Текст книги "ЯСА"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 56 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

Непроста рiч писати листи царевi.

Можна не доступити, можна переступити. Либонь, той лист з'їв i його сон. Два писарi прiли над аркушами, а лист так i лишився незакiнчений. Вiн сам стомився вiд писання й вiд тяжких думок. Сьогоднi його найбiльший неспокiй – Сiрко. Чоловiк свавiльний, непримиренний, годi й думати про те, щоб схилити його на свiй бiк, вiн читає твої думки й забiгає наперед твоїм замiрам. А отже, гетьман не знає, як упевнити царя, що Сiрка треба знову вiдправити туди, звiдки привозять соболинi хутра. Що вiн небезпечний царевi так само, як i йому, гетьману.

"… враг той давнiй Сiрко о сирнiй недiлi присилав до нас писаря вiйськового з товаришами, – подумки перечитував листа, – вимагав вiд нас нiбито запасiв, ордою стращав, а насправдi вивiдував, де вiйська стоять i яка їхня поведенцiя. А писар сам сказав по своїй совiстi, що той‑таки Сiрко Москвi служити не збирається".

Гетьман подумав, що Сiрко й справдi давнiй його ворог. Надто круто сходились i розходились у життi їхнi дороги. Аж поки не схрестилися тут, у Батуринi, мов двi шаблi. Самойлович пам'ятав, як iшов вiн з образом спасителя до аналоя, бiля якого лежала гетьманська булава, – скiнчилося гетьманство Многогрiшного, – а чорнi горлянки ревiли, аж темрiло в очах: "Сiрка! Волiємо Сiрка гетьманом!" Ще Самойлович пам'ятав, як тремтiла лiвиця переяславського полковника Дмитрашка (права була порубана, покоїлася на перев'язi), коли пiдтримував його. I як зiмкнувся козачий стрiй, як вони з Дмитрашком повернули назад. А потiм утiкали в Козачу Долину. Сiчовi харцизяки вимагали скликати чорну раду, на яку запросити запорожцiв i всiх городових козакiв. Либонь, ще не вивiявся їм з пам'ятi запах старшинської кровi, пролитої на Чорнiй радi в Нiжинi. Але зась. То була остання свавiльна, самовiльна рада. Старшина стала на тому: на новi вибори простих козакiв не пускати, а обрати гетьмана" тихими голосами". Боярин Ромодановський тихо та мирно справив вибори. Порядку пильнували стрiльцi стольника Григорiя Неєлова, простих козакiв туди не пустили. З Чернiгова привезли архiєпископа Лазара Барановича, i тi ж Дмитрашко та київський полковник Солонина поставили Самойловича на стiл. Й саме тодi, коли гетьмана покривали бунчуком, на майдан з‑за низенької церквицi в'їхав запряжений парокiнь вiз. На ньому лежав зв'язаний Сiрко. Полковник Жученко, який за велiнням Самойловича та старшини заманив його в хитро сплетене самим же Самойловичем сильце, з нерозумної голови приволiк кошового просто сюди. Либонь, то була чиста випадковiсть, що вiз вкотився на майдан саме тодi, коли бунчук опустився на непокриту Самойловичеву голову, а може, Жученко хотiв догодити майбутньому гетьману, пiдкреслити важливiсть моменту, одкарбувати вознесiння одного й падiння другого, кидав йому пiд ноги в найурочисту мить найбiльшого суперника – чатував десь поблизу й рушив пiд звуки литаврiв. Не на кожного дурня знайдеш раду!

Згори, зi столу, Самойлович бачив розпластане на блискучiй вiвсянiй соломi кремезне тiло, й припорошене пилюкою сiре обличчя, i спрямований униз, у щiлину, куди зависала й падала на дорогу солома, погляд. Втямивши з розгнiваних облич генеральної старшини, що випхався у невiдповiдний час, Жученко заволав до вiзника, але той нiчого не зрозумiв, i вiз проїхав попiд прихиленим униз бунчуком мiж аналоєм i застеленим килимом столом, на якому стояв Самойлович. В цю мить Сiрко пiдвiв голову, погляди їхнi схрестилися. На гетьмана невiдпорне цiлили двi чорнi цiвки, Самойловичу здавалося, що зараз вiн почує сухий поклац i з цiвок виплесне вогонь. Поклацу вiн не почув, проте розiмкнулися спеченi вуста кошового i видихнули з хрипом i кривавою пiною: "Клянуся богородицею, ми ще зустрiнемося з тобою, поповичу".

