Текст книги "Біла тінь"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

– Батьку!

Не «тату», як казав завжди вдома, а «батьку». Скрикнула в кутку біля тумбочки сестра й вибігла з палати. За півхвилини вона повернулася з Мухновським і з його помічником – Карімовим. Але на той час Андрій уже знову упав у забуття.

– Він упізнав його, він сказав «батьку», – шепотіла сестра.

Мухіїовський порахував пульс, подивився на якийсь прилад, що висів в узголов'ї Андрія, щось мовив пошепки до Карімова – високого, в окулярах лікаря.

– Це добре. Це свідчить, що свідомість у ньому не скаламутилась. Але щодо всього іншого… На жаль, це ще нічого не означає, – сказав Карімов.

Дмитро Іванович уловив у його словах страхування, лікар боявся давати місце надії, здавалося, мовби не хотів її пускати, і Марченко в одну мить пройнявся ворожістю до нього. Але в наступну мить забув про те. То більше, що саме цей лікар не поїхав додому, чергував у палаті всю ніч.

Він робив якісь уколи, провадив вимірювання й стежив за апаратом в узголов'ї Андрія.

Дмитро Іванович сидів збоку на стільці. Він не помітив, як минула ніч, хоч і помічав, як повільно й важко плине час. Найстрашнішими для нього були хвилини, коли його свідомість заповнювала думка про синову смерть. Вона рвалася десь з глибини, він проганяв її, а вона настирно й страшно проступала перед ним: Андрій уже не проснеться, оті його слова були останніми, а він, батько, усе життя пам'ятатиме їх. Ця боротьба втомила його до того, що він перестав опиратися, тобто не боровся на всю напругу серця, а мовби поклався на щось, на долю, і коли схаменувся, помітив, що думає про Соколівку, про діда Онишка, про річку, яка валить берег, і про те, що перед від'їздом довідався – наступного року вона не валитиме берег – течію відведуть каналом. Він намагався уявити той канал і старицю біля села й мимоволі фантазував. Помітивши це, зайнявся болючим соромом, мовби вчинив якийсь страшний злочин. Злякано подивився на Андрія. Той лежав, заплющивши очі, і його повіки болісно й неприродно смикалися.

Вже аж уранці Андрій знову розплющив очі. Повів ними по палаті, але погляд його, здавалося, був зовсім неос – мислений, хоч він і зупинився на батькові. А тоді Андрій розкрив уста, але не сказав нічого, мабуть, він не міг говорити, але поворушив рукою, що лежала на простирадлі: Дмитрові Івановичу здалося, що він уловив синів порух, але боявся спричинитися до якогось лиха, аж поки з‑за його спини не втрутилася сестра:

– Він хоче, щоб ви взяли його за руку. Це було так, бо, щойно Марченко взяв у свої широкі долоні руку сина, той знову заплющив очі й стулив уста, але, здавалося, стулив з полегкістю. Дмитрові Івановичу було страшно тримати цю руку, наче тепер саме з неї могло витекти, зникнути щось дороге, й водночас його охопив тяжкий біль, перемішаний з ніжністю. Він ніби чув, як з цієї кволої руки пульсує кров і б'є йому в серце. Кров його сина. У нещасті якого завинив і він. Так, завинив, бо не оддав серця й душі більше, ніж оддавав, а того виявилося замало. І як же він тепер шкодував, що не ввійшов у світ сина, не забрав його собі в душу. Той світ був чужий для нього, дрібний і загадковий, але не вабливо, а відворотне. Він не спробував переплавити його з своїм і перемогти. А, мабуть, якби кинув туди всі свої душевні сили, переміг би. Зараз був твердо переконаний у цьому.

Адже не завжди Андрій був таким холодним, істеричним і чужим. Не завжди казав йому грубощі. А й… О, він добре пам'ятав, як вернувся додому, після довгої розлуки – вісім місяців прожив у Алма – Аті й на Памірі, працюючи в тамтешніх інститутах, – і як семирічний Андрій ска – жено метався довкола нього. Він очманів з радості, верещав, качався, стрибав, чисто пес, що довго не бачив господаря. А тоді стрибнув йому на руки, обхопив за шию і… з надміру почуттів укусив за губу, аж пішла кров.

