Текст книги "Біла тінь"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

– Не люблю чаркувати сам, – сказав майже весело. – Ми розіп'ємо її втрьох. Півлітри на трьох – це ж узаконена випивохами норма. Та й ми збиралися порибалити разом. Він обіцяв узяти два спінінги.

Проте Світлана Кузьмівна переключити розмову в жартівливе русло не змогла. Вона мовби здерев'яніла й далі дивилася розгублено і знічено. І він відчув також, як падає з крутого гребеня веселості й силоміць прибраної безпечності в ніяковість і сором.

Вони не дивилися одне на одного, похапцем вкидали в багажник килимок, коньяк і пакети з закускою.

– Ми його наздоженемо машиною, – сказав Марченко. «Волга» рвонулася з місця, заглухла – Світлана Кузьмівна од хвилювання недодала газу, знову ввімкнула мотор і виїхала на просіку. Гуцаючи багажником, у якому щось насмішкувато тарабанило, машина помчала між двома рядами високих струнких сосон. Вони виїхали на узлісся, й Світлана Кузьмівна зупинила машину. Дорога, яка проглядалася далеко – далеко, кілометрів за три, до самої Десни, була пустельна. Дійти ж до річки за цей час Степан Степанович не міг. Марченко подумав, що, може, він ще не дійшов до узлісся, вискочив з машини й кинув між високі сосни закличний погук:

– Степане Степановичу, аге – е-ей!

І тут раптом з лісу просто на нього вискочив білий рафик. Здавалося, Марченко викликав його своїм голосом. Рафик під'їхав дорогою, яка кружляла узліссям поміж піщаних, засипаних глицею горбів. Мабуть, його щось наслало – чи то діяв закон парності зла, який вивели хлопці в його лабораторії. Принаймні так подумав Дмитро Іванович. І зовсім забув, що оця лука, оцей деснянський берег був зоною відпочинку академії, мабуть, через те Хороли так добре знали ліс, тільки вони не сподівалися, що о цій порі зустрінуть тут кого – небудь. А зустріли рафика, повнісінького рибалок. З нього, – ще більша іронія, – у віконечко біля шофера висунулося кругле, як жорнове коло, обличчя заступника директора інституту Карпа Федоровича Одинця.

– Чого це ви тут мотаєтесь, Дмитре Івановичу? – запитав він, перебігаючи хитрим оком од Світлани до Марченка.

Дмитро Іванович розгубився вкрай. Він тільки кліпав рудуватими повіками, а тоді розвів руками й сказав:

– Та ось… Десь запропав Степан Степанович, чоловік Світлани Кузьмівни.

– Божечки, загубили чоловіка, – бідкнувся Одинець.

– А може, його й не було? – обізвався ще хтось з рафика.

– Як то не було? – обурився Дмитро Іванович, і те його обурення викликало регіт у рибалок.

– То нам розгорнутись у цеп і допомогти шукати? – знову єхидно запитав заступник директора. Одинцеве єхидство остаточно протверезило, а разом і озлило Дмитра Івановича.

– Їдьте ви під три чорти, – сказав він.

– Ого, – справді здивувався Одинець, бо ще ніколи не чув такого од Марченка. Він махнув рукою, і рафик, пахнувши димом, тихо покотився по м'якій луговій дорозі до річки.

А Дмитро Іванович постояв ще мить і пішов до машини.

Більше вони Хорола не шукали. Почувався Дмитро Іванович кепсько, просто‑таки злецько. Це почуття чимось було схоже на почуття свідка лихого вчинку, який зробила близька людина. Свідка, а може, й співучасника, що потерпав: а чи не доведеться йому теж пересісти на лаву підсудних.

Світлана Кузьмівна вдавала, що вся віддалася їзді, пильнує дороги, зосереджено дивилася вперед. Це трохи рятувало їх: не доводилось втікати одне від одного поглядами. Але почуття незручності сповнило їх обох. Вони сиділи так напружено, що стороння людина могла подумати, буцім ці двоє везуть вибухівку. Дмитро Іванович, хоч жодного разу навіть не скосив убік очей, почував Світлану розпашілою щокою, скронею, думкою – усім єством, боявся, щоб вона не заговорила, не сказала чогось такого, від чого їм і зовсім буде нікуди подітися, – почне вибачатися, просити, щоб він забув усе, або розіграє безтурботність, жартівливість, а таке в жінок здебільшого кінчається істерикою.

