Текст книги "Іспанський варіант"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Бургос, 1938, 6 серпня, 19 год. 40 хв.

– Пальма, мені набридло слухати вашу брехню, – сказав Штірліц, вимкнувши світло настільної лампи, спрямованої в обличчя Яна. – А вам, Хаген?

– Мені теж. Мабуть, ця брехня набридла і самому Пальмі…

– Який прогрес у наших стосунках: Хаген став говорити про мене, як вихована людина, – зауважив Ян.

– Між іншим, Хаген один з найвихованіших людей, і я радив би вам, Пальма, коли вас поселять у Берліні, не акцентувати уваги наших керівників на тому досадному інциденті, який мав місце.

– Інцидент – це що? – спитав Пальма. – Це коли б'ють по фізіономії?

– Ні, справді латиші – велика нація, – посміхнувся Штірліц, – навіть під шибеницею не втрачають почуття гумору.

– Під шибеницею втратить, – сказав Хаген, – він думає, що все це іграшки. А це не іграшки.

– Це далеко не іграшки, – підтвердив Штірліц. – Мій друг каже правду, Ян. Я не знаю, скільки ви ще пробудете тут, але хочу вам дати добру пораду на майбутнє: починайте говорити… Якщо вам хочеться жити – ви станете співробітничати з нами… Іншого виходу немає. Ні у вас, ні, головне, у нас.

– Ну, будь ласка, – здивувався Пальма. – Ви кричали на мене і тупали ногами, замість того щоб зразу внести ясну й розумну пропозицію. Я згодний, боже мій…

Штірліц заперечливо похитав головою:

– Це несерйозно. Хаген недарма питав вас так детально і про Відень, і про Берлін, і про покійного Уго Лерста. Ви ухилялися від прямої відповіді, ви – я вже прочитав запис ваших допитів – плели якусь наївну нісенітницю про своїх подруг, про кабаки і бари і ні разу не дали жодної правдивої відповіді. А зараз ви кажете мені «будь ласка». Хто з вами підтримує контакт? Які питання цікавили червоних? Яким чином і чому ви вбили нещасного Лерста?

– Я не вбивав нещасного Лерста, я не мав контактів з червоними, я не…

Різко задзвонив телефон. Штірліц підняв трубку і, відставивши трубку од вуха, діждався, поки замовкне пронизливий зумер.

– Треба буде сказати зв'язківцям, – зауважив він, – подбайте про це, Хаген. Такий сигнал, що полопаються барабанні перетинки, якщо зразу прикласти до вуха.

– Я скажу їм.

– Спасибі… Штірліц слухає!

Радист повідомив, що на ім'я штурмбанфюрера надійшла радіограма з Берліна. Штірліц і Хаген перезирнулися.

– Погляньте, – попросив Штірліц Хагена, – коли щось важливе – викличте мене.

Коли Хаген вийшов, Штірліц губами прошепотів:

– Якщо вони надіслали літак – готуйся на вечір, і не панікуй, коли мене довго не буде.

Ян кивнув і голосно сказав:

– Послухайте, Штірліц, у мене страшенно болить голова, слово честі. І потім ви мені відкрили так багато несподіваного, що все це треба обміркувати. Дозвольте мені полежати – я ж тільки-но після поранення…

– Я дуже шкодую, але доведеться посидіти тут, – відповів Штірліц. – Я хочу разом з вами згадати в деталях, що було вчора ввечері. Ви сиділи у Мері Пейдж в її номері. Чи не так?

– Я лежав у номері в Мері, якщо ви домагаєтесь точності…

(А Штірліц з Лерстом саме тоді йшли в супроводі трьох агентів гестапо й кількох франкістських «гвардія сівіль» по коридору: почався поголовний обшук англійців і американців з журналістського корпусу.

– Тут живе жінка? – спитав Штірліц портьє, який ішов поряд, коли вони спинилися біля номера Мері.

– Так, сеньйор.

– А чи варто тривожити даму? – спитав один з «гвардії сівіль».