Андрій і пізніше віддавав належне батькові, й аби він не впустив линви, вів за собою, зумів би втримати од поганого. Пам'ятав, як колись вони круто посварилися з Іриною Михайлівною, перейшли всі межі, і Андрій, котрий тоді вчився в третьому класі, підійшов до матері й сказав по – дорослому сумно й розважливо:

– Якщо ви будете розлучатися, я піду з татом. І Марченко, й дружина тоді зніяковіли, засоромились, а все ж Ірина Михайлівна запитала:

– Чому?

– Бо татко справедливий. Він ніколи не обдурює й не карає ні за що, – одказав Андрій.

За вікном вставав довгий літній день, високий і ясний, і, мабуть, тому особливо тяжкий для Дмитра Івановича, цей день мав упасти в ще тяжчу ніч, і в Марченка нічого не лишалося, окрім згадок. Ними він рятувався від споглядання страшної непорушності, у якій лежав Андрій, і від безнастанного думання про цю непорушність.

Особливо йому запам'ятався один осінній вечір у Пішках, куди вони приїхали з Андрієм на канікули. Андрієві тоді йшов дванадцятий рік. Здавалося, нічого в тому спомині не було незвичайного, ніякої події і ніяких слів, вечір як вечір, як тисячі вечорів, і все ж він вкарбувався якимись особливими відчуттями, що межували з прозрінням. На той час уже облетіло в саду листя на яблунях і грушах, тільки вишні, підпалені на зеленому раннім морозом, шелестіли попід хатою темно – червоним листям, та хльоскала на вітрі довгим віттям стара верба в кінці городу над яром. Мороз скував льодком калюжу – озерце в пониззі городу, у повітрі кружляли поодинокі сніжинки, й налягала згори сива темінь. А з неї, з високої високості, долітав прощальний крик гусей. Це, мабуть, летіли останні гуси з усієї України. Крик був такий тужливий, такий печальний, немов гуси залишали цю землю назавжди. Андрій стояв біля плоту й дивився в небо. Очі його були широко відкриті, і в їхній глибині теж летіли білі тіні, а уста розтулені й ледь – ледь осміхнені. І тоді у мозку Дмитра Іванонича, що стояв поруч і дивився на сина, ніби засвітилося щось. Там постало все так ясно, так чисто, аж йому затріпотіло серце. Цей спалах був звідти. Ця секунда була вирвана з його власного дитинства й перенесена сюди. її вирвав для нього Андрій. Дмитро Іванович зрозумів, що в цю мить син думає точнісінько так, як думав вій сам тридцять років тому, в свої десять чи одинадцять літ біля цього самого плоту. Крик гусей – прощальний і тужний. Він будить печаль, але печаль та світла й радісна. І в душі теж незвичайна чистота. І щем. І чекання чогось. Білої радості зими, щастя майбутньої весни, кохання, про яке ще не знав навіть мозок, але знає серце, бо й це, як сказав би він сьогодні, запрограмовано в ньому од народження, серцеві ще багато – багато перейти, і хвилюватись, і радіти, й тривожитись. А він у ту мить радів і тривожився за сина. І почував якусь майже побожну рідність із сином. Тривожився він за нього й потім, а радів мало. А оця ось тривога – це вже й не тривога, а біль серця і всього тіла: ось тут, біля цього ліжка, вирішується їхня спільна доля. Дві – як одна. Він відчув: якщо піде Андрій – страшно спорожніє світ. У якусь мить йому здалося, що вони помруть обоє. Він не знав, як це станеться, адже йому нічого не загрожувало, і він не збирався накладати на себе рук, просто це було неймовірно сильне відчуття своєї кревності з Андрієм і бажання протистояти антиприродному – загибелі сина раніше від нього самого. Трохи пізніше він подумав уже інакше – якщо вони одужають, то теж обоє. Він напружено вдивлявся в дорогі синові риси й напружено думав, і йому здавалося, що своєю думкою він утримує його тут, біля себе, біля всіх інших людей. То для нього була майже магічна сила. Сила порожнечі, туги без Андрія, майже знищеності світу для нього.