Проте він міг не боятися ні того, ні того. Світлана Кузьмівна Хорол була жінка міцна, судила про все, може, трохи й примітивно, але тверезо. Звичайно, вона теж палала на тому вогні. Але водночас розміркувала, що Дмитро Іванович і далі жодним словом не нагадає про те, що сталося. Ну, впаде ота романтична шалінка, якою трохи тішився і яка вже й так злиняла од часу, ну, цуратиметься її, й на його допомогу над докторською сподіватися нічого. Та й то ще… Він такий, що, може, навпаки, аби не подумала чогось лихого, й допомагатиме. Принаймні з роботи вона не втече, і її репутації ніщо не загрожує. Ото чорт приніс жаболовів… Але яке їхнє діло й що вони можуть сказати? Звичайно, погано, що вони ще більше перестрашили Дмитра Івановича. Він же… Він… У серце натекла досада, що загусала в злість. Отакий слабонервний. Отакий…

І враз зовсім несподівано і, здавалося, всупереч тому, що намагалася думати, в ній зринула така щемність, такий біль, що їй захотілося плакати. Згадалося, як уперше прийшла до нього проситися на роботу, який він був незвичайний, соромливий, гарний у тій соромливості, доросла людина, він ніяковів перед нею, як хлопчик. Таким він лишився назавжди. І яка ж вона необачна… їй здалося, що вона втратила щось велике – велике, що приходить дуже рідко, може, раз на життя, чого ні купити, ні випросити, ні викувати на вогні.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Борозна замкнув шухляду, зняв з цвяшка зеленого ворсистого капелюха, ще раз обвів поглядом стіл – чи не забув чого, й хотів рушати до дверей, як до нього підійшов Вадим Бабенко. Доторкнувся довгим красивим пальцем до ґудзика на піджаку Борозни, сказав, дивлячись йому в обличчя великими чистими очима:

– Вікторе Васильовичу, я ганебно відстав останнім часом. Оце прочитав вашу статтю про склад строми, а там стільки посилань… Особливо на іноземні джерела.

Борозна поспішав – біля станції метро «Арсенальна» на нього мала чекати Неля, вона чомусь не захотіла, аби вони йшли разом з інституту, він узагалі ледве вмовив її на цю зустріч й тому спробував відбутися жартом:

– Козьма Прутков сказав…

– Правда, всього не осягнеш, – зітхнув Вадим. – А все‑таки, що ви порадите прочитати хоча б з того, що стоїть ближче до нашої роботи?

Борозна назвав навмання три – чотири статті, пообіцяв подумати, порекомендувати завтра, енергійно крутнув рукою, що мало означати – поспішаю, але завжди ввічливий Вадим, котрий схоплював усе з півжеста, сьогодні не зрозумів грубого натяку.

– А статтю того француза, з Марселя? – запитав.

– Якого француза, яку статтю? – здивувався Борозна.

– Та оту… Вони теж працювали в точці ексордіум, як і ми. Я бачив її у вас на столі. Навіть почав читати…

Віктор Васильович добре пам'ятав, що на роботу тієї статті не приносив. Він пильно подивився на Вадима. Очі в того були й далі такі ж ясні, тільки мовби поміняли колір. Так буває, коли ясної днини на воду набіжить хмарка.

– Ви що, Вадиме, долазите по трубі до дев'ятого поверху? Чи навчилися підробляти ключі до квартир? – сказав він трохи грубо, намагаючись приховати досаду й тривогу, які в ту мить заволоділи ним. Воднораз в ньому ворухнулося й ще одне почуття – ревнощів, адже Неля вибовкала довірену їй таємницю не комусь із дівчат, а ось цьому кінематографічне красивому Вадиму. А може, подумав, вибалакала й дівчатам, то ще гірше, треба було якось випитати у Вадима, та він притлумив у собі це бажання й скінчив розмову в тому ж грубувато – жартівливому тоні. – А по трубах знаєте хто лазить? Лунатики. Отже, вважайте, що все те вам приснилося. Сон – то найкорисніше в нашому житті.

Уже збігши по сходах униз, подумав, що треба було сказати Бабенку щось інше. Спробувати якось пояснити, якимось чином розвіяти підозру, сказати, що помилився чи пожартував, підлякував Нелю, або хоч застерегти, але йому зовсім забракло часу. Він ішов, а в ньому піднімалась дедалі більше досада на Нелю, також він подумав, що цей її вчинок дає йому мовби якесь маленьке право на помсту, право не церемонитись.

