Текст книги "Біла тінь"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

Йому захотілося їсти, він підняв фанерну накришку погрібничка праворуч від входу й дістав бідончик з молоком, яке купив у тіток з Літок. Тітки приходять сюди щоранку, окрім молока, приносять свіжі огірки, помідори, картоплю, а також яблука й груші. Він налив у велику пластмасову чашку молока, поставив її на столик, а сам зайшов у намет за хлібом. На тумбочці стояло кругле дзеркало, він мимоволі подивився в нього. На нього глянуло незнайоме обличчя з різко окресленими великими губами, тупими кутами вилиць і глибокою ямкою на підборідді. Бороду він поголив три дні тому, не міг звикнути до безбородого обличчя і мимовільно тягнувся до дзеркала. Він повернув дзеркало іншим, збільшувальним, для бриття, склом, але тепер губи видалися надзвичайно великими і ямка на підборідді дуже глибокою.

Він не любив свого обличчя – не те щоб не любив, ніхто не може гребувати собою, – але колись давно упевнив себе, що воно негарне, і не знаходив утіхи в самоспогляданні. Кинувши зверху на дзеркало рушник, одламав добрий шмат паляниці й сів до столу. Почав їсти, дивився на річку, що вже добряче зміліла, на зелене заріччя з темною гривкою лісу на обрії, а думав про свого «Москвича», тільки тепер уже зовсім інакше. Йому згадалося, як два місяці тому, довідавшись, що має незабаром одержати машину, вихимерював в уяві свій перший виїзд. Він поставить її трохи нижче інституту, сидітиме за кермом і, дочекавшись, коли вийде з воріт Неля та піде до тролейбусної зупинки, хвацько промчить повз неї, загальмує, прочинить дверцята й скаже: «Баришня, вам куди?» або: «Сідайте, провезу з вітерцем». Він поводитиметься бадьористо, трохи нахабно, як поводяться з вродливими дівчатами молоді таксисти, казатиме їй банальності, як‑то: «Вперше доводиться підвозити таку красиву дівчину», – і вони обоє сміятимуться з того. Впіймавши себе на тому, що ще й зараз розвиває те, тепер уже остаточно мертве видиво, Борозна нахмурився, відсунув чашку з молоком. І раз збляк у думці автомобіль, відсунувся кудись далеко, і навіть не хотілося до нього йти.

Його похмуру думку перерізав гуркіт «ракети», вона пролетіла по річці, здійнявши віяло бризок і збуривши воду до самого дна. Він мимоволі подумав, як у тому гуркоті, в тому шумовинні ще тримається риба. Чи й вона міняє свої тисячолітні звички, пристосовується, як пристосовуються люди до того, чого навергали своїми ж руками, чи просто вона глуха до всього й живе завдяки отій своїй глухості й здатності не втягуватись у закручений людиною вир?

Ні, вона не може не втягуватись у ту кручію. Туди втягується все. І насамперед людина. Вона закручує вир і сама ж пливе в ньому. Це вже, мабуть, і не залежить од неї. Це мимовільний її плин, її рух уперед. Вона тільки тлінна частка вічної субстанції, яка саморозвивається, ще й намагається осягнути саму себе. І тут, звичайно, існує суперечність. Борозна вловив її давно, проте ніколи не міг осягнути до кінця. І це його мучило. Він не любив нічого невнзначеного. Навіть якщо це була зовсім випадкова думка.

За тими думками, які він міг розмотувати нескінченно, й здебільшого розмотував, вишукував собі дедалі нові й нові запитання, за скрекотом «ракети», яка долала сусідній закрут Десни, Борозна не почув, що його кличуть. Він тільки тоді підвів очі, коли дядько Гнат, сторож бази, підійшов до самого столика.

