Текст книги "ЯСА"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 56 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

В ту мить йому захотiлося покинути все й пiти, загубитися в цьому безконечному степу.

Та одразу ж втрутився здоровий глузд: куди й чого? I що це з тобою дiється? Наслання? Мана? Чи це зорi зваблюють у солодку й тривожну невiдомiсть? Вони купалися в росяних травах i свiтили йому в обличчя, їхнє сяйво було живе й неживе, примарне i хистке. I знову тривога забринiла в серцi, й вiн здригнувся, струснув головою, пiшов униз. Щось воно вiщувало йому: велику радiсть або велике лихо.

По той бiк балки запiдпадьомкав перепел. Лаврiн зупинився. Чомусь оглянувся назад. I враз у його думцi все постало зовсiм по – iншому. Широкий степ, широкий свiт… А козаковi мовби й немає в ньому мiсця. Ранiше про це не думав. Сiч – мати… Як у пiснi. Вона – його колиска i його хата… Сiчовий курiнь – Лаврiнова хата. Iншої домiвки не знав… А десь же вона була… Звiдкiлясь почалося i його життя… i були в нього батько та матч, а може, й брати та сестри, дядьки та тiтки… рiд, родина… Чи стане йому родиною Брус? I чи то його мiсце в широкому свiтi? Задумався парубок. У задумi обличчя його стало сумним. Одинока зоря сльозою скотилася по його лискучiй од мiсячного сяйва щоцi. Мiсяць гойдався над обрiєм, наче срiбне стремено.

Хоч Лаврiн не спав усю нiч, одначе вранцi почувався бадьорим, тiльки ще самотнiшим, їхав занурений у думки, трохи вiдставши од ватаги Сонце сходило з‑за хмари червоним колом, а потiм бризнуло косим промiнням, i засвiтилися в одну мить, степлiли роси. Жайвiр потянув у небо тонку струну, i вона задзвенiла, наче кобза.

Їхали до полудня, пiдпасали конi, й знову їхали, i вже трохи притомилися, тож пригасли розмови та жарти. Небо пашiло, як розпечена пательня, i лише за полудень спека почала спадати. Несподiвано праворуч заманячив табун коней, i осавул повернув просто туди. Вершники їхали в травах, що сягали стремен, – вони тут були особливо буйнi, але й м'якi – мiтлиця та тонконiг, конi йшли обачно, раз по раз неглибоко провалюючись копитами в ховрашинi та байбачi нори, сторожко схропували. Бiля табуна закрутилися на конях верхiвцi, двоє поїхало назустрiч. Певно, впiзнали запорожцiв. Один iз них, що на сухореброму темно – гнiдому румаковi, був хазяїном табуна Гнилкою. Гнилка – похмурий, трохи недовiрливий чоловiк з побитим: ряботинням обличчям, уїдливою усмiшечкою в куточках губiв i з вiчною насторогою i погрозою в очах, жилавий, худий, з втомленими очима, з великими, робочими, звиклими i до цiпа, й до шаблi руками, ще недавно був не хазяїном, а спiвволодарем табуна й хутора. Вiн мав свою частку в таборi i хуторi, а належали вони козаку Носу. Гнилка – хазяїн запопадливий, смiливий i вмiлий. Землi тут – скiльки кiнь копитом вiдмiряє, а таку сягнисту ходу, як у Гнилчиного румака, побачиш не часто, звiра – аби стачило куль i пороху, трави – можна викласти стiг до неба. Тiльки не лiнуйся й не давай лiнуватися iншим, i Гнилка не лiнувався. Наймити крутилися довкола нього, як млинки. Здебiльшого то були аргатали. Всенький рiк, од талих вод до перших снiгопадiв, вони в степах при табунах.

Восени Гнилка розраховується з аргаталами стригунами й бузiвками, сьоголiтешнiми лошатами й телятами. З року в рiк Гнилчина частка в Носа бiльшала, врештi вiн вiдкупив у нього весь табун – двiстi п'ятдесят корiв i бичкiв – i хутiр.

Кошевi Гнилка платить димове i вiйськове, а також перетримує козакiв, якi їдуть у дозори або караули. I татарському азi платить дещицю, й ближнi татарськi кошi не вельми його шарпають. У крайньому випадку на коротку вiдсидку вiд малочисельної розбiйної ватаги має Гнилка бiля ворiт хати рублену башту на вiсiм бiйничок, а в баштi маленьку гарматку.

Запорожцi гордують домовитими козаками, називають їх гнiздю – ками, сиднями, а в душi не одному розтiкається заздрiсть, коли дивляться на ситi, наче вилитi, корови й прудконогi конi. Корови всi коричневої мастi, вони дикiшi, нiж тi, якi господарi тримають по селах, а конi й геть дикi: побачивши незнайомих вершникiв, витрiщились на них, наче на диво, а тодi буланий, з темною смугою вподовж спини жеребець коротко заiржав, пирхнув i повiв табун у степ, хвилюючи жостiр i тирсу. Все це його, Гнилчине! А вигляд має непоказний, i убранство його проти козацького просто‑таки нужденне. На ньому полотняна, промаслена од нужi сорочка, шкiрянi штани – мешини, яловi чоботи, витертi в травах до червоного, та ще ремiнний гаман, а в ньому – кремiнь i трут, ремiнний черес з швайкою i кресалом – все, як i в iнших аргаталiв. Хiба що рушниця та шабля кращi.

Гнилка знає степ, як свою п'ятiрню, всi горби i видолинки, рiчки та байраки, впаде десь билиночка, i вiн знає, чого вона впала, хто тут пройшов чи проїхав, i угадує наперед, хто проїде й пройде, на тому тримається, та й сiчовики чи не найдужче поважають таких людей. Вiн пройде по степу вночi iз зав'язаними очима й не заблукає, в нього слух, як у дикого тарпана, а нюх, як у вовка. Було видно, що Гнилка давно не злазив з коня, виморився, його очi сльозилися й хворобливо блищали.

Гнилка передав табун своєму пiдпомiчниковi, а сам iз козаками поїхав до хутора. Хутiр – чималенький, проте ставлений не мiцно: хата, два хлiви, стайня на двадцятеро коней, двi кошари – все обнесене тином й навiть не обмазане глиною. Над уцвяхованими ворiтьми височить башта, впадає в око й вал новенький з невисоким палiсадом. Хата – крита очеретом, а поверху очерету – землею, там уже порiс бур'янець.

Проте є в нього й критi сукнами кожухи, й хутра лисиць та кабарги, i смушки, все те поховано в бочках у великiй ямi пiд долiвкою – льоховi.

Й нинi Гнилка найбiльше думав про них. I про корови та конi. Вiн був похмурий i дратiвливий. Саме бiля нього Лаврiн вiдчув, саме вiдчув, а не зрозумiв, що небезпека татарського рушення повисла над краєм, що вона ходить десь отут, може, принишкла в оцих травах, i щомитi за лiсяною огорожею зимiвника може спалахнути жорстоке татарське "алла", й звiдти полетять свистючi татарськi стрiли. Гнилка казав, що дозорцi помiтили вже давно, як малi татарськi кошi потяглися до великих i татарськi чамбули стали заїжджати далi, вони озлiшали й посмiливiшали. Гнилка збирався залишити зимiвник й податися кудись на Слобожанщину. Вiн бачив попереду збитки, а може, й розор, i вiд того ним заволодiли ще бiльше похмурiсть i смуток.

Та й усiх козакiв оповив смуток. Здавалося, один Марко не помiчав того, баляндрасив, i смiявся, й навiть кепкував з тих, що гомонiли про близьке татарське нашестя. Пого мовби пiдносило щось, гiрке й веселе воднораз, вiн чомусь почувався, як зайшлий смiливий чоловiк на чужiй пожежi, ходив околясом, кепкував, пiджартовував, спробував подратувати короткошийого, з гострими i довгими, наче штилi, рогами бугая, що ходив у мiцнiй загорожi, той ревнув, недобре подивився на козака, кiлька разiв кинув широкою, як сковорода, ратицею землю собi на спину, а тодi буцнув крутим лобом з кучериками бiля рогiв, аж затрiщало вiр'я, i Марко ушився пiд регiт козакiв. Вечеряли в дворi бiля призьби на широкому ряднi. В казанi парувала юшка з галушками, скупенький поставець кружляв по колу. Гнилка їв неохоче. Клював носом, голова йому хилилася до колiн. Раптом вигукнув, неначе уражений гедзем: "Аркань, Прокопе, жеребця, аркань". Побачивши розсмiянi очi, заклiпав повiками, знiяковiв, виловлював з казанка галушку, поквапливо жував, а далi очi йому заплющувалися i голова хилилася на груди. I знову: "Варко, Варко, вижени з клунi кури". Лаврiн подумав: який то важкий лантух – Гнилчине багатство. Якщо збiжжя не придавить до землi, то висиплеться через дiрку. Марко хотiв пожартувати над Гнилкою, покласти йому в ложку замiсть галушки жабу, але Лаврiн не дав. Гнилка небавом тут же, бiля призьби, й заснув. Уранцi Марко таки викинув фортеля, який ледве не обiйшовся йому дорогим коштом.

Гнилчиха – дебела, товстонога молодиця – бiгла з дiйницею до корови, Марко перепинив її й запитав, чого вона не вийшла до нього увечерi, як обiцялася.

– То я задурно дав тобi плахту! – Марко казав голосно, аби чув чоловiк, котрий обтiсував бiля хлiва новий дишель до котиги – величезної гарби. Гнилка витрiщив вирла, збуряковiв на рябому виду, з дишлем у руках пiшов на жiнку й на Марка. Запорожцi одняли в Гнилки дишель, але скiльки не розраювали, гнiздюк не йняв вiри, що то був жарт. Сiкався до жiнки, вигукував, що бiльше не пiдпустить до ворiт жодного сiчовика. Прийшов осавул, пан Амбросiй, послухав, узяв когось iз козакiв з рук нагая, але Марко вже потягнув коня за ворота, й осавул тiльки встиг покласти басаман на крижi Султану та довго скородив моркву навздогiн Марковi. Лаврiн наздогнав Ногайця, й вони полишили козацьку залогу, поїхали далi самi. Лаврiновi туманила голову досада: вбив шпона Марко, невдатно вив'язав жарт. Марко ж смiявся, але щось заважало йому оддатися душею жартам i веселощам до кiнця. Вони були неначе чорна нитка п'блакитному шитвi, що прялась у майбуть i туманила Марковi день.

Проте йому таки вдалося утнути й дошпетну штуковину. Й тим потiшити i себе, й Лаврiна. Це вже було недалеко од Ладижина. Проїздили вони мiст через невеличку рiчечку Соб, i Марко з коня побачив у очеретi якогось чоловiка. Дiйшлий Ногаєць одразу вгадав, хто то такий: то сидiв старшина й рахував вози, верхiвцiв i пiшакiв, якi добувалися по його мосту на той бiк. Увечерi вiн звiрить свою лiчбу з лiчбою мостового i таким робом дiзнається, чи обманює його мостовий.

Марко стиснув острогами коня й погнав по греблi, гукаючи: "Татари, татари в степу! "Старшина зопалу стрибнув просто в воду й вбрiд добувся на греблю, по якiй дядьки саме везли зерно на помол у його ж таки млин. Ох же й регiт стояв на греблi. В одного дядька, котрий низько нахилився над бильцем мосту й витирав кулаками сльози в очах, аж шапка упала в воду. Смiявся мостовий, смiявся Лаврiн, що їхав назирцi, тiльки Марко сидiв на коневi незворушно й, здавалося, не помiчав нiчого, а якщо й помiчав, то воно його мало обходило.

Такий штиб його жартiв.

* * *

Дорога кривуляла лiсом, з правого боку синiли ялини та сосни, з лiвого тягнувся мiшаний лiс: дуб, клен, береза, iнодi грабина або осичина. В понизов'ях – вiльха та верболози. Лiс – мовчазний, глухий. Прокопитили мiсток – товстi плахи ув'язанi лозою, проїхали ще з пiвсотнi сажнiв, i Лаврiн повернув коня лiворуч, просто в струмок, що плюскотiв у травi. Цю путь проїхав сотнi разiв, нехай тiльки в думцi, але заблудитись не мiг. Дорогу йому розказав Брус, а потiм Килiяна.

Ось верба над струмком з п'ятьма короткими товстими гiлками, схожими на розчепiренi пальцi. Тут вони знову взяли в лiву руку. У травi виднiлась ледь помiтна колiя, яку можна було вiдшукати, тiльки знаючи про неї. Дорога бралася вгору, а тодi покривуляла праворуч, обминаючи руїни монастирища. Сумно й страшно сiрiли тi руїни. Не було нi стiн, нi стовпiв, тiльки купи камiння, порослого бур'яном, та неглибокi ями. За монастирищем колiя вповзла на стару гребельку, насипану мiж двох ставкiв, уже замулених, порослих лепехою, очеретом. Вiдтак поминули нешироку стiну лiсу, а далi вiдкрилася долинка, оточена з усiх бокiв горбами. По схилi горба праворуч кучерявився сад, за ним жовтiла огорожа з очерету. Хата стояла мiж лiсом i садом, притiнена осокорами. Вiкна обмальованi по бiлiй глинi жовтими пiвонiями та червоними ружами, вiд того в Лаврiновiм серцi теж зацвiли пiвонiї. Бiля хати – клуня, два хлiви, двi комори, ще якiсь будiвельки – мабуть, погрiбник i льодовня. Обiйстя огороджене воринням, зчорнiлим, але ще мiцним. Од подвiр'я кривуляла в долину стежечка. Пiрнала в густий кущ калини, а там – до криницi. Мабуть, звiдти починався й струмок, його позначала густа, яро – зелена гривка осоки. Запорожцi не могли одвести од тої божої краси очей. I водночас обоє подивували, що Дорош Брус оселився в такiй глухоманi. Та ще й сховав тут красу – Килiяну. А може, через неї й осiвся тут?

З подвiр'я вибiгли двi здоровеннi курти – вiвчарки з короткими, поодрубуваними для злостi хвостами, обпали козакiв. Курти були злi як гаспиди, їхнi очi з чорними пучками шерстi над ними горiли жаринами, з пащек текла слина. Такi можуть i на смерть загризти. Вони не лементували, а коротко, хрипко погавкували, норовили стрибнути на груди. Запорожцi посiдали в сiдла, конi пряли вухами, переступали ногами, а Лаврiнiв Коршак вищирив зуби й поривався вкусити курту. Вiн тремтiв i дрiбно трусив холкою.

– Дунаю, Вовкулако, пiшли геть, – нараз пролунало. Козаки оглянулися й побачили за кущем лiщини Дороша Бруса, що стояв з мушкетом у руках. Дознав, що до нього хтось їде, вийшов назустрiч. Привiтався нi холодно, нi радо – тiльки черкнув по Марковi поглядом. Прикладом мушкета позаганяв собак, зачинив у погрiбнику. Тодi повернувся до кущiв малини й порiчок, що пiдступали просто до лiсу, гукнув:

– Це свої, виходьте!

З лiсу вийшло двоє старих – дiд та баба, мабуть, челядники, – i Килiяна. Марко, як побачив її, в першу мить розгубився. Вона була зовсiм не така, як вималювала уява. Нижча зростом, – то Лаврiновi видалася високою, – струнка й гнучка, як лозинка. Личко в Килiяни невелике, з гостреньким пiдборiддям, смагляве, а очi чорно – синi, але не холоднi, в них так i стрибали гарячi iскорки. Туга чорна коса спадала по грудях нижче пояса.

Килiянина краса обпекла Марка. Ще й подивилася дiвчина чомусь спершу на нього, а вже тодi на Лаврiна. Й зайнялась рум'янцями, й ледь – ледь усмiхнулася кутиками губ. Вони були в неї особливо принаднi: темно – вишневi, владнi, примхливi й нервовi. Навiть недосвiдчений у дiвочих чарах Марко вiдчув це, йому неймовiрно, до смертi захотiлося бодай пальчиком доторкнутися до цих красивих i небезпечних губ. Марко гребонув п'ятiрнею чорний, з пiдлизом з лiвого боку чуб, i йому на якийсь час одiбрало мову.

Й нагло, страшно i приголомшливо майнуло в думцi, що вiн мiг би вбити Лаврiна. Несосвiтенна, дурна й дика думка, навiяна нечистим, Марко аж стенувся, аж озирнувся, чи не помiтив чого Лаврiн, а тодi сплюнув пiд ноги.

Лаврiн теж довго мовчав. В його душi щось затремтiло, спалахнуло яскравим свiтлом, i вiн увесь заяснiв вiд щастя. Воно виповнило його всього, що усмiхався трохи аж причмелено. I вже по тому pняв шапку, стрiпнув чубом i тихо сказав:

– Добридень, Килiяно.

– Добридень, – стримано вiдказала вона.

Козаки поставили у стайню коней, умилися з дороги; господарi одразу запросили їх до столу. Потрави подавала стара, яку звали Вуцькою, Килiяна розстелила перед козаками рушники та поклала кленовi мальованi ложки. Горiлкою Дорош гостей не частував i вiд ставив убiк пугар, що його дiстав з торок Ногаєць, а принiс iз льоху барильце березового, настояного на ячменi соку. Сiк був рiзкий i трохи хмiльний. Килiяна сидiла поруч батька, навпроти козакiв, ловила скрадливi Лаврiновi погляди, i те не могло сховатись нi од кого. Й така була гарна, що Марко не мiг одвести од неї очей. На головi вже не коса, а дрiбушечки – кiлька маленьких кiсок, перев'язаних червоними стрiчечками, вони їй вельми личили, робили її ще загадковiшою, та й вона сама не ховала тiєї перемiни, промовляла всiм своїм виглядом: "Ось я, яка!" Вона була як погода напровеснi: мiнялась щохвилини… В очах у дiвчини грали блискiтки. Вона кидала їх Лавриновi. Декiлька їх потайки од усiх упiймав Марко. Аби привернути увагу дiвчини, спробував покепкувати над старою, що кутуляла гречанi вареники з сиром беззубими яснами, але Дорош нахмурився, й вiн умовк. Килiяна була якась особливо соромлива й притихла, але її очi так i сяяли радiстю. А Марко боявся пiдвести очi: вперше в життi вiн тратився, вперше в життi почував свою незугарнiсть.

