Текст книги "ЯСА"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 56 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

Сiрко слухав пригусклий голос боярина, а сам думав про те, що лиха через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим ковшем. Але коли б вони видали авантюрного й самовпевненого парубiйка, з того теж добра не мали б, то бiльше перед великим басурманським рушенням. У Москвi про замiри туркiв i татар нiчого не знають. Ймуть вiри не запорозьким посланням, а Самойловичевим, а той уводить в оману царя. Каже, що запорожцi хочуть на тому застрашеннi погрiти руки. Боїться вiйни, одводить її думкою, те знають його старшини, нашiптують у вуха гетьману, чого сам хоче: турки на силi не зiбранi, гострять шаблi проти Європи, а не проти них, вiйною на Україну не пiдуть.

Помалу в думки кошового почала просмоктуватися досада, яка роз'їдала спокiйнi слова, приготованi ранком.

Потiм було прочитано послання гетьмана Самойловича.

– Гетьман наказав нам без самозванця i донських забродiв не вертатися, – мовив по читаннi гетьманський посол осавул Черняченко. Його круглi на квадратовому, борсучому обличчi очi поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас наскрiзь, знаю наперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався вiд гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й кипiв чужим гнiвом. Хотiв вислужитися. Перебрав на себе всi подальшi перетрактацiї з сiчовою старшиною.

– Ну й не вертайся, лишайся з нами, – понюхав просто з жменi табаки козак Нiс. – Чоловiком станеш… Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!.. Бачиш, правда. – А нiс у Носа, як кушка. I сам вiн козак поважний, сповнений власної гiдностi.

Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажає Носа, й казав у той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман був нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м'яз, тiльки брови впали низько й очi з свiтло – карих стали темно – карими.

Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина мовчазно оддавала свої повноваження кошовому. I те для сторонньої людини було дивно, адже на крузi всi мали рiвне право. Надто в перетрактацiях з послами. Вiрили так отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками?

Всi вони були пов'язанi мiж собою особливою сув'яззю, рiдко коли тут промовлялися високi слова, їх мовби соромилися, їх боялися, проте… не боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати, на чому тримається Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах, на несхибнiм ударi, на вiдчайдушнiй хоробростi? На мудростi, досвiдченостi, розважливостi? I так, i не так. Ще й зараз мiг спалахнути й зварити соломаху, що її не розрiзати ножем. До нього горнулися молодi козаки, а це важило не менше, нiж всi вигранi битви. I був значнiший за всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у своїх вчинках, глибоке знання людей, здобуте на полях боїв серед смертей i кровi, давали йому право першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi, бував крутий, вельми крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою, глибокої довiри. Є такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все життя. Хоч є й такi очi, котрi можуть обманути, одурити людину на все життя. Одначе бiльше половина Сiркового життя вже була за плечима, й нiхто з товариства не мiг завдати йому найменшої кривди.

– Мiюського з товариством… – сказав Черняченко, але Сiрко перепинив його.

– їх тут нема. А коли б i були, ми все одно їх не видали б. Такого нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали. У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми їх. Те в нас на пам'ятi. Втям, осавуле.

Сказав так, що Черняченко втямив: зачiпати розмовами Мiюського – небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше:

– Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогоднi ж ординувати самозванця в Батурин у сирицi.

– Ми вiйсько вольне, до нас хто хоче приходить i вiдходить по власнiй волi… I такої прояви ще нiколи не було, щоб ми кого видавали, – сказав Яковлев. – Тим паче царевичiв… Вони не з неба падають i в болотi не ростуть.

– Вiн такий царевич, як я фiлозоп, – гнiвно насурмив брови Черняченко. – Вiн злодiй i самозванець.

– Який ти фiлозоп, ми бачимо, – сказав Сiрко, i запорожцi засмiялися. – Через те й упiзнати справжнього царевича не можеш. Тобi накажуть – i свою морду в люстерку не впiзнаєш. Скажуть, що це те мiсце, яким на лаву сiдають, – i ти погодишся.