– Там вас зове по телефону якась женщина, – неприязно сказав він. Неприязно, може, тому, що Борозна ще жодного разу не пригощав його горілкою, не сплатив «вступне», а може, просто заздрив його силі, його міцним біцепсам, машині, тому, що йому дзвонить молода жінка. Він дивився в очі Борозні нахабним поглядом, мабуть, усе ще сподіваючись, що той скаже: «Зачекайте мене тут». Але Борозна не сказав. Він ніколи не пригощав алкоголіків. А від давнішніх мешканців Бережка вже знав, що дядько Гнат гіркий, нікчемний п'яниця, через те й не тримається колгоспу, що й до їхньої бази приліпився тільки через те, що науковці – люди непрактичні й щедрі: того перевезе на той бік човном, тому продасть десяток черв'яків, а ще комусь місце, де ловиться риба, й на кожен день має пляшку. Щоправда, зараз Борозна чи й думав про те. Він був вельми здивований, що його кличуть до телефону. Хто б то? Адже в нього ні родичів, ні друзів, та й нікому він не казав, що їде на Бережок. Здається, сказав тільки Марченку.

Так мислено говорив самому собі, щоб не розчаруватись, бо відчував, що хвилюється, що щось у ньому радіє цьому дзвінкові. А увесь його холодний і тверезий розум, вся логіка думок, за якими звик жити, заперечували те, на що мимоволі сподівався.

Намагаючись не видати хвилювання, він підвівся й запитав:

– Телефон де, «у кают – компанії»?

– А де ж іще, – буркнув сторож і, грузнучи по кісточки в піску босими ногами, підкачаними до колін холошами штанів, почав спускатися до води.

А Борозна, як був у трусах і майці—сіточці, вузенькою піскуватою стежечкою, що звивалася між верболозових кущів, подався до «кают – компанії». «Кают – компанією» хлопці називали великий дощатий хлів, у якому стояв телевізор, маленький більярд, а також шафа з дрібним спортивним інвентарем – ракетками для бадмінтону, шахами, доміно. Тут, як і скрізь, де тільки оселяються люди, уклався свій маленький світ: був свій «король» більярду, чемпіон із шахів, найудатніший рибалка і найбільший рибалка – брехун.

Борозна, тому що до «кают – компанії» майже не ходив, заблудився в плетиві стежок, потерпаючи, що там не стануть чекати, рвався через кущі. Він розірвав майку, подряпав руки, та коли вбіг до хліва, побачив, що трубка на тумбочці ще чекала. Він ухопив її, але якийсь час лише важко сапав і аж потім зміг видихнути:

– Борозна слухає.

Мабуть, там, на другому кінці, не впізнали його голосу, бо перепитали:

– Це ви, Вікторе Васильовичу?

І в ту мить він зрозумів, що то Неля. Серце шалено закалатало йому в грудях, він відчув, що його заплеснула гаряча хвиля радості й тривоги і, вже не думаючи про те, що надто бурхливо виявляє їх, закричав:

– Я, я, це я задихався. Біг од свого намету. Я слухаю вас, Нелю.

Зелена пластмасова трубка мовчала. Борозна нетерпляче переступив босими ногами в піску (тут не було підлоги), переклав її з лівої руки в праву. Йому здалося, що їх роз'єднали, і в цю мить він пригадав, що Неля Рибченко вже теж у відпустці й має кудись виїхати, й страшенно злякався, що більїве ніколи не почує її голосу. Він дмухнув у трубку й запитав хрипким голосом:

– Ви мене чуєте?

– Чую, – сказала Неля. – Я подзвонила вам, Вікторе Васильовичу, щоб подякувати за те… за те, що ви зробили… Для нашого шефа. Для нас усіх…

Її голос теж тремтів, і він чув це. Але він чекав інших слів, бодай якогось рятівного колечка, якоїсь зачіпки і, бачачи, що може не дочекатися, сам рвонувся назустіч.

– Нелю, ви розумієте, не в тому суть. Для мене й для вас.

– Чому ж не в тому, – перебила його Рибченко. – Якби ви навіть щось зробили, цим вам пробачається…

– Я не хочу пробачення, – тепер уже перебив її він. – Я не хочу прощення. Я хочу віри. Тільки віри… І тоді, тоді… Нелю, ви вірите мені?

– Мені так хотілось вірити, – долинув до нього тихий Нелин голос.

– І ви не могли? А зараз – можете?

Неля мовчала.

– Не мовчіть же! – крикнув він і враз збагнув, що нині щось сталося або ось – ось має статися, адже інакше б вона не сказала про ці сподівання в минулому часі.

– Звідки ви дзвоните? – запитав він.

– Од кас Аерофлоту, – сказала вона. – Через сорок хвилин відходить автобус у Бориспіль. Я їду на Кавказ. Ми вже ніколи нег побачимося. Я хочу попрощатися з

вами.