І, мабуть, у тому справді була якась краплина живої сили. Андрій, тільки приходив до пам'яті, шукав очима батька й ворушив рукою. Впевнившись, що батько тримає його руку в своїй, майже одразу заплющував очі, знову провалювався кудись у темряву, в чорну прірву, і Дмитрові Івановичу здавалося, що й він провалюється разом з ним. Але частіше йому здавалося, що Андрій повисає, тримаючись за його руку. Так мусив почуватися Андрій. І так почувався Дмитро Іванович. Йому здавалося, що він душею витягує його з того світу. Вливає йому своєї сили і віри. А він зараз гаряче вірив. Чи принаймні не допускав до серця думок про смерть. Бо, здавалося, тоді ці думки проникнуть і в серце сина. У ці страшні години він би справді, не вагаючись, віддав своє життя синові. В одну мить. Аби тільки встав він. Якось, сидячи отак, він пригадав, – і думка ця була химерна, начитана, але тільки тепер до кінця зрозуміла, підказана досвідом ученого і пропущена через серце, – що в природі існує чимало випадків, коли старше покоління віддає своє життя молодшому. Так оддає себе потомству на Цейлоні гігантська «пальма тіні». Тільки – но спалахне над деревами незвичайної краси суцвіття, одразу опускається донизу восьмиметрове листя, й дерево помирає. І вже на сухому стовбурі дозрівають плоди, які продовжують, у безконечність рід пальм. І в цьому немає нічого страшного і навіть дивного. Страшно й поза – природно, коли стається навпаки.

Думка чіплялася за думку, вони летіли, як пасма «бабиного літа» понад сумними стернями. У коридорі лунали голоси, часом навіть сміх, проте він не сприймав їх. Вони летіли немовби з іншого світу, були іншим життям, яке обтікало його, не захоплюючи в себе.

Тепер він майже не випускав Андрієвої руки з своєї. Дмитро Іванович залишався в палаті цілодобово. Сюди йому приносила поїсти Ірина Михайлівна. Тут він і спав, чи, правильніше, дрімав у напівзабутті, схилившись на спинку стільця. А потім, мабуть, за велінням завідуючого відділенням, лягав поспати на другому, вільному ліжку. Сюди навмисно не клали нікого з огляду на надзвичайно тяжкий стан Андрія. Десь за вікном кружляло сонце, жило, гомоніло, сміялося місто, але воно зараз не існувало для Марченка. Він тільки двічі виходив за ворота лікарні. Обидва рази – шукати призначених ліків. Виявилося, що це вельми дефіцитні й дорогі ліки і що їх запаси у відділенні вичерпалися. Мухновський сказав, що він витратив навіть особистий резерв. Дмитро Іванович справді ліки дістав. Мабуть, колись би він ніколи не пішов до тих людей, до яких ходив тепер, перед якими зобов'язувався не знати як. Але що всі зобов'язання поруч із життям сина!

Криза минула аж на сьомий день. Тільки тоді Мухновський сказав, що Андрій житиме.

– Все ще може бути, – додав він, ступаючи від дверей до столу в своєму кабінеті. – Стан його і зараз важкий. Але… Вже можна сподіватися на одужання.

Тієї ночі Дмитро Іванович спав удома. Його не проганяли з палати, але він розумів, що не має права порушувати обов'язкових для всіх правил і норм, надуживати співчуттям, яке виникло з тяжкого становища сина.

Крім того, тепер перед ним постала ще одна справа, яку, як йому здавалося, конче мусив розв'язати. Поки Андрій перебував на грані життя і смерті, ближче до смерті, ніж до життя, вона йому манячила, як застережний вогник крізь туман. А тепер він повернув голову й подивився на той вогник. Його мучило питання: чи не причетний Андрій до чогось лихого? Чи не сталося там чого, чи не вчинив він якогось злочину? Так, ні сіло ні впало, голів не провалюють.

То більше, мусив спробувати докопатися до суті, бо міліція не знайшла ниточки, а може, й не дуже її шукала. А він подумав, що було б добре, якби спочатку знайшов її сам.

Це була ціла детективна історія, з розпитуванням знайомих, друзів Андрія, шуканнями, переслідуванням, навіть небезпекою. Згодом Дмитро Іванович сам дивувався, відкривши в собі отакі здібності. Бо саме таки він допоміг міліції напасти на слід і навіть заарештувати хуліганів. Тоді ж і довідався, що Андрій – не призвідця, просто «невдало розминулися в дверях ліфта», – як зізнався один з хуліганів.