По обiдi Брус показував господарство: простору хату на два ганки з прохiдними сiньми, в яких в'язками висiли вовчi та лисячi шкури, вовна в мiшках i пряжа, свiтличку i кiмнату, в кiмнатi на стiнах висiли килими й ведмежi шкури, поверх них зброя – шаблi, кинджали, ятагани, два напiвпанцири, списи, мушкети; в свiтличцi стеля була побiлена крейдою з чорними мережками по краях, на прикрашенiй рушниками внутрiшнiй стiнi висiло гнiздо ремеза – на щастя. В хатi – простi лави, стiл i дорогi пiдсвiчники, дорога скриня i навiть комод iз рiзьбою. Пробiгла Килiяна, на мить зупинилася бiля вправленого в мiдний обiд люстерка, звiдти на неї глянула вродлива смаглявка – лишилась задоволена, майнула надвiр. Дорош теж повiв гостей на подвiр'я – показати обiйстя. Найбiльше вiн кохався в пасiцi, вона стояла в саду на горбi, обнесена очеретом. У саду набирали соку раннi грушi, ще зовсiм зеленi, а вже гнули долу вiття. Бiля плоту росли мальви, ясна рiч – насадила Килiяна, вони дивилися на козакiв великими, здивованими, але теплими дiвочими очима. Посеред пасiки бiлiла капличка з образами святих Зосима i Саватiя, на багатьох дуплянках теж намальованi образи святих, а на деяких просто картини: козак Мамай, козак у неволi. Картини мальованi погано, й Лаврiн подумав, що намалював би краще. Вiн колись допомагав сiчовому богомазу i пробував писати по дереву. людськi парсуни, деякi з них богомаз позстругував, а кiлька лишив, трохи пiдмалювавши. Того Лаврiновi кортiло найбiльше – навчитися малювати картини, вiн навiть хотiв найнятися до богомаза, але того прогнали з Сiчi за якусь крадiжку. По тому Лаврiна тiльки iнодi кликали до церкви пофарбувати бокуни та дверi, розмалювати держална для хоругов, малювати ж хоругви та iкони замовляли богомазу Самарського Миколаївського монастиря або привозили їх з Києва.

В омшаниках, куди теж завiв їх Брус, гуск у липiвниках мед. Дорош Брус величався своїм статком, але справжньої радостi вiд того величання, певно, не мав. Був похмурий i весь час нiби дослухався до чогось. Кiлька разiв повертав мову на татар, розпитував, чи не знають чого нового запорожцi. Тут, на Подiллi, все пропахло чутками про них. Чимало людей покинули хутори й подалися на лiвий берег.

Лаврiн слухав Дороша у пiввуха, те й знай оглядався на подвiр'я, де Килiяна з Вуцькою розвiшували по вiр'ю полотно. Коли вернулися I до хати, Марко з Дорошем сiли на призьбi, а Лаврiн догнав Килiяну, я що йшла з серпом у берег, забрав серпа i пiшов поруч. Не вельми довго вони жали, повсiдалися на травi, тихо гомонiли. Килiяна видалася Лаврiновi трохи не такою, як на ярмарку. Там вона шастала помiж яток, прицiнювалася; примiрялася, зажартовувала з крамарями, була вогниста й швидка, а тепер, мовби притихла, принишкла, стала простiшою, домашнiшою, а вiд того ще милiшою.

Килiяна ж чекала перемiни в своєму життi i думала про неї. Про неї, про себе, але не про Лаврiна, який вiн є i яким буде мужем. Буде такий, як вона захоче, це вирiшила одразу.

