Текст книги "Іспанський варіант"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Прага, 1934

Борцов запитав:

– Ви перевірились?

– Що, що? – не зрозумів Пальма.

– Ніхто за вами не йшов?

– Так я ж спитав на прес-конференції, чи можу я зустрітися «вами, і всі чули вашу відповідь.

Борцов перевів шкалу приймача на іншу станцію – передавали останні вісті з Відня.

– Це все правильно, – сказав він, неквапом стягуючи через голову галстук, – тільки виходити вам звідси доведеться з саквояжем, у якому лежать гроші, багато грошей, і вам їх же доведеться провезти через кордон нелегально. Ось у чому вся заковика. Підкинуть вам провокацію тут – що тоді? Пальма посміхнувся:

– Мені казали, що ваші люди дуже бояться провокацій у демократичних країнах.

– Де, де?

– Ну, тут… На Заході…

– А ви не боїтесь?

– Не боюсь.

– Ну, ну…

Борцов підсунув носком черевика великий, з свинячої шкіри портфель до ноги Яна. Пальма згадав, що Борцов не розлучався з цим портфелем і на прес-конференції в «Амбасадорі».

– Це для Відня?

– Так.

– Чиї це гроші?

– Наші.

– Чиї? – ще раз спитав Пальма.

– Це гроші наших людей… Вони зібрали їх в осередках МОДРу. Наші люди живуть ще далеко не так добре – я маю на увазі матеріальний аспект, – як нам хотілося б. Але вони допомагають товаришам по класу.

– А може, все-таки спершу треба зробити так, щоб ваші люди жили краще від усіх інших, а потім уже нехай собі допомагають товаришам по класу?

– Тоді не треба вам морочитися з оцим портфелем… – суворо сказав Борцов. – Я його відвезу назад, і, як кажуть ваші американські контрагенти, все «о'кей».

– У Відні вб'ють шуцбундівців, якщо я не привезу грошей…

– Невже? – здивувався Борцов. – Що ви кажете?

– Ви вмієте бити аперкотом.

– Тобто?

– Це удар знизу, прихований, – відповів Пальма.

– Дуже не люблю бити, Ян. Не моє це діло. Та й не ваше, хоч батько й намагався вас учити зовсім протилежному.

– А вам звідки це відомо?

– Це нам відомо від Лізл…

Пальма намагався згадати, хто така Лізл, але не міг. Він запитливо глянув на Борцова.

– Ну, Лізл, із Кента…

– Боже мій, звідки ви знаєте цю стару?! Може, ви за сумісництвом служите Шерлоком Холмсом?

– Я не служу Шерлоком Холмсом, – спроквола відповів Борцов, – а от товариш Вольф чекатиме вас на віденському вокзалі завтра, о тринадцятій п'ятнадцять, і саме йому треба передати ці гроші.

– Він серйозна людина?

– Цілком.

– А чому ви мені про це говорите? Я читав шпигунські романи, там усе відбувається інакше. Коли ви не боїтесь, що нас почують через радіо, то поясніть, чому ви так довірливо розмовляєте зі мною про Вольфа?

– Я розмовляю з вами так відверто, бо маю на це підстави.

– Які саме?

– По-перше, я знаю, що ви були чесним хлопцем у Відні.

– Вольф вам розповів про машину?

– Машина – це дрібниця. Доброчинність у вашому суспільстві – одна з форм хобі. Просто ви нічого не публікували ні в Ризі, ні и Парижі, ні в Лондоні, як я помітив.

– Я багато писав їм.

– Тим краще. Це добре, коли в газетах не друкують ваших репортажів з Відня – значить, вони об'єктивні.

– Це все?

– Чому все? Мені про вас розповідав керівник вашого дискусійного гуртка в університеті.

– Ви знаєте нашого старого?!

– Знаю.

– Що він вам іще про мене розповідав?

– Багато. Він розповідав, наприклад, як ви хотіли побудувати барикади на лондонських вулицях, коли був загальний страйк.

– Побудую. Дуже скоро побудую.

– Ну й погано.

– Чому погано?