Самойлович i зараз пам'ятав той погляд i тi слова. Коли вiз проїхав, вiн подумав, що ота пилюка з – пiд копит i колiс притрушує його слiд назавжди. Може, вони й зустрiнуться, але вже там… – за межею. Ворохобного кошового повезли туди, звiдки не вертаються, – в Сибiр. Але не минуло й року, як вiн повернувся. Про те пильно просили царя запорожцi, а також польський король, погромлений турками пiд Кам'янцем – Подiльським та Львовом. Вiн страхав царя басурманами, вiщував погром i московським вiйськам, єдиною панацеєю од усiх лих вважав повернення на кiш Сiрка. Цар повернув Сiрка з Сибiру. А тепер той заварює на Сiчi пиво, яке сьорбати доведеться й царевi, котрий з чиєїсь нерозумної намови, а може, з власних недомислiв хоче помирити їх. Як повiдав писар коша, навiть про ту царську милiсть Сiрко казав таке: "А що з Сибiру мене вчинили на волю, то було нас кiлька чоловiк, що ми вже домислилися, як i самим звiдти вийти".

Про все це гетьман пише царевi в листi. Про бунтiвникiв, якi скупилися довкола Сiрка. Про непослух селян, якi не хочуть платити чинш i сичать Сiрковим iменем. Вiн, гетьман, був змушений перейняти всi дороги на Сiч, поставити скрiзь залоги, аби не допустити до Сiрка обозiв з хлiбом та огнистою зброєю. Його можна взятiї тiльки змором. Мислив отако широко, державно й не мiг одкараскатись од думки, що закипає злiстю не через листи Сiрковi непоштивi й навiть не через те, що той перевищує його славою та звитягою, а що буцiм йому нiчого не треба, буцiм совiсть його не тьмянiє, а слава не iржавiє. Чому ж не кажуть так про нього, гетьмана, чому навiть генеральна старшина, пiднiмаючи за нього чари, мимрить щось лише про розум, розважливiсть, статечнiсть?

Гетьман уже давно не дивився на золоту гармату, яку тримав у лiвiй руцi. Його невисоке чоло покреслили глибокi зморшки, голова похилилася, невеликi густi вуса обвисли. Гриз важку думу, як вовкулака кiстку. Танув на свiчках лiй, скапини збiгали по рум'яних щоках херувимiв на пiдсвiчнику й падали просто на пiдлогу, але вiн не помiчав того. Незрушно завмерла на стiнi короткотулуба хистка тiнь з непропорцiйно малою, гостролицьою головою. Гетьман справдi мав невеличку голову, загострене лице й невеликi вуха, але статури був не щупавої.

I враз тiнь схитнулася – гетьману так i здалося: спочатку схитнулася тiнь, а вже за нею вiн. Великими витрiшкуватими очима обвiв залу. Нiби вперше бачив її. А може, справдi вперше побачив її у великiй суєтнiй круговертi. Для чого збирав оце все? Хто ним скористається? Ще жодному з гетьманiв не вдалося запомогтися добром, зiбраним своїми руками. Прахом пiшли набутки Виговського i Брюховецького (вже й самi обернулися в прах, а знав же обох, пив за одним столом i навiть сьорбав кулiш з одного казана), розгубив по чужих дорогах батьковi набутки Хмельниченко, синi снiги замели слiд за саньми, на яких повезено скарби Многогрiшного. (Гай – гай, колись будь – яка смерть згнiчувала молоде серце, наливала його страхом i смутком. А тепер вже й не страшно, i не вельми сумно."Бо й сам минаю. Нi! Ще не минаю. Повладарюю. Iнакше – навiщо все це…") Його власнi скарби теж декому кiсткою в горлi. Найперше – Сiрковi."Гетьмановим золотом можна встелити дорогу до раю". Встелити, либонь, можна. Але яка взувачка по нiй ступатиме? Постоли чи сап'янцi. Постоли, вони легшi, побiжать швидше. (Й то не заспокоєння, що таке доля чинить з усiма). Людина живе, збирає рiч до речi iкони i кожухи, лави i столи, рушники й келихи, а тодi залишає все, i виявляється, що воно тривкiше за саму людину. А як вона радiла кожнiй дрiбничцi!

Зненацька йому тупо б'є в скроню думка: а таки ж все те, що надбав, що оглядав допiру, – прах. Думка проста i ясна, найпростiша iстина ясна завжди. Завтра вiн помре, а все це залишиться. Кому? Розтягнуть за один день, i навiть вдячнiсть не ворухнеться в жодному серцi, а тiльки злораднiсть i зверхнiсть – вiчна зверхнiсть живого над мертвим.

