Текст книги "ЯСА"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 56 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

– Хто з нас Ярема, а хто Хома? – запитав Марко.

– Немає одмiни, – одказав Кайдан, вдивляючись у пiтьму, що облягала долину.

Одначе сам одмiну знав добре. Вiн немало дивував їхнiй дружбi, а також тому, що Лаврiн завше iз захватом дивиться на Марка й не бачить хитровинки, котра причаїлася в Ногайцевi. Дрiбна та хитрiсть й захована глибоко. Марко вдачi веселої, але й ту веселiсть часом користає свiдомо. I жарт його не йде вище приступця, на котрому стоїть хтось можнiший i владнiший. Його жарт має мiрку, а вiдтак не раз – розрахунок. Терло їх з Лаврiном життя обох, але обтерло не на одне.

Й саме через те Кайдановi не сподобалось їхнє таємниче шепотiння окрай небезпеки. Проте допитуватися не став. Шаблею, душею i тiлом вiдданий товариству, Кайдан нiкого, навiть бога, нiколи не обтяжував нiякими проханнями та розпитуваннями. Нiколи нiкому не докучав i сам не любив клопiтливих докучливих людей. Хоч всi обов'язки сповняв рвiйно i покластися на нього можна було в усьому.

* * *

Нiч проминула в тривозi. На валу горiли смолоскипи, дозорцi мiняли їх – остерiгалися нiчного нападу. З валу було чути, як у ворожому таборi перегукуються вартовi, бiля багать ворушилися волохатi, побiльшенi темiнню постатi.

Двоє попiв з протопопами служили в Успенськiй церквi заутреню. Протопоп був блiдий як смерть, голос йому зривався, й молитва згоряла на пошерхлих устах. Страшно стало козакам тої молитви, здавалося, що й святi одвертають свої лики, дивляться сумно й приречено. Тодi полковник Сава вийняв шаблю й пiдiйшов не до протопопа, а до молодого попа, котрому ляк не спотворив виду.

– Благословiть, отче, стати на супостата в оборону святої тройцi й матерi – вiтчизни.

– Благословляю, – сказав пiп. – I йду разом з вами. Тут же, бiля церкви, козаки одягали чистi сорочки, оглядали зброю, прощали один одному грiхи. Ще звечора кожнiй сотнi було призначено мiсце: мiське ополчення теж розбили на сотнi та десятки, бiля церкви лишали збройний резерв.

Темнi лицями, купою стояли в церковному саду пiд грушею старцi, стиха про щось радилися. Потягнулися вервечкою до ворiт, чогось загаласували, вернулися назад, лишивши бiля ворiт двох слiпцiв, що стукали патерицями i розгублено крутили головами.

…Iз‑за зеленої щiтки лiсу викотилося червоне сонце, турки й татари попадали ниць, творили молитву перемоги. Одразу по молитвi почали метати в мiсто ядра, що летiли зi свистом, тягнули за собою димнi хвости. Оборонцi вiд них втрат майже не мали – жiнки й дiти ховалися по льохах, козакiв на валу захищав частокiл, але грiзний гарматний гуркiт немов притлумив щось у серцях.

А тодi з пiвнiчного боку вимчала хмара татарської кiнноти, полетiла на Ладижин. Конi витягували худi морди, стелилися в швидкому бiгу, здавалося, вершники сподiваються розiгнати їх до такого шалу, що перелетять вал. Та ось переднi почали летiти шкереберть, орда стала забирати праворуч, татари виметнули тьму стрiл. На кожну тятиву було почеплено їх по кiлька, вершник одпускав завертку й, вже не оглядаючись, гнав коня прiч. На деяких стрiлах метлялося палаюче клоччя. Нападники намагалися пiдпалити мiсто i залякати оборонцiв.

Але ще до того, як татари одпустили тятиви, гугняво, з жалiбним проголосом заграли на бастiонах труби, й козаки попадали на вал. Чорна туча стрiл промчала над головами, немало їх ввiткнулося в частокiл. Одну з них Кайдан перерубав на льоту шаблею. Тi козаки, котрi стояли бiля частоколу, вдарили з рушниць та гакiвниць, i кiлька десяткiв татар повалилося з коней. Чимало падало їх на" часниках" та рогатках… Декотрi намагались повзти, їх добивали з мушкетiв влучнi стрiльцi. Лаврiн теж стрiляв з фузiї, цiлячись у татарина, що сховався за вбитим конем. По ньому стрiляло одразу кiлька чоловiк, було видно, як вiд куль здригає труп чорного коня. Врештi татарин не витримав, пiдхопився й помчав до своїх. Лаврiн стрельнув – осiчка. Поруч стрельнув ще хтось, i враз татарин крутнувся на мiсцi, зiрвав з себе волохатого, вовною нагору, кожуха, – мабуть, уже в смертельнiм туманi, – впав.

