Текст книги "Біла тінь"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

Він сидів і думав, що, либонь, прикро й глибоко помилився, погодившись на керівництво відділом, що йому, мабуть, важко вести відділ і зв'язувати в одне стільки проблем, прагнень, характерів. Коли його призначали, він був значно молодший… І тоді, звичайно, отак міркувати він не міг. Власне, по—іншому почав мислити зовсім недавно. Раніше весь час кудись поривався, кудись поспішав. Ще одна стаття про нього в газеті, ще одна власна публікація, а попереду ще ж звання академіка, а може, й патрона своєї галузі… І тільки недавно почав відчувати, що не дуже того хоче. Ні академіка, ні патрона, коли вперше зрозумів це, – навіть трохи злякався. «Невже, – подумав, – це найвища точка, якої сягнули мої бажання, моє серце. Не нею, не найвищою точкою живе людина, – відзначив про себе. – Вона живе укладанням отих цеглинок, спогляданням, здебільшого в подиві, того, що звела своїм розумом і своїми руками, живе роботою. Робота тримає нас на світі. Я й сам помру, а залишу її своїм дітям. Залишу в інституті проблему. Мене не буде, вона житиме. Інші люди житимуть нею. Отже, я щось зробив для них, для суспільства».

Поруч Дмитра Івановича, посхилявшись на металеві бильця сидінь, розмовляли студенти – першокурсники, ті, які поступилися йому місцем. Вони розмовляли голосно, зумисне голосно, щоб привернути увагу сторонніх, – за – пально й гаряче. І Дмитро Іванович мимоволі прислухався.

– Гегель казав: теза, антитеза, синтез, – стукнув по коричневому портфелю пальцем чорнявий хлопець з гачкуватим носом.

– Ну й що? – стріпував русявим, що падав аж на очі, чубом інший. – Він просто розвинув постулат Арістотеля…

Дмитро Іванович посміхнувся. Настрій цих хлопців, їхня гарячковість і порив рішуче контрастували з тим, про що він думав допіру. А ще посміхнувся тому, що пригадав, як колись отак само дискутував про Канта, Гегеля, Фейєрбаха.

Він жив тоді в одній кімнаті з трьома студентами філософського факультету, чи, як вони себе називали, філософами. Вони всі тоді розмовляли як рівні з Кантом, Гегелем, Фейєрбахом. Нині один з них працює директором школи під Сумами, завів кабанця, збудував хату, другий завідує культвідділом райвиконкому, третій – доктор філософії, пише статті про інтуїцію і наукове передбачення.

«Милі хлопчики, – зненацька розчулено подумав він, – чи знаєте ви, яка то гірка річ наука? І все ж сперечайтеся, дерзайте: хтось із вас теж годуватиме кабанця, а хтось, може, відкриє нову теорію відносності. Хтось садитиме полуниці на власній грядці для базару, а інші засіють новим сортом пшениці цілинні землі. І вчіться у тих учителів, які кажуть, що людське життя – то найбільше багатство, то боротьба за поступ, і його треба прожити в горінні, кипінні, творчості».

Ще з коридора почув: у вітальні шаленіла сварка. Саме сварка, а не повчання, вичитування, виховні нотації. Ірина Михайлівна і Андрій уже давно сварилися на рівних, син казав матері крутіші слова, ніж вона йому, й допікав дужче. Він навіть зараз, – а йшлося таки про його вчорашній вчинок, – огризався сердито, то галасував – і тоді його голос злітав до вереску, то багатозначно – погрозливо кидав якесь слово і мовчав. У тому вереску, у тому багатозначному погрозливому мовчанні Дмитро Іванович, який у цей час і сам був як велика чутлива мембрана, вловив знайомі нотки. Це було так несподівано, так неприємно і боляче, як буває, коли ненароком придавиш осу, що залізла тобі за комір, або доторкнешся до розпеченого заліза. Він уловив, що Андрій не віддається весь на волю почуттів, а то наструнює їх, то попускає, подібно до того, як наструнює й попускає віжки вправний їздець. Попустивши, розпалюється, летить шалено (а віжки таки ж у руках) і тим лякає всіх, і себе теж. Це була лиха гра. І син її перейняв од нього. Дмитру Івановичу знову стало невимовне соромно й тужно, аж щось стисло груди. Так, він сам був трохи гравцем і знав це й раніше, трохи соромився того в собі й не позбувся остаточно.

