Текст книги "Іспанський варіант"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

– Дзвоніть по цих двох телефонах кожної півгодини, – попросив Хаген радиста, який був приписаний до їхнього розвідцентру. – Поясніть, що прес-аташе німецького посольства фон Штірліца наполегливо розшукує його друг Август.

– Слухаю, гауптштурмфюрер.

Хаген спіймав себе на тому, що вже хотів у штірліцівській стомленій манері сказати телефоністові: «Та годі вам… Навіщо так офіційно, ви ж знаєте моє ім'я». Але передумав, мовляв, телефоніст ще зовсім молодий, і він, нічого йому не сказавши, зразу ж пішов до кабінету, де чекав на нього Ян Пальма.

– Я гадаю, що про університет ми поговоримо пізніше, а зараз мене цікавить Відень.

– Що конкретно вас цікавить у Відні?

– Ви.

– Я був у Відні шість разів.

– Мене цікавить саме той раз, коли ви там були під час комуністичного путчу.

– Якщо вас цікавить ця тема, підніміть урядовий офіціоз – там надруковано мої статті.

– їх було надруковано тільки після того, як ви повернулися до Риги. Я їх читав. Мене цікавить, що ви робили у Відні не як журналіст, а як особистість.

– Хіба ці поняття можна відділити одне від одного?

– Для певної категорії осіб – безумовно.

– І розмовляєте ж ви в поліцейській манері: «категорія певних осіб»… Не діалог, а цитата з доносу…

Хаген засміявся:

– Це свідчить про те, що мене як особистість відділити від професії, якій присвячую все своє життя, неможливо.

– Браво! Я аплодую вам! Браво!

– Отже… Ви у Відні…

«А він непогано тримається «після того ляпаса з Мері, – подумав Пальма. – А може, в нього все-таки є щось проти мене?»

– Боже мій, ну запитайте тих, хто був тоді в кафе «Лувр». Там сиділи всі журналісти, німецькі також.

– Їх уже запитували, любий Пальма.

– Отже, вони вам підтвердили, як я марнував у «Луврі» свій вільний час?

– Майже весь вільний час. А де ви бували ночами?

– Як де? У жінок. У вашому досьє це, мабуть, відзначено…

– І вночі другого лютого ви теж були в жінок?

– Звичайно.

Відень, 1934

Тієї ночі він був не в жінок. Тієї ночі нацисти загнали повсталих у заводський район; виходу за місто звідти не було. Вирішили пробиратися через підвали та прохідні двори до Дунаю. Там ніхто не ждав повсталих, звідти можна було розійтися по конспіративних квартирах або ж сховатися в передмісті.

Пальма вранці бачив, як у центрі нацисти розстріляли двох повстанців – п'яно, із сміхом і страшнуватим інтересом до потаємного моменту смерті. Він кинувся в ті райони, де ще йшли бої. Пройшовши вільно фашистський патруль, – представники іноземної преси тут могли ходити коли завгодно: до Відня з'їхалися журналісти з Парижа, Лондона, Белграда, Варшави, – Пальма опинився в самому пеклі. Шуцбундівці – і комуністи, і соціал-демократи, – засівши на дахах будинків, стримували нацистів, поки люди спускалися в підвали.

– Можна мені з вами? – спитав, захекавшись, Пальма у високого старого чоловіка з забинтованою головою, що разом з мовчазним хлопцем допомагав людям спускатися крутими сходами, які вели в підвал.

– Хто ви?

– Я з Риги, журналіст… Я пишу про вас чесно, я хочу, щоб…

– Ні, – відмовив старий. – Не можна. – І махнув рукою тим, хто в ар'єргарді стримував нацистів: їм треба було відходити, бо «коричневі» вже підкочували великокаліберні кулемети.

– Покажіть-но ваш паспорт, – попросив Пальму той хлопець, котрий допомагав старому. Його німецька мова здалася Яну надто правильною, і він вирішив, що це не австріяк, а берлінець.

Пальма простяг паспорт, той швидко проглянув його і сказав:

– Лізьте. Мені буде соромно, якщо ви потім зрадите цих людей.

– Для чого це ви, товаришу Вольф? – спитав голубоокий старий із забинтованою головою. – Нам не потрібні чужі. Для чого?