Неля вже стояла біля входу в метро.

– Сучасний стиль, – сказала, скоро він, захеканий, підійшов до неї. – Вона чекає на нього. Так що можете не вибачатися.

Він і справді не став вибачатися. І поки що нічого не сказав про розмову з Вадимом Бабенком – не хотів псувати вечора, розпочинати його з дізнань, а може, й з сварки.

Вузенькою покрученою доріжкою вони спускалися вниз, до Петровської алеї. Спускалися в гуркіт, вереск, виск, мішанину кольорів, вогнів, голосів, в щось незвичне, химерне, чуже. Тієї весни в парку експонували іноземні розваги – американські гірки, німецьке колесо, віденські автомобільчики, всюди висіли чудернацькі, не звичні для ока рекламні щити, й бігали в химерному убранні ті, що обслуговували ці механізми, й панували якісь незрозумілі метушня та гомін. Особливо багато люду приманювали гірки – «Супер-8», як ще називали їх. Маленькі, пофарбовані в яскраві кольори вагонеточки шалено металися по рейках, то злітали вгору, то падали вниз, вищали колеса, й вищали дівчата, а однак же не вилазили з вагонеточок, і в черзі їх не меншало. Борозна подумав, що це прикмета часу – верещати й сунутись туди, де страшно. Ну, не зовсім страшно, просто можна погратися в страх, як ото граються діти, перебігаючи перед автомобілями дорогу. Люди перестають любити спокій, вони хочуть будь – що полоскотати нерви – промчати з шаленою швидкістю, заглянути в прірву чи бодай співпережити щось подібне з героями фільмів. Мабуть, таке прагнення взагалі притаманне людині. Адже й колись мчали на шалених конях і вигадували страхітливі казки про чортів та відьом, тільки тепер це бажання значно загострилося. Очевидно, усе людське життя тримається на нервах, на отих ниточках, яким приємно скніти, терпнути, завмирати.

У парку гриміла музика. Шаленів джаз, вганяючи всіх у свій ритм, підкоряючи собі.

– Я десь читав, – сказав Борозна, – що індійцям надзвичайно подобаються наші вальси й наша народна музика. А ми вхопили їхні ритми. Під цей гуркіт, під це завивання мені здається, що зараз з когось, а може, й з мене, потягнуть скальп.

– Ви самі зможете будь з кого зняти скальп, – сказала Неля.

Він засміявся.

– Хочете випробувати свої нерви? – Й показав на американські гірки.

Неля на гірках кататися не захотіла. Вони каталися на маленьких електромобільчиках, що ганяли в замкнутому просторі, зштовхувалися, налітали один на одного, перегороджували шлях, він прагнув уникати ударів, а вона, навпаки, раз по раз підштовхувала його руку, і вони вганялися в інші автомобільчики, їх притискувало одне до одного, вони сміялися, огорнуті атмосферою загального збудження й веселощів. У нього химерно стриміли вгору коліна, й те теж було смішно, а в неї розпався вузол, у який було затягнуто волосся, й воно літало за її плечима золотою хмаркою.

Потім вони їли морозиво в літньому павільйоні й пили сухе вино, потім гуляли темними алеями парку, що водили їх то вгору, то вниз, підводили до урвища, й очам відкривалося сяєво вогнів Дарниці з червоними стрічками реклам та мандрівними світляками автомобільних фар, заманювали в хащі, в яких гаснув власний віддих, а пітьма уінтимнювала, одгороджувала од джазу, од гомону, од інших людей, сповнювала трепету й незбагненного хвилювання. Здавалося, все це влаштовано навмисне – світло й темрява, фарба сорому й сміливість темряви, знову світло й знову тремке, бентежне чекання пітьми.

Борозна кілька разів намагався обняти Нелю, але вона щоразу якось легко, майже непомітно виверталася й поспішала під мерехке світло головатих ліхтарів. Він дратувався. Хіба він не чує, як пашать її щоки, як тремтить її рука, коли він бере її в свою. Вона розпалює, розпалює і втікає. Це обрана тактика, тактика досвідченої жінки, котра хоче вийти заміж. Звичайно, а чом би їй і не прагнути того? Так, так, і все одно – для чого ламатися, чого вдавати з себе недоторку. Адже була замужем. Вона знає все… Таки хоче затягнути його… Хоче, щоб втратив голову. ІЦоб ішов у сильце не просто так, а з захопленням… Ні, того не буде. Ну, вона гарна… Так би мовити, вартісна… Але того не буде.