Марко спостерiгав за ними обома зоддалiк, не знати чому йому стиснуло щимками серце, хотiлося пiдiйти до них, а знавши, що зайвий, не пiшов. Потоптався на подвiр'ї, знову сiв поруч Бруса, на окорованiй дубовiй колодi пiд призьбою. Якийсь час сидiли мовчки, Марко, котрому було мулько од тої мовчанки, запитав Дороша, чи не нудно, не страшно йому жити в оцiй глушинi. Дорош повiв зизим оком, не одказав нiчого. Чи тому, що не хотiлося говорити, чи й не знав, що одказати. Як не знав уже й того, нудно йому тут чи гарно. Квiтнув сад, роїлися бджоли – мир i супокiй. Од звiра мав захисток, мав оружжя… Але ж вибирала це мiсце неволя… Вiн i зараз обминав велелюддя, на яких мiг зустрiти свою, позначену грiзним карбом, долю. Двадцять снiгiв стануло вiдтодi, коли востаннє танцював на запорозькому базарищi. Забув, як воно й ноги ходять у танцi. Либонь, нiхто й не пiзнав би його. А однак волiв не стрiчатися з сiчовиками. Невиконаний присуд ходив слiдом усе життя, з роками не вiддалився, не стерся. Навпаки, росли статки, вiн приступав ближче, росла Килiяна, й зростав неспокiй. Останнi тижнi Дорош ходив як потороча. Може, що зустрiв запорожця. Ще й засватав за нього дочку. Й сприйняв це як лихий триб долi. Вчиняв Кчлiянину волю й заразом хотiв раз i назавжди прогнати хистку тiнь з‑за плечей: "Нiчого я не боюся, все згинуло, розтануло, поросло лободою".

Думка звивалася, як гад бiля босої ноги. Ворухнися – й одразу ввiп'ються отруйнi зуби. Сливе вже черкаються ноги. Сьогоднi збагнув доконечно: не згинуло, не розтануло, не поросло лободою. Побачив з кущiв запорожцiв, i тенькнуло в грудях; уже й упiзнав, а руки тремтiли, ледве подолав спокусу розрядити випалом рушницю. Але хiба розстрiляєш минуле!

Дорошевi в грудях заклекотiла злiсть. Приїхали на його добро, як на своє власне. А вiдають, якою кров'ю, яким грiхом перед богом воно нажите? Кара за грiхи йому, Дорошевi. А статок тому голоштаньку. Вiн, Дорош Брус, не хотiв тiєї кровi. Був, як i оцей Лаврiн, вольним i гордим козаком. Стояли вони на Маячцi малою залогою, i шрамуватий рiдкозубий осавулець Кiт пiдбив їх перестрiти та потрусити татарських купцiв. Усiм припав до серця осавулiв замiр – басурмани, нехристи, дiло те угодне богу й корисне собi. А далi були купцi. волоськi, за ними чумаки з Дону й свої чумаки. Не зогледiлись, як стали прибишами. Не сказати, щоб Дорош не карався тим лихим промислом: поклав собi в думцi одкинутись тихцем од ватаги, осiсти десь на Подiллi. Та небавом їх упiймали, й стали вони перед сiчовим товариством переконанi правом. Осавула присудили до палi, а їх чотирьох посадовили на гармати на три днi. Рiк пiсля того Дорош козакував чесно. Аж поки не заникнув на Маячку та не розкопав свiй сховок. Вiн був порожнiй. I така скруха взяла Дороша, така злiсть, що трохи не вбив сiчовика, з яким приїхав туди й чиї грошi лишилися цiлi. З ляку той роздiлив свiй набуток навпiл, але грошей була мiзерiя, й наступної ночi вони вдвох засiли при битiй дорозi. Так стали комиш – никами. Хитрий придумали промисел. Засiдку вчинили на днi лiсового яру, такого крутого, що порох з – пiд кiнських копит падав прямiсiнько в прiрву, понад якою кривуляла дорога. Чумаки спускали вози по одному, заклавши межи спицi дрюччя; Наступного воза пускали тiльки тодi, коли переднiй доповзав до низу. Про те криком сповiщали самi вiзники.

Обпатравши одного воза, пов'язавши чи порiшивши – якщо опиралися – вiзникiв. Брус або його напарник, приклавши до рота долонi, подавали iз зеленого мороку знак iншим:

– Гей, пускай!

Часом вдавалося перепустити невеличку, возiв у п'ять, валку. Якщо не впорувались тихо, доводилося тiкати. Мали для того певну стежку.

Одначе восени самi попали в пастку. Дорошiв товариш погинув, а його зв'язали. Гнало Дороша п'ятеро козакiв, їхали на конях, а Дорош iшов iз зв'язаними руками, з мотузком на шиї, притороченим другим кiнцем до сiдла хорунжого з Самарської паланки. Дорош волiкся по дорозi, вже попрощався зi свiтом, тiльки просив у бога легшої смертi. Перед очима стояв лихий навчитель, шрамкуватий осавулець Кiт, гострим кiнцем, оббитим залiзом, паля вилiзла йому бiля шиї; за якийсь час тiло висохло, й коли повiвав вiтер, крутилося, й костi торохтiли, немов були зсипанi до шкiряного мiшка. Очi Коту склювали пiдорли, а рiдкi великi зуби щирились на зустрiчних, зарiкаючи їх на крадiжку. Страшно було Дорошевi тої палi. Пряжило сонце, маленька ватага розтяглася по степу втомленим пташиним ключем. Хорунжий куняв у сiдлi. Вони в'їхали в балку, й козацький ключик згинув з очей. Упевнившись, що нiкого не видно, Брус щосили потягнув хорунжого за ногу, й той гепнув на сухоземля, затим двiчi вдарив його важким чоботом по головi, зубами витягнув з пiхов хорунжого шаблю й перепиляв об неї сирицю на своїх руках, перетяв мотузок на шиї. Хорунжий спробував був пiдвестися, Дорош одтяв йому голову. Кiнь у хорунжого був гарний, то Дороша не наздогнали.

