Текст книги "Біла тінь"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Дмитро Іванович поїхав не на інститутський Бережок, а в село Соколівку на Десні, де вже двічі відпочивав з Іриною і дітьми. Сів у Києві на «ракету», а через п'ять годин зійщов у Моровську, за сім кілометрів од Соколівки, куди добувся по глибокому піску попутною вантажною машиною. Він розраховував побути в селі два тижні, а тоді навідатись у Київ, і незалежно від того, як закінчиться експеримент, вернутись у Соколівку з сім'єю. Він би забрав їх і зараз, але Андрій одбував виробничу практику.

Шофер підвіз його просто до хати Олекси Онишка, у якого Дмитро Іванович квартирував обидва рази й де зупинявся, вириваючись на два – три дні порибалити. Хата діда Онишка, могутнього поліщука з широкою бородою, густими сивими бровами й великим, у червоних прожилках носом, схожого на поліщуків із лубків і літописів давніх часів, стояла на самому березі Десни. Проте не дід ставив її так близько од води, а вода підійшла до хати. Десна, яка мчала серед широких луків, у цьому місці круто вигиналася до села, у повінь валила високий правий берег, уже проковтнула дві вулиці й наступала далі, – вулиця, якою шофер підвіз Дмитра Івановича до хати, обривалася просто в воду, шофер розвертався обережно, тицяючи носом і задом машини в низенькі потрухлі тинки. Проте дід Онишко не панікував. З вартими заздрості спокоєм і практичністю проміряв метром город, який ламала вода, а також сад і подвір'я, і, порахувавши, скільки приблизно метрів забирає вона за весну, сказав бабі, що на їхній вік вистачить. Обійстя в діда, як на піскувате Полісся, багате – хлів, і клуня, й дві розлогі шовковиці за нею, і яблуні, й груші, й вишняк під хатою. Хата вже стара, але під бляхою, – складалася з власне хати й хатини, а також прибудови з південного боку, яку дід зробив, коли оженився старший син Миколай. Миколай за кілька літ переїхав у Чернігів; поставив собі хату в сусідньому селі, де працював механізатором, і Гриць, і дід з бабою залишилися самі. Влітку вони здавали «дачникам» прибудову й хатину не стільки задля заробітку (хоч і те бралося до уваги), а тому, що так робило все село. Його чомусь особливо уподобали для відпочинку київські медики, в липні і серпні там були зайняті не тільки всі вільні кімнати и комірки, а навіть у садах біліло чимало наметів. Мабуть, ті київські медики тямилися на принадах відпочинку саме в Соколівці: цілюща деснянська вода, широке привілля лугів, де од запаху квітів і трав йде обертом голова, а по той бік села сосновий бір, а за ним мішаний ліс.

У прибудованій до хати кімнатині, яка дивилася вікном на сад і Десну й мала окремий хід з ґанком і манюсінькою верандою, обидва рази розкошував з Андрієм, Маринкою та Іриною Михайлівною Дмитро Іванович. Прибудову зайняв він і зараз – ще раніше написав Онишкам, що приїде з сім'єю на літо. Він не тільки у них жив, а й харчувався, й не почував од того ніякої незручності, хоч напочатку, першого разу, баба Варка й слухати того не хотіла: «Ви люди столичні, учені, а в нас харч простий, селянський». А потім переконалася, що Дмитро Іванович не тільки чоловік делікатний, а й теж простий, «неперебірливий на їжу», залюбки годувала його пшоняною кашею, варениками з вишнями, рибою, яку тут ніколи не смажили, а тільки варили й подавали на стіл цілою. На Онишковому обійсті Дмитру Івановичу особливо подобалися дві шовковиці, вони нагадували йому шовковиці на власному городі, манив його ліс, нестеменне такий, як у їхньому селі. Вони двічі ходили з дідом Олексою по маслюки й приносили їх повнісінькі кошики. Риболовлі вудочкою дід Олекса не визнавав, і на той промисел Дмитро Іванович ходив сам. Рибалив він не під кручами, де рибалило більшість «дачників», а на лузі, під кущами верболозу. Щоправда, цього літа риба ловилася погано. Зате луг, безмежний, синьо – голубий, з ситими, перестиглими травами, був увесь його. З очеретами, чистими, зарослими біля берегів лататтям озерцями, з деркачами, які ранками дерли на онучі чисті росяні доріжки в травах, куликами і невгамовними крячками.

