Текст книги "Біла тінь"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

Що саме він скаже Нелі Рибченко, Борозна не знав, але був упевнений, що скаже щось значне, переконливе для них обох.

Коли Борозна натиснув на біленький пластмасовий ґудзик дзвінка на шістнадцятому поверсі, він палав, як у лихоманці. Він почув за дверима легенькі кроки, й перш ніж там запитали, хто це, сказав хрипким, перепаленим хвилюванням голосом:

– Нелю, відчиніть… Це я… Віктор… Віктор Васильович. Відчиніть на одну хвилинку…

Неля відчинила двері й вжахнулася – такий вигляд мав Борозна. Його квадратне, креслене різкими лініями обличчя витягнулося, в очах – відчай. В ту мить Неля подумала, що Віктор Васильович вчинив якийсь мимовільний злочин. Можливо, на нього хтось напав, і він, захищаючись, убив людину. А може, сам ступив під машину й шофер в останню мить крутнув руля… Вона аж прикрила рукою рота, щоб не скрикнути. Борозна побачив, як у її очах сплеснув жах, і розгубився зовсім:

– Нелю, ви не лякайтесь. Я прийшов сказати… Я не можу… Мені здалося… мені здалося, що ви на мене образились. Більше, ніж образились. А це б для мене було зараз… Я сам не знаю, чим це може бути для мене. І ви теж не знаєте.

Жах у її очах змінився подивом, а подив – радістю. Якоюсь терпкою, але не злостивою, а гарячою, аж пекучою. Вона прочитувала на його обличчі безмежну щирість, і відчай, і страх того, що його слова зрозуміють неправильно, прочитувала раз за разом, як несподівано прекрасні рядки з книги, вона бачила його навіженість і розгубленість і теж сповнювалась бентежності, а водночас і якоїсь турботливості, тривожного опікунства, подібного до того, з яким старші дивляться на нерозважливих кабешних дітей. Він і справді зараз був схожий на наляканого хлопчика – оцей великий чоловік з профілем ассірійця, крутим чолом і густою гострою бородою.

– Нелю, я вас… я вас… Ви не подумайте… Я тільки хотів сказати… тобто запитати…

Це був інший чоловік, зовсім не той, якого вона знала раніше – спантеличений, стривожений, а розкритим навстіж серцем, близький, беззахисний.

І все‑таки ще якусь мить Неля стояла перед ним Із суворо зведеними бровами, здавалося, вона щось думала, щось зважувала – по її обличчю й справді пропливла хистка, майже болісна тінь – і відступила вбік:

– Зайдіть. Незручно якось… розмовляти в порозі.

Борозна прокинувся з легкістю в серці й тілі. Він ураз, ще не розплющуючи очей, згадав усе, не згадав, а продовжив думкою, бо воно не переривалось навіть у сні. Він лежав на канапі, що стояла у глибокій ніші, – такі ніші тепер роблять скрізь у однокімнатних квартирах, вони й справді дуже зручні й правлять за спальні, – вкритий квітчастою ковдрою, на двох розкішних подушках, а що не звик так високо підкладати під голову – трохи боліли в я – зи. Він згадав, як вони з Нелею ще довго стояли в маленькому коридорчику, як він говорив, говорив, а що саме – того згадати не міг, як щось, і то зовсім несподівано, наблизило до нього Нелю, – він уловив те очима, серцем, воно не забуло, воно берегло й зараз трепет її тіла, й ляк, і, мабуть, саме через те її губи довго залишалися тверді, довго не відповідали, і тільки потім відм'якли, а порив, у якому враз її руки зімкнулись за його плечима, був гарячий і шалений.

Ще він згадав: вона сказала «йди», але не випускала його з обіймів. То було миттєве змагання розуму й серця. Вічне змагання, у якому перемагає серце. Здебільшого про те потім шкодують. І він у ту мить дав собі сувору обіцянку, що такого шкодування між ними не буде.

