Текст книги "Іспанський варіант"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Лондон, 1936

Наступного дня після того, як вийшов журнал, редагований Пальмою, шеф британської контррозвідки генерал Гортон запросив на сніданок Геса Петеріса, якого перевели з Індії в тутешнє латиське посольство радником. Гортон, що мав візитну картку генерала у відставці, часто снідав з дипломатами – він віддавав перевагу особистим контактам і в серйозних справах, та ще коли вони тільки починались, ніколи не довіряв співробітникам, а найбільше молодим. «Своєю надмірною старанністю, підозріливістю й бажанням принести мені в зубах інформацію, – говорив Гортон, – і не просто інформацію, а неодмінно написану й підписану співрозмовником, вони трощать усе довкола себе, як слони в крамниці. Агент має бути оточений шанобливою любов'ю й довір'ям, а вони буравлять його очима й хочуть зловити на дрібницях: чи не перевербований. Я п'ять років опікав одного актора, це ж дуже цінна знахідка – відомий актор, який дружить з нами. Варто було мені доручити в час канікул бесіду з ним моїм хлопчикам – і я втратив агента. Він мені потім пояснив, що його примусили писати свої враження і вимагали назвати імена тих леді, з якими він спить…»

З Петерісом генерал познайомився через півроку після того, як той перевівся в Лондон. Він не кваплячись приглядався до нього; збагнув здорове честолюбство розумного молодого дипломата й зійшовся з ним легко, відчуваючи, що Петеріс належить саме до тих, хто ніколи не зрадить присягу, але завжди допоможе тим, хто зустрічно – може підтримати його: не так у кар'єрі, як у ділі, бо Петеріс точно розумів, що лише діло може висунути його в перші ряди, діло, і аж ніяк не спроби «зробити кар'єру».

– Послухайте, Гес, – спитав Гортон, – ви добре пам'ятаєте Яна Пальму?

– Так, генерале. Ми разом училися в університеті.

– Що ви можете сказати про цю людину?

– Нічого поганого, крім того, що ми разом учились.

Гортон посміхнувся:

– Хороша відповідь. Я просив би, коли це, звісно, не суперечить вашому розумінню честі, проаналізувати його полум'яну дружбу з німецьким посольством, з Уго Лерстом і з містером Ріббентропом.

– Сподіваюсь, ніякої конкретної підозри у вас нема?

– А як вам здається?

– Мені здається, її не повинно бути. Ми принаймні віримо йому.

– Я радий… Ну, а якщо?

– Я хотів би відвести можливі «якщо».

– Це похвально, – кивнув головою генерал, – мені подобається, як ви оберігаєте честь вашого друга.

– Товариша, – виправив його Петеріс.

Генерал уважно подивився на Петеріса.

– Так, товариша. Я розумію. Пробачте мені за неточність. А втім, хто знає, де межа між поняттями товаришування і дружби?

– Межа очевидна, – відповів Петеріс, – вона зрима. Я не міг бути другом містера Пальми, бо він грав у опозицію, відвідував дискусійний гурток, а мені завжди було бридко.

– Я знаю про це. Нема нічого поганого, коли уважно вивчаєш марксизм. Правда, краще це робити індивідуально, ніж колективно.

– Я теж так гадаю. Я читав і Маркса, й Енгельса, і Леніна. Маю сказати, що манера їхнього мислення видається мені надто-прямолінійною, по-перше, і надто заумною – по-друге.

Гортон Посміхнувся.

– Ви оригінальні в своїх поглядах, бо мільйонів вісімсот тих, що симпатизують марксизму і Леніну, тепер дотримуються протилежної думки. Це вчення вони вважають зрозумілим, перспективним, таким, що підказує вихід вашому поколінню.

