Текст книги "Іспанський варіант"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Берлін, 1938, 6 серпня, 15 год. 17 хв.

Вони запрошували гостей. Він відповідав за чоловіків, вона – за жінок. Спочатку подзвонила по телефону всім вона. Він же домовився лише з трьома своїми приятелями. Четвертий сказав:

– Любий Вольфганг, я трохи затримаюсь, бо Рудді вночі відлітає і мені хочеться провести його.

– Я відвезу вас. Це на Темпельхоф?

– Ні. Це в іншому місці. Я затримаюсь, але буду у вас неодмінно.

– Ти можеш попросити його взяти посилку в Бургос?

Він закурив, прислухаючись, як голос на другому кінці проводу запитував Рудді про посилку. Телефони в Берліні працювали чудово, і тому він почув, що відповів Рудді: «Скажи йому, що я лечу кудись на північ, не базікай про Бургос!»

– Вольфганг, він летить у Бремен, чому ти подумав, що він летить у Бургос?

«Я подумав так, бо знаю, кого він возить до Іспанії», – міг би відповісти Вольфганг. Але він сказав:

– Я жду вас, мій друже, в будь-який зручний для вас час. Марта зробила чудовий айсбайн у баварському стилі, вам сподобається.

«Центр. Літак СД відходить у Бургос сьогодні ввечері спецрейсом. З якого саме аеродрому відлітає літак – невідомо. Луїза»

Саме тоді секретар Гейдріха передав у шифрвідділ імперського управління безпеки таку радіограму:

«Бургос. Посольство Німеччини при уряді генерала Франко. Штірліцу, Хагену. Літак № 259 під командуванням обер-лейтенанта Грілля прибуде по латиша завтра о 9. 00. Виділіть для супроводу трьох чоловік. До прильоту Грілля попрацюйте з латишем з приводу викраденого «месершміта».

Поки йшли собі обидві ці шифровки – одна в Москву, а друга в Бургос, – Штірліц і Хаген уже допитували Яна про його участь у викраденні нового «месершміта». Нову модель літака викрали з Бургоса за дев'ять годин до вбивства Лерста.

– Ти скажеш мені все! – лютував Штірліц, спрямувавши на обличчя Яна потужну електричну лампу. – Ти допоможеш цим і собі, і мені, і Хагену! Ти скажеш, щоб урятувати своє життя, інакше я не поставлю навіть пфеніга за твою голову!

– Що я повинен сказати?

– Правду!

– Запитуйте, тільки конкретно, і не кричіть… У мене голова тріщить.

– Хто з американців сидів з тобою в барі?!

– Коли?

– Вранці, перед тим, як Манцер викрав месер?!

– Мене вже питали про це.

– Хто?

– Лерст.

– І що ж ти йому відповів?!

– Те саме, що відповім вам: я не знаю його імені. Я журналіст, а не похоронне бюро, мені не потрібні дані співбесідника, мені потрібен співбесідник…

– Як же викрали ви «месершміт»? – закуривши, спитав Штірліц. – Давайте по-джентльменськи, Пальма. Розкажіть усе: це у ваших інтересах…

– Чому ви думаєте, що я причетний до «месершміта» та й взагалі до всієї вашої авіації?!

… Гестапо мало неабиякі підстави вважати, що Пальма багато чого знав про авіацію загалом, а вже про цей новий «месершміт», який проходив бойові випробування в Іспанії, – тим паче.

Епопея з літаками почалася рік тому. Республіканцям потрібні були винищувачі: фашисти вдень і вночі висіли над Мадрідом і Барселоною. Літаки купували скрізь: у Польщі й Голландії, в Швеції і Франції. Закуповували відкрито й через підставних осіб за долари й фунти, франки й песети, а часом за звичайнісінькі брудно-жовті бруски – за золото.