Дмитро Іванович ішов вузенькою торф'янистою доріжкою, що пружинила під ногами, по груди в квітуючих травах вічно невмирущої луки, у якій лежала, дрімала при самій землі прадавня тиша, й думав про те, який нікчемно малий, який дрібний перед оцією тишею, перед оцими суворими берегами ріки будь – який клопіт. Коли йому вперше стали в думці поруч безмежжя луки, вічний плин ріки і Одинець (чомусь саме Одинець), він розреготався, мов божевільний. Це були такі неспівмірні величини, що навіть ставити їх поруч не можна.

Дмитро Іванович почував, як перед оцією тишею, вічним плином і безмежністю поменшала і його біда, він її мовби витяг звідти і розіслав між зелених трав. Лука помирала й одновлювалася тисячі років, вона була колообігом життя, і він сам входив у великий колообіг природи, він був породжений, щоб жити на берегах річки, ловити рибу, толочити трави, так прожили до нього тисячі поколінь людей, і він теж міг прожити так, ще міг прожити…

У цю мить він відчув ніби якесь власне роздвоєння – людини і вченого, він не міг звести себе, отого, в кабінеті, і оцього, серед трав, у одне, тобто зводив лише думкою. Він подумав про те, що, мабуть, наш мозок – це одне – він може розвиватися безмежно, осягати дедалі складнішу інформацію, а наша душа, себто те, що уклалося віками, природою – хвилювання, біль нервів, біг крові і швидкість перетворень у клітині, – друге. Ми спалахуємо в гніві й плачемо од ніжної музики, нас до сліз хвилює зелений шум лугу і квиління чайки, і ми не можемо тими чуттями бодай спробувати охопити отих безконечностей і безодень, Що підсовують нам гіпотези та фантастика. Тож, мабуть, недарма навіть у найкращих фантастичних творах люди бідні, бо вони летять у світи, залишивши свої щоденні клопоти, розчулення, замилування, справжній гнів, у яких вони бувають потворні, але бувають і красиві.

Дмитро Іванович і далі йшов стежкою, і далі рахував життєві втрати. Але що більше їх набиралося, то дужче наростало в ньому заперечення. Це вже була властивість його вдачі – накопичуючи аргументи, приховано збирати й контраргументи.

Ні, він таки пройшов не по голій пустелі. І не все обминув на тій путі. І якщо вже шкодував за втраченими насолодами, то мав замість тих інші. Для нього робота – то завжди насолода. Розплутувати, закручувати, вертітися в тому котлі й вертіти інших… Та так, що в декого й очі заплющуються з страху.

І те, що він завжди кудись поспішав, що все його життя було мовби прологом до чогось, – то теж непогано. Тобто так мусило бути. Такий уже він є. Він і далі сподівається… знайти оті слова, отой рядок, які виправдають задовгий пролог. І хто може сказати, що не цим треба жити? Що сенс життя не в цьому? Йти до того рядка до останнього дня.

І неправда, що він нічого не мав. Світоньку, як же хороше йому зараз отут! Природу він любить здавна. Шкода тільки – мало. Отут – втратив. Він тільки тепер, в оці дні, відчув, як погамовують його спрагу лука, й ріка, і високе небо, і чисті озера. Він думав про те, що більше не випустить їх із свого серця. Тепер‑то він знає, де можна знайти спокій.

Раніше, колись він сприймав природу як частку її ж – м'язами, легенями, порами. Уранішні роси, вечірні тумани, синя гладінь озера – він ішов через них, вони гріли, остуджували чи бадьорили його. Тепер, виявляється, вона мала ще один бік – споглядальний, і він теж міг додавати втіхи.

Одначе, думаючи так, він добре знав і те, що, тільки повернеться назад, той шал знову стане його життям, набере неухильності закону, а відтак приберуть попередніх обрисів і його клопоти, й страх, і надії. І ця думка мовби простилалася хмаркою понад лукою, рікою і озерцями, як простилається справжня хмарка, котра найшла на сонце, і тоді в одну мить тьмяніють трави, холоднішає вода й блякнуть квіти.