Голосно дзижчала в кiмнатi бджола, билася в шибку. Де вона взялася, чому так рано вилетiла?.. Сiрко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо штовхнув її, вiкно прочинилося, й бджола полетiла геть. У вiкно вiйнуло вiльгiстю, рiчковою сирiстю. Отаман причинив вiкно.

Обмислював поведенцiю послiв, намагався поглянути в їхнi повноваження – глибоко переживав. Вiн не стримався на самому початку перетрактацiй i не збирався стримуватись, хоч знав, що потiм усi його слова там, у гетьманськiй столицi i в Москвi, пересiватимуть крiзь густi сита. Далi промовляли Нiс, Брекало, Кваша. Запорожцi казали, що Симеон присягав на хрестi та євангелiї й розповiдав, як його, пораненого, вивезли пiд рогожею з Москви, як вiн ховався, обiцяв незабаром сам приїхати до Москви, i його там одразу впiзнають цариця та матуся Марiя, а поки що їхати не може, бо бояри хочуть звести хлопця зi свiту. Ось i зараз вони намовили царя – батюшку, бо знають, що царевич заступається за простий люд. Далi козаки виказали все, що накипiло на бояр та воєвод, i банiтували, й кпили, а посли мусили слухати. Осмiлювався казати щось сiчовикам наперекiр лише Черняченко, обзивав їх гультiпаками та харпаками, погрожував гетьманськими карами. Хоч i хололо зi страху в животi, й серце стислося в крижану бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Вiдав – все те впаде у вуха гетьмана – благодiйника. Йому ж самому весь час щось нашiптував на вухо гетьманський посольський пiдпомiч – ник Осько Заволока. Був то маленький, лисенький чоловiчок, ляканий з усiх куткiв. Спiзнав в'язницi варшавську, чернiгiвську, очакiвську, звiдусюди його викупляли, скрiзь потроху брав мудростi й лишав волi, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що позаду хтось ходить i ось – ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман послав його зумисне, аби передав свiй страх iншим, аби нагадував своїм виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.

Сiрко мовчав, i та його мовчанка все глибше виповнювалась гнiвом проти Черняченка. Запекло в грудях, пiд серцем заклекотiла злоба. В неї влилося все – давнi пiдступи гетьмана, Сибiр, теперiшнi його викрутнi; кошовий боявся, що не стримається, i одвернувся до вiкна. В калюжi пiд корчмою купалися горобцi, вiдстовбурчували пiр'я, наскакували один на одного, войовниче цвiрiнькали. Чудернацька гороб'яча купiль, хоч i не проковзнула мимо очей, не зм'якшила думки. Знову дивився на Черняченка. Лукавець, гетьманський прихвостень, ще недавнечно сам ходив у дранiй свитi, соболиний ковнiр личить йому як коровi сiдло, а вже хоче ступати по – панськи. I що то за диво: вчора вилiз iз свити, а сьогоднi хоче пхнути ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступає псяюха в гетьмановi слiди. То – достеменно вовча тiчка, слiд лишають один. Громадить багатство гетьман, i вони козирують на нього, напихають бебехами власнi скринi. Й що то за лихо: ще ж недавно свiтив попович драними лiктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно. Цар iз свого широкого халамидного рукава щедро роздає гетьмановi та старшинам села й мiстечка, i вже в Самойловича тiєї землi й тих сiл, як у лихої пам'ятi Вишневецького. Руки самi стискалися в кулаки. Черняченко краєм ока стежив за ним.

– Я бачу, оний царевич гетьмановi у бiльший клопiт, нiж рiдний нарiд, – врештi сказав кошовий. – На нашi реляцiї про басурманiв не одписав жодного слова, а по царевича пригнав пiвсотнi гiнцiв. Табун коней заїздили, – докинув i розтис кулак.

– Од таких царевичiв постають розор i смута, – зблиснув очима Черняченко. – Немає спокою в нашiм краї. Нижчий пiдняв руку на вищого, молодший на старшого. Брат гострить сокиру на брата. Бо розвелося на Українi зброднiв… I всiм їм кiш пристановисько дає.