«Центр. За моїми відомостями фашисти організовують компанію по продажу старої зброї республіканцям через Бернгардта. Він утворив підставну фірму, яку очолює Йозеф Вельтен, агент адмірала Канаріса. Вельтен скуповує зброю в усіх країнах, жене її до Німеччини, там цю стару зброю псують, а вже потім продають республіканцям. Конче потрібно надіслати наших людей для перевірки цього повідомлення. Необхідно негайно дезавуювати Вельтена. Доріан»

«Доріану. За нашими даними, фірма Вельтена базується з Копенгагені. Підтвердіть. Центр»

«Центр. У Парижі. Доріан»

«Доріану. Хто з людей Вельтена відповідає за продаж зброї? Центр»

На цю шифровку Доріан не відповів: відпала потреба – Вельтена було викрито. Але Гейдріх почав нову комбінацію – на удар мін хотів відповісти ударом.

Париж, 1937, листопад

Мрячив дрібний дощ. Віктор Грасс, по паспорту бізнесмен з Міннесоти, спостерігав, як у низьке небо один за одним піднімалися винищувачі, що їх він купив учора – через підставних осіб – у голландців.

Він діждався, поки полетів останній «фарман», і відкинув комір дощовика.

Він ще посміхався, коли опасистий бритоголовий чоловік з люлькою, затиснутою в міцних зубах, торкнув його за лікоть.

– Хелло, – сказав чоловік, – як успіхи?

– Спасибі, – відповів Грасс і неквапливо пішов через поле до стоянки машин.

– Заждіть, Грасс, у мене є до вас справа.

– Справами я займаюсь у своєму бюро.

– А тут ви грали в кеглі? Чи шахи?

– Я ще раз вам кажу, якщо у вас серйозні пропозиції, зверніться в моє бюро…

– Рю де Рішельє, сімнадцять, другий поверх… За вами стежать німці, і мені ні до чого зайвий раз муляти їм очі. Та не біжіть ви так, у вас ноги довгі, а в мене короткі. У мене в Локарно стоїть десять новеньких «капроні», і я можу їх продати вам.

– Кого ви представляєте?

– Себе, – відповів чоловік і простяг Грассу візитну картку.

«Пітер Маккензі, генеральний директор фірми «Маккензі бразерс», бокс 652, Монреаль, 42, Канада».

– Ну то й що? – спитав Грасс, ховаючи картку Маккензі в кишеню дощовика. – Звідки літаки? Ціна? Умови? Коли мої люди можуть поглянути на них? Документація?

– Хоч завтра. Ваші люди зустрінуться з моїми техніками в Локарно – я продаю гарантований товар. Я читав у англійській пресі, як іспанці нагрілися з фірмою Вельтена, тому я з вас здеру багато грошей. За добрячий товар, звісно, й гроші великі.

– Гаразд, побачимося завтра вранці.

– Згоден. Де? До вас я не піду – повторюю: за вами стежать німці.

– Ми приїдемо самі з техніками. Де ви зупинились?

– У готелі «Мальзерб». Номер дев'ятнадцять. Коли зможете?

– О восьмій. Зручно для вас?

– Я люблю поспати. Краще о дев'ятій.

– Умовились.

– Якою валютою платитимете?

– Спершу ми подивимося на ваші апарати.

– А якщо вони хороші?

Грасс усміхнувся:

– Тоді поговоримо про ціну, а вже потім вирішимо, якою валютою нам буде вигідно платити, а вам – одержувати.

Грасс зупинився біля своєї машини, відчинив дверцята й сів за кермо.

– На добраніч! – сказав він. – До завтра.

– До завтра, – відповів Маккензі і подався до зупинки таксі.

Грасс увімкнув запалення. Мотор завуркотів, застогнав, але ніяк не заводився. Грасс закурив, підождав, поки стече бензин, увімкнув запалення ще раз, а мотор усе-таки не завівся. Грасс відкрив капот, увімкнув лампочку, посіпав за дротики, що йшли від генератора до мотора: все було справне.

– І в мене немає таксі, і у вас аварія, – почув він над вухом голос Маккензі. – Ану дозвольте поглянути, я розуміюсь у техніці.

Грасс відійшов убік, і Маккензі, закинувши свою товсту коротеньку ногу на крило, мало не весь заліз у мотор.

– Покачайте бензин, – попросив Маккензі, – по-моєму, у вас вийшов з ладу бензонасос.