До того ж погіршилися і його умови життя в Онишків. Навіть не стільки умови, він справді був надзвичайно невибагливий до всіляких фізичних незручностей, як почував незручність моральну. До діда й баби несподівано приїхав старший син з дружиною та дітьми. Усталений стрій життя зламався, тепер уже готувала на всіх страви невістка, жінка сварлива й непривітна. Дмитру Івановичу весь час здавалося, що вона сердиться на нього, він потерпав і за те, що займає найкращу кімнату, пропонував помінятися або й підшукати собі житло в іншому місці, але проти того повстали дід і баба, і Дмитрові Івановичу нічого не лишалося, як на весь день вибиратися з вудками й казанком на луку, він там варив собі юшку, там передрімував під кущами опівденну спеку, хоч від того часто боліла голова. Він вирішив побути ще кілька днів і поїхати до матері, забрати Маринку й гайнути з нею в свої рідні Пішки за Прилуками. Звичайно, ні Андрій, ні Ірина не поїдуть у Пішки. Андрієві просто нецікаво в селі, де до того ж немає річки, Ірина Михайлівна має на те свої причини. Вона не любить свекрухи, не любила й не любить енергійної, трохи різкуватої Марченчихи, й хто зна за що. Адже мати Дмитра Івановича ніколи не зробила їй нічого поганого, але та неприязнь проступила од самого початку. Тоді, в перші роки їхнього подружнього життя, Дмитро Іванович часто за це сварився, намагався силоміць звести Ірину з матір'ю, мало не розлучився з дружиною, а пізніше махнув рукою, волів полагодити якось, щоб тільки та неприязнь не проступала нагору, не зводила до скандалів і сварок.

Мабуть, Ірина Михайлівна не любила свекруху за твердість, безкомпромісність, почуття власної гідності, за те, що трималася з невісткою нарівні, дарма що та була вченою і озброєною всіма знаннями сучасної цивілізації, а вона – проста сільська жінка. Ще, мабуть, не любила за те, що Дмитро Іванович порівну розділяв свою увагу поміж сім'єю і матір'ю. Опріч усього того, житейського, що призводить до розладів у багатьох сім'ях, була ще одна причина, надто незвична на сьогодні. У ній Ірина Михайлівна не призналася б зроду, вона й не признавалася навіть самій собі, воно зводилося з дна її душі глухо, важко, неясно, а сягало ще глибше.

Річ у тому, що і Дмитро Іванович, і Ірина Михайлівна були з одного села. їхні родини, колись великі й гіллясті, як дужі дерева, весь вік намагалися звеличитись одна перед одною. Не багатством – багатства не мали ні Марченки, ні Вербицькі, а красою, силою, працьовитістю господарів, синів і дочок, зятів і невісток. І от злою волею долі за дві війни та лихоліття по них рід Вербицьких щез. У Ірини Михайлівни загинули батько і два брати, померла мати, лишилася в світі вона й ще один брат, котрий не одружився, спився й подавав про себе звістки тільки тоді, коли його десь звільняли з роботи і він опинявся в безгрошів'ї. Гіркота, яка піднімалася до того всього в Ірині Михайлівні, мимовільна заздрість перехлюпували кудись далі, в їхнє родинне життя, проливалися на весь рід Марченків, теж покалічений війною, але який уже знову почав вибую – вати. Ірина Михайлівна, нехитра й нелукава багато в чому, й далі залишалась Вербицькою – і, мабуть, інакше й не могло бути, – і якщо їй траплялася нагода виказати щось лихе про Марченків, виказувала й аж внутрішньо загорялася з радості. Либонь, зона сама розуміла, що те звеличення давно втратило сенс, що її потуги жалюгідні й шкодять їй же, але втриматись не могла.

Дмитро Іванович весь вік жалів її сирітство (в сварках, звичайно, забувався теж), через те прощав їй більше, ніж міг би простити звичайно.

Отож Ірина Михайлівна в Пішки майже не їздила. Одмагалася ж тим, що, мовляв, у селі вона стає наймичкою, служницею, що їй знову доводиться на всіх варити і прибирати в хаті, хоч свекруха залюбки варила б сама, але Ірина не погоджувалась, частково тому, що справді воліла готувати їжу дітям сама, а частково з природного почуття сорому – як це вона сидітиме згорнувши руки в чужій хаті!

Дмитро Іванович і сам трохи одвик од свого села, і не було там йому до кого піти, і не знав, про що говорити з літніми дядьками, колишніми однолітками (він чомусь вільніше почувався серед незнайомих людей, як оце в Соколівці), але провідати рідне село, а насамперед матір, мав за обов'язок завжди.

