Текст книги "Іспанський варіант"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Бургос, 1938, 6 серпня, 17 год. 09 хв.

А Штірліц усе ще бушував. Він не кидався з кулаками на Пальму. Він умів бушувати інакше – підходив до вікна, зчіплював пальці за спиною і, переступаючи з носків на п'яти, вганяв фрази, мов цвяхи в стіну.

– Ви сказали, Пальма, що саме наші люди хотіли вас уколошкати під Уескою. Ви твердите, що у вас стріляли не червоні, а коричневі, тобто ми. Чому ж ви лишились після поранення тут? Чому ви не поїхали у вашу рідну Ригу? Або хоча б в любимий вами Лондон?

– Я залишився тому, що в мені ще й досі живуть сумніви, Штірліц. Остаточні рішення я приймаю тільки тоді, коли для сумнівів немає місця. Отоді я й приймаю єдине рішення. Якщо в мене, друга Німеччини, стріляють німці – виходить, щось трапилося, виходить, вороги хочуть нас посварити, м'яко кажучи.

– Які вороги?! – крикнув Хаген і осікся, бо Штірліц обернувся й відійшов од вікна. – Які вороги, пане Пальма? – спитав він тихо.

– Наші з вами, – відповів Пальма. – Наші спільні вороги…

Штірліц знову увімкнув лампу й спрямував яскраве світло в обличчя Яну.

– Гаразд… Поговоримо про наших спільних ворогів…

Лондон, 1937, жовтень

Мері Пейдж, дізнавшись про поранення Яна, приїхала в посольство Латвії за десять хвилин до того, як клерки закінчили свій робочий день. Спочатку швейцар шанобливо пояснив цій вродливій жінці, що приходити до посольства в таку пізню пору не слід, але потім, зрозумівши, що всі ці розмови марні, з'єднав даму з радником Петерісом, який негайно погодився прийняти її.

– Ви вже знаєте? – спитала Мері.

– Знаю..

– Ви можете допомогти мені одержати іспанську візу сьогодні ж?

– Ні.

– Що кажуть лікарі?

– Лікарі поки що мовчать. Це ж поранення в голову…

– Ви думаєте…

– Я думаю, що Ян пролив кров не там, де треба, і не за те діло.

– По-вашому, краще було б проливати кров за червоних?

– А що, краще здихати за фашистів!

– Зараз я не суджу, коли, за кого і чому він пролив свою кров, Петеріс. Я зараз просто жалію кров – його кров, розумієте? Ви ж його друг…

– Ми були друзями, Мері. Так правильніше. Хоч як це мені прикро. Що ви збираєтесь робити в Іспанії?

– Ви ставите дивні запитання. Я просто хочу бути разом з ним. Тільки й усього.

– Пробачте, але мене спитають в іспанському посольстві, хто ви йому: дружина, сестра?

– Скажіть, що сестра.

– Я чиновник міністерства закордонних справ, і я не можу брехати: мені дорогий престиж батьківщини.

– А життя… знайомого? Збрешіть їм щось… Збрешіть, що я їду туди як сестра милосердя з Армії порятунку…

– Я співчуваю вам, Мері… Але брехати не стану. Це не той випадок, щоб брехати. Постарайтеся зрозуміти мене правильно. А втім… Якщо хочете, я спробую зв'язати вас з одним джентльменом, він може допомогти вам, тільки він один може…

Генерал Гортон пильним оком оглянув Мері, поки йшов їй назустріч по пухнастому білому килимі, що приглушував кроки: здавалося, що він пересувався безшумно, як кішка.

– Я співчуваю вашому горю, – сказав він, запрошуючи жінку сісти в крісло коло каміна. – В нашу пору ваш стоїцизм був правилом, нині, у вік прагматизму, це виняток – тим приємніше мені допомогти вам… Каву?

– Спасибі.

– Можна чаю… Правда, кажуть, що він псує колір обличчя.