Сiрко пiдвiвся. По його тугiй, смаглявiй щоцi ковзнув сонячний зайчик й розбився бризками на мiднiй застiбцi кунтуша. В розсiченому глибокою зморшкою мiжбрiв'ї залягла глуха тiнь. Отаман пiшов уподовж свiтлицi. Ходив туди й назад – високий, стрункий, рвiйний. Коли перетинав снiп променiв, за спиною спалахував вогняний вихор. У його ходi, замкнених у ланцюг над чересом руках почувалася сила, її вловлювали всi й мимоволi стежили очима за отаманом, а не слухали осавула. Зупинився рiзко, на пiвкроцi. Суворий кiбцюватий профiль чiтко окреслився проти вiкна. Кресонуло в душi, аж гарячi iскри сипонули на серце – вже не мiг стриматися, не мiг зупинитися, хоч десь там, у гарячiй глибинi, якась холодна скалка застерiгала, нагадувала, що вiн страшенно шкодить собi. Але в серцi зiбралося стiльки гнiву, гарячої злостi, сивої гiркоти, стiльки кривд, образ (ще ж вiн i нi з ким iз них не говорив про Сибiр – про бузувiрське ув'язнення, оглумлення, неправдивi дiзнання, ще ж так перед ним нiхто й не пробачився), що вони самi рвалися з грудей. Розумiв: оцей байбак, оцей равлик – велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили кам'янi.

– Гетьмани зродили в отчому краю смуту, а не хто iнший. Проливають християнську кров за уряди, за маєтностi, за млини, а Крим при такiй лихiй годинi нас дотирає. Чи думає гетьман, яка хмара нависла над краєм? Ми вже втомилися ординовати йому тi листи, аби дав яку запомогу проти татар. Вiн на те наказав не допускати на Сiч обози iз провiантом i вiйськовим риштунком. Сердюки на Микитинiм Розi б'ють гострокiл i башту зводять.

– Чати, – схопився Черняченко, – поставленi, аби не пускати на Сiч волоцюг, своєвольцiв, що втiкають од чепiг та цiпа. I ще башта на Микитинiм Розi, щоб не допускати татар до переправи на Будилицькому порозi. А менi гетьман повелiв переказати, аби ти йшов до нього. У нас вiйська чотириста тисяч. Станеш гетьмановi в помiч, вiзьмете спiльно в оборону отчий край. Гетьман давно жде сiчовикiв. Кожному буде сукна на каптан. I провiант, i огниста стрiльба всiм.

Черняченко немов переродився. Його вирлуватi очi заблищали, по товстiй, вiдстовбурченiй нижнiй губi зав'юнила посмiшка. Здавалося, хтось перекував йому навiть голос – з громового настав рокiтливий, муркiтливий."Натреш i попустиш, натреш i попустиш, – повчав його перед вiд'їздом гетьман. – Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтiв попiдтягали. Ти обiцяй, обiцяй. Голодна людина вабка на обiцянки. Нам аби його виманити з Сiчi…"

Куций розумом сам, пiдбирав таких же куцих пiдпомiчникiв, – щоб були дурнiшi, щоб не обiйшли в чому, – вкладав їм у голови свої недолугi мислi. Як не знав того, – а може, й знав, i мирився з тим, не хотiв лiпшого, – що отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий сам потрiбен iншим, тим, чиєю волею обiймає чин – уряд. Вiн i жив, i правив хитрiстю, й нiколи не довiряв серцевi, бо серце може завести в нетрi, а хитрiсть – тiльки по вказанiй дорозi.