Склавши докупи всі свої невигоди теперішнього життя у Соколівці, а також те, що навряд чи умовить усіх своїх поїхати в Пішки. Він сьогодні, йдучи рибалити, твердо поклав через три дні податися в Київ, а звідти в рідне село.

На риболовлю він вибрався ще з досвітку. Вирішив сьогодні будь – що повернути в свій бік рибальське щастя. Оскільки всі ці дні риба майже не ловилася, він звечора особливо старанно готувався. Наварив перлової каші й гороху, присмажив на сковороді вівсяних висівок, накопав свіжих черв'яків. Раніше він ловив рибу на донні спінінгові вудочки з кормаками, ловив добре лящів, в'язів, підустів, одного разу у цій же Соколівці навіть упіймав сома на півпуда, але зараз цей спосіб ловіння перераховувався в списку заборонених, і хоч тут цієї заборони мало хто пильнував, він її не став порушувати. Він вірив, що зламає хребет невдачі й так. Був працьовитий в усьому, і на риболовлі також, недарма Михайло не раз чи то жартівливо, чи то всерйоз нарікав: «Нехай вона тобі сказиться, ця риба. Поїдеш з тобою, то вернешся неначе з молотьби. Перекопаєш землі, перемісиш глею – всі кісточки стогнуть».

Дмитро Іванович і сьогодні взявся за роботу з властивою йому послідовністю і невтомністю. Він надовбав глею, накопав чорнозему й піску, перемішав усе це з перегноєм, розім'ятим горохом, висівками і перловою кашею й почав ліпити глиняні буханці. Він наліпив їх кілька десятків, великих, завбільшки з середнього розміру кавун. Дмитро Іванович вибрав таке місце, де вода повільно закручувалась на місці й звідки починався потужний струмінь, якнії виходив на бистрець. Струмінь мав виносити корм на глибину, виманити звідти рибу. Він накидав балабухів, накидав перемішаного з кормом піску, скаламутив воду, і брудні смуги потягнулися далеко на середину ріки. Заграла верховодка, підійшов хижак, кілька дужих сплесків вибухнуло біля самих Марченкових ніг. Але він не поспішав, віїї і далі через певні проміжки часу кидав важкі буханці, тільки тепер уже тихенько, без плескоту. І лише по тому розібрав довгу, в три коліна вудку. Наживив черв'яка, закинув. Не встиг червоний, у вершок, поплавець стати на воді, як одразу ж знову ліг, а тоді зірвався, мов навіже – ний, і різко пішов ліворуч під воду. Дмитро Іванович підсік і витягнув чималенького окунця. Але то було єдине відшкодування за його старання. Бо далі поплавець сонно блукав по плесу, течія то притоплювала його, то знову одпускала, втягувала у кручію і несла на глибінь, але риба не брала. Дмитро Іванович кілька разів міняв наживку, вкорочував і збільшував глибину, все марно. Впіймав на хліб пару краснопірок, одну густірку, а далі й та риб яча дрібнота десь поділася. Він знову опускав балабухи, мочив і кидав геркулес, але плесо було мертве. Дмитрові Івановичу просто не йнялося віри, що отакого м'якого ранку, степленого сонцем, припорошеного туманцем, не клюватиме риба. Він стьобав і стьобав вудкою, вже втомилася рука й затерпли ноги, він перепробував усі відомі йому способи ловіння, а в капроновій сіточці попліскували ті самі дві краснопірки, густірка та окунь.