Дмитрові Івановичу вся ця історія добряче змозолила душу. Він почувався неначе викупаним у помиях, неначе принижений чимось, але й розумів, що інакше вчинити не міг. Він не розповідав про це ніде: ні на роботі, ні Ірині Михайлівні, ні Андрієві. Андрієві, правда, й рано було про це розповідати. Він то впадав у напівзабуття, то починав без причини нервуватися, здавалося, намагався щось відшукати чи згадати і не міг. Він і справді ще не міг багато чого згадати, навіть з речей буденних, домашніх: купив підручник хімії Інгольда, який збирався купувати чи ні, взяв на заводі полімерів довідку про відпрацьовані дні чи не взяв, і багато іншого, особливо з останніх днів перед травмою. Про те, чому він тут і що до цього спричинилося, Андрій теж не запитував, і Дмитро Іванович не міг одга – дати: зумисно чи таки не пам'ятає нічого. Проте одне Дмитро Іванович бачив достеменно – Андрій радів кожній його з'яві. Це помітили й лікарі, і сестра, вони сказали Дмитру Івановичу, що при ньому Андрій найкраще почувається, їсть, і навіть вертає в пам'ять забуті дні й дати.

Уперше за багато років Дмитро Іванович побачив, що він конче потрібний синові. Що той у ньому бачить щось більше, ніж звичайно бачать люди в близьких, чимось йому завдячує й на щось сподівається. Мабуть, то був правдивий здогад. Дмитро Іванович і сам почував, що в їхніх стосунках з сином пролягли якісь інші, раніше не знані тяжі, важливі не тільки для Андрія, а й для нього самого. Йому здавалося, що, крім життя і здоров'я сина, він виборював щось у собі, він ніби став міцніший і прозірливіший, мудріший і певніший себе, себе й сина. Поміж них виникла якась нова духовна спільність, якій він не міг знайти назви й обміру, але яка облагороджувала й наснажувала їх обох.

Їх мовби з'єднало, спаяло щось чистим сріблом щирості й довіри, тепер Дмитро Іванович знав, що Андрій ніколи не матиме од нього злих таємниць і не залишиться байдужим, якщо якісь недобрі сили ламатимуть когось із близьких йому людей.

Остаточно він у цьому впевнився одного недільного вечора, коли вони залишилися вдвох, він тримав Андрієву руку, У палаті вже посутеніло, проте Андрій попросив не вмикати поки що світла. Він був особливо замріяний і аж печальний, хоч останнім часом ніколи не показував батькові ні печалі, ні бодай легкого смутку, що, як казала сестра, часто находили на нього. Він довго мовчав, а тоді враз повернув голову й сказав тихо, з особливою зворушливістю, од якої Дмитру Івановичу стало аж моторошно:

– Знаєш, батьку, мені весь час здавалося, що ти витягуєш мене з того світу. Ти мене й витяг звідти. Інакше… Ну, для чого б тоді мені… Та ти розумієш усе сам.

Дмитро Іванович розумів. Проте він мовчав, і сльози текли по його щоках. Гаразд, що стояла сутінь. Мабуть, Андрій передбачив і це. То були сльози страху за Андрія, який ще не одужав, і радості його прозріння, і надії на прийдешні дні.

Тієї надії не могло зім'яти ніщо. В ці дні, метаючись поміж лікарнею і міліцією, де розпочали слідство, відбулася друга проба в інституті. Він сам розганяв розчин електрофорезом, сам спорскував розчинником хромотографічний папір, сам накладав рентгенівську плівку, і коли на ній не з'явилося темних зернистих плям, не виказав ні розпачу, ні досади, тримався спокійно, заспокоював своїх помічників, фіксував увесь хід досліду в пам'яті і на папері, щоб потім проаналізувати й спробувати знайти помилку в техніці проведення експерименту, якщо вона могла бути. Проте він не міг не думати, що її могло й не бути.