Грасс сів за кермо й став качати бензин.

– Тепер умикайте запалення!

Мотор загурчав. Маккензі зіскочив з крила й сказав:

– У вас барахлить помпа. Скажіть, щоб поміняли, а то намучитесь.

Він подивився на зупинку таксі – чоловік сорок мокло під дощем, але жодної машини не було.

– Сідайте, – запропонував Грасс, – я вас підвезу.

Маккензі насилу заліз у машину, простягши вперед ліву ногу. Він простягнув її зумисне так, щоб носок його черевика, в якому було вмонтовано грубий шприц з моментально паралізуючим розчином, ударив по нозі Грасса. Шприц виготували з легованої сталі: гарантія проколу цупкої свинячої шкіри будь-якого черевика абсолютна. Цю новинку, розроблену в лабораторіях Гейдріха, випробовували вже не раз, і наслідки були чудові.

Грасс обм'як – беззвучно, ніби підломлений. Маккензі відкинув сидіння, перетяг Грасса назад, сів за кермо і погнав машину в невеличкий котедж, що стояв у великому парку, на набережній Сени.

Тут Грассу зробили ще один укол, поклали в чималий багажний ящик з написом: «Верх. Не кантувати», – і відвезли цей ящик на вокзал – поїзд відходив до Кельна.

Берлін, 1937, жовтень

Через дванадцять годин Грасс лежав у солоній купелі в підпалі гестапо на Принц-Альбрехтштрасе. Присадкуватий товстий Маккензі – штурмбанфюрер СС Отто Штуба – сидів в узголів'ї Грасса і раз по раз торкався розжареним залізним прутом до його шиї.

– Поки не скажеш, як саме ваші дізналися про Вельтена, я мордуватиму тебе. І я доб'юся, що ти заговориш, але це вже буде пізно. Краще починай говорити зразу, бо ми знаємо про тебе дуже багато, майже все. Де ви тепер купуєте літаки? Грасс, мовчати нерозумно, повір. Людина ти пропаща: якщо ми навіть і відпустимо тебе, то в Москві все одно поставлять до стінки. Хіба не так? Але ми тебе не відпустимо. Ми тобі пропонуємо два варіанти: один – полюбовний, так би мовити, мирний, а другий – болісний, неприємний і для мене, й для тебе. Повторюю свої запитання: від кого ви дізнались про Вельтена? У кого ти купуєш літаки тепер? Хто ще, крім тебе, бере в цьому участь?

Штуба знову приклав розжарений прут до шиї Грасса. Той зайшовся криком, і на покусаних губах виступила кривава піна. Штуба припікав свіжі, криваві рани, і його обличчя судорожно посмикувалось: мабуть, він відчував насолоду від своєї роботи.

Потім Штуба кинув розжарений прут на кахляну підлогу, підійшов до рубильника, вмонтованого в стіну, ввімкнув його і, повернувшись на своє місце, став спостерігати, як бралася бульбашками й закипала вода в солоній ванні.

Грасс закричав і знепритомнів, Штуба штрикнув йому в груди, шприцом з тонізуючим розчином. Грасс розплющив очі.

– Ти гнав літаки і через Німеччину? – монотонно запитував Штуба. – Відповідай: гнав літаки через Німеччину?

– Гнав, – ледь чутно прошепотів Грасс.

– На кого вони були оформлені?

– На голландську фірму «Де Граатонберг».

До кабінету нечутно ввійшов Гейдріх. Він сів у крісло в напівтемному кутку кімнати.

– А якби голландці вас не пропустили? – спитав із свого кутка Гейдріх. – Що ви тоді робили б?

Грасс, мабуть, не почув його. Штуба ударив Грасса в обличчя і тихим невиразним голосом повторив:

– А якби Голландія вас не пропустила?

– Тоді я гнав би їх через Англію.

– Брешеш. Англійці не пропускають ваші літаки. Вони не встряють в ігри на Піренеях.

– Через Англію, – повторив Грасс, – це правда.

– Хто у вас є в Англії?

– В Англії є людина.

– Що ти про неї знаєш?

– Нічого.

Гейдріх звернувся до Штуби:

– Покажіть йому кіно.

Штуба зняв телефонну трубку й вигукнув:

– Де там кіномеханік? Нехай пустить стрічку.

Застрекотів кіноапарат, встановлений у сусідній кімнаті. На білій стіні з'явилися невиразні обриси голого чоловіка. Його держали під руки два есесівці. Трохи віддалік два інші есесівці годували м'ясом двох величезних доберман-пінчерів.

– Не заплющуй очей, – сказав Штуба Грассу, – дивись уважно. Я показую це кіно, щоб зберегти тобі життя.

З свого кутка Гейдріх сказав:

– Погасіть світло, бо зображення нечітке.

Штуба погасив світло, й стало добре видно, як есесівці спустили з поводків доберман-пінчерів, а два інші есесівці відбігли од своєї жертви й добермани кинулися на голого чоловіка, він почав відбиватися від лютих собак, що хотіли вчепитися йому в низ живота.

– Собаки натреновані, – поясний Штуба. – Вони добре натреновані. Вигризають статеві органи так, що потім ув'язненому лишається лише один шлях: у папську капелу – кастратом.

Гейдріх, так само стиха, мовив із свого кутка:

– Поясніть йому, що тут нема звуку, мені не хотілося б, щоб ми програли йому плівку. Він тоді почує, як цей чоловік – його ж професії – кричить. Це страшно слухати.

– Вимкніть, – насилу розтуливши закривавлені губи, попросив Грасс. – Не треба. Я знаю, що того чоловіка в Лондоні звуть Доріан. Більше я не знаю про нього нічого.

– Що він робить?

– Не знаю.

– Скільки йому років?

– Я його не бачив.

– Звідки він родом?

– Він живе в Англії, але він не англієць… Він там працював…

– А де він живе в Лондоні? – спитав Штуба.

– В Лондоні його зараз нема. Він в Іспанії.

– У червоних?

– Ні, у Франко.

Гейдріх швидко вийшов з кабінету, набрав номер телефону й спитав:

– Шелленберг, скажіть, будь ласка, хто з англійців перебуває при штабі Франко? Військових там нема?.. Розумію… Журналісти? Скільки? П'ятеро? Ясно. Подивіться, будь ласка, у своїй картотеці, хто із журналістів був у Ріббентропа чи цього, чи минулого року. Спасибі, я підожду. І чи немає цього чоловіка зараз в Іспанії?

Гейдріх повернувся до кабінету, підсунув стілець до скляної ванни, в якій лежав замордований Грасс, і спитав його:

– Яке у вас звання?

– У мене нема звання.

– Яке звання у вашого шефа?

– Я нічого більше не скажу.

– Кого ви знаєте з військових?

– Нікого.

– З чекістів?

– Я нічого не скажу, – повторив Грасс і заплющив очі.

Гейдріх обернувся до Штуби.

– Ходімо зі мною.

Вони вийшли до сусідньої кімнати, і Гейдріх звелів:

– Цього хлопця треба буде за три-чотири дні привести до тями, а потім заберете його в Голландію і там організуєте йому автомобільну катастрофу.

– Я не зовсім розумію, обергрупенфюрер…

– Було б дуже погано, коли б ви розуміли всі мої плани, Штуба, – усміхнувся Гейдріх. – Ви красиво зав'язали цю операцію, треба її так само красиво й розв'язати. Навіщо лякати Москву, що ми знаємо їхнього Доріана? А цього Грасса – візьміть від нього все і везіть до Голландії…

Задзвонив телефон. Гейдріх зняв трубку.

– Слухаю. Ясно… Пальма… Так я й знав. Спасибі. Проінформуйте про це Ріббентропа… Хоча ні, не треба. Я до вас зайду – поговоримо. Лерсту надішліть шифровку: щоб очей не спускав з цього нашого «друга». Хай він організує йому цікаві зустрічі, поглянемо, чи немає в латиша зв'язків. А коли цікавих зв'язків у Бургосі немає, хай підготує йому поїздку на фронт. Ну, про це потім. Я у вас буду о восьмій.