Неля лежала на куценькій канапочці навкіс від нього, підклавши під голову долоню, вкрившись смугастим халатиком. Халатик не закривав її всю, з – під нього кругліло смагляве плече й виглядали кінчики ніг. Його огорнуло почуття ніжності й жалю до неї, останнє, мабуть, виходило з цієї дрібної невлаштованості, яка зараз не здавалася дрібною, – що вона лежала отак, зібгавшись калачиком на куцій канапці, підклавши під щоку долоню. І водночас він боявся ворухнутися, щоб не розбудити її. Було ще рано, сонце ще тільки зійшло, заллявши рожевим, зламаним у вікні промінням протилежний кут кімнати. Там стояла шафа з книжками, сонце визолочувало різнобарвні корінці. Крім курсу теоретичних основ біології та іншої спеціальної літератури на верхній полиці, він побачив чимало поетичних збірників, кілька десятків класичних романів, і що його особливо здивувало – книг античних авторів. З однієї книжки, що не втовпилася в тісну шерегу, стояла впоперек, проглядав бородатий профіль Арістотеля, він до половини затуляв старе, мабуть, придбане в букініста видання Плутарха і новеньке – Геродота.

Не знати чому. Борозна мимоволі, мабуть, підкоряючись якомусь внутрішньому поштовху, подивився на Нелю й зустрівся з нею очима. Вона прокинулась і стежила за ним.

– Виважуєте моє інтелектуальне убозтво, – сказала й посміхнулася.

– Та ні… Просто я трохи здивувався отакому одбору авторів.

– Я любила літературу, – знову посміхнулася Неля. – Більше стару. Була фантазерка. Все щось вигадувала. А шеф усе цитує древніх. Спочатку подумала – чи й справді там щось є? А потім захопилася.

– А біологія? – мимоволі запитав він.

– Тут відіграв роль учитель. Був зануда і фанатик. Я знала, що складу її на «п'ять».

Вона ворухнулася, й він потягнувся до неї. Очима, руками, пам'яттю минулої ночі, нерозтраченою чоловічою силою, але вона заперечно хитнула головою й сказала:

– Одверніться на хвилинку, я встану.

Він уловив у її словах рішучість, але до стіни не одвернувся, а тільки заплющив очі, заплющив лише на мить, більше вдавано, ніж насправді, але їй того вистачило, аби накинути халатика. Вона сиділа перед ним з розпущеним по плечах волоссям, боса, гарна, ваблива, якась особливо близька, рідна.

– Нелю, – сказав він. – Мені так гарно дивитися на тебе. Я, мабуть, ніколи не надивлюся.

Усмішка тихо скотилася з її уст. Як дощова крапля або росинка.

– Я знаю, що це перебільшення, – сказала вона. – Але мені страшенно не хотілося, щоб ви казали ці слова ще комусь.

– Чому перебільшення… Я тебе дуже люблю. Я не знав, що зможу так полюбити.

Неля хотіла всміхнутися, але усмішка згасла, ледве торкнувшись уст. Й вона сказала надто серйозно:

– У вас любов не тут, – і показала на серце, – а тут, – перевела руку до чола.

Він знав, що вона помилилася. Вона мала для того підстави, колись він і сам думав, що якщо когось покохає, то лише так, а тепер зрозумів, що серце має свою волю. Він почував його непідвладність, а також почував, що воно може кинути його на щось несподіване, а може, й безглузде. Від того було невимовне хороше й страшно. Але так само мимовільно, вироблене роками, жило й щось інше, те, що мала на увазі Неля. Саме воно й скинулося в наступну мить:

– Ми сьогодні ж віднесемо до загсу паспорти. Й скажемо всім на роботі.

– Це зи щоб я не подумала про вас погано… – аж тепер всміхнулася Неля. – Це знову звідти – з ощаслив – лення.

Він спаленів і мимоволі потягнув на себе ковдру.

– Не будемо поспішати, – знову сказала вона. – Ми

зовсім мало знаємо одне одного. До того ж у мене за тиждень захист.

– Ти за тиждень захищаєшся? – здивувався він і аж підвівся на ліктях.

– От бачиш, – вона мимовільно вперше сказала «бачиш», а не «бачите», – як ми мало знаємо одне одного. Працюємо в одному інституті…

– Я знав… Тобто не знав, що так швидко, – похопився він.

– Не треба виправдовуватись, – сказала вона, і Борозна відчув у її словах теплоту й ласку коханої людини, які одразу знімали все. – Не треба…

– Але ж захист… Тепер од тебе нічого не залежить, – не погоджувався він.