Такi, як Черняченко, вiрно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не дозволяли собi думати, вiдаючи, що то не вигiдно. Таким чином, урядувала сiрiсть, а iнакше й бути не могло. Сiрiсть – повсюди. Сiрко так i подумав: настав час сiрих гетьманiв. Ранiше були краснi гетьмани, мудрi гетьмани, були й великi колотiї, пробищаки, навiть авантюристи, крутiї та харцизяки, а це – нiякi. Такий час. Великий душею та розмислом i не може висунутися, бо думки одразу видадуть, що вiн розумний, а кому такий потрiбний?! Старшинi? Зроду – вiку. Та й кожен iз старшин знав, що коли вiн ретельно виконуватиме службу, не висовуватиметься, то й сам, можливо, доскочить високого чину. А може, й найвищого. Треба славити гетьмана в очi й позаочi. "Тiльки мудростi гетьмановiй ми завдячуємо… "А вiн удає, що не чує. Чує, собака! Ой як чує! Хто найкраще похвалить, але не навпрошки, а тонко, той i виграє найбiльше. Своєї думки не мають, на всi лади талмудять те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совiстi, i вже немає нiкого, щоб був собою. Все жариво душi йшло на лестощi – на здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили Многогрiшному. Величали його, яко бога. Прорече яке слово, аж у поли б'ють, мовляв, зроду не чували такої мудростi, i в рот зазирають. Чи не випаде ще яка мудрiсть, щоб пiдхопити її й понести на вулицю. Всi оглупленi i мали б не дивитися з сорому в очi, а дивляться.

Саме такий i оцей осавул,

Черняченко пiдбавляв меду, не помiчаючи, як спливає на поверхню дьоготь. Щиростi в голосi не було.

Московськi посли перезиралися, не до кiнця осягаючи, про що йдеться. I не поспiшали втручатися в суперечку. Вельми то небезпечна справа, як i саме посольство на Сiч. Нiхто не хоче сюди їхати, випихають силомiць. Запорозька, як i Донська, вольниця – то морська стихiя, яка може збуритися в одну мить. Нехай лiпше чубляться самi, все, що треба, вони сказали Черняченку ще в дорозi.

Кошовий крокував по свiтлицi, а всерединi дужче й дужче напиналися невидимi линви, рухи ставали чiткiшi, пальцi правицi стискалися. Так ходив тiльки назустрiч небезпецi (тут неначе й небезпеки нiякої немає; прямої, поряд, немає, є щось значнiше) та в години найбiльшої тривоги.

Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той вiдсахнувся. В налитих чорнотою очах кошового зблиснуло щось гостре, одчайне до нещадимостi. Покрутив у осавула на широкому ремiнному поясi золотого ланцюжка iз роззявленою вовчою пащекою замiсть гаплика. Рука в кошового м'язиста, звична до шаблi i повода й не звична рахувати грошi, гратися коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.

– Чотириста тисяч, кажеш? I в турка стiльки нема. З таким вiйськом i сам чорт не брат. Звiдки скупилося? А сам мружив лiве око i вже знав вiдповiдь.

– Правобережнi до нас iдуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб прихилив свою барву пiд гетьманський бунчук?

– Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться пiд неї. Ми самi пам'ятаємо милостi його мосцi, – й така в його голосi зринула щирiсть, що Черняченко згiдливо закивав головою, витяг шию, на якiй вiддулася товста, мов палиця, жила, скидався на гусака, що з гелготом вертався до гусячої зграї. – Прислав нам торiк гетьман сукна, й коли помiряли – припало кожному козаковi на пiврукава. Мабуть, нинi хоче пожалувати ще стiльки ж!

Запорожцi засмiялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на пiдмову, збуряковiв. Сiрко заклав за черес руку, повернувся до запорожцiв, вiв далi:

– А що Лизогуб пiдлизався – то нам вiдомо. Вражий пес, вмiє пiдлизатись. Як лизне, аж у п'ятах стане жарко. Вiрний буде слуга. Вилиже гетьманськi черепки до поливи.

I враз висмикнув руку, круто, на закаблуках, повернувся, – скрипнули половинi, – обпалив гнiвним поглядом Черняченка, що у того аж зайнялася полум'ям чуприна. В поглядi посла Самойловича страх переплiвся iз ненавистю i розсудливою обачнiстю. А Сiрко крив його крийма, дивився, немов уперше бачив. Насправдi знав це порiддя давно. Його погляд сповнився презирством, аж пословi од того зарум'янилися обидвi щоки. За довгi роки пройшов перед Сiрком людський рiд: простаки й хитруни, щирi й пiдступники, звитяжцi й боягузи. Вже не мiг дивитися на людей, як колись, – лише щиро, з наївною довiрливiстю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала. I всiх перепускав через неї. Люди нечеснi вiдчували його внутрiшнiй прищур, зневагу, силу й врештi торопiли перед нею. Як оце нинi зiщулився Черняченко.