Правда, на життєвій орбіті він не був слабаком. Невдачі його допікали боляче, він панікував, але не втікав, не ховався, він тоді ставав зібраний, щось у ньому туго зсотува – лося, тремтіло й зсотувалося, і він гаряче, настійно і вперто дряпався вперед. Віддавав тій боротьбі всі свої сили, всю енергію і таки долав важкий рубіж. Треба сказати, що й на оту першу стежку трапляв щодалі рідше, хоч і помалу, нелегко, він таки виборював себе в себе…

У сина було тільки панікування, гра й не було вміння зібратися на сили боротися, досягати. Андрій міг після першої дрібної невдачі повернутися спиною до того, про що мріяв цілий рік. Звичайно, своїх маленьких вигод у сім'ї він умів доп'ясти. Вирвати те, що треба, зубами, вигаласувати або поцупити нишком. І це страшенно непокоїло й дратувало батька. Він і зараз почував роздратовання й, палаючи гнівом, не роздягнувшись, у мокрих черевиках, плащі й береті зайшов до вітальні.

– …Вигнався до стелі, патли одпустив до плечей, а під патлами бруду на палець, – крила вже останніми, й не ліпшими, аргументами Ірина Михайлівна. Вона побачила чоловіка й рішуче пішла в наступ, знаючи, що знайде в ньому підтримку, що при ньому Андрій таки не одважиться на грубощі. Але сьогодні сталося інше. В Андрієвих очах спалахнула злість, він зміряв матір нищівним поглядом і сказав:

– У мене бруд на шиї, а в тебе, у твоєї дружини, – повернувся до батька, – в душі.

Дмитро Іванович смикнувся, немов від удару. Його до краю здивували й аж злякали Андрієві слова, і найбільше оте «в твоєї дружини». Він так розгубився, що нічого не сказав і мовчки почав роздягатися. Вже в кабінеті подумав, що треба було приступити рішуче й домогтися, щоб Андрій пояснив, що хотів тим сказати. Та Андрій не такий уже дурний, він одбудеться якимись словами, якоюсь брехнею, навмисною брехнею, з якої виглядатиме насмішка, він її не ховатиме. Це він уміє. Більше, мабуть, не вміє нічого, таки правда, не вміє навіть до пуття помити шию, а колупнути словом, примастити гірке солодким і примастити так, що той, хто доторкнеться до солодкого, неодмінно відчує гірке, – на це він мастак. Здається, пройшов спеціальний вишкіл.

Дмитро Іванович не міг залишити безкарно вчорашнього Андрієвого вчинку. Повинен же він з ним поговорити, звернутися до його совісті, до здорового глузду. Повинен знати, що то за непевні типи вели його додому, хто кого напував і за чиї гроші. Та коли він зайшов до вітальні, син уже сидів біля телевізора. На екрані мелькали титри другої серії нового німецького багатосерійного детективу про вбивство з пограбуванням каси. Дмитро Іванович подумав, що коли надивишся таких фільмів, то почне здаватися, ніби людство суспіль готує себе або у вбивці, або у нишпорки.

Щоб почати розмову, треба було вимкнути телевізор. А це означало остаточно роздратувати Андрія, у цьому разі він замкнеться, замурує всі хідники, по яких до його душі може долинути бодай якесь рахманне слово. Розмову доводилось переносити на інший час.

Наступного дня Дмитро Іванович не пішов на роботу. Завідуючий відділом, він міг собі зрідка таке дозволити, і йому те ніхто не поставить на карб, та й не одважаться запитати, де він був. Може, працював у бібліотеці, а може, й просто ходив по місту – думав. Звичайно, Марченко й сам не давав собі попуску, ставав у приклад іншим – любив ставати в приклад, але й домашній кабінет з якогось часу почав його манити все дужче. Це був складний ланцюг: з одного боку, він почувався бадьоро в інститутському крутежі, там його думка зблискувала, як гостра шабля, з другого – любив гострити ту шаблю на самоті. Цього дня він нічого не робив – читав «Анну Кареніну», перечитував утретє чи вчетверте, він мовби шукав у чужій драмі, значно більшій за свою, якогось заспокоєння. Отак розгорнув посередині, та вже й не відкладав. Чужа, вже боляче пережита колись драма відводила вбік, не давала зосереджуватись на тому, на чому й не потрібно було зосереджуватись.