– Мені доведеться жити одним, а хвилюватися іншим. Я… не можу так. Та й ми справді дуже мало знаємо одне одного. – Вона помітила насторожені вогники в його очах і додала: – Ми… ще мало любили одне одного. А я хочу тебе любити. Хочу…

В одну мить в ній зринуло щось, що круто змінило їі, запалило вогнем і потекло до нього, спалюючи сором, ламаючи всі застороги, які в таких чуттях і такій хвилі стають забобонами.

Цього дня вони не пішли на роботу.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Дмитро Іванович сидів біля широкого вікна, в яке потоками вливалося світло, – вікно кабінету виходило на південний схід, а день стояв ясний, сонячний. Перед ним унизу розкинулись інститутський парк і сад – молоді, семирічні клени й тополі, старі яблуні й важкі, з вічною таїною в кронах ялини. Подвір'я інституту просто розкішне: колись воно було подвір'ям школи, якій стало тісно й для якої спорудили інше приміщення, до нього приєднали кілька садиб з вишневими і яблуневими садками – старі зава – люхи позносили, на їхньому місці збудували теплиці, вони поблискували скляними дахами з кипучої зелені вишняків. Влітку теплиці майже не використовували – горох, кукурудзу сіяли на грядках просто неба. У парку навіть був басейн невизначеної геометричної форми, – тепер взагалі полюбляють форми нечіткі, зміщені, – без будь – яких прикрас і фонтана, тільки з викладеним кольоровою плиткою дном. Сад, парк, особливо весною, в пору цвітіння, схиляють до лірики, сюди заблукує немало мрійників і з інших установ – та й треба взяти до уваги те, що майже дві третини співробітників інституту дівчата.

Половину вікна затуляв кактус – високий, гіллястий, з довгими, як циганські голки, колючками – інститутські дотепники казали, що господар цієї кімнати і кактус доповнюють одне одного. З обох книжкових шафок під лівою стіною – праворуч стояв довгий лабораторний стіл – звисало довге кучеряве віття традесканцій – дівчата подбали про затишок для свого шефа.

Він сидів під шафою, на сонечку, так що коричнювато – фіолетове листя мало не торкалося його голови, переглядав статтю, написану аспірантом третього року Варченком для журналу. Робочий день завідуючого відділом наполовину й складається з читання, перевірок, правок усіляких тез авторефератів, статей.

У двері легенько постукали, й Марченко одразу здогадався, що це хтось із жінок, бо хоч він і запроваджував стосунки нецеремонні, робочі, не стукаючи заходили тільки чоловіки, та й то не всі. Та ще Світлана Кузьмівна Хорол, на правах заступника. На його запрошення до кабінету вступила Неля Рибченко. Як завжди, акуратно й елегантно зачесана, в строгому сірому костюмі й білій блузочці.

– Дмитре Івановичу, я скоротила свій виступ, – сказала надміру стримано, якось аж сухо, з чого він здогадався, що вона вже змагається з хвилюванням. – Прогляньте, будь ласка.

Він одклав статтю і взяв Нелин виступ, який вона мала виголосити сьогодні о третій годині на захисті своєї дисертації. Неля сіла поруч, поклала ногу на ногу, чекала.

У цю мить Дмитро Іванович подумав, що його все життя оточували гарні жінки. Була це випадковість чи й якесь свідоме прагнення з його боку?.. Але Неля Рибченко… – про щось подібне не личило навіть і думати.

І Дмитро Іванович надміру серйозно подивився на Нелю й зосереджено, надто зосереджено почав читати її виступ. Проте йому не вдалося прочитати за один раз. Хряпнули напружені протягом двері, і до кабінету незграбно, боком зайшов Юлій. На його довгому, наївному обличчі була написана рішучість, майже виклик, він підійшов до столу і поклав перед Марченком якийсь іноземний журнал. Це було звичайно, до нього часто приходили з такими журналами, там публікувалися статті про роботу, подібну тій, яку провадили вони, він сам привчив своїх молодших колег до цього, сам вимагав «міряти пульс суперників». З журналу виглядала закладка, Дмитро Іванович розгорнув його в тому місці.

– Я погано читаю по – французьки, – сказав він майже вибачливо, спіткнувшись уже на другому слові в заголовку статті.