– Містер Гітлер зайнятий цією ж проблемою…

– Як вам сказати? – закуривши, спроквола мовив Гортон. – Містер Гітлер, по-моєму, значно більший прагматик, і він зовсім не інтелектуальний у нашому розумінні цього слова. Це й добре й погано… Так от, я просив би вас якимось чином ознайомитися з тією роботою, яку Ян Пальма веде в журналі «Англо-німецьке ревю». Журнал став, якщо ви помітили, популярним, його охоче купують. Простежте, будь ласка, яка – я сформулював би так – підкладка дружби Пальми з Лерстом і Ріббентропом.

– Добре, генерале, – відповів Петеріс. – Я виконаю ваше прохання, але якщо результати в якійсь мірі суперечитимуть моєму розумінню товариськості, я резервую за собою право більше до цієї теми в розмові не повертатись.

– Безумовно, – погодився Гортон. – Безумовно. Ви зробите висновок для себе, як людина, що представляє інтереси Латвії на острові… Чи довго Пальма житиме в Лондоні, мені певна річ, не відомо, а от коли він у Ризі відкриє філіал свого нацистського журналу, вам треба знати б про причини, які спонукали його до цього. Хіба не так?

«Розумний, диявол, – з приємністю подумав Петеріс, – у нього є чого повчитися, в цього «відставника». Не я йому маю допомогти, а він мені допомагає – так його слід розуміти… Оце так відставник…»

– Спасибі, генерале, – усміхнувся Петеріс, – я завжди радий зустрічатися з вами…

– Ми з вами снідаємо, – сказав Гортон, – а не зустрічаємось. М'ясо підсмажене чудово, поспішайте, а то прохолоне…

… В цій невеличкій радіостудії було напівтемно. Джаз-оркестр, з яким виступала Мері Пейдж, ще не зібрався. Тільки контрабасист обережно торкався витих струн. Біля «рояля сидів хлопець і награвав тиху мелодію.

Мері сиділа з Яном на високих стільцях у найтемнішому кутку невеличкого залу радіостудії.

– Ти змарнів, – сказала Мері, – ти замучився у своєму журналі?

– Ні.

– Чи тебе замучила расова теорія містера Гітлера?

Ян знизав плечима, але нічого не відповів.

– Ти досить хвацько пропагуєш його расову теорію.

– А чому б і не пропагувати?

– Не боїшся, що ми станемо фашистами?

– Не боюсь.

– Чуєш, – запитала Мері, – навіщо ти згодився на це?

– На що?

– На посаду головного редактора журналу, на почесний пост члена правління «Англо-німецького товариства»?

– По-перше, – мовив Ян, – ти мені сама підморгувала, коли я дивився на тебе в посольстві. Пригадуєш? Ріббентроп мені запропонував роботу в журналі, а я дивився на тебе. А ти мені моргала. Я подумав, що ти велиш мені стати головним редактором.

Мері закурила.

– Право давати остаточні поради мають дружини, а я – коханка. Взагалі, це непогано звучить: Мері Пейдж, коханка фашиста.

– Між іншим, – сказав Ян, – якщо ми не хочемо стати фашистами, то треба бодай знати, що ж таке фашизм.

– Ого! – засміялася Мері. – Виходить, ти сидиш у них з секретною місією?

– Чому? Чому я повинен сидіти з секретною місією? Якщо нацизм – це так погано, як усі кажуть, то я мушу в цьому сам переконатись. А якщо нацизм загалом не такий уже й поганий, то чому б мені не переконати тебе в цьому? Тебе і всіх?

– Тобі Відня було не досить?

– Не зовсім.

– По-моєму, до Відня ти був лютим антифашистом.

– У тебе хороша пам'ять…

– Інакше я не запам'ятовувала б нот…

– Лише в зіткненні двох полярних думок народжується істина. А істина – цікава книга…

– Думаєш написати про це книгу?

– Така книга потрібна завжди, – Ян постукав по дереву. – Я дуже хотів би написати таку книгу. Як думаєш, зумію написати?

– А чому б не написати?

– Тому що я ледар і мені нудно писати книги. Та й таланту особливого немає. Я заздрю поетам – вони бистрі на реакцію. Прозаїки ж надто повільні… Серйозні журналісти – також. Я репортер, мені весело, навіть незважаючи на те, що мене зробили редактором.

