Текст книги "ЯСА"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 56 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

Вони повкладалися голова до голови, – так стояли лави, – погасили свiчку. Горiла тiльки лампада. Спочатку кiмната провалилась у жовту пiтьму, а потiм випливла з неї – набралося свiтла з лампади. Якийсь час лежали мовчки. Джура думав про кошового, кошовий – про джуру. Гарно йому було про нього думати, гарно усвiдомлювати, що має при собi такого вдатного хлопця. В Лаврiновi мовби впiзнавав себе. Того, колишнього, не розчарованого в життi i друзях, не обпаленого громами. Цiєї науки, важкої науки розчарувань, вiн Лаврiна вчити не буде. Бо ж розумiє: без вiри, без довiри – немає молодостi, немає звитяги, немає життя. Нехай краще вiн помиляється, але душа його буде ясна. Нехай вiрить у людей, вiрить у те… в що вiн сам уже не може повiрити.

А Лаврiн, мовби у злагодi з тими думками, мовби вiдгадавши їх, проникнувши у них, запитав:

– На чому, батьку, все‑таки стоїть свiт: на справедливостi чи на несправедливостi?

– Стоїть вiн на несправедливостi, – одказав Сiрко. – А вiрити треба в справедливiсть.

– Ви вiрили?

– Вiрив. Бував обдурений, але i вельми втiшений. Без вiри… немає нiчого. А найперше – немає душi. Ти не вiриш, i вже вона як висушена грушка – лiсiвка. Не проклюнеться, не розiв'ється, не зацвiте. А як же без цвiту в свiтi? Свiт – вiн од цвiту, од зав'язi. А зав'язь – то правда. Тримайся її, сину.

…То були вiщi слова. Лаврiн їх потiм згадував часто. Бо життя з тої ночi закрутило його, неначе ярмаркова карусель. Килiяна зазнайомила козака зi своїм батьком, що зупинився в iншiй корчмi, займав маленьку свiтличку (в такi днi корчмар за окрему свiтличку лупить великi грошi), i не виходив з неї, i в самотинi цiдив оковиту. У Килiяниного батька Бруса Дороша погляд важкий i гострий, як дев'ятип'ядна коса. Тi очi нiби вгрузли вглиб, над ними горбилися великi, в кулак, дуги i нависли брови стрiхами вниз. З носа i з вушей стирчали жмути волосся. На той час Брус вже поярмаркував: продав шiсть назимкiв i десять волових шкур й купив чабака в'яленого сiм в'язок, три сувої полотен з глухiвських основ – у двох по сорок лiктiв та ще в одному тридцять два, а також сiм куф горiлки й куфу судацького вина.

Побачившiї дочку iз запорожцем, Брус впав у пересердя, розбив карафу з горiлкою, нi за що обiзвав Перехреста сiчовим псом, а коли той, стрiпнувши чубом, у гнiвi оддав Брусовi крутi слова назад i хотiв пiти, вхопив за руку, посадовив на лаву поруч себе."Гордий", – подумав. Це йому подобалося й не подобалося. Гордий – значить, чесний, не покривдить Килiяну. Але може пiти наперекiр йому.

Проте його дужче вабила Лаврiнова чеснота. Може, через те, що не мав того нiколи сам. Покликав корчмаря й наказав йому принести повну карафу й налив собi та Лаврiновi по штофу, а Килiяну одiслав у велику свiтлицю, в якiй зараз не було нiкого. (Вночi там люду – як горошин у торбi, зайнятi обидва поли i навiть долiвка). Вiн довго розпитував Перехреста про Сiч, про нього, а коли Лаврiн одмовив, що казати про себе сливе нiчого, бо сирота й не знає роду – племенi, чомусь прояснiв лицем i частував вельми. Вони шинкували до пiзньої ночi, й Лаврiн добре впився, а таки пам'ятав, що Дорош сватав за нього Килiяну й тiльки вимагав, аби Лаврiн iшов у прийми. А куди ще мав повести молоду дружину Перехрест?! Хiба що на Дике Поле. Й було йому весело й чогось трошки страшно. Вiн почувався перед Брусом, немов роздягненим до душi, почував свою незахищенiсть, молоду дурiсть, а од Бруса не мiг одщiпнути й скiпкiї. Був у його руках, як ота ярмаркова лялька, що її смикають за шнурочки. Але чи не вперше це чомусь не ображало. Хотiв сподобатися Брусовi й не знав як. I чубом стрiпував уже лише за звичкою, а не од погорди.

Пробудившись ранком, подумав, що Брус наплiв сп'яна кошiв, але той налив по похмiльнiй чарцi – тiльки по однiй – i сказав суворо:

– Ти не забув нашої вчорашньої домови? Я свою Килiяну за князя мiг би видати. Не хочу! Тебе сподобав. Мине петрiвка, приїзди на хутiр. Та дивись, не пробалакайся нiкому. Бо тодi не бачити тобi Килiяни довiку. А може, й бiлого свiту.

