавалося, пугачеве плем'я змагалося з жаб'ячим, хто кого перекричить."Весела сторононька", – подумав Марко, засинаючи.

Килiяна не спала довго. У маленькiй горницi було задушливо, вона пiдiйшла до вiкна й спробувала крiзь грати його вiдчинити. Воно нiколи не вiдчинялося, нiби прикипiло, та вона врештi виштовхнула обидвi половинки. I здалося їй, що вiдчинила вiкно в iнший свiт. Вiн вже був у нiй, тремтiв i брав у свiй полон. Серце солодко щемiло, було радiсно, гарно й чомусь тривожно. Пугукали сови – це їй звичне, плив лiсом мiсяць, шелестiв у вiттi вiтер, залiтав до горницi, приємно остуджував гарячi перса. Килiяна притулила до них руки й зненацька заплакала.

* * *

Ранком наступного дня, по снiданку, Дорош закликав у свiтлицю Лаврiна й, напускаючи на себе надмiрну заклопотанiсть та похмурiсть, сказав, постукуючи по столу пальцями:

– У непевний, лихий нагодився ти час. Не до весiлля зараз. Приїжджай, як перемелеться, перетруситься. На рiздво приїжджай! – А сам дивився в пiдлогу важким поглядом.

Лаврiновi вiд тих слiв нiби зiвало щось у душi. Спершу подумав, що це вiдплата йому вiд Бруса за те, що не дотримав умови. Просив, щоб той помiняв своє рiшення. Брус був непохитний."Я ж не вiдмовляю, просто нехай перевiється, перемелеться. Ниньки й попа не знайдеш, щоб повiнчав. А яке вже там весiлля!" Лаврiн мусив погодитися. А по довгому розмислi, по перемовi з Марком навiть визнав слушнiсть Брусових слiв. Справдi – лихе весiлля пiд шабельний дзвiн! Коли їхали сюди, довкола тiльки й гомону було про татар. Одначе, з iншого боку, його шабля теж могла стати в пригодi Дорошевi. Раптом Лаврiновi осяяла надiя.

– Дозволь, пане – батьку, – звiв очi, – поки що лишитися за челядника.

Брус махнув рукою:

– Не треба. Не хочу я людського поговору. Весiльний кисiль треба варити на чистiй водi.

Лаврiн мовчки вклонився й вийшов.

Килiяна несподiвано вчинила опiр батьковi, накинулася на нього, як вогнеока рись, але вiн витримав напад, соромив її ущипливими словами, упокорив.

Козаки подякували господарю за гостиннiсть, посiдлали конi. Килiяна розпустила червону стрiчку, якою прив'язувала куделю, обмотала нею рукiв'я Лаврiнової шаблi.

Дорош i Килiяна провели їх до монастирища. Лаврiн i Кнлiяна йшли попереду. Дорош i Марко вiдстали на кiлька кiнських постатей. Лаврiновi не хотiлося вiд'їжджати. Чомусь його непокоїла Брусова, нехай i тимчасова, одмова. А надто засмучувала нова розлука з Килiяною. Килiяна вела за повiд Коршака.

– Ну чого вiн, чого?.. – про батька.

– Не знаю.

Зламала калинову гiлку з твердими, ледь почервленимп сонцем ягодами й вплела коневi у гриву.

– Вона швидко зав'яне, – сказав Лаврiн.

– Дарма. Я й собi зломлю гiлку й почеплю в кiмнатi. Хай нагадує про тебе.

– Калина – то смуток, – знову мовив Лаврiн. Душу йому огорнула печаль.

Килiяна раптом захотiла викинути калинову гiлку, але вiн не дав.

– Ти зламала її, вона принесе менi щастя.

Узяв дiвчину за руку, з вуст злетiло вiчне, як свiт:

– Ждатимеш?

Килiяна зупинилася, подивилася йому в очi сумно й вiрно:

– Ждатиму, допоки й воно ходитиме по небу. – На серцi в неї кипiли сльози.

Обоє подивилися на сонце, що пробивалося крiзь рване хмар'я червонястою плямою. Чудна й страшна була для Лаврiна її вiдповiдь. Вiн стиснув дiвчинi руку, сказав тихо:

– Не треба так.

– Ждатиму!