Нi, нi, затоптує, забиває ту думку, як затоптують, забивають пожежу в лузi. Поки воно моє, всi пiд моїми чобiтьми. I вiн теж.

Думка про Сiрка не дає гетьмановi спочинку.

Нинiшнiй кошовий Сiчi вар'ює проти нього i проти лiвобережцiв та правобережцiв, пiдмовляє козакiв зiйтися в Масловiм Ставi й обрати вольними голосами одного гетьмана для обох берегiв. Орди – нує суплiки i йому, в яких закликає"вчинити так, як за Хмеля було".

Не доведи боже ще раз до такого, як було за Хмеля. А Сiрку те тiльки й сниться.

Якби гетьманова воля, вiн би добрав способу змести ворохобного кошового зi своєї путi. Адже i тодi, першого разу, виманив з сiчового лiгвиська. Сiрко приїхав прямiсiнько в Жученкiв стан. Привiз полоненого мурзу Танмамета, якого городовi козаки попросили у запорожцiв буцiм для вивiдної розмови, й опинився в колодках. Має гетьман у головi хитрого плана й зараз. Одначе в Москвi не важаться на його гарячi клопотання. Вiн шле їх одне за одним, вказує на всi злi учинки кошового, проте розв'язати собi руки не може.

У цю мить гетьмановi спливає на мисль ще один пiдступ кошового. Богопротивний, лиховiсний замiр, учинений зовсiм недавно."Симеон… Царевич Симеон…"Гарячий, змiїстий вогник прокотився в грудях. Стало жарко й хороше. Так хороше гетьмановi не почувалося вже давно. Сiрко сам ступає до ополонки, прорубаної власними руками. Треба тiльки якомога переконливiше вказати царевi на те. Тепер його ворог вже не одкрутиться. А напише вiн ось що… Гетьманова рука карбувала в повiтрi слова, що аж переплiскувало з келиха червоне, наче кров, вино. Потерпаючи, аби не розгубити гарно укладенi слова, притьма кинувся iз зали, поминув два довгi покої i впав на стiлець.

Перо порскало чорнилом, хрускотiло, вiн гнав його по паперi, лишаючи позаду широкi чорно – коричневi плями й частокiл поламаних, похилених праворуч лiтер. Завтра писарi розберуть їх i змайструють рiвний високий палiсад, з‑за якого Сiрковi вже не вибратися зроду – вiку.

Розмiрковуючи над щойно написаним, накинув наопак криту малиновим плисом шубу з горлового лисячого хутра, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, яке виходило в двiр. Залитий неживим мiсячним сяйвом березовий гай унизу мрiв, як сонмище мерцiв, що прийшли на покуту. Здавалося, то зачаїлися одна при однiй бiлi душi, благають, вимолюють у когось прощення. Чи не в нього?

"Я сам грiшний", – подумав, щиро перехрестився й вернувся до столу. Голосно прокашлявся. За стiною куняли рiзного штибу писарi канцелярiї. Кiлька їх завше мав пiд рукою. Записували його думки, виконували велiння, а ранком розказували всiм, що гетьман не спить i вночi, клопочеться за свiй люд, за свiй край. Писарям Самойлович платить щедро.

* * *

Мiсяць заглянув у вправленi в олово шибки вiкна, освiтив шмат бiлої стiни з маленьким, повiшеним упоперек килимком, iкону божої матерi з немовлям, що, здавалося, тягнулося ручкою до шаблi, почепленої на килимку, низеньку лавицю, на якiй, звiсивши до пiдлоги праву руку, на лiвому боцi спав отаман. Промiння заструменiло йому мiж шорстких вусiв, залоскотало мiцно сплющенi повiки, й вони здригнулися, ледь – ледь стрiпнувши вiями Сiрко провiв по щоцi рукою, немов оддирав од неї невидиму павутину, зiтхнув i повернувся обличчям до стiни. Вiн i далi спав мiцним, спокiйним сном I снився йому степ, запiнений ковилою, пiдпалений червоними тюльпанами, i висока могила, а на тiй могилi двоє козакiв – один молодий, а другий вже лiтнiй, у лихiй одежинi, але при доброму риштунку Молодий – то Лаврiн, а лiтнiй – хтозна, бо зорив у степ, приклавши руку дашком до чола, нiби ховав од нього свiй вид. Сiрко вгадував i не вгадував того козака, вiд чого було трохи досадно. Козак стояв мiцно, пильнуючи своєї справи.

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Отаман гуляв… Гуляв, як останнiй нетяга.