– Тепер хороша косметика.

– У вас є почуття гумору. Пан Петеріс просив мене потурбуватися про вас…

– Про мого друга.

– Міс Пейдж, ви англійка?

– В паспорті я латишка… Моя мати – англійка.

– Мабуть, кров сильніша за паспорт?

– Генерале, в госпіталі помирає мій друг.

– Не вважайте забарливістю її зовнішній прояв. Я можу домовитись про вашу поїздку в Бургос сьогодні ж. Петеріс, пояснив вам, хто я?

– Ні. Він просто сказав, що ви можете допомогти мені.

– Даремно він грається в дитячу конспірацію. Я з контррозвідки імперії, міс Пейдж. У мене корисливий інтерес до вашого хворого друга. Я хочу, щоб мій інтерес, корисливий, і ваш, безкорисливий, збіглися.

– Ви пропонуєте мені шпигувати?

Гортон заперечливо похитав головою:

– Ні. Я пропоную вам охороняти вашого друга. Якщо, звичайно, він вибереться з цієї халепи. Кажуть, стан у нього тяжкий.

– Він вибереться.

– Ви його добре знаєте?

– Саме тому я впевнена, що він вибереться.

Гортон посміхнувся:

– Він відчуває, що ви завжди молитесь за нього.

– Я атеїстка.

– Можна молитися й не віруючи. Як правило, більшість людей звертається до бога в тяжкі хвилини, у дні щастя ми забуваємо про нього.

– Я актриса, генерале…

– Не розумію…. Хіба в актриси немає тяжких хвилин?

– Я кажу про інше. Я не вмію охороняти. Я вмію співати, та й то погано…

– Охороняти коханого треба від друзів – і тільки. Від ворогів ми нам допоможемо вберегти його.

– Чому британська контррозвідка ставиться до латиша з такою увагою, генерале?

– Я поясню вам це, коли почую вашу згоду допомогти мені.

– Вам чи тій службі, яку ви представляєте?

– Я не розділяю ці два поняття, міс Пейдж. І я, і моя служба віддали себе справі охорони імперії від посягань зовні – віднині і навіки.

– Не думала, що розвідники такі сентиментальні…

– Я контррозвідник, міс Пейдж. А ми сентиментальні набагато більше, ніж вам здається. В ім'я імперії ми повинні покласти на заклання друга, якщо він виявиться ворогом; ворог може стати братом, якщо він подав допомогу Острову, при цьому ж ми зроблені з того самого людського матеріалу, як і всі інші.

Нечутно увійшла покоївка, поставила дві чашки чаю. Гортон підсунув Мері цукорницю й спитав:

– З лимоном?

Бургос, 1938, серпень

«Лерсту. Цілком секретно, надруковано в 2-х пр. Після toro, як Пальма вийшов з госпіталю «Сайта крус», агентурна й оперативна розробка значно ускладнилася через присутність у Бургосі його коханки Мері Пейдж. Вони бувають скрізь завжди разом. Двічі мені вдалося виїхати з ними на риболовлю, але на будь-які відверті розмови він не стає, підкреслюючи свою відданість ідеології фюрера, хоч має при цьому деякі сумніви з приводу жорстокості нашої внутрішньої політики. Дані телефонних прослухувань і зовнішнього спостереження ніяких наслідків не дали. Можна також з певністю сказати, що ніяких компрометуючих контактів у нього нема. Ні з ким з підозрілих чи невідомих осіб не зустрічався. Прошу санкціонувати продовження розмови з Пальмою. У тому разі, якщо ви санкціонуєте продовження роботи, прошу дозволити завтра виїхати разом з ним за місто ловити форель. Штурмбанфюрер Штірліц».