Вiн не почув того слова, а тiльки вловив, як воно побiгло по її руцi в його руку й далi, до серця.

– I я теж. Щоб там не сталося… Я нiкого… Нiкого до тебе не знав i не любив. Я i з Сiчi майже нiколи не виїздив…

Мабуть, цього не треба було казати, вiн засоромився, почервонiв, але Килiянi його слова сподобалися.

– Не барися, – сказала вона.

їй здалося, що стоїть перед прiрвою.

На греблi попрощалися вдруге.

За мить кущi лiщини сховали двi постатi: важку – Дороша Бруса, й тонку, легку – Килiяни.

Лаврiн не бачив, куди йде кiнь, той сам вибирав дорогу. Йому потемнiв свiт, вiн їхав уперед, а серце рвалося назад. I така в ньому зсоталася туга, що хотiлося плакати. Марко його розраював, вiн, хоч нiчого не чув, схитував головою.

Козаки пiд'їжджали до дороги, по якiй у бiдарцi гнав чалим конем якийсь чоловiк. Вiн стояв на колiнах, однiєю рукою тримався за плетений кiш, другою перiщив лозиною коня. Побачив козакiв, щось крикнув, не зупинився, погнав далi. Козаки погукали, Марко навiть хотiв наздогнати, а тодi передумав:

– Украв щось чи на пожежу?

Проїхали ще з пiвверстви й побачили в глибокому рiвчаку гарбу. Лiворуч од гарби чорнiв мiсток, вiн був провалений. Чоловiк, либонь, хотiв об'їхати його, й гарба засiла по самi осi в твань. Молоденькi волики змiсили пiд собою грязюку, вона сягала їм до животiв. Заляпаний болотом, селянин хрипко собкав, тупо тягнув за налигача й чомусь не бачив, що рябi вже й не лягають у ярмо. Поруч бабралася у тванi молодиця, щось пiдкладала пiд колеса, а з гарби виглядала цiла низка дитячих голiвок.

– Чого тебе холера сюди занесла? – осадив перед самим обличчям чоловiка коня Марко.

Той лупав очима, як сновида, Марко хотiв розбудити його нагайкою, але в ту мить заголосила молодиця:

– Ой лишеньки – боженьки, поможiть. Не дайте погинути. Татари, татари!

– Де? – крутнувся конем Марко.

– Скрiзь. Он наша слобода горить, наше село, – показала брудною рукою.

Над лiсом справдi тяглися пасма диму.

– А куди ж ви їдете? – запитав Лаврiн.

– У Ладижин. У фортецю. Всi тiкають туди, – оговтався чоловiк. Лаврiн злiз iз коня, прив'язав його до вербички – кiнь крутив головою, гриз деревце, – закасав рукава, вступив блискучими, з подзвоном чобiтьми в твань. Занурив у багно руки, намацуючи спицю. По невдалiй спробi пiдiпхнути воза руками Лаврiн i Марко витягли з мiстка вузьку мостину, пiдклали пiд заднє колесо, загейкали, засобкали; вигинаючи короткi ситi шиї, волики налягли, гарба заскрипiла, погойдуючись, випливла на сухе. Чоловiк, хоч був забейканий у багно з нiг до голови, поїхав – навiть забув подякувати, тiльки дiти махали козакам рученятами з коша i лепетали: "Козаки, козаки", та долiтало розпачливе жiнчине голосiння: "А краще б вже зразу свята присипала". Лаврiн та Марко помилися в струмку й стали радитися. Порiшили їхати в Ладижин i собi. Лаврiновi зривалася думка вернутися назад, але вiн притомив її. Ще наведе татар. Та й, либонь, Брус має в лiсi надiйний сховок. Всi, хто живе в отаких нетрях, мають його. Чим менше люду, тим легше сховатися в сховку.

Вiн ще роздумував, а Марко вже сидiв на коневi, у якого скапувала з вудил зелена пiна (скуб траву не розгнузданий), чекав. Лаврiн одв'язав од вербички Коршака.