Бургос, 1937, жовтень

Саме о восьмій німецький військово-повітряний аташе в Бургосі генерал-полковник Кессельрінг улаштовував прийом.

Лерст, усміхнений, ошатний, веселий, підвів до Кессельрінга Яна.

– Генерале, я хочу представити вам нашого друга, військового кореспондента пана Пальму.

– Я читав ваші статті, вони серйозні й об'єктивні…

– Дякую вам.

– Ніхто так не цінить об'єктивність, як солдати…

– Я впевнений у цьому, генерале.

Лерст і Пальма підійшли до другої групи військових. Лерст познайомив Яна з генералом Ріхтгофеном.

– Радий бачити грізного вождя німецьких асів, – мовив Ян.

Ріхтгофен запитливо глянув на Лерста.

– Це наш друг, – журналіст Пальма.

Лерст повів Яна в глибину зали, до каміна. Він спинився на мить біля штурмбанфюрера СС Штірліца:

– Дорогий Пальма, познайомтесь – це мій помічник, він теж захоплюється індійською філологією.

– Хайль Гітлер, – вигукнув Штірліц.

Ян, засміявшись, відповів:

– Хайль король.

Лерст, Пальма й Штірліц підійшли до вільного диванчика й сіли поруч. Лакей приніс вино» й маленькі бутерброди на чорному лакованому підносі.

– «Хайль король» – смішно, – озвався Лерст. – Я розумію переваги вашої демократії, але в нас це не може прижитись. Ми знали веймарську демократію, і про неї я можу лише сказати – безпорадність. А націонал-соціалізм – це динамізм, це концентрація промислової могутності, це ясна мета. І – як наслідок – ми б'ємо червоних і на землі, і в повітрі. Я дедалі частіше й частіше запитую себе – як можна з вашою прогнилою системою боротися проти комунізму?

– Я в захваті від динамізму Гітлера, – відповів Пальма. – Концентрація могутності – це прекрасно. Але розвійте мої сумніви: часом ваша система нагадує потужний спортивний мотоцикл, а наша система – диліжанс. Чим швидше мотоцикл мчить, тим він стійкіший. Перемога – це швидкість. А якщо поразка? Мотоцикл упаде набік. Диліжанс просто зупиниться. Англія нагадує диліжанс. Вона пережила багато потрясінь, вона зупинялась, але не падала.

Лерст закурив.

– З мотоциклом – вдало. Якщо ми – мотоцикл, то зупинятися в найближчі роки аж ніяк не збираємось.

– І, крім того, ми мотоцикл з коляскою, – додав Штірліц.

Пальма зауважив:

– Ну, хіба що з коляскою – тоді інша справа.

До Лерста підійшов Хаген, хотів щось сказати йому, але той перебив:

– Дорогий Пальма, хочу представити вам мого другого помічника. Він фехтує куди краще, ніж я, звуть його Хаген, і він – чудовий спортсмен.

– Коли не п'є дуже багато пива, – кинув Штірліц.

– У вас стільки помічників, що мені хочеться вважати вас не секретарем посольства, а принаймні послом, – сказав Ян.

– На все своя пора.

– Ми не поспішаємо, – квапливо мовив Хаген. – Знаєте, є чудова приказка: «Поспішай повільно».

– Хороша приказка, – погодився Ян.

– Пане Лерст, – шепнув Хаген, – надійшла спішна кореспонденція з Берліна. Там є дещо для вас.

Лерст підвівся:

– Розважайте нашого гостя. Нема нічого гіршого за дипломатичні прийоми – тут лише шпигунам привільно, а нам, дипломатам, від них життя нема…

Захмелілі льотчики сиділи поруч у кріслах – один німець, другий італієць – і обговорювали переваги нового «месершміта» над «капроні».

– Хоч це й не патріотично щодо моєї країни, – говорив італійський капітан, – але ваш новий месер, звичайно, набагато кращий. Ваші льотчики, мабуть, трохи хвастаються його швидкістю, але швидкість усе-таки дивовижна. Шкода, що ви його приховуєте навіть від нас. То хоч не хвастайтесь…

– Ми, німці, – відповів підполковник люфтвафе, – хоч і маємо чимало недоліків, але ми – не хвастуни.