Саме тоді прийшли саксофоністи й трубач. Вони заграли пісеньку, веселу французьку пісеньку.

– Мері, – покликав піаніст. – Давай порепетируємо. Через півгодини запис.

– Я готова, – відповіла Мері. – Навіщо репетирувати?

– На всякий випадок, – відповів піаніст. – Починай ту, циганську, яку інструментував Дейвід.

– Будь ласка, попередь мене заздалегідь, коли твої друзі націонал-соціалісти знищать усіх циган, євреїв і слов'ян. Мені треба вчасно змінити репертуар, – сказала Мері, приминаючи сигарету в попільничці.

– Гаразд, – відповів Ян, – я тебе триматиму в курсі нашої з містером Гітлером расової політики. Тим паче, що я завтра збираюся летіти в Берлін.

– Ти щось зачастив у Берлін…

– Там цікаво.

– Летиш сам?

– Ні…

– А з ким?

– З чемоданом.

– Кажуть, у Берліні цікаве нічне життя і тьма-тьмуща товстих німкень, які обожнюють цибатих і гордовитих латишів, схожих на тебе.

– Я чув про це, – мовив Ян, – і я дуже ретельно готуюсь до тамтешнього нічного життя.

Берлін, 1936

Пальма повільно йшов по безлюдній – у цю пору – Шенезеє-штрасе, розмахуючи клейончатим баулом. Проходячи повз литу чавунну огорожу, він побачив намальований білою крейдою скрипковий ключ.

Пальма витяг з кишені свою крейду, закреслив скрипковий ключ і поруч на металевій трубі намалював басовий ключ. Він ступив ще метрів з п'ятнадцять, зайшов у маленьку вайнштубе і попросив хазяїна:

– Будь ласка, подвійний «якобі».

– Добре, пане, – озвався хазяїн, швидко, й уміло наливаючи йому коньяк, – прошу вас.

– Спасибі, – сказав Пальма. – Чого це у вас так похмуро? Добре було б увімкнути світло.

– Постійні відвідувачі моєї вайнштубе полюбляють сидіти в сутінках. Це створює певний інтим.

– Ну що ж, – мовив Ян, – інтим так інтим.

Він випив коньяк, закурив сигарету і вийшов на вулицю. Таксі ніде не було. Тоді він потихеньку вернувся назад, усе ще розмахуючи своїм картатим баулом.

Проходячи повз металеву огорожу, він побачив, що його басовий ключ закреслено хрест-навхрест. На третій металевій чавунній тумбі він намалював скрипковий ключ, перевернувши його вниз головою, і викинув крейду у велику урну.

Зупинивши таксі, він сказав:

– Будь ласка, відвезіть мене в імперське міністерство закордонних справ, на Вільгельмштрасе…

Через три хвилини після того, як його запросили до Ріббентропа, до приймальної зайшов високий чоловік з обличчям римлянина. Референт Ріббентропа підвівся і, викинувши руку в нацистському вітанні, відрапортував:

– Обергрупенфюрер Гейдріх, у рейхсміністра зараз редактор нашого лондонського журналу латиський журналіст Ян Пальма.

– Добре, – сказав Гейдріх, – я почекаю. Розмова з Пальмою, звичайно ж, не менш важлива долі рейху, як і зустріч з шефом головного управління імперської безпеки.

Гейдріх підійшов до вікна, залитого сонцем, і, заклавши руки за спину, припав лобом до шибки.

Вікна приймальної виходили на зелене подвір'ячко міністерства закордонних справ. По рівненькому, на англійський манір, підстриженому газону ходили голуби. Гейдріх тихо, наче самому собі, сказав:

– Міністерство закордонних справ зобов'язане ілюструвати свій потяг до миру великою кількістю підгодованих голубів.

… У кабінеті рейхсміністра Ян Пальма сидів за невеличким столиком, не поспішаючи пив бразільську каву з позолоченої чашки й неголосно говорив:

– Я вдячний вам, пане Ріббентроп, за вичерпну відповідь. Надзвичайно важливо стенографічно точно передати ваші слова читацькій публіці.