Та дивна засторога трохи збентежила Лаврiна. I трохи розгнiвило те, що Дорош бiльше не пустив Килiяну з ним на ярмарок. Зiбрався того ж дня й виїхав парою сiрих у яблуках огирiв на хутiр.

А Лаврiн вернувся на Сiч, аби перечекати петрiв i спасiв пiст. Але серце не хотiло чекати, все було немиле, осоружне. Пости видалися довгими, як сирiтська зима. Ходив понад Чортомликом, а бачив Суху Тьму й себе з Килiяною на конi. Ловив на луках бурого й розмовляв з ним, йому здавалося, що й кiнь пам'ятає дiвчину. Чекання струїло серце. Воно було солодке й гiрке воднораз. Довгий пiст не вiддалив, не розмив нiжного виду, навпаки – мовби освятив, обсипав чистим i ясним сяйвом. Часом Лаврiновi здавалося, що Дорош посмiявся над ним, а сам примусив дочку подати рушники iншому. Але ж Килiяна не подасть. Нiкому, опрiч нього. Вона так i сказала на прощання.

Тiльки… Тiльки чого з ним так повiвся Дорош Брус?

Про Килiяну й про все, що з ним сталося, не розповiв нiкому. Лише… Марковi. Але Марко – це нiби вiн сам. Надто вiдтодi, як обмiнялися мiдними хрестиками й поклялися на шаблях на вiчне побратимство. Марко напросився поїхати з ним. Нехай свариться Дорош Брус. Вiн i так сваритиметься, що не дотримав строку. Мусить же Лаврiн мати не весiллi свого боярин. а. Та й Марко, напевне, сподобається Брусовi. Одначе ного чомусь немає. Обiцяв догнати на узвозi, а вже Старi Могили, а його не видно.

Й саме тодi позаду почувся тупiт. То таки був Марко. Низько пригнувшись до шиї коня, виставивши вперед списа, летiв, мовби мав зiтнутися з ворогом.

Хоч який замрiяний був Лаврiн, а, побачивши Марка, обвiшаного в'язками бубликiв, з нахромленою на ратище паляницею, розреготався.

– Клятий корчмар, – витер Марко шапкою обличчя, – трохи не догнав. Ох i пер. Й барильце з вином я таки впустив, – удавано скрушно чи справдi скрушно (хiба Марка розбереш!) зiтхнув. Маркiв Султан губив шматки пiни. Це був високий i красивий араб з тоненькими бабками й маленькою, головою.

А сам Марко Ногаєць – маленький i круглий, як гарбуз. Крутий у плечах, мiцний статурою, вертлявий, як дзига. Нiс у нього пиптем, очi вузенькi, неначе прорiзанi рiзачкою, й веселi та хитрi, часто усмiхненi. Веселять його вид i чепурнi невеличкi вусики, i ямочка на пiдборiддi, навiть родимка на лiвiй щоцi. Вiн чимось схожий чи на татарина, чи на цигана, й не тiльки виглядом, а й вдачею. Найбiльше вiн любить мiнятися – будь що на будь що, любить вертiтися там, де торгують кiньми, де зiбрався гурт людей. Йому аби була добра бесiда, товариство до якої—небудь картярської гри, а там уже перевершити його не мiг нiхто. Так думав Лаврiн. Карти мелькали у Маркових руках, як горiхи в бiлчиних лапах, казали, що вiн трохи й махлює, але нiколи не ловився. Безжурний i штукарний, кепкував однаково з iнших i з себе, й за це йому прощалося бiльше, нiж будь – кому. Лице у нього веселе, привiтне, нiс – готовий щомитi зморщитись од веселого смiху. Тiльки в очах помiж веселих iскринок iнодi висвiчувались якiсь iншi. Та губи мали звичку не смiятися, а мовби кривитися. Але зараз i вони трiпотiли весело, й лице Марковi пашiло, а в очах – слiпий дощ або метелиця.

