Текст книги "Біла тінь"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

Марченко аж задихався од гніву. Він уже подумки скликав у лабораторії збори, громив, розносив, кидав суворі присуди… У пориві гніву, люті рвонув двері кімнати, переступив поріг і застиг у подиві. Кімната була повна – повнісінька людей. Вони стовпилися біля столу з лівого боку й щось розглядали. Тут були всі співробітники – старші й молодші, інженери й препаратори. Навіть Юлій Вовк стояв тут. Він перший і кинувся назустріч Марченкові. Великі вуха, великі палаючі очі, сколошкане волосся, розхристаний, з забрудненими в щось біле руками. Такий він завжди – поспішливий, розкиданий, незібраний. Він найчастіше запізнювався, раніше за інших, ще до закінчення робочого дня, тихцем зникав з лабораторії – й де бував, того не відав ніхто. Марченко знав, що в нього хвора мати, й менший брат на його руках, він завше за когось клопочеться, комусь дістає ліки, квитки на поїзд, але все те не виправдувало його неорганізованості, через яку не раз завдавав клопоту іншим і терпів сам. То щось загубить, то невчасно прийде; скаже Дмитро Іванович щось зробити, не заперечуватиме, навіть стане, як по команді «струнко» (від бравади, невміння знайти лінію поведінки): «Буде зроблено». Й не зробить. Забуде чи й просто не зробить, заклопотаний чимось. Йому нагадають, прочитають нотацію, він почервоніє, попросить вибачення, але, майте певність, знову не виконає обіцянки. За годину кудись побіжить – вислизне крадькома, злодійкувато, шаріючись при тому, й прийде аж завтра. Він і дисертації ще не захистив, хоч матеріалу в нього зібрано багато, може, не на одну, а на дві дисертації, але той матеріал треба систематизувати, організувати, описати. Й дивно, що він не клопочеться захистом. Здається, він не клопочеться нічим. І не знає, що то мати клопіт, мати певну мету, житейський приціл. Він і думає не так, як інші. Дмитро Іванович не раз намагався розгадати – задоволений Юлій собою чи не задоволений, щасливий чи нещасливий. Напевне, незадоволений, напевне, нещасливий. Адже – розумний, бачить свою незграбність, непристосованість, тільки не може нічого з собою вдіяти. «Зовсім як я, – думав іноді Дмитро Іванович, – тільки в значно більших масштабах. Гіпертрофованих». Звичайно, Марченко помилявся. Хоча б тому, що був значно практичніший, чіпкіший у житті. Навіть просто чіпкий, у часи скрут, невдач умів мобілізуватися, боротися. хоч і ціною нервів. Але, мабуть, саме через те, що знаходив у Юлієві якусь спорідненість з собою, і прощав йому стільки. Опріч того, він знав: Юлій не просто розумний, а й обдарований. Хоч знову ж нічого не взяв з тієї обдарованості для себе.

Дмитрові Івановичу в одну мить схлюпнула з душі гаряча каламутна хвиля. Він відчув себе легко, радісно, йому аж білі метелики замиготіли в очах, і він, не знати чого, засміявся. Першою думкою було: даремно заготував на Юлія догану, порве її, тільки – но вернеться до кабінету. Юлій – гарний хлопець, щирий, обдарований негідник, якби не такі, як він, і працювати було б ні з ким.

А Юлій біг до нього.

– Виділили, виділили! – кричав він просто Марченкові в обличчя, не помічаючи ні директора, ні завкадрами, які знову стояли як знак запитання і знак оклику, тільки знак оклику був не такий твердий. Лепеха справді була і розчарована, і ображена, вона сприйняла Марченків сміх на свою адресу. Стояла, суворо стиснувши безкровні, з слідами з'їденої фарби губи, вдавала, що читає щось у цаперах, але й не читала, думала, як гідно відступити. Покивом пальця покликала Юлія, але той не звернув ніякісінької уваги на її владний покив, худими забрудненими пальцями тягнувся до лацканів сірого в смужку Марченкового піджака. На його блідому, з запалими щоками обличчі червоніли рум'янці, тонкі губи великого рота кривилися радісним криком:

– Виділили, паразиткуі Виділили!

– Що виділили? – передчуваючи радість, але все ще спокійно, навіть вибачливо запитав Марченко.

– Першу систему. Приставили мене за того, що трясе й мішає, влив я двісті кубиків дигітоніну, а тоді заклопотався, заґавився і влив ще раз. З цього й почалося… І от, дивіться, – метнувся він до столу.