Він заявився на роботу аж у понеділок о другій годині. Й тільки – но зайшов до кабінету, як йому сказали, що його вже кілька разів запитувала секретарка директора. Марченко пішов униз.

Павло Андрійович заговорив з ним не одразу, ще деякий час підписував папірці, щось відмічав у календарі, тоді покликав секретарку й попросив кудись подзвонити і тільки потому повернувся до нього. Спитав про здоров'я, гомонів про се, про те – про вчорашній футбольний матч, про понівечені бурею теплиці, а Дмитро Іванович сидів і думав, що має означати оця директорова ухильність і оця розмова. За довгі роки спільної праці вивчив Корецького гаразд і тепер майже не мав сумніву, що той закликав його не на добро. Нарешті, трішки внутрішньо стискаючись, сказав:

– Павле Андрійовичу, для чого ви мене покликали? Ще якась неприємність?

– Та… Не те щоб неприємність. Хоч і приємного мало, – збентежився Корецький. – Тут надійшов лист. Без підпису. Тобто анонімний… Написав хтось із вашого відділу. Та я… Я не надаю йому ніякого значення. Просто, може, щоб у чомусь застерегти вас. Віддаю його вам у руки, – не зміг наприкінці стриматися від великодушного жесту і з тим простягнув розрізаний з одного кінця конверт.

У Дмитра Івановича вистачило витримки не читати листа при директорові. Він сухо подякував, сховав його до кишені й пішов до себе.

Починався лист, як і всі анонімні листи, посиланням на високу справедливість і запевненням у безкорисливості аноніма, а також у тому, що він нікого не боїться, просто не хоче зводити у відділі бучу, піднімати війну, але, мовляв, не має права й спокійно спостерігати, як викидають на вітер державні гроші, як ось уже кілька років водить по хащах плутаними стежками, які не мають кінця і ніколи нікуди не приведуть, кілька десятків науковців Дмитро Іванович Марченко, а сам тим часом непомітно збирає квіточки до свого наукового букета, й таке інше, й тому подібне. А в кінці обережно натикалося, що у відділі є інша людина, котра могла б повести роботу широким фронтом, спрямувавши її в правильний бік – практичний, суспільне корисний.

Дмитро Іванович читав, і йому темніло в очах. Надто рознервувався, де натякалося на його зв'язки з своїм заступником Світланою Хорол, розписувалося їхні поїздки «на природу», писалося про брутальну поведінку в сім'ї, в якій, мовляв, він уже давно фактично не живе, не розриває ж остаточно з дружиною лише з метою маскування. Це місце він сприйняв не просто як оббріхування, намагання облити брудом, а як щось більше, адже воно рішуче спотворювало його стосунки в сім'ї, вічну його відданість їй і болісне переживання того, в чому справді мимовільно завинив перед нею. Там тремтів, пульсував, болів цілий клубок найтонших кровоносних судинок, з яких він боявся зачепити бодай одну, а хтось грубо, безжально й брутально сік по них ножем.

Першим його порухом було кудись бігти, вхопити когось за груди, трусити, переконувати, доводити. Але та думка одразу ж згасла, як згасає стиснута з усіх боків цямринами луна в криниці. Куди він побіжить? Кого вхопить за груди?

І тут думка мимоволі тицялася в усі боки, розшукуючи автора листа. Дмитро Іванович погано знався на почерках. Та й, опріч усього, почерк був змінений. Але оті слова про хащі… Він уже від когось чув. І розвиток контраргументів супроти його, Марченкової, теорії допоміжного накопичення при фотосинтезі. І натяк на іншого проводиря… Серед його підлеглих, його колег на ту роль міг претендувати лише один чоловік. Невже то таки він?.. Не може бути… А чого не може бути? Звідки ти знаєш?.. Ти що, лазив у його душу з вимірною лінійкою? Вже не хлопчик, відаєш, того, що там гніздиться, не виміряєш ніяким приладом. Часом людина й сама не знає, що там у неї. Посувається від поділки до поділки й не зглянеться, як опинилася за червоною рисою. От вона бачить щось і вдає, буцім не бачить. Ні, вона каже собі – не бачу. Вона каже собі, Що не варто бачити. Вона каже собі, що вона не може нічого зробити. Ось уже й укладено угоду з совістю. Та угода в одного більша, в іншого менша. Та людина каже собі: лабораторія кілька років працює не знати над чим. Вона без кінця блукає в хащах. Вони витрачають намарне державні гроші, їх навмисне водить кривими стежками завідуючий і на тому ще й заробляє собі на науковий авторитет. Кинути кілька цеглин у спину такого завідуючого – то ж тільки на користь справі!