Вони потоваришували давно. Власне, це Марко прикипiв напочатку до Лаврiна душею. Сталося це три роки тому. Хизуючись один перед одним, вони, сiчовi пiдпарубчаки, перепливали Чортомлик бiля самих порогiв. I одного разу Марко не зборов течiї, вона знесла його, i вiн завис на рогатому холуєвi. Нижче ж стримiли зуби Собачого Каменя. Лаврiн пiдплив до нього й кинув йому мотузок, а сам ледве одвернув од тих зубцiв, промчав у шумовиннi до Скарбної. Нi Лаврiн, нi Марко не сказали тодi й потiм один одному жодного слова – то було б нижче козацької гiдностi, але та течiя знесла водне їхнi душi, їхню приязнь. Вiдтодi заприятелювали. Як i iншi парубчаки, любили вечорами поблукати вiд куреня до куреня – десь почастують чаркою, цiкавою оповiдкою-, а десь замахнуться малахаєм. Лаврiн ображався, йшов прiч, а Марко дратувався, доки за ним не гналися з тим‑таки малахаєм. Але Марко вмiв i обдурити куренян, прикинутись овечкою, пiдлеститись й несподiвано викинути фортеля, од якого в сiчовикiв очi на лоба лiзли. Те не подобалось Лаврiновi, але Марко i його облещував й трiшки брав на глуз. Потiм Лаврiн прощав те, й вони мирилися. Лаврiн смiявся з Маркових дотепiв найщирiше, вiрив у його билицi – небилицi, й. либонь, через те й Марко уподобав його собi в дружбу дужче, нiж когось iншого з сiчових молодикiв. У нього ж бо друзi – в кожному куренi, вiн умiє ввiйти в нове товариство так, що хоч би й назавжди залишався з ним. Але вмiє Марко й пустити про кого – небудь турусу, та так, що всi в те повiрять, i розповзеться та чутка по Сiчi, мов короста, налипне на небораку – не одмиєшся. Кiлька разiв на тому ловився, курiнний погрожував одлучити його од людської честi, одначе прощав за веселiсть i шпетнiсть. Так само прощав i Лаврiн.

Марко має свою гординю – Султана. Приїхав на ньому торiк з ярмарку, казав – вимiняв у циган, але тому нiхто не йняв вiри. Бо де б знайшовся такий дурний цигащ що обмiняв би стрункого ара – баша на миршавого шевляга Чортика, уземка, котрого Марко ледве вигоїв од корости. Шерсть на ньому й далi росла погано, а весною, коли кiнь линяв, на животi в нього проглядала лиса, нiби вибрита, шкiра. А в Султана тонкi, сухi ноги, тонкий храп, чутливi вуха, вiн так i рве з рук повiддя, так i грає пiд вершником.

Лаврiн помiтив, що од того ярмарку щось змiнилося в товаришевi, одначе що саме – вловити не мiг, а сам Марко нiчого не розповiдав.

Низенький Ногаєць поглядав зi свого громака на Лаврiна згори вниз. Його араб потягнувся до Лаврiнового Коршака, але той, норовистий i злий, прищулив вуха, куснув жеребця за холку. Парубки, бач, приятелювали, а їхнi конi – нi. Султан пирхнув, затанцював по краю дороги, й Лаврiновi довелося торкнути свого коня острогами, щоб не вiдстати.

Вони наздогнали загiн i збочили лiворуч, аби не ковтати руду кушпелю, котра висiла в повiтрi. Так їхали якийсь час. Широка дорога понад Днiпром то збiгала на пагорби, то спадала вниз, беручись угору, вони бачили зеленi плавнi й сiро – жовте зарiччя. Обiч гостинця – могили й могили, давнi, порослi колючими бур'янами, обпаленi сонцем. Нiхто не вiдав, чиїми кiстками так густо встелено той шлях. З могил злiтали степовi орли й, кружляючи, вiдлiтали в степ.

Ой там, в степу, при дорозi,

Шумлять – гудуть дрiбнi лози.

Ой там молод козак блудить,

Пiд ним сивий коник нудить, —

виспiвував козак Рябуха голосом хоч i не вельми гарним, зате дужим. Спiв вплiтався в степ, линув над кушпелею, i козаки слухали не перебиваючiї. I слухали орли, ширяючи в високостi. Степ пахтiв торiшнiми полипами, дроком, волею. Козаки нiколи не говорили мiж собою, що цей степ може родити пшеницю. Вони вiдали про те, але й знали, Що плугатарство тут заснуло в далекiй далечi пам'ятi, навiть не їхньої, а багатьох поколiнь. Степ iснував для того, щоб доганяти i втiкати, заступити справжнє поле, на якому ще виростають пшеницi i дiти. їхали тюпака i риссю – коней не морили, бо дорога далека.