Щирий і наївний, він навіть не здогадався повернути забудькуватість собі на користь, сказати, що влив подвійну порцію свідомо.

Перед Дмитром Івановичем розступилися. На штативі стояло чотири пробірочки, майже доверху заповнені білою рідиною. Дмитра Івановича залила гаряча хвиля радості. «Який день, – подумав зворушено. – Який день… От же як вийшло!»

За ці три тижні він навіть забув, що робила друга група. Це справді був подарунок долі. Без цього вони не могли завершити останнього етапу роботи, розпочати перевірку. Може, й могли, але це було б не те. Корецький підійшов теж, підняв крайню колбочку проти світла, перехилив на один бік. Біла водичка, в якій ледве помітні чотири зони. Одна – зеленого відтінку, друга – коричнюватого, решту й взагалі могло розрізнити тільки досвідчене око.

– Вітаю, – сказав, звертаючись до всіх і ні до кого зокрема.

– Сабантуй, сабантуй! – закричав Юлій од надміру почуттів, бо він і пити майже не пив, у нього хвора печінка, й виразка шлунку, й ще щось. «Букет хвороб, – як казав сам. – Не встиг нічого зробити, а болячок нахапався…»

– Добре, влаштуємо сьогодні сабантуй, – сказав Дмитро Іванович і нецеремонно забрав з рук Корецького колбочку. Хвилювання одухотворило його обличчя, тепер воно було навіть гарним. Хоч взагалі гарним назвати його було важко. Широке, повне, м'яке, наче трохи брезкле, – рівний, трохи аж кирпатий ніс, ледь рудуваті, закучерявлені вгору брови, великі, повні, майже епікурейські губи, – простота й добросердність, і ніякої думки на чолі, суворості чи наукової замисленості. Правда, широко поставлені очі – живі, пильні, з вогником, з думкою, трохи соромливі, свідчили про витонченість вдачі, чутливість, неспинну роботу розуму. Скрашувало обличчя й русяве, що ледь кучерявилося, волосся.

Так, на перший взір він видавався негарним, неповоротким і якимось мовби дивакуватим. Та він і справді не вмів вестися з незнайомими людьми, не знав, як стати, куди подіти руки. Але якщо придивитися уважніше… Особливо коли він захоплювався, починав розвивати думку, – а те в лабораторії було майже повсякчас, лабораторія жила його мозком, в цій великій голові думки народжувалися з якоюсь особливою легкістю, ідеї виникали зовсім несподівані, майже парадоксальні, – тоді його обличчя мовби засвічувалося зсередини, рухи ставали точні, голос упевнений, він ніби вищав, хоч насправді був зросту невисокого. Статури він міцноі, з деякою, як то кажуть, схильністю до повноти. І не дивно. Робота сидяча, а минулої весни розміняв шостий десяток. Коли вони набігли – сам не зглянувся, життя ще ніби й не було, й у звичках, у вдачі залишалося чимало молодого, несолідного, майже хлопчачого. Ну, не те щоб хлопчачого… Змінилося багато: приходив досвід, він підказував, учив, потроху догартовував. Раніше, колись він бував і безмежно довірливим, і непослідовно щирим. Це водночас були й недосвідченість, і м'якість душі, вій міг легко повірити в щось і розчулитись, повірити самому собі, перейти в якийсь стан, настроїтись на якусь хвилю. Потім повірити в щось інше, захопитися ним. З роками шкура на душі (він саме так і подумав – «шкура на душі») задубіла, наївної щирості, то більше щирості непослідовної вже не було. Він перестав торопіти перед співробітниками, звик до своєї ролі, до деяких виявів шани. Життя довго й повільно формувало його. Формує й зараз. Його погляди стали зрілішими, глибшими. Так, він почав потроху розуміти людей, проте мало користав це й зараз. Оте, колишнє, лишилося в душі назавжди. То була ніби матриця душі. Він і сьогодні міг повірити тому ж Юлію, та що там Юлію, повірити «востаннє» алкоголіку, хоч розум підказував, що вірити не можна. Він осягнув багато речей, трохи по—іншому дивився на людей, на світ, навіть на людський досвід, але з того досвіду не набув собі вміння жити за розрахунком. З молодості, щирості в нього залишилося немало звичок і пристрастей, він мав кілька, як їх називають сьогодні, хобі, найперше – рибальство, але часу для нього останні роки викроїти майже не міг, та й усі інші хобі були не пошуками насолоди, а виявами вдачі. Втішатися життям не вмів, та що там втішатися життям, навіть просто подбати про здоров'я. От, скажімо, схильність до повноти. Пройтися пішки, прогулятися – то для нього марнування часу, за цю годину можна прочитати ще одну статтю в журналі «Питання біології» чи хоч перегорнути «Всесвіт». Од того й міокардодистрофія, і гастрит, і перші кольки радикуліту.