– У вас до неї нічого конкретного нема?

– А біс його знає, – буркнув Штірліц, – поки що нічого…

– Гаразд, ходімо далі, – сказав Лерст.

Хлопчик з ресторану з підносом, на якому стояли прибори на дві персони, хвацько промчав по коридору, зупинився біля Лерста й постукав у номер.

– Тут живуть двоє? – здивувався Лерст. – Хаген сказав, що тут одна жінка.

– У сеньйори в гостях сеньйор, – пояснив хлопчик, – той, у якого була прострелена голова на фронті).

… Хаген подзвонив Штірліцу від шифрувальників через п'ять хвилин.

– Літак по латиша вилітає з Берліна.

– Коли?

– Там не сказано коли. Сказано, що вилітає. І прибуде сюди завтра вранці, о дев'ятій нуль-нуль. Літак номер 259. Під командуванням обер-лейтенанта СС Грілля.

– Рудольфа Грілля?

– Там немає імені.

– А ви хіба не знаєте Рудді?

– Ні.

– Дивно. Він же водить наші спецлітаки…

– Я ніколи не літав не спецлітаках.

– Ще літатимете. Ну, поспішайте сюди. Я передам вам нашого гостя, він не для моїх нервів…

– Ага! – засміявся Хаген. – А ви ще мене лаяли…

– Я вас не лаяв, а робив зауваження по службі.

– Пробачте, штурмбанфюрер…

Штірліц поклав трубку і прошепотів дуже стомлено:

– Влаштуй йому концерт. Він зараз тебе боятиметься. І постарайся поспати – думаю, цієї ночі у нас буде багато клопоту…

– Ще більше, ніж минулої ночі?

(А минула ніч була задушливою, – мінялася погода, з Піренеїв насувалися важкі хмари, несподівані о цій порі року. В небі гуркотів грім. Лерст сидів на краєчку столу і дивився, як Штірліц разом з іспанцями-поліцейськими оглядав речі в номері Мері.

– Якісь неприємності? – спитав Пальма. – Чи ви запідозрюєте мою подругу в злочині?

– Ні, що ви, – відповів Лерст, – іде поголовний обшук у всьому готелі. Коли б ми не зайшли до вас, завтра ж злі язики звинуватили б кас у тому, що ви – цепний пес німецького посольства. Лише тому нам довелося сюди вдертися, прошу тисячу разів пробачити, Ян, тисячу разів…

У номер зазирнув Хаген і доповів:

– В інших номерах усе гаразд.

– Спасибі. Будь ласка, зробіть особистий огляд пана Пальми, Хаген.

– Даруйте, пане Пальма, – сказав Хаген.

– Будь ласка, будь ласка, це навіть цікаво, – відповів Ян, – мене ще ніколи не обшукували, особливо друзі, які так ретельно дбають про моє реноме…

Він устав, підморгнув Мері й раптом відчув, як його чоло зросив холодний піт: він згадав, що в задній кишені штанів лежала та нова шифрувальна таблиця, зроблена в формі жувальної гумки, яку йому передав Вольф.

– Мері, – сказав він, ідучи до ванної кімнати в супроводі Хагена і двох іспанців-поліцейських, – дай мені пожувати гумку, а то в мене від хвилювання пересохло в горлі.

Мері, загорнута в простирадло, посміхнулась:

– Я гадаю, любий, що джентльмени будуть шоковані, коли я встану з ліжка. Жувальна гумка лежить у шухляді письмового столу.

Штірліц спроквола глянув на Яна і все зрозумів. Він висунув з письмового столу шухляду й простяг Пальмі кілька жувальних гумок, потім якось дивно посковзнувся на паркеті й розпластався, стукнувшись плечем об край столу. Лерст і Хаген поспішили до нього, а Пальма в цю мить укинув шифрувальну таблицю в рот і водночас дав гумки двом іспанцям-поліцейським. Ті розгорнули срібні папірці і вкинули в рот апельсинові гумки. Штірліц, потираючи плече, підвівся й проговорив:

– А кажуть, що на паркеті не можна зламати собі шию.