– Я довіряю вашому діамантовому перу.

– Запам'ятали «діамантове перо»?

– Важка доля міністрів – запам'ятовувати! У даному випадку ця важка доля не була для мене тягарем. Мені було приємно це запам'ятати, дорогий Пальма.

– Пане міністр, я хотів би поставити вам запитання, яке, звісно, не буде включене в публікацію. Після блискучого виступу фюрера в Данцігу на кого слід звернути свій погляд нам, вашим англійським друзям?

Ріббентроп посміхнувся:

– Ви вторгаєтесь у сферу державних таємниць рейху.

Пальма відповів теж посміхаючись:

– Пане Ріббентроп, я знімаю своє запитання.

Ріббентроп підвівся, приніс з другого столика електричний кофейник, долив кави собі та Яну й спитав:

– Ну гаразд, а як ви думаєте, на кого слід звернути свій погляд великій Німеччині?

– По-моєму, на Варшаву. Ріббентроп заперечливо похитав головою.

– Прага?

Ріббентроп знов заперечливо похитав головою, а потім приклав палець до губів і сказав:

– Вам, як другові Німеччини, я хочу порадити: не їдьте зараз відпочивати, навіть коли у вас запланований відпочинок. А коли й поїдете, то раджу вам кудись ближче до Піренеїв.

Гейдріх глянув на годинник:

– Я співчуваю рейхсміністру. Журналісти з їхньою допитливістю можуть замучити до смерті.

І саме в цю хвилину вийшов Пальма. Він поклонився Гейдріху і звернувся до секретаря міністра:

– Я просив би вас, записати, що я зупинився в «Адлоні», апартамент номер двісті сімнадцять. Якщо я буду потрібен панові рейхсміністру, прошу попередити заздалегідь, а якщо цього не можна зробити, то повідомте, будь ласка, портьє. Я лишатиму свій телефон або ж адресу, куди ненадовго поїду.

Гейдріх зайшов до Ріббентропа. Вони мовчки потисли один одному руки. Гейдріх сказав:

– Мій дорогий Ріббентроп, перед тим, як я почну мучити вас запитаннями координації нашої роботи, мені хотілося б спитати вас: чи відомо вашому відомству, що журналіст Ян Пальма протягом багатьох років відвідував марксистський клуб в університеті?

– Мені невідомо це, і мені цікаво дізнатись, про що думав паш Лерст, коли рекомендував мені Пальму в Лондоні?

– Лерст не всевидющий. Мій апарат розкопав на Пальму цікаві матеріали… Ми почали серйозно стежити за цим газетярем…

Ріббентроп відчув, як мороз пробіг по спині, коли згадав кінець бесіди з Пальмою. Він не міг розповісти про це Гейдріху, бо підставив би себе під удар.

– Ні, я не вірю цьому, – мовив міністр, – мало хто грішив у юності марксизмом? Пальма робить надзвичайно корисне для нас діло…

– І все ж таки я вишпетив Лерста й доручив йому зацікавитися газетярем. Він його знайшов, хай тепер відповідає…

– Стривайте, у вас є щось конкретне проти Пальми?

– Він був з червоними у Відні, контактував у Празі з російським письменником Борцовим, потім раптом спалахнув любов'ю до нас… Я не дуже вірю таким амплітудам… Я вірю лише в послідовність…

– Він міг метатись…

– От ми й почнемо вивчати, як саме він метався… Мене інтуїція майже ніколи не підводить, повірте, мій дорогий Ріббентроп…

Бургос, 1938, 6 серпня. 15 год. 44 хв.

Штірліц відімкнув двері в кімнату, де лежав Пальма, і, зупинившись на порозі, сказав:

– Годі дурня строїти! Я зараз же звелю забрати звідси цю тахту – лежатимете на підлозі! Хаген! – вигукнув він люто. – Де Хаген?!

– Він відпочиває, – озвався черговий по коридору. – Він дуже стомився.