«Ну от, – тужно подумав він. – Усе. Тепер уже остаточно».

Але в наступну мить інша думка, швидка й бурхлива, пробилася через каламутну хвилю розпачу, і він уже не слухав Нелю, а посмів виказати те, що, почував, стало потребою всього його життя.

– Нелю, ви не поїдете, я не пущу вас.

– Ну, це…

– Хлоп'яцтво? Я не те сказав. Ви не від'їжджайте. Я буду на площі Перемоги… – він на мить запнувся, підраховуючи в думці, – через півтори години.

– Ні, Вікторе Васильовичу, – сказала вона. – Та й мій багаж уже поїхав у Бориспіль.

Він відчув, уловив серцем кволість і нетвердість того «ні», він зрозумів, що коли побачить її зараз, то до кінця розтопить снігову хмарку недовіри, й Неля назавжди залишиться з ним.

– Може, це навіть краще, – гукнув він. – Я зустріну вас у аеропорту. Зустріну неодмінно. Ви мене зрозуміли?

– Зрозуміла, – сказала вона, хоч, очевидно ж, не могла збагнути, яким робом за такий короткий час він добудеться до аеропорту.

Борозна біг до намету й ще раз гарячкове підраховував хвилини: «Доскочити до дороги – десять хвилин, од повороту до Ленінградської площі в Дарниці – сорок, найбільше п'ятдесят, звідти до Борисполя… Все одно я буду в аеропорту раніше від автобуса. Навіть якщо трохи загаюся на лузі – натисну на трасі до Борисполя, траса там – як стріла», – мелькнуло в думці.

Він одягнувся за півхвилини. Рвонувся з намету – вернувся назад: забув посвідчення водія, ще через півхвилини був на лузі. «Москвич» стояв, поблискуючи синіми, як морська хвиля, лакованими дверцятами та крилами. Сонце просвічувало наскрізь скло заднього ліхтаря, і здавалося, Що там горить лампочка. Це він відзначив мимохіть тільки тому, що такого не могло бути, – акумулятор відключений.

Підняти капот, одягнути клему – теж півхвилини. Не переводячи швидкість в нейтральне положення – стояла на першій, витиснув зчеплення й повернув ключ запалювання. Проте звичного гудіння не почув. «Очевидно, погано притиснув клему», – подумав, вискочив з машини, підняв капот і попідтягував гайки на обох клемах. Знову сів у машину й повернув ключ запалювання. З того, що навіть не почулося характерного клацу під капотом, зрозумів, що справа не в клемах. Скосив очі на стрілку амперметра й побачив, що вона лежить на крайній точці під позначкою «мінус». Отже, струм не поступав на стартер. Ця мить була найстрашнішою в його житті. Страшнішою, ніж та, в яку довідався, що його обмовили як анонімника. Вона перекреслювала все. Його надію, його любов, його воскресіння. Одна іскра, випадкове замикання, одна нікчемна дротина, що притулилася до чогось і передавала струм не туди, куди треба… Шарпнути її, роз'єднати…

Борозна ще мало тямився на машині, але взагалі на техніці трохи тямив. Він здогадався, що всьому причиною те, що він помив водою мотор. Вода попала десь під клеми й замкнула їх.

Залишивши запалення увімкнутим, Борозна схопив заводну ручку й спробував завести «Москвича» нею. Але поки вставляв ручку в гніздо, почув запах паленої гуми и побачив дим з – під капота. Притьмом вимкнув запалювання й підняв капот. Димів дріт високої напруги, що вів од акумулятора до стартера.

Борозна відчув, як йому в грудях мовби вибухнула гаряча куля. У нього пашіло обличчя, пашіла шия, той вогонь на мить паралізував його, здавалося, в ньому самому поперегоряли якісь клеми. Він усе розумів, але нічого не робив. Перешкода була така дрібна, аж не вірилося, що вона може зруйнувати все те, від чого залежало його щастя. А тим часом було саме так. І від цього Борозну охопили не знані раніше хвилювання й нервовість. Він кидався то до ключа запалювання, то до мотора, шарпав за проводи, стукав ключем по агрегатах, але стрілка амперметра вперто падала до кінця вліво. В розпачі подивився на дорогу, що сіріла поміж лугом і кущами, – там не було видно жодної машини. Та сюди взагалі рідко хто заїжджав власною машиною – дорога важка, через піски й глибокі лугові баюри, добиралися катером по Десні або автобусом до села, а звідти йшли пішки. Раз на два дні також курсував інститутський рафик, і теж тільки до села.