Вони самі не помітили, коли збочили із заасфальтованої алеї на протоптану по схилу доріжку, зупинилися на межі темряви й світла біля якогось каменя, що колись був або пам'ятником, або підмурівком для пам'ятника. Він дивився їй в очі, на світлі іскорки, що проскакували в них, не міг проглянути в їхню глибину, дивився на усмішку на чітких чутливих губах й дратувався дедалі дужче. Йому жагуче праглося тих губів, праглося її, він знову спробував обняти її, але вона рішуче відкинула його руку. В його душі щось тенькнуло, йому захотілося зробити їй боляче, на його губах з'явився злий усміх, він його не ховав, здавалося, затримав навмисне, сказав:

– Нелю, чого ви маніжитеся?

Вона страшенно спантеличилась, мабуть, у першу мить не осягнула до кінця його слів, дивилася широко відкритими очима, в яких одразу згасли іскорки й затерпла, мовби зледеніла на устах посмішка. А він уже не міг і не хотів стримуватись, брів направці:

– Треба перейти в сферу діяльності.

– О! – сказала вона. В її голосі лунали подивування й насмішка. – Похвальна діловитість.

– Не оцих же цвіркунів, – хитнув він головою у темряву, – прийшли ми слухати.

– А для чого?

– Ну… Ви самі знаєте.

– Ні, не знаю, – сказала вона.

– Знаєте!

– Звідки? Може, прийшли, щоб ще щось повідомити мені? Розповісти про наукове відкриття?

Ті слова вдарили його, як замашна лозина. А десь у глибині думки проковзнуло, пролетіло, що за міру цинізму йому заплачено сповна. Навіть більше. В одну мить йому здалося, що його мовби щось скрутило. Скрутило й відпустило, й не залишилося в ньому ні радості, ні піднесення, ні тривожного чекання, ні отого веселого нахабства. Йому стало гидко. Й себе, й оцього вечора, і цих цвіркунів – усього. Й щезло, згинуло оте дратівливе бажання зробити їй боляче, скрутити її, зіжмакати, притиснути до себе, розчинити в собі…

– Ви таки комусь розповіли… – вимовив Борозна якось глухо, згасло.

– Подрузі…

– А подруга подрузі. А та – Бабенку.

– А що ж ви хотіли? Щоб я мовчала і дома, в куточку, переживала вашу велич! Ви ж… самі он який прагматист. Ще й кажете – вік такий. Що ж ви хочете од мене? Ви навіть не подумали, що в мене в самої, якщо ваші здогади підтвердяться, сизим димом горить дисертація. Ви мені щось запропонували, порадили чи хоч розпитали про те, над чим я працюю? Ви подумали, що я людина? Якийсь науковець… Ну, хоч поганенький. Нехай навіть пристосуванець од науки. Але ж людина. Забули про людину. Проповідували найвищу моральність і знехтували її.

– Чому ж, я як про людину…

– Бабу!

– Для чого ж так грубо?

– Бо так на мене дивитесь. Принаймні в цей вечір.

Вона одгадала його думки, й те не було дивно. Одначе його вразило, приголомшило, що одгадала до кінця, у нещадній логічній послідовності: намагання приголомшити науковою ерудованістю, обізнаністю, легковажне бравування, позичене нахабство. В цю мить він був увесь, як вивернута рукавиця. Навіть отой його критичний погляд на шлях, яким іде їхня лабораторія… Він поки що не думав про те, що виросте з його слів, коли вони розкущаться по всій лабораторії. Хоч тепер знав напевне – виросте щось лихе. Щонайменше для нього. Але то ще буде… Те поки що – як градова хмара на обрії в той час, коли горить власна хата. Він вчинив нерозважливо, просто по—ідіотськи. Але найприкріше йому, що порушив щось з отих великих і світлих засторог, які поставив у своєму серці й які, почував, мали стати законом його життя. Порушив не до кінця, може, й не так уже багато, але те його засмутило.

– Давайте облишимо це, – сказав.

– Що?

– Ну, про лабораторію.

– Добре, облишили. Далі що? Він мовчав.