Бiльше кiннота до валу не пiдступала. Турки копали шанцi. Плели лозовi кошi, обкручували їх насмиканими з городiв зеленими коноплями та льоном, обливали смолою, знову льоном, знову смолою, ставили на гарби. Декотрi кошi насипали землею, декотрi закидали зеленим гiллям i травою. Спочатку вони посунули їх тiльки лiвим краєм, понад Бугом. Козаки довго не могли втямити, чого вони їх туди пруть, та ще так щiльно, стiною, аж поки гарби не зупинилися за два сажнi од рову. В рiв густо посипалася земля. Турки перекривали рiв, хотiли одвести воду. Козаки одкрили рушничну стрiльбу, але кулi липли в смолу. Спробували кидати запалене клоччя, проте воно не долiтало. Загорiлась одна гарба, але турки штовхнули її в рiв i ще швидше замелькали лопати. Запорожцi казали, що треба робити гранати, принесли порох, смолу, клоччя, проте було пiзно – рiв було загачено. Вода спадала просто на очах, втiкала У Сiльницю. А турки тим часом почали приступ всiма гарбами.

Це був перший пiший приступ: важкий, повiльний, навальний. Турки котили гарби й спiвали суру з корану, за їхнiми спинами ревли труби, й гримали гармати, й ревла татарва на конях.

Козаки й мiщани мовчали, готувалися до оборони. Котили на вал колоди, грiли смолу в чорних, прокопчених казанах, п'ятнадцятеро запорожцiв укручували смолою та клоччям начиненi порохом та сiркою гранати. Замурзанi в смолу та порох, були схожi на чортiв, котрi повилазили з пекла. Поскидавши кунтушi, у виломи частоколу ставали дужi козаки брали в руки гранати. Гарби хилиталися на копцях та рогачках, часом перекидалися, сунули помалу, п'ядь за п'яддю, турки втомилися їх перти, декотрi вигулькували й тодi падали, пiдтятi кулями. Червоно гримали гармати, дзизкотiла, торохтiла по палiсаду вивергнута фальконетами шрапнель, пiдтинаючи козакiв. Та ось, викреслюючи вогiїсинi дуги, в гарби полетiли гранати – смола на смолу, гарби палали, мов смолоскипи. Дув сухий пiвденний вiтер, чорний дим стелився просто на голови нападникiв. Вози обернулися для туркiв у пекло. Вони котили їх вперед, як власну погибель. Й згоряли в ньому, й не могли пробитися до валу та бастiонiв. А гранати летiли й летiли вже через гарби, бризкали вогненним порохом, i гримiли пострiли, й чорний пороховий дим домiшувався до смоляного, вкривав кiптявою бойовисько.

Тi гранати розметали першу хвилю нападникiв, вони одступили, хоч в густому диму цього й не було видно; просто гарби перестали гойдатись й ущух рушничний вогонь по валу.

Кiлька козакiв спустилися по линвах, пiдпалили гарби, що вцiлiли. Гарби згорiли вщент.

Радiсть першої перемоги потьмарила неймовiрна звiстка з пiвденного валу: з мiста втiк полковник Войца Сербии з почтом. Утiк на очах оборонцiв – кiлькох сот мiщан i козакiв. Отак просто спустилися з валу, перепливли Сiльницю й гайнули в очерети, а далi в лози, мабуть, домовилися заздалегiдь. З цього боку турки не приступали, тiльки на горбах од Слободи Ладижинської стояли заслони, але всi дивилися на пiвнiчний вал, де палав бiй. Мiщани та козаки з лютi та розпачу хотiли, аби Войцу Сербина викрили, зняли леменг i стрiльбу, проте татари так нiчого й не побачили. Войца Сербии утiк, i тепер кожен думав про те, що вони опипилися в безвиходi, бо досвiдчений воїн Войца Сербии має оборону за марну. Й що є якийсь хiдник на волю. Не сьогоднi – завтра ту дiрку затулять…

– Вночi повтiкає багато, – витер з обличчя полою кунтуша кiптяву Марко й глипнув на Лаврiна. Перехресту здалося, нiби Марко пiдштовхує його до якоїсь думки, до якогось рiшенця.

– Не повтiкають. Анастас тiльки – но сказав: тепер пильнуватимемо, поставимо варту.