– Для того, що при іноземцеві їм, може, незручно буде нас розстрілювати, якщо вони все-таки встигнуть перекрити виходи до Дунаю.

Вони тоді йшли прохідними дворами й підвалами довго, майже шість годин. Жінка, яка ступала попереду Пальми з дівчинкою років трьох, раптом спинилась і страшно засміялась, почувши розгублений голос голубоокого старого:

– Товаришу Вольф, іди сюди, тут стіна, ходу далі нема!

А люди, що плентали позаду, дедалі більше напирали й напирали. Пальма тоді взяв дівчинку на руки і щось тихо став їй шепотіти на вухо, а жінка сміялась і сміялась, а потім побачила дочку на руках у Яна й заплакала – тихо, жалібно.

– Навіщо все це? – шепотіла вона крізь сльози. – Навіщо? Карла вбили, тата вбили, а нас тут хочуть задушити… Навіщо це? Нехай би все було, як було, ніж оцей жах…

… Вольф виліз із підвалу перший. Слідом за ним, сопучи й задихаючись, виліз голубоокий старий з забинтованою головою.

Вдалині поблискував Дунай, у ньому іскристо синіли зорі. Постріли було чути так само, як і досі, але тепер десь віддалік. Старий сказав:

– Треба вивозити людей за місто.

– Вивозити? – спитав Вольф.

– Звичайно.

– А хіба не можна пішки звідси?

– Не можна. Люди втомились. А на них полюють. Їх перестріляють по дорозі.

– Нехай покличуть латиша, – стомлено сказав Вольф. – Він був десь тут, поруч з нами…

… Вони йшли вдвох по невеличких темних вуличках.

– Чого пішли з нами? – спитав Вольф. – Лише для того, щоб писати у. вашу газету, чи вам хочеться аплодувати перемозі «правопорядку»?

– Мені хочеться оплакувати поразку антифашистів.

– Куди ви пишете?

– В мою газету, французам та англійцям, у «Пост»…

– «Пост» не той орган, де оплакують комуністів.

– Чому ж? Мертвих там оплакують, і з радістю.

– Пальма… Ян Пальма… Я десь чув це прізвище.

– Можливо, ви чули прізвище Пальми-батька, а я – Пальма-молодший. Останній раз ми бачилися з татом двадцять років тому.

– Який же це тато Пальма? Чи не шпигун із Індії?

– Розвідник, я б сказав… – трохи образившись, відповів Ян, – будь-який дипломат обурюється, коли його легальну професію плутають з нелегальною…

– Чого це ви так відверто розмовляєте зі мною? – спитав Вольф. – Сини мусять битися на смерть за гідність своїх батьків.

– Спасибі за пораду. Я зважу на це. Але використати на практиці, на жаль, не зможу, людина мусить відстоювати свою власну гідність: лише тоді син злодія може стати пророком, а сестра блудниці – святою.

Вольф хмикнув, поліз по сигарети:

– Якщо у вас є бажання стати пророком – роздобудьте вантажну машину.

Пальма вийняв з кишені гаманець, відкрив його:

– Двісті фунтів.

– І в мене півтора.

– Купимо машину. Марксистська формула «гроші – товар» не може не мати сили тут, поки комуністи не перемогли, – усміхнувся Ян.

– Ця формула не зразу зникне, навіть коли комуністи переможуть, – відповів Вольф.

Вольф побачив вивіску: «Похоронне бюро». Крізь жалюзі пробивалося світло, Вольф перейшов через дорогу й розчахнув двері.

Хазяїн похоронного бюро – невеличкий товстун, з яскраво-рожевим, здоровим кольором обличчя, але зовсім лисий – сидів біля телефону:

– Так, так, добре, пане. Катафалк буде у вас сьогодні рано-вранці. Так, пане, я правильно записав вашу адресу. Я знаю цей район, пане.

Він поклав трубку, кинувся назустріч тим, що ввійшли:

– Будь ласка, панове! У вас горе? Я співчуваю, я готовий допомогти вам.

Знову задзвонив телефон, і хазяїн, знявши трубку, сказав:

– Слухаю вас. Так, вельмишановна дама, я записую. Берлінер-штрасе, п'ять. Скільки місць? Ах, у вас загинуло троє! Так, пані. Сьогодні у вас буде катафалк. Прийміть мої співчуття.