Юлій тицьнув пальцем у закладку – на ній було написано переклад заголовка.

– Та ви ж просто молодець, тут ідеться про ту ж мішень, що і в нас, – вигукнув Марченко, прочитавши переклад і далі не помічаючи написаної на обличчі Юлія жертовної рішучості. Вхопив на столі червоного олівця й написав на палітурці журналу великими буквами: «Sinе mоrа», ще й підкреслив двічі.

– Журнал з академки, – сказав Юлій, щоб зупинити руку шефа, яка замахнулася для третього разу. – По – французькому в нас читають Пінчук і Бобров. – І швидко вийшов з кабінету.

Нелі хотілося крикнути, щоб шеф не читав цієї статті, вона розхвилювалася, розсердилася на Юлія, а потім подумала, що, може, той зробив не так уже й неправильно, розкопавши в бібліотеці цей журнал і поклавши його шефові на стіл. Якщо, звичайно, Дмитро Іванович таки прочитає цю статтю. Одначе вона не могла про це довго думати, їй у голові стояв власний захист, і, спонуканий її поглядом, Марченко уткнувся в папір.

Виступ його задовольнив, він ще раз поплескав Нелю по плечу, сказав, щоб вона не хвилювалася, що все буде гаразд, навіть провів її по коридору до кімнати, в якій працювала. Біля дверей тієї кімнати стояли хлопці: Вадим, Юлій, Євген, Степан – курили, розмовляли; побачивши Марченка, всі нараз замовкли, покидали цигарки й хутенько розійшлися. Це здивувало Дмитра Івановича – навпаки, хлопці завжди раділи, коли він підходив до них, за тим куривом відбувалися найвідвертіші, трошки аж напівпані—братські суперечки й розмоми. А тепер вони неначе втекли од нього. Проте роздумувати йому не було коли: треба ще з'їздити в інститут органічної хімії і в президію академії, далі – захист Рибченко, потім його власний виступ на захисті іншого молодого претендента на здобуття вченого ступеня – з Мінська, і так до вечора. А ввечері банкет, ніби теж незручно не прийти. І він, не повертаючись до кабінету, пішов униз сходами.

Захист пройшов успішно, тільки два голоси проти, а це, як казали мудрі люди, добре, бо свідчить про принциповість членів ученої ради, серйозність проблеми й не викличе підозри у ВАКу. Так сталося, що одна урочистість збіглася з іншою – днем народження, і Неля запросила своїх колег до ресторану. Вшановували іменинницю в «Либеді», у малому залі, де низенька, розмальована наївними лебедями стеля, кольорові вітражі й товсті квадратні колони творили атмосферу простоти та затишку. Тамадував за столом заступник директора Карпо Федорович Одинець, тамадував самозванко, але до того звикли й на цю його Другу посаду не посягав ніхто, як і на першу, дай боже самому не попасти йому на зуби. Карпо Федорович – чоловік примітивний, десь у глибині душі злий і безжалісний, але, дивлячись на нього, Дмитро Іванович трохи іронічно, а трохи й серйозно спогадував істину, що в природі все доцільно й потрібно, йому спало на думку, як минулого року вони гостювали у своїх колег у Ферганській долині, як потомилися од нескінченних тоїв, од холодної і гарячої баранини, од самого церемоніалу банкетів і як їх тоді виручив Карпо Федорович. Слизькі баранячі очі – ціленькі, з бровами й волокнами нервів, що їх подавали найпо – чеснішим гостям, він лигав, як галушки, а одного разу вдвох із своїм узбецьким колегою з'їли цілісінького барана. Щоправда, в кінці він і осоромив їх усіх добряче. Коли їх напередодні від'їзду узбецькі вчені повезли на плантації, де вже достигли овочі, яких на Україні ще не було, Карпе Федорович натоптав синіми баклажанами, помідорами і кабачками дві велетенські авоськи, що їх завжди возив із собою в портфелі й кожна з яких могла вмістити продукції близько двох пудів. Йому ніхто не прийшов на поміч, усі повтікали, й він ішов міжряддям до автобуса, похитуючись за кожним кроком і сопучи, як паровоз, що випускає пару.

З ним ніхто не ходив обідати – не заплатить зроду, уникали їздити разом у таксі й ходити в кіно.