Самому ж той лаз на волю теж свiтився в думцi. Адже ще мiг добутися до Килiяни. Що йому це чуже мiсто, чужi болi, чуже добро, в нього своя надiя… Й бачив Килiянину посмiшку, смiливi й жартiвливi вогники в очах. Та враз пригадалися iншi очi – жiнок, дiтей, коли тi проводжали їх на вал. Господиня двору, в якому стояли постоєм, провела їх за ворота, тримала в руцi маленьку доньчину руцю й махала нею."Перехрести, Катрусю, дядiв. Перехрести своєю безгрiшною руцею…"

Двi думки схрестились, як двi шаблi. Ще нiколи йому не мислилося так круто й так широко. Ще нiколи не обiймав думкою всiєї України. Й себе самого в нiй. Нi. Нiхто не принесе Сiрковi ганебної вiстi про козака Перехреста! I вiн круто нахмурив брови.

– Нечестивий той шлях…

I знову Марко мусив погодитись. Диво, як усе перемiнилося. На Сiчi перед вiв вiн. А тут сталося якось так, що мимоволi ступав у Лаврiновi слiди, Лаврiнове" треба" звучало якось так, що вже було мовлене неначе й не ним, а кимось значнiшим, мудрiшим, хто знає божий i людський промисел, керується мiркуваннями вищими, отож на нього – хочеш не хочеш – доводиться покладатися.

Коли вщухла стрiлянина й трохи влiгся дим, найсмiливiшi молодицi принесли козакам переобiдок i те, чим його закропити. Козаки брали в руки горнята й вузлики, куштували, пiджартовували, аби збадьорити жiноцтво. Жiнки зиркали в поле, де димiли головешки, валялися трупи, хрестилися.

Лаврiновi не дiсталося гарячої страви, з ним подiлився своїм зажитком Марко.

Сидiли на горiшнiй призьбi валу, їли сало з цибулею, дивилися на ворожий стан.

Кайдан свою мiру горiлки оддав Макусi.

– Не вiдчую смаку, – сказав.

– А скiльки треба, щоб вiдчув? – запитав Марко.

– Не знаю…

Кайдан – дужий, як лут. Якось засперечалися з одним гнiздюком, i вiн долонею поперерубував усi жердини довкола його подвiр'я. Гнiздюк трохи не плакав. Бочки з свинцем вiн переставляє як молодиця горщики.

– А ти коли – небудь був п'яний? – допитував далi Марко.

– Де б то стiльки взяти горiлки, – щиро потиснув плечима. Вiн поклав сало на хлiб, рiзав його на брусочки великим кривим ножем i ножем посилав брусочки в рота. Жував замислено, дивився на гору, де бовванiли намети.

– I що воно султан їсть? – мовив з таким виглядом, неначе, не дiзнапши того, й на свiт дивитися не мiг. А нащо тобi? – запитав Лаврiн.

– Таж цiкаво. Ну… сала вони не їдять.

– Я чув, султан їсть тiльки солов'їнi кiбчики, – сказав Марко.

– Та ну? Скiльки ж це треба солов'їв… А чим запиває?

– Пiнною.

– Бре. А хто знає, що п'є цар?

Того не знав нiхто.

– Ну, а якби перед ним поставити горiлку, мед i вино, що б вiн пив?

– Смолу, – одказав сивовусий носатий козак з шрамом над бровою. – Розпатякався.

Кайдан знизав плечима.

– Ну чого ти сердишся? Таж цiкаво. Попоївши, помолився й лiг пiд палiсадом спати. Вiн спить за будь – якої нагоди, навiть гарматнi випали його не будять.

– Збудите, коли турки будуть приступати, – тiльки й мовив.

Дiзнавшись, що обложенi не мають гармат, турки й татари ходили близько, вимахували луками та шаблями. Iнодi хтось з них клав на тятиву стрiлу, пробiгав кiлька крокiв i метав її. Здебiльшого стрiли не долiтали. Он i зараз курдупель – татарин, голий до пояса, перехрещений по грудях якоюсь червоною шматиною, пiдбiг до валу, пустив стрiлу, вона застряла в частоколi, вiн вихопив з сагайдака i хотiв покласти другу. Тодi Марко пiдвiвся й пожбурив у його бiк недогризену цибулину. Татарин сахнувся, сiпнувся ткати i впав. I так перестрашено, кумедно – на чотирьох – утiкав до свого стану, що козаки реготали до гикавки.

По тому з березового гайка вимчало троє бедуїнiв на баских конях, не доскакавши до стiн на вiддаль рушничного пострiлу, повернули коней i кроком поїхали вподовж стiн по ладижинських городах. Тонконогi арабашi грузли в чорноземi майже по бабки, бедуїни часто зупиняли їх, повертали задами до стiн, один навiть задер коневi хвоста, вимахували довгими списами – викликали на герць, їхнi конi тяглися до молодого проса, що було пiд копитами, бедуїни смикали за повiддя, вiд того погрозлива урочистiсть втрачалася.