Штірліц роздратовано грюкнув дверима, взяв стільця, підсунув його до узголів'я софи й підморгнув Пальмі:

– Гучно заявляйте протест з приводу Хагена, – шепнув він, – і слухайте мене, я говоритиму дуже виразно, хоч і пошепки.

Пальма став гнівно лаятись, а сам уважно дивився в обличчя Штірліца, а головне, на губи – той вимовляв кожне слово округло й чітко.

– Республіканці або ж підмінять літак, або вчинять напад на цю богадільню. Якщо оберуть другий спосіб, я не відійду від вас ні на крок. Пістолет я вам дам перед самою операцією. Сьогодні ввечері, коли повернеться ваш друг Хаген, ми будемо допитувати вас удвох, а може, я запрошу ще когось третього. Я вас мучитиму світлом: прожектор у вічі – заздалегідь прошу пробачити, дружище, але це в наших спільних інтересах. Усе зрозуміли? Головне, не вішайте носа, все буде о'кей.

– Ол райт, – пошепки виправив його Пальма. – О'кей – це американський вульгаризм…

– Усе! – закричав Штірліц. – Досить! Мені набридло вислухувати ваші скарги! Майбутнє у ваших руках! Ясно?! Даю вам кілька годин на роздуми – потім нарікайте на себе!

«Він дуже постарів за ці два роки, – думав Пальма, поглядаючи на Штірліца, який сердито кричав на нього. – Мені важко, а як йому, бідолашному? Коли ми вперше зустрілись, у нього не було жодної сивої волосини».

Берлін, 1936

Пальма тоді повернувся в «Адлон» і зустрів у холі Петеріса й Ванга. Вони їхали відпочивати в Ригу через Берлін. Ян, зрадівши, кинувся до них, але в очах друзів він побачив холодний подив і, зразу все збагнувши, зупинився біля них, ледь посміхаючись:

– Привіт дипломатам!

– Привіт борзописцям, – відповів Гес. – Чи тепер, зустрівшися з тобою, треба казати не «привіт», а «хайль»?

– Ні, можете просто називати мене «фюрер», – мовив Ян. – Кого чекаєте? Ходімо до мене – є віскі.

– Спасибі, – озвався Ванг, – ми чекаємо приятеля.

– Ну, добре, ну, гаразд, – поморщився Ян, – ми розійшлися в поглядах. То, може, хоч вислухаємо один одного.

– Тут скрізь записують розмови, – сказав Петеріс, – я не хотів би, щоб гестапо занесло в свою картотеку мій голос, – мені гидко.

– Мене не записують. Я пропагандист ідей Німеччини. А вислухати один одного нам треба було б.

– Мабуть, не треба, – кинув Петеріс. – Тим паче, що ми збираємося поїхати до Москви, в цю цитадель варварства… Ми боїмося кинути на тебе тінь.

– Негарно так, – сказав Ян. – Недемократично, по-моєму. Кожному вільно вірити в свої ідеали.

– Фашизм став твоїм ідеалом? – здивувався Ванг. – У мене й гадки не було, що свинство піддається ідеалізації.

– Можна подумати, що, повернувшись до Лондона, ви умовите Чемберлена підписати з Кремлем договір, щоб спільно дати відсіч Гітлеру, – суворо сказав Пальма. – Ви поохаєте та поахаєте і розповісте, як вам сподобалося в столиці соціалізму, але, як і досі, будете виконувати всі вказівки ваших шефів. Не вдавайте з себе принципіалів, хлопці. Ви такі ж миші, як і я, тільки трошки благопристойніші.

– Мовчати – це все-таки краще, ніж прославляти. Ми мовчимо, ти прославляєш, – сказав Ванг.

Петеріс поморщився:

– Пасивна мовчазність – теж паскудна штука.

– Голос не хлопчика, а мужа, – сказав Ян. – То що – зайдемо до мене?

– Ти йди, – звернувся Ванг до Петеріса, – а я побуду тут. Іди, якщо тобі так хочеться хильнути з ним віскі. Я можу купити собі віскі сам. Поки ще можу…

Але Петеріс не пішов.