Аж ось дорога розчахнулась на двi, ширша пластала понад Днiпром далi, на Нижнiй Перевiз, вужча повертала в степ. Й одразу пропали плавнi, в обидвi руки слалося Козацьке Поле, вже трохи порудiле од спеки, пустельне о цiй полуденнiй порi. Та пустельнiсть хапала за душу, степ навiвав нудьгу й утому. Та не такий Марко Ногаєць, щоб нудьгувати. Позаду всiх, глибоко позасовувавшiї у великi дерев'янi стремена ноги, важко погойдувався у сiдлi козак Кирило Кайдан. З вигляду грiзний i сердитий – у пiвлiктя вуса, волосся густе, як верболiз при повнiй водi, чорнi очi в сталевих цятках, – насправдi ж добрий i незлобивий, мов дитина. Кайдан – високий i дебелий, i кiнь пiд ним важкий: копита – як чавунцi, ще й трохи кумедний, чорно – гнiдий, а на черевi – бiла латка. Опустивши велику голову, кiнь теж дрiмав. Марко пiдкрався до рябопузого й в один мент прив'язав до хвоста бублика. Кiнь пробудився од дрiмоти, струшуючи шкiрою на холцi, замахав хвостом, i бублик замиготiв у повiтрi. Кайдан прокинувся од реготу, довго не мiг нiчого второпати, а коли побачив бублика, обурився й погнався за Марком. Той утiкав, ловко правуючи мiж козакiв. Кайдан хотiв дiстати його ратищем, але тiльки збив з Маркової голови шапку, але той упiймав її на лету. Пересмiялись i перебалакали, а далi втома знову налягла на плечi. Степ курiвся сiрою млою, обрiй заколихував, i вже дрiмав не один Кайдан, а половина команди. Конi йшли ступою. Хуркнула з трави хохiтва, прудко замахала крилами, аж зарябiло в очах, блиснула чорно – бiлим намистом на шиї, – то був самець у розпалi шлюбного шалу, – i впала в трави. Шукай – i з собаками не знайдеш. Козаки провели її полiт сонними очима.

Дорога розтанула в травах. Це вже була не дорога, а примiтна лише козакам звивиста стрiчка, якою проїжджали аргатали або проходила козацька партiя. Трави не витоптувалися до кореня, тож були густiшi, ситiшi, одначе приземкуватi, бур'ян рiс рiдко, й менше траплялося тут кротовин, байбачих та ховрашиних нiр.

Лаврiн i Марко знову їхали позаду. Марко пристав до ватаги самочинно, й хоч не в звичаї козакiв доправлятися, хто куди їде, одначе краще не мозолити осавуловi очей.

Лаврiн думав про Кнлiяну. Вона десь там чекає на нього. Й усмiхався сам до себе. Його обiйняла млосна хвиля, вiн дивився на дiвчину у власнiй уявi, знову й знову бачив її над Сухою Тьмою, й од того спомину горiло тiло й було йому соромно та солодко.

Про Килiяну думав i Марко. Одначе вiн би й пiд шибеницею не зiзнався в цьому. Просто кортiло йому побачити ту дiвчину. Лаврiн часто розказував про неї, а вiн слухав, i вона поставала перед його зором. Лаврiновою рукою брав її за руку, його ж пальцями погладжував чорнi дугастi брови. А може, то вже були й не Лаврiновi руки? Не Лаврiновi пальцi? Й не Коршак, а Султан нiс її через Суху Тьму?

Таки Султан. Виносив з чорної, як бездонна криниця, ночi й мчав її та Марка веселим ярмарком.

"Щасний Лаврiн", – думав Марко. Бажав товаришевi долi й зi страхом почував, що це йому важко. Маленький чорний шулiка дзьобав йому в самiсiньке серце. Невiдь – чому, адже любив Лаврiна. Готовий офiрувати йому всiм, навiть життям.

Й тодi ж прокрадалася думка: чи ж усiм? Ранiше сонце свiтило їм однаково. I вiн справдi був готовий офiрувати Лаврiновi. Навiть накликав у мислях на Лаврiна нещастя, щоб затим мчати на виручку. I тодi Лаврiн променив йому сiрими очима, дякував. Гордий Лаврiн, що й не перед кожним курiнним скидав шапку, вклонявся Марковi.

Лаврiн – збагненний i незбагненний Марковi. Вiн ним трохи зачудовувався i трохи пiдносився над ним у думках. Разом росли. разом тинялися бiля погаслих кабиць, ганялися за Шайтаном, в один день стали молодиками – їх записали до куренiв i почали навчати бойвої козацької справи. Лаврiновi допомагав, скiльки мiг, дядько, але Перехрест нiколи нiчого не споживав сам, дiлився з Марком та iншими хлопцями. Потiм Лаврiновi знову поталанило – взяв його кошовий за джуру. Аби таке йому, Марку, то нiчого лiпшого й не треба. Лаврiн же навiть трохи гордував тiєю службою. Й не зажив там надiї на який iнший уряд. Навiть має серед старшини немало вороженькiв. Марко сам такий: прив'яжи до верби – одгризеться, але ж буває, що не хочеться лягати спати без вечерi, треба й схилитися, треба догодити – повеселити курiнного, кухаря, затанцювати на батозi чи заспiвати по – циганськи. Й тобi дадуть пусту, пустять вишкребти казана.

Десь глибоко в душi Марко вiдгадував, що та Лаврiнова погорда є зовсiм не погорда, а вiдомств за старцiвське дитинство i певнiсть, що дiйшов, зросту й сили – бiльше покривдити себе не дасть нiкому; вiн, Марко, такої певностi не мав, за неї любив Перехреста й трохи заздрив йому. В усьому iншому Лаврiн – неначе дiвчина. Його душу легко сполохати бридким словом, вiн гидливий, i над тим Марко часто кепкував; з сором'язливостi й ота Перехрестова погорда. Вiн зодягався в неї, як. у сталеву кольчугу.

Найкраще їм бувало, коли влiтi Лаврiн одпрошувався у Сiрка й вони удвох з Марком брали малого човна та поселялися на кiлька днiв десь на недалекому островi. Збирали чаїнi та качинi яйця, ловили малим волочком рибу, купалися. Жили в куренi з гiлля та очерету, запливали в очеретянi нетрi, вилазили на найвищi дуби. Все те – в доброму змаганнi, в щирiй приязнi. Вночi прокидалися од моторошного реготу сови, вдавали один перед одним байдужiсть – випробовували себе. I мрiяли. Про чати на Козацькому Полi, про походи на Крим. Звiсно – в однiй командi. Там, серед плавнiв, Лаврiн та Марко й самi були як молодi звiрки, такi ж прудкi й дикi, чiпкi й гiнкi – в одну мить могли видряпатися на височезне дерево, пiрнути в воду й виплисти десь в очеретi, пожувати його солодкий корiнь чи з'їсти по сирiй рибинi.

Вони були крихiтною часточкою плавнiв. Проте Лаврiн був трохи iншою, анiж Марко, часточкою. Лаврiн жив з ними одним життям i любив їх споглядати. Вiн любив їхню сумовиту красу – чомусь з усього найсумовитiшу. Його тривожив дощ у плавнях, лiлеї в затишку, осiннi верби, що тихо ронять на плесо схожi на човника листочки. Вiн милувався летом самотнього ворона, коли той викруглював дивовижнi чаклунськi кола, й вiдтавав душею бiля диких каченят – малесеньких, пухнастих грудочок, що, смiшно хилитаючись, бiгли до води. Потайки намагався намалювати (фарби випрохував або купував у монастирського богомаза) й вербу, i каченят, одначе те в нього не дуже виходило, тож не показував своїх малюнкiв нiкому. Бо Марко вже й так пiдкепковував над ним; задивиться Лаврiн на зграю рибок на бистрi або на пружечок сонця, що тане серед очеретяного волоття, а Марко тим часом або хвоста йому хмелевого причепить, або при гуртi вимаже сажею вуха чи й просто вiзьме на висмiхи.

Й через те Лаврiн пильно приховував той триб сбоєї душi, стндався його, бо й справдi, хiба мусить кортiти козаковi малювати пiвнi та ружi? То з руки тiльки дiвчатам, а якщо вже щось малювати, то конi та думбаси, пiвонiї ж та пiвники тiльки так, для забавки.

Лаврiн не помiчав, як пролiтали днi, вiн би й зовсiм не вертався на Сiч, а Марко починав нудьгувати. Лаврiн – найближчий Маркiв товариш, але Марко й з iншими молодиками водив дружбу. Здебiльшого Лаврiн не мiг прожити без Марка й дня. Iнодi починав ревнувати. Здавалося б, мало бути навпаки. Лаврiн i вродою вдатний, i у вiйськових вправах спритнiший, i грамотнiший. Ще й увесь на виду, душа, як i кунтуш, розстебнута на всi застiбки, ходять вiн навпрошки, а коли перечiпається, тiльки дивується. Цим трохи схожий на отамана. Той перебрiв огненнiї рiки, а обдурити його в справах домашнiх, житейських може й дитина. Потiм сам здивується власнiй наївностi й тому, що так легко дався на пiдмову. Марка ж обвести кругом пальця не вдасться нiкому. На днi його душi зачаїлася жарина недовiри, вiд якої зайнялася iнша жарина – хитростi. Либонь, їх i закинула туди лиха доля, вона котила його з високого горба, через байраки i терни. Лаврiна он прикохав сам кошовий отаман, а йому, Марковi, щоб добутися до гуртового казана, доводиться або пролазити попiд руками, або хапати через голови. Змушений був i вiдманювати когось вiд казана й при тому дивитися чистими очима. I починав ненавидiти тих, хто при казанi. А потроху – i всiх iнших. I почував маленьку зверхнiсть над ними. Й над Лаврiном також. Тонко пiдмiчав людськi вади i вмiв їх лицедiйськи передавати. Багато знав про потаємний свiт людської душi й просто про свiт, найперше про Сiч – що i в якому куренi сталося минулого дня, про що говорили значнi козаки на крузi, звiдкiля прибули посли i хто їх приймав у вiйськовiй канцелярiї.

