Текст книги "Іспанський варіант"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Бургос, 1938, 6 серпня, 23 год. 05 хв.

Вольф підвівся назустріч Штірліцу.

– Погано, – сказав Штірліц. – Усе погано. Треба давати відбій нашим літакам. Будемо вирішувати все тут. Самі.

– Мої люди готові. Скажи тільки, коли нам краще вчинити напад на вашу контору?

– Це безглуздо, Вольф.

– Ризиковано, я сказав би, а не безглуздо.

– Помирати передчасно – безглуздо.

– Це правильно. Я, знаєш, познайомився в Мадріді з одним дивовижним американцем. Хемінгуей, письменник є такий… Він мені сказав, що головне завдання письменника – довго жити, щоб усе встигнути.

– Ну, от бачиш, – лагідно всміхнувся Штірліц. – Будемо робити інакше. Яка в тебе машина?

– Та сама… Невеличка вантажна машина.

Штірліц вийняв з кишені карту Бургоса й розстелив її на столі.

– Поглянь, оце й є маршрут з нашої бази на аеродром…

– Розумію тебе… Тільки чому ти думаєш, що твої есесівці зупиняться на дорозі?

Штірліц зняв телефонну трубку, швидко набрав номер:

– Ну як справи, друже? Чим порадуєте?

– Нічим не порадую, штурмбанфюрер, – відповів Хаген. – Він знову влаштував істерику.

– Ви…

– Ні, ні… Він став кричати, що в нього погано з головою. Я не розумію, як вони повезуть його в літаку…

– Нічого, поблює трохи. Мабуть, вони краще знають там, у Берліні, коли нас не послухались.

– Просто в когось на нього сверблять руки. Ми зробили все найголовніше, а вершки зберуть хлопці на Принц-Альбрехтштрасе.

– Одна ж контора, Хаген. Одне діло робимо. Нема нам чого ділити. Кінчайте з ним розмови – заберуть його в нас, і бог з ним… Я взагалі відправив би його зараз на аеродром, на гауптвахту – під розписку. Може, в нього й справді погано з головою. Нехай він там у них, у військових, вріже дуба. Як ви вважаєте?

– Я його зараз же відвезу.

– Вам не треба. Для чого? Щоб були плітки? Одержали радіограму, і все. Ваша місія скінчилась. Менше зацікавленості, дружище, завжди приховуйте свою зацікавленість: це, на жаль, стосується не тільки ворогів, а й друзів. Зараз пів на першу, в мене є запрошення в одне гарне місце, там вірні люди. Приїздіть на Гран Віа через півгодини, я обіцяю вам чудову ніч, якщо вже нам показали дулю з Берліна.

– А де це?

– Від Пласа дель Капуціно – праворуч. Я чекатиму вас коло бару «Трокадеро». Не в барі, а біля входу.

– Спасибі, штурмбанфюрер, я приїду.

– Латиша відправте години через дві…

– Я ж тоді буду з вами…

– Дайте письмове розпорядження: відправити на третю годину під конвоєм з трьох чоловік і передати обер-лейтенантові люфтвафе Барнеру.

– Він уже знає?

– Хто?

– Ну, той обер з гауптвахти?

– Пошліться на Кессельрінга, в мене ж була з ним розмова…

– Може, це зручніше зробити вам?

– Хіба не однаково… Вам ще доведеться мати з ним справу, він до вас шанобливо ставитиметься, якщо ви пошлетеся на Кессельрінга.

– А може, нам слід самим одвезти його на аеродром?

– Чому? Скажуть, що примазуємось… Словом, коли хочете, то валяйте, я не поїду. А ви супроводжуйте, чого ж, звичайно, супроводжуйте…

Він знайшов точне слово. Він дуже принизив Хагена, запропонувавши йому «супроводжувати». Він інтуїтивно зрозумів, що саме це слово вирішить усе. Він навчився не помилятися в своїх Відчуттях.

– Я через сорок хвилин буду у вас, – сказав Хаген.

– Ну й добре. Жду. Тільки, чорт його знає, може, все ж таки варто вам його супроводжувати?

– Навіщо примазуватись? Ви праві. Зараз закінчу прослухувати плівку з записами допитів і приїду.

Він знав, що Хаген до нього приїде. Він точно будував свою розмову з ним. Він грав, не готуючись зарані і не розписуючи заздалегідь партитуру запитань і відповідей. Просто, працюючи з Хагеном, Лерстом, Кессельрінгом, він запам'ятовував, аналізував і вивіряв ті риси їхнього характеру, які в потрібний момент він, Штірліц, міг використати.

Він не помилився: Хаген приїхав точно в призначену годину. Штірліц до цього випив кілька порцій джину, щоб від нього тхнуло алкоголем.

– Вам треба випити штрафну, – сказав він Хагену, – простягаючи йому склянку віскі. Він всипав туди трохи снотворного, і тому, вдаючи п'яного, простежив, щоб Хаген випив усе до дна. У барі було гамірно, дві циганки, яких Штірліц запросив з собою, зразу ж умостилися на коліна Хагену.

– За нашу ніжність і дружбу, – виголосив Штірліц іще раз. – До дна. І чорт з ними, з тими пацюками, що сидять у теплі, в тиші і думають, що вони втерли нам носа!

– Чорт з ними, – погодився Хаген, – з цими смердючими пацюками… Пробачте, сеньйорити, за таку брутальність, але інакше не скажеш… Як можна сказати інакше про смердючих тилових пацюків, котрі намагаються зривати наші підметки на ходу?

Штірліц зареготав, поклав лікті на стіл, змахнув вазу й дві чарки. До них кинувся лакей із завмерлою усмішкою, позбирав битий кришталь і поніс напівпорожню пляшку.

– Ти бачив, – сказав Штірліц, – він поніс півпляшки собі. Вони всі страшенні злодюги, цигани оці…

– Ей! – крикнув Хаген. – Дайте нам ще віскі! Нехай вони жеруть наші недоїдки! Хіба не так, прекрасні сеньйорити?!

Вони випили ще раз, і Штірліц попросив оркестр зіграти німецьку солдатську пісню. Вони заграли дивну пісню, і Штірліц, розгойдуючись, підвівся і, приклавши палець до губів, сказав:

– Зараз я повернусь…

Штірліц подзвонив з кабіни, що стояла біля входу в гардероб.

– Хаген просив спитати, – сказав він, – коли ви думаєте відправляти латиша?

– Зараз вивозимо, – відповів йому черговий, – на аеродромі ждуть.

– Посадіть у машину ще кілька чоловік, – сказав Штірліц, – чого на світі не буває.

– Добре, штурмбанфюрер!

– І зброю перевірте!

– Це ми вже зробили.

– Ну, щасливо. А потім можете відпочивати…

Штірліц непомітно вийшов з телефонної будки. За рогом стояла невеличка вантажна машина. Штірліц сів біля Вольфа, який був за кермом. У кузові – шість хлопців з його групи.

– Швидко, нам треба перестріти їх у горах, поки вони не в'їхали в місто.

– Ми тебе чекали десять хвилин.

– Ти думаєш, так легко споїти цього буйвола?

Вони все-таки встигли: машина з Пальмою щойно вийшла з воріт конспіративної квартири гестапо. Конвойний здивовано глянув на водія: на безлюдному шосе стояв Штірліц, піднявши руку.

– Що він, контролює нас?

– Не нас, а Хагена. Вони всі один одного контролюють, – відповів водій, – інакше не можна.

Він загальмував біля Штірліца і, вийшовши з машини, відрапортував:

– Усе гаразд, штурмбанфюрер, ніяких пригод.

– Це тобі здається, що ніяких пригод. Швидко перекидайте його в пікап і сідайте туди самі.

– А моя машина?

– Я поїду слідом за вами.

Троє конвоїрів і солдатів швидко запхнули Пальму в кузов пікапа, де сиділо шестеро хлопців з групи Вольфа.

– Як влаштувалися? – спитав Штірліц, заглядаючи в кузов. – Не. тісно?

– Нічого, – засміявся водій, – потерпимо…

Штірліц увімкнув світло кишенькового ліхтарика. Конвоїри примружились. Штірліц навмисне сліпив їх яскравим променем світла, їх і скрутили, поки вони були напівсліпими.

Машину гестапо він пустив у провалля, а сам сів у свою. Її вів сьомий член групи Вольфа, який зразу ж перескочив у пікап.

– Будь здоровий, Ян, – сказав Штірліц, – усе о'кей…

– Ненавиджу американізм… Говори, як справжні англійці: «ол райт», – відповів Пальма і примусив себе всміхнутися…

Повернувшись у бар, Штірліц зайшов до туалету. Подивився на Годинник. Було 2.14. Отже, він був відсутній тридцять три хвилини. Він вийшов з кабіни, почекав, поки хтось із п'яних відвідувачів увійде в туалет. Штірліц сунув голову під кран і довго стояв так, спостерігаючи, як напівп'яний іспанець смикався біля пісуара.

Скуйовдивши волосся, він звернувся до іспанця:

– Сеньйоре, допоможіть п'яному союзникові дошкандибати в зал.

Іспанець оглушливо зареготав:

– Люблю п'яних німців… Ви, коли п'яні, такі смирні, такі веселі…

– Невже смирні, – гикнув Штірліц, – скажете таке…

Він примусив іспанця сісти до їхнього столика і випив з ним на брудершафт:

– Я думав, що ви там заснули! – мовив Хаген, тамуючи часті позіхання. – Я теж хочу спати. А ти, Розіто? Ти хочеш спатоньки під перинкою? Га?

– У таку спеку спати під периною?! – засміялась Розіта. – Пауль, що ти говориш!

Штірліц здивувався:

– Хаген, я живу з тобою під одним дахом і лише зараз від дівчини дізнався, що тебе звуть Пауль. Як же тебе називала мама?

– Моя мама називала мене Паульхен, а тебе?

– Ми вже перейшли на «ти»? Ти просто молодець, Паульхен! Називай мене Макс!.. Мама називала мене «М»!

– Мама називала його ослячим прізвиськом, – засміявся Хаген і схилив голову на стіл. – Спати хочу. Ма!.. Розіто, почухай мені шию, чуєш? Ти не соромся, пташечко…

– Хаген, тут спати негоже, – сказав Штірліц, – це ж не наш дім…

– Нічого, нічого, – сонно відповів Хаген і осоловіло глянув на іспанця. – Правду я кажу, каудільйо?

Іспанець повагом підвівся з-за столу.

– Я вимагаю, щоб ви попросили пробачення, – кинув він. – Ви мене образили.

– Я прошу пробачення за мого знайомого, який не вміє як слід поводитись, – озвався Штірліц, – будь ласка, пробачте йому, дружище. Допоможіть мені підняти його – він зовсім п'яний. Де ви живете? Далеко? Я можу вас підвезти…

– Я живу на Пасео дель Прадо.

– В готелі «Флорентіна»?

– Еге ж.

– Мене звуть Штірліц, а вас?

– Мігель Арреда.

– Я завтра вас розшукаю і ви надаєте ляпасів моєму колезі, а я підтверджу, що ви були праві, а він поводився, як свиня.

– Але ж він ваш приятель…

– Насамперед він дипломат. Коли не вміє пити – хай не п'є.

Штірліц простяг іспанцеві свою візитну картку. Той, подякувавши, довго порпався у своєму гаманці, поки знайшов свою, написану на сандаловому дереві.

Штірліц прочитав: «Фінансист». Адреса. Телефон бюро і домашній.

«Справжній фінансист друкував би свої візитки на простому папері, – промайнуло в Штірліца, – прикро, якщо цей сандаловий Арреда шахрай: він же мій головний свідок, він – моє алібі».

Попрощались вони, як і заведено в іспанців: довго ляскали один одного по плечу й по спині; якби хто подивився збоку, подумав би – брати.

… Штірліц будив п'яного Хагена в присутності помічника посла. Він довго термосив його за плече, і, як тільки той розплющив очі, Штірліц закричав:

– Де Пальма, паршивцю?! Ви ж обіцяли відправити його на гауптвахту! Де він?!

– Він там, – очманіло відповів Хаген, – я наказав конвою…

– Його там нема! І конвою нема! А відповідати за вас кому! Мені? Га?!

«Я вийшов, – думав він, все ще гримаючи на Хагена, – я вийшов чистим. Тепер мені треба брати його під свій захист і приймати удар на себе. Це треба зробити на майбутнє. Це добре, коли я прийму удар на себе, – цей шмаркач нічого не зрозуміє, зате зрозуміє Гейдріх. Він любить такі штучки – корпоративне братство та інша нісенітниця… Янові тепер не загрожує небезпека – це головне. І я все зробив чисто. Тепер треба поспати, щоб не зірватися на дрібниці, бо я дуже стомився, страшенно стомився…»

«Центр. Операцію проведено. Доріан на місці.

Вольф».

«Центр. Викликали в Берлін, щоб дав пояснення. Хагена розжалували в рядові.

Юстас».

«Міс Мері Пейдж, готель «Амбасадор», Лісабон, Португалія.

Дорога Мері! Як завжди, мені щастить на пригоди. Мабуть, це не так уже й погано. Я ніколи не думав, що жовтяниця така безболісна і – водночас – така небезпечна. З властивою мені підозріливістю я щоранку мацаю печінку і жду кінця. Мене могло б урятувати віскі, але мені категорично заборонено пити. Я сумую. Без. Тебе. Моя. Дорога. (Цей мій новий стиль – мені подобається рубати фрази, це модно і в дусі часу). Я майже не заїкаюсь. Дуже хочу відпустити вуса. Ти мені снилась обстриженою наголо. Мій від'їзд із столиці нашого іспанського друга пройшов напрочуд гладенько, без будь-яких неприємностей, і я ще раз упевнився, що я – найстрашніший панікер і боягуз серед усіх, хто існував на цій прекрасній і тлінній землі.

Твій Барух Спіноза на ім'я Ян Пальма.

P. S. Французькі медичні сестри носять дуже короткі халатики, і це мене бентежить, хоча, як ти знаєш, моя пристрасть – північна худорлявість і зовсім не французька спілість. Арріба Іспанія. Твій каудільйо Франко. Париж, госпіталь «Сосьєте франсіскан», Пальма.

Грошей у мене немає ні пенса – це просто, щоб ти знала. Твій Крез»

Мадрід – Бургос – Москва