Врешті Дмитро Іванович здався. Він вийшов на берег, скинув старого піджака – упарився, сів на горбочку. Була дванадцята година – він проколотився шість з половиною годин. Сонце підбилося високо, але трави ще були в росі й річка поблискувала прохолодою. Дмитро Іванович підставив вітерцеві чоло, дивився на річку, що бігла на південь, а далі знову повертала на захід, дивився на заплаву, яка стелилася ярою зеленню понад річкою й була вдалині по правому боці оточена піщаними горбами з щіткою соснового лісу (лівого не було видно зовсім), і з нього спадала втома, а з нею напруження, досада. Він мовби віддавав їх луці, мовби розпросторювався по ній душею. Тут не було жодної живої душі, тільки деркачі та перепел будили тишу. «Дикуни» ще не добулися сюди, сучасні «дикуни» їздять на машинах, а тут піски й болота, вони мовби захищали самі себе. Розглядаючись по долині, Дмитро Іванович подумав, що на Поліссі залишилося дуже мало таких куточків. Та хіба тільки на Поліссі. Люди обдивилися планету з усіх боків, вимели всі шпаринки і все заглядають зверху, знизу, чи не пропустили чого. Кожен звір обрахований до останньої волосинки, кожен птах окільцьований чи бодай сфотографований. Немає загадок, нема таїни – отого невідомого, що обіцяє щось у майбутньому, кличе до себе. Таїна лишилася в мікро– і макросвітах, але та ї1аїна вже не така, раціоналістична, холодна. Тільки на природі, розчинившись у ній, людина по – справжньому відпочиває душею, відживлює найтонші чуття, подаровані їй вічністю, відчуває красу й гармонію світу.

Дмитро Іванович знав це по собі. Він особливо любив літо. Воно снилося йому всю осінь і зиму, він щороку будував неймовірні плани – поїхати на Єнісей чи Тунгуску, щороку чекав чогось од нього. Проте влітку він ставав особливо нервовий. Його то обіймала радість, то смуток і туга, йому здавалося, він почуває, як мовби щось втрачає, приймає в себе й втрачає. Мабуть, то було відчуття старіння – згасало літо, й згасала якась часточка його самого; осінь, зима заковують усе в непорушність; все, здається, застигає, не рухається, і це мимоволі передається людині, а літо біжить і неухильно несе з собою тебе. Цей біг лячний, хоч він і солодкий, як майже кожен біг. Але неприємна думка про те, що біжить не тільки літо, а й сама лука, і ліс, і прозоре небо, біжать кудись, щоб змінитися. Звичайно, тільки отак, поспішаючи, заперечуючи себе, і рухається світ.

Дмитро Іванович незчувся сам, як заснув. Йому в сні бачилося широке плесо, а посеред нього стримів червоний поплавець, він то пірнав під воду, то знову виринав, погойдуючись на хвилях. Після рибалення вода і поплавець сняться завжди.

Прокинувся від спеки й від того, що упрів. Сонце підбилося вже ген і тепер стояло майже в зеніті. Дмитро Іванович вирішив не ховатися в тіні верб, як учора й позавчора, а вернутися до хати. Він узяв вудку, проте, за старою звичкою, вирішив закинути ще раз – «на удачу». Легенька кручія покружляла поплавець, поволокла його праворуч, за течією, й він почав тонути. Там він притоплювався щоразу – гачок зачіпав за дно. Проте, потягнувши на себе вудлище, Дмитро Іванович відчув щось схоже на живу вагу. Одначе в тому місці гачок уже кілька разів зачіпався за корінь, довгий вимитий корінь трудив на течії руку – нестеменне риба. Дмитро Іванович не встиг гаразд подумати, корінь це чи не корінь, як волосінь різко пішла проти течії, і він відчув дужий удар. Той удар пройшов по вудлищу, по руці, по ньому всьому, відбився крутими хвильками в серці. Дмитро Іванович потягнув вудлище на себе, але риба була велика, тонкий бамбук зігнувся в дугу, а волосінь аж співала од напруги. Долаючи спокусу потягти щосили (гачок, пам'ятав, невеликий і може не витримати), почав повільно колами вести рибину до берега. Врешті вона виплеснула, погнавши в боки дужі хвилі. Це був в'язь. Дмитро Іванович підтягнув його ще ближче, лівою рукою намацав підсаку, обережно завів її у воду й виловив рибину. Великий, сріблястий, красноперий в'язь щосили тріпався в підсаці.

Хвилин десять – п'ятнадцять по тому поплавець блукав по плесу пустоплав, а далі знову повільно, але неухильно пішов під воду. І знову Дмитро Іванович витягнув в`язя. Риба таки підійшла на його корм. Далі він упіймав ще одного в'язя, ляща і кілька підлящів. Несучи до сітки підляща, несподівано зауважив, що не почуває тієї скаженої радості, яка мала б охопити при такому улові й кльові. І не тільки зауважив, – це було ніби якесь підсумкове спостереження, – йому не вельми кортіло ловити рибу всі дні. Либонь, скорше він упевняв себе, що то йому дуже цікаво. А насправді хіть до рибальства пригасла. Колись він думав, що цій хіті не буде погамування, що він не наловиться зроду. Він міг провести на річці тиждень, вернутися в місто, і вночі йому знову спрагло снилася риболовля. Тепер же тієї спраги не було.