Хiба що ширшим колом ходили в шинку козаки, густiше подзвонювали срiбнi талери та мiднi чехи й корчмар подавав чистiшу горiлку. Отаман не валявся пiд лавою, не пропивав чину, але гуляв бучно. Ходуном ходив просторий шинок над водою – в круглi, наче гарматнi жерла, шибки було видно Чортомлицьке Днiприще з сухими й жовтими, як бронза, торiшнiми очеретами по той бiк, сумовитими вербами, що спадали забрунькованим вiттям у високу весняну воду, й карякуватими, ще сонними дубами.

Ходуном ходили широкi грубi липовi лави, й дубовi столи, й шинквас з шинкарем та двома челядниками. Гуляли червоиохвостi пiвнi на куманцях та горнятах, гуляла пiч i всi п'ятнадцятеро козакiв, що зiйшлися вшанувати отамана. Їх би прийшло й бiльше, та корчмар примкнув дверi.

Шинок – великий, свiтлий i хоч не найкращого штибу, але чистий – добре вимитi мостини, вишкрябаний до бiлого ножем стiл, пофарбований у зелене шинквас, картини на дверях – на однiй козак рубається з трьома турками, на другiй – самотнiй козак у степу, ще й пiдпис пiд картиною: "Нiхто за ним не заплаче", а на дерев'яних тибликах бiля входу гарно вишитi рушники, на них також козаки i ще пави, хатки й дерева та нехитрi слова: "Личко витирай, здоровий бувай".

Кошовий стояв посеред шинку з бандурою в руках, бив одразу по всiх струнах, притупував ногою, а довкола ходив околясом козак Кайдан, та так, що тiльки миготiли бiлi закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змiї, довгi рукава жупанини. Важкий i неповороткий, з густою куделею волосся довкола круглого виду, Кайдан у танцi й бою швидкий, як вивiрка, й палахкий, як порох. Отаман i сам почувався легким та пружним (плотi не потурав – жменя сухарiв, кiлька ложок кулешi, суха тараня, тверда постiль – всi його розкошi), й мовби полегшало все: шинок, верби над Чортомликом, конi на картинах, бандура в руках. Сiрковi видавалося, мовби його самого пiдносило щось, i пiдхоплювало високою хвилею й крутило, гойдало, мчало. I в грудях теж зводилася висока тепла хвиля, й все було легким i гарним. А по краю цiєї хмiльної хвилi, достеменно по краю грозової хмари, щось ходило, щось черкало крилом, вiн не пускав його в тучу, але не мiг прогнати зовсiм. Воно не розбивало його веселої вiдчайдушностi, проте й не губилося, вiн не мiг забути його зовсiм. Так над кущем шипшини, пiд яким сидить боривiтер, ширяє ластiвка. Боривiтер зорить за чимось своїм, але вiн пам'ятає про ластiвку, чує її незатемненими чуттями, знає, що вона ось зараз вилетить i шугоне на нього, черкне сивих крил, а може, й ударить, але те йому не страшне, хоча неприємне. А може, трохи й не так, бо вiд того, що чатувало на нього, Сiрко сховався майже вiдверто, втiк у буйний хмiль, знав, кого дратує i чий накликає гнiв. Знав, що той гнiв стоїть за порогом, чатує на нього, що вiн так не одбудеться, але волiв, аби все те зачекало. Дарма, нехай скипается бiльший гнiв, нехай потiм змага буде ще важча – йому треба виграти час. Йому зараз гуляється, йому зараз весело. Проте й не мiг того зовсiм виштовхнути з пам'ятi. Воно трималося мiцно, засвiчувалося, як блискавиця по краю хмари, й не випадало з голови. Навiть не заважало гуляти. Вiн брав його на кпин, прискав на нього мiцною оковитою, що аж схоплювалися червонi вiдчайдушнi сплески: веселився до знемоги, рвав невидимi пута, вже не почував їх зовсiм, а тiльки – вогонь у грудях, легкiсть у тiлi, веселiсть у думках. Вiн обертався, й шинок обертався з ним, i не од хмелю, впоїти його було достобiса важко, а все од тої ж веселої вiдчайностi. Так йому хотiлося. Так йому малося. Вiн бiльше прикидався п'яним. Чи хотiв бути п'янiшим, нiж був насправдi. Й навмисне послаблював прикро наструненi вiжки. Щоб несли, не спинялися гарячi зв'юженi конi. Гарно було прикидатися. Хотiлося прикидатися. Гарно все‑таки жити на свiтi! Хоч i важко. Ох, як важко. Крутився свiт, крутилися думки. Вертiвся довкола нього веселий козак Кайдан, веселий, i дитинно щирий, i наївний, що його обдурити – наче табаки понюхати: видурить проноза грошi або вимiняє свою стару шапку на Кайданову нову, ще й покепкує. Одначе покепкує тiльки той, хто цього козака вже знає; виглядом своїм Кайдан може налякати й самого дiдька: велике, кругле, як дiжа, обличчя, великий нiс, товстi губи, витрiшкуватi очi, кудлатi брови, ще й чорнi патли лiзуть з – пiд шапки. Притупував обома ногами, кружляв довкола отамана. Випита на дурничку горiлка зробила його легким i самовпевненим. Кошовий пiдморгував йому. Одначе те пiдморгування козакiв до панiбратства не наближало. Гострий суворий пруг у душi отамана залишався завжди, тримав їх на деякiй вiдстанi. Нiхто кошовому не закаже гуляти, нiхто не дорiкне – не часто вiн навiдує шинок, не часто тривожить струни старої, що висить у шинкаревому ванькирчику для нього – бандури. Це його день. Саме в цей день, за тиждень до благовiщення, тридцять рокiв тому (здається, тридцять: хiба вже тридцять?!), вперше приїхав на Сiч. По тому якийсь час ще водив Вiнницький полк, вiдтак, знову ж на благовiщення, прийшов на запороги навiки. Тож коли йому й погуляти, як не в цей день!

Отаман гуляв. З тими ж таки козаками, з якими вперше заявився сюди. Троє – з рiдної Мерефи, решта – з колишнього Вiнницького полку. Сiрковi було i важко, i легко водночас. В ньому вгадувалася велика сила, й легко було уявити його молодим i шаленим, безжурним i нестримним. Любив отаман життя, любить i понинi, хоч в останнi роки щось примеркло в його душi, найдужче ж любить сiчове товариство. I воно горнеться до нього завжди – ходить Сiрко в отаманах чи простим козаком. Де найбiльше юрмище, там i Сiрко. I любить послухати гарного слова, вмiє й сам сказати. При чарцi й без чарки. Одначе нинi зроняє те слово рiдко. Сiрко подумав, що, може, це останнiй раз, а далi станеться сподiване й вiн переступить незримий пруг, розпочне iнше життя й вже не зможе отако бенкетувати, земля горiтиме пiд його ногами i пiд ногами тих, хто стоятиме насупроти, i кожен день вибухатиме, як порохова бомба.

Всунулись у шинок цигани з ведмедем – хтось таки одiмкнув дверi – їм налили по пугаревi пiнної й витурили в шию, а ведмедевi, що огризався, залiпили квашеним кавуном у рило й линули пiд хвоста скаженої, було чути, як вiн ревiв i качався в березi Чортомлика, як намагалися вгамувати його цигани. Вклюнувся до шинку посол його величностi короля Яна Собеського ротмiстр Ян Завiша – високий шляхтич з видовженим лицем, тонкими бровами й вузьким, мовби оструганим з обох бокiв носом; пiвтора мiсяцi сидить вiн у посольськiй хатi, добивається, щоб кошовий прийняв його бодай на малому крузi, а той зволiкає, й вирiшив пан посол погомонiти з отаманом хоч у таку неслушну годину й не у вельми зручному мiсцi. Його в шию не витурювали, кошовий наказав посадовити королiвського посла за стiл i подати чистий пугар. Зблиснула отамановi в душi синя iскра.

– Гей, Ониську, – гукнув до корчмаря. – Горiлки послу його величностi. Аглицької. Вогнистої.

Шинкар принiс пляшку жовтої аглицької горiлки, запечатану так мiцно, що нi шинкар, нi жоден з козакiв не могли добрати способу розкубрити її. Тодi Сiрко поставив чотиригранну пляшку на край столу, вийняв iз завiшених пiхов шаблю ("щоб не скаламутити, пане посол, своїми шаблями тобi горiлки, на них кров поганська") – гарну, тонку сигiзмундiвку й коротким, майже невловним помахом одрубав шийку. Вiн таки не скаламутив горiлки, одтяв шийку по самому її краю – хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш – просто з пляшки.

– За здоров'я його королiвської величностi! – пiдняв чару Сiрко, й обличчя його було серйозне, поважне, а очi в самiсiнькiй глибинi розсмiянi, веселi.

Далi срiбло дзвенiло за здоров'я обох польських гетьманiв – коронного i польного, за сейм, за королеву й королевичiв, а що такi тости п'ють до дна, Ян Завiша небавом упився, водив посоловiлими очима по корчмi, шкiрився по – п'яному щиро й одурiло.