Дмитро Іванович і зараз поводився несолідно, хвилювався, реготався, панібратськи поплескував по плечу Юлія, а той його тягнув за галстук, хоч за спиною осудливо звузила очі Лепеха й ніяково переступав з ноги на ногу відтиснутий убік Корецький. Дмитро Іванович забув про нього, забув про перевірку, збоку справді могло видатися, ніби знехтував їх, Корецький те за образу не сприймав, але й не знав, як йому гідно скінчити рейд. Подякувати всім, хто тут зібрався, за сумлінну працю, трохи посварити для порядку? Так і не знайшовши що відповісти, кинув через плече: «Дмитре Івановичу, зайдіть, будь ласка, до мене», – вийшов. Слідом за ним пішла й Лепеха, наказавши на прощання й не думати ні про який сабантуй. Вона вважала, що тепер останнє слово залишалось за нею.

Дмитра Івановича на мить стривожили слова директора, але невдовзі він забув про них. Вони обговорювали результат – галасливо, збуджено, вимірковували, як краще розпочати перевірку своєї кількарічної роботи, кому це доручити, сьогоднішній успіх розвихрив усіх, окриляв, вселяв надію. Вони юртували навколо Марченка, а той вимахував руками, говорив збуджено, радісно. Жодна проблема в лабораторії не існувала поза ним, вони починали розкручуватись з його думки, і в кожній проблемі, кожній справі, сам того не помічаючи, насамперед був він. Вислуховував усіх, радився з усіма, але свою думку обстоював ревниво, як би обстоював самого себе, та так воно, зрештою, й було. Раніше він входив у все, намагався простежити до кінця, хоч і тоді розумів, що всього йому не охопити, що часом він навіть заважає, полишає головне; цю науку, науку керівництва, повільно осягав. Тож і зараз вирішив, що найкраще буде створити групу перевірки. У неї ввійдуть…

– Світлана Кузьмівна Хорол, Неля… Платонівна Рибченко. Вадим Бабенко і Юлій Вовк. Очолить групу Віктор Васильович Борозна.

Але Борозна очолити групу відмовився. Він заперечив коректно, ввічливо, проте рішуче й категорично. Сказав, що ще не закінчив роботу в групі КСС – концентрованого сонячного світла – та з установкою, там, мовляв, зараз у нього жнива. Дмитро Іванович не наполягав. КСС – царина замдиректора, Віктор Васильович перейшов з його лабораторії, і установка – хвіст звідти, обов'язок давній, з яким Борозна не впорався за два роки. Він розрахував опромінення насіння буряка з допомогою механічного модулятора, це має підвищити цукристість буряків. Дехто взагалі не вважає роботу групи КСС причетною до фотосинтезу, на цьому грунті в інституті не раз доходило до всіляких непорозумінь, часом гірких, а більше смішних. Так чи так, але то, мабуть, і найбільша удача останніх літ лабораторії світла, методу Борозни пророкують широке поле застосування, на освоєння його виділені чималі кошти, вже закінчують будувати напівзаводську установку. Борозна зараз в основному й працював над упорядженням тієї установки. То вже не була чисто наукова робота, скоріше інженерна, промислова, він міг од неї відмовитись, але не відмовлявся, навіть клопотався нею залюбки, й Мар – ченко подумав, що Борозна, зважаючи на порівняно молодий вік, чоловік до біса практичний. Ну, скажімо, не зовсім молодий – тридцять шість років, але для доктора це таки небагато. Віктор Васильович Борозна єдиний, окрім Марченка, доктор у лабораторії. Він вельми самостійний і самовпевнений (як і кожен, хто рано досягнув успіху й сподівається досягти ще більшого), прямий, та прямота іноді навіть межує з грубістю, а може, й з нещадністю.