Але інші імпульси били в серце, і це він почував з хвилюванням і радістю. Світ плинув через нього зеленою лукою, прохолодною рікою, дитячим галасом під кручами. Як то, подумав, усе‑таки добре жити! Він підвів голову на дитячий крик і в ту мить побачив велосипедиста. Той їхав з опівнічного боку, од села, понад самими кручами, – там вилася стежечка, – й здавався іграшковим, майже несправжнім. Швидко крутив педалями, і блискучі спиці перемелювали на сяйний порох сонячні промені.

Велосипедист не мав при собі ні вудок, ні якогось іншого знаряддя, поспішав, і це чомусь насторожило Дмитра Івановича. Він наживляв гачка, а сам раз по раз позирав ліворуч, понад кручу. А коли велосипедист не поїхав на луку, а повернув із стежки до нього, він сполошився насправжки. Тепер він упізнав, що то поштар. Той і йому не раз приносив листи. Поштар поклав велосипед у траву, а сам через пісок поспішив до Марченка. Витирав з дрібненького дзьобастого лиця рукавом піт і, як здалося Дмитрові Івановичу, не дивився в очі.

– Пробачте, – сказав поштар, і з тим словом щось обірвалося Дмитрові Івановичу всередині, —пробачте, вам телеграма.

І подав бланк з наклеєними рядками літер машинописного тексту. Рядки застрибали перед Марченковнм зором, і йому довелося зробити зусилля, щоб зосередитись. «Приїжджай. Сталося нещастя. Ірина», – прочитав він. То було так страшно, як, мабуть, більше не було ніколи. Навіть на фронті, навіть перед операцією нирки, яку переніс років шість тому. Мабуть, через те, що там небезпека була реальна, виразна, а тут невідомість. Чомусь подумалось: так йому було, либонь, лише один раз, колись давно, підлітком, коли він біг увечері через кладовище й провалився в могилу. Провалився вмент, не встигнувши навіть крикнути.

Дмитро Іванович ще раз пробіг очима два рядки літер. «Сталося нещастя…» Якби просто хтось захворів чи впав і зламав руку або ногу, Ірина так би й написала. «Мати», – мелькнуло в думці. Але тоді Ірина теж написала б інакше: «Померла мати…» «Маринка?» —знову гаряче спалахнуло в голові. А далі всі думки перемішалися, а його самого мовби щось підштовхнуло. Поспитав у поштаря, чи можна взяти велосипед, сів і поїхав до села.

Але то був поспіх лише першої гарячої хвилини. До Києва йому довелося добиратись довго. У Онишків він зміркував, що пішки по піску не добудеться до Моровська й за дві години, тому побіг на колгоспне подвір'я, але там не було ніякої машини, колгоспний рахівник запріг коня і повіз його на пристань. Проте на другу, обідню «ракету» вони не встигли – з горба він навіть бачив, як вона мчала по деснянському плесу, розсипаючи віялом важкі, як свинець, бризки, – довелось чекати третьої, останньої, вечірньої. Вона одійшла о сьомій годині. Весь цей час і в «ракеті» по дорозі до Києва Дмитро Іванович сидів скутий і приголомшений новим нещастям. Та тепер він те, що сталося на роботі, і не вважав нещастям, а звичайною невдачею, яких нехай би й сто, а тільки не те, з чим має зустрітись. Він сидів скулившись біля вікна, і сидіти так було дуже важко, й береги пролітали темною смугою. Часом зір вихоплював машину, підводу, дітей на піску, а далі він знову входив у щось, як входить водолаз у небезпечну глибінь. До нього кілька разів звертався чоловік у солом'яному капелюсі, що сидів поруч, – сільський учитель чи бухгалтер. Дмитро Іванович одказував однослівне, коротко або й зовсім не обзивався. Йому видавалося блюзнірством говорити про щось у цей час і ще більшим блюзнірством розповідати про своє, ще не відоме нещастя. Йому чомусь згадалося, як колись їхав у поїзді з одним чоловіком, котрий поспішав на фатальний виклик телеграмою, той показував усім телеграму, розпитував, що вона може означати, а насправді збирав по вагону співчуття, як милостиню, і вже втішався ним.