Штірліц, Вольф і Ян – зі шрамом на лобі, ще блідий після недавнього поранення (новий, 1938 рік він зустрічав у госпіталі) – сиділи в сосновому лісі, напоєному смолистими пахощами, сиділи так, щоб бачити всіх, хто міг підійти до річки, а їх щоб ніхто не міг помітити: ліс був молодий, посаджений, густий. У сумках Штірліца й Пальми вже лежало по кілька маленьких форелей. Кусаючи травинку, Вольф говорив:

– Потрібні або технічні дані нового «месершміта», або, ще краще, сам літак. Це просить Москва. Після того, як Ян провалив Вельтена, фашисти зрозуміли, що настав час випробувати свою нову техніку, а не шахраювати, продаючи чужий мотлох… А нова техніка в них, кажуть, дуже серйозна.

– Треба купувати когось із пілотів, – сказав Пальма.

Штірліц похитав головою:

– Мені доручено стежити за пілотами. Лерст «віддав» мені весь легіон «Кондор».

– Між іншим, він резидент гестапо тільки в Іспанії чи і в Португалії теж? – спитав Вольф.

– Ні, питання з Португалією ще не розв'язане. Я повідомив би по своїх каналах. Пілота нам купити не вдасться. Тут добірний склад.

– Що ти пропонуєш? – спитав Вольф.

– Охорона аеродрому не така вже й сильна, – мовив Штірліц.

– Ти маєш на увазі наш десант?

– Авжеж.

– Ну, а таких, що вагаються, – вів далі Ян, – серед льотчиків нема?

– Я таких не знаю, – відповів Штірліц, – якщо виявиться такий хиткий, то його негайно відвезуть до Німеччини, а там його лікуватимуть від вагань у концтаборі.

– А якщо нам спробувати зробити такого хиткого? – запропонував Ян.

– Це вже цікаво, – сказав Вольф.

– Хоча й дуже рисковано, – додав Штірліц.

– Але ми ж тут зайняті не класичним балетом, – сказав Ян.

– До речі, про балет, – озвався Вольф, передаючи Яну пласку маленьку коробочку, схожу на жувальну гумку, – Це нова шифрувальна таблиця. Про всяк випадок… Якщо тобі доведеться зв'язуватися з центром безпосередньо – вийдеш своїм шифром.

Ян засунув таблицю в кишеню.

– Ні, – всміхнувся Штірліц, – так діла не буде. Зроби собі якийсь тайник, правда, при обшуку це не врятує.

– Добре, – поморщився Ян, – як це у вас кажуть, «кривий кінь вивезе»? Юстас, а пригадуєш того льотчика, що базікав про месер на прийомі?

– Це було ще до твого поранення?

– Звичайно.

– У тебе хороша пам'ять…

– Журналістська, – скромно відповів Ян, – а взагалі частіше хвали мене – я це люблю… Що являє собою цей Манцер?

– Покидьок. Є така категорія людей – «сильні покидьки».

– Я зараз спробую, – сказав Ян, – намалювати вам його психологічний портрет. Якщо ви погодитесь зі мною – тоді ми, вважайте, виграли партію…

– Малюй, – погодився Вольф.

– Юстас каже – «сильний покидьок». Це добре, що він сильний покидьок. Такі розвалюються ще скоріше, ніж покидьки звичайні. Сильний, відчуваючи, що він втрачає – а сильному завжди є що втрачати, – піде на будь-яку зраду, аби тільки зберегти ті блага, які він здобув силою.

Штірліц ліг на теплу землю, вкриту густою травою, і закинув руки за голову.

– Говори далі, – мовив він. – У твоїх міркуваннях є щось цікаве. Тільки зваж на те, що я зробив Манцера своїм другом, – він став інформатором СД. Після того прийому в Кессельрінга.

– Він легко пішов на це? – спитав Вольф.

– Як дитя.

– Тим більше я на правильному шляху, – сказав Ян. – Офіцерський корпус, кодекс честі, нелюбов армії до СС – він мав право послати тебе в задницю. І Ріхтгофен підтримав би його. Отже, або він шукає пригод і його приваблює можливість узнати те, що дано взнати іншим, або він чимось скомпрометований – більшим, ніж те базікання на прийомі.