Дмитро Іванович, мабуть, перебільшував. То була не нещадність, а сила, внутрішня сила, жага життя, неспита, міцно стиснута, певність себе, енергія, яка ще не знає, чим закінчиться. Отій його внутрішній силі, карбованості думок і вчинків відповідала навіть зовнішність. У Борозни майже атлетична статура, велике смагляве обличчя, воно грубе, мовби тесане сокирою – багато кутів, багато прямих ліній: широкий, майже квадратний лоб, велика чорна борода клинцем, чорне цупке волосся без проділу; очі великі, чорні, ще й з якимись краплинами – очі цікавої здорової людини, яка переливає через них світ, одбирає потрібне й рішуче відтручає все, що, на її думку, хибне або зайве. Ті очі, здається, розуміють усе, дивляться на світ мудро й проникливе, і в них нема цинізму, а тільки щирість і допитливість, неспожитий захват світом, про який знають багато й доброго, і недоброго, але оте недобре просто не беруть до уваги, а ще в них – певність, що їх обдурити не зважиться ніхто. Такий був Борозна, проте трохи не таким бачив його Марченко. Він бачив у ньому тільки силу, грубість, практичність, він трохи торопів перед ним і, може, тому виробив щодо нього лінію поведінки теж грубувату, сухувату, ділову, хоч знову ж до певної міри – боявся, щоб її не прийняли за ревнощі, боязкість сильного суперника.

Отож він тільки знизав плечима, поговорив ще кілька хвилин і подався у сусідню кімнату, куди щойно пішла Світлана Кузьмівна Хорол, його неофіційний заступник, один з найдавніших працівників лабораторії. Вона починала разом з Дмитром Івановичем; у тому, що перекипіло, одкристалізувалося, перейшло в інший стан, дістало обгрунтування в оцій лабораторії, – частка і її праці.

Вона погодилася неохоче – й Дмитро Іванович знав чому, як знав і те, що, погодившись, зробить усе сумлінно, її не треба підганяти, їй не треба обридати, вона сама прийде до нього, візьме його розробки, уважно вислухає й пунктуально та неухильно виконає все. Й Дмитро Іванович теж не сказав нічого.

Вони стояли біля відчиненого вікна, вітер гойдав цупку жовту фіранку, за вікном на в'язовій, унизаній молоденькими мережаними листочками гілці відчайдушне співав чорний ротатий шпак, десь унизу галасували горобці – весна вливалася у вікно широким потоком, співом і запахами, бадьорою свіжістю і глибоко притлумленою млостю.

– Весна… Ще одна весна, – сказала замріяно й трохи сумно Світлана Кузьмівна.

Що стояло за тими словами, за тим смутком, Марченко розгадати не зміг: жаль за минулими роками, докір йому, – та й не встиг, бо Хорол якось ураз, немов подолавши щось у собі, повернулася до нього, в її очах стрибнули злякані, майже відчайдушні вогники, і вона швидко мовила:

– Давайте завтра поїдемо по сон. Ми стільки разів збиралися…

Дмитро Іванович чомусь здригнувся, подивився на Хорол трохи розгублено, трохи ніяково.

– Не знаю. Чи зможе поїхати жінка.

І в ту мить прочитав по Світланиних очах, що вона його дружину не запрошувала. Це збентежило його, він розгубився в першу мить. Та й було чого. Тут все було страшенно заплутане. А може, просте, занадто просте… Світлана Кузьмівна Хорол, старший науковий співробітник, заміжня жінка, мати майже дорослої дочки, любила його оддавна. Це знали всі в лабораторії і в інституті, до цього звикли, коли й жартували на їхню адресу, то легенько, потураючи. Вона любила його дивною любов'ю, їй було досить, що вони працюють поруч, що він її (її – в очах інших, тобто оце «її» було досить умовне, можна сказати, тільки дружнє) не зраджує (не зраджує дружбу, приязнь, і тільки), іншого вона не прагнула, інші почуття не змагали її. Може, він сам був тому причиною, що за стільки років не пішов далі, охолодив її до споглядання їхньої любові. Спочатку її любов тривожила Дмитра Івановича, хоч і якось дивно – серце не трепетало, а тільки коли думав про Світлану, ставало гарно, тепло на душі. Він нічого не порушив, міг чесно подивитися в очі своїй дружині і Світ – ланиному чоловікові, щиро обуритись на їхні ревнощі: «Я не винен, серцю не закажеш, а переступати ми нічого не переступили», – бо й справді, хіба не мають права люди симпатизувати одне одному і в той же час залишатися на чистих берегах. Вони й залишалися на них. Йому так гарно на них мріялося… Та врешті й ця мрія стала звичною. Проте вона не згасла, так і залишилося в житті Марченка щось небуденне, немовби недозволене, яке він міг і може будь – коли зробити дозволеним. Але навіть отаке, приспане почуття додавало їм обом якоїсь таїни, якоїсь душевної мрійливості.