Зате зараз Одинець розкошував. Його кругла, як днище в діжці, усмішка яріла на весь зал. Він і сам круглий, широкий, товстий, з обличчям здичавілого епікурейця – товсті сластолюбні губи, великі надбрівні дуги з бровами, Що ростуть униз, руді волосини, що виглядають з носа, – літній сатир, котрий ставав сатиром на час, а може, навпаки, весь час був сатиром, а ота наукова та адміністративна робота – то його машкара. На роботі він часто галасує, тупає ногами, а тоді падає в крісло й кричить, аж сиплються з віконних шиб намертво мухи:

– Ви мене доведете до інфаркту. Ви мене заженете в гріб. – По тому підхоплюється й гатить пудовим кулаком по столу: —Але спочатку зажену вас я!

Витримувати отой його шал, либонь, уміє лише Борозна. Він спокійно очікує, доки Карпо Федорович виклекочеться, а тоді кладе на стіл папірця й каже:

– Цю бумаженцію підписали ви самі. Так що самі й розсьорбуйте. А мені дайте те, що треба.

Карпо Федорович чоловік пробивний і, треба сказати, хазяйновитий. Тим він і тримається, наукових статей не пише, він не настільки дурний, щоб їх писати і щоб усі побачили його дурість. Зате жоден ювілей не обходиться без нього. Одинець уміє випити й поїсти, на відміну од того ж Дмитра Івановича, який завжди, навіть за найвишуканішим столом, проковтує страву похапцем.

На такі от банкети, а також для жіноцтва Одинець мав в запасі близько десяти жартів, ними справді може розвеселити зібрання, котре не знає його. Коли ж вони вичерпуються, стає нецікавий, і тоді проступає нагору брак такту, грубість, нецеремонність. Нині він кожного, хто заходив до банкетного залу, зустрічав одними й тими ж словами:

– Ну, а при чому тут ти?

Дехто, як, скажімо, Дмитро Іванович, котрий гаразд знав Одинця, віджартовувався: «Я хоч на роботу іменинницю взяв, а от чого примостився біля ковбаси ти?» Але було кілька чоловік незнайомих, мабуть. Нелині товариші з шкільних років, сусіди та родичі, ті торопіли, червоніли, одна пара навіть почала задкувати й, тільки підбадьорена розкотистим Одинцевим сміхом, несміливо вернулася до столу. Борозна не підійшов до Нелі. Тобто підійшов, але не так, як йому хотілося, а в гурті, потиснув руку, відступив убік, звільнивши місце наступному вітальникові. А йому не хотілося звільняти те місце, йому хотілося привітати її якось особливо, просто й сердечне – не одважився. І тільки через те, що боявся зніяковіння Нелі. Вони лише обмінялися поглядами – вона зблиснула на нього щасливими, повними любові очима – йому здалося, кинула в душу пучок променів, що закололи, як манюсінькі голочки, – тонко, боляче, солодко, і він затиснув їх у грудях, боячись розгубити. «Ти ж бачиш, – вибачалися й раділи її очі. – Я мушу, я повинна відбути це. Мені тут гарно, хоч удвох було б ще краще. Ти мене розумієш, любий?»

Він її розумів, хоч і почував щось схоже на образу, на досаду, що оці люди на деякий час розлучили їх, ще й відтиснули його вбік, заявляли на неї якісь права, принаймні право розділити з нею радість, і зовсім ігнорували його самого, його право, навіть не підозрюючи про це. Водночас він почував і досаду на себе. «Я, здається, можу все, а от цього не можу, – думав він. – Чого я не можу підійти і сказати: „Мила, кохана, я тебе люблю і особливо бажаю щастя в цей вечір“. Я ще жодного разу не сказав їй „мила“. А я ж думаю саме так. А от сказати не вмію. Це в мені так глибоко, що страшно видобувати нагору, аби воно не тьмяніло. Воно таке стидне…» Він сказав по – сільському «стидне» й зрозумів, що воно єднається з соромом, закладеним у ньому з дитинства.

«А хто б з присутніх не посоромився сказати ці слова? Дмитро Іванович? Ні. Юлій? Теж не сказав би. Хіба що Вадим. Вишукано, коректно. „Я вас кохаю“. Але не зовсім щиро. А я таки скажу їх сьогодні. Пізніше».