Шкала лицемірства – о, вона дуже рухома. Відверті негідники, ті, що бачать погане й одвертаються од нього або ще й кажуть: так і треба, – трапляються не часто. Більше негідників прихованих, тих, які складають з власною совістю вигідну для себе угоду.

Дмитро Іванович почував, як у ньому все дужче й дужче піднімається злість проти того чоловіка. Але він вчасно зупинив себе. Він знав, як далеко може завести те почуття. Воно заступить усе – принципи, роботу, забере енергію, мисль, кине його в дріб'язок, у бруд. Увесь вік він думав про себе, що він справедливий. І саме це найчастіше стримувало його од підлоти, од мсти. («Якщо я це зроблю, то який же я порядний»). Він свідомо культивував це у собі і вважав, що так повинен робити кожний. Правда, коли його кусали, він теж ішов навпрошки й бив. Вважав, що має на це право. І, мабуть, це було справедливо. Але зараз він такого права не мав. По – перше, він таки ж не знав, хто написав анонімку, та й не міг розводити чвари у такий відповідальний час.

І вже без злості, а холодно й гидливо подер на клаптики анонімного листа, загорнув його в чистий папір, зім'яв і вкинув у кошик. Анонімний лист перестав існувати, та лишився в ньому самому. Щоб закрити його, розквитатися з ним, Дмитро Іванович мав з кимось поговорити. Це була слабкість його вдачі. Він її знав, боровся з нею… і майже завжди програвав. Скільки разів картав себе за це. По – мовч. Не розказуй нікому. А всередині щось бродить; здається, слова витікають самі… й таки не втримається, комусь та скаже. Не все, й не до кінця, – він таки не був базікалом і обмовником, але міцно замуровувати в собі таємниці теж не вмів. Одначе гаразд розумів, що ось про таку таємницю, про анонімку, він може поговорити тільки з найщирішим другом. А також порадитись ще раз і вже вдвох пройти тим полем, яке засівав кілька років. Поміркувати. Вибалакатись і хоч трохи вивільнити душу.

І він поїхав до нього.

Михайло вилежувався на канапі голічерева з польським детективом у руках. Він здебільшого й працює лежачи – читає, править коректуру і навіть пише наукові статті. Михайло Гнатович – чоловік тонкий і спостережливий, він одразу помітив, що в Марченка щось сталося. Хоч той, здавалося, нічим не виявив цього. Він мовчки одкинув кришку торшер – бару, налив велику пузату чарку «Старки», ляпаючи капцями, збігав на кухню й приніс хліба та порізаного тонкими шматочками мерзлого сала.

– Вибачай, я хазяйную сам, – сказав він.

– Та що ти… Мені зовсім не хочеться їсти. Але, випивши чарку, собі на подив з таким апетитом ум'яв хліб і сало, що Михайлу Гнатовичу довелося бігти на кухню ще раз. Михайло й сам трошки випив за компанію. Він свідомо уникав чарки, не довіряв собі. Він не вмів триматися – не вмів і не хотів, і коли котився – то під саму гору. Так було колись, коли він нічого не мав, тепер би він не покотився, принаймні з великої гори, з маленьких горбків ще міг, але запевняв усіх, що може загриміти й з найвищої гори. І всі ходили околясом, оберігали Візира. То була гра, у якій і Марченко залюбки кидав фішки. Михайло поставив на стіл чарку, підморгнув хитро й значуще.

– Що, знов твій Борозна одкопав якийсь журнал? Дмитро Іванович покрутив головою, прожовуючи хліб.

– Одкопає. Неодмінно одкопає. Не французький, так целебеський. З п'ятого пальця Целебеса. Отого, що підгинається під четвертий, великий. Я цю породу знаю. Він з тих, що лобом провалюють мур і пролазять у пролом. Ну, ти, звичайно, ліберал. Ти не потягнеш його назад за штани. Або потягнеш, коли вже буде пізно. Штани залишаться в твоїх руках, а він голий проскочить за стіну. Й звідти фугоне в тебе цеглиною.