Що ж… Життя теж не кінчається на тому. Він знайде в собі сили перебороти і кпини, й підступи, і докори. Він почував, що саме тепер знайде їх. Здавалося б, навпаки, останні події могли змучити його, обезволити, розсмикати, він і почувався й стомленим, і зболеним, та, однак, зосередженим і спокійним. Найважче, розумів, буде долати розчарування колег, своїх товаришів, до того поки що не був готовий. Але зрештою подолає і те. Він це почував і не тільки почував, а й глибоко усвідомлював. Йому здавалося, в ньому самому на той час щось одмінилося, він мовби переступив на якийсь вищий, значно вищий щабель. Це не був стрибок, але це був поступ, непомітний зовні, ледве помітний ним самим, і все ж поступ. Либонь, підготовлений усім попереднім життям. Він мовби піднявся над чимось насамперед у самому собі, поглянув ширше, спокійніше, мудріше. «Що, власне, сталося?» —насамперед запитав себе. Ну так, вони провели два експерименти і обидва рази не одержали позитивних наслідків. То й що? А може, їх треба провести сто, тисячу! Адже наука – це один нескінченний експеримент. І він шукатиме, поки в нього вистачить сили. Поки не знайде. Якщо не результату, то причини, яка або стоїть на заваді, або вкаже їм інший шлях. їм, і всім, що йдуть поруч.

Він почував якусь дивну силу, міць, упертість, бажання працювати. Він майже фізично почував опір суспензії. І йому хотілося долати той опір. Хотілося помірятися з нею силою, як із чимось свідомим, рівним собі.

Проте він знав і те, що поспішати не можна. Що йому треба відпочити, підготуватися і насамперед підготувати колектив. Повести за собою, кинути на наступний рубіж. Зараз треба було боротися за кожного з них зокрема. Спочатку, так би мовити, забезпечити тили, влаштувавши справи кожного, допомогти спокійно згі.інчити планові теми, кувати віру, неспокій і навіть злість, оту велику благородну злість, яка водночас є бажанням перемогти.

Дмитро Іванович почував, яка то велика відповідальність і скільки сил мусить затратити сам. Проте знову ж почував, що їх у нього стане. Що він знайшов ту точку, ту клему, од якої вона тече. Вона звалася вірою.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Віктор Васильович Борозна щодалі болісніше переживав незрозумілу йому раптову зміну поведінки Нелі. Щоправда, коли починав аналізувати, то не міг не бачити, що цій раптовій зміні щось передувало. Що їхня любов дуже швидко стала не такою, якою була спочатку. Щось печальне, невиказане залишалося в ній, і ця невнказаність не була таїною недовідкритого, обіцянкою відкриттів і радощів, навпаки, вона повисла чорним провістям – сивою тучею на крайнебі. Найгірше, що він нічого не міг змінити, що провістя мовби вже й виходило не з них. Хоч, коли сказати правду, до цього спричинився таки він сам. А очевидний злам стався після вечора в «Либеді». Саме відтоді й потьмарився їхній обрій. Хоч вони після того ще зустрічалися не раз. І намагалися не дивитися в той бік, де темніла хмара. Й здавалося обом, забули про неї. Але то тільки здавалося.

Але що він міг зробити? Неля й далі втікала од нього, не бажаючи слухати його. Він розумів одне – те виникло не в ній, якась інша сила, фатальний випадок став поміж ними. Бо не тільки Неля – всі обминали його. Борозна почував довкола себе якусь порожнечу, якесь зачароване коло, котре мовби рухалось разом з ним і в яке ніхто не хотів уступати. Він здогадувався, що це коло, це від'ємне поле, як називав його в думці, виникло ще з чогось, а не тільки з його критичної позиції щодо роботи лабораторії, що його породили якісь дужі струми і що ті струми в якійсь точці замкнув він сам. Але які і де? Надто його спантеличив учорашній випадок. Він побачив на столі в Світлани Хорол річну звітність по роботі групи ексордіум і вирішив проглянути її. Йому хотілося фаза за фазою простежити увесь хід досліду. Мабуть, ніхто не повірив би, якби він сказав, що невдача групи ексордіум засмутила його. А то була правда. Насамперед тому, що то була й Нелина невдача. По – друге, він по – справжньому поважав Марченка й не бажав йому зла. І взагалі його ніколи не тішила будь – яка наукова невдача. Не можна сказати, що він невимовне зрадів би удачі. Адже тоді якоюсь мірою постраждало б його самолюбство, його власне наукове прогнозування. Але Борозна звик усі свої почуття піддавати аналізу розумом і не міг не бачити неспівмірності цих двох величин. До того ж і його наукове прогнозування в основному випливало з чужої статті, а не з власної копіткої роботи і довготривалого аналізу. Тепер він хотів ще раз перевірити себе.