Борозна подивився на годинник. Минуло вісімнадцять хвилин. Коли б виїхати ще хоч зараз – може, і встиг би. Побіг би в аеропорт, зрештою, прорвався б на льотне поле…

Він знову кинувся до мотора. По одному одключав реле, генератор, геть забруднився мастилом, пообдирав руки – знайти замикання не вдавалося. Воно було десь тут, перед ним, під руками, але намацати не міг. І вже майже не сподівався. Він відчував, як потухає в ньому огонь, як перегоряє на холодний попіл навіть його хвилювання. Він ще ніколи не почувався так безпомічно. Щось важке навалилося йому на душу, підім'яло її, й він не мав сили розпростатись, рвонутись, просто було нікуди розпростуватись і пориватись. В ту мить він фіксував тільки одне – плин часу. Він летів кудись у безвість, одколював його од чогось ясного, світлого, радісного. Так обвалюється в горах у прірву земля, з кожною хвилиною наближаючись до ніг мандрівника, що притиснувся до скелі.

Далі він роз'єднував і приєднував проводи зовсім навмання.

А під кущем верболозу стояв Гнат і злостиво посміхався в щіточку рудих вусів, якими прикривав розсічену колись давно у бійці губу.

– Тут ніде немає машини? – майже в безнадії запитав Борозна.

– Немає, – сказав сторож, хоч і бачив, як півгодини тому на загороджене штахетом подвір'я сусідньої туристської бази «Світанок» заїхала продуктова машина. Вона досі закінчувала розвантажуватись. – Та й чи треба ото так телесуватися? Баришень тепер на руб по три штуки.

Борозна нічого не сказав, од'єднав клеми, бо провід високої напруги знову почав диміти, почекав, поки він потухне, опустив капот, вийняв з замка запалювання ключі й замкнув машину. Він робив усе те майже несамохіть, порався зовсім так, як пораються на попелищі погорільці. Тільки в погорільців ще є надія збудувати нову хату. Одразу після пожежі вони не живуть нею, але вона живе в них.

Він прийшов у намет і ліг на ліжко. Він більше не міг ні хвилюватися, ні переживати, на мить йому навіть здалося, ніби лежить на дні глибокої прірви, з якої вже ніколи не вибратися. У наметі стояла гаряча задуха – він не попіднімав бічних стінок, – її відчував, але не міг зрозуміти, що йому заважає.

Так лежав з півгодини. Його ніхто не турбував – його мало знали в інституті, а з їхнього відділу і взагалі зараз ніхто не відпочивав на Бережку, хоч біля намету часто шелестів пісок і лунали голоси – тут пролягала центральна стежка до води. Він фіксував голоси, фіксував диркотіння моторок на річці, але якось так, мовби те не стосувалося його зовсім. Це було схоже на те, коли людина чує голоси кіно, якого не бачить на екрані.

Несподівано він подумав, що його неначе переслідує щось. Мовби бере в тісні щимки й відсовує од усього, до чого поривається. А з цією думкою знову вернувся біль і гостре переживання того, що сталося в аеропорту. Він бачив, як вийшла з автобуса Неля, як вона оглядалася, як шукала його; як потім пішла до аеровокзалу й ще стояла на сходах, розглядалася на всі боки. її все дужче й дужче поймало розчарування, врешті вона потиснула плечима й пішла у вокзал.