Козаки стискували зуби, тамуючи гнiв. Не одному кипiла кров, немало тут стояло звитяжцiв, що не раз самi накликали ворогiв, але зараз, приголомшенi несосвiтенною силою, не мали веселого задьору, без котрого герць – не герць, нiкому не йде до мислi легка, хоч i небезпечна, ба смертельна, втiха, та й не випустила б нiкого за ворота варта, аби не вломилися до фортецi вороги. Похмуро дивилися на три бiлi прояви з довгими списами, стискали кулаки. Тiльки Кайдан, котрий таки не заснув, заклав у рота пальцi i свиснув так, що аж затанцювали пiд вершниками сполоханi конi. А коли бедуїни оглянулися, повернувся до них задом i покрутив рукою, немов пiднiмав хвоста. Козаки зареготали, бедуїни розпалилися, дужче замахали списами, повернули коней, пiд'їхали ближче. Ще кричали по – своєму, а Кайдан надимав щоки й кукурiкав по – пiвнячи. Бедуїни пiдводились у стременах, гарячили коней, та враз на валу пролунав одинокий пострiл, i середнiй вершник пiдскочив у сiдлi, пiдкинув угору руки й каменем упав на стоптане просо. Двоє iнших рвонули коней i немовби злетiли з мiсця, помчали до лiска. Козаки оглянулися й побачили Лаврiна. Вiн стояв з фузiєю в руках, блiдий, як полотно. По губах йому пробiг дрож. Широко розтуленими очима дивився на зелене просо, в якому лежав бедуїн. Це був перший ворог, якого забив вiн, напевне вiн, i навiть не в бою, а коли тоii сповняв на конi образливий для нього танок. Лаврiновi стугонiло серце й тiло обсипало жаром. Вiн не мiг взяти до тями, як те сталося, що обiрвав життя в отому, завиненому в бiле, тiлi. Адже не сподiвався, що дострiлить туди. Вiн чомусь аж злякався свого пострiлу й, аби не дивитися на вбитого, одвернувся. Як то просто, думав, убити людину, й як, нехай йому всячина, важко. Десь же той чоловiк жив, щось робив, приїхав сюди… А чого приїхав? По його, Лаврiиове, життя? Чи по життя отих жiнок i дiтей, що позабивалися по норах? Зринула думка – як про це розкаже Килiянi. Вiн тепер майже все розказував Їй у думцi.

I ще почував: бiлий саван ходитиме за ним довго. Стоятиме за плечима, гарцюватиме на конi, вимахуватиме руками.

Воднораз у головi спиналася iнша думка: запорожцi можуть розгадати, що з ним коїться. Того не хотiв, легурно, дiловито пiдвiв рушницю, почав продмухувати полицю, далi зняв з теча торбину й заходився рахувати кулi.

– Не кепський пострiл, – мовив хтось iз заздрiстю.

– Хiба то вiн, то я стрiляв, – пожартував Кайдан, i кузаки засмiялися.

Зненацька турки – все вiйсько – попадали на колiна. Саме настав час третьої молитви. Дiставали з‑за пазух священнi камiнцi, клали шаблi i творили молитву. Торкалися пальцями камiнцiв, торкалися щабель i шепотiли слова молитви так тихо, що їх чув лише вiтер i той, кому вони призначалися. Руки клали на колiна й дивилися вгору. Були лагiднi, покiрнi вищiй силi i, здавалося, просили в аллаха не кровi, а добра i злагоди всiм людям на землi. Козаки примовкли. Та гуртова молитва згнiтила їхнi серця дужче, нiж гарматнi випали. Вона свiдчила про єдинодушнiсть ворога, а також про те, що на свiтi є iнший бог, який допомагає вороговi. Нечутно шелестiли вуста, нiмо зводилися вгору сотнi тисяч рук, вимагаючи смертi тим, що стояли на валу. Шаблi в туркiв лежали на колiнах.

Далеко на горi бiля наметового мiстечка iржали конi. Там теж стояли на колiнах турки й молилися. Звiдси вони були схожi на барвистих птахiв, якi щось дзьобають на землi. Либонь, то молилися високi турецькi воєначальники. Чотири найбiльших, схожих на хлiви, намети стояли збоку. Два однакових, один трохи менший, i один найменший. Тi намети давно тривожили Маркову уяву, i вiн запитав про них.

– То намети султановi, – пояснив Кайдан.