– За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про своє гетьманство й болю в нього. За маєтностi свої, з кривди скупленi. А що ойчизна в небезпецi, це йому не коле в серце. Що татари виловлюють арканами людей i пусткою стає наша земля, об тiм його душа не плаче! Супостат вiн, а не гетьман. Недруг своєму краєвi i всьому люду християнському.

Очi отамана блищали ярою злiстю.

Невiдь – чому йому в одну мить згадався спекотний день, скрипучий вiз, полковник Жученко на чалому конi й гетьман на столi: вже гетьман i ще не гетьман – з молитовне зведеними вгору руками. Здавалося, Самойлович хоче вознестися на небо й не може. Це вiн наказав скрутити Сiрка сирицею. Чимало часу минуло вiдтодi. Пам'ять – як дерево: спочатку опадає цвiт, потiм – плоди, а за тим вже й листя. А кошовому все стояли в очу, не забувалися молитовне, хрестом зведенi вгору руки. То була нещира молитва, молитва за себе, супроти нього, Сiрка, i таких, як вiн. Вiд самого спомину в жилах клекотiла кров. Немало в Сiрка ворогiв: турки й татари називають його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його смерть ксьондзи, але то вороги вiдвертi, вiчнi, то дiти чужих матерiв, чужої вiтчизни. У сто крат важче, коли в'яже тебе сирицею твiй сусiд або й твiй брат. I кидав далi:

– А за гречне запрошення йти до вас – спасибi. Побував. Уже боярин Ромодановський, гетьманiв друг i порадник, менi один раз одписав на картцi милiсть. Продав за двi тисячi червоних. Скiльки кому при дiльбi дiсталося, я не знаю.

– Хто ж тi червонi заплатив йому? – стулив губи Черняченко i глипнув притамованим поглядом. То був складний погляд. Вже досить знервований, напружений, буцiм здивований, а десь у глибинi зачаїлися презирство i ненависть. Шляхетнi городовi козаки оддавна гребували Запорожжям, вони його боялися, але й запобiгали перед ним, хотiли б його приборкати i хотiли… знищити. Ба – знищити не просто. Можна поламати власнi зуби.

– А хто, помисли собi, маючи до мене милосердя, мiг сплатити такi грошi? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. – Лiва брова кошового пiдвелася вгору, виказуючи його гнiв. Отаман був грiзний, на його темної бронзи обличчi, як i перше, не здригала жодна риска, але воно пашiло вогнем.

Запала тиша, аж було чути передзвiн ковальських молотiв та голосне гахкання довбнi – хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в свiтлицi примеркло й стало незатишно.

Злiсть поймала Сiрка. Це була задавнена, як зашкарубла, незагойна рана, злiсть. Вона не пронизувала наскрiзь, як бувало, коли спалахувала раптово, мов порох на полицi, заслiплювала в одну мить. Тiльки та мить i була для нього важкою i небажаною. Намагався не вiддатися на волю гнiву, як то трапляється, коли людина пускається берега, розпалює сама себе, ярiє, почуває в тому насолоду, – насолоди вiд того не почував. Вiн гасив гнiв, од того вогню засвiчувався iнший вогонь – гiркої iронiчностi, кпину. Опрiч того, зараз Сiрко подумав, що оця його вiйна з гетьманом через посла – марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв, що має справу з лакеєм. Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зiщулився, аж поменшав. Бачив, що зарвався, малiв на очах. I крутилася Сiрковi на мислi, вироювалася думка, яка закiльчилася по дорозi до канцелярiї: гетьман i Ромодановський – одне, а нарiд московський – iнше. Сiч од вiку стояла за поспiльство, а поспiльство – за союз з Москвою. Старшини ж обома нiздрями ловлять запахи, якi несе їм ляський вiтер, а тим часом з воєводами обдирають те ж таки поспiльство. Отож i спробуй дiйти з ними згоди, домовитися по щиростi. А з ким нинi можна дiйти згоди? Чи є така сила, яка чинить без обману?