Борозна мовчки одійшов у дальній кінець зали. Але й гуди до нього долинав Нелин голос. І про що б вона не говорила, він відчував, що її слова найперш адресовані йому. І це сповнювало його бентежності й радості.

Гості сідали за столи. Не вельми дотримуючись якихось умовностей, не пильнуючи субординації: вперемішку – старші й молодші, чоловіки й жінки, доктори і лаборанти. Мабуть, ніде нема такої єдності поколінь, як серед науковців. Старість чи молодість тут мимоволі міряються гостротою розуму, здатністю людини мислити, вхопити проблему, й те, наскільки вона її схоплює, означає, якою мірою вона сучасна.

Уже після третьої чарки зал гудів, як прикладена до вуха коробка з жуками. Неля розпашіла од вина й була дуже гарна. З неї вже спали скованість і страх, натомість її заповнила радість, а також безмірне почуття вдячності. Вона не знала, чим його виразити, що сказати, й коли піднесла свою маленьку чарочку до чарки Дмитра Івановича, в неї на очах виступили сльози. Вона згадала, як прийшла до нього безпомічною лаборанткою, як він сам, засукавши рукави чесучевого піджака, учив її найпростіших, найпримітивніших речей, як навертав на читання літератури, як підбирав тему, як потім вона сама йому обридала, а він терпляче слухав, виправляв, заперечував. Він слухає терпляче їх усіх, вони по клітині, по молекулі розкрадають його мозок і серце.

Неля так розхвилювалася, що пролила собі на сукню вино й, затуливши обличчя рукою, побігла на своє місце. А Дмитро Іванович і собі розгубився, крутив у руках чарку, не знаючи, що тепер з нею робити, – випити чи поставити. На щастя, ніхто не звертав на нього уваги, й він лишився віч – на – віч із своїм хвилюванням і своїми думками. То було гарне хвилювання й гарні думки, і він попустив їх, попустив, оддався на їхню волю, як оддається стомлений верхівець на волю розумного коня. Йому думалось про те, що добре приносити комусь щастя, що тоді й сам почуваєшся гарним і, навіть усвідомлюючи це, не одбираєш од себе, а додаєш собі. Особливо, мабуть, коли робиш добро повсякчас, день у день. «І таки робиш. Через себе – для людей. Або й… через людей – для себе. Бо просто так: „загальне благо“, „добро для всіх“ —слова, та й годі. Нема такого лакмусу, щоб їх перевірити. Це потрібно для самої людини. Для мене насамперед, і тоді буде для багатьох. Усі казали про Нелю: манірниця, чепуруха, а я побачив, що є у ній щось – вогник цікавості, серйозність, настійливість, і от вона таки знайшла своє. І з нею знайшов я».

Дмитро Іванович був у тому настрої, коли все здається прекрасним, коли людина забуває прикрощі, коли вона настроєна тільки на добре.

Навіть утома, яка, почував, сьогодні дужче, ніж будь – коли, налягла на плечі, не могла зіпсувати йому настрою. Що ж, утома… Старію, од того нікуди не дінешся. О тій хвилі, коли споглядав заставлений стіл, йому спливла на думку дивна аналогія. Він подумав про життя як про велетенську сулію, з якої він усе надпиває і знає, що остається не багато (й то гущі), й страшно стає думати, скільки там лишилося.

Він таки допив чарку й пішов на балкон. Там розташувалися курці, переважно молодь. Вони зручно прилаштували на карнизі пляшку й чарки, потягували коньяк, потягували сигарети, вели жваву дискусію. Дмитро Іванович підійшов і собі. Він любив отакі дискусії, де не вельми дотримувалися послідовності, а то й логіки, де не раз гіпотетичне видавали за доведене, де час здебільшого вимірювався світловими роками, а простір – безконечністю, а потім несподівано опинялися на вузенькому плацику власних дослідів, власної лабораторії, у конкретному часі сьогоднішнього дня.

– …Ви все про безсмертя, про тисячоліття людини! – гарячкував розігрітий коньяком, завжди сором'язливий Юлій. – А що воно може дати? Десять разів перше кохання? Дудки. Радість юного пізнання життя? Хріна з редькою. Це буде нудне життя в проміряному в усі кінці світі. Я не вірю, що наука зможе дати людині нові чуття чи обновити старі. Тут‑таки, – тицяв він пальцем у груди Вадимові, – що ти мені не кажи: дух і тіло. Вона зможе дати механічне тіло. А дух пригасне. Дух не в божому розумінні, звичайно. Та й для кого ця безконечність життя? І для Гітлера, для Герострата, для тупого босяка теж? Для обраних? Ще гірше. Я навіть не вірю, що розв'язання нашої проблеми дасть користь. Ну, нагодуємо людство, а що тоді воно робитиме далі? Еге ж, Вікторе Васильовичу?

Він оглядався, шукаючи підтримки, й найчастіше звертався до Борозни. Може, тому, що старший серед них віком і науковим званням, а може, й справді довіряючи його обізнаності та ерудованості. Треба думати, це дуже не подобалося Вадимові, котрий вважав себе не менш обізнаним і ерудованим, а те, що Борозна стояв на щабель або й два на науковій драбині вище за нього, викликало особливу неприязнь. Але він умів триматися. І далі кидав слова зверхньо, мовби знехотя:

– Голодна теорія.

– Я не зовсім з вами згоден, – звертаючись до Юлія, несподівано підтримав Бабенка Борозна. – Людство не може жити без руху, без мети. А це його одвічний біль, одвічна мета. Згадайте хоча б: уся дотеперішня література збудована на хлібі: Тесленко, і Золя, і Мирний, і Достоєвський.

– Нагодувати людство – це не мета, – сказав Юлій. – Це клопоти дня.

– Їх ще треба позбутися, – сказав Борозна. – На землі ще й зараз голодують мільйони людей.

– Припустімо, розв'язали, – сказав Юлій. – Але хіба матеріальний добробут зробить кращою душу? Дідька лисого. Може, навіть навпаки. Отож і виходить, що нагодувати людей – мета утилітарна.

– Про це добре казати на повний шлунок, – припалив цигарку Борозна. – Це мета благородна, та й, опріч усього, в ній самій – рух, прагнення. Тут я більше солідаризуюся з Вадимом.

Але ця солідарність, очевидно, й була особливо неприємна Вадимові. І він спробував якось одмежуватися од Борозни, знайти іншу стежку, пішовши по якій, одколовся б од Борозни й не заперечив того, що казав допіру.

– Іноді мені здається, – сказав він вагомо, і ця вагомість, як завжди, закликала до уваги, змушувала слухати, – що людство втомилося. Весь час відбувається девальвація прагнень, ідей. Світ старіє. Старіють континенти, системи, цивілізації. Рух іде по замкненому колу. Він не збігається з прагненням.

– Але ми прийшли до того, щоб пізнати цей закон і заволодіти ним, – твердо сказав Борозна. – І не звалюйте все в одну купу. Світ – він не однаковий. І люди не однакові. Деякі випадають з загалу. Але під впливом обставин змушені маскуватись. Значить, вони усвідомлюють, що їхні думки не повноцінні, ущербні, несуть шкоду суспільству.

Вадим красивим, ледве помітним порухом губів випустив кілька майже ідеальних кілець диму, що жовто засвітилися проти відчинених дверей, попливли вгору й сховалися в темряві, його обличчя, його погляд були сповнені неприхованої іронії.

– Це ми кажемо, що володіємо світом, – вдавши, що не збагнув натяку Борозни, сказав Бабенко. – Насправді ж володіємо лише його тінню, її для нас досить, та й часто ми думаємо, що вона світ. Чи володіли ним ті, що жили до нас? Греки, наприклад. Чи володітимуть ті, що прийдуть після нас? Якими б швидкими ракетами вони не літали, світ теж полонить їх.

Дмитру Івановичу було трохи неприємно слухати це. Розумний, практичний до останньої нервової клітини Вадим сповідав невіру й скепсис. Дивно, але взагалі чи не найчастіше саме практичні люди, котрі можуть до міліметра вирахувати свої вигоди й не упустять жодної, на людях залюбки говорять про такі речі. Він не міг пояснити для себе, чому це так. Чи це машкара, чи підсвідоме намагання погамувати щось, знайти ще один полюс, між якими можна врівноважити власну душу, чи просто бажання полоскотати нерви, а чи й похизуватися. І Дмитро Іванович був задоволений, що Борозна загнав у глухий кут Вадима, який стверджував, ніби думка людей нині плине тільки в технічний бік.

– Скажіть йому, Дмитре Івановичу, – звернувся до Марченка як до почесного і авторитетного судді, чиєму рішенню підкоряються всі, Вадим. Але було в цьому звертанні Й щось таке, заховане глибоко, так глибоко, що, либонь, про це знав лише він, а інші ледве чи здогадувалися, що його, Бабенкова, думка, незалежно від того, що скаже суддя, залишиться єдино правильною.

Дмитро Іванович таки вловив це, але не образився. Він посміхнувся своєю м'якою посмішкою і розвів руками:

– Я скажу тільки одне – скептики ніколи нічого не дали світові.

Він хотів примирити, але несподівано зачепив Вадима дужче, ніж сподівався, і той струснув красивою головою, одказав з гідністю:

– Вони зганяли зайвий запал з ентузіастів. Ще й давали їм привід знову шукати.

– Але піддаймося настрою навіть найбільшого, геніального скептика, тоді що – побіжимо топитися? До речі, – він почервонів, але не зупинився. – Я колись пережив такий настрій. І то ні з чого. Паскудна річ, скажу вам. Крім того, я впевнений, що отой геніальний скептик ще чи й побіжить сам. Та й ви, Вадиме, теж стверджуєте, що світ творять ентузіасти. Які, звичайно, часто сумніваються. Й повинні сумніватися. Але тільки на користь справі. А ви сумніваєтесь не там, де треба.

Він і справді хотів примирити тих, що сперечалися (не поступаючись, одначе, правотою), це зрозуміли всі, хтось за спинами навіть сказав уголос:

– Дмитро Іванович, як завжди, шукає золоту середину.

– «Неушкоджений серединою пройдеш», Овідій, – знову посміхнувся, нітрохи не образившись, Марченко. Він звик до своїх молодих, запальних співробітників. Власне, й любив їх за молодечий запал, сміливість, безоглядність. Він – бо знав, що на тому тримаються всі відкриття, всі шукання, всіляко стимулював їх, тільки намагався утримати од крайнощів. Це, останнє, мабуть, підказував досвід, вік – адже й сам був з ентузіастів, ще й зараз кипів і горів на тому пекельному вогні. Проте з роками він навчився оцінювати людські можливості. Молодості часто здається – вона все може. То не так. То буяють фізичні сили. Не раз вводять в оману. Іноді навіть підмінюють талант. А розум завжди повинен відчувати кордон, відчувати простір, який можна забудувати й не розкидати цеглу по пустирях. Середина, золота середина – це зовсім не посередність. Крайність – вона приваблює, збуджує, але часто обманює. Молодість любить крайність, і це добре, бо намагається розбудувати якомога далі, але все ж межу повинен вказувати досвід. Цього, звичайно, не розуміли, та ще й не могли розуміти його молоді колеги.

Крім того, суперечка почала прибирати для Дмитра Івановича небажаних обрисів. По – перше, вона виникла довкола його слів, а по – друге, хоч і знову ж до певної міри, предметом її був він сам. Недарма хтось щойно сказав: «Дмитро Іванович, як завжди, хоче знайти золоту середину». Певно, дехто з них думає про нього як про середню людину. Середню людину – волею, характером і здібного науковця. Це його майже не ображало, з цього приводу мав свою думку. Він мислив приблизно так: подвиг – це зблиск, це жертва, він викликає захоплення, він завжди на видноті, а чесно прожите життя – людина не кривила на всіх життєвих шляхах, нікому не перейшла доріг, і, може, вона нічого не досягнула, тільки жила правдою, приносила суспільству користь – хто помітить? І не буде їй пам'ятника, та й за віщо пам'ятник – за те, що не робила підлоти? Щоправда, він себе до таких людей не зараховував, але вважав, що стоїть недалеко від них.

З погляду поступу наукового Дмитро Іванович не був середньою людиною. В усьому іншому він іноді й сам думав про себе як про людину середню. Але, звичайно, на людях і йому було трохи неприємно, коли про нього говорили чи бодай думали як про таку людину. Адже ті, що могли думати так, не знали того, що знав він!