Коли вони вдвох, Лаврiна мало вабили парубоцькi грища, кiннi перегони, всiлякi змаги. Серед сiчових молодикiв iснувало запекле суперництво – скочити на необ'їждженого коня, переплисти Днiпро на порогах, схопитись "навхрест", або "попiдсилу". Марко сам до тих змаг не вдатний, одначе володiв неперевершеним умiнням звести в герцi – задирачцi iнших, Лаврiн волiв випробувати себе на тих же порогах наодинцi, не любив виставлятися на миру. Так вони й жили, i всi трохи дивувалися їхнiй дружбi, але їм до того було байдуже. А потiм у Лаврiновому серцi з'явилася Килiяна. Й Марко мовби вiддаленiв, але тiльки ледь – ледь. Затинаючись, червонiючи, Перехрест гаряче й захоплено розповiв Марковi про Килiяну. Марко зрадiв щастю товариша. А сам прийшов у курiнь, i стало йому чомусь сумно.

… Марко клiпнув очима, оглянувся. Хiба вiн не радий Лаврiновому коханню? Щирому i свiтлому, якого, мабуть, нiколи не матиме сам. Чи ж його, татаркуватого, полюбить така дiвчина, як Килiяна?

Донедавна про це не думав. Сам мiг осмiяти будь – чий гандж. Коли допiкав кого до живого, аж нiби почував радiсть. Пiдводив кого пiд курiнного – й щось пощипувало в душi. Знав i те, що нiхто не виплете: зi слiв так тонко сильця, як вiн, не вхопить швидше за нього чужої мислi, не розплутає її на стьожки. Йому часто казали: аби здобув грамоту, мав би поважний писарський уряд. Але казали так немов: на посмiх. Бо ж бачили в ньому штукаря, мартопляса. Й тодi в ньому щось пiднiмалося до важкої образи, яку мусив гамувати. Адже, опрiч усього, отако, штукарем, легше жити. А сам бачив, що не дурнiший не тiльки за осавула свого куреня, а й за курiнного. З порадами ж не поспiшав, тримав їх при собi.

Нелегке то було життя, але сподiвався на якийсь неймовiрний талан, сподiвався, що виб'ється нагору, твердо вiрив у це. Iнодi у замрiї уже й дивився з тiєї гори на iнших. Знав напевне одне: вибившись наверх, допоможе й Лаврiновi.

А в Лаврiна таки глузду не повен казан. Бо ж хотiв покинути кошового, пiти в курiнь. Простим козаком. Всi попереднi джури – хорунжими, осавулами, декотрi мають свої зимiвники. Випросили виморенi чи вигубленi татарином господарства. Марко гадав, що й Лаврiн чогось допне собi. А бiля нього, либонь, покористається й вiн.

Лаврiн доп'яз собi кiлькох недругiв, i Марко мусив на людях триматись осторонь од нього, аби не накликати на себе чийого – небудь гнiву. Перехрест має заступництво, а вiн тiльки дублену шкуру.

Доля несподiвано розiслала перед Лаврiном бiлий сувiй, а Марко залишився на чорному тирлi. Й було йому сумно та скрушно. Й хотiлося зробити щось таке… Чимось здивувати всiх. Вигадати щось кабешне або й зле. Але нiчого не придумувалося. Марко давно знає, що свiт – вiн недобрий i хитрий, що люди не такi, якими виставляють себе, що кожен пряде свою ниточку й намагається захопити для неї якомога бiльше куделi, а то й присукати до своєї ниточки ниточку сусiда. виплести мережу, якою впiймати все, що трапиться. Неждано – негадано Лаврiновi, який нiчим для себе не клопотався, доля дала в руки барвисту ниточку, не ниточку, а цiлу крайку, Марко ж залишився з порожнiми руками. Марко вiдчув: з тої хвилини, як вiн дiзнався про Лаврiнове щастя, щось зрушилося в ньому. Став понурим i дратiвливим, все бiле й зелене в серцi перецвiлося в чорне; незлобивий кпин обернувся в насмiх, захоплення – в заздрiсть, заздрiсть – в обмову. Це помiчав сам i не мiг нiчого з собою вдiяти. Бажання похизуватися, здивувати iнших жило в ньому й далi, але й воно одмiнилося в барвi. Проте нинi степ, далека мандрiвка i якесь неясне вiдчуття, якесь сподiвання навiяли йому в груди колишньої легкостi та веселостi.

– Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, – почав Марко плести кошi. – Вона була завбiльшки з коня. Як побiгла, аж земля задвигтiла. Пiд'їхали, а там двадцятеро яєць. I кожне завбiльшки з цебер…

– Дрохва по двадцятеро яєць не несе, – сказав Кайдан.

– Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не вiриш. Вiн ще сказав: от би пiдсипати, щоб вилупилися дрохвенята. А я йому – давай пiдсиплемо.

– Ну? – недовiрливо закопилив губи Кайдан. – Пiд кого б то?..

– Так само й Мжичка засумнiвався. А я йому: пiд Кайдана Кирила. Спить вiн без просипу, може, й висидить.

Козаки реготiли, Кайдан також.

Обiдали в Рубановiй залозi. Всi на Сiчi знають: смачнiшої, як з криницi Рубанової залоги, води немає в усьому степу. Вона пахне чебрецем i дикою м'ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока, бо залога стоїть на горбi. Залога вельми вкгрунтована, хоч i невелика – сажнiв по двадцять у кожен бiк. Але рiв глибокий, i високий вал, i палiсад мiцний, дубовий, о дев'яти гарматках i тридцяти бiйницях, i ворота подвiйнi, оббитi залiзом. Бiля валу – височенна "фiгура", а на вершечку вплетений лозовий кiш, з якого зорить у степ козак. Кiлька роз'їздiв пильнують понад Сiрим i Мрячним байраками. Всього в залозi стоять постоєм сiмдесят два козаки. Залога затiсна для такої кiлькостi людей, – частина з них ночує на другому поверсi куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), – через те в стiнi валу викопано двi чималi землянки. Служба на постої нудна, обтяжлива (хоч це й наближчий до Сiчi постiй), тут радi новiй людинi, дозорцi довго не хотiли вiдпускати пана Амбросiя з козаками, частували холодною юшкою з карасiв, студеною водою з криницi, аж поки Амбросiй рiшуче взявся за шапку й наказав своїм козакам сiдлати конi. Незабаром залога i "фiгура" згинули в сiрому маревi. Й знову не тронутий череслом степ облiг з усiх бокiв. Тут буяли бур'яни i трави, падали й iзтлiвали, а по них спиналися новi, i так рiк у рiк – столiття, вiки. Той самий жовтий буркун i шорстка тирса, немов вони й не вмирали нiколи, немов цвiли й гойдалися од тих днiв, як почало свiтити сонце. I той самий каня висiв над степом, i той самий байбак свистiв бiля нори.

Нудно козаковi в степу. Майнув на обрiї табунець сайгакiв i розтанув у травах. Вiковiчнi трави котили вдалеч вiковiчнi хвилi, й пахло од них старими медами. Вiтер пiднiмав хмари жовто – зеленого пилку, й тодi затуманювалося сонце, а конi пирхали й збивалися з кроку. Доцвiтали дрок, горицвiт, дев'ясил, буркун i медунка, всi вони пахли медами й цвiли жовто. Майже всi квiти в степу величаються тою барвою, тiльки катран та га'лючник додають бiлої, а шавлiя – синьо – фiолетової. I вiд того i в очу в козака жовто, й жовтими здаються небо та далина.

На обрiї стояли високi, схожi на козацькi шапки, хмари, ще й кучеряво – бiлi, козаки їхали на захiд, хмари – шапки пливли на схiд. Козаки проводжали їх очима.

Любить козак степ! Вiн i сам того не знає; так любить, що й жити без нього не може, – квiтнуть у його серцi воронець i грицики, й ширяють там пiдорлики, i чаєчка в'ється в мислях, спогадає вiн їх i осягне до кiнця свою любов, коли ляже на смертному одрi десь у далекому селi чи слободi (рiдко кому з них таке випадає), i затужить його душа, й рвонеться – вже вiльна, без тiла – понад долинами i вибалками, квiтами i травами, i оселиться десь на високiй могилi. Зустрiчатиме й проводжатиме козацькi чати, але вже мовчки.

Повернуло на вечiр, прогiрклий до дна полинами день спадав на землю жовто – сiрою iмлою. Двоє пiдорликiв по крутiй дузi бралися у ще не вичахле небо – облiтали перед сном свої володiння.