– Так – так, – казала вона. – Які ж конструктивні дії замість оцього віджилого, сентиментального – тьху, гниль, річардсонівщина, карамзіновщина – ходіння ви хотіли запропонувати?

– Ну, поїхати до мене…

– Послухати програвача… Подивитися альбоми…

– Так, – мовив він, похопився, бо вже тоді побачив насмішку у її очах. І водночас щось гостре прокинулося в ньому – звідки вона знає? Ах, вона знає все. Диво, але це зараз не відштовхувало.

– А тоді – пляшка шампанського. Од нього швидко п'яніють… Інтим. Пригашене світло…

– Як ви… досвідчене й цинічно.

– До чого тут досвідченість! Це знають восьмикласниці. Воно не вилазить з телевізора і кіноекрана. А цинічно… А ви не цинічно? Ну, нехай би якийсь шмаркач, що умовляє десятикласницю чи студентку технікуму. Все тлін… Все ніщо. Все одно пропадемо – ходімо до мене…

Це була правда. Яка принижувала, але й викликала злість.

– Ну, так. Це справді гидко. Щось я… Але ж і ви… Що ви з себе строїте?..

– Що? Недоторку?

Він хитнув головою.

– А ви що ж хотіли?.. І вам не соромно?.. Щоб я кидалася на шию?

– Ні, не те…

– А – а… Зваблюю в свої сіті доктора наук? Він відчув, як йому до щік прилляла кров, і зрозумів, що це видно навіть при цьому ріденькому світлі.

– Скажу вам з усією відвертістю, – підвела вона голову. – Тільки в часі плюсквамперфект. Чимось ви мені… Ні, може, й це не зовсім так… Звичайно, кожна жінка хоче вийти заміж. До речі, певно, як майже всі чоловіки колись збираються одружитись. Я теж жінка… Й була вже замужем… Ви думаєте, я розійшлася з чоловіком, що він ніхто?.. Молодший, без перспектив?.. Зовсім ні. Минулого разу я вам сказала неправду. Він не був тихий. Він був тиран. Нікчемний, дрібний. Ревнував, плакав, шпигував, бігав до всіх, пробував бити… Без жодних підстав. І пускав слину, коли бачив інших вродливих жінок. Так… Вп всього цього не зрозумієте… Отакі, як ви, думають, що жінки тільки й прагнуть вийти за високу посаду або за машину з дачею. За докторів наук! А ви гадаєте, так добре й легко вийти за ЕОМ? І то може бути життя? Й бути підніжкою? Чи розцяцькованою лялькою? Чи й… плювати на нього, а самій бігати в оцей парк до іншого? Чи… Дідько його знає, чим… А хочеться… Хтозна – чого хочеться. Брешуть всі ваші машини… Хочеться Онєгіна… Ромео. Ну, не Ромео… Та й, припустимо, Ромео я вже не заслуговую. А когось такого, в сучасному розумінні… Та що там… – Неля махнула рукою. Вона виплеснула все й замовкла. Стояла розпашіла, рвійна, красива в гніві й рішучості. Хоч зараз він того не бачив. Він був знищений, розчавлений. Знищений подвійно – її правдою, щирістю почуттів, а ще – це ледве вловлював – вона виявилася вищою за нього в логічному обумовленні, поясненні багатьох речей, про які ледве чи й підозрював. Того він ніколи не думав. Дивився на неї… Красивенька, дурненька… Щось соромне, пекуче знову торкнулося його серця. «Як же вона… одшмагала. І який же він примітив!»

– Я… здаюся. Просто… Ви зрозумієте без пояснень і довгих вибачень?

Вона зрозуміла. А він зрозумів, що сказав це вчасно. Він побачив це й по її очах, по її постаті, по тому, як тримала сумочку, – по всьому. Ще мить – і вона б пішла. І то вже назавжди. А йому зараз до сліз, до крику не хотілося, щоб вона пішла назавжди. Хоч і почував, як важко буде почати новий етап їхніх взаємин. Він так і сказав у думці «новий етап» і вилаявся. Ох же й міцно засіла в нього оця наукова термінологія. А стулити те, що ось зараз розірвалося, – ні, таки не стулити, а зав'язати нового вузла справді важко. Він уявив, коли б зараз спробував обняти Нелю. Він би просто не зміг. Одерев'яніла б рука. І як би здивувалася вона. Він і зараз почувався ніби виліпленим з гіпсу, що застигав. Отак стоятиме,^ прихилившись до холодного каменя, й застигне зовсім. Й затвердне душа, й думка…

– А знаєте, як вас називають наші дівчата? – запитала Неля.

Це було так приголомшливо – несподівано, аж він здригнувся. Але та несподіваність була для них і рятівною. Неля одним ударом розбила льодок, який намерзав довкола них.

– Як?

– Тиранозавром.

– Це, здається, хижак?

– Найхижіша істота з тих, які будь – коли жили на землі. Страшнішого не було. Шеф – диплодок, великий, добрий, травоїдний, ви – тиранозавр.

– Невже чимось схожий? – здивувався він.

– Думаю… Ні. Тобто не зовсім. Знаю, вам це не полестить… але ні. Ви тільки макет тиранозавра. Чи ще точніше – гіпсовий зліпок з нього.

– Гіпсовий зліпок? – Він здивувався такому збігові: зараз почувався неначе виліпленим з гіпсу, й щойно це сказала Неля. Разом з тим він почував, як одтає, розм'якшується тіло й душа, як вони з Нелею мовби вертаються розмовою на старі стежки, тільки без того, що допіру пролилося такою гіркотою.

– Чому ж таки зліпок? І чому тиранозавр? – запитав він майже радісно. В кожному її слові, чи вона говорила всерйоз, чи жартувала, схоплювала суть речей чи помилялася, він відчував щирість, правдивість, і це ставало для нього важливішим за самий зміст слів.

– Бо у вас багато неприродного. Тобто не так. Чогось з конструкцій, пластика, ще там з якихось полімерів.

– Пластикове серце, запрограмовані думки?

– Та що ви (і знову оте кругле, оте співуче «о», од якого він аж здригнувся). Зовсім ні. Щось таке незрушне і… сучасне. А з другого боку, є у вас якісь звички… хижака. Коли про когось кажете, так і здається, що ось – ось з'їсте його з кістками.

Ось так – хижаком був він. А не вона хижачкою, як жартівливо подумав за першої стрічі.

– Настійливість. Натиск. Але реалізм уже людини бетонного віку. Не крейдяного, а бетонного.

– Не дуже приємно, – посміхнувся він.

– А ви хочете приємностей?

– Ну, не приємностей, – знову осміхнувся Борозна. – А чогось…

– Похвали? Виховуйте себе й доростете до похвали. То більше, маєте власну теорію про самовдосконалення. Випробуйте її на собі.

– Я казав не про вдосконалення окремої особи, а про кращання моральних основ людства, – мовив він мляво. – Та й нема в мене ніякої теорії. Щоб мати якусь теорію, треба спочатку знати, наскільки воно стає моральнішим і що цьому сприяє. А як виміряєш? Хіба є такі критерії? А вже далі застосовувати важелі.

– А хіба їх не застосовують?

– Ви маєте на увазі статті, кіно, телевізор? Цим моральнішою людину не зробиш. Бо з того ж кіно один бере каяття вбивці, а другий учиться, як убивати. Чого так? Я й сам не знаю. У чомусь та криється таємниця, що той бере те, а той те.

– Мабуть, в ДНК батьків, – сказала Неля. Вона й далі вела розмову напівжартівливо, напівіронічно, кидала й йому кінчик тонкої мережаної крайки, але йому не вдавалося вхопити її. Мабуть, ще не міг одійти од того, що сталося допіру, він тільки зрозумів, що має можливість втекти од нього цією розмовою, і втікав, почуваючи, як мовби затирає, загембльовує шпичаки, по яких щойно пройшов.

– Але ж батько не був хуліганом, а син ним став.

– Ну, тоді у вихованні.

– Часто отих поганих дітей виховують гарні батьки. Я не знаю, чи існує моральність у чистому вигляді. Це щось таке… Одні одділяють її од соціального, інші все зводять до їжі, питва, одягу. Але є країни, де й штанів виробляють до дідька, і стріляють з‑за кожного рогу.

– Ось винайдуть машину, яка контролюватиме добрі й лихі заміри людини…

– Не дай бог, – похопився він. – А хто контролюватиме машину? Що буде, коли вона попаде в руки кретину?

– Я сподіваюся, що винайде хтось а ваших друзів, – жартувала вона далі. – Та й взагалі я не мала на думці такого широкого перевиховання. Мені достатньо однієї людиноодиниці.