– Це все? – спитав Штірліц, не підводячися з землі. – Якщо це все, то твій психологічний портрет неповний. Він іще може бути істинним наці, переконаним наці, тому він легко так погодився бути другом СД. Ти це відкидаєш?

– Але ти ж сам чув, як він говорив про рейх: «Податки витискують швидкість».

– Це дрібниці, – відповів Вольф. – Він говорив правду. Він з їхньої еліти, йому можна говорити правду, навіть підсміюватися над рейхом йому дозволено.

– Щодо еліти тут складніше, – мовив Штірліц. – Його батько комерсант, зв'язаний з іноземними фірмами. Таких у рейху не люблять…

– Ось ти й відповів замість мене, – посміхнувся Ян, – ти сам не помітив, як відповів замість мене.

– Мабуть, усе-таки помітив, – озвався Вольф. – Юстас чоловік спостережливий.

– Ну, гаразд, – ніби розмірковуючи сам з собою, сказав Штірліц, – ну, припустімо, ми розкопаємо щось на батька Манцера… А як поведеться син?

– Апостоли і ті відрікалися, а цей – далеко не апостол, – сказав Вольф.

– Я можу через моїх швейцарських колег-газетярів організувати дещо для Манцера, – мовив Ян.

Штірліц підвівся з землі, з хрускотом потягся і запропонував:

– Гаразд, ходімо ловити рибу, зараз добряче клюватиме, сонце сідає…

… Повернувшись з риболовлі, Штірліц заглянув до Хагена й сказав йому:

– Послухайте, друже, я давно хотів спитати вас: пригадуєте, на прийомі в Кессельрінга я зачепив базіку льотчика? Я вам ще тоді показав його і попросив звернути на нього увагу. Пригадуєте? Манцер.

Штірліц знав хворобливе самолюбство Хагена, і він умів бити в одну точку, коли мав з ним діло.

– Пригадую, – відповів той. – А що?

– Нічого. Абсолютно нічого. Надійшли сигнали, що він останнім часом багато п'є, тільки й усього, я запарився із своїми справами, а якщо у вас є час і можливість – постежте за ним. А потім посидимо над його справою разом. Як?

«Партайгеносе Лерст!

Проведена мною робота дає підстави звернути Вашу увагу на підполковника В. Манцера. Нестриманість у розмовах і надмірне пияцтво змушують мене просити вашої санкції на встановлення зовнішнього спостереження за названим вище військовослужбовцем.

Хайль Гітлер!

Ваш Хаген»

Штірліц переглянув цю записку перед тим, як Хаген мав нести и до Лерста.

– Розумно, – сказав він. – Дуже розумно. Перевірка ще ніколи й нікому не заважала. Правда, Лерст може зажадати фактів. У вас їх нема, крім моїх сигналів. Ви могли б, до речі, згадати, що я вам подав ідею. Гаразд, гаразд, не сердьтесь… Я щедрий. Мені ці ігри вже добряче-таки набридли… Тільки, глядіть, не перестарайтесь, бо це так само погано, як і бути макухою.

Він умів розмовляти з людьми, цей Штірліц. Він грав партію точно й без програшу.

Хаген, як і сподівався Штірліц, вирішив вести своє спостереження, не підключаючи апарат місцевого гестапо. Цього ильки й треба було Штірліцу. Йому потрібно було, щоб за Манцером не стежили ще два-три тижні.

(Військово-економічні заходи можна зберігати в таємниці, створюючи видимість виробництва звичайного військового майна. Плани виробництва в разі війни треба буде доводити тільки до офіцерів воєнної економіки. Їх судитиме військовий трибунал за розголошення військової таємниці».

З пам'ятної записки «І. Г. Фарбеніндустрі» «Мілітаризація економіки» від березня 1935 р.)