Він поклав трубку, розвів руками й сказав:

– Панове, тисячу пробачень. У мене сьогодні дуже багато роботи. Я слухаю вас. – Він розгорнув зошит, щоб записати адресу, куди саме треба послати похоронний катафалк. Але в цю мить задзвонив телефон.

– Слухаю. Так, пане. На жаль, я можу прийняти замовлення тільки на вечір. Одну хвилинку, пане. – Він закрив трубку долонею і, розчинивши ногою двері, що вели у внутрішні кімнати, вигукнув: – Ільзо, тобі доведеться самій вести катафалк.

– У мене розвалюється голова, – відповів жіночий голос. – Я працюю другу добу. Я не можу, любий, моя голова…

– Твоя голова розвалиться після того, як ми закінчимо роботу, – хазяїн похоронного бюро засміявся. Але зразу ж урвав сміх, мабуть зніяковівши перед тими, хто тут був, і він сказав печальним голосом: – Так, пане, катафалк буде у вас увечері, я записую адресу.

Поклавши трубку, він підвівся назустріч Вольфу і Яну, але знов задзвонив телефон.

– Ходімо, – сказав Пальма, – тут нічого не вийде.

– Одну хвилину, – зупинив його Вольф, – підожди.

Вони діждались, поки хазяїн закінчив розмову з клієнтом, – на цей раз його просили прислати кінний катафалк.

– Нам потрібні дві машини, – сказав Вольф.

– Коли похорони, пане?

– Хоч зараз.

– На жаль… Ви ж бачили, скільки в мене роботи… Якби не так добре організована похоронна справа, – у нас неодмінно спалахнули б епідемії… Скільки трупів… Я можу поховати ваших…

– Друзів…

– Друзів… Яке горе, яке горе… Я можу поховати їх завтра – між третьою й п'ятою опівдні…

– Ми добре заплатимо, якщо ви допоможете нам зараз, – наполягав Пальма.

– Дуже шкодую, пане, дуже шкодую…

Вони йшли по зовсім безлюдній вулиці, коли їх зупинили троє патрульних. Старший, дуже високий чоловік із шрамом на щоці, картинно козирнувши, наказав своїм підлеглим:

– Перевірте документи!

– Слухаю, пане Лерст!

Пальма показав свій паспорт. Лерст побачив латиський герб, знову козирнув – йому, мабуть, подобалося це – і спитав Вольфа:

– Ви теж іноземець?

– Так.

– Можете йти. Тільки обережніше. Тут ще стріляють бандити. Коли патруль відійшов, Пальма спитав:

– Який у вас паспорт?

– У мене зовсім» немає паспорта, – відповів Вольф. – Повернемо ліворуч, там, здається, таксомоторний парк.

– Оце так нерви, – посміхнувся Пальма.

– У мене їх нема, – теж усміхнувся Вольф, – як і документів.

«Центр…. Після того, як він роздобув вантажну машину в латиському посольстві й особисто сам провіз сім'ї повсталих крізь нацистські патрулі в ліс, я запропонував йому поїхати до Праги й зустрітися там з Борцовим, який доставив гроші, зібрані МОДРом, конче потрібні, щоб урятувати найактивніших шуцбундівців. Він погодився і спитав мене, хто я є насправді. Розуміючи, що зустріч з Борцовим у нього неминуча, я сказав йому, що я – представник МОДРу. Він довго роздумував, мабуть, вагався перед тим, як потвердив свою згоду поїхати до Праги й провезти через кордон чемодан з грішми, щоб урятувати шуцбундівців. Вольф»

Про шифровку Вольфа доповіли керівництву. Того ж дня, на дві години пізніше, до Риги було надіслано завдання: негайно з'ясувати, що являє собою журналіст Ян Пальма, син відомого дипломата й розвідника, який працює нині послом на Сході.

Бургос. 1938, 6 серпня, 9 год. 27 хв.

– Ну, а з готелю, як я пригадую, – вів далі Пальма, стежачи за тим, як квапливо записував його слова Хаген, – я одразу ж поїхав на вокзал, купив квиток і подався в гори – відпочивати й кататися на лижах.