Ночували козаки в неглибокiй балцi бiля криницi. Примiтне, знане мiсце. Цього лiта вони ночували тут, либонь, першi: вода в криницi була чорна, застояна, нежива. Лаврiн розсiдлав Коршака, поплескав по шиї долонею, аж бризнула пилюка, – к iнь одразу бухнувся на землю й почав качатися, по – собачому пiдiбгавши ноги. Так качався тiльки вiн; Султан – важко перекидався з боку на бiк, збиваючи копитами пiд корiнь трави, а потiм ще довго лежав, немов роздумуючи, вставати йому чи нi, а Коршак скочив на ноги враз, обтрусився, але якийсь час не йшов пастися, а косував на господаря. Лаврiновi конi йдуть до рук. Навiть чужi. Є серед них такi, що нiкого, крiм господаря, до себе не пiдпускають, а якщо козак вискочить на хребтину, стягне за ногу й копитом ударить, може забити й на смерть, проте Лаврiн легко укоськував найхарапудистiшого румака. Козаки казали, що Лаврiн знає таке слово, й вiн того не заперечував, бо почував у своїх руках, у собi самому якусь дивовижну ласкаву силу, ласкаву впевненiсть, якiй легко, хоч i з дрожем, корилися конi.

Все ще не спускаючи господаря з ока. Коршак пiшов попаски до табуна, а Лаврiн, вичерпавши з козаками до дна воду, чекав, поки натече свiжої. На трiскучому, з кураю, вогнищi гуртом варили кулiш й одразу ж по вечерi вкладалися спати, аби засвiт продовжити путь.

Тiльки Лаврiну не спалося. Йому увесь час здавалося, що на нього хтось дивиться, розплющував очi й бачив над головою лампади зiр, що мерехтiли в безоднi неба. Може, це вони дивилися на нього?

Врештi стягнув з себе кирею, пiдвiвся. Козаки спали, вклавшись кружка довкола кущика лози, пiд яким поблискувало свiтле око копаночки.

Копi паслися тут же, в долинцi, iнодi чулося важке гупання – кiнь перестрибував стриноженими ногами, пофоркування, нутряне зiтхання. На пiвденному схилi балки чорнiла постать козака на чатах. Лаврiн пiшов до нього. То був Кайдан.

– Йди спати, – сказав Лаврiн. – Менi однаково не спиться.

– Мед – пиво сниться? – Кайдан тихенько засмiявся. – Чи болить щось?

– Нiчого не болить.

– Ну, тодi гуляй. Тiльки не пускай з балки конi.

Кайдан поспiшливо, – боявся, щоб Лаврiн не передумав, – почимчикував до стану. А Лаврiн порахував конi й побрiв з балки нагору. Зупинився. Перед ним мрiв степ, неначе приворожений мiсяцем. Якийсь чар упав на нього, чи сам умiв чаруватися – лежав безшелесне й тихо, аж було чути, як наливаються соком трави. Спало все: кожна травиночка, кожна бадилиночка, кожна квiтка, тiльки зорi не спали, стерегли в травах вiчнiсть. I зблискував над обрiєм серпик мiсяця, здавалося, хтось збирається вижати степ i не одважується. Пахло дроком i буркуном, i ще сотнi запахiв плавали над степом. Лаврiн стояв у них, неначе на днi озера або моря. Зорi, й трави, i серпик мiсяця, i тихий, як подих немовляти, сон.

Одначе спало не все. Майнула проти зiр тiнь i пропливла бiля самих Лаврiнових нiг – пролетiла степова сова. Нез'ясненна тривога оповила Лаврiновi груди. Вiн зрозумiв: це вона дивилася на нього потайними очима, вона не давала спати. Серце млiло, серце щось вiщувало – не тiльки омрiяну зустрiч вiщувало воно, а й щось незнане, невiдоме. Життя – то i є невiдомiсть.

Спробував виборсатися з тих невидимих тенет, оглянувся довкруги. Одначе думцi нiкуди було сховатися, нi за що зачепитись. Степ i зорi, зорi, й степ, i сон, який панував тут од першого дня сотворiння свiту. Бездонна нiч, i вiн посеред неї… I свiт… Що ж таке свiт?.. Який же вiн дивовижний та гарний. I легкий. Боже, як гарно жити в свiтi, яку благодать сотворив ти… Ще й дав менi можливiсть спивати його, як найкращi меди. За вiщо ти менi це дав? Хто я такий? Чи зможу бути достойним твого високого дару i твого помислу? Може, до кiнця й не зможу, але намагатимусь прожити так, щоб на моїй душi не було жодної брудної пяти. Не покривджу сиротину, допоможу калiцi. Не даватиму попуску собi. Бридуватнму поганим словом. Вiдчував у собi приплив чогось нового, високого. Нiколи ще не сягав у такi глибини степу i власнi глибини. Вiдчув себе у злагодi з безкiнечним степом i небом i подумав, що оця нiч, степ i небо це мовби той берег, од якого одштовхується i з яким прощається, вiн прощається з легковажнiстю i безжурнiстю, вступає в iнше життя, яке йому рiшуче не вiдоме, але яке теж прекрасне. Вiн уже сам був iнший, новий, нiжнiший i суворiший, просив у неба благословення, а воно мовчало.