– Ти Iван, я Iван… – п'явками витягуючи тонкi синюшнi губи, белькотiв Завiша й тягнувся пугарем до Сiркової чари.

– Iван, та не пан, – посмiхався Сiрко, й лiва брова хмарою ходила по темному чолу, пiдморгував запорожцям.

I майнуло рожевим птахом: "Ти Iван, я Iван…"Три Iвани зараз на Сiчi… Якби три Iвани… Якби завжди були однокупнi i поважали рiвно один одного три Iвани, добре було б жити в свiтi.

– Король казав: ти пив з ним чару дружби, – белькотiв посол.

– Миру! Тодi вiн був ще коронним.

– Ще казав: ти мудрий, хитрий i тихий.

– Нi хитрим, нi тихим нiколи не був.

– Ага. Щось ти й тодi вчворив.

– Полковник Лисиця хотiв перебити менi балачку з коронним, тобиш королем нинiшнiм, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я готовий пити навiть з чортом, – пiдморгнув козакам.

Сiрко дивився на п'яного Завiшу, а краєм мислi, мов лезом гострої бритви, й далi щось одсовував. В душi йому знову закипав злостивий смiх: нехай ждуть, нехай гнiвляться. Вiн не забув. Але вiн гулятиме. Наперекiр долi, наперекiр всьому. Й те, й те сплiталося докупи, але жодне не переважало. Й нiкому, хоч би хто й знав, а може, й самому отамановi, не одгадати – веселився вiн чи тiльки одсовував щось, утiкав од чогось, сподiвався на щось, чекав. Таки й сподiвався, й чекав. I не абищицi. Воно було велике, бiльше за нього, за саму Сiч i всi її нинiшнi звитяги. Саме так закладається запорожець одразу на все – коня, риштунок, одежу. Проте тут закладався не вiн. Закладалася доля. И не на те, що вони мають, а що матимуть. Заставщина була велика й програш теж. Вiн програвав надiю i щастя жити нею.

Сiрко бив по струнах, i грубi, з пиляних навпiл плах стiни шинку струшував дужий похiдний марш. Запорожцi пiдстукували в лад пiдковами й ложками, приймали густий рокiт бандури за веселий зачин до пiснi й нi гич бiльше, адже походом на Сiчi поки що не пахло, й тiльки кошовий знав, що струни стогнуть недарма. Вiн бiльше не звертав уваги на Завiшу, той упився до решти, намагався й собi одтяти шаблею горлечко пляшки, засипав склом шинквас, але не зрубав жодної. Козаки реготали, вони знали, що таке не вдається нiкому, а коли посол ледве не одтяв собi пальцi, вклали йому до пiхов сигiзмундiвку, взяли за руки та ноги й однесли до темного ванькирчика. Шинок та той час уже окутала темрява – сонце скотилося за пагорби, пахолки внесли два олiйнi каганцi й поставили один над шинквасом, другий – на вправлену в стiну дощечку, й у шинку враз все змiнилося. Iншими стали обличчя, одежа, смiх, здавалося, вiн набрав у себе темнiших, густiших звукiв, навiть музика стала iншою. Найбiльша ж перемiна сталася в наладунку отаманової душi. Вiн давно передав Кайдановi бандуру, той шкварив веселої "Горлицi", а Сiрковi враз мовби чорна тiнь майнула перед зором. I вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тiнь, швидка, як птиця, перекреслила чисту запону пам'ятi, й хоч вона щезла, все ж лишила по собi слiд. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з'являлася в мент найбурхливiших веселощiв, у мить найбiльшої розкутостi душi. Сидiла й чатувала край поля? Нiколи не полишала його? Так чи iнак, але виполохував її з гнiзда ярий смiх, весела, як сонячнi iскри на снiгу, музика. Вiн сам не знав чому. Хотiла нагадати, що вже на те не має права?