Проте не встиг він прочитати й десяти сторінок, як до його столу підійшла Світлана Кузьмівна й запитала, чи не брав він звітності. Вона вже побачила звітність, однак запитувала, й при тому голосно, з викликом. Ту звітність мав право взяти й почитати будь – хто з лабораторії, проте вона одібрала її в нього й з таким виглядом обвела всіх поглядом, мовби він викрав якісь секретні матеріали, та ще й хотів їх передати ворогові.

Кілька разів Віктор Васильович намагався зламати коло: підходив до Юлія, до Боброва, до Євгена, але щоразу натикався на майже відверту неприязнь і глухе відмовчування. Але так тривати далі не могло, він вирішив будь – що – будь докопатися причини, знайти осердя, яке породжувало поле.

Щойно, проходячи парком, він побачив Вадима Бабенка, котрий нехотя підкидав ракеткою білу кульку, Й підійшов до нього. Він пригадав, що кілька днів тому саме Вадим, один з усіх, відповів на його привітання.

– Вадиме, мені треба поговорити з вами, – сказав він. Борозна не вмів добуватися підхідними шляхами, не раз цим шкодив собі, знав про це, однак ніколи не пристосовувався до обставин.

Вадим оглянувся, ракетка здригнула в його руці, й кулька впала в траву. Вадим подумав, що Борозна говоритиме про Нелю. Він бачив раніше його з Нелею, бачив і те, що Неля зараз уникає Борозни, а вчора сам пропонував Рибченко сходити в кіно. І запросив не просто так, а натякнувши, що цей фільм стане першим у серії, яку вони подивляться разом. Тобто, як казали в старі часи, запрошував «з серйозними намірами». Ті наміри виникли після довгого думання й зважування. Тобто то мало бути не остаточне рішення, а серйозна проба. Вадим Бабенко вже з півроку тому вирішив попрощатися з своїм холостяцьким життям і тепер підбирав, як трохи іронічно, але й не зовсім іронічно, висловлювався в думці, гожу кандидатуру. Перевірку він влаштовував ґрунтовну і пильну, за розробленою заздалегідь схемою. Кілька днів тому провалилася на останньому екзамені одна з найповніших кандидаток, дочка заступника міністра. Вони довго гуляли вдвох на Трухановому острові, а потім він запросив її до себе додому й запропонував повечеряти. Він чистив картоплю, смажив яєчню, різав ковбасу, а Клава сиділа з

журналом «Згріїкі» в руках, не ворухнувши в його бік пальчиком. То був певний знак, що так воно буде й потім, після одруження. Що ж, нехай сидить. Така фіфа йому не потрібна.

А потім він несподівано «відкрив» для себе Нелю. І зрозумів, що то було б зовсім непогано. А чого ж: він кандидат, і вона кандидат; у нього кімната, і в неї… можна обміняти на двокімнатну квартиру. Дітей виховували б Нелині батьки. У них свій дім на околиці і сад. Вона акуратистка і, здається, господиня. Ну, та ще він побачить… Щоправда, вчора Неля в кіно з ним не пішла. І це дряпонуло по Вадимовому самолюбству. Дряпало й зараз. Якщо Борозна знає про це…

А яке, власне, йому діло?

І Вадим поволі підвів голову. Лівою рукою поправив ідеально, на проділ зачесане волосся. Він, як і завжди, був пострижений і поголений, акуратно, зі смаком одягнений: біла теніска з широким, «байронівським» ковніром, світло – сірі, літні, бездоганно випрасувані штани, коричневі плетені босоніжки. І чисті, ясні очі, високе чоло.

– Може, ходімо на вулицю? – запропонував Борозна. – Вип'ємо пива. Я бачив у вікно – привезли свіжу бочку.