«Вольфу. Санкціонуємо операцію з льотчиком. Центр»

Бургос, 1938, 5 серпня

… Вода в басейні була то голуба, то зелена, і в цій синьо-зеленій воді плавали Мері Пейдж і Пальма.

– Голова зовсім не болить, любий? Я не можу спокійно дивитися на цей твій шрам. Чи все-таки ще болить?

– Розвалюється, коли не бачу тебе більше як два дні.

– Слава богу, що ти не сказав: «Розвалюється, як тебе побачу».

– Ці слова – для шлюбного життя, а ми з тобою вільні в коханні, як парламентарії!

– Ненавиджу слово «шлюбний». Пальма засміявся:

– Що, опошлили ідею?

Навколо них плавали люди, мабуть, усі добрі знайомі Яна, бо він жартував майже з кожним і ловив заздрісні погляди: жінок тут, та ще таких, як Мері, нечасто зустрінеш.

– Де ми будемо сьогодні ввечері? – спитала Мері.

– Я живу на першому поверсі, і завіски в мене тюлеві, а іспанські діти страшенно цікаві. А я тебе так довго не бачив: аж вісім годин. Тому в дітей буде неабиякий привід для цікавості.

– Я живу на другому поверсі, гардини важкі, темні, панські. Мені шкода бідолашних іспанських дітей, ми позбавляємо їх можливості задовольнити свою цікавість.

– До вечора.

– Я жду тебе. Ти зараз далеко?

– Ні. Недалеко. В межах Іспанії…

… Пальма зупинив машину біля входу в бар, і в дверях затримався, зустрівшись віч-на-віч з огрядним чоловіком, судячи по костюму і перснях – торговцем.

У дальнім кутку сидів Вольф, одягнений, як і Ян, у напіввійськову форму іноземних журналістів при штабі Франко. На лівій нагрудній кишені був прикріплений чорний металевий значок: «Військовий кореспондент».

За столиком, біля Вольфа, сидів підполковник з «Кондора» – Віллі Манцер.

– Хелло, Віллі, – сказав Пальма. – Хелло, сер, – кивнув він Вольфу. – Послухайте, Віллі, – весело спитав Ян, – вашого батька звуть Густав? Густав Адольф Манцер?

– Саме так звуть мого батька, – відповів льотчик і хотів уже випити коньяк.

Ян узяв його за руку:

– Ваш батько драпонув до Швейцарії.

– Тихше, – сказав Вольф, – тихше, колего… Ви підведете хлопця. Я не зважився йому про це сказати.

– Що? Що! Що?! – спитав Віллі, зразу ж переходячи на шепіт.

– Ваш батько володів парфюмерним магазином у Франкфурті-на-Майні?

– Так.

– Мені тільки що прислали швейцарські газети – ми їх одержуємо через Лондон. Ось погляньте. Ваші з гестапо, мабуть, одержать їх завтра.

Віллі розгорнув газету «Бернські новини». На другій шпальті був надрукований портрет його батька. Вгорі крупним шрифтом набрано: «Я не хочу нацизму, я хочу свободи». Манцер двічі прочитав статтю, потім протер очі й сказав:

– Маячня якась!

– А при чому тут ви? – здивувався Ян. – Батько втік, ну й чорт з ним. Ви воюєте, ви робите своє благородне діло.

– За такого батька, – сказав Вольф, – з цього славного німецького хлопця здеруть шкуру. Ви не знаєте, як розправляються в нього на батьківщині.

– А якщо я зараз піду і заявлю перший? – спитав Віллі.

– По-моєму, це буде дуже правильно, – мовив Ян, – і по-рицарськи.

– Вас першим же літаком відправлять до Берліна, – сказав Вольф. – А там – у концтабір.

– Ви так думаєте? – спитав Віллі розгублено.

– А ви? – спитав Вольф.

– Та ну, яка дурниця, – кинув Ян.

– Ні, не дурниця, – відповів Віллі.