Борозна мав міцні нерви, але й він не міг докрутити в думці тієї плівки до кінця. Прикро підійшовши до розгаду, що зараз може думати про нього Неля, відчув, як його мовби щось шпортонуло зсередини, й сів на ліжку, його думка знову працювала ясно, хоч він і далі почував, що вона болісно стискається й втікає од тих видив, які малює уява. Неля, мабуть, уже сидить у літаку. І дуже погано думає про нього. Але що б там вона не думала, він мусить її знайти. І пояснити все. Якщо вона повірила йому в отому найприкрішому, то повірить і в оцю випадковість. Хоч і тяжко пережила оцей його мимовільний обман. А не повірить… Так чи так, а він мусить її побачити. До дідька Бережок. До дідька все. Нічого не втрачено. Він не вмер і не захворів невиліковно. Він сьогодні ж поїде в інститут, до Нелиних подруг, до Нелиних батьків, дізнається, де вона відпочиває. І поїде до неї. Так, попереду в нього чимало турбацій, багато кілометрів доріг і важкі останні метри недовіри, але він пройде їх, чого б те йому не коштувало.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

До кінця літніх канікул, коли Ірина Михайлівна мала розпочинати в школі роботу, а Маринка навчання (Андрієві дали в інституті на півроку академічну відпустку), залишалося два тижні, і Марченки вирішили використати хоч їх, і всі разом виїхали до Соколівки. Мабуть, то була найкраща поїздка в їхньому житті. І не лише для дітей, для Ірини Михайлівни, а й для Дмитра Івановича. Він тільки тепер по – справжньому відчув, як страшно втомився, й насолоджувався кожною годиною відпочинку. Позаду залишилися інститутські клопоти та неприємності, хірургічне відділення лікарні, суд – він думав про них, як про величезний, залишений десь позаду тягар. Ще мліє спина, ще тремтять ноги, але вага вже он, на горі. Суд відбувся три дні тому. То теж були не тільки клопітні, а й неприємні дні. Особливо зустрічами з родичами підсудних, котрі просто‑таки не давали ступити кроку. Дмитро Іванович за ті дні зрозумів, якою м'якою і всепрощенською є людська душа. Тоді, коли він сидів біля ліжка сина, коли ловив хулігана, був готовий власноручно виконати найсуворіший присуд. А от минув час, і його душа відм'якла, і вже йому й справді було шкода отих матерів і батьків, і молодики, котрі сиділи на лаві підсудних, вже не здавалися лютими бандюгами, а звичайними, хоч трохи й розбещеними хлопцями. Він не вимагав суворої кари, не сперечався з адвокатами, всі троє хуліганів одержали по півтора року ув`язнення.

Про те Дмитро Іванович більше не думав. Намагався не думати про роботу, хоч останні відвідини Борозни забути не міг. Десь він отут, неподалік, на Бережку, теж загоряє й вудить рибу. Шкода, що їм не доведеться разом попрацювати. Звичайно, Борозна б попсував йому чимало нервів, але й зробили б вони удвох багато.

Марченко загоряв, купався, ходив у ліс і на луг. До нього навіть вернулося бажання ловити рибу. Воно не було таке непогамовне, як раніше, а все ж майже кожен ранок зустрічав на річці.

А сьогодні навіть вирішив спробувати щастя на нічній риболовлі. Він ішов на яму, де колись упіймав сома, й де, як казали місцеві рибалки, соми таки водилися. Звечора накопав черв'яків – вибирав великих і живучих, вони звивалися, як змії, – налаштував дві закидушки, вудку (не впіймає вночі сома, наловить уранці дріб'я), наварив каші. Верещала, просилася з ним Маринка, але він її не взяв.

Дмитро Іванович таки сподівався наловити риби. І не стільки для того, щоб погамувати рибацьку спрагу, скільки здивувати сім'ю, зробити для неї назавтра подарунок. Щоб зварити на березі справжню рибальську, подвійну, а то й потрійну юшку і запросити до неї діда Олексу та бабу Варку – господарів. До юшки в нього прихована пляшка «Старокиївської», а для дітей – лимонад і медок. Завтра в нього день народження, він думав, що за клопотами, за переїздом усі забули про те, і він не нагадає теж, але отаку приємність для них зробить. Немає нічого кращого, як робити комусь приємність у свій день народження.

Вечоріло, коли Дмитро Іванович добувся на луг до ями. Давно вже були скошені на лузі трави, рибалки та мисливці пообтоптували береги озерець, шорсткіше, сумніше шуміли очерети й осоки, але тиша й зараз була така ж глибока, і так само панував над лугом німий чар вічного спокою, вічного оновлення, сну й пробудження. Зараз луг засинав. Дрімав на високому стозі посеред лугу коршак, стишено, по – вечірньому попискували кулички на піщаній косі під тим берегом, низько, над самою водою просвистів табунець чирят – поспішав на нічне пасовисько.