– Кого саме?

– Вас.

Він невимовне зрадів її словам. Але анову сприйняв їх надто серйозно, не воліючи будь у чому обманювати її, бажаючи, аби вона знала все про нього, про нього й про себе, не сподівалася на якісь великі аміни в майбутньому. Він не помічав, який він зараз наївний і навіть смішний.

– То… непросто. А може, й зовсім неможливо.

– Чому? – запитала вона.

– Як вам сказати… Воно не од нас залежить. Ми любимо себе більше за інших. А може, дорожимо собою. Ми не можемо самонародитися й самовиправитися. Ви розумієте, це зовсім не означає, що ми обов'язково некритичні до себе. Але «Я» – це «Я». Навіть коли прикро за себе. Як… – він вчасно похопився, сказав поспішливо: – Звичайно, ми любимо й інших, іноді дуже, але це не означає, що ми не любимо себе. Часом ми навіть хочемо стати кращими й не можемо.

– Тоді виходить, людям нічого не лишається… – Вона сказала «людям», а не «мені». Він чекав, що вона знову повторить оте, що сказала допіру, щиро й довірливо відкриється йому. Але сам чомусь боявся зробити рішучий крок. Адже вона могла витлумачити його як повернення до того, з чого почалася їхня розмова.

– Гамувати свої пристрасті. Бути якомога справедливішими. Хоч знову ж те важко. Часом людям не дають жити якісь дрібниці, яких вони не можуть подолати.

– Звідки ви це знаєте? – запитала Неля. Борозна засміявся. Взяв її під руку. Йому враз стало легко, він відчув, що вона повірила йому і не вбачає у його словах підступу.

– О, старий парубок знає багато. Він хитрий. Він недовірливий. Він спостерігає і мотає на вус.

– Але він повинен мотати на той вус і себе самого.

– Еге ж… Але… Себе не бачиш.

Він замовк. Вони піднімалися крутим схилом до площі Слави. Йшли повільно. Неля спиралася на його руку, спиралася легко, довірливо, і він радів цьому. Він думав про неї, вона – про нього. Борозна почував, що світ звузився до них двох, що зараз він плинув через них, а може, вони плинули через нього. Все довкола було ніби середовище для них і оцієї їхньої розмови. Дерева, машини, люди. Вони пливли, неначе в середовищі. «Егоцентризм», – мелькнуло в думці. Проте той егоцентризм був надзвичайно приємний. У ту мить він зрозумів, що його душу, його життя перетнуло щось велике, небуденне, що він повинен цінувати й берегти його. А насамперед повинен відповісти щирістю на щирість, адже тільки тоді можуть зникнути всі перешкоди.

Коли прощалися біля під'їзду. Борозна сказав:

– А знаєте, я так не думав, коли запрошував вас.

– Як?

– Ну, як вийшло. Як сказав отам. Я навіть думав… Щось таке більше, людське. Хотів зробити…

– Пропозицію? Він хитнув головою.

– Ощасливити?

Він знову здивувався й хитнув головою.

– На початку – ні. А сьогодні…

– А знаєте, як це погано, коли хтось когось ощасливлює?

– Хіба?.. Я не погоджуюсь. Принести комусь щастя це ж добре.

– Тут не те… За ощаеливлення вимагають плати. А моральна плата страшна. На весь вік. Отож так і живуть по двоє – кредитор і боржник. А який боржник, зрештою, не зненавидить кредитора? Хіба зовсім нікчемний. Затовчений.

– Нелю, – підвів благальне руку Борозна. – Не карайте мене за щирість. Повірте, я вже покараний. І то зі мною завжди так. Хотів сподобатись…

Він раптом бурхливо й голосно розсміявся.

– Чого це ви? – здивувалася Неля.

– Чогось згадалося… Просто так… Дурниця. Колись ми з товаришем перед однією дівчиною так викаблучувались, так один одного обплювали, що вже й одмитись було годі, довелось втікати обом.

– То ви, значить, охмурювач злісний і свідомий.

– Та ні, те, мабуть, позасвідоме. Це, ну… інстинкт чи ще щось подібне. Як у метеликів, птахів. Ви ж знаєте: щоб привабити партнершу, природа їм щось дає. І нам теж. Тому приємну зовнішність, статуру, тому голос чи музичний слух. Часом такий бевзь на гітарі чи акордеоні видає чужі порухи за свої навдивовижу вправно.