– У вас перепустка на аеродром є? – спитав Вольф.

– Чого йому бракувало дома?! – бурмотів Віллі. – Це все жінки! Після того як померла мама, він зовсім з'їхав з глузду! Я так і знав, що він устругне якусь капость! Це ж кінець мені! Кінець!

– Перепустка на аеродром у вас є? – ще раз спитав Вольф.

– Я не долечу до Франції.

– Долетите до Мадріда.

– Там червоні.

– З новим літаком вас приймуть червоні, білі й зелені.

– Вони зіб'ють мене, коли я підлітатиму до Мадріда. Високо в небі з нашими швидкостями вони мене не дістануть, а коли я йтиму на посадку, вони пристрелять мене.

– Отже, перепустка у вас є? – повторив Вольф. – І ви можете вилетіти зразу?

– Це нелегко, але виходу іншого немає, доведеться.

– Проведіть мене з собою на аеродром, – сказав Вольф, – моїм американським читачам буде цікаво прочитати цей скандальний репортаж, а потім я вас зведу з батьком у Швейцарії. – І він відкрив свою папку – там лежала ракетниця. – Тут червона ракета, з нею ми з вами сядемо в Мадріді.

– А може, я дотягну до Франції?

– Навряд, – сказав Вольф.

– Чому? Взагалі можна, – сказав Ян, – хоча ризиковано – все вирішують метри.

Вольф підвівся й сказав:

– Зараз я повернусь.

– Куди він? – спитав Віллі.

– А чорт його зна.

– Чий він?

– Американець. Напханий грошима, з ним не пропадете…

Вольф вийшов з бару й підійшов до газетного кіоску. Він купив усі англійські й французькі газети. Ніяких повідомлень про Манцера-батька, що втік, не було. Чекаючи здачі, Вольф сердито почухав потилицю, і це побачив Штірліц, який сидів у машині.

Вольф повернувся в бар, сів за столик і кинув на стіл газети.

– Поки що спокійно, – сказав він, – може, ця газета й не дійде сюди.

– Все одно вони дізнаються, – сказав Віллі. – Не тепер – так уночі, не вночі – так уранці.

– Е, дурниці, – сказав Ян, – я готовий за вас поручитися перед Ріхтгофеном.

– При чому тут Ріхтгофен?! Усе буде вирішувати Лерст, Штірліц або Хаген.

У бар увійшов Штірліц, і Вольф помітив, як Манцер знітився.

Штірліц підійшов до їхнього столика, потиснув руку Пальмі, сухо вклонився Вольфу і з підкресленою прихильністю поплескав Манцера по плечі.

– У вас сьогодні немає вильоту, голубе? – мимохідь спитав він.

– Ні, – відповів Манцер. – А що?

– Нічого, я просто цікавлюсь. Будь ласка, загляньте до мене після обіду. Гаразд? Я чекатиму вас на третю годину…

– В посольстві? – тихо спитав Манцер.

– Ні. Ждіть мене на аеродромі… До речі, коли сьогодні відлітають транспортні «юнкерси» в Берлін?

– О шостій годині, – ще тихше відповів Манцер. – Чи о сьомій, я забув… А в чому справа?

– Нічого особливого, – сказав Штірліц, навіть не глянувши на Манцера. – Хочу з вами поговорити про дещо… Чисто по-дружньому.

Штірліц сів за сусідній столик і покликав офіціанта:

– Маріскос, будь ласка, і пляшку тінто!

– У вас є машина? – спитав Манцер.

– Є, – відповів Вольф. – У мене є.

– Поїхали.

Ян замовив собі коньяк, не поспішаючи випив його, взяв під пахву газети, зайшов у туалет, спалив там єдиний екземпляр «Бернських новин», а попіл викинув в унітаз.