Лерст, побачивши, що іспанці ще не почали оглядати Пальму, роздратовано спитав:

– Що ви жуєте?

Ті відкрили роти, показуючи йому гумку.

Ян закашлявся і проковтнув шифрувальну таблицю.

– Я так злякався, коли ви гримнули на поліцейських, що проковтнув свою гумку, – сказав він, – тепер у мене злипнуться кишки й ховати мене доведеться за ваш рахунок. Хочете пожувати?

– Я не корова.

Лерст пропустив Пальму вперед. Він сів на край ванни: в нього була така манера – сідати на край столів, підвіконь, крісел. Поліцейські обшарили кишені Пальми й передали все, що знайшли, Лерсту. Той передивився записну книжку, блокнот, повернув усе це Яну й сказав:

– Будь ласка, попросіть пробачення у вашої дами, Ян, але мені конче потрібно зараз же поговорити з вами.

– Починайте.

– Не тут. Давайте вийдемо з готелю, так буде краще… Коли Лерст і Ян вийшли з номера, Штірліц сказав поліцейським:

– Тут усе гаразд. Ходімо.

Він діждався, поки всі пішли, обернувся до Мері й довго дивився на неї, а потім, важко зітхнувши, тихо сказав:

– На добраніч… Бажаю вам побачити вашого приятеля ще раз).

Хаген увійшов до кабінету – за своєю звичною манерою – дуже тихо, майже нечутно.

– Покличте когось із чергових, – попросив Штірліц, – а ми з вами залишимо нашого друга хвилин на п'ять.

Коли вони вийшли з кабінету, Штірліц зітхнув:

– Думаю, що нам тут з ним не поталанить – він мовчить, як нень, або ж верзе нісенітницю.

– Я ж казав вам…

– Казав, казав… Ви у нас розумний, друже… І все-таки сидіть і ним і трясіть його, а я поїду в посольство й домовлюся з Кессельрінгом, щоб отой самий літак супроводжували тутешні винищувачі від кордону…

– Добре. Мені ждати ваших вказівок чи відпустити його спати?

– Ні… Спати – тільки в крайньому разі, аж поки в нього в голові зовсім замакітриться. Тож – працюйте. А раптом вам пощастить? Це ж прекрасно, коли ви напишете рапорт Гейдріху про вашу перемогу над латишем.

– Це буде наша спільна перемога.

– Та годі вам, друже… Я взагалі в цьому ділі п'ята фігура з краю. Хай вам щастить, я, мабуть, подамся, поки вони не пороз'їжджалися пиячити…

– Сьогодні, по-моєму, ніде нема прийомів…

– По-вашому, пити можна тільки на прийомах? Ну й економний ви хлопець, Хаген! Отож, я бачу, ви завжди на прийомах хлищете вино на дурняк… Не сердьтесь, не сердьтесь, друже мій, не треба на мене сердитись, тим більше, коли я кажу правду.

По дорозі до посольства – Кессельрінг погодився прийняти його, хоч було вже пізно, – Штірліц устиг заскочити в книжковий магазин на Пасео де ля Кастеляна. Він купив усі нові газети і, передаючи і роші хазяїнові сеньйору Еухенніо, неголосно сказав:

– Нехай Вольф ставить на білих півнів, завтра о дев'ятій обіцяють цікавий бій. Я заїду до вас через дві години…

Ці його слова означали для Вольфа багато чого: по-перше, він зрозумів, що літак, який має забрати Пальму, прибуде завтра о дев'ятій ранку. По-друге, Юстас підтверджував доцільність своєї версії – підміни літака. І, по-третє, остання фраза означала, що зустріч у Клаудії відбудеться не завтра, як вони умовлялись, а сьогодні, через дві години. Вони вирішили вдень, що Вольф не піде в гори, а, навпаки, передислокує своїх людей у місто – на випадок непередбачених обставин.

Кессельрінг був веселий. Він знав, що йому усмішка личить, бо він стає схожим на Фріца Кранга, коли усміхається і злегка піднімає ліву брову. Йому про це сказав рейхсмаршал, який переглянув усі детективні фільми за участю Фріца Кранга, і тому Кессельрінг завжди недбало й гоноровито по-крангівськи посміхався, навіть коли йому зовсім цього не хотілось. А зараз йому таки хотілося посміхатися, він був веселий, хоч мав страшенну неприємність через викрадений «месершміт». Правда, Герінг повідомив, що вся відповідальність за це покладена на Лерста і загалом на відомство Гейдріха. Та для веселого настрою були важливіші причини: республіканці відкочувались по всьому фронту, і, як гадали досвідчені військові, червоним лишилося жити лічені дні.

– Вас іще не кинули у ваш же каземат? – спитав він Штірліца. – Чи рука руку миє? Я на вашому місці написав би заднім числом донос на Лерста. – Він засміявся. – Мертві все витерплять, вони безмовні.

– Завтра вранці ми відправляємо в рейх одну людину… За нею послали наш літак…

– Я знаю. Я жду Рудді так само, як і ви…

– Кого?

– Рудді Грілля. Цей хлопець учився в мене літати, я люблю його, як сина. Я велів, щоб він затримався тут на день, я вже маю згоду вашого шефа.

План у Москві розробили до найменших подробиць. Літаки республіканців баражують на кордоні з Францією, над труднодоступними гірськими районами. Вони збивають літак № 259. Його мають збити несподіваним ударом, над горами, щоб виключити будь-яку можливість радіозв'язку з Бургосом. Літак № 259 – точно такої ж марки – вилітає з Барселони і, пройшовши над морем, лягає на курс збитого есесівського літака. Радисти з борту літака по коду, який передав Штірліц, просять доставити Пальму на поле аеродрому. Вони приймають його на борт і летять до Парижа, де на аеродромі Яна жде санітарна машина, яка й відвезе його в госпіталь для інфекційних хворих.

Ніхто не міг передбачити, що з сотень пілотів, які літали з Берліна в Бургос, цей рейс виконуватиме учень Кессельрінга, якого запросив військовий аташе провести день у нього в домі. Ретельно заплановану операцію – саме цією особистою, зовсім випадковою обставиною – було зруйновано і операція розвалилася, як картковий будиночок.

Штірліц поглянув на годинник. Стрілки показували 22.45.

(«Цього року ми поставили перед собою деякі завдання, які ми хочемо вирішити з допомогою пропаганди. І найважливішим інструментом у цьому я хотів би назвати нашу пресу.

По-перше, поступова підготовка німецького народу. Обставини змушували мене цілими десятиліттями говорити майже тільки про мир. Лише завдяки тому, що я безупинно підкреслював волю Німеччини до миру і мирних намірів, мені вдалося крок за кроком відвоювати для німецького народу свободу і вкласти в його руки зброю, яка була конче потрібна для зміцнення наступного кроку. Само собою зрозуміло, що ця багаторічна мирна пропаганда має свої сумнівні сторони. Бо вона може дуже легко призвести до того, що в умах багатьох людей наш режим асоціюватиметься з рішучістю і волею хоч би там що зберегти мир. Але це призведе не тільки до хибного розуміння мети нашої державної системи, а насамперед потягне за собою те, що німецький народ замість того, щоб у всеозброєнні зустріти розвиток подій, буде пройнятий духом пораженства, який може позбавити чи позбавить наш режим будь-яких сподівань на успіх. Сила обставин стала причиною того, що я багато років говорив тільки про мир. Але згодом з'явилася потреба поступово перебудувати психологічно німецький народ і не поспішаючи переконати його в тому, що є справи, котрі, коли їх не можна розв'язати мирним шляхом, треба розв'язувати за допомогою сили. Ллє для цього необов'язково було пропагувати насильство, як таке. Потрібно було висвітлювати для німецького народу певні зовнішньополітичні події таким чином, щоб його внутрішній голос поступово сам почав закликати до насильства. Це означає, що деякі події треба було висвітлювати так, щоб у свідомості широких мас народу поступово автоматично виробилось переконання: коли не можна домогтися по-доброму, то треба пустити в хід силу, бо далі це продовжуватись не може. На цю роботу витрачено чимало місяців. Вона планомірно розгорталась, планомірно провадилась, зміцнювалась. Багато хто не розумів її, панове. Багато хто вважав, що це якесь збочення. Це ті надінтелігенти, які не мають поняття, як треба підготувати народ, щоб він стояв струнко, коли почнеться гроза…