По стількох роках отакого споглядання власних почуттів мала настати обопільна неприязнь, але й вона не настала. Іноді йому було ніби трошки соромно перед Світланою, почувався мовби боржником і водночас кепкував з того. За всі десять років цієї приязні (яку, мабуть, таки не можна назвати любов'ю) вони, певніше, вона тільки раз порушила те, що усталилося, приснуло, майже прихололо. Це було по якійсь вечірці, де вони наслухалися клинів на свою адресу, йшли додому, – він проводив й до метро, – й сказав:

– А все‑таки смішно– Хоч би було за що… І тоді вона, – може, вона була трохи хмільна, вони всі того вечора випили чимало, – ледь чутно стисла йому руку

й прошепотіла, не повертаючи голови:

– То може… щоб було за що…

Це був жарт. Він зрозумів ці слова як жарт. І сам відповів жартома. Але… й не зовсім жарт. Він знав: усе залежало від його подальших слів. І він не одважився. Звичайно, якби він справді любив Світлану, то не зважив би ні на які застороги. Щоправда, на той час він уже й сам не міг зрозуміти своїх почуттів до Світлани. Він не міг сказати, подобається чи подобалась Світлана йому дужче за інших гарних жінок, сподобалась саме тому, що була єдиною гарною жінкою з тих, що працювали поруч (а перший імпульс таки йшов од нього, він почав надавати їй більше уваги). Він взагалі ніколи не міг гаразд розумітися на своїх почуттях. Може, тому, що за все життя так і не зазнав справжнього великого кохання. Отого, що збурює до дна, застилає світ, змушує чинити нелогічно, нестримно, ламає всі перепони, а часом і власне життя.

Він таки не знав, чого повернув на жарт Світланині слова. Боявся розголосу? Трохи. Хоч його могло й не бути. Боявся, що з часом усе обуденніє і важко буде працювати поруч? Боявся докорів совісті?.. Мало вагу потроху все. Він потерпав, що здобуде менше, ніж втратить. А втратить він багато. Найперше – спокій. Та й не любов це, вона б не дала розмірковувати так холодно й вестися так розважливо. І от тепер відступав удруге.

– А що… Степан Степанович ще в Москві? – сказав і зрозумів, що треба було сказати щось інше, що він страшенно образив цим Світлану, повівся як нікчема. Зрозумів тоді, коли слова ще були в роті, коли тільки вимовляв їх, та було пізно. Він спалахнув, розсердився на себе й поспішив стерти те, що сказав, спробував завернути все назад, хоч і розумів, що завернути, мабуть, не можна.

– Мені й самому хочеться виїхати з міста. За цією роботою я вже забув, як цвіте сон. Поїдемо…

Йому на подив, і знову ж трохи на досаду, Хорол прийняла закамуфльоване вибачення, хоч і сказала:

– Степан Степанович повернувся ще вчора. А сон і справді вже одцвітає.

Й пішла до дверей своєю м'якою, лінивою ходою. Оця невизначеність на завтра, нова невизначеність стосунків з Світланою Хорол зіпсувала Марченкові день і сабантуй, який вони таки організували ввечері. А сабантуй був на славу. У найбільшій з семи кімнат лабораторії зсунули столи, жінки застелили їх чистим папером, прикрасили букетами свіжих зелених гілочок, Юлій і Вадим приготували «кімнатний фейєрверк». На закуску була ковбаса, консерви, свіжа редиска, цибуля і навіть баночка чорної ікри. Хлопці перегнали три літри етилового спирту, а Борозна зробив коньяк, який усім дуже сподобався, й усі одразу ж сказали, що з цього дня питимуть тільки «борозняк». То більше, робити його просто: перегнати через порошок кави воду й розвести спиртом. Вона стає прозорою, як сльоза, пахне кавою, але не зовсім кавою, запах той специфічний, дуже приємний. У дві пляшки Борозна додав ще якогось екстракту, той напій мав запах едельвейса. І хоч Борозна сьогодні відмовився очолити групу, але заправляв на сабантуї він. Зорганізував чоловічий хор, який співав пошепки, й було дуже смішно, проголошував тости, дивував і смішив усіх фокусами. Все це було тим більш дивно, що на подібні гулянки він не приходив ще жодного разу.