«Гейдріху. Дуже спішно. На ваш запит повідомляю, що в той день, коли Манцер утік на секретному екземплярі «месершміта», його бачили в барі «Неаполь» у товаристві Пальми і невідомого журналіста, який розмовляв по-англійськи. Прошу вашої санкції на повальний обшук усіх англійських та американських журналістів при штабі Франко. Прошу вас також» дозволити вербовку Пальми. Він же чудом лишився живий після «заходу» під Уескою і все-таки не втік до Англії, його можна зламати. Лерст»

«Лерсту. Ваші дії вважаю розумними. В тому разі, коли Пальма на вербовку не піддасться, ви повинні чинити рішуче, відповідно Серйозному моментові. Гейдріх»

Дізнавшись про ці радіограми, Штірліц сів у машину, на якій завжди їздив Хаген, і помчав у місто. Він пригальмував у провулку, не доїжджаючи одного кварталу до будинку, де Пальма наймав поверх. Він пройшов до нього дворами й натиснув на кнопку дзвінка. Штірліц розумів, як він ризикує: адже Лерст міг уже виставити зовнішнє спостереження десь тут, поблизу.

Штірліц витяг з кишені крейду й намалював скрипковий ключ «головою» вниз. На хвилинку він затримався, ніби відчув на своїй спині десятки холодних поглядів з гестапівської засади. Потім рвучко обернувся й попрямував до консьєржа.

– Де Пальма? – спитав він старого. – Давно сеньйор не приходив?

– Сеньйор був з сеньйоритою вдень, а потім вони поїхали. Сеньйор тепер рідко ночує вдома, в нього така прекрасна руда сеньйорита…

– Якщо сеньйор прийде, подзвоніть мені, будь ласка, зразу ж ось по цьому номеру.

І Штірліц, написавши номер телефону лівою рукою, правою рукою ткнув старому п'ять песет.

«Лерсту. Завербований мною консьєрж будинку, де проживає Пальма, сповістив, що на дверях його квартири з'явився дивний знак. Я виїхав на місце – на дверях квартири справді був намальований скрипковий ключ. Це свідчить про те, що найближчими днями слід чекати його контактів з якоюсь невідомою нам особою. Штірліц»

Він розрахував усе точно, але в шаховій партії завжди нелегко передбачити хід противника. Штірліц зважив усе, він думав, що або сьогодні він побачить Яна, або той сам помітить скрипковий ключ на своїх дверях і зрозуміє, що треба негайно тікати. Чи принаймні знайде можливість зв'язатися з ним.

Але вийшло все не так, як передбачав Штірліц, хоча цією своєю доповідною запискою він вивів себе з-під будь-якої підозри, яка могла виникнути у відомстві Шелленберга, коли б Пальма зумів швидко виїхати з Іспанії.

Усе сталося б точно так, як задумав Штірліц, якби Пальма не зустрів Мері. Вона ждала його на тенісному корті. Він посадив її в машину, обняв, поцілував і усміхнувся:

– Тепер я вільний – надовго і всерйоз. А ти?

– Хай живе свобода! – відповіла Мері, і Ян засміявся і поцілував її в лоб

– Ти стала республіканкою. Це погано. У нас може бути тільки один лозунг: «Хай живе король!»

– Король і свобода – для мене поняття неподільні.

– Пробач, моя люба, я забув, що ти конспіратор.

– А я завжди пам'ятаю, що ти фашист.

Пальма пригальмував машину й сказав:

– Зайдемо до мене, я передягнусь, а то незручно ввечері ходити в брудній куртці.

– Ти мені подобаєшся в брудній куртці, в чистому фраку і просто в плавках.

– Значить, ми з тобою нікуди не підемо сьогодні?

– З яких пір ти став міняти костюм перед тим, як піти в тутешній кабак?

– Як завжди, твоя правда, – згодився Пальма.

І він увімкнув першу швидкість, машина рвонула з місця, і він не побачив того знаку тривоги, який змусив би його насамперед спалити шифрувальну таблицю, що лежала в задній кишені штанів…