– У гори?

– В гори.

– Куди саме?

– Суходревина, по-моєму, це між Братіславою й Віднем. Так мені зараз здається.

– І ви категорично твердите, що з Уго Лерстом у Відні не зустрічались?

«Чого він причепився до мене з цим Віднем? Я й справді не зустрічав там Лерста. А якщо зустрічав, то, виходить, усі ці роки він тримав мене під ковпаком, – напружено думав Пальма, поки Хаген записував своє запитання. – Ні, я Лерста там не бачив, це точно. Я бачив там тисячу лерстів – і це було найстрашніше».

Він згадав, як лерсти, і схожі на нього лерстенята й лерств'ятники вдерлися в підвал, де ховалися жінки й діти, і як вони врізалися в натовп своїми дубовими кийками, і як у першу мить йому здалося, що все це спектакль, що все це жарт – і швидкі помахи рук, і крики, і тіла на підлозі, і солодкий запах крові, і сухі постріли, майже нечутні серед цих зойків, коли він побачив, як жінка витягла за ноги трупик дитини й стала бавитися з ним, наче з лялькою, – лише тоді Ян зрозумів, що все це означає…

– Повторюю: вперше з Лерстом я зустрівся набагато пізніше.

– І в Прагу ви з Відня не їздили?

– Виходить, Прага вас теж цікавить?

– Цікавить, Пальма, цікавить.

Прага. 1934

Празький готель «Амбасадор» у той сонячний, теплий, зовсім не лютневий день був переповнений журналістами. Тут відбувалася прес-конференція радянського письменника Борцова. Невеликий на зріст, чорночубий чоловіку професорських окулярах, весело мружачись, оглядав зал і неуважно прислухався до чергового запитання кореспондента «Фігаро» з Парижа.

– Ви прибули сюди тільки з однією метою, мосьє Борцов? – запитував його журналіст. – Тільки з метою зустрітися з вашими видавцями? Чи у вас є ще якісь інші завдання?

– Завдань у мене багато, а мета одна: зустрітися з видавцями моїх книжок у Чехословаччині. Вас інформували абсолютно правильно.

– Чи зазнають письменники в Росії утисків з боку режиму? – спитав журналіст із Швейцарії.

– Письменники фашистського, порнографічного або ж расистського напряму в нашій країні зазнавали, зазнають і будуть зазнавати утисків з боку пролетарської диктатури.

– Я представляю «Тан», мосьє Борцов. Скажіть, будь ласка, що вас найбільше хвилює в літературі?

– А вас? – посміхнувся Борцов.

– Мене хвилюють у літературі питання любові й ненависті, терору й свободи, дитинства й старості!

– Чудово! Ви допомогли мені відповісти. Вважайте ці слова моєю відповіддю на ваше запитання. Ви, мабуть, писали в юності новели. Чи. не так?

– Я не писав новел у юності. Просто, мені здається, ці теми и сьогоднішній Росії заборонено, бо існують, як мені відомо, лише дві теми, санкціоновані Кремлем: колективізація та індустріалізацій.

Борцов відповів, усе ще поблажливо усміхаючись:

– І колективізація, й індустріалізація неможливі без зіткнення любові й ненависті, юності й старості, терору і присилування. До речі, які книжки радянських письменників ви читали?

– Хто кого інтерв'ює, містер Борцов? – спитав журналіст з «Вашінгтон пост». – Ми вас чи ви нас?

– Демократія передбачає обопільність запитання й відповіді.

– Ви одружені?

– Я одружений, тільки правильніше було б спитати: «Ви закохані!»

– Ви закохані, мосьє Борцов?

– Я відповідаю на свої запитання лише самому собі.

– У вас є діти?

– Нема.

– Яку людську рису ви ціните найбільше?

– Талановитість.

– Ваш найулюбленіший письменник?

– Запитання деспотичне. У мене багато улюблених письменників. Одного письменника любити неможливо – це свідчить про вашу малу начитаність.

– Це правда, що ви – резидент Комінтерну в Європі? – спитав кореспондент «Берлінер цайт».

– Особисто мені про це невідомо.