Ян, неуважно обернувшись, сказав:

– Це якраз про те, що людські недоліки є продовженням їхніх достоїнств?

– Марксистське формулювання, – відповів Хаген. – Чи мені здалося?

– Здалося, – хмикнув Штірліц. – У них про це інакше сказано.

– Ви великий знавець марксизму? – здивувався Пальма. – Ось моя картка, заходьте при нагоді, побалакаємо про Маркса.

– З радістю. А це мої телефони – дзвоніть.

– П'ятсот сімдесят кілометрів! – вів далі італієць. – Це швидкість, яка розіб'є вщент усю авіацію світу. Я не вірю, що в нового месера така швидкість!

– Єдине, що ми вміємо тепер робити, – засміявся німецький льотчик, – так це збільшувати швидкість.

– Навіть шестисоткілометрову? – не міг угамуватися італієць.

– При нашому податковому пресі можна витиснути й тисячу кілометрів.

Пальма знову засміявся:

– Ось так і розголошуються державні таємниці.

Штірліц утупився поглядом в обличчя німецького льотчика. Той ніби завмер, похлинувшись сміхом.

– Пане Хаген, ви не знаєте, тут полюють на кіз? – спитав Пальма.

– А я не мисливець. Це шкуродерство – вбивати кіз… Нещасні, добрі істоти – хіба вони винуваті, що бог створив їх такими красивими? Що ж до риболовлі – тут я дока. Ловити мовчазних, хитрющих риб – це чоловіче діло. Я ладен підтримати компанію. Правда, Штірліц у нас чемпіон по риболовлі, і з ним змагатися я боюсь…

Штірліц, пробачившись, ступив до німецького льотчика – підполковника люфтвафе. Саме до нього й до італійця підійшов лакей з сандвічами. Штірліц узяв з підноса сандвіч і ніби ненароком упустив його на коліна німцеві.

– Вибачте, підполковнику, – заметушився він, – ходімо, в нас у туалеті є мило, ми змиємо цю пляму…

Він повів льотчика в туалет і там тихо сказав йому:

– Ви що, з глузду з'їхали? Базікаєте, як тетерук на токовищі! Ваше прізвище?

– Манцер, – відповів льотчик. – Віллі Манцер, штурмбанфюрер! Я не думав, що нас так чути…

– А італієць? Ви. ж не мені патякали, а йому! Ви, німець – не забувайте про це ніде й ніколи! Ворог підслухує, а він різноликий, наш ворог, надто різноликий і всеїдний.

Манцер зблід. Штірліц помітив, що спочатку став бліднути лоб, як у покійника, потім крапельки поту зросили все його обличчя – дрібні, наче намистинки. «П'є, – машинально подумав Штірліц. – Але п'є, мабуть, нишком, сам-один – інакше нам би вже подали сигнал…»

– Завтра подзвоніть мені по цьому телефону, – сказав Штірліц, вирвавши аркушик з блокнота. – Треба поговорити.

Берлін, 1937, жовтень

Увечері Гейдріх зайшов за Шелленбергом.

– Поїдемо за місто, – сказав він, – вип'ємо. Хочеться посидіти в якомусь невеличкому селянському шинку – лише там я ще відчуваю себе самим собою.

Він сів за кермо важкого «майбаха» і погнав машину по тихих, безлюдних берлінських вулицях – місто засинало рано – в напрямку до Заксенхаузена.

– Казкова в нас природа, – сказав Гейдріх, коли машина, поминувши Панков, вигулькнула на приміське шосе, – кращої ніде немає. Сосняки, дубові гаї – краса яка, правда ж?

– Я не люблю дубових гаїв, вони ніби наслідують олеографію, – відповів Шелленберг.

– Це не патріотично. Треба любити дубові гаї. Пруссія славиться саме дубовими гаями. Я люблю їх у дощовиті дні. Чорні стовбури й туга пружність зеленого листя… Як це строго й прекрасно…

– Я люблю море.

– Яке? Південне чи північне?

– Південне.