У Київ «ракета» прийшла, коли вже посутеніло. Дмитрові Івановичу вдалося взяти таксі, і він поїхав додому.

Двері відчинила Ірина Михайлівна, вона була змарніла. аж зелена, із оплаканими очима, побачивши Дмитра Івановича, вхопилася руками за його плече, припала обличчям, заридала. Він стиснув їй пальці, намагався якомога швидше вирвати у неї страшну вість – як ножа, що мусить його ввігнати собі в серце.

– Маринка?! – струснув її, і перед очима майнуло щось криваво – чорне, аж він стенувся.

– Андрій!.. Не житиме він, не житиме… – похлинулась плачем Ірина Михайлівна. – Лікарі кажуть, що немає надії.

Йому ледве вдалося допитатися, що з ним сталося і в якій він лікарні. Він розпитував, а лице йому скам'яніло й скам'яніли губи, він через силу розтуляв їх, а Іринині слова сковували його щодалі дужче й дужче. Учора ввечері Андрій вертався додому, підійшов до ліфта, й тут на нього напали троє. Вдарили чимось по голові, проломили череп і били вже лежачого ногами, аж поки не нагодився сусід, що живе під Марченками. Він саме виводив на прогулянку дога, почув удари, закричав: «Що ви, негідники, робите!» —й спробував нацькувати пса. Дог загавкав, ті кинулися тікати, один з них ще крикнув у дверях: «Кажись, убили». Андрія забрала швидка допомога, він у Жовтневій лікарні, так і не опритомнів.

– Ми, ми винні, – ридала Ірина Михайлівна. – Не стежили, не втримали його…

Тягар біди й вини, яка шарпонула його за душу ще в першу мить, ще до цього викрику дружини, був такий великий, що Дмитро Іванович на якийсь час навіть забув, що йому робити. Він для чогось зайшов у кабінет, та враз немов спіткнувся, стямився, вийшов назад, ще раз поспитав дружину, де лежить Андрій, поспішив на вулицю.

На горі, в хірургічному корпусі лікарні, його пропустили одразу, тільки – но він сказав, до кого йде. Літня сестра провела його по сходах на другий поверх, постукала в двері праворуч, у кабінет професора. Електричний годинник над дверима показував пів на одинадцяту, але професор, завідуючий відділенням, років під сорок чоловік, смаглявий, чорнявий, схожий на іспанця чи італійця, був у себе. На дивані сиділо ще двоє людей, немолоді лікарі.

Дмитро Іванович назвав своє прізвище і враз відчув, як його серце стиснулося од страху, він подумав, що тільки запитає – почує відповідь, після якої йому й жити буде не варто. Досвідченим оком значно молодший за нього лікар вловив той його стан, подивився суворо, але якось так, мовби збирав його тією суворістю на силі. Казав професіонально точно, одразу ж мовби перекладаючи свої слова для Дмитра Івановича.

– Травма черепа – розкол у потиличній частині, геморагічний крововилив, струс мозку… Становище тяжке. Дуже тяжке. Надія є, але мала. Треба бути готовим до всього, – суворо, але не професіонально сухо, співчутливо. – Робимо все можливе. Це ось мої колеги – завідуючий сусіднім відділенням, теж хірургічним, і мій заступник, професор Карімов. Моє прізвище – Мухновський.

– А може… – ледве чутно мовив Дмитро Іванович і не впізнав свого голосу.

Професор Мухновський не образився.

– Розумієте, це коли важко поставити діагноз, то, щоб не помилитися… викликають… ну, якийсь найбільший авторитет. Або ж при складній операції. Тут апаратура показала все.

Дмитро Іванович одразу повірив йому.

– Я хотів сказати… Інколи буває важко дістати якісь ліки…

– Всі потрібні ліки поки що є, – сказав Мухновський. – І повірте, ми робимо все можливе… Оснащення і ліки на сучасному рівні, – додав він, чим завдав Дмитрові Івановичу деякої ніяковості, яка, проте, одразу ж минула. Дмитро Іванович побачив, що професор сказав усе й що всіляких інших, дрібних і настирливих розпитувань йому не хочеться.

– А можна мені подивитись на сина? – запитав якомога спокійніше.