Дмитро Іванович наживив обидві закидушки й позакидав у темну ворухку глибінь, а сам виліз на кручу й сів перепочити. Він намагався зануритись у тишу, але не міг. Йому заважав стрижиний писк і джеркіт, їх тут було безліч, стрижів, чи як ще їх називають, щурів, юрків, серпокрильців – усіх тих назвиськ він назнав за життя, у їхньому селі їх називали ластівками, як і справжніх ластівок. Вони гніздилися в кручі, дірки були повидовбувані так густо, що круча скидалася на бджолині стільники. Прудкокрилі птахи літали понад самою водою, вони переганяли один одного, раптом повертали назад, шугали прямовисно вгору – жили своїм, не зрозумілим для людей життям. Там, мабуть, були свої трагедії і свої радощі, щось то змушувало одні чорно – білі грудочки ширяти вільніше, швидше, вище, інші літали малими колами, а були й такі, що мовчазно сиділи на грудді під кручею.

І раптом Дмитрові Івановичу пригадалося, що саме отут минулого літа він бачив незвичайного птаха. Серпокрильця – альбіноса. Він був білий, як грудка першого снігу, і такий же ніжний, і надзвичайно веселий та прудкий. Він літав, як біла блискавиця, й чомусь було дуже гарно дивитися на нього. Правда, не раз доводилось бачити, як інші птахи нападали на альбіноса, біленький стриж ніколи не вступав у бійку, він якось легко зміняв напрям польоту й знову мчав з веселим джеркотом понад річковим плесом. Дмитро Іванович пам'ятав, що йому була вдивовижу веселість птаха. Адже хіба не відав, що не такий, як інші, що позначений білістю навіки, що ця білість може принести йому чимало біди і в своїй зграї, і од інших птахів! А може, саме вловлюючи це, він якось особливо почував власну чистоту, сліпучу білість крил, і те наливало серце п'янкою бентежністю, він пив життя великими ковтками, щоб за короткий час спити те, що інші будуть пити довго.

«Я бачив його торік восени. Чи ж повернувся він на рідні береги? Чи те, про що я з острахом думав тоді, вже сталося? – розмірковував Марченко, гарячкове бігаючи поглядом понад водою. Білого серпокрильця не було. – Може, він уже сховався в одну з чорних нір на спочинок? Ні, він завжди літав допізна. Та й якби він літав сьогодні, я неодмінно помітив би його ще тоді, коли прийшов. Отже, оте, гірко сподіване, збулося?»

Дмитру Івановичу стало сумно й аж трохи неприємно, мовби то він накликав своїми думками на білого серпокрильця біду. Звичайно, не він її накликав. Так мусило бути.

«А може, білий серпокрилець десь в іншому місці, на вищих кручах, над ширшими плесами?» І не вірилося.

Дмитро Іванович важко підвівся й заходився лаштувати ложе на ніч. Наносив сухого бур'яну, назбирав сіна, що його ще раніше, до нього, брали з покосів рибалки, вимостив неглибоку ямку під росохатою, з обтіпаним гіллям вербою на кручі. Поклав фуфайку, а сам спустився прокопаною в кручі стежкою до води. Вона на очах міняла кольори на темніші, тугіші й, здавалося, уповільнювала плин.

Ліву волосінь щось посмикувало, він витяг закидушку на берег. На гачку сидів йорж. Він був чорний, колючий, з великими, що синьо відсвічували проти зір, скляними очима – головата потвора, яку, як йому здавалося, він витягнув з іншого віку. Викинувши його, витягнув другу закидушку й теж зняв з гачка таку самісіньку потвору. Він закидав волосіні ще багато разів, але принаду об'їдали йоржі. Урешті, втомившись, закинув востаннє, а сам виліз на кручу й сів під вербою. Річку й луку вже обклала м'якими, темними крилами ніч. Місяць ще не зійшов, тільки жовті серпневі зорі виблискували у високості. Вони були рідкі й чомусь сумні. Темний ліс на тому, нижчому, березі здавався чорною брилою. У ньому пронизливо й моторошно кричала якась птаха: «Іхі—хі—хі—у, іхі—хі—хі—і», —зринав то з одного, то з другого місця божевільний лемент, очевидячки, птаха перелітала з місця на місце. Дмитро Іванович знав цього крикуна, колись він бачив його тут удень. То була велика чорна птиця, схожа на дятла, а може, й з породи дятлових, тільки дуже велика. Але він ніколи не думав, що вона літає вночі й кричить так моторошно. Може, вона й справді збожеволіла? Чи птахи не божеволіють ніколи? їх не мучать страшні думки, й за ними не ходять породжені ними кривди?