По дорозi до Ладижина поминули чимало бiженських пiдвiд, i цiлi валки, й пiших утiкачiв. Декотрi везли на возах припас – пшоно i борошно, за возами, натягуючи налигачi, чалапали корови, iншi втiкачi вихопилися в чому були. Мчали, бiгли, поспiшали пiд захист фортечних мурiв. Села й хутори стояли порожнi, там нiби пролетiв смерч, з деяких димарiв, правда, курiвся дим, але людей у тих хатах не було. Тiльки на далекому пагорбi за яром махали крильми два вiтряки, видно, там не знали ще про татарський набiг, мололи собi лихо. Лаврiном i Марком заволодiла тривога, а воднораз їх пойняла грiзна врочистiсть, понапускали на себе суворого вигляду – адже й справдi могли зiткнутися з ворогом, їхали швидко, з – пiд попруг у коней повиступала пiна.

Ладижин зринув раптово, неначе хто кинув його козакам пiд ноги. Лежав у глибокiй та розлогiй долинi, освiтлений сонцем, звiдси було видно кожну вуличку, кожен будинок. Сонце грало на червонiй черепицi дахiв, на блискучих банях церков; тiльки фортеця сiрiла в. iжкими мурами, вона одразу ж навела на думку про вiйну, про можливi близькi бойовища. Дах на гострих вежах у кiлькох мiсцях був попровалюваний, сонячне промiння ламалося в дiрах, здавалося, там хтось ховається.

Лаврiновi гарячий суховiй обпалив серце: он Слобода Ладижинська, там ходили по ярмарку з Килiяною, он дерев'яна церквиця, в якiй слухали разом вечiрню. В той вечiр їхня любов мовби освятилася. Вони виповiли її комусь третьому, кого боялися одурити навiть у помислi. А он i дуб, на який вiн дряпався зi свiчкою, що її дала Килiяна. Запалила вогонь, i вiн горить у його грудях. I все стало так близько, аж йому защемiло в серцi. Бачив себе, бачив Килiяну пiд дубом, свiтло грало на її дукачах, на коралях, в її очах, i йому було в тих вогнях тепло i хороше.

Слободу Ладижинську оддiляли од Ладижина очеретянi хащi Tо рiчка Сiльниця. Мiсто розкинулося на невисоких горбах посеред долини, iз заходу його обмивав Буг, зi сходу i пiвдня – Сiльниця, котра мовби охоплювала Ладижин синьою крайкою.

В зручнiм до оборони мiсцi змуровано Ладижин. До нього можна пiдступити тiльки з пiвночi, але там – високий земляний вал iз земляними бастiонами й частоколом, попiд валом – рiв, що одним кiнцем упирається в Буг, другим – у Сiльницю.

Тому й збиралося сюди стiльки втiкачiв.

Довгим похилим узвозом спустилися донизу. А там – гам, лемент; котилися згори вози, налiтали один на одний, рвалися постромки, трiш. ало позакладуване в колеса дрюччя, ламалися спицi, а над усiм тим – жiночий та дитячий плач, посвист батогiв i чийсь госгрий та довгий, мов колiйський нiж, зойк:

– Ой лю – у-у – удоньки. Вони його живцем у вогонь… Ой лю – у-у – удоньки!

Лаврiновi од того крику обсипало морозом шкiру. Уява намалювала високого, худющого чоловiка, – чомусь саме високого й худого, – якого кидали у вогняне пекло. Козак несамохiть натягнув повiддя, кiнь форкнув, спiткнувся, й Марко злякано зиркнув на товариша.

– Перехрестися… Кажуть, не на добро.

Лаврiн перехрестився, а подумав чогось про Килiяну."Було б вернутися на хутiр". Його охопило хвилювання, почувався Килiяниним захисником, оборонцем, душа жадала звитяги i подвигу. Попереду Лаврiна i Марка повiльно посувалася пiдвода, на возi хтось лежав, вкритий рядниною з головою, а правив пiп у пiдряснику, пiдперезаному козацьким чересом.