– Коли барикади будують такі люди, як ви, ми називаємо це лівацьким авантюризмом. Коли вам скучно і хочеться сильних відчуттів – їдьте в Полінезію… Танок живота, стрілянина з лука, полювання на тигрів та інші розповіді…

– Це несерйозна розмова.

– Якщо ви хочете серйозно розмовляти, то я просив би вас умовитися з Вольфом: чим ви зможете допомагати нам у майбутньому?

– Ви пропонуєте мені стати російським шпигуном?

– «Російський шпигун» – поняття, яке мало смисл лише до двадцять п'ятого жовтня сімнадцятого року. Тоді була Російська імперія. Тепер є Радянський Союз.

– Цікаво, кличку для мене ви вже приготували?

– Якщо ви зважитесь допомагати нам у боротьбі з фашизмом – псевдонім виберете собі самі.

– Невже ви серйозно думаєте, що я погоджусь бути шпигуном – навіть для милих моєму серцю радянських республік?

– Отже, вам доведеться боротися з Гітлером самостійно.

«Міркування рейхсканцлера Гітлера, які він висловив головнокомандуючому сухопутними військами і військово-морськими силами під час відвідин генерала піхоти барона Гаммерштейн-Еквода на його квартирі. Мета всієї політики в одному: знову завоювати політичну могутність. На це повинно бути націлено все державне керівництво (всі органи!).

1. Усередині країни. Повне перебудування внутрішньополітичних умов у Німеччині. Відкидати будь-яку діяльність носіїв думок, що суперечать цій меті (пацифізм). Хто не змінить своїх поглядів, той має бути знищений. Викорчувати марксизм з коренем. Виховувати молодь і весь народ у такому дусі, що нас може врятувати тільки боротьба. І перед цією ідеєю мусить відступити все інше (втілити її в мільйонах прихильників націонал-соціалістського руху, який буде зростати). Всіма засобами зробити молодь міцною й загартувати її волю до боротьби. Смертні вироки за зраду держави і народу. Найжорстокіше авторитарне державне керівництво. Усунення ракової пухлини – демократії.

2. Щодо зовнішньої політики. Боротьба проти Версаля. Рівноправність у Женеві; але безглуздо, якщо народ не настроєний на боротьбу. Шукати союзників.

3. Економіка! Селянина треба рятувати! Колонізаційна політика! Підвищення експорту в майбутньому нічого не дасть. Місткість ринків світу обмежена, а виробництво скрізь надмірне. В освоєнні нових земель – єдина можливість знову частково скоротити армію безробітних. Але це вимагає часу, і на радикальні зміни сподіватися не можна, тому що життєвий простір для німецького народу надто вже малий.

4. Будівництво вермахту – найважливіша передумова для досягнення мети – завоювання політичної могутності. Необхідно знову ввести загальну військову повинність. Але державне керівництво заздалегідь повинно подбати про те, щоб військовозобов'язаних перед призовом не було заражено пацифізмом, марксизмом, більшовизмом або ж після закінчення служби не було отруєно цією трутизною.

Як слід використати політичну могутність, коли ми її здобудемо? Зараз ще не можна сказати. Можливо, відвоювання нових ринків збуту, а можливо – і, мабуть, це краще – захоплення нового життєвого простору на Сході і його нещадне понімечення…»

Бургос, 1938, 6 серпня, 9 год. 57 хв.

Хаген відкинувся на високу різьблену спинку стільця й засміявся:

– Чудово, дорогий Ян, я схиляюсь перед вашим умінням імпровізувати! Ви ловко ховаєтесь за спини жінок і за п'янки в нічних барах. Браво, Пальма.

– Виховані люди в мене на батьківщині звертаються до малознайомих людей неодмінно з приставкою «пане». Крім того, якщо ви ведете допит, то прошу ставити конкретні запитання, гер Хаген, а не грати зі мною в кота-мишки.