Дмитро Іванович не почував страху, проте його серце не знати чому обійняла туга, народжена чеканням чогось лихого для себе, вона виходила з нього й розпросторювалась понад ним, а може, навпаки, й то таки скорше так – його серце акумулювало її з луки, з лісу, з тужного крику чорного птаха, з зір. Дмитро Іванович уже давно збагнув: світ не тільки сміється, народжується, а й сумує, чекає, печалиться за чимось, що не збулося в ньому самому, як часто не збувається в людині. Мабуть, оце саме й був один з таких його моментів, недарма ж так важко німувала лука й так тривожно тремтіли зорі.

Дмитро Іванович сидів на пустельному березі, перед ним унизу текла чорнильно – синя ріка, над ним шорстко шуміла поламана бурями верба, й з усіх боків його обступала темінь. Вона наповзала з луки, звішувалась на темному череві з кручі й хлебтала з річки воду. Він почував її На своїх грудях і горлі, але вона народжувала не страх, а тільки якусь дзвінку тугу в серці. Знову закричав у лісі птах, і той кднк ударився об воду й затріпотів під кручею майже біля його ніг: «Певно, – подумав Дмитро Іванович, – та птиця кричить од самотності». Він теж почувався самотнім. Він уже давно приглядався до багаття, що блискотіло поруч од нього. Міг спробувати запалити багаття й собі – назбирати під кручею паліччя, всілякого хмизу, що його назносила вода, – але зрозумів, що й біля багаття залишиться самотнім. Десь там, у селі, сплять дружина й діти, він міг піти до них, але йому не хотілося їх будити. А його непереможно тягло до людей. І тоді він підвівся, почепив на сучок кошик, щоб сніданок не впорали собаки, і пішов на вогонь. Він ішов не навпрошки, лукою, хоч то було значно ближче, але там міг забрести у болото, а понад берегом. Ішов сухогруддям, далі чагарями, тоді по глибокій піщузі й знову продирався через чагарі й, здавалося, зовсім не наближався до багаття. Потім спустився в долинку, збивав черевиками колючки в висохлій затоці, а коли піднявся на трав'янистий горб, багаття мовби само підскочило до нього. Воно горіло на невисокому березі, біля нього сиділо двоє. Один у накинутій наопаш фуфайці, голомозий – проти вогню поблискувала широка залисина, другий у береті, молодший, полум'я грало йому на вилицях, і вони здавалися бронзовими. Поміж ними на розстеленому клейончастому плащі стояли півлітра, дві зелені пластмасові чарки й лежали огірки, помідори, хліб, ще якась закуска. Молодший тримав у одній руці ніж, у другій настромлений на шпичак кришень сала, підсмажував його на вогні. Жир скрапував у багаття, й воно одпльову – валося червоними іскрами.

Дмитро Іванович пошкодував, що прийшов сюди. «Очевидно, – подумав, – це якісь браконьєри, в кращому разі бариги, хто інший кружлятиме сивуху глупої ночі». Опріч того, він почував ніяковість: вишкрьобав із верболозів просто до чужої чарки; він знав, як неприязно дивляться на таких зайд усілякі випивохи. Але й вертатися було ніяк. Він привітався, умить в його голові зринула «легенда» – він забув сірники, прикурить і піде. На щастя, сигарети мав, узяв їх так, про всяк випадок, – на природі він майже ніколи не курив, – Дмитро Іванович хотів викотити з вогню жарину, але старший рибалка, – а це таки були рибалки, біля куща стояв рибальський справунок, – подав йому сірники.

– Сідайте до вогню, – сказав він і посунувся вбік.

– Та ні, спасибі, —зніяковів Дмитро Іванович. – Прикурю й піду до своїх закидух. На сома вийшов, – виправдовувався він, адже ловіння такими снастями в цьому році вважалося забороненим.