Вадим здивувався тій пропозиції і зрозумів, що розмова не буде грізною. Ба навіть навпаки. «Хочеш купити за келих пива… – подумав майже злорадно. – Хочеш, щоб я відступився…» Опріч усього, він не схотів іти з Борозною, аби їх не бачили разом.

– Я пива не п'ю, – сказав бридливо.

Вони пройшли трохи доріжкою, сіли на край басейну. У басейні плавав велетенський, кілограмів на сім короп, його упіймав і впустив сюди двірник Василь.

Борозна якусь мить спостерігав через плече, як рибина тичеться носом у крихти булки на дні, а тоді повернув до Вадима голову й запитав без будь – якого вступу:

– Скажіть мені, Вадиме, що означає вся оця обструкція, яку влаштовують мені? За що вона? За те, що я наперед спрогнозував невдачу? Але ж я те зробив без зла. І від цього нічого не змінилося.

Вадим йорзнувся, у ньому водночас рвонулися дві думки, закружляли, випереджаючи одна одну, і він не знав, на яку покластися. У першу мить він навіть хотів вибухнути гнівом і висловити Борозні своє обурення. Кинути в обличчя різкі слова, а тоді розповісти про це в лабораторії.

Адже пора було перейти від мовчазної обструкції до відвертої ворожнечі. Так принаймні думав раніше. Але за останні дні багато помінялося. Обидві перевірки дали негативний результат. Виходило, правда була на боці Борозни. Та це б ще нічого. Але ж похитнулося становище Марченка! Схоже на те, корабель їхнього зава йде на дно. Вчора на зборах Одинець відверто пішов на таран. Громив Марченка нещадно. За волюнтаризм, наукову безвідповідальність. Ще один такий удар… І не відомо, хто буде завідуючим лабораторією. Може, й оцей Борозна. У світі див чимало,

Тому сказав обережно й ніби аж співчутливо:

– Кажуть, ви написали на Дмитра Івановича листа.

– Я? – аж підвівся Борозна.

– Ну, підпис змінено. Тобто анонімка… Я не знаю… Так кажуть. Щось про роботу. Про якісь там шури – аму – ри…

Борозна задихнувся від гніву. У цю мить він підвів голову й побачив у вікні Нелю. Вона стояла й дивилася в сад. Вадим теж побачив Рибченко. Мляво підвів руку й поворушив пальцями. Борозна хотів щось гукнути, а тоді важко стиснув і розтиснув кулаки й швидко пішов у інститут.

Дмитро Іванович саме доїдав бутерброд. Він зараз не їздив обідати додому й рідко коли ходив до їдальні. Аби ні з ким не говорити – не сповідатися в нещастях – та й заощаджував час. Він зосереджено перечитував дисертації Юлія, Євгена та Миколи. Треба було рятувати своїх молодих колег, подбати, аби не обірвалися їхні стежки в науку. Він розумів: іншого для нього немає. Вивести їх з глухих бескеть будь – якою ціною! Цим зараз жив. Віднаходив у дисертаціях обірвані кінці, зв'язував, викреслював нові лінії. Адже дослідження Юлія та інших не суспіль складалися з розробок по амоніл – тетрафосу, а й по будові хлоропластів, світловому спектру, тут деякі знахідки були безсумнівні. Треба тільки було підсумувати їх, позводити в системи. Працюючи над дисертаціями хлопців, про свою роботу майже не думав. Ну, хіба що тоді, як ішов вулицею чи вертався додому.

Він, мабуть, теж працюватиме далі над спектральними дослідженнями й будовою хлоропластів. Скажімо, в квантосомі. Тут у нього є деякі цікаві міркування. Кожен міліметр нових знань – то дуже важливо на шляху загального поступу фотосинтезу. Зрештою, може піти в якийсь інший інститут. Його візьмуть залюбки. Проте на те не має права. Принаймні поки що. Доки не допоможе хлопцям.

Звичайно, він не збирався остаточно розлучатися й з ідеєю ексордіуму. Він ще шукатиме. Але там треба починати з самого початку. Міліметр за міліметром проповзе той шлях на череві.

Насамперед треба намітити вихідні позиції. Треба уважно і детально проаналізувати стан наукової розробки проблеми. Знайти слабкі місця, обриви ланцюга… Перевірити всі вузли. Перемацати всі щаблі. Згори вниз і знизу вгору. І кожен має промацати не тільки свої щаблі, а й сусідні.