Панове, моєю найбільшою гордістю завжди було те, що я створив для себе партію, яка і в часи невдач слухняно й фанатично йшла за мною, саме тоді фанатично йшла за мною. Це було для мене найбільшою гордістю і найбільшою втіхою. Ми повинні добитися того, щоб і весь німецький народ робив так само. Він мусить фанатично вірити в остаточну перемогу… Йому треба прищепити абсолютну, сліпу, безперечну й цілковиту віру в те, що зрештою ми досягнемо того, що нам так потрібно. Цього можна добитися й досягти тільки шляхом невпинного впливу на сили народу, підкреслюючи позитивні сторони народу і по можливості ухилятися від розмов про тик звані негативні його сторони.

Для цього також необхідно, щоб насамперед преса сліпо дотримувалася принципу: керівництво діє правильно! Панове, ми всі не Гарантовані від помилок. І газетярі наражаються на таку небезпеку. Але всі ми можемо існувати лише тоді, коли перед лицем світової громадськості не говоритимемо про помилки одне одного, а зосередимо увагу на позитивному».

Із секретного виступу Гітлера перед представниками німецької преси)

– Послухайте, Пальма, – стомлено мовив Хаген, – що б ви мені отут не співали про вашу нещасну голову, я все-таки повторюватиму своє запитання: чому ви вбили Лерста? Чим був викликаний цей нечуваний злочин, що підлягає судочинству рейху? Отже, із формального боку все буде відповідним чином оформлено. Сподіваюсь, ви розумієте, що тутешні власті – вже заднім числом – видадуть вас у руки німецького правосуддя?

– Ще раз кажу вам: я не вбивав Лерста.

– А хто ж його вбив? Святий дух?

– Цей міг, – погодився Пальма.

«Мабуть, знову почне бити, – подумав Ян, помітивши, як пересмикнулося обличчя Хагена. – Що за манера така? Не може заперечити і одразу починає битися… Між іншим, я зараз подумав, як наївний ідіот. Яким був тоді, на останній німецькій станції, коли думав злякати Лерста публічним викриттям його знущання з того старого чоловіка. До цієї погані можна застосувати тільки зоологічні градієнти… А спати я, звичайно, не зможу – в мені все гранично напружене…»

– Я чекаю відповіді, – сказав Хаген. – Я звертаюся до вашої логіки й здорового глузду. Розкажіть мені, що сталося вчора, після того, як Лерст забрав вас з готелю – від вашої подруги?

Лерст учора гнав машину аж надто ризиковано: шини тонко вищали на крутих поворотах гірської дороги.

– А як звали того журналіста, котрий сидів у барі разом з вами і Манцером?

– Усе ви знаєте про мене! Хто вам про це міг донести?

– Друзі, Ян, мої друзі.

– Ага, признались! Я давно підозрював, що ви не дипломат, а шпигун!

– Як ім'я того хлопця, який утік з Манцером?

– Біс його знає! Наче Джім, а може, Джек. Імена ці в Штатах так само широковживані, як у вас Фріц чи Ганс.

– Ви не запам'ятали його імені?

– Вбийте – не запам'ятав.

– З якої він газети?

– По-моєму, він лівий. Такий, знаєте, ярий лівий… До речі, куди це ми їдемо?

– Недалеко. А звідки вам відомо, що він лівий?

– Він не приховував своїх поглядів. Ми живемо в таких країнах, де поки що можна відверто висловлювати свою точку зору…

– Виходить, можна першому стрічному висловлювати свою точку зору?

– Звичайно.

– Але це схоже на ідіотизм…

– А він у нас традиційний. Гайд-парк, наприклад… Ви ж пригадуєте Гайд-парк.

– Пригадую, пригадую… Коли ви познайомилися з ним?

– З тиждень тому… Так, так, з тиждень тому…

Лерст різко загальмував і підігнав машину до обочини. Праворуч стриміла прямовисна скеля, а ліворуч – у чорній зловісній порожнечі – зяяло провалля. На дні провалля жебонів струмок. Тріщали цикади. Небо було зоряне, низьке.

Лерст вийшов з машини, слідом за ним вийшов Ян.

– Краса ж яка, – сказав Пальма, – просто нереальна краса…

– Справді, – погодився Лерст, – дуже красиво. Хоча я віддаю перевагу північній, нордичній красі. А тут… Гаразд, Про це потім. Послухайте, Ян, мої іспанські друзі перевірили: за останні півтора місяця жоден іноземний журналіст із Штатів сюди не приїздив. Заждіть, вислухайте мене. Більше того, ми опитали – не прямо, звичайно, а через своїх людей – ваших колег з Ассошіейтед Пресс із Юнайтед Пресс Інтернейшнл… Їм також нічого невідомо про цього ультралівого журналіста з Штатів. І нарешті головне: в жодному з готелів Бургоса жоден американець не зупинявся за останні півтора місяця.

– Між іншим, я живу не в готелі… А той хлопець міг бути канадцем…

– І канадці не зупинялись….1 англійці… І росіяни…

Пальма засміявся:

– Цікаво, коли б сюди приїхав росіянин.

– Тут є кілька росіян, – відповів Лерст, важко втупившись поглядом у лоб Пальми. – Але не в них зараз справа. І навіть не в? ому, що місцеві мешканці повідомляють поліцію про всіх своїх квартирантів, а от про цього американця ніхто нічого не повідомляй… Не в цьому справа, мій дорогий Ян…

Лерст прислухався: десь унизу натужно стогнав мотор машини. Потім мотор замовк і стало зовсім тихо, тільки все ще тріщали цикади…

– Справа в іншій людині… Я вам намалюю зараз одну цікаву жанрову сценку, гаразд? Юний латиський аристократ-англофіл, захоплений ідеями марксизму, відправляється на барикади у Відень (не приховує в розмовах з колегами антипатій до нашого руху. Більше того, він пише в своїй газеті антинімецькі статті. Потім він замовкає на рік і раптом з'являється в Лондоні, але вже не в червоній сорочці, а в коричневій формі, схожій на нашу, есесівську. Він тепер пише зовсім протилежне тому, що писав минулого року. Він, правда, не лає марксизм і Кремль, але він прославляє ідеологію фюрера і поводиться, як істинний друг націонал-соціалізму. Потім він приїздить сюди, в Іспанію, і допомагає нам боротися з комуністами, і дуже чесно пише про силу нашої авіації, і дуже дружить з нашими льотчиками, і присутній при такому головоломному епізоді, коли коричневий ас несподівано змінив свій колір на червоний…

– Що стосується мене, то я страшенно полюбляю маскаради.

– Це не смішно, Ян. Як би ви, будучи на моєму місці, поставилися до такого любителя маскарадів? На моєму місці – я підкреслюю, тому що я, саме я, двічі брав на себе відповідальність і запевняв керівництво, що юний латиш не може вести таку підступну подвійну гру, яка проглядає в усіх названих мною епізодах. Відповідайте, Ян, відверто: що ви про це думаєте?

– Добре, що ви мене сюди привезли, – відповів Ян, – а то я міг би подумати, що це допит.

– А ви і вважайте, що це допит.

– Мені дуже прикро, що ви через невміння викрити злочин зважилися образити мою гідність.

– Ян, якщо ми зараз не оформимо сугубо серйозним чином наші – на майбутнє – ділові стосунки, я доведу всім, що ви російський агент. Це для вас буде так само погано в Європі, як і тут, за Піренеями. Я вже не кажу про Німеччину. А втім, і в Англії, і в Латвії з таким же незадоволенням поставляться до цього, коли я підтверджу, що ви, крім усього, були ще й нашим агентом.

– Але ж це шантаж? Я обурений, Уго, я обурений!

– Легше, легше! Легше, Чемберлен Йосипович.

– Навіщо ж ображати британського прем'єра? Я не називаю вас Атіллою Адольфовичем.

– Для мене це комплімент.

– Що ви скажете, коли я завтра напишу в моїх газетах про ваші недостойні пропозиції? І про цей обурливий нічний допит також?

– А чи варто?

– Ви мене ставите у безвихідне становище…

– Ви самі себе ставите в безвихідне становище. Я пропоную вам достойний вихід.

– Купуйте післязавтра «Пост», – сказав Ян і, обернувшись, хотів уже йти дорогою вниз, до міста, та побачив, як Лерст поліз по пістолет. Ян ривком схопив його за руку. Вони боролись, і Ян усе намагався підняти руку Лерста з затиснутим у ній пістолетом угору. Гримнув постріл, другий… третій… Лерст повільно осідав на землю.

Ян обернувся. На шосе біліла постать: це стояла Мері. Вона, не поспішаючи, ховала пістолет у білу сумку, зроблену з товстої блискучої соломки…

Через сорок хвилин після цього Ян і Мері швидко піднялися до неї в номер.

– Не треба брати ніяких речей, – сказав Ян, – зразу на аеродром. Негайно…

– Та хоч паспорт я мушу взяти, любий…

– Ну й витримка в тебе…

Коли вони піднялися на другий поверх, то побачили біля номера трьох іспанських офіцерів. Мері зупинилась, Ян шепнув:

– Це і є кінець.

– Сеньйор Пальма? – ліниво козирнувши, спитав занадто вродливий іспанський полковник.

– Я.

– Сеньйор Пальма, я прошу вас іти за нами.

– Можна переодягтися?

– Я на вашому місці цього не робив би.

– Куди ми поїдемо?

– В штаб генерала Франко.

– І все-таки мені хотілося б переодягтися…

– Як хочете.

Ян думав, що офіцери ввійдуть слідом за ним у номер, але вони лишилися чекати в коридорі.

«Іспанці є іспанці, – встиг ще подумати Ян, – лицарі не сміють ображати даму. Вбити – можуть, але образити – ніколи».

Він обняв Мері й шепнув:

– На літак і в Лісабон. Зараз же. Або їдь. На моїй машині.

… «Лінкольн» з трьома мовчазними іспанцями промчав по сонному Бургосу й спинився біля штабу Франко. Ян у супроводі військових пройшов через цілу анфіладу кімнат і опинився у величезному, облицьованому білим мармуром, маврітанському дворику. Здалеку долинала андалузька пісня.

– Я не розбираю слів, – звернувся Пальма до одного з військових. – Про що вона співає?

– Я теж погано розумію андалузьку, – відповів офіцер. – Я – астурієць… По-моєму, вона співає про кохання. Андалузький діалект жахливий, але вони завжди співають про кохання…

– Нічого подібного, – озвався другий іспанець, – вона співає про кориду.

– Ні, – заперечив третій, – вона співає колискову пісню…

– Під таку колискову не дуже заснеш, – сказав Пальма.

– Нічого, ми, іспанці, вміємо засинати навіть під марш, – посміхнувся полковник.

Розчинилися навстіж двері, і з внутрішніх кімнат вийшов міністр іноземних справ Хордана в супроводі військового міністра Давіла. Він наблизився до Яна й сказав:

– За кров, яку ви пролили на полях іспанської битви, я хочу піднести вам цей дарунок, – і він простяг Янові золоту табакерку.

Пальма витер очі. Від хвилювання, яке він щойно пережив, вони сльозились.

Хордан зрозумів це інакше. Він обняв Яна і теж – мовчки й картинно – приклав пальці до куточків своїх красивих великих очей…