Узбiччям промчало вгору на змилених конях з десяток козакiв, на Лаврiнiв та Маркiв помах не спинилися, погнали далi. На греблi перед Бершадськими ворiтьми – стовписько. А мiст чомусь пiднято, заднi натискали, дишель переднього воза висунувся далеко – далеко, кремезний хуторянин збивав назад воли, а його син перiщив батогом з воза тих, якi натискали ззаду, – людей i коней. Загуркотiли ланцюги, мiст упав i одразу пiднявся вгору знову. Вищали колiщата блокiв, але те вищання не могло заглушити лементу, що стояв по той бiк ворiт. Там кипiла баталiя. В тiсний пролаз ворiт було видно спини якихось людей, на них, мабуть, натискали, а вони одбивалися, навiть виблиснула шабля. А на греблi чуток, гомону, нещасть – Лаврiн i Марко брели в них по самi вуха, й собi пробиваючись до мосту. Через якийсь час його опустили, й живий вир заклекотiв у вузьких воротях. Стогнали мостини, брязкали ланцюги, воротнi не могли нiчого вдiяти, стояли над водою по той бiк ланцюгiв i держалнами одштовхували ти, хто напирав. Дерев'янi мостовi пiдпори гойдалися й скрипiли, загрожували повалитися. На якомусь возi вирвався з клiтки чорний пiвень, полетiв по головах, упав у воду. Iншим разом це викликало б регiт, нинi нiхто й не оглянувся.

– Може, не їдьмо сюди? – нахилився до Лаврiна Марко. – Конi в нас добрi…

– А нашi! Що кошовому скажемо? – заперечив Лаврiн, i Марко мусив погодитись.

У фортецi Лаврiн i Марко довiдалися достеменно про все. Може, вперше чутки, яких наслухалися по дорозi, були куцiшi за правду. Турецьке й татарське вiйсько всiм огромом посунуло на Подiлля. З ним – султан i вiзир, кримський хан з усiма мурзами та беями. Вони пiд Баром i Кам'янець – Подiльським. Стiна й Кошиця вже пiд копитами басурманськнх коней. Кошиця – зруйнована дощенту. Сзмойлович i Ромодановський, незважаючи на суворий наказ iз Москви, одсiчної потреби давати не одважилися, вiдступили iз Чiiгирина до Черкас. Козаки гомонiли, що Самойлович не придатний до польового гетьманства, а князя Ромодановського син попав у полон до турчина, й той погрожує прислати батьковi набиту сiном голову отрока, якщо батько – князь i далi ставитиме перед султаном тарчi. Боярин в страховi за життя сина переклав увесь вiйськовий провiд на грiзного в палатах i лякливого та буркiтливого в полi гетьмана. Тепер не знали, чи Самойлович двигне назустрiч турчину своє вiйсько, чи вiдступатиме далi. Татари уже доскочили аж до Черкас. Козацьке вiйсько, яке застав на Правобережжi лихий припадок, розбiглося по мiстах: у Ладижинi замкнулося двi тисячi лiвобережних козакiв з наказним полковником Мурашком, з них половина комонних i половина серденят пiхоти, сiмдесят комонникiв ротмiстра Анастаса Дмитрiєва, запорозька команда в двiстi чоловiк iз полковником Савою, переяславський полковник Войца Сербин з почтом, донський отаман Амбросiй, а з ним шiстнадцять козакiв. Мiщан у Ладижинi двадцять тисяч, з них бойових людей чотири тисячi.

Сподiвалися, що, може, султан i обмине Ладижин, пiде прямо пiд Умань або й на Київ, а од малого вiйська одiб'ються. Бо ж торгового люду в Ладижинi не багато, церкви бiднi – куций султану ясир з мiстечка. Проте досвiдченi воїни казали, що це не так. Не можуть турки поминути Ладижин, лежить вiн на битiм шляху, звiдси легко перетнути всi пiд'їзди з тилу, а також ударити в спину, вiйська – бо тут чимало, й можуть пiдiйти новi партiї. Сама доля поставила його ннньки перед вiстрям меча, i або той меч розiтне його з маху, або вломиться. В останнє, звичайно, вiрили мало. Всiх тримала вiра в те, що гетьман та князь вiдступили тiльки тимчасово, аби лiпше приготуватися до великої волейної потреби, й ось – ось почнуть наступати на турчина. Не можуть же вони лишити на поталу таке мiсто, як Ладижин, i увесь християнський люд у цiлiм краї. То вочевидь хитрий вiйськовий маневр, яким гетьман i князь пiдiтнуть ворога пiд корiнь.

Спочатку Лаврiн i Марко хотiли вiдшукати своїх, але вже вечорiло, мiсто набите людом, як кадiб зерном жнивної пори, були радi притулитися будь‑де. Ледве впросилися до якогось дядька, коней поставили в городчику, просто на грядки, – довге вузьке подвiр'я захрясло возами, – сiдла й тороки поклали в садочку.

Якийсь час ще поштовхалися бiля ворiт, вернулися назад. Потраву з собою мали – Дорош вклав у тороки сала й барильце меду, – повечеряли, понасипали коням на киреї вiвса й обляглися пiд шовковицею. Але ще довго не спали, мiсто гомонiло, тривога ходила по їхнiх грудях, як рись по краю яруги. Десь голосно заверещала свиня й захлинулася власним вереском. Либонь, пiшла варитись у козацький казан, а може, то господар вирiшив заколоти та приховати солонину, бо ж стiльки наїхало оружного голодного люду, все одно заберуть. Лаврiн почав дрiмати, та нараз його розбудив тонкий посвист. Здавалося, над головою закружляла шабля.

– Що це? – запитав, протираючи очi.

– Качки, – вiдказав Марко. – А то що?

– Нiчого, – й натягнув на голову попону. Але тепер довго не давав заснути Марко.

– Що будемо робити завтра? – запитав вдавано байдуже, а в голосi – тривога.

– Знайдемо своїх. Що всiм, те й нам, – одказав, бо мало думав про те, пересiвав у пам'ятi день, що минув, спогадував Килiянинi слова, волiв, аби вона єдино лишилася з ним. Килiянина посмiшка провела його в сон. А потiм з темної кручi сну до нього випливло обличчя турка з бiлим ощиром зубiв, турок ганявся за ним, а вiн утiкав. Бiгали довкола якоїсь стодоли, неначе гуляли в квача. Тiльки для Лаврiна та гулянка була страшна. Турок був озброєний, а Лаврiн пусторуч.

Прокинувся Лаврiн не то вiд зойку, не то вiд стогону. Звiдки той зринув, не мiг розiбратися, пошукав очима Марка, але на тому мiсцi, де спав товариш, лежала тiльки жужма кирея, Лаврiн ще не вибрiв до кiнця зi сну, думка поверталася повiльно, але вона сповнена тривоги. Її зродив крик. Перехрест знову оглянувся: де ж Марко? Той стояв за кущем. Лаврiн не бачив його обличчя, а тiльки руку, по якiй збiгали на землю червонi краплi. Лаврiн стенувся, але в наступну мить збагнув, що то не кров, а сiк порiчок, котрi Марко чавив, сам того не помiчаючи.

– Татари, – страшно прошепотiв Марко, i його зчервонена рука тiпнулася, неначе по нiй вдарила куля. Лаврiн зiрвався на ноги. Подивився на зелений пруг, за яким займався схiд, i побачив низку кiнних постатей, що ледь помiтно ворушилися. Здавалося, то обсiдається гайвороння. Вершники нависли над мiстом, розглядали його згори, як близьку здобич. А тодi полетiли, помчали на обози, що не втовпилися в мiсто, на окремi вози i гарби, розпорошенi по долинi. Дужий вiтер вiяв з Ладижина, i крику не було чути, тiльки метлялися бiлi, чорнi, сiрi постатi, вибухало пiд шаблями пiр'я й летiло барвистими хмарками, сплiталися в клубки тiла – дiти обпадали матерiв – i татари розтягували їх. Було видно, як вони чубилися за здобич, як татарськi ватаги молотили бранцiв по головах нагайками, як ординцi в'язали їх у довгi вервечки. Лише в кiлькох мiсцях їм дали опiр – козаки боронилися з‑за возiв, але їх швидко зiм'яли. Якийсь велет крутив довкола себе голоблею, не пiдпускав ворогiв. А вони сунули скопом, хотiли взяти його живцем, i вже кiлька повзали окарач з потрощеними ребрами, iншi цiляли арканами й чомусь не могли вцiлити. Та враз козак похитнувся, мабуть, таки влучили арканом, i зник пiд купою тiл. То було страхiття – полювали на людей.

Татари вже летiли кiньми далi – вниз, до ворiт, але що робилося там, Марковi та Лаврiновi за муром не було видно.