І одразу ж подосадував на своє виправдання – кому яке до того діло, хто його смикає за язик?

– І багато впіймали? – з хрумкотом розкусив огірок лисий, і справді не зважаючи на його пояснення.

– Та жодного… – знову зніяковів Марченко.

– А звідки ж ви знаєте, що то соми? – засміявся лисоголовий. – Та ви сідайте. Юрку, сполосни чарку.

– Що ви, що ви, – запротестував Дмитро Іванович, але Юрко вже звівся на ноги й пішов до річки. Це був високий красивий парубок, помивши чарку, він граційно поставив її перед Дмитром Івановичем і сів на своє місце.

– Ви думаєте, ми якісь алкаші? – знову посміхнувся старший. – Ну, ну, не заперечуйте. Глупа ніч, а вони сидять удвох на лузі й давлять водяру. Мабуть, і я б так подумав. Просто запізнились на вечірній кльов – застряли в піску, потомилися, рано вклалися спати. Лежали – лежали, а воно не спиться, і чогось так стало на серці – не то важко, не то порожньо, – то ми оце піднялися, розіклали купайло й сіли. Юрко, правда, як почув про півлітру, з усіх чотирьох побіг, завтра йому вже не припаде, ми своїм транспортом, онде за кущами лайба. Боюся, звикне, негідник.

– Ну, дядьку Миколо… – засоромився Юрко.

– Хіба мало звикає? – правив далі лисоголовий. – А йому при його професії взагалі треба триматися подалі од цього зілля.

– А чого? – запитав Марченко, відчуваючи, як гаряче побігла по жилах горілка і як в одну мить мовби легшим стало тіло.

– Він кранівник. Один неточний рух, – і вічна вам пам'ять, дядьку Миколо. Мені себто. Я внизу гірую. А хто ж ви будете, якщо не секрет? – запитав і примружився хитро, але приязно.

Дмитро Іванович чомусь відчув, що збрехати цьому чоловікові не зможе.

і– Професор, доктор наук.

– О – о, – здивовано потягнув дядько Микола. – І яких наук?

І знову Дмитро Іванович зрозумів, що не зможе одказати так, як одказував деяким далеким знайомим: мовляв, фотосинтез, це оця горілка, і огірки, і цибуля під горілку, й повітря, яке вдихаємо разом з цигарковим димом. Для цього чоловіка це було б просто образливо.

Він промовляв повільно, намагаючись розповісти зрозуміло й водночас свідомо дбаючи про цікавість своєї оповіді. Він сам незчувся, коли й з чого захопився. Од тієї уваги, з якою його слухали, од внутрішнього бажання вибалакатись, звільнити душу од решток тягаря? Так чи так, але далі говорив у звичній йому манері, вимахуючи руками, повсякчас звертаючись із запитаннями до слухачів і відповідаючи на них. Він розказував про все: про те, як створював лабораторію, як досліджував хлорофілові зерна в світловому спектрі, як йому спала думка про отой невловимий мент перетворень у зеленому листку, як вони шукали, як опинилися в глухому куті і як їм допоміг Борозна. То була справді захоплива оповідь, повна радості й трагізму, як була ними повна й сама робота. Він тільки тепер зрозумів те. А також зрозумів, що все те йому необхідне і що воно глибоко проросло в нього. Мабуть, так само глибинно, як сонячний промінь проростає в трави, в дерева, в людей – все суще на землі.

Він здивувався, що розповідає все це незнайомим людям. «Невже, – зринула думка, – я роблю це у відплату за горілку та за тепло багаття, біля якого мене прихистили?» І одразу ж зрозумів, що це не так. Що це таки відплата, але за інше тепло – душі, серця, якими люди одвіку гріють одне одного. Оці двоє людей збудували для нього дім, – для нього чи для когось іншого, це не має значення, – хтось виростив хліб, який вони їдять, а він теж клопочеться й працює, щоб виправдати будинок, хліб і тепло людських сердець, він не боржник перед ними, а вони перед ним, і саме в цьому краса й щастя життя. Він не почував ні сорому, ні ніяковості перед своїми новими знайомими, і зовсім не тому, що ось викурить ще одну сигарету, встане, попрощається і назавжди скінчиться їхнє знайомство; просто їх несподівано, але міцно зв'язали невидимі нитки приязні та доброзичливості.