Кошовий постояв хвилю й сказав тихо i владно:

– Шкода менi слiв, гетьман все одно не впустить їх у своє серце. На замку воно в нього. Йдiть, посли, у ванькир i чекайте нашого рiшенця.

Побачивши в очах Заволоки панiчний жах, додав, опускаючись на лаву:

– Ми люди вольнi, послiв не зачиняємо, послами не торгуємо. Хоч кинули ви на пашi голови немало лихих слiв. Просто беремо речинець для розмислу.

Цими словами заспокоював i застерiгав воднораз. Намагався перебiгти дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацiй. Його обiйняла тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба було дратуватися."Але ж i псяюха", – згадав Черняченка й знову скипiв гнiвом.

Посли виходили у бiчнi дверi, а з сiнешнiх виткнулася чубата голова Лаврiна Перехреста, джура кликав до себе кошового.

– Пане кошовий, – приступив так близько, аж Сiрковi залоскотало од його подиху в вусi, – царевич казиться, до послiв поривається. Хлопцi вже геть ухоркалiїсь, не можуть втримати його… З ножем кидається. Послали мене, аби вас покликав.

– Принесiть послам сирiвцю та вина, – гукнув кошовий у прочиненi дверi, – а я небавом вернуся.

Вартовий козак просив Сiрка, аби не заходив до оскаженiлого царевича, але кошовий вiдтрутив його.

Симеон сидiв у келiї при церквi на оббитому шкiрою позолоченому стiльцi, пом'ятий i пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На його вродливому обличчi погасли рум'янцi, в очах чорною кип'ячою смолою свiтилася злiсть. Обличчя в нього теж пом'яте и трохи спите; хоча кошовий наказував не давати йому горiлки, сердобольнi запорожцi вже ж частували нишком.

Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеоновi був розiрваний пiд пахвами, на пiдлозi келiї валялися золотi гудзики й стягнений зi столу шовковий обрус. У правiй руцi Симеон тримав довгого вузького турецького ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келiї тепер боялися заходити. Кошовому було шкода дорогої одежини, яку справляли на скарбнi грошi, й стало прикро.

Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний, запальний, гарний у гнiвi, рвiйний, як вiтер. Ще мить – i кинеться на Сiрка, як допiру кидався на охоронцiв. Царевичу двадцять лiт, статурний, гарний лицем, а вдачею гарячий i погордливий.

Покусував нижню губу, метав з очей iскри.

Сiрко дивився на Симеона гнiвно й трохи насмiшкувато. В душi щось кришилося й осiдало на днi холодним iнеєм. Знав – бо – Симеон на нього не кинеться, тiльки кричатиме й тупотiтиме ногами. Так може кричати той Симеон, який видає себе за царевича. А справжнiй Симеон – самолюбний, скрадливий i лукавий – потерпатиме в страховi. А може, й кинеться з ножем. Либонь, довiв себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нiкчемного царевича послала доля, але де ж узяти iншого? Отаман пригадував того Симеона, котрий тiльки – но приїхав на Сiч i ще не знав, як йому вестиметься тут. Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старiй шапцi й телячому, з невичиненої шкiри, кунтушику, вiн шукав захисту, i кошовий тодi щиро пожалiв його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навiть заплакав розчулено. I Сiрковi заболiло серце, було шкода хлопця, знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сiрко, повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалiв усiх покривджених, усiх старцiв, усiх сирiт. У такi хвилини вiн взагалi ставав розчуленим i наївним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од людських очей, намагався вчинити якомога бiльше добра. Захистити Симеона – хiба то не богоугодне дiло? Але щойно Симеона визнали за царевича, як з того телячого кунтушика почала вилущуватись iнша подоба.

Кошовому вже давно не болiв цей парубок, просто лишився Симеонiв замiр., яким хотiв покористатися для коша. Десь трiшки – трiшки ворушився до нього жаль як до людини – скалiченої, невдатної, але й злої.

Симеон ще раз подивився кошовому в очi й дещо упокорився.

У Сiркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвiчувалася в них не часто, але коли в зiницях спалахували синюватi iскри, погасити їх не вдавалося нiкому.

Симеон дихав важко, на губах – пузирки пiни.

– Чому мене не пускають до послiв? – закричав Симеон, i лице його перекривилося у гнiвi, i то був гнiв не простої людини, а людини владної, зарозумiлої i пихатої. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв стiльки поклонiв, що вже й сам майже вiрив, що вiн – царевич; все переплуталося в ньому: нахабство, страх, надiя на щось велике, в що вiрив i не вiрив, нудьга i туга й нарештi жадання помсти за оце марудне чекання, а кому – й сам не знав.

Сiрко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велiв закон, вклонився царевичу – од того аж закололо в печiнках, помахом руки наказав вийти двом козакам, що стояли при одвiрку. Так само повагом сiв у фотель по той бiк столу.

– Поклади ножа… а то порiжешся, – мовив. – Буде вава. Симеон скажено крутнув чорними зiницями очей.

– I не витрiщайся… Ну, зарiжеш мене, а далi що? Хто за тебе заступиться? Хто тобi краму на штани дасть?

Сiмеон неохоче поклав на лаву ножа.

– А тому, Симеоне, не пускаємо, що нерозумний ти єси, – казав далi, зiтхнувши. – Та посли розлузають тебе, як плюсклого горiха. Я сам, прости господи, плутаюсь у твоїх повiстях, a посли впiймають за хвiст на третьому словi. Ось послухай, якi висвiдчення привезли вони…

Сiрко стелив мову неквапливо й важко, i пiд вагою його слiв Симеоновi плечi опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, i царевич похилився до стiни. Тiльки кошовий i мав над ним владу, тiльки вiн i вмiв погамувати його гнiв. Але по хвилi оскаженiв знову, куснув кулак, очi його стали як двi жарини:

– Про що дiзнаються, отамане? Я царевич… Ось напишу батюшцi листа, й вiн сам пришле по мене…

Царевич почервонiв – але вже не з гнiву. Сталося так, що вiн мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сiрко давно про все здогадався, але обоє вдавали, буцiм кошовий нiчого не знає й приймає його за царевича зi щирою вiрою. Так було iш людях, залишившись наодинцi, вони цiєї гри не продовжували, хоч i не зачiпали в розмовах Симеонового минулого. Сiрковi те було неважко – розколупати Симеона до найменшого зернятка душi, iнодi й кортiло розпитати в парубка про його минуле, про всi злигоднi, одначе не дозволяв собi того. Тодi б вони стали маленькими змовниками, мовби крадiями, вiн би споганив свiй великий замисел i споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, i не бiльше. Донинi вiн навiть не дозволяв собi подивитися в його очi значуще, промовисто – мовляв, знаю, хто ти є, те знання тримали обоє в найглибшiй глибинi i не випускали нагору. Тепер Симеон порушував нiму умову гри, але Сiрко тiльки рукою махнув:

– Вже прислав. З путами. А листа царевi напиши, ми одiшлемо його не з московськими, а з нашими послами.

Царевич ще якийсь час кипiв панiчне, шаленiв, але все його шаленство розбивалося об суворий отаманiв спокiй, як веснянi хвилi об морений корч. Врештi безсило опустився на фотель i тiльки сопiв та шкиргав зубами. I блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звiрик. Зненацька Сiрковi стислося з жалю серце, й вiн подумав, що нiчого доброго попереду в цього хлопця немає. Сам завдає себе у неволю свого замiру, своєї хворобливої думки, й нiчого зрештою з того не вийде, нiчого для себе не здобуде, чимало ж бо отаких самозваних царiв та царкiв уже скiнчили своє життя на пласi. Й що його пiдбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча вiра, власнi хворобливi марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрiя – щасливим не будеш. Звiв на царевича – бранця очi й сказав:

– А може, тiкай звiдси, Симеоне. Посли поїдуть – i втiкай. Кудись на лимани або на правий берег.

Симеон зблiд чи то од гнiву, чи то од страху.

– Хочеш позбутися мене, отамане!

– Шкодую тебе.

– Не шкодуй, менi бог показав мою путь.

– Все одно подумай. Помолися. Порадься з ним i з собою також.

– Я вже радився, – i зблиснув очима.

– Ну, тодi… – Сiрко пiдвiвся. – Поводься хоч, як належить царевичу.

Вiн розумiв, що Симеон втомився вiд довгого ждання, невизначеностi, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотiв. Нащо вселяти зайву надiю, коли сам не знає, чим усе скiнчиться.

Покликав козакiв i вийшов з келiї. В обличчя дихнуло свiжiстю. I все – ясний день, бiлi хмари, що насували зi сходу, поодинокi холоднi снiжинки нiби висвiтлили щось у душi, оддiлили од чогось в'язкого та клейкого чисту i правдиву думку. Нiколи ранiше не крутiйствував, не ходив кривими вуличками, либонь, уперше пiрнув у колючi нетрi дипломатiй та пiдмов, якими оступали його все життя. Коли б то цi дипломатiї принесли користь.

I враз щось чорне змигнуло перед очима, стиснулося серце, й вiн застогнав крiзь нерозтуленi губи. Таке з ним бувало. Напливе часом й чорнiє день, – та мисль накликала бiль, а може, навпаки, може, вони в парi, як воли в одному ярмi, бо iнколи таке траплялося i серед ночi. I так йому стало тужно, аж не хотiлося жити. Трохи постояв – одпустило. А думки вже плинули старим рiчищем.

Не принесуть йому користi дипломатiї. Не визнають Симеона нi Дорошенко, нi Ханенко, нi Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не прийдуть на помiч i донцi. Але й вiдступати нiкуди. Треба взяти оцим прибiглецем Симеоном, що тiльки можна. Принаймнi примусити, щоб вислухали в царевих палатах запорозьких послiв. Вислухали з увагою.

Десь далеко, не досяжнi оковi, закричали дикi гуси, що летiли з‑за моря на рiдну Україну. Зима огризалась вiдзимками: всi долини та луки залито водою, на вербах i лозах котики, як довгi заморськi сережки, та раптом з неба завихрять бiлi снiжинки – окидь, й весна та зима щепляться в мовчазнiй борнi. Студеною i ворожою стане вода, рiчки покотять свинцевi води через притопленi очерети та верболози, посмутнiє на душi од самого погляду на них. Але то тiльки на час, пригрiє сонце – вода заблищить степлiло, весело затiнькають синицi, радiсно забулькочуть ручаї, змиваючи в рiки спомини о зимi.

На рiчках i в зарiччях галасувала качва.

Весна. Вона зiгрiла щось у його душi, з нею починалася якась нова п'ядь його життя, вже, звичайно, не найкраща, а все‑таки наповнена доброю тривогою i надiєю.

Верба випустила довгi сережки, зронила їх аж на сiрий камiнь.

То камiнь на могилi колишнього кошового Зуба. В маленькому палiсадничку бiля церкви ще кiлька таких каменiв – на могилах двох iєромонахiв та значних козакiв. Мабуть, небавом спочине тут i вiн, нинiшнiй кошовий Сiчi. Що ж, товариство не кепське i мiсце гарне: чутиме, як гомонять на радi козаки, як стрiляють на водохреща з гармат, не пропустить i того дня, коли здобудуть волю. Якщо, звичайно, той день колись настане. А може, однесуть його на гору, на старе запорозьке кладовище. Мiсця там теж вистачає. Але спочине ще не скоро. Ще гаряче шугає в жилах кров i в серцi достатньо жару. I сили, i переконаностi, i впертостi також.

Раптом почув клекiт, пiдвiв голову й побачив на гребенi куреня бусла. Отаманове серце заплеснула тепла хвиля, й стало воно на мить тремке i беззахисне, нiжне, чуле, i покотилися по ньому вербовi котики, й протекли крiзь нього несмiливi струмки, i попливла в нього весна."Той чи не той?" Той самий, для якого мостили вони з Лаврiном колесо, чи якийсь iнший? Хотiлося, щоб був той самий, бо ж вiн i народився i вирiс на Запорожжi, отож був їхнiм родаком."Весна", – ще раз вiдмiтив думкою, але вже трохи iнакше. Весна – це розкiш для душi, це час найбiльших клопотiв i найбiльших сподiвань.