Михайло Гнатович усміхнувся й підморгнув знову. Він давно помітив по очах Дмитра Івановича, що тому такі розмови подобаються. Правда, Марченко в тому ніколи не зізнавався. Навпаки, сам казав про Борозну тільки гарне. Але Візирові натяки приймав, не стільки натяки, як інформацію, яку Михайло Гнатович подавав про того (Борозна починав працювати в одному інституті з Візиром, звідти і знав його). Михайло говорив обережно, ніби між іншим, якби він почав казати щось вкрай несправедливе, Марченко неодмінно зупинив би його. Сьогодні Візир і справді повів мову в такому ключі, й Дмитрові Івановичу неначе спала з очей полуда, він ураз побачив себе збоку, сторонніми очима. Йому стало бридко й неприємно. А ще він здивувався такому збігові – Михайло одверто нападав на Борозну саме після того, як Дмитро Іванович запідозрив його в найбільшій підлоті. Однак тепер йому не захотілося виказувати своєї підозри.

– Борозна тут ні до чого, – закурив Марченко сигарету. – Але дожився я до чогось гидкого. Хтось написав на мене анонімку.

І він розповів усе Візирові.

– «Людина – добра. Треба казати – вона добра. Ну ж бо закричимо всі – ми звірі, що з того вийде!»

Ці слова Дмитро Іванович якось Сказав Візиру, і тепер той цитував їх, кепкуючи.

– Якби хоч раз показав пазури, якби знали, що в тобі живе отой звір, дідька лисого зважилися б підкопуватися. Скажу тобі правду: розпустив ти свою братію. І не заперечуй – розпустив. А людям треба шори. Вони поважають тільки тих, кого бояться.

– Брехня, – не стримався Марченко.

– Чого брехня? Ну, поважають і розумних. Але так, скептично поважають. Не до кінця.

– Ти не вмієш себе поставити. Ти запобігаєш перед підлеглими. І думаєш, що так можна керувати. Люди… вони не вміють стояти поруч. Вони або на твоїх плечах, або біля твоїх ніг.

– Єн така порода, – сказав Дмитро Іванович. – Сидячи на плечах, вони можуть далі накинути оком. Плазуючи біля землі, краще бачать харч. Але ж не всі такі.

– Ну, не всі.

– Я керувався іншим, – не погоджуючись і не заперечуючи, мовив Марченко. – То більше, працюючи серед людей культурних, які… ну, нехай це й високо, стоять на передньому рубежі цивілізації.

– Ото й лихо, що вони стоять на передньому рубежі цивілізації. Усе вміють, все знають, до всього пристосувалися. І до брехні також. Збреше й оком не кліпне. А вже так тонко…

– Ну… ти наговорюєш на нас усіх, – трохи аж обурився Дмитро Іванович. – Людство виробило такі високі категорії, які… проти яких дуже замале все те, що ти кажеш.

– Які це такі категорії? – скептично посміхнувся Михайло Гнатович.

– Скажімо, народна мораль.

– А що воно таке «народна мораль»? – Уже відверто глузував Візир. – Це те, що думає Гапка?

– Ти майже вгадав. І вгадав подвійно. Мою матір звали Гапкою. Горпиною.

– Пробач…

– Не в тому суть. Вона ніколи не збрехала ні мені, ні батькові, тобто своєму чоловікові, – нікому.

– А Борозна і оком не змигне – збреше. І Хорол. І Бабенко. А вони хіба не народ? Так що ти побиваєш сам себе. І я, коли доведеться туго… теж, того…

– Не треба… – сказав Дмитро Іванович, і на мить вони засоромились обидва.

– Думаю, не збреше… хоч не просто це й для Борозни, – підвів голову Дмитро Іванович.

– Е, брате, ти таки прикидаєшся оптимістом, – накинув на плечі сорочку і почав застібати ґудзики Михайло.

– Але я знаю напевне, що працюю з людьми чесними, відданими науці.

– Ну, все одно. Ти ототожнюєш оту свою мораль з технічними відкриттями, які рухають вперед так званий прогрес, але не людину. А цей прогрес привчає людину думати машинно, корисливо. Ми можемо й забути щось погане один про одного, щось простити, а машина – ні. Поволі й ми самі починаємо мислити машинно. – Він казав усе це так, немов самовиправдовувався, немов намагався перекласти щось із себе на когось.

Дмитро Іванович ходив по кімнаті, слухав товариша, який говорив з певністю й переконливістю, і мимоволі зіставляв теперішнього Михайла з колишнім. Мабуть, думав він, усе це було в Михайла й колись. Тільки тепер воно мовби розпросталося, пішло в ріст, вичитані із журналів істини він повертав у інший бік і прорікав як свої власні.

– От ти кажеш – моральність, розум… – почісував волохатого живота Візир, і Марченко зауважив, що в Михайла черевце, що в нього конституція така, що здається він хлопчиком, та ще маленьке і вельми жваве обличчя.

– Наукові досягнення… Космос. Газети, радіо, телевізор – усе нібито за неї. Прямо чи опосередковано. А можеш ти стверджувати, що вона виросла? Можеш сказати, що осягання інформації, поглиблене наукове шукання роблять глибшою і її? От, винайшов чоловік атомну бомбу. Вагався, карався, а таки винайшов. Інший же й вагатися не буде. І взагалі сам винахід стає таким, що він уже мовби й не підвладний нікому й нічому. А оте, що спалюємо кисень, який ти, спасибі тобі (маленька іронія), хочеш нам вернути, чи забруднюємо океан…

Михайло осідлав свого коника. Він любив говорити про те, куди доскочить людство в своєму поступі. Випалить кисень, забруднить біосферу, знищить себе бомбою чи подолає все це. Щодалі звикатиме до раціонального життя, втрачатиме одні втіхи й винаходитиме інші. Він – бо жив старими втіхами. Він любив полювати, розпалювати вночі біля річки багаття й збирати гриби. І разом з тим він любив нагнітати страхи. Вони виправдовували його несправжній скептицизм, його вміння легко, не вгрузаючи глибоко душею, обкрутитися, де треба, де пройти, а де й пробігти.

Дмитро Іванович повільно повернувся, повільно підійшов до Михайла Гнатовича й сказав:

– Ти знаєш, мені здається, ти все це сповідуєш не для себе.

У Михайлових очах стрибнули білі вогники, й він засміявся неприродним сміхом:

– Ха – ха – ха! Ти що – здурів? А для кого ж? Хочу свідомо розбестити тебе? І хіба таке буває – підносячи комусь склянку з аміаком, самому вдихати «Елладу»?

– Я не кажу, що свідомо, – мовив Дмитро Іванович жорстко. – І, прошу тебе, ніколи не наговорюй на всіх суспіль. Не приписуй людям того, чого вони не мають. Навіть коли… з якихось причин тобі хочеться приписати.

На Михайловому обличчі закам'янів вираз розгубленості. Він не сподівався, що Марченко запустить руку так глибоко. Йому стало прикро, він відчув щось схоже на образу. Хоч до деякої міри й почував правоту друга.

Дмитро Іванович спостеріг і це. Його куснула за серце досада.

– Все наше в нас, – сказав він примирливо. – Не те щоб дорожче, ми й розуміємо свої слабкості та недосконалості, але ж не можемо від них відмовитись. Треба лише намагатися робити так, щоб від того не було шкоди іншим.

Дмитро Іванович і далі відчував прикрість від своїх слів, від своєї різкості. Він гаразд зрозумів, од чого те. Впродовж усієї розмови почував, чи так йому лише здавалося, як з кожним словом оддаляється од нього Михайло, як навколо нього окреслюється якесь невидиме надміцне коло. Михайло – в колі, а він – за ним. Вони говорять, а він не може передати своєї біди, своєї тривоги другові, не може по – справжньому відчути його в ній. Це, мабуть, було егоїстично з його боку, позасвідоме й егоїстично, втягувати іншу людину в свою біду, але чомусь того дуже хотілося. Щоправда, подумав далі, Михайла самого доля натіпала на вітрах. І він мимоволі щулиться, затуляється од найменшого вітру. Й не можна йому дорікати за те. Йому хочеться пожити, легко подихати. Що ж, він йому більше не псуватиме настрою.

Він навіть не сказав йому, що через два дні ступає на свій найбільший рубікон, що післязавтра перевірятимуть результати шестирічної роботи. Поклав Михайлові на плече руку, ледь – ледь притягнув його до себе:

– Я сьогодні такий дурний…

– Я теж не розумніший, – сказав Михайло. – Давай вип'ємо за двох дурнів. Якось один філософ сказав: «Не бійся дурних ворогів, бійся розумних друзів».

– Хто той філософ?

– Я.

– Тоді, може, трохи не так: бійся розумних ворогів і дурних друзів? Таких, якими були сьогодні ми? Вони засміялися.