– Шелленберг, я завжди підозрював, що ви поганий патріот. Ну що може бути хорошого в південному морі?! Спека? Безвілля у всьому. Північне море – мужнє, ревуче, суворе, з ним приємно боротися, коли запливеш за милю від берега, а вали йдуть на тебе і намагаються потягти з собою – це я люблю.

– Вам треба було народитися морським поетом.

– Я народився моряком, я й досі бачу море уві сні – наше північне, грізне море…

– А я уві сні бачу береги Африки, величезні порожні пляжі…

– Там скрізь самі чорні, Шелленберг, що це ви?

Раптом Гейдріх різко загальмував, і Шелленберг спершу не збагнув, що сталося, тільки інтуїтивно вперся руками у вітрове скло. Щось жовте, велике перебігло дорогу прямо перед радіатором машини, а друге, – але не жовте, а скоріш світло-сіре, – полетіло в кювет, і Шелленберг зрозумів, що це оленя, якого зачепило крилом «майбаха». Гейдріх кинув машину просто посеред безлюдного шосе й побіг до кювету. Оленяті перебило ногу, воно все тремтіло, кров, яка текла з відкритої рани, що оголила білу кістку, була темна, димчаста.

– Боже, який жах, боже мій, – прошепотів Гейдріх.

Він узяв оленятко на руки, поклав його на заднє сидіння і, розвернувши машину, помчав назад до Берліна. Розбудивши сторожа ветеринарної лікарні, Гейдріх послав його по лікаря; Гейдріха лихоманило майже до самого ранку, поки оленя не заснуло, витягши перебинтовану, покладену в шину, струнку ногу…

– Їдьмо до мене, – сказав Гейдріх. – Їдьмо, Шелленберг, мені самому зараз буде дуже тяжко. Очі цього нещасного не дадуть заснути…

Вдома на Ванзеє він випив склянку горілки, увімкнув радіолу й довго слухав народні німецькі пісні, часом підспівував хору, і Шелленберг помітив: коли Гейдріх підспівував пісню, в його сталевих, продовгуватих очах бриніли сльози.

Рано-вранці Гейдріх викликав Шелленберга. Шеф імперського управління безпеки був, як завжди, холодний, до синяви поголений, і очі його були нерухомі, ніби зупинені невидимим гіпнотизером.

«Зовсім інше обличчя, – подумав Шелленберг, – учора він був людиною, а зараз він зліпок з самого себе».

Передавши Шелленбергу папки з матеріалами із Стокгольма й Парижа, обговоривши шифровки, що надійшли за ніч з Чехословаччини, він при кінці розмови ніби між іншим сказав:

– А тепер про дрібниці… Пошліть трійку вірних людей у Бургос і організуйте поїздку на фронт для Пальми разом з кількома італійцями чи іспанцями – кого вам не жаль. І нехай на передовій наші люди ліквідують їх: якщо ми приберемо з дороги одного Пальму – це може викликати непотрібні плітки, а так – на війні як на війні. Це він розкрив фірму Вельтена, більше нікому. Гратися з ним зараз небезпечно, знову ж таки війна є війна. Коли немає доказів, точних, як аксіома, підозрілу людину, яка може серйозно заважати, треба прибрати; це єдино розумний шлях у дні, коли нас чекають нові битви.

– Гаразд. Я зразу ж радирую «Персту.

– Не треба. Він пробує вербувати латиша, нехай собі… Це треба зробити тихо, спокійно, щоб не зіткнути лобами Франко з Європою, тепер це ні до чого.

… Газети Бургоса вийшли з великими червоними заголовками: «Варварство Мадріда продовжується. Вчора під Уескою, в горах, бандити обстріляли машину військових кореспондентів. Мігель Фернандес Паселья із «Нуево Діаріо» і Вікторів Лучіано із «Пополо дель Італіа» вбиті; латиського кореспондента Яна Пальму, який співробітничає в британській пресі, тяжко поранено. Нехтуючи всі і всякі норми міжнародного права, червоні обстрілюють госпіталі, машини журналістів, мирні селища. Гнів іспанського народу впаде караючим мечем на кремлівських маріонеток, що засіли в Мадріді й Барселоні».