Найприкріше йому було через плітки, що кружляли по інституту. Про його нібито неморальні вчинки, натяки на Світлану, їхні з нею поїздки машиною в ліс, розлад у сім ї… То було як їдкий дим темної ночі. Не знаєш, звідки його несе вітер, і куди йти, аби вирватися з задушливого полону. Про це він думав щодня. Думав і тепер, одірвавшись од рукопису й дивлячись на освітлені сонцем дахи будинків, пережовуючи бутерброд з ковбасою, смаку якого не відчував.

У саду співала іволга, але її спів мовби обтікав думку Дмитра Івановича, не перебиваючи її. Тільки якесь тоненьке відчуття чогось приємного, ніжного легенько поколисувало його, творило один безконечний акорд; той акорд лунав у ньому здавна, в ньому чи й не в ньому, просто в світі, і Дмитро Іванович почував, що він не погас і погасне не скоро, й це, в свою чергу, не давало думкам зсотати – ся у важку хмару.

О тій хвилі й увійшов Борозна. Він увірвався як вихор. Торохнув дверима, широко ступаючи, підійшов до Марченка. Його очі горіли рішучістю, уста були стулені в тверду складку.

– Дайте того папірця, – сказав, переводячи дух: збіг на третій поверх одним махом.

– Якого папірця? – запитав Дмитро Іванович і тільки тепер оглянувся. Упізнавши голос Борозни, він не оглядався навмисне, не хотів зустрічатися очима, думав, що той прийшов у якійсь буденній справі, запитає щось і піде. Щоразу, забачивши цього чоловіка, почував, як у ньому наростають роздратування й злість. Намагався не виказати цього, надавав голосу рівних інтонацій і сам відчував фальш, мимоволі хмурився, сердився, що не може загнуздати себе. Він не почував Борозну до кінця своїм ворогом, отим ворогом, якого хочеться збити з ніг, топтати, знищувати, мабуть, через те, що не бачив на власні очі його підступних дій, що ота анонімка залишала місце й ще для когось, проте й поводитися, як поводився раніше, теж не міг.

Але нього разу дзвінкий з напруги голос Борозни змусив його насторожитись.

– Анонімку, – майже крикнув Борозна. Дмитро Іванович розгубився. Підвівся з стільця, розвів руки – одну з олівцем, другу з бутербродом.

– Немає… Я її порвав.

Борозна хвилину невідпорне дивився на Марченка, немов хотів пришпилити його поглядом до стіни, а тоді рубонув рукою, неначе сокирою:

– Чорт би вас забрав з вашим лібералізмом! – закричав він. – Краще б ви прийшли й кинули мені її в пику. Краще б ви подали на мене до суду. Я тоді спробував би оборонитися. Та нащо ж ви тоді…

Він хотів крикнути «сказали іншим» і не крикнув. Він згадав, що Марченка спіткало вдома лихо, що воно ще не минуло, й замовк. Тільки важко з – під чорних гострих брів дивився на Дмитра Івановича. А той і собі не одводив погляду. «Хіба здатна людина так прикидатися? – думав. – Хіба б він тоді прийшов до мене?»

йому хотілося повірити Борозні. Проте думка мимовільно натикалася на анонімний лист і на те, чим той лист обернувся для нього. І щось не давало йому простягти руку, сказати щиро: «Я вам вірю. Забудемо про те назавжди». «Якби можна було, – подумав мимовільно й проникливо, – якби можна було запустити йому в душу ті ж мічені атоми й побачити, справжня вона чи фальшива, світла вона чи в чорних тінях лжі та підступів. Немає таких атомів. Немає такого способу».

Проте він почував якусь незручність перед Борозною, спробував його заспокоїти:

– Даремно ви так хвилюєтеся, Вікторе Васильовичу. Я, звичайно, не маю права підозрювати вас чи будь – кого іншого…

Борозна не дослухав його. Повернувся й так само рішуче, проте не так пружно, вийшов з кабінету. Він спустився на перший поверх і зайшов у приймальню директора. Секретарка сказала, що Корецького немає, і він прочинив двері ліворуч, до Одинця.