А хто на те має право? Хiба можна наказати самому собi, своїй душi? Вона має свою волю й веде себе, як їй повелiв бог. Виходило, що вiн повелiв їй i це? Чи, може, ту тiнь накликав своїми думками сам? Вiн нiколи не забував за бiди, що впали на його родину, а також за лихолiття, розпросторене по всiй рiднiй землi. Либонь, вони притемнили душу, поклали в нiй важку сувору риску. Проте вiн не сподобив себе в мученики, не став жити горем. Iнодi ж буває, що горе стає гординею людини, вона й на свiт дивиться тiльки крiзь нього й починає думати, нiби воно дає їй щось бiльше, якесь потаємне право. Вiн не прагнув того права. Просто воно, як це буває найчастiше, просвiтило його хай жорстокою, але глибинною мудрiстю, i те не заважало йому жити й сприймати людей, як сприймав i ранiше. Хiба що трохи суворiше. (Навiть не став буркотуном, таким собi мудрагелем, що всiх повчає i читає усiм проповiдi. Здебiльшого на старiсть у людей меншає справ i бiльшає слiв, вони стають мудрi, але мудрiсть та – листя не зелене, а листя жовте). Що ж, зiркiше бачив ницiсть, пiдступ, боягузтво, розчахував їх чи кпив у душi, дивився на них крiзь гiрку, трохи злу примруженiсть. Й тодi поривало неждано шмагонути нечестивця, зiрвати з нього шати й показати голого, з вiдьомським хвостом. А ще горе мовби дужче збратало його з покалiченими, покривдженими, вело по непритупленому лезу, де щохвилi мiг оступитися й сконати. Та вiн не любив нерозумного ризику. Вiддати життя – то вже за щось iстотне! Прислужитися товариству та вiтчизнi не дрiбкою, а чимось великим. Боротьба, життєвi поразки не зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогникiв у зiницях очей, не спили енергiї. Проте надпили життєлюбства, навiяли в голову нових, не знаних ранiше думок.

Так, помiчав, як налягали на плечi лiта, як потроху мiняли вдачу. Нiби й не набрало ваги власне життя, а став обачнiшим. Де колись ступав не роздумуючи, тепер пильнiше розглядався й вивiряв поступ. Може, це просто вiд того, що роки таки почали висотувати силу? Але мав її немало. I не тiльки тiєї, що в м'язах, а й тiєї, що в серцi. Вiн умiв скрутити все – пiдкову, повiддя норовистого коня, потаємний, погрозливий рокiт юрби, був упевнений у собi й вельми непоступливий. I робив усе не тiєю шаленою напругою, коли, буває, перекипає кров i рвуться жили. Ця сила була в ньому природжена, кожен, хто стрiчався з отаманом, помiчав її одразу, бо вона промiнилася з очей, зi слiв, скупих, але кованих, як залiзо, й розумiв, що та сила – свiтла, але й трохи небезпечна, надто коли у власних грудях – ущербнiсть чи непевнiсть. Доброта i любов були прихованi в отамановому серцi глибоко – глибоко, здавалося, вiн сам приховує їх.

Найперше, звичайно, почували силу кошового запорожцi, недарма з року в рiк знову й знову обирали його кошовим свого вiйська. Вони кричали його на свого ватага не тiльки тому, що знали: вiн не полишить їх у бою, а й тому, що рiвно дiлив на всiх гнiв i справедливiсть, в його серцi завжди знаходили вiдгомiн незлобивiсть та щирiсть i дiставали найсуворiшу вiдсiч науст i пiдступ. О, вiн не щадив їх! Вiн гримав на них, сварив, брав на глузи, навiть гiрко, мiг i шмагонути по плечах, однак вони знали, що вiн їх любить, i прощали те. Хоч вiн i не потребував нiчийого прощення. Вiн берiг їх у походах i в бою, не давав обдерти лихварям та корчмарям, встановив твердi порядки на крам – базарi. В сутяжництвi з сiчовиками лихварiв завжди ставав на сторону козакiв, наказував заплатити з Вiйськової Скарбницi або й вiддавав у заставщину власнi грошi, якщо вони в нього були.

Тому‑то, побачивши, як охопила отамана зажура, посмутнiли козаки, стих рокiт бандури, поставець кружляв, наче на поминках. Звикли бачити отамана в доброму строї душi, веселим i гарячим, сповненим життєвої снаги, могли ще й зараз уявити розвихреним парубком з iскрами в очах – й, хоч не вiдали, яка‑то нинi в його душi темна нiч, запечалилися. Надто хмарним стало чоло у Кайдана. А крiзь ту тучу пробивалося тепле, м'яке промiння, то було тепло любовi до отамана, тiєї, яка не вичахає до смертi. I згадалася козаковi на ту мить iнша корчма, стояла вона вiд цiєї за триста верст i за двадцять лiт. Сиротою, вигнанцем з рiдного дому валасався тодi вiн, Кайдан, по свiту, заблукав до порожньої корчми пiд Смiлою, в якiй полуднував тiльки один чоловiк – жилавий, смаглявочолий запорожець з ледь кiбчастим носом. Запорожець наминав книшi з салом, наминав, аж кавкало за вухами, а в Кайдана голосно кавкало в животi, i вiн намагався не дивитися на стiл, дивився на свої постоли, припорошенi бiлою пилюкою. Проте вже був тертий свiтом, намагався зачепитися балачкою за козака, вiдтак сподiвався зачепитися й за полумисок.