– Султановi? – не повiрив Марко. – Аж чотири? Для чого йому стiльки?

– Отой маленький – нужник, – показав рушницею Кайдан. Козаки зареготали.

– Чого зуби показуєте? – обурився Кайдан. – У кущi султан бiгати боїться. Та й не звик, там пiддуває.

Козаки хоч i смiялися, але вiрили. Кайдан їх трохи розвеселив.

Опiвднi турецькi пiхотинцi – секбани – знову приступали пiвнiчний вал. Йшли густими рядами, над якими майорiли розгорнутi прапори, були нещаднi й лютi, спiвали фатiху – першу суру корану, глухо гримiли барабани й пронизливо верещали сурми. На валу теж заспiвали сурми. Козаки та ополченцi стали за частокiл.

Кричали й тi, й тi – однi, щоб залякати, iншi, щоб збадьоритися, погрозливi погуки i музика линули в небо, в безхмарне високе небо, й були звернутi кожна до свого бога, проте боги були нiмi й байдужi, зайнятi своїми небесними справами.

Секбани несли драбини, котили вози з гноєм та мокрою соломою – засипали рiв. Кiлька чоловiк на валу не витримали й дочасно почали стрiльбу. Анастас Дмитрiєв пiднiс угору шаблю, й стрiльба вщухла. Сам вiн дивився у вузенький пролом, його лiва рука була стиснута в кулак, губи беззвучно щось шепотiли. Мабуть, ротмiстр рахував кроки. Тодi враз вимахнув шаблею, гримнули затиннi пищалi, рушницi, й мовби ураган промчав по переднiх рядах туркiв. Упало кiлька прапорiв, секбани розладнали стрiй i, переступаючи через мертвих, побiгли до валу. Бралися по соломi та гноївцi, грузли в муляцi, кидали вгору мотузки i витягували один одного – цiлими вервечками – пiд самий вал.

Лаврiн дивився вниз у якомусь подивi чи зацiпенiннi. Хололо серце. Вперше бачив так близько ворогiв. Турки йшли з поля рядами – у довгих синiх каптанах iз заткнутими за пояси полами, бiлих шапках, на яких щось поблискувало (пiзнiше довiдався – дзеркальця), швидше й швидше, миготiли взутi в червонi та жовтi черевики ноги, грiзнiше й грiзнiше зводилися шаблi, сокири, алебарди. Стояв дзвiн, ляскiт, миготiли обличчя – сотнi, тисячi облич; вiн не мiг зупинитись на жодному i вже не почував страху, тiльки якусь сторопiлiсть. Турки комашилися дiловито, навчено, однi падали на колiна, iншi сунули драбини по їхнiх спинах, ще iншi пiдпирали драбини рогачиками. Їх роздiляло п'ятдесят чи, може, трохи бiльше косових сажнiв…

Турки дивилися вгору – бiлi плями облич i чорнi цiвки очей, вони дивилися на нього, щоб сягнути його… щоб убити. Серце наливалося ненавистю, Лаврiн вiдчув, як воно поважчало й як поважчала рука, але разом з ненавистю народжувалося вiдчуття небезпеки, всерединi мовби щось натяглеся, тремтiло, застерiгало. Кинув оком лiворуч – запорожцi дiловито зводили рушницi, вицiлювали, стрiляли. Лаврiновi стало соромно, адже й вiн тримав рушницю, ще й був гарним стрiльцем, але замiсть того, щоб стрiляти, виважував щось у своєму серцi.

Козаки насамперед вицiлювали тих, що перли нагору драбини. Лаврiн стрiляв без пiдсипки й встиг зробити три випали, поки драбини лягли на вал. Бачив, як, ухопившись за живiт, тицьнувся в землю високий пничар, i йому самому чомусь гаряче запекло в животi, нiби туди влучила гаряча куля. Небагато драбин сягнуло вершини валу, висота якого була сорок аршинiв (та ще рiв глибиною десять аршинiв), але турки облiпили їх, як мурашня. В ровах вибухали пороховi мiни, на голови нападникiв падали труби з нафтою, змочене в нафтi палаюче ганчiр'я, але секбани дерлися угору, мов саранча, лiзли у вогонь. Бiля Лаврiна до стiни прилипло двi драбини, одна лiворуч, куцiша, друга праворуч – довга – предовга, вистромилась свiжоструганими, на яких закипiлась живиця, щаблями за палi. Поки що тiльки четверо чи п'ятеpo туркiв долiзли до половини драбини – їх змiтали фланговим вогнем iз земляного бастiону. Але зненацька вогонь правого бастiону вщух – запорожцi, що обороняли його, самi взялися за шаблi, по драбинах до них полiзли секбани. А тут, де оборонявся Лаврiн, просто перед ним над гостряками паль уже бiлiла шапка iз золотою парчевою смугою, бiлим тюрбаном i слiпучим мiдним чи й золотим значком – якийсь турецький начальник брався все вище й вище, поруч нього дряпався iнший – маленький турок в жовтiм убраннi. По лiвiй драбинi теж пiднiмалося кiлька чоловiк, гримали в руках i зубах оголенi шаблi та ятагани. Пiднiмалися легко – навченi братися по драбинах.

– Гей, берись! – пролунало позаду в Лаврiна. Вiн оглянувся – козак Кайдан пiдважив плечем один кiнець колоди, кликав на помiч. Одразу метнулося кiлька чоловiк, понесли колоду до частоколу. Вони довго не могли завдати її через частокiл. Тим часом на драбинi праворуч турок вихопив iз зубiв шаблю й зiп'явся на повен зрiст. Та козаки врештi перепхнули обидва кiнцi колоди, i вона загуркотiла, збиваючи секбанiв одразу з обох драбин. Там захурчало, почувся крик, вереск, одначе двоє туркiв з правої драбини встигли скочити на вал: той, що в шапцi з султаном, рубонув на льоту молодого козака по сивiй смушевiй шапцi, замiрився на Кайдана, коли вiн був нагнувся за iншою колодою, та йому просто в потилицю стрельнув Марко. Турчин у жовтих штанях лежав, приплiшований до землi, розрубаний шаблею майже навпiл. То був чийсь страшний удар – не врятувала й приторочена ззаду до шапки захисна матерчана єпанча.

Обiч нього лежали мертвi козаки. На мить Лаврiновi здалося, що отой маленький – Марко. Вiн пiдбiг, нагнувся, легко перекинув тiло з боку на спину (страшно хитнулася голова), з внутрiшнiм тремтiнням вiдсмикнув руку: "Не Марко". Поруч лежав дебелий козак, йому вiдiрвало ядром ногу, кров цебенiла зi страшної рани, а вiн припав до фляжки, пив горiлку. Переборовшiї страх i нудотну млiсть, Лаврiн присiв, щоб перев'язати козаковi рану, але той рiшуче хитнув головою: мовляв, то вже не допоможе, не заважай. Вiн знав, що зараз сп'янiє i спливе кров'ю, засне й не прокинеться.

А по драбинах бiгли новi нападники. То там, то там перехоплювалися через частокiл, безстрашно кидалися на запорозькi шаблi. Тому, хто перший проб'ється в козацький стан i укрiпиться там, обiцяно сто золотих екю i десять бранок.

Люто боронилися запорожцi. Вже полiг козак Шабалда, а козак Кремiнь сидiв, тримаючись руками за голий жиавiт, з якого булькала кров, у Падалки в руках розiрвалися одразу двi гранати, вибили з грудей серце, й воно димiло на чорнiй землi, стискалося й розтискалося. Криваво димляче й пульсуюче серце найдужче запам'яталося Лаврiновi з того бою.

– Не дивися, снитиметься вночi, – на ходу застережливо пораяв йому Кайдан, несучи на плечах величезнi ночви зi свинцем.

Лаврiн на мить зупинився, приголомшений, втомлений. Зненацька йому в мозок пробився якийсь незвичний згук. Здавалося, хтось дотикався чимось прохолодним, зеленим, тонким. Що згук незвичайний, те ухопив свiдомiстю одразу, але звiдки вiн i що то таке, збагнуїи не мiг. Та зненацька заморока спала, й вiн почув, що ген у лузi, далеко – далеко, кує зозуля. Чи вона не чула бою, чи вже звикла до нього в цих краях, чи була якась навiжена – хто зна, але кувала, й спiв її був чистий та прозорий. Кому вона кувала, Лаврiн навiть не встиг здумати, бо поруч, схопившись обома руками за груди, впав козак ("не йому!"), а мимо бiгли запорожцi та городовики, й Лаврiн подався за ними праворуч, де на вал прорвалося одразу кiлька нападникiв, їх рубали бердишами ладижинцi. Кайдан вискочив на палiсад i шмагав бичем, мов молотник цiпом. Велика, чорна, їжаста куля свистiла й гула, и турки летiли вниз, мов снопи околоту."Хрясь, хрясь" – лунало на валу, й чулися стогони, вигуки, зойки, хрипiння. Кайдановi на живiт зсунувся пороховий рiг, що висiв на тонкому ремiнному перев'язi, заважав, Кайдан рвонув перев'язь, пожбурив порохiвницю вниз i молотив знову. Його обличчя спотворили гнiв i запал. Воно було страшне.