– Я представляю тут газету «Жицє Варшави», – сказав молодий журналіст, підводячись. – Пане Борцов, ви стверджуєте, що представляєте вільну літературу демократичної держави. Чи не вбачаєте ви парадокс у тому, що вважаєте себе вільною особистістю, тоді як у вашій країні відсутня багатопартійна система?

– По-моєму, ви плутаєте свободу особистості з багатопартійною системою. Ці поняття між собою не пов'язані, хоча я певен – історично вони розвивались паралельно. Точніше кажучи, свобода особистості може розвиватись і при багатопартійній, і при однопартійній демократії. Річ у тім, як ставитися до самого поняття свободи особистості. З мого погляду, свобода особистості – це свобода розвитку закладених в особистості здібностей. А скільки саме партій сперечається в парламенті, це аж ніяк не стосується до розвитку здібностей індивідуума. Скільки партій у Радянському Союзі? Одна. Скільки партій у Сполучених Штатах? Дві. Отже, якщо йти за вашою логікою, в Сполучених Штатах удвічі більше демократії, ніж у Радянському Союзі? Скільки партій у Франції? Шістнадцять. Отже, у Франції свободи у вісім разів більше, ніж у Сполучених Штатах? Лік у математиці починається з одиниці, а не з двійки. Я розбив ваше запитання. Я не дав вам розгорнутої відповіді. Я вважаю своєю відповіддю на ваше запитання книги моїх друзів, радянських письменників, мої книги… Можливо, спершу вам слід прочитати книги моїх друзів. Тоді ми будемо розмовляти на рівних, тоді ви зможете переконатись…

– Чи можу я просити містера Борцова про особисту бесіду? – підводячись, спитав Пальма.

– Просити можна кого завгодно і про що завгодно, – посміхнувся Борцов. – О дванадцятій годині ночі я буду в себе в номері, милості прошу. Є ще запитання, панове?

Бургос, 1938, 6 серпня, 9 год. 49 хв.

Штірліц про всяк випадок перевірився: звернув у вузенький провулок і почекав, чи не покажеться ззаду хвіст. Взагалі він був певен, що чистий, але ж зараз він їхав на квартиру, куди раз на місяць приходив резидент радянської розвідки, відомий Яну Пальмі як Вольф; у Лондоні – як Бейзіл, а Ісаєву – як Василь Ромадін. Штірліц був дуже обачний: хвоста міг притягти за собою Вольф, а це – провал для обох.

Сьогодні на світанку, коли Хаген розшукав його і сповістив, що знайшли тіло Лерста і що надійшла вказівка брати Пальму як людину, яку підозрюють у вбивстві, Штірліц устиг подзвонити по відомому йому телефону й сказати, що «вчора він умовився зустрічатися з дівчиною в кабаре «Лас Брохас», але, на жаль, справи перешкодять йому скористатися замовленим для них номером». Це був пароль, що означав для Вольфа, який сидів у горах у партизанів, сигнал тривоги й виклик у Бургос, на Кальє де ла Енсенада. Тут було зручно, бо старий будинок мав два виходи – і на гомінку вулицю, де можна загубитися в натовпі, і в тихий провулок з трьома прохідними дворами.

Штірліц прийшов на зустріч за дві хвилини до призначеної години. Двері йому відчинила Клаудіа. Італійка, вона держала цю квартиру вже півроку, не сумніваючись, що працює на розвідку Гейдріха. Штірліц кілька разів приймав тут своїх іспанських «гостей» і двічі дипломата з італійського посольства. Штірліц написав у свій час рапорт у Берлін, що працює з Клаудією, – кілька разів він возив її на кориду, брав у гори, коли їздив ловити рибу. Жінка закохалася в нього, хоча була заручена з офіцером, який воював на фронті.

– Добрий день, моя чарівнице, – сказав Штірліц, погладивши жінку по щоці, – йдіть до себе і не вистромлюйте носа: я жду гостя.

Він постояв у похмурому передпокої, що дихнув темрявою, поки Клиудіа йшла в дальню кімнату, підсунув до дверей стільця, щоб чути, коли раптом відчиняться двері, і сів на невеличку софу біля вішалки, зробленої з оленячих рогів.

Праворуч була «жила» кімната Штірліца, а ліворуч – ательє: тут в Іспанії він почав малювати. Це була єдина можливість відпочити: барви Іспанії такі, що самі по собі просяться на полотно. Штірліц малював олією та гуашшю. Коли він стояв біля мольберта, то розслаблювався і відчував колір, форму і сонце, тільки сонце: така вже Іспанія – тут у всьому відчувається незвичайне, жовте, синє, попелясто-сіре, розжарено-червоне, голубувате, біле сонце…

«Василь прийде через півтори хвилини, – стомлено подумав Штірліц, заплющивши очі. – Не Василь, Вольф. Який у дідька Василь?! Я не маю права навіть у думках називати його Василем… Ну й що ми зробимо – навіть удвох – за той час, який нам відпущено?» Не можна, щоб Доріана відвезли в Берлін. Біс його знає, чого так болить шлунок? Ці дияволи в кабаках тут легко продаються, можуть сипонути якоїсь гидоти проклятущому німецькому дипломатові, що ніяк не погоджується підвербуватися ні до греків, ні до мексіканців… Наймогутніші розвідки світу! Сверблячка в простаті, а не розвідки, а як же метушаться… Хто, цікаво, через них працює? Мої шефи з СД чи Лондон? А може, Париж? Чи?.. Угроблять залюбки від надмірного ентузіазму…»

Штірліц розплющив одне око й глянув на годинник. Минуло півтори хвилини. У двері постукали. Штірліц підвівся й неголосно мовив:

– Заходьте. Не замкнено.

Він це сказав по-італійськи: про те, що довкола нього крутилися «римляни», він написав у свій час офіційний рапорт Лерсту і дістав його санкцію провадити далі зустрічі. Про всяк випадок, поки вони з Вольфом не зайшли до кімнати й не ввімкнули музику, тут, біля сходів, треба бути обережними.

Вольф був у великих окулярах і в береті, що гладенько обтягував його чуприну; тому голова й здавалася лисою, він навмисне підбривав скроні дуже високо, щоб зберегти цю ілюзію, коли приходив із загону, де була рація, в Бургос.

Вони мовчки потисли один одному руки і пішли до кімнати, вікна в якій були прикриті товстими дерев'яними віконницям» – тому тут навіть удень відчувалася прохолода.

Вольф вислухав Штірліца, не мовивши й слова, і зразу прикро спохмурнів.

– Це страшно, – мовив він. – Я вже не кажу про те, що в Берліні бідолашному Доріану буде кінець…

– Емоційну оцінку я дав би конкретнішу, – хмикнув Штірліц. – Нас із тобою жде аналогічний кінець. Які пропозиції?

– Ніяких.

– Смішно виходити на зв'язок із центром лише для того, щоб повідомити їм цю новину. Треба давати свої пропозиції.

– Викрасти Доріана можна?

Штірліц заперечливо похитав головою.

– Навіть якщо ми підемо на риск і зробимо напад на твою контору?

– Коли Хаген відчує, що ваша бере верх, він пристрелить Доріана. Кави хочеш?

– Ні. Хочу води.

– По-моєму, в Клаудії немає холодної води. У неї завжди є холодне тінто.

– Почастуй холодним тінто.

– Зараз піду на кухню.

Штірліц зменшив гучність у старовинному грамофоні, але Вольф спинив його:

– Хай грає, мені подобається це танго.

Штірліц за хвилину повернувся з холодним глиняним глечиком і двома склянками.

– Поглянь, – озвався Штірліц, – ця висока гранчаста склянка схожа на…

– Еге ж… Тільки в нас із таких п'ють горілку…

– Чуєш, а в Барселоні є німецький «юнкерс»?

Вольф повільно пив червоне вино. Пив він його невеличкими ковтками і дивився на Штірліца, і той помітив, як у куточках чітко окресленого рота його товариша з'явилась усмішка. Вольф поставив склянку на стіл, вийняв з кишені носовичок, витер грані так, щоб не лишилося слідів його пальців, закурив і сказав:

– Ну й хитрющий ти чолов'яга.

– Як же ти оцінюєш цю мою рису?

– Я оцінюю її найпозитивніше, хоч ні в Барселоні, ні в Мадріді «юнкерсів» у республіканців поки що немає…