– Не скажете, до Колобродiв далеко? – запитав.

Козак затримав праву руку з книшем, лiвою пiдкрутив вуса.

– Для кого далеко, для кого близько.

Кайдан подумав: пуста вiдповiдь.

– Ех, до цих би книшiв та ще вишкварок, правда, хлопче? – i звернувся козак до Кайдана i потягнувся до кухля з пивом. Висушив кухоль, утерся рушником i знову взявся до книшiв. Кайдановi ненависним було чавкання, ненависним здавався козак, на обличчi якого лиснiло вдоволення, а в очах не свiтилося жодної мислi, а тiльки втiха вiд їжi. Лiнивий, тупий козак, подумав вiн, тiльки й знає набити кендюха. На той час до корчми зайшло ще двоє козакiв i сiли поруч того, що їв, мабуть, вони допiру порали конi.

– Ей, корчмарю, ще три книшi i шiсть кухлiв пива, – гукнув перший запорожець i пояснив своїм товаришам: – У хлопця грошi вкрали, нiчим заплатити.

Мабуть, нi корчмар, нi обоє запорожцiв не повiрили у байку ватага, одначе вона давала Кайдановi можливiсть повечеряти без особливого приниження, й вiн сiв до столу.

По вечерi козаки, а з ними й Кайдан, вийшли надвiр, отаман запалив люльку й запитав:

– Так куди ти йдеш, хлопче?

– До Колобродiв, – трохи нiтячись, вiдказав Кайдан.

– Ти йдеш з Колобродiв.

– Звiдки ви…

– Пилюка на твоїх постолах бiла, така тiльки пiд Колобродами. А йдеш ти до Мринська. Якщо так, то лiпше не ходи.

– Чому? – запитав Кайдан.

– Бо там отаман Ропуха дурнiв ловить для вiйська полковника Гнилицi.

– Ну, так…

– Погане те вiйсько i поганий то полковник. Бреше, буцiм правду обстоює, а сам ляхам служить.

Кайдан знiчено дивився на свої постоли, чомусь не одважуючись глянути в очi отамана, можливо, через те, що справдi йшов на клич Ропухи. Брехати ж далi не одважувався: надто прозiрливим виявився цей запорозький отаман.

– А де ж менi її шукати? – тихо мовив вiн.

– На Запорожжi. Не скажу, що там знайдеш її саму, та вже хоч її подобу. Хлопець ти при силi, а розуму ще наберешся.

Отак Кайдан зустрiв уперше Сiрка i так став запорожцем. Раптова тиша вилущила кошового з власних дум. Вiн оглянувся й несподiвано дужо плеснув по крутiй, схиленiй шиї Кайдана. По шинку пiшли виляски, козак скинувся, звихрила довкола голови густа куделя волосся, здивовано заклiпав важкими повiками.

– Комар присмоктався, – посмiхнувся Сiрко.

– А – а, – протягнув Кайдан. – Я ж то чую, щось наче шилом штрикає. – Вигляд у Кайдана грiзний, а душа дитинно добра й нелукава, от над ним потiшаються всi, навiть отаман.

– Го – го – го – го! – на повнi груди смiявся Сiрко (звiдки взятися комаревi в мiсяцi березiлi?!), засмiялися й козаки. Гарно смiявся отаман – круто зломилися брови, ходили по обиччю зморшки; а що Кайдан i далi щиро оглядався, не мiг нiчого втямити, шукав подивованими, цинамоновими очима клятих комарiв, смiх змагав Сiрка дужче й дужче, а козаки то вже трохи не падали од реготу пiд столи. Кайдан так i не втямив, чого смiються запорожцi, на його круглому, як дiжа, бровастому обличчi й далi круглiла наївна та простакувата усмiшка, а щоб якось одкрутитися, порятуватися, взяв бандуру й втяв пiсню про комара, що оженився на мусi. Його комар дзизкотiв так тонко, стрибав так кумедно, що запорожцi реготалися довго. А далi зринула весела" Циганочка", за нею" Метелиця", й шинок знову заходив ходуном. За вiкнами вже стояла глупа нiч, уже горiла тiльки одна олiйна лампа, друга погасла, й, мабуть, через те, коли до шинку зайшов Яковлев, його нiхто не помiтив. Обминаючи тих, що танцювали, вiн посунув важким животом вподовж довжелезної, на всю стiну, лави, пiдiйшов до Сiрка, прошепотiв на вухо: