Текст книги "Іспанський варіант"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Москва, 1938, 6 серпня, 12 год. 42 хв.

– Які будуть пропозиції, товариші? – спитав начальник управління.

– Є варіант – це підмінити літак, – доповів керівник відділу, – перспективний з усіх поглядів. Я підготував сім берлінських адрес, які можуть встановити точно, в який саме день вилітає літак, його номер і прізвища членів екіпажу.

– Ваш надмірний оптимізм непокоїть мене, – сказав начальник управління, – вони можуть відправити цей літак не з Темпельхофа… Я знаю ваших тамтешніх людей, це надійні люди, але Гейдріх може відправити літак з випробувальних аеродромів заводу Хейнкеля, поблизу Науена. Вони практикують це в окремих випадках. Канаріс, по-моєму, саме звідти літає до Іспанії. А що, коли літак вони відправлять з Науена? Можливий варіант?

– Цілком.

– У кого є інші пропозиції?

– Дозвольте, товаришу комісар?

– Прошу.

– Можна продумати такий варіант: Юстас організує виклик Хагена з їхньої бази в посольство, в центр Бургоса. А тим часом ми своїми зусиллями за шифром Гейдріха передаємо радіограму Юстасу, щоб забезпечити доставку Доріана на аеродром, і посилаємо туди наш літак з Барселони, закамуфльований під «німця».

– Цікава пропозиція, але цією пропозицією ми занапастимо Юстаса. Його буде скомпрометовано. Ми повинні продумати варіант, за яким Хаген, саме Хаген, передасть Доріана нашим людям… А як останній варіант, найостанніший – ця ваша пропозиція серйозна.

– Який же тоді передостанній варіант, товаришу комісар?

– Їх кілька, передостанніх, – відповів начальник управління. – Наліт на конспіративну квартиру гестапо – те, що пропонує Вольф. Але зараз я ще подумав – і це дуже просто: Штірліц вивозить Доріана підчас нальоту республіканських літаків на Бургос. Це мені здається найпростіше… Тільки потрібні дві абсолютні гарантії. Перша – літаки туди прорвуться, і друга – вони неодмінно роздовбають гестапівський будиночок. Та коли я думав про всі ці передостанні варіанти, я щоразу впирався ось у що: як же Доріан пояснить своїм знайомим таку тривалу відсутність? Хоча, – він невесело усміхнувся, – спершу його треба вирвати, а потім уже сушити голову над легендою його повернення. Які є ще думки, товариші?

– Дозвольте, товаришу комісар?

– Будь ласка.

Лондон, 1936

На прийомі в надзвичайного й повноважного посла Німеччини Іоахіма фон Ріббентропа зібралися активісти «Англо-німецького товариства», дипломати, відомі англійські й іноземні журналісти, актори, представники ділової громадськості. Частували, як завжди на прийомах у німецькому посольстві, смачною ковбасою, чудовим біло-рожевим окороком, і було дуже багато найкращого мюнхенського пива.

Уго Лерст, який зустрічав гостей біля входу, вклонився Мері Пейдж, потис руку Яну Пальмі й сказав:

– Ходімо, я познайомлю вас з моїми колегами. Але знайте, я нікому не говорив, що ви переможений, я говорив усім, що ви – переможець.

– Даремно, – зауважив Пальма, – я люблю, коли про мене кажуть правду. Принаймні про мої перемоги і поразки в спорті.

Мері засміялась:

– Не вірте йому, містер Лерст. Ян не терпить, коли про нього кажуть правду. Він страшенний честолюбець, він хоче завжди вигравати.

– Покажіть мені людину, яка любить програвати, – зітхнув Лерст. – Думаєте, я люблю програвати?

Він спинився біля благовидного старигана й звернувся до нього:

– Містер Роквон, дозвольте представити вам містера Яна Пальму. Він – діамантове перо Риги, пише й для ваших газет…

Пальма і Роквон потисли один одному руки. Лерст пояснив Мері:

– Містер Роквон – один з організаторів журналу «Англо-німецьке ревю».

– Я й не чув про такий журнал, – шепнув Ян Мері так, щоб його шепіт розібрав Лерст.

– Я теж не чула.

– Про нього мало хто знає, – усміхнувся Лерст, – а мені хотілося б, щоб про цей журнал знало якнайбільше людей у Великобританії.

– Справді, підпільний журнал у Лондоні поки що не в моді. А втім, хто знає, що буде через рік-другий.

– Я хочу познайомити вас з містером Ріббентропом, – сказав Лерст і підвів Пальму й Мері до посла.

На Ріббентропі був строго чорний костюм. У петельці поблискував невеличкий золотий значок члена партії.

– Пане посол, – звернувся Лерст, – дозвольте відрекомендувати вам друга Німмечини, журналіста Яна Пальму.

– Радий бачити вас, містер Пальма.

– Дуже радий бачити вас, пане посол.

– Міс Мері Пейдж, – сказав Лерст, відрекомендовуючи подругу Яна.

– Здрастуйте, міс Пейдж. Приємно, що ви знайшли вільну хвилину й завітали до нас.

– Міс Пейдж, – пояснив Лерст, – не тільки любить спорт, не тільки чудово співає про спорт, але й представляє собою клас англійських болільниць у спорті.

Мері зауважила Лерсту:

– Це не клас, це стан.

– Мабуть, міс Пейдж захоплюється не тільки спортом і піснями, – озвався Ріббентроп, – а й суспільними науками. Відрізнити клас від стану – це справа філософів та соціологів, і аж ніяк не чарівних жінок.

– У наш час, – відповіла Мері, – жінки дедалі більше й більше прагнуть до політики. Нічого не вдієш – це тепер модно.

Ріббентроп розвів руками:

– Що ж робити чоловікам? Мабуть, обов'язок рицаря – уступити місце жінці.

Пальма хмикнув:

– Якщо ми пустимо жінок у політику й уступимо їм місце, пане посол, нам буде дуже важко жити на світі. Почнеться найгірша форма ліберального вандалізму.

– Я гадаю, – сказав Ріббентроп, – що вандалізм нам загрожує зовсім не від прекрасних дам. Я гадаю, що варварство загрожує нам від тих чоловіків і жінок, які живуть на схід від Лондона, Берліна і – в певній мірі – від Варшави.

До Ріббентропа підійшов лорд Редсдейл – сухий, наче муміфікований дідок.

– Добрий вечір, мілорд, – мовив Ріббентроп і ступив крок назустріч Редсдейлу. – Я радий, що ви знайшли можливість прийти до нас.

– Добрий вечір, містер Ріббентроп, я завжди приходжу й буду приходити туди, де збираються люди, симпатичні мені і які поділяють мої погляди.

Редсдейл глянув на Яна й запитав:

– Ви син старого Пальми?

– Так, сер.

– Це ви іноді пишете для «Пост»?

– Так, сер.

– У вас воістину діамантове перо.

– Дякую вам, сер, але поки що я вважаю його залізним.

– Ну, це вже дозвольте мені давати оцінку вашій роботі, – сказав Редсдейл, – і запам'ятайте, що я не люблю робити компліментів. А втім, ви не жінка, і вони вам не потрібні. Сподіваюся також, що ви й не гомосексуаліст, тому й не маєте потреби в них, як розпаскуджений мужчина.

Ріббентроп зніяковіло відвів очі, а Мері засміялась. Це й врятувало становище.

– Ми зараз вели дискусію, – продовжував Ріббентроп, – про те, хто загрожує цивілізації. Містер Пальма вважає прекрасних дам головною загрозою прогресу. А я думаю, що головна загроза – це Схід, і тут я солідарний з містером Кіплінгом: «Захід є Захід, Схід є Схід, але разом їм не зійтися».

– Як вам сказати, – відповів Редсдейл, – зійтися можна. У нас стало модним забувати традиції «Емпайр ментеліті», традиції імперської самосвідомості… А в цьому ми ж десь близькі до Сходу, я навіть конкретизував би – до Китаю. Я аналізував філософію китайської імператорської влади. Майте на увазі, Китай називає себе «Серединним царством» і всі землі довкола вважає своїми володіннями. Землі за Амуром і біля південних морів – це володіння, які повинні належати Китаю, а решта світу – володіння, які можуть стати Китаєм.

Ріббентроп вів далі:

– На жаль, я мушу констатувати, що у Великобританії, в країні, до якої я ставлюсь з найглибшою повагою, зовсім не знають про благородну мету фюрера Німеччини Адольфа Гітлера і про місію, яку він прийняв на себе по врятуванню західної цивілізації.

Пальма сказав:

– Пане посол, по-моєму, в Англії не розуміють, що расова теорія пана Гітлера загалом не суперечить основним принципам британської імперської політики в колоніях… -

Ріббентроп обернувся до лорда Редсдейла:

– Ось такі люди мусять пропагувати ідеї англосаксонської й арійської спільності.

– Пане посол, – Редсдейл поплямкав губами, – містер Пальма воістину блискучий журналіст, і я не бачу іншої кандидатури на пост ведучого політичного оглядача «Англо-німецького ревю».

– Мілорд, я латиш…

– Справа захисту Європи від більшовизму – спільна справа всіх народів континенту… Латиш, який представляє країну, що відділилася від червоних, повинен бути рицарем нашої ідеї…

Ян розгублено подивився на Мері, а вона, посміхнувшись, злегенька кивнула йому головою.

– Мені приємно, – відповів Ян, – але… Ріббентроп посміхнувся:

– Давайте без усяких «але». Хоча по-англійськи «але» звучить «бат» і в цьому є елемент фонетичної незавершеності, «абер» звучить категоричніше, уривчасто, я просив би не вживати «абер» у своїй відповіді.

– Мені важко буде одному в зовсім новому для мене журналі: на кого мені спиратися, хто мене живитиме ідеями? Хто зможе запропонувати мені британський варіант думок містера Гітлера? Як мені здається, журнал має бути не органом німецького посольства, а органом друзів англо-німецького зближення, цієї серйозної і, на мій погляд, перспективної ідеї.

Редсдейл витяг свою картку й написав дату: «17 липня 1936 року».

– В п'ятницю ми збираємось у леді Астор у Клайвдені, приїздіть туди…

У Клайвдені, в цитаделі тієї частини консервативної партії Великобританії, яка була разом з Чемберленом за «умиротворення і хрестовий похід проти більшовизму», в замку в леді Астор, власниці кількох газет і журналів, володарки багатомільйонних акцій, зібралося вузьке коло її друзів.

Редсдейл, стежачи за грою в гольф, неквапно йшов широченним, гладенько підстриженим лугом до замку, розмовляючи з Пальмою:

– Я скажу вам, Яне, що приваблює мене в» цьому молодому, нестримному, в чомусь хамському, а в чомусь героїчному русі націонал-соціалістів на чолі з Гітлером. Я думаю, що сама назва їхньої партії – націонал-соціалістська – несе в собі певний виклик практиці, щоденній практиці канцлера Гітлера. Я не примирився б ні з націоналізмом, ні з соціалізмом у Німеччині. І все ж таки я не тільки примирився з націонал-соціалізмом у Німеччині, я вітаю цей рух. Мій друг і противник Черчілль не хоче збагнути головного: діти люблять гратися в дивні ігри з дзвінкими назвами. Молодий рух, перемігши в Німеччині комуністів і соціал-демократів, тепер грається в ці дорослі ігри з дитячою назвою. Нам треба тримати руку на пульсі цієї гри. Коли дитина підросте і захоче замість лука взяти мисливську рушницю, ми, дорослі, мусимо підготувати їй точну мішень.

– Я розумію вас, мілорд, – сказав Пальма. – Мене тільки непокоїть надто жвавий характер дитини. Дитина, яка стріляє з лука в усі боки, може так само стріляти з рушниці, коли виросте… Я вже не кажу про гаубиці…

– Побоювання правомірні, – погодився Редсдейл. – Правомірні, якщо ми не будемо співробітничати з цим рухом і якщо ми не допоможемо рухові міцно стати на ноги й усвідомити їхню єдність з нашою цивілізацією. Коли б у Німеччині до влади прийшла людина на прізвище… я завжди плутаю німецькі прізвища… Господи, та з яким завгодно прізвищем! І коли б ця людина визнавала національний комунізм чи комуністичний інтернаціоналізм, але при цьому своїм головним ворогом називала б Москву, я аплодував би цьому рухові і намагався б йому всіляко допомагати. Сподіваюсь, ви розумієте, що з власної волі я ніколи не сяду за один стіл з містером Гітлером… Це єфрейтор-недоучка, нувориш без будь-яких сталих моральних принципів… Та й, крім того, він просто погано вихований. Але ж він своїм головним ворогом називає Москву, а Москва – це й наш головний ворог, як же я можу не підтримувати Гітлера?

– Я розумію вас, мілорд.

– Я знаю, про мене шепчуться по кутках, – вів далі Редсдейл. – Я знаю, що мене називають англійським нацистом. Нехай. Наші особисті інтереси скороминучі, інтереси Британії непохитні. Колись нащадки скажуть мені спасибі за те, що я так стійко зносив образи на мою адресу в пресі, що я спокійно ставився до тих, хто не розумів моєї позиції. Усе визначає в нашому житті майбутнє, а ніхто так точно не знає ціни майбутньому, як старі люди, яким лишилося небагато часу на цій сум'ятній землі.

Редсдейл підвів Яна до гурту молодих чоловіків:

– Панове, дозвольте представити вам Яна Пальму. Так-так, це син того латиського Пальми, що був тут послом. Молодого Пальму призначено політичним оглядачем журналу «Англо-німецьке ревю».

Ян потис усім руки.

– Дік Джоун.

– Дуже приємно, Пальма.

– Майкл Фугер.

– Дуже приємно, Пальма.

– Джозеф Коуелл.

– Дуже приємно, Пальма.

– Ходімо, панове, – сказав лорд, – зараз леді Астор покаже нам забавний сеанс спіритизму. Вона в захопленні від одного прозорливця.

Редсдейл пояснив Яну, поки вони йшли великою кам'яною терасою в римському стилі:

– Фугер і Коуелл зв'язані з Руром, вони часто бувають у Берліні, можуть допомогти вам у контактах з серйозними людьми рейху, які відповідають за промисловість Німеччини. Містер Джоун у близьких стосунках з прем'єр-міністром, вам слід звертатися по його допомогу лише у виняткових випадках…

… У темній кімнаті, заставленій старовинними, зумисне грубими чорними меблями, сухесенька леді Астор, єдина жінка серед старих чоловіків та спортивної статури юнаків, сиділа на чільному місці за столом. Біля неї – хлопчик років тринадцяти. Обличчя в нього було синюшне, хворобливо-одутле. Хлопчик був невеличкий на зріст. Руки ще зовсім дитячі, в ямочках, припухлі.

Пальма зразу ж побачив ці маленькі дитячі пухлі руки, що лежали на величезному блюді посеред розкресленого крейдою столу.

– Я відчуваю, – говорив хлопчик, широко розплющивши очі, – я відчуваю тебе. Хто ти? Увійди в мене і скажи всім. Хто ти? Увійди її мене і скажи всім. Ну, – він обернувся до леді Астор. – Ну, – безпорадно спитав він тих, хто був поруч. – Ви відчуваєте? Он він піднімається. Ви бачите його? В нього сильне, спокійне обличчя. Дивіться всі! Сім, тринадцять, сім, одинадцять, сім! Ви бачите Річарда. Дивіться на нього. Перед вами не зліпок з Річарда Левове Серце, а він сам, наш Річард. Слухайте, що він каже.

– Я чую, – сказала леді Астор, – «я чую, мій хлопчику, я чую його. Ви чуєте, що він каже? «Туди! Дивіться туди, – мовив він, – бійтеся того і бійтеся його так, як я вам про це скажу зараз».

Ян схилився до лорда Редсдейла й шепнув:

– У дитини була істерична нянька?

– Нічого, істеризм корисний Британії, в певних, звичайно, дозах.

– «Бійся Риму», чую я! – вів своє хлопчик. – Бійся третього Риму. Чуєте ви всі? Бійтеся третього Риму. Де він? – спитав хлопчик, і раптом його руки стали конвульсивно стискатися у кулаки, і вони вже не були дитячими. – Ось третій Рим, дивіться, там третій Рим, чуєте ви мене? Чуєте всі?

– Росія – третій Рим, – тихо сказала леді Астор, узяла праву руку хлопчика в свої зморшкуваті, в ластовинні руки, піднесла до обличчя й поцілувала.

(«Німеччина завжди вважатиметься основним центром західного світу в боротьбі з більшовицьким натиском. Я аж ніяк не думаю, що така місія втішна для нас, я дивлюсь на це як на обставину, котра ускладнює й обтяжує життя нашого народу, обставина ця, на жаль, зумовлена нашим невдалим географічним положенням у Європі. Але тут ми не можемо втекти від своєї долі.

Наше політичне становище зумовлюється такими моментами.

В Європі є лише дві країни, які серйозно можуть протистояти більшовизму, – Німеччина й Італія. Що стосується інших країн, то їх доведено до повного морального занепаду через демократичні форми життя, вони заражені марксистською ідеологією і тому найближчим часом розпадуться самі по собі, а на чолі деяких країн стоять авторитарні уряди, міцність яких можна визначити лише воєнною силою, а це означає, що вони, будучи змушені підтримувати своє панування всередині країни тільки з допомогою засобів насильства, неспроможні використати ці засоби для забезпечення зовнішньополітичних інтересів держави. Всі ці країни ніколи не зможуть вести війну проти Радянської Росії з надією на успіх.

Та й взагалі, крім Німеччини й Італії, лише Японію можна вважати силою, здатною протистояти світовій загрозі.

Цей меморандум не ставить собі за мету передбачити, коли саме нинішнє хистке становище в Європі перетвориться у відкриту кризу. Я хочу тільки висловити в цих рядках свою впевненість у тому, що кризи цієї неможливо уникнути, вона все одно настане, і що Німеччина зобов'язана всіма силами й способами забезпечити своє існування перед лицем цієї катастрофи, захистити себе, а з цієї неминучої перспективи витікає ряд висновків, що стосуються найважливіших завдань, які ще ніколи не стояли перед нашим народом. Бо перемога більшовизму над Німеччиною призвела б не до чогось схожого на Версальський договір, а до остаточної ліквідації й знищення німецької нації.

Не можна передбачити всіх наслідків такої катастрофи. Та й взагалі густонаселеній Західній Європі (включаючи Німеччину) довелося б зазнати в результаті перемоги більшовизму, мабуть, найстрашнішої соціальної катастрофи, якої ніколи не переживало людство з часів загибелі античних держав…

Я ставлю такі завдання:

1) через чотири роки ми повинні мати боєздатну армію.

2) через чотири роки економіка Німеччини повинна бути готова до війни»)

(З меморандуму Гітлера)

Москва, 1938, 6 серпня, 13 год. 39 хв.

«Юстасу. Вам належить повідомити про виліт літака з Берліна Вольфу й простежити, щоб Хаген передав Доріана тим людям, які прилетять по нього з Берліна. Це буде наша операція. Центр»

«Радконсульство в Барселоні. Івану. Підготуйте екіпаж з двох антифашистів-німців для польоту в Бургос. Детальний інструктаж дістанете від Марка, посланого до вас керувати операцією. Літак має бути німецький. Екіпажу з аеродрому не відлучатись. Центр»

«Берлін. Луїзі. Вам треба з'ясувати, коли і хто готує до вильоту літаки Гейдріха, що здійснюють рейси на Бургос з аеродрому Темпельхоф. Як тільки з'ясуєте, негайно повідомте Фрідріха. Центр»

«Мадрід. Степану. Вам доручено очолити ланку винищувачів для виконання спеціального завдання. Погодьте операцію з республіканськими ВПС. Головне завдання: збити німецький літак, котрий летітиме з Берліна в Бургос. Директор»

«Мадрід. Стіву. Просимо встановити місцеперебування Мері Пейдж. За нашими останніми відомостями, вона зараз проживає в Лісабоні, готель «Ексельсіор». Центр»

«Париж. Луї Жану. Вам треба підготувати місце в приватному госпіталі, де лікують хворих на інфекційну жовтуху. Палата має бути окрема. За нашим сигналом запишіть там хворого на прізвище Пальма. Дальші вказівки дістанете від Жюля. Центр»

Радянська розвідка почала операцію врятування Доріана – Яна Пальми. Різні люди, часом навіть не відаючи про це, розпочали роботу, кінцева мета якої була: протягом найближчої доби організувати вивезення Пальми до Парижа, де його покладуть у госпіталь, а звідти – «коли йому стане краще» – він дасть телеграму в Лісабон, Ригу і Лондон про причини його затримки, вимушеної й виправданої з усіх поглядів.

Берлін, 1938, 6 серпня, 13 год. 43 хв.

Гейдріх подзвонив Шелленбергу.

– Вальтер, – сказав він, – мені чомусь не хочеться перевозити до нас латиша літаком. Може, доцільніше відправити його морем, га? Зайдіть до мене, Вальтер, порадимось.

Помічник Гейдріха по політичній розвідці Шелленберг був вродливий і молодий. Йому щойно виповнилось двадцять сім років, але «в цього хлопчика – голова сивого мислителя» – так говорив про нього рейхсфюрер. Тому Гейдріх, який знайшов Шелленберга в університеті і привів у розвідку, полюбляв відточувати концепцію тієї чи іншої ідеї в суперечках з помічником. Цього разу вони сперечалися недовго.

– Ви не праві… Везти його мимо Британії аж п'ять днів, зважаючи на примхи Біскайської затоки, недоцільно, – сказав Шелленберг. – Він дивний, неквапливий хлопець, а я боюсь неквапливих латишів у морі.

– Чому?

– Тут уже мені підказує інтуїція, – всміхнувся Шелленберг. – Коли щось трапиться з літаком – шансів врятуватися ніяких: вони летять над горами, а коли щось у морі…

– Можна дати наказ знищити його в разі небезпеки.

– Про цю можливість я чомусь не подумав, – засміявся Шелленберг, – мабуть, через жадність: річ, яку тримаєш у руках, прикро втрачати…

– Словом, треба його вивозити звідти якщо не сьогодні, то завтра: боюсь, що англійці й латиші зчинять вереск, і тоді нам доведеться довго й нудно розмовляти з Ріббентропом – він вимагатиме доказів. Він не хоче сваритися з іноземцями. Начебто я цього хочу…

– Хаген прислав радіограму, що латишеві погано і везти його зараз неможливо.

– Це дурниці. Хай собі хворіє в каюті…

– У порт ми його повеземо на машині?

– Нічого страшного. Дадуть снотворного… Він прокинеться на морі – це чудова прогулянка.

– Можна дати наказ шифрувальникам?

– Звичайно. Нехай він подихає морським повітрям.

– Я з'ясую, які судна стоять у портах Іспанії, групенфюрер.

– Ви диявол, Шелленберг… Ви спростовуєте мою пропозицію… Ми втратимо шість днів, поки відправимо туди наше судно. З першим-ліпшим відправляти його нерозумно, це правильно…

– А чому? Нехай його везуть п'ятеро-шестеро наших… Їм дадуть велику каюту, та й годі.

– Ні. Тоді нам доведеться входити в контакт з відомством морських торговців: раптом вони повернуть корабель в інший порт? У Британію, наприклад, бункеруватись?

– Виходить, літак? – спитав Шелленберг.

– Якийсь ви сьогодні млявий, неконструктивний. Я хотів посперечатися, а ви граєте в піддавки.

– Просто мене мучить печія, – лагідно всміхнувся Шелленберг, – тому я такий млявий. Треба перевірити підшлункову залозу: страшенно пече печія.

– При чому тут підшлункова залоза? – скривився Гейдріх. – Ви хитрий і розумний, навіть коли млявий і коли печія пече. Хто, до речі, готує матеріали про «лондонський період» Пальми?