– А кому того не дала?

– Дає інше. Язик. То інтелектуали. Отакий очкарик. Удає з себе скептика, нігіліста. Він і справді розумний. У дівчини ж розуму нема, й вона йде за ним.

Неля демонстративно погойдала перед Борозною сумочкою.

– Розуміти це як аналогію?

– Нелю, я знову кудись не туди лізу. Я не знаю, що це зі мною…

– Просто це означає, що сьогодні нам час прощатися.

– Ще тільки десята година… Давайте пройдемось…

– Ні, бувайте здорові, Вікторе Васильовичу. Добраніч. – І побігла сходами вгору, до ліфта.

Борозна йшов набережною в бік метро. Думав про все, що сталося, й помічав, що він і справді сьогодні не такий, як завжди. Розсипався послідовний стрій думок, й кудись поділась категоричність, певність того, що зробить в наступну мить, завтра, через рік. Десь по небокраю свідомості спалахувала небезпека того, що його легковажність, оте, сказане Нелі про роботу в інституті, виллється в велику грозу, але поки що він намагався не слухати її, і це йому вдавалося. Він слухав себе, свої думки, які верталися до її слів, до тих слів, що породили оцей настрій, принесли радість: «Мені досить однієї людиноодиниці»; його мовби несло щось, і він навіть не помітив, як опинився на станції метро, а далі на своїй вулиці. Його заповнило щось велике, радісне. Він усвідомлював його, обмислював, але від того воно не блякло, навпаки, ставало ще більшим і радіснішим. І трохи тривожним. Борозна зайшов у квартиру. Хотів ввімкнути світло, вже намацав вимикач, а тоді опустив руку. Йому зараз здалося, що світло обікраде його, звіє з душі радісну замрію, вкине в будень. Не роздягаючись, ліг на канапу. Так і лежав, заклавши під голову руки, дивився в пітьму, яка поволі розсувалася перед ним. Та й не така вже стояла в кімнаті пітьма – в широке вікно з Володимирської вулиці, проціджене сірою фіранкою, текло жовтаве світло ліхтарів.

Несподівано Борозна засміявся. Він засміявся з того, що йому так хороше, з себе, отакого незвичного, аж дурного, щасливонавіженого, з передчуття чогось ще більшого, ще кращого. Він намагався уявити, яким воно буде, й не міг. Щось заважало йому, щось чіплялося за пам`ять, за душу, проколювало ту радість, і тоді там вставала тривога. Й що більше він думав, що чіткіше спогадував усе, його радість маліла, а тривога росла. Вона вставала десь із дна, як повінь, як туман, що піднімається з долини. І в тому тумані, в тій повені танула певність, її ставало дедалі менше, а тривоги більше, й незабаром вона виповнила все. Спочатку Борозні здалося, як безглуздо він вівся за їхньої першої зустрічі з Нелею у парку Примакова, по тому пригадав їхні спільні походеньки на виставку картин якогось американця у музеї українського мистецтва, де він теж добряче викаблучувався, й кінофільм «Остання ніч», враження від якого попсував чималою порцією цинізму, й так добрів до сьогодні.

«Треба перейти в сферу діяльності», – сказав… сказав сьогодні він. І аж здригнувся. Йому знову стало невимовно соромно. А потім він згадав їхнє прощання. Ну, звичайно ж, Неля втекла од нього. Просто втекла. І вже ніколи не піде з ним. Він сам попсував усе, сам винуватий…

Борозна підвівся, сів на канапі. Світло за вікном було густорожеве й тривожне, як заграва. І враз Борозна відчув, як у ньому щось тенькнуло, і зміястий холодок побіг до серця. Його охопив відчай. А також відчув страшенну порожнечу, мовби провалювався в неї, і вона змикалася над головою. Розум підказував, що нічого не сталося, але ніщо вже не слухало його, відчай жив сам по собі, не підвладний розумові, заповнював його все дужче й дужче – до останньої клітини.

У цю мить тьохнули тролейбусні проводи, й щось тьохнуло в ньому. «Ще не пізно. Я мушу будь – що побачити її. Я мушу сказати їй… Упевнитись…» І знову розум фіксував, що це безглуздя, що він може остаточно доруйнувати все, але то для нього в цю мить був як шепіт недруга в лиху годину. «Я візьму таксі… Я скажу їй…»