Ян пішов до себе, налив склянку віскі, націдив холодної води з крана, хотів уже випити, але, поглянувши на годинник, сердито кинув папку на ліжко й тихо, смачно вилаявся.

А коли він вийшов з «Адлона» і, скоріш машинально, ніж з необхідності, «перевірився», то зразу ж помітив за собою хвіст. Двоє в сірому невідступно йшли слідом. Пальма змінив маршрут – на дев'яту в нього була призначена зустріч. Він повернув на Унтер ден Лінден, коло Пасажу, звернув на Фрідріхштрасе і зупинився біля кас кінотеатру.

– Який фільм? – спитав він касира й глянув на відображення у склі: двоє все ще плелися за ним.

– Цікавий фільм – шпигуни, гонитва, стрілянина…

– Багато стріляють?

– Разів дванадцять… Я, правда, не дивився, я тільки чув ці постріли по динаміку.

– Дванадцять – це мало.

– Пан хоче купити квиток?

– Ні, дякую: дуже мало стріляють…

«Яка ж сволота все-таки мої дружки, – думав Ян, спускаючись у метро, – я відриваюсь від шпиків, я підставив голову під ніж, а вони відвертають носа від мене, як од прокаженого. А втім, я зробив би так само, якби був на їхньому місці. І зовсім вони не сволота. Але ж довго грати в фашиста я не зможу – зламаюсь».

Він одірвався від переслідування коло зупинки «Мітте»: на стоянці таксі була тільки одна машина, і він узяв її, навіть встиг помітити, як шпики заметушилися на площі. Він довго блукав по місту, поки не переконався, що «хвіст» відстав.

Прохідними дворами він вийшов до Каналу. Його наздогнав високий есесівець і сказав:

– Ви впустили носову хусточку.

– Ви помиляєтесь, – відповів Пальма, – моя носова хусточка у мене в кишені, як мені здається.

– Пробачте, значить, я помилився.

– Спасибі.

– Ще раз пробачте, але я був певен, що цей синій носовичок саме ваш.

– Ну, здрастуйте, – сказав Ян, – я злякався, коли побачив вас у формі.

– До неї треба звикнути… Ви – Доріан?

– Я. А ви – Юстас?

– Такий же, як ви – Доріан, – похмуро відповів офіцер, – ходімо, тут у мене квартира.

«Центр. З відомостей, одержаних через Ріббентропа, видно, ї що найближчим часом слід чекати серйозних акцій Гітлера в Іспанії. Доріан»

«Центр. Шеф абверу Кандріс двічі вилітав з Берліна на шість днів. Удалося з'ясувати, що він був у Португалії і на островах, які належать Іспанії.

Доріан передав цінні плівки про роботу активістів «Англо-німецького товариства». Висилаю через зв'язок. За Доріаном пущено хвіст. Хто ініціатор переслідування і чи є це профілактичним заходом щодо іноземця, встановити поки що не пощастило. Юстас»

На аеродромі Яна проводжав Лерст і референт міністра.

– Пане Пальма, – сказав Лерст, піднімаючи бокал з ігристим білим мозелем, – нам було вельми радісно приймати вас тут, у країні ваших друзів. Я п'ю за ваш щасливий політ і за якнайшвидше повернення до нас.

– Друзі друзями, – засміявся Ян, – а вчора за мною йшли назирці двоє ваших поліцейських.

– За іноземцями в нас стежить гестапо, – відповів Лерст, – але за вами не могли стежити, це якась помилка.

– За мною почали стежити в Лондоні, – мовив Ян, – так що помилки бути не могло: поліцейські скрізь однаково тупі й невдатні на вигадку – живуть собі за інструкцією, та й годі…

– Я перевірю, – пообіцяв Лерст, – може, вас переплутали з кимось… Мене, наприклад, часто з кимось плутали в Лондоні, але стежили так, що я себе не відчував самотнім – навіть у ліжку…