З грошей, якi приховав у яру, – оця хата на два ганки, й килими, i пасiка, й двоє коней у стайнi, двi пари волiв та три корови.

За жiнку взяв пiд Баром наймичку з корчми, татарку – вихрестку, котра майже не говорила по – українськи й не могла його виказати. Жiнки не любив, бив її тиранськи, доки вона не оддала християнському богу душу. Ото у лiсi її могила з маленьким хрестом. Килiянi тодi сповнилось дванадцять рокiв.

З роками розквiтла Килiянина краса, пiшла дiвчина в Брусiв, але вгадувались у нiй i материнi риси. Коли вловлював їх, хмурнiв; тодi йому здавалося, що вона якимось чином може розгадати, що саме вiн загнав на той свiт матiр, i помститися. Його страх засновувався на тому, що в гнiвi Килiяна не раз виказувала всю чорноту їхнього життя й намагалася прокрастися думкою в Брусове минуле, але вiн тримав його пiд сiмома замками. Вiн її трохи боявся i по – своєму любив.

Килiянi зятя вимрiяв давно: сироту, бiдного, щоб був працьовитий, поштивий, до скопу вдячний i вiдданий Дорошу та його дочцi. I щоб був навчений бойної справи – умiв оборонити хутiр. Лаврiн пiдходив пiд ту мiрку цiлком. Ото тiльки що запорожець. Та Килiяна прив'яже мiцно, в цьому був упевнений, а що з перцем – перець з часом викваситься. I все те, що наспiвали слiпi спiвцi на Сiчi – про отчий край, оборону вiри – розвiється по цих хащах. Тут матиме вiтчизну й свого кошового – його, Дороша, бо й молитиметься до куплених Брусом образiв. Так мислив по першiй стрiчi з Перехрестом. Одначе в останнi днi вповзла йому в голову iнша гадка. Лячно стало жити в цiм краї. Люди покидали Подолiю й переселялися на Лiвобережжя. Сюди, на хутiр, кожної днини могли заскочити басурмани. Як не ховався Дорош, а про хутiр знали. Спродатися б та виїхати куди – iнде. Спродатися! Хто купить ошабльоване татарами обiйстя! Оно понад дорогами свiтять чорними очницями пустки. Доведеться просто залишити хату, сад, пасiку.

Тяжко, до розлому в головi розмiрковував Дорош. Уперше йому не вистачало власного розуму, власного розмислу. Може, постарiв? Стратив колишню впевненiсть, силу? Тому й подiлився своєю скрухою з молодим заїжджим козаком. Хоч i бачив, що Марко не стiльки слухає, як пасе очима дочку. Ох, цi сiчовики, монашаться в плавнях, а тодi з'їдають жiноцтво очима. Нiби й не личило так дивитися на наречену товариша…

– Я сам купив би таке обiйстя, – озвався Марко. – Коб не в цьому мiсцi. Як побачу гарне – куплю.

– Маєш грошi? – поцiкавився Дорош.

– Маю. Сто золотих, – Марко аж стенувся од того, що виповiдав свою таємницю, але, диво, стриматися не мiг. Вiн нiби помщався комусь: чиїйсь радостi, чиємусь щастю, впевняв когось i себе, що й вiн дещо має.

– Варуй боже – сто золотих! – гукнув Дорош. – Отцiв то та неньчин заповiт?

– Мої. Не маю вiтця та неньки, – одказав Ногаєць. Його й далi кудись несла важка, каламутна хвиля. Несла на пороги.

– Де ж узяв їх? – все з бiльшою настирливiстю допитувався Брус.

– Божi то грошi. Запалив у лiсi дуба – холод морив, звiдти й потекли золотi сережки, – брехав Марко. – Якийсь прибиш накрутив свердлом дiрок i напхав алтинiв.

Марко подумав, якщо Брус розкаже про це Лаврiну, вiн одмовиться, скаже, пожартував. Мало пустив по Сiчi горобцiв. Та й, либонь, уже й не побачиться з Лаврiном. I що йому Перехрест! До Лаврiна доля на всi боки верхом. На Сiчi кошовий прикохував, тепер ось знайшов Килiяну з багатим тестем. А в Марка тiльки й щастя – те золото. Звичайно, про сережки казав обмильне. Захопила запорозька чата польських послiв до татар, посадовили їх у секвестр при пушкарнi. Марко стояв на вартi, пiдгледiв у щiлину (вона затикалася кулем), як один шляхтич сховав у жерлi мортири папушу. Коли послiв повели на квестiю, витяг з жерла мортири туго зав'язаний кисет з алтинами. Потiм запорожцi облазили всi гармати – видно, шляхтич сказав про грошi, може, для того й ховав, щоб одкупитися, – не знайшли, подумали, лях збрехав.

У Брусовому розпитуваннi Марко вловив хижу зацiкавленiсть i йшов їй назустрiч. Дибав, немов у в'язке болото, з якого, може, й не вдасться вибратися. Нехай хоч Дорош згадує його, нехай позаздрить на чужi грошi, нехай… зненавидить Лаврiна. Вiн сам не сподiвався, що в його душi лежить така гидь. I воднораз така пекельнiсть, така несосвiтенна ярiсть. Почував, що може зважитись на будь – який вчинок. Заздрiсть роздирала йому груди. В цю мить мiг пожбурити в пекло все: Сiч, товариство, Лаврiна i власне серце. Маленький, хижий, сидiв, зчепивши в замок долонi рук. В його очах затаїлися жовтi согi'яки, голос iз напруги став хрипкий.

В першу мить Марко злякався того, що зав'язувалося у них з Брусом. Йому аж шпарко стало, й думка заслала чорнотою мозок. А тодi десь зринуло розважливе: ну то й що? Не вiн почав оцю балачку, а Дорош Брус. А вiн, Марко, нiчим не согрiшив на землi, щоб щастя одкинуло його од усiх порогiв. Нехай Брус розпитує. Може, опiсля розкаже й Килiянi. Разом позаздрять йому. I колись, пiсля сварки з Лаврiном чи з досади на нього (не вiк же буятиме їхня любов) Килiяна згадає його, Марка. Згадував же її вiн, думав про неї, ще не бачачи. Лаврiн навiяв її образ, але тодi вiн був безтiлесний, наче марево, але хiба можна закохатися а марево! I ось тепер… Сподобалася йому. А таке, знав, не забувається. Це була мала, зовсiм маленька, майже нiкчемна втiха – вiд неї Марковi стало трохи моторошно й трохи злорадно. Бiльшим було те, манливе й пекуче, що вловлював за словами Бруса, i вловлював теж неясно, як слiпець далекий гомiн.

– Я можу позичити, коли вже край, скiльки там треба, – сказав i подивився Дорошевi в очi, хоч з – нав, що просто так не позичить i алтина – хотiв подратувати.

– Чим же я їх вiддячу, – пожадливо й скрушно зiтхнув Брус. – Якби твої грошi та до моїх волiв та коней… До того добра, що в скринях, до Килiяниного посагу…

Марковi аж схлипнуло в грудях, i вiн похилив голову. Чорна трута розтiкалася по душi, й уже не мав волi зцiдити її. Вперше нiби збоку поглянув на себе й на Лаврiна. Так, їм обом було добре вкупi. Лаврiн подобався йому спокоєм душi, щирiстю, побратимською вiдданiстю. Тим, чого, почував, мав замало сам. Й то бiльше кортiло пiд їхати Лаврiна, покепкувати з нього. Але Лаврiн на його кпини ображався рiдко, тiльки всмiхався. Лаврiн – вельми встидливий, Марко втямив це давно й часом, аби подратувати товариша, пiдсипав соромiцьких жартiв, i тодi вони, траплялося, й сварились. Але по тому, перегнiвавшись, Лаврiн; знову йшов у курiнь до Марка. Кошовий теж любив послухати Маркової мови. Одначе, собi в дружбу взяв не його, а Перехреста. Пригадує, тодi Марка вперше взяла прикрiсть на Лаврiна.

Вiн би любив побратима, коли б того опосiло горе. Втiшав би, намагався допомогти, навiть роздiлив би горе навпiл. Прощав i вибачав товаришевi все – не мiг вибачити щастя. Смутно вiдчував це, й прокрадалася думка, чому так: горе роздiлити можна, а щастя – нi. Злива пада рiвно на всiх, а сонце тiльки на тих, що на галявi. Люди – сiянцi, кожен росте сам по собi. Одного витолочить доля, iнший вибуяє й тягнеться в небо. Зараз сонце свiтило не йому.