Либонь, то Кайданової звитяги додалося Лаврiновi в груди. Вiн вихопив з мертвих рук ладижинця бердиш й собi вилiз на частокiл, правою ногою вперся в палю, лiвою став на щабель драбини й сягнув по чорнiй, круто зiгнутiй спинi турка. Там щось хряснуло, в швидкому, вже конвульсивному замаху зметнулася рука з шаблею, але шабля випорснула ворогу з пальцiв i, блиснувши на сонцi, полетiла в рiв. Турок позадкував по драбинi, дивився вгору круглими, безтямними очима, в яких крутився свiт, вiдтак i сам крутнувся й шугнув головою вниз.

Несамовита вiдвага охопила Лаврiна. Минуло зацiпенiння й зiйшло на душу озорiння, що страх минув i вiн уже нiчого не боїться й не боятиметься нiколи. Вiн цього не думав – думати не було коли, тiльки почував у душi вiдвагу, пив її, як повiтря; страх смертi розвiявся, йому здавалося, буцiм витає в бою, понад боєм. Вiдвага засвiтила йому лице й налила силою м'язи. Бердиш свистiв у руках, як хворостина. Лаврiна мовби щось несло. Якби зараз з'явився дванадцятиголовий дракон, вiн би i його не злякався. Зненацька щось джикнуло в Лаврiна бiля вуха, вiн оглянувся й враз вiдчув, що права нога втратила опору. Кинув на вал бердиш, хитнувся назад, щоб ухопитись за частокiл, але зiрвався з драбини. Метнулася кудись убiк земля, рвонулося вгору серце, щось стислось усерединi й розсипалось на червонi та синi скалки. Ще раз сяйнуло й затрiщало в головi. Цей трiск – останнє, що пам'ятав.

Прийшов до тями од чийогось доторку. В одну мить повернулося все, – тiльки чомусь не пам'ятав падiння, – страх обсипав холодом тiло."Турки. Полон". Розплющив очi й побачив над собою закiптюжене, вiд того ще грiзнiше, нiж завжди, обличчя Кайдана.

– Живий! – не стiльки почув (у головi стояв дзвiн), як вiдгадав з поруху губiв Кайдана Лаврiн. Вiн ще раз заплющив i розплющив очi, сiв.

– Неначе живий.

– Турки тобi пiдмостили постiль, – повiв рукою Кайдан. Тiльки тепер Лаврiн побачив, що лежить на купi гною. Поруч нього з – пiд уламкiв воза стримiли ноги в м'яких шкiряних чоботях – то обвис мертвий турок, а далi трупи чорнiли купами.

– Одбилися ми, – пiдвiв голову Кайдан. – Ти рачкувати зможеш? Цiле все? – Й, не чекаючи вiдповiдi, смикнув Лаврiна спочатку за одну, а далi за другу ногу: – Не болить? Руками чеберяєш? Ану скрути дулю. Та не менi, а туркам! Тобi таки просто по – диявольському пощастило. Не на воза, не на землю впав… Мабуть, змалку виливки пив… Бачиш оту драбину? Бiжи до неї собачою риссю i вмах – на вал. Поки її нашi не скинули й поки турки не очухалися.

Кайдан казав, що треба вибратися вмах, а сам лiз по драбинi, як ведмiдь.

– Нехай турки надивляються на онеє мiсце, – сказав, коли Лаврiн спробував поквапити. – Може, подумають, що i в нас є гармати.

Марко обiйняв Лаврiна й одвернувся, аби нiхто не побачив слiз, що набiгли в кутики очей. Але на них нiхто й не дивився. Всi погляди були зверненi на бойовище.

Поле перед валом, де ладижинцi тримали городи, згарцьоване до чорного, вкрите трупом. На валу теж лежало немало трупiв, козаки й турки – вперемiж. Туркiв кидали до рову, своїх зносили вниз, до хат поблизу валу, й клали рядком пiд чиїмось новiсiньким – ще не прив'яла лоза – тином. Там уже голосили жiнки – впiзнавали своїх чоловiкiв. I не вгавав на соборнiй церквi дзвiн, бив i бив на сполох. Врештi Анастасу Дмитрiєву урвався терпець, i вiн пiдкликав козака з мiського ополчення та наказав:

– Скажи дзвонаревi, нехай перестане бемкать. Не додає вiн бойного духу, а одбирає.

Незабаром церковнi дзвони замовкли.

А в турецькому таборi вчинилася метушня – до спагiїв[6]6
  [6] Спагiї – вершники (тур).


[Закрыть] пiд'їхали вищi воєначальники, а може, й сам вiзир – довга варяниця вершникiв на бiлих конях прозмiїла через табiр, покрутилась на одному мiсцi i вже тiснiшим гуртом од'їхала геть. Й знову загримали гармати, козаки вже звикли до них, майже не пiдводили голiв на свист ядер. Та й не всi вони долiтали до валу. А тодi гармати враз умовкли, й проти пiвнiчно – схiдного рогу фортецi турки викотили на горбок два вози. На них клали дошки, вцвяховували до драбин; а тим часом пiдiйшла цiла валка сурмачiв i тимпанникiв з велетенськими, мов казан, тимпанами, сурмачi засурмили, довбишi вдарили в тимпани. Вони вочевидь намагалися привернути увагу обложених. Потiм з лiска вийшло двi шеренги яничар, оточили вози, оголили шаблi. Дрiбно, з короткими перервами загуркотiли тимпани. Козаки з валу намагалися розгадати, що то буде. Однi казали – поставлять на помiст велику, ще нiколи не бачену гармату, iншi – промовлятиме звiдти якийсь паша, а може, й сам султан.

I враз тимпани замовкли, четверо туркiв у зелених ковпаках та жовтих сорочках привели й поставили на помiст двох зв'язаних спи ною до спини дiдiв у бiлих сорочках. Тодi звiдкiлясь узявся голий до половини, пiдперезаний червоним поясом турок, скочив на помiст, щось закричав i, махнувши в повiтрi величезною прямою шаблею, одним ударом одтяв голови одразу обом дiдам. Турки закричали, заревiли в захватi, знову загуркотiли тимпани, i четверо катових поплiчникiв витягли на помiст хлопця та дiвчину. На валу зашепотiли, що то брат i сестра. Дiвчина голосила, рвалася з рук турчинiв, а парубок дивився на вал i щось гукав. Але за лементом туркiв козаки не могли розiбрати його слiв, одначе було видно – кликав не до покори.

Знову голий до пояса мiстр вимахнув мечем, парубок ступив до нього крок, кат поспiшливо вдарив, влучив у плече, хлопець хитнувся усiм тiлом, й кат вдарив удруге. Дiвчина знепритомнiла, кат вiдтинав їй голову на помостi. Вiн зiпхнув униз тiла, й тодi яничари, що до цього стояли чiткими шеренгами, повихоплювали шаблi й кинулися кромсати мертвих. Вони аж вили од захвату й лютi, закривавленi шаблi миготiли на сонцi, то вже були не вояки, а тiчка сп'янiлих од кровi звiрiв.

Турки хотiли зрубати вiдвагу захисникiв фортецi, намагалися залякати їх. Й справдi, жахними були їхнi дiяння. Коли катовi помiчники заволокли на помiст ще двох хлопчикiв i двоє дiвчаток i кат, не поспiшаючи, заходився гострити бруском шаблю, на валу запала могильна тиша. Вона була, як похоронний дзвiн. I тiльки важке, з дна душi, зiтхання та болiсний стогiн порушували її. Й вже невiдомо, чи то когось пекла рана, чи рвала груди мста. Руки потяглися до шаблi, старий сiчовик похилив голову, ще хтось прикрив очi рукою.

– Пане Саво, пане Мурашку, вдаримо на супостатiв, – прошепотiв Кайдан благальне, а очi йому стали каламутнi, гейби божевiльнi, й губи зсудомило, перекосило.

– Вдаримо, пане отаман, – просили козаки.

– А що, пане полковнику, – обiзвався Сава. – Вони не сподiваються нашої налоги. Гадають, ми поламанi приступом.

– Можемо полягти даремно, – в непевностi сказав Мурашко. Вiн стояв спиною до турецьких екзекуторiв, його лiва щока сiпалася.

– Я посадовлю своїх на коней, i наскочимо з брами, – запропонував Анастас Дмитрiєв. – А ви – з валу. По драбинах, по колодах… Вмить добiжите. Вони ж он майже всi покинули шанцi.

– Пане Анастасе, на вашу голову, – застерiг Мурашко.

– Що там уже нашi голови, – махнув рукою Дмитрiєв i крутою стежкою швидко пiшов з валу. Його шабля метлялася на довгiй перев'язi i гнула – збивала бур'ян.

– Ти вже знаєш дорогу, показуй, як швидше добутися вниз, – мовив до Лаврiна Кайдан, коли Сава пройшов поза козачими спинами й наказав, аби приготувалися до випору. До нiг, пiд частокiл, клали довгi тичини, принесли з дзвiницi й ратушi драбини i позв'язували по двi та по три.