– Мій дорогий Пальма, по-моєму, у вас на батьківщині існує така формула чемного звертання до знайомого, – я просив би вас не забувати, що тут усе вирішую я: про що, коли і як мені запитувати вас. І якщо я зловлю вас на брехні, та ще й не раз, це збільшить вашу провину – і ваша доля може повернутися так, що, гляди, й не доведеться ходити вам по цій землі. Отже, повторюю: ви з Лерстом не бачились ні в Празі, ні на прес-конференції Борцова, про яку ви чомусь вирішили нічого не говорити зараз, ні потім?

Він бачився з Лерстом. Він тільки тепер згадав, що саме Лерст перевіряв його документи вдруге, коли він пересікав кордон і притискав до себе саквояж, повнісінький доларів, і намагався бути байдужим і насмішкуватим, але це йому не дуже вдавалося, і він відчував, як дрібно труситься ліва нога й поволі крижаніють руки.

Він тільки тепер збагнув, чому згодом, у Лондоні і в Бургосі, обличчя Лерста було йому таким страшенно знайомим.

«На кордоні Лерст був не в формі, а в цивільному костюмі. Я навіть можу сказати, що на ньому був сірий костюм, – подумав Пальма. – А взутий у черевики, здається, малинові…»

Він повертався до Відня через Берлін, і Лерст перевіряв його документи на німецькому кордоні. Поряд у купе сидів товстий, з задишкою, весь укритий потом, немолодий єврей. Лерст примусив єврея підвестися, вивернув його кишені, довго роздивлявся документи, а потім ліниво впустив їх на підлогу.

– Підніми, – сказав він, закурюючи.

Єврей став на коліна, швидко позбирав папери і хотів сховати їх у кишеню.

– Давай сюди. Я ще не закінчив переглядати твої документи.

Чоловік слухняно віддав документи Лерсту, і той знов упустив їх на підлогу.

– Підніми.

– У мене хворе серце…

– Невже? – співчутливо запитав Лерст. – Тоді тобі доведеться вийти з поїзда разом з нами для повторного медичного огляду.

– Ні, ні, я здоровий, – забелькотав єврей, – згляньтесь на мою старість… Дозвольте мені їхати… Мене жде онука у Відні… Пожалійте…

– Ви ж не жалієте німецький народ, – сказав Лерст, – коли вивозите з рейху гроші й цінності! Ні, любий мій, тебе затримано. Іди вперед, і без жартів!

Обличчя цього товстого, спітнілого, нещасного, заплаканого єврея стало біле мов крейда, і він притулився до дверей. Двоє есесівців у формі, що стояли біля Лерста, підхопили його під руки й потягли по коридору.

– Він контрабандист, – пояснив Лерст пасажирам, – прошу пробачення за цю вимушену затримку.

Пальма так стиснув ручку саквояжа, в якому лежали гроші, що пальці його побіліли. Він уже ладен був схопитися й спитати в цього нациста, на якій підставі він заарештував безневинного. Але він не підвівся і не спитав. Навпаки, він змусив себе посміхнутись, заплющити очі й припасти до стінки, неначе він вибирав зручне місце, щоб подрімати решту дороги до Відня…

«Такі дуже бояться інтерв'ю, та й взагалі спілкування з пресою, – подумав тоді Пальма. – Не може ж він чинити свого звірства і не боятися розголосу! Коли б цей наці знав, що він, Пальма, з ризької і лондонської газет, він напевне повернув би до купе цього нещасного товстого, спітнілого єврея з величезними синьо-чорними очима». Так думав тоді Пальма і не вважав це за наївність.

– Чого це ви смієтесь? – запитав Хаген.

– Це я з себе сміюсь, – відповів Пальма. – З своєї наївності. Характерна риса людства – варварська, нецензурна наївність. А тих, хто прозрів, або розпинають на хресті, або називають пророком, або ж звинувачують у єресі.

– Я розумію, – сказав Хаген, – цікава думка; але яке відношення вона має до тієї ахінеї про ваше словацьке жіноцтво в горах, хотів би я знати?!

– Пряме: коли багато часу перебуваєш у товаристві веселих жінок і ніяка інша суєтність тебе не обтяжує, лише тоді починаєш серйозно думати про головне. А ви? Про що ви думаєте зараз, бідолашний? Вірити чи не вірити, що я в Празі не був, а прожив у лісничихи у Високих Татрах, поки її чоловік водив німців по горах, шукаючи оленя, – хіба не так? Бити ви мене не можете – нема у вас на це інструкцій, як я зрозумів. І ви послали по інструкції вашого колегу з похмурою фізіономією. Хіба не так? А я стомився і більше не хочу з вами розмовляти. Ясно?

Хаген ударив Пальму в підборіддя, і той упав із стільця. З того, як Хаген кинувся до нього – з розгубленим обличчям, стукнувшись об край столу, – Пальма зрозумів, що цей кретин ударив його не за інструкцією.

«Тайм-аут, – пронеслося в голові Пальми. – Я буду страшенним дурнем, якщо не зароблю собі тайм-аут на цьому його зриві». І він, застогнавши, заплющив очі:..

«Юстасу. Чи є можливість з'ясувати, коли вилітає літак з Берліна? Яким кодом буде підтримуватися зв'язок з літаком з Берліна і з Бургоса? Чекаємо відповіді негайно. Центр».

Цю шифровку Вольф одержав зразу ж, як тільки Штірліц попрощався з ним. Він похитав головою: якщо літак вилетить з Берліна сьогодні чи навіть завтра, Штірліц неспроможний щось зробити. На це потрібно днів три як мінімум. А цих трьох днів якраз і немає: Берлін, мабуть, поспішає вивезти латиша. План Штірліца був заманливий, і Вольф оцінив його холодну математичну витонченість. Але з самого початку він вірив тільки в наліт на гестапівське «хазяйство» в горах. Він розумів, що це риск, великий риск, але все-таки він вважав, що цей шлях – єдиний.

… Штірліц, побачивши Пальму, який лежав на софі з розбитим ротом, поспішив до радистів і передав шифровку на Принц-Альбрехтштрасе Гейдріху, що «гість захворів» і протягом трьох днів – нетранспортабельний. Причому шифровку цю він примусив підписати Хагена, переляканого й жалюгідного.

– Я покриваю вас, – сказав він Хагену, – вперше і востаннє, затямте це собі!

– Він глумився наді мною, штурмбанфюрер…

– Руками? Чи підборами черевиків? Чи прес-папьє?! Ви розумієте, що поставили діло на грань зриву?! Замість того щоб продемонструвати нашу впевнену всевідаючу могутність і на цьому зламати його, ви стали його бити! Ви розумієте, що з вами буде, коли я підтверджу Гейдріху, як ви поводилися з ним – без санкції на те керівництва?! Ідіть, Хаген, відпочиньте, а то ви не зможете далі працювати з такими нервами…

Пальма лежав із заплющеними очима.

«Очевидно, головне, – неквапливо розмірковував він, намагаючись думати про себе як про сторонню людину, – що цікавитиме в моїй справі Хагена, – це Лерст, увесь цикл наших стосунків. І «месершміт»… Він притримує це про запас – тут у мене непереливки… А про те, що зі мною буде далі, краще поки що не думати. На самоті небезпечно міркувати про такі справи. Можна й запанікувати. А це погано. Треба в такій ситуації розв'язувати локальні арифметичні задачки: це допомагає відчувати себе людиною, яка здатна боротися… Принаймні яка намагається це робити… Коли ж ми з Лерстом зустрілися по-справжньому? І де саме?»

Лондон, 1936

У клуб «Атенеум» він прийшов рано-вранці, коли ще в залах і в камінних було порожньо. Сівши за маленький столик біля вікна, він попросив кави з вершками й розгорнув газету. На другій шпальті була надрукована його стаття «Відродження з попелу». Це була його третя стаття з європейського циклу після великого турне по Німеччині, Франції, Бельгії та Голландії. Він писав про те, що політика фюрера не така вже й агресивна, як це намагаються довести його противники. Він писав про серйозні проблеми, які стоять перед Берліном, і підтверджував, що фюрер вирішує їх енергійно і відповідно до потреб німецької нації.

Після опублікування другої статті до нього подзвонили з німецького посольства і поцікавились, чи не потрібні спеціальному кореспондентові з Риги якісь додаткові матеріали: статистичні, економічні, ідеологічні. Подякувавши за люб'язність, Пальма відмовився. «Ви станете пропонувати свої матеріали, а мої колеги – і в Лондоні, і в Ризі, – засміявся він, – звинуватять мене в тому, що я співаю з вашого голосу. До того ж у мене є всі матеріали: якщо ви забороняєте продавати в Німеччині наші ліві газети, то тут я можу купити навіть «Дас шварце кор». Вони ще про щось весело побалакали з секретарем посольства, а надвечір саме перед тим, коли він уже збирався їхати додому, в редакцію принесли запрошення на прийом до «імперського посла Іоахіма фон Ріббентропа». Ян подзвонив Вольфу. Той працював тут під прізвищем Бейзіла. Пальма попросив його прийти в «Атенеум» на дев'яту годину. Зараз уже було дев'ять тридцять. Пальма ще раз поглянув на годинник, підписав рахунок і підвівся з-за столу: об одинадцятій його чекала Мері – вони мали разом їхати в загородній клуб фехтувальників.

Пальма вийшов на вулицю. Мрячив дрібний дощ. Перехожих майже не було: всі роз'їхались на уїк-енд. Таксі теж не було, і Ян, розкривши парасольку, не поспішаючи, перетнув вулицю. Заскрипіли гальма, і поруч з ним зупинився автомобіль. Вольф відчинив дверці й запропонував:

– Я підвезу вас, сер…

Пальма сів на заднє сидіння.

– Чому ти не прийшов?

– Ти часом таке говориш, наче дитина. Ну як це я, водій, можу зайти в твій аристократичний клуб?

– Не я говорю, як дитина, а ти погано підготовлений до роботи в Лондоні, Бейзіл, – усміхнувся Пальма. – За статутом нашого клубу я відповідаю за тих, з ким сиджу за одним столиком. Однаково хто ти – асенізатор, чи король Бурунді, чи дрібний злодій з Іст-Енда.

– Це все так… А береженого бог береже, є у нас таке прислів'я. Що сталося?

– Одним словом, ти був правий. Усе відбувається, як ти й передбачав. Вони клюють. Сьогодні мене запросив Ріббентроп.

– Ого! Це прекрасно.

– Ні, Вольф, це зовсім не прекрасно.

– Чому?

– Бачиш… Коли я допомагав тобі вивозити комуністів з Відня, щоб їх не перестріляли наці, – це не суперечило моєму світоглядові. Коли я врятував ту німкеню з Німеччини – я робив добре діло, я рятував комуністку, засуджену на смерть. Це все було моїм ділом… І це було в рейху, сам на сам з наці. А тепер оці мої проститутські статті… Багато хто відвернувся від мене – і в Ризі, і в Лондоні. А це прикро, Вольф.

– Що ти пропонуєш?

– По-перше, я хочу боротися проти них з відкритим забралом…

– Як це розуміти?

– Я хочу писати правду про Гітлера і про його країну, я хочу називати нацизм брехнею й жахом, а не співати йому дифірамби.

– Це теж шлях, Ян… Це шлях, звичайно… Тільки він легший і менш результативний, ніж той, який ти обрав тепер. Коли б ти був письменником чи художником, я сказав би: так, старина, тут брехати небезпечно – талант тим і великий, що він уміє переконувати в своїй правоті. Але, на жаль, ти не письменник… Ти репортер… Чудовий репортер, і ти служиш хвилині, тоді як імлант належить вікам: коли талант, звісно, не лінивий, не капризний, коли він не розбещений, а подібний до каменяра, який щоранку починає класти стіну будинку… Ти не думай, що я прошу тебе брехати. Я на це не зважився б… Просто мені здається, що зараз у боротьбі з нацистами вигідніше, якщо ти будеш у рядах їхніх друзів, а не відвертих ворогів…

Вони довго їхали мовчки. Вольф спитав:

– Тобі куди?

– Мене жде подруга.

– Між іншим, вона не з контррозвідки?

– Навряд. А якщо й з контррозвідки – що з того?

– Я її не знаю?

– Ні…

– Що з твоїм «по-друге»?

– По-друге… І це дуже серйозно, Вольф. Ти – патріот своєї країни, це дуже добре. А я патріот моєї країни.

– І це теж дуже добре… Коли тобі здається, що Гітлер не загрожує твоїй батьківщині в такій же мірі, як і моїй, тоді нам краще не бачитись. Я думаю, ніхто так не допоможе світові в боротьбі з Гітлером, як моя батьківщина… У нас друзів Гітлера нема, а скільки їх на Заході? Я не знаю. Я лише знаю, що їх тут багато, і що вони могутні, і що вони можуть зробити так, щоб тутешні володарі знюхалися з Берліном проти Москви. Це можна припустити?

– Не знаю.

– Я теж. Оце й треба взнати. Зробиш це ти. І чи буде це зрадою твоєї батьківщини?

– Ні, – відповів Пальма, закурюючи, – це зрадою моєї батьківщини не буде, тут ти правий.

– Ну от… І останнє. Ти якось казав мені: «Хочу, щоб бодай хто-небудь знав про мене правду…» Ти оголошення в газеті опублікуй: «Я жартома перефарбувався в коричневий колір. А в дійсності я почав війну з фашизмом не на життя, а на смерть. Ви мені повірте, я допомагав антифашистам у Відні і в Берліні».

– Зупини тут.

– Не сердься…

– Тут, за рогом, живе Мері. Я не серджусь. Просто я не хочу, щоб нас бачили разом.

– Ти стаєш конспіратором, Доріан, браво…

Мері пригорнулась до Яна і шепнула:

– Проведи мене у фехтувальний зал, любий.

– Verboten fьr Damen[2]2
  Дамам заборонено (нім.).


[Закрыть].

– Warum?[3]3
  Чому (нім.).


[Закрыть]

– Як тобі мій берлінський діалект?

– Я ніколи не була в Берліні.

– У мене чудова берлінська вимова, німці вважають, що я справжній берлінець. Навчись робити мені компліменти, я дуже честолюбний.

– У тебе фантастична берлінська вимова, і взагалі я обожнюю тебе, і ти найпрекрасніший мужчина серед усіх, кого я зустрічала в своєму житті.

– З усіх поглядів?

Мері усміхнулась:

– Саме так. Чому ти не хочеш узяти мене на фехтування?

– Ти ж знаєш, у нашому клубі не заведено, щоб дами були присутні в залі фехтування.

– Пора порушити ці ваші дряхлі аристократичні закони. Я жінка з передмістя, де немає клубів. Мені можна. З ким ти сьогодні фехтуєш?

– Лерст, я не знаю, хто це…

На якусь мить, перед тим як Лерст опустив сітку, обличчя його здалося Яну знайомим. Але він зразу ж забув про це, бо Лерст фехтував чудово. Він був артистичний у нападі і зовсім недосяжний в обороні.

«Чому він зволікає? – подумав тоді Пальма. – Він уже разів чотири міг би перемогти мене. Мабуть, йому подобається затяжна гра. Він хороший спортсмен, коли так».

– Знаєте, – сказав Ян Лерсту, коли вони, піднявши захисні сітки, потиснули один одному руки, – нехай у нас буде турнір з трьох боїв.

– У вас зірке око і точна рука, – відповів Лерст. – Через рік мені не хотілося б фехтувати з вами.

– Не любите програвати?

– Дуже.

– А це спортивно? Лерст засміявся:

– Ви хочете моєї крові, а я вашої дружби. Я її домагався з першого ж нашого знайомства.

«Де ж я його бачив? – знову подумав Пальма. – Я його напевне десь бачив».

– Хіба ми з вами зустрічались? Я забув… Лерст пильно подивився у вічі Яну й відповів:

– Я маю на увазі наше заочне знайомство: це я дзвонив вам учора. Я – секретар німецького посольства.