Мухновський вказав у куток на шафу, де на вішалці—стояку висіло кілька халатів. Дмитро Іванович одягнув перший – ліпший, і Мухновський через інші двері повів його у освітлений лампами денного світла коридор, а звідти в палату, першу палату за рогом праворуч. Палата була маленька, вузенька, у ній стояло лише двоє ліжок.

Ледве Дмитро Іванович переступив поріг, прикипів очима до ліжка, що стояло ліворуч од дверей. Те, що стояло праворуч, було порожнє, а на тому, що під стіною зліва, лежало щось біле, довге, непомірне довге й біле, завинуте в бинти: і тільки – смужка заплющених очей, яка чомусь видалася Дмитрові Івановичу чорною, та рот і підборіддя, теж темно – синього кольору. Серце скрикнуло, Дмитро Іванович ступив крок уперед, і сестра, котра сиділа в узголов ї Андрія, приклала до уст палець. Дмитро Іванович зупинився, не одважуючись пройти далі. Він дивився на завинуту в білі бинти голову і обличчя сина, й важке почуття безнадії і чужості огортало його. В одну мить йому навіть здалося, що це не Андрій. Ця думка пройшла, як важка пасмуга туману, а тоді в неї живо й реально увійшли гарячий біль і страх за цю живу плоть, за сина. Він аж подався вперед, але з місця не зрушив, тільки наблизився думкою і поглядом. Мухновський, що стояв збоку, ворухнувся, даючи зрозуміти, що вже можна вийти, але Дмитро Іванович не відгукнувся на той порух.

– Професоре… Можна мені залишитись тут? – промовив тихо. Він чомусь був певний, що професор дозволить, хоч і не знав, навіщо йому залишатися. Просто він уже не міг піти звідси.

Мухновський хитнув головою, підійшов до сестри й щось сказав їй. Вона провела професора до дверей, а Дмитро Іванович сів на звільнений стілець. Тепер він сидів в узголов'ї Андрія. Дивився на заплющені очі, на рот, підборіддя й поволі впізнавав сина. Впізнавав знайомі рисочки, які колись смішили його, втішали, які потім ставали чужішими, твердішими, й він сперечався з ними. Он на лівій брові просто вросла в неї родима цяточка, її можна помітити, тільки добре приглянувшись. Така сама цяточка, тільки значно більша, на брові і в нього. З неї тепер, під старість, ростуть великі сиві волосини, він обрізує їх ножицями. На підборідді в Андрія, знизу, синя смужка. Теж ледве помітна. Ще малим катав його на велосипеді в селі двоюрідний брат, вони впали, й Андрій розітнув підборіддя об кермо. Диво, але він тоді не плакав. Тільки дуже злякався й все допитувався, чи не виллється з нього вся кров…

Уся кров… Дмитро Іванович вернувся до реальності. І знову, вже зовсім інакше, подивився на Андрія. На серці йому було страшно. Його опанували лячні—прелячні думки про те, що ось він залишився, і… все може статися на його очах. Що оці ось уста вже можуть не розтулитись ніколи…

А очі бачили і якісь побутові дрібниці – сіру пляму на бинті, зім'ятий ріжок подушки – і од того ставало зовсім страшно. Але це було востаннє. Ці думки розтали в якомусь суворому зосередженні, з яким він несамохіть почав наближатися душею до Андрія. Він подумав зовсім так, як часто думають і кажуть старі люди про нещастя своїх дітей, – що ліпше, аби це сталося з ними; він боявся за своє життя, він почував страх перед смертю, але жертовна сила любові до сина зараз була більша. Йому хотілося лягти поруч сина, легенько огорнути своїми руками, і, може б, від того синові болі і недуг потекли у його тіло, вивільняючи Андрія. Це почуття було таким непереможним, що Дмитро Іванович майже несамохіть легенько взяв сина за руку й почав пестити. І враз побачив, як розкрилися Андрієві уста й заговорили щось швидко – швидко, заговорили без звуку, тільки шелест летів по палаті, шерхлий, як од сухого листя. Дмитро Іванович, злякався, хотів випустити руку, посунув од себе, але не одважився, знову ще міцніше обхопив її своїми великими руками. І раптом Андрієві уста пересмикнулися, він схитнув головою і розплющив очі. Вони були жовті, круглі, гейби божевільні. Довгу хвилю нерухомим поглядом Андрій дивився на батька й сказав тихо, але чітко: