Текст книги "Іспанський варіант"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Юліан Семенов
ІСПАНСЬКИЙ ВАРІАНТ
1938
Роман

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Авторизований переклад з російської Надії Орлової}

_{Перекладено за виданнями: Ю. С. Семенов. Альтернатива. Кн. 2, «Московский рабочий», 1976 г. Альтернатива. Кн. 4, «Московский рабочий», 1978 г.}

Бургос, 1938, 6 серпня, в год. 30 хв.

– Це його машина, – сказав Хаген.

– По-моєму, в нього був «остин», а це «пежо». Що, не так?

– Це його машина, – повторив Хаген, – учора ввечері він схопив машину своєї коханки, як тільки вона втекла в Лісабон. Це точно.

– Не треба так хвилюватися, друже, – усміхнувся Штірліц, – якщо це він, ми його візьмемо. А якщо не він? Хордана завдасть нам серйозних неприємностей через Ріббентропа. Усі молоді міністри закордонних справ полюбляють спершу дотримуватись протоколу: хіба ви не бачите, в цього «пежо» дипломатичний номер.

Хаген висунувся з вікна «мерседеса». Він весь напружився, спостерігаючи, як Ян Пальма вискочив з невеличкої, пофарбованої в брунатно-зелений колір машини й поспішив д'о входу в аеропорт Бургоса.

– Це він, – сказав Хаген. – Тепер ви його впізнали?

– Впізнав. Тепер впізнав, – озвався Штірліц, закуривши. – Але ж він відлітає…

Хаген старанно обгриз ніготь на мізинці й відповів:

– Він не полетить.

– Ви завзятий оптиміст…

– А ви, як завжди, песиміст, штурмбанфюрер, – раптом широко усміхнувся Хаген, помітивши Пальму, що вибіг з аеровокзалу. – Зараз він полізе в машину й почне порпатися в чемодані…

– Ви провидець?

– На жаль, ні. Просто його паспорт лежить у кишені моєї людини.

До «мерседеса» під'їхав пікап і зупинився майже впритул – з того боку, де сидів Хаген. Сивий дідуган із сльозавими очима простяг Хагену зеленого паспорта. Хаген узяв паспорт, дав дідуганові пачку грошей, і пікап, рвонувши з місця, помчав по жовто-червоній піщаній дорозі в напрямку до гір.

– Усе, – повторив Хаген, – зараз він помчить до себе в готель. А по дорозі ми його схопимо.

– Удвох?

– Навіщо? Пікап чекатиме нас за поворотом. У ньому будуть наші люди. Вони підставлять цього сивого шахрая під машину Яна Пальми, і вам не доведеться гасити скандал з тутешньою поліцією, якщо навіть він виникне.

– Послухайте, друже, я не люблю грати наосліп. Чому я нічого не знав про цю операцію?

– Тільки тому, що вас не було до ранку, і Берлін доручив мені провести цю операцію… Разом з вами…

– Ох, честолюбець, честолюбець, – пробурчав Штірліц, – погубить вас честолюбство, Хаген.

– Поїхали, – сказав Хаген, – зараз він подасться до готелю. Хаген озирнувся: з-за ангара, де стояли літаки легіону «Кондор», повільно виповзала тупа морда військової вантажної машини.

– Усе, – повторив Хаген і, мов хлопчисько, щасливо засміявся. – Як по нотах.

«Нічого, – думав Ян, натискуючи на педаль акселератора, – я його лишив у шухляді стола. Або на столі. Просто я дуже злякався… Не треба так панікувати. За годину буде літак у Парижі. Нічого. Найголовніше, не втрачати спокою. Як варена телятина. Чи як рисовий пудинг. А чому як пудинг?»

Ян не встиг відповісти собі на це безглузде запитання. Взагалі у хвилини небезпеки він полюбляв ставити собі безглузді запитання й давати на них смішні, але неодмінно логічні відповіді – це вносило певну розрядку. Він не встиг відповісти собі, бо пікап, який він обганяв, раптом різко повернув ліворуч, і Пальма загальмував, але пікап ще більше взяв ліворуч; пролунав скреготливий і тугий удар металу об метал, і Пальма відчув, як його машину кинуло в кювет… На якусь мить він осліп, бо замість укоченої дороги побачив червоно-бурі, порослі брунатною травою глиняні брили, а потім інстинктивно зажмурився, коли сірий сучок розпоров вітрове скло крижаною пеленою, і зразу стало тихо… Він не пригадував, як довго стояла ця тиша. Коли міг знову мислити й відчувати, то вловив звичайнісінький рокіт мотора і подумав, що це була просто миттєва галюцинація, і нічого не трапилось, і все буде «ол райт», і він розплющив очі. Але побачив зовсім іншу машину і Хагена, що впирався пістолетом йому в груди, ставши на коліна на передньому сидінні машини, наче пустотливий хлопчисько коло батька, який сидів за кермом. Тільки замість батька сидів штурмбанфюрер Штірліц, котрий раз по раз поглядав у дзеркальце на Яна. Помітивши, що той розплющив очі, Штірліц сказав із звичною своєю лінькуватою усмішкою:

– Вважайте, що перший тур ви програли. Зараз починається другий – він складніший, а тому цікавіший. Хіба не так, Хаген?

– Набагато цікавіший, – погодився Хаген.

– І прийміть парабелум від його грудей, – порадив Штірліц, – а то пан Пальма подумає, що ми хочемо його вбити. У нас такого наміру немає. Хіба не так?

Машина в'їхала на подвір'я невеличкого особняка в горах. Ян знав, що цей особняк належить політичній розвідці Гіммлера, куди працівники фалангістської сегуридад не мали права доступу…

– Почнемо з самого початку? – спитав Хаген.

– Що ви вважаєте початком? – спитав Пальма, обережно помацавши пальцем марлеву наклейку на лобі.

– Початком я вважаю місце народження, дату народження, ім'я, – сказав Хаген.

– Ну, це не цікаво, – відповів Пальма. – У ваших архівах це все зафіксовано і не раз…

– Нам цікаво, щоб ви все це сказали самі, – озвався Штірліц. – Спокійно й докладно, пригадавши деталі, імена друзів і ворогів…

– Ян Пальма, громадянин Латвії, народився 21 травня 1910 року в маєтку Клава Пальми, надзвичайного і повноважного посла Латвії… Якщо можна, дайте мені таблетку пірамідону, страшенно болить голова.

– Зараз я попрошу, – сказав Хаген. – І води, мабуть?

– Краще ковток тінто[1]1
  Тінто – сорт червоного вина (ісп.).


[Закрыть], найсухішого.

– По-моєму, в університеті у вас червоне вино було непопулярне? – спитав Штірліц, поки Хаген, підійшовши до дверей, віддавав розпорядження. – Популярнішою була червона ідеологія?

– В університеті у нас було популярне віскі, – відповів Пальма, поморщившись, і знову обережно помацав лоба, розсіченого під час аварії. – Це активніше за вино і навіть за ідеологію…

– Стривайте, стривайте, – мовив Хаген, сідаючи верхи на свій стілець, – ми рано перейшли на університет. А ваше життя у батька в Індії? Ваша дружба з йогами?

– Він тоді був ще дитиною, – сказав Штірліц, – а нас цікавить початок його зрілості. А зрілість вам дав університет. Хіба не так?

– А мене більше цікавить, як він викрадав наш «месершміт» і вбив Уго Лерста! – кинув Хаген.

– Заждіть, дружище, – Штірліц нахмурився, – почнемо по порядку – з університету.

– Мені однаково. Зрілість, Уго Лерст, університет, ваш «месершміт». Тільки розмовляти я зараз не зможу, – тихо сказав Пальма.

– Ви хочете заявити протест з приводу викрадення? – спитав Хаген.

– Я розумію, що це марно, – відповів Пальма, – просто голова розвалюється. Дайте мені полежати, поки перестане нудити…

– Не стройте комедії!

– Почекайте, Хаген, – сказав, Штірліц. – Він же зовсім сірий, аж попелястий…

«Небо тоді теж було попелясте, – подумав Ян, лежачи на вузенькій софі в кімнаті без меблів. Вікно було заґратоване зсередини і закрите щільно дерев'яними віконницями знадвору. Попелясте небо в нас буває ранньої весни або під кінець зими… Коли ж це було точно? Сімнадцятого? Чи дев'ятнадцятого? Раніше датою вважався день, а тепер час такий швидкоплинний, що від дати нам лишається тільки рік… Зрідка місяць. Але це був березень. Чи лютий?…

Рига, 1934

Небо й справді було попелясте. Воно було одного кольору з піщаними дюнами та морем, і тому нелегко було здогадатися, чи розвидняється зараз, чи смеркає. Невеличка вілла теж здавалася попелястою, ніби намальована розмитою аквареллю в манері північно-німецьких майстрів кінця вісімнадцятого століття, і ця ілюзія минулого століття була б повною, коли б у будинку не гримів джаз, що його раз у раз розтинав високий срібний звук сурми. Два випускники університету – Гес Петеріс і Курт Ванг – сиділи на заскленій веранді, розглядали тих, що танцювали, і сьорбали пиво з грубих глиняних кухлів.

– Як хвацько витанцьовує Пальма, – сказав Ванг. – Тварюка…

– Навіщо так грубо? – посміхнувся Петеріс.

– А я люблю його.

– Справді?

– Справді… А ти?

– Заздрю. Я заздрю йому. Але по-доброму, без зла. Часом навіть з подивом.

– Чому?

– Так… Не цікавиться жінками, а вони летять до нього, як метелики на вогонь; не вміє фехтувати, а виграє бої, відвідує ваш дискусійний гурток, а гуляє на ті гроші, які йому присилає надзвичайний і повноважний тато.

– То що ж, це добре чи погано?

– Цікаво. Взагалі; він може дозволити собі опозиційність. Батько переказує йому немало грошей, так що не страшно погратися в опозицію.

– Будь собі на здоров'я й ти опозиціонером…

– Я не можу. Мені ніхто не переказує грошей. Я повинен бути з клубом, а не проти нього…

– Сильні світу цього не завжди належать до одного клубу, – сказав Ванг.

– Клуб проти клубу – це не страшно; страшно, коли в клубі сильних з'являється відступник.

– Ти певен, що клуб не прощає відступництва?

– Звичайно. Принаймні я так думаю.

– Але ти ще не член нашого клубу, – зауважив Ванг. – Я бажаю тобі вступити в наш проклятущий, нудний і дряхлий клуб якнайшвидше. Ти на нього дивишся зовні, і він здається тобі прекрасним, а ми народжені в ньому і знаємо, який він зсередини.

– То який же він зсередини? Поясни мені, плебеєві, ти – син міністра.

– Я не сильний у словесній агітації. У тебе міцні щелепи, ти вступиш у клуб; нашим старим потрібні свіжі кадри.

До Петеріса підійшла дівчина, стала перед ним на коліна й сказала:

– Повелителю, я більше не можу без вас.

– Невже не можеш, – зітхнув Петеріс, підводячись. – Ходім потанцюємо, тільки нагадай, як тебе звати…

Він підвівся, і дівчина підвелася, і вони подалися туди, де танцювали, а до Ванга з-за штори підійшов горбань, притуляючи до грудей маленьку срібну сурму.

– Знаєте, – сказав він, – я можу продержати гаму туди й назад сімдесят три секунди.

– Це чудово. Молодець.

– Зіграти?

– Зіграйте, чого ж не зіграти.

– Зараз. Я маю постояти хвилинку з заплющеними очима й зосередитись. Я зараз.

І горбань, так само, не розплющуючи очей, заграв – сріблясто й ніжно – тонку й чисту гаму, і таємничий звук, видобутий ним з маленької сурми, перекрив ревіння джазу й п'яні голоси людей, що танцювали в холі.

… «Як же звали оте стерво, француженку, яка тоді зі мною танцювала? – згадував Ян, спостерігаючи за тим, як у тонкому сонячному промені, що просочувався крізь віконниці, повільно плавала пилинка, схожа на малюнок планети з підручника астрономії.

Смішно, звичайно, буде, якщо через цю катастрофу я втрачу пам'ять… Бідний Юстас… Йому зараз важче, ніж мені. Та й взагалі дуже важко, коли відчуваєш своє власне безсилля. А в того стерва, француженки, між іншим, було російське ім'я – Надя».

– Добре, – сказала тоді Надя й перестала танцювати, – коли б цей трубач дудів роздягнений.

– Він артист, – відповів Ян. – Він чудовий артист.

– Який він артист? Трубач…

– Трубач теж артист.

– Ти нічого не розумієш, – засміялась Надя. – Артист – це той, що промовляє на сцені слова, а трубач тільки робить «ду-ду». Великі легені – це ще не талант…

Хтось вигукнув:

– Цигани, друзі, цигани!

Усі ринули в парк. Чотири старі, громіздкі кибитки зупинились на асфальтовій дорозі, що простяглась через туманний парк.

Цигани вилізли з своїх кибиток, одягнені вони були аж надто елегантно: в смокінгах, смугастих сірих штанях; мов чаклуни ляскаючи колодами нових холодних карт, ішли вони назустріч мешканцям старовинної вілли, і хтось із них уже співав гортанну пісню, награючи на банджо; маленькі дівчатка танцювали повільно, наче старі бабусі, і все це здавалося тоді Яну Пальмі таким же нереальним, намальованим, далеким і хистким, немов бачив він цей парк і дерева крізь цигарковий папір.

Дівчинка років тринадцяти, роздивляючись лінії на долоні Ванга, що йшов разом з Яном та Петерісом, швидко говорила:

– Ах, як багато ви звідали любові й щастя, дружби і зради! Ви пізнали багатство й злидні, ви так багато працювали в житті…

Пальма не витримав, голосно зареготав і впав, наче клоун, на газон, вигукуючи:

– Слухайте всі! Наш Ванг, тепличний син міністра, багато трудився і пізнав злидні!

Петеріс обернувся до Пальми і стиха мовив:

– Вона ж працює, навіщо ти?

– Пробач. Ти правий. Пробач. Тримай, – Ян підвівся й простягнув циганці монету, – це тобі.

– Я вам ще не ворожила, – відповіла дівчинка. – Я кажу правду цьому панові: я ж читаю правду по лініях його руки…

– Пробач йому, – сказав Гес Петеріс, – ти добре ворожиш, не сердься на мого друга, просто він дуже веселий сьогодні, він не хотів тебе образити… Поворожи Вілціню, він жде…

І вони пішли по газону: високий Вілцінь і невеличка циганка, яка вела його за руку, а точніше, навіть не за руку, а за вказівний палець, і безперестану забігала вперед, щоб заглянути йому в очі…

Петеріс довго дивився вслід їм, а потім обернувся до Ванга.

– Куди ти?

– Мене призначили в міністерство закордонних справ – це наша сімейна традиція…

– А ти, Ян?

– Чорт його знає. А що в тебе, Петеріс?

– Я їду в Індію, в консульство, – відповів Петеріс.

– По рицарські шпори?

– Може, й так.

– Тепер не дають золотих шпор за видатні заслуги. Тільки позолочені.

– Я згоден і на позолочені.

– Допомагай британцям саджати в тюрму якнайбільше індусів, і тобі дуже швидко видадуть шпори, які відчинять двері нашого клубу.

– Комусь же треба саджати в тюрму. Ти фактом свого народження позбавлений цієї необхідності, Ян.

– Знову ти йому заздриш? – спитав Ванг, замислено прислухаючись до циганської пісні.

– Послухай, Гес, – запропонував Пальма, – хочеш, я дам тобі рекомендаційні листи в Індію, а ти мені замість них надішлеш звідти добре оформлену голову бунтаря, га?

– Мені потрібні рекомендаційні листи, але мої успіхи в боксі більші, ніж твої, Яне, і коли я тебе вдарю, ти впадеш…

– Не сердься. Я перевіряв, до якої міри ти негідник. Негідником знову виявився я. Пробач.

– Ти без упину на всіх нападаєш, – задумливо сказав Петеріс. – Не можу збагнути, чого ти хочеш?

– Я сам не можу збагнути, чого я хочу. Зате я точно знаю, чого я не хочу.

З будинку вийшов горбань, просурмив у свою срібну трубу і закричав:

– Усі до мене! Маргарет дає сеанс сексуального масажу! Всі в дім, усі в дім!

Випускники університету, жартуючи, повільно рушили до будинку, а Пальма пішов до циганських кибиток: цигани вмощувалися на траві й виймали з баулів сніданки – бутерброди з шинкою. Старий циган підвівся, коли до нього підійшов Пальма, і сказав:

– Ви й справді проти того, щоб ми тут попоїли? Але ми недовго, в нас запрошення ще в один дім. Це ж дім пана Пальми? Я не помиляюсь?

– Правильно. Їжте собі… Всі п'яні, нікому ні до кого нема діла. А Пальма до того ж добрий хлопець.

– Людина, яка говорить про пана Пальму «хлопець», може бути або ще багатшим за нього, або має бути його лакеєм.

– Я – лакей, – хмикнув Ян, – ми всі тут його лакеї…

– Ви кажете неправду. Лакей ніколи не признається у своїй професії.

На залізничній станції було безлюдно. Десь увімкнули радіо. Диктор передавав останні вісті: «У Відні на вулицях все ще триває перестрілка між комуністами й націонал-соціалістськими збройними загонами. Є жертви серед мирного населення».

Пальма довго стукав у віконечко каси, але ніхто не відповідав йому: касир, мабуть, спав.

На привокзальній площі зупинився низький «ролс-ройс». З машини вийшла молода жінка.

– Не сердься, – сказала вона сивому чоловікові, що сидів за кермом. – Не треба на мене сердитись.

– Я не серджусь. Просто я дуже радив би тобі лишитись.

– Навіщо? Для кого?

– Для мене, Мері…

– Це жорстоко: робити будь-що наперекір собі, навіть заради ближнього. Ти мені згодом сам цього не простиш. Невже тобі приємно бути з жінкою, яка тільки з жалості лишилася з тобою?

– Якщо ця жінка ти – мені все одно, Мері.

– Карл, мужчина інколи може бути слабким – це часом подобається жінкам, але він не має права бути жалюгідним.

Мері помахала рукою чоловікові, що сидів за кермом величезної машини, і легко збігла вгору по східцях вокзалу. Машина рвонула з місця, наче присіла на задні колеса, і, напружившись, одразу ж набрала швидкість.

Жінка зупинилася за спиною Пальми, який усе ще стукав вказівним пальцем у віконце каси. Віконце нарешті відчинилось.

– Пробачте, я вийшов, щоб зварити собі кави, – сказав касир, – усі вважають, що я сплю в цю ранкову пору, а я не сплю, тільки часто виходжу по каву.

– Краще б ви спали, – озвався Пальма.

– Мені теж так здається, – зітхнув касир, – але начальство думає по-іншому. Вам куди квиток?

– До Відня.

– Ми продаємо квитки тільки до нашої столиці, тим паче, що до Відня зараз нелегко потрапити через тамтешні безпорядки… Я можу продати квиток лише до Риги.

– Знаю. Я пожартував…

Жінка, що стояла за спиною Пальми, засміялась. Він обернувся.

– Хтось же має посміятися з вашого жарту, – пояснила вона, – касир, по-моєму, член товариства по боротьбі з гумором.

– Дякую, ви мене таки виручили. Ви теж до Риги?

– Мабуть.

– Ви втекли від того сивого рицаря?

Жінка кивнула головою.

– Я теж утік, – сказав Пальма.

– Усі тепер тікають… Від ворогів, від друзів, від самих себе, від думок, від глупства, від печалі, від щастя… Просто всі хочуть жити…

– Вам би проповідницею в Армію порятунку…

Підійшов поїзд. У вагоні було порожньо: тільки Пальма та ця жінка. Вони сіли біля вікна. Туман, що курився над землею ще годину тому, розвіявся. Коли поїзд набрав швидкості, зарябіло в очах від різкої зміни кольорів: білого й зеленого.

– Мене, між іншим, звуть Ян.

– А мене, до речі, звуть Мері.

– А я чомусь думав, що у вас довге й складне ім'я.

– А в мене й справді довге й складне ім'я: Мері Глорія Патриція ван Голен Пейдж.

– На одне більше, ніж у мене, але все одно гарно… Я з радістю зустрівся б з вами сьогодні ввечері.

– Я теж із радістю зустрілася б з вами сьогодні ввечері, коли б у мене не було запису на радіо, а ви не від'їжджали до, Відня.

– Еге ж, про Відень я чомусь забув.

– А я ніколи не забуваю про свої концерти й тому мені важко жити. Чого ви їдете до Відня?

– Мені подобається, коли стріляють.

– Хочете попрактикуватися на стрільбі?

– Дозвольте, до речі, відрекомендуватися: Ян Пальма, політичний оглядач нашого могутнього урядового офіціозу. Ось моя кар: тка, подзвоніть, якщо я звідти повернусь. То як?

Бургос. 1938, 6 серпня, 8 год. 10 хв.

Хаген нечутно увійшов до кімнати. Він умів ходити безшумно й пружинисто, хоч важив дев'яносто кілограмів. Пальма відчув, що в кімнаті ще хтось є, бо тонкий, гарячий і колючий промінь сонця зник з його повіки і на це його око лягла дзвінка, зелена темрява – так буває після добрячого удару на рингу.

«У кого ж це було оповідання «Сонячний удар»? – подумав він. – Здається, в якогось росіянина». Він розплющив очі й побачив схилене над ним обличчя Хагена.

– Ну як? – спитав той. – Легше?

– Трохи…

– Лікаря ми, на жаль, запросити не можемо… Поки що…

– Як це розуміти «поки що»? – спитав Пальма. – Ви запросите лікаря, коли треба буде зареєструвати мою смерть?

– Ну, цієї формальності дотримуються тільки в тюрмі, після вироку суду. Ми просто робимо контрольний постріл у ліве вухо.

– Чому саме в ліве?

– Не знаю… Та я й сам цікавився: чому саме в ліве? Який же ви доскіпливий, пане Пальма. Ходімо, я покажу наше господарство. Встати можете?

– Мабуть.

– От і чудово. Дайте руку…

Вони вийшли на невеличку галерею, що простяглася навколо будинку.

– Паркан ми не обвили колючим дротом, але через цю густу металеву сітку пропустили струм. У нас свій генератор. Вбити не вб'є, зате шок буде сильний. Струм умикаємо вдень, коли в нас тільки двоє чергових на території. А вночі спускаємо собак, і в нас чергують чотири чоловіки.

– Ви мені про це розповідаєте, щоб я не думав про втечу?

– Ні, обов'язок господаря – показати вам дім, де ви тепер живете.

– А коли мені цей дім не сподобається, я ж все одно не зможу вийти звідси…

– Приємно працювати з латишами, – сказав Хаген. – Реакція на гумор у вас боксерська.

– І з багатьма латишами ви вже встигли попрацювати?

– Ви запитуєте не просто як журналіст, а скоріш як наполегливий розвідник.

– Хіба ви не знаєте, що я – шеф латиської розвідки? Хаген засміявся:

– Я знайомий з шефом латиської розвідки, любий Пальма, та й не латиська розвідка нас зараз цікавить.

– А яка ж?

– Про це вас запитає Гейдріх у Берліні. Особисто. Я тут веду лише попередній допит. Так би мовити, прелюд у стилі фа мажор.

Пальма поморщився:

– Ніколи не говоріть у стилі фа мажор. Вас цуратимуться, як верхогляда. А де, до речі, ваш похмурий колега?

– Він працюватиме з вами ввечері. Коли я стомлюся.

– Я не можу збагнути: ви мене викрали?

– Викрали.

– І не відпустите?

– Ні в якому разі.

– Але ж буде скандал, у якому ви не зацікавлені.

– Ніякого скандалу не буде. Машина ваша розбилась… От ми вас і поховали – спотвореного.

– Я забув ваше ім'я… Ха… Харен?

– Називайте просто: «мій дорогий друже»…

– Гаразд, мій дорогий друже… Розбилась машина британської підданої Мері Глорії Патриції ван Голен Пейдж. Моя машина абсолютно ціла. А Мері Пейдж жде мене в умовленому місці, і, якщо я туди не приїду, вона буде непокоїтись разом з моїми друзями. – Пальма ліниво глянув на сильне обличчя Хагена і обережно торкнувся пальцями марлевої наклейки на лобі. – Так ми умовилися з друзями…

«Може, я даремно сказав йому про це? – подумав він. – А може, й ні? Він розгубився. Отже, недаремно. Побачимо, як він викручуватиметься далі. Якщо я виграв час, значить, я виграв себе. А він розгубився. Це точно… А я добре про Мері придумав. Жаль, що ми з нею про це не умовилися насправді».

… За півгодини перед цим Штірліц сказав Хагену:

– Друже, візьміть його в роботу. Нехай він усе розповість про університет, і спробуйте з нього витягти все про Відень. Я в спеку не можу працювати. Приїду надвечір і підміню вас, якщо ви стомитесь. А якщо не стомитесь, то працюватимемо разом. Удвох воно завжди зручніше. Тільки щоб усе було коректно. Зрозуміли?

– Добре, штурмбанфюрер.

– Ви ще скажіть «дякую штурмбанфюрер»… Ви що, з глузду з'їхали?! Я ненавиджу офіційність у стосунках з товаришами. І взагалі, варто цього латиша записати за вами: ви організували його викрадення, ви його привезли сюди. Це ваш перший серйозний іноземець?

– Справді так.

– Ну й тримайте його за собою. Я надішлю рапорт про вашу роботу.

– Спасибі… Я навіть не сподівався на це…

– На що не сподівались?

– Ну… На таку щедрість, чи що…

– Яка там у біса щедрість, Хаген? По-перше, спека, а по-друге, ви ще з ним настрибаєтесь – він міцний горішок, та й Лерст, мені здається, напридумував чимало, бідолаха. Я чомусь не дуже вірив у його версію.

– Я певен, що в Берліні з ним як слід розберуться.

– Звичайно, розберуться. Коли будемо відправляти?

– Ви ж читали шифровку, там сказано: «Найближчим часом його перевезуть до Берліна».

– Так, правильно. Правильно, друже. Гаразд. Я махну до міста – відпочину, а ви з ним починайте.

– Де вас знайти, якщо раптом виникне така потреба?

– А що може статися? Нічого не може статися. Шукайте мене в моєму готелі або в барі «Кордова».

І Штірліц поїхав собі.

Коли Пальма сказав Хагену про свою домовленість з Мері, той зрозумів, яку помилку він допустив, розпочавши операцію з похованням «Пальми, який загинув під час автомобільної катастрофи», – обличчя сивого старигана-злодюжки, який спритно крав з кишень гаманці, знівечили до невпізнанності, але зовсім забули про машину Пальми, що стояла в готелі. Хаген, здавши Пальму під догляд своїх помічників з охорони, зразу ж подзвонив у готель і в бар «Кордова», в надії знайти Штірліца. Але його ніде не було. Штірліц, звісно не сподівався, що Хаген дзвонитиме йому. Він знав честолюбство гауптштурмфюрера і не сумнівався, що Хаген був щасливий, залишившись віч-на-віч з Яном. Штірліц аж ніяк не міг передбачити, що той почне його розшукувати, – Хаген обожнював допити. Він провадив їх у провінційній манері: з великими, значущими паузами і зловісним ходінням за спиною заарештованого, і Штірліцу було забавно спостерігати трохи хлоп'яче самолюбування Хагена. «Мабуть, у дитинстві його здорово били приятелі, – якось подумав Штірліц. – Слабкі люди дуже дорожать правом стати сильними, яке вони не завоювали, а дістали в подарунок».

Штірліц досить добре знав Хагена, саме тому й не став забезпечувати собі алібі на випадок, якщо Хаген не знайде його в тих місцях, які він йому назвав перед від'їздом до міста. Але на жодну з названих адрес він не поїхав. І алібі в нього на цю поїздку не було.

А йому треба було завжди забезпечувати своє алібі: Максим Ісаєв краще за інших знав, як це важко – бути повсякчас штурмбанфюрером Штірліцом.

… Відрядження до Іспанії було для Штірліца, – хоч він і відчував, як щось на нього насувається, – все-таки несподіванкою. Після того як Гітлер увів свої війська у Рейнську область, розтоптавши таким чином Версальський договір, ні Франція, ні Англія не виступили проти нього, в Німеччині намітилась певна роздвоєність: міністерство закордонних справ, яке очолював старий дипломат Нейрат, і генеральний штаб, котрий ще й досі вважав, що Гітлер служить їм, військовим, а не вони йому, пропонували тактику очікування. Гітлер, навпаки, втішаючись п'янкою насолодою першої зовнішньополітичної перемоги, підкріплений, силою зброї, закусив вудила.

Уміння відчувати – цінна риса розвідника, але ще ціннішою рисою слід вважати його знання.

Штірліц ще тільки починав по-справжньому свій шлях у закордонній розвідці Гейдріха; він був, як казали в імперському управлінні безпеки, на «першому поверсі», тоді як кабінет рейхсфюрера містився на п'ятому.

Робота в Іспанії мала допомогти Штірліцу піднятися на ту сходину, яка вела з першого поверху на другий: од відчуття до знання.

Центр, одержавши його шифровку про відрядження до Іспанії, зобов'язав його зайнятися вивченням постаті «сеньйора Гулієрмо» – під цим ім'ям разом з Франко працював начальник абверу рейху адмірал Канаріс, який керував агентурною сіткою в Іспанії ще в часи першої світової війни.

Коли Штірліца, після того як він дав підписку про нерозголошення «вищої таємниці рейху», відправили в Бургос, він зразу ж перейшов на другий поверх. Тут, за Піренеями, він дізнався багато чого, що було воістину «вищою таємницею рейху». (Пілотів Пунцера і Герста за розголошення факту, що вони воюють разом з Франко – написали, дурненькі, в листах додому, – розстріляли в гестапо «тата» Мюллера без суду й слідства. Таємниці, що до них Штірліц підійшов за ці два роки, були набагато важливіші: якби Гейдріх дізнався, куди ці вищі таємниці рейху надходять, то на Штірліца чекали б страшні тортури перед четвертуванням – про розстріл він міг би мріяти як про порятунок, як про щастя та милість…)

Поступово, по крихітках збираючи інформацію, Штірліц уявив чітку картину взаємин Франко и Гітлера, фалангістів і націонал-соціалістів, щоб працювати, треба знати все, а початок – найбільше.

Він знав, що перемога в Іспанії Народного фронту в лютому 1936 року відкинула генерала Франко – того, хто потопив у крові астурійське повстання шахтарів. Він дізнався згодом, що Франко, генерали Моло і Санхурхо зразу ж об'єдналися, щоб, організувавши хунту, скинути уряд Народного фронту, обраний народом.

Акцію, яку задумала армія, треба було забезпечити зброєю.

А Франко не мав ні літаків, ні танків. Він одержав двадцять італійських «савойя-маркеті», – дуче підписав цей наказ, обговоривши його на вищій раді фашистської партії. Але двадцять літаків – це дріб'язок, коли почалася відкрита боротьба хунти генералів проти народного уряду.

Франко доручив своїм помічникам увійти в контакт з німецьким військовим аташе в Парижі. Той негайно надіслав шифровку до Берліна. Генеральний штаб і міністерство закордонних справ рейху вважали: тепер, після «великої рейнської перемоги», треба виждати, не слід «дратувати» громадську думку.

Тоді Франко звернувся до керівництва НСДАП – націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини. Лист Франко потрапив до шефа закордонних організацій НСДАП, рейхслейтера Боле. Той, вислухавши негативні міркування армії і дипломатів, чемно подякував своїм колегам за таку серйозну, слушну й передбачливу пораду і зразу ж подався до свого безпосереднього керівника – Рудольфа Гесса, заступника фюрера.

– Що ви хочете від цих нафталінних дипломатів? – сказав той, прочитавши запис розмови Боле з колегами. – Вони мислять закостенілими формулами. Армія теж повинна бути проти: завжди проти того, що не вона запропонувала й розробила… Негайно переправте листа Франко фюрерові: не можна гаяти жодної хвилини…

Гітлер ознайомився з документом, який підписав бунтівний генерал, коли важка липнева спека вже спала й принишкли могутні зітхання оркестрів на вагнерівському народному фестивалі в Байрьойті; люди відпочивали, готуючись до вечірніх концертів.

– Запросіть до мене Герінга, генерала Бломберга й Канаріса, – сказав Гітлер, замислившись. – Це справа дуже важлива, і ми маємо прийняти єдино правильне рішення.

Бломберг, що представляв армію, відмовився висловити свою думку першим.

– Адмірал – справжній авторитет в іспанських питаннях, – сказав він, – очевидно, слід послухати його думку.

– Думка одна, – відповів Канаріс, розуміючи, що зараз він виступає проти Бломберга, – думка єдино розумна й потрібна рейху: негайно допомогти іспанським борцям проти більшовизму.

– Адмірал правильно сказав, – озвався Герінг, – ми таким чином підтримаємо боротьбу проти Комінтерну – це перше, і, друге, матимемо театр для чудового спектаклю, де стріляють не холостими кулями, а трасуючими: я випробую в Іспанії мою авіацію. Маневри таять у собі елементи гри, а боротьба з республіканцями є генеральна репетиція битви, яка чекає нас у майбутньому.

На другий день у міністерстві авіації було створено секретний штаб В. Через три дні начальник штабу В генерал Вільберг особисто сам відправив до Іспанії першу партію «юнкерсів». Потім у Бургос перекинули корпус «Кондор».

Канаріс робив своє діло. В абвері організували сектор з двох підрозділів. Перший постачав франкістам зброю через «фірму Бернгарда», другий – через підставних осіб – «постачав» зброю республіканцям. Та коли перший підрозділ відправляв автомати найновітніших моделей, то другий свідомо поставляв зброю браковану, яка пройшла спеціальну обробку в майстернях абверу.

Іспанія стала полігоном гітлеризму. Аси Герінга вчилися тут мистецтва війни проти Батьківщини Ісаєва. За ті два роки, котрі Ісаєв провів при штабі Франко, зустрічаючись і шанобливо вітаючись з «сеньйором Гулієрмо», він посивів: люди швидко сивіють, коли їм доводиться бути серед тих, хто воює з друзями твоєї Батьківщини, та й з твоєю Батьківщиною також (збивали ж і радянських льотчиків) – єдиною країною, яка, відкинувши політику «невтручання» Лондона і Парижа, відкрито допомагала республіканцям у їхній боротьбі з фашизмом, був Радянський Союз.