Текст книги "Дике полювання короля Стаха"
Автор книги: Володимир Короткевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)
Розділ шістнадцятий
Вогник свічки маячив десь далеко за темними шибками. Коли я піднімав очі, я бачив поруч з ним відбиток свого обличчя з різкими тінями в очницях.
Я розбирав папери Бермана. Мені здавалось усе-таки, що я зможу знайти в них щось цікаве. Берман мав занадто складний характер, щоб жити простою овечкою.
І от я, з відома господині, витягнув усі папери із бюро на стіл, переклав на нього ж книжки, листи, документи й сидів, чхаючи від пилюки, яка густо вкрила ці реліквії.
Цікавого було, однак, мало. Трапився лист від матері Бермана, де вона просила про допомогу, і чернетка листа Бермана їй, де він писав, що на його утриманні перебуває брат, що брат тепер не перешкоджає матері жити так, як вона хоче, а в останньому вони – квити. Це було давно. Який брат, де він тепер?
Потім я знайшов щось на кшталт щоденника, де поруч із грошовими видатками й вельми розумними зауваженнями щодо білоруської історії я прочитав і деякі міркування Бермана. Ось окремі з них:
«Північно-Західний край як поняття – фікція. Річ у тому, можливо, що він кров'ю і мозком своїм служить ідеї цілком усього космосу, а не п'ятьох губерній, розплачується за все і готує у глибині своїй нового месію для врятування людської породи. Тому його доля – покутувати. Йдеться, однак, не про його кращих представників, людей сили, аристократів духу».
– Ач ти, лицар духу, людина сили у драних штанях, – буркнув я.
«Єдина любов моя – брат. Часом мені здається, що всі інші люди є карикатури на нього і потрібний чоловік, який переробив би усіх на його копил. Люди повинні бути людьми темряви. Тоді в їхніх організмах краще виступає наперед те чудово-тваринне, що ми повинні зберігати і любити. Хіба геній не відрізняється від ідіота тільки фіговим листком, який вигадали самі люди.
Білорецький мене дратує своєю звичайністю, і, їй-богу, для нього було б краще, якби він скоріше зник».
– І ще один запис:
«Гроші – еманація людської влади над статками інших (на жаль!). Треба було б навчитися робити мозкову кастрацію всім, хто не вартий свідомого життя. А кращим давати безмежне щастя, бо така річ, як справедливість, не передбачена самою природою. Так і зі мною. Мені потрібен спокій, якого тут більше, ніж де-небудь, і гроші, щоб виносити ідею, для якої я з'явився на світ, ідею великопишної і надзвичайної несправедливості. І мені здається, що першою сходинкою могла б бути перемога над тим, до чого прагне моє тіло і що, однак, необхідно знищити: над господинею Болотяних Ялин. Вона все одно засуджена сліпою долею на знищення. На ній прокляття збувається появою дикого полювання під мурами палацу. Вона міцніша, ніж я думав, – досі не збожеволіла. Король Стах не сильний, і виправити його помилки суджено мені. І, однак, я ревную її до всіх молодих людей і особливо до Білорецького. Учора стріляв у нього і був змушений ретируватися. Погано стріляю».
Наступний аркуш:
«Можливо, коли я виконаю роль божої сили, найвищого повеління (було ж таке із звичайними смертними), духи зла покинуть ці місця, і я стану господарем. Переконував колись Білорецького, що головна небезпека – полювання. А яка небезпека від примар? Інша річ – Малий Чоловік.
Золото! Золото! Тисячі панегіриків треба співати владі твоїй над душами людей. Ти все: пелюшка дитині, куплене тобою тіло дівчини, дружба, любов і влада, мозок найбільших геніїв, навіть пристойна яма в землі. І до всього цього я проб'юся».
Я зіжмакав папірці і до болю стиснув пальці.
– Бридота!
І раптом серед інших папірців рука моя натрапила на складений учетверо аркуш пергаменту. Я розклав його на колінах і тільки головою хитнув: це був план будинку в Болотяних Ялинах, план XVI століття. І на цьому плані чітко було позначено, що слухових отворів у мурах палацу аж чотири, і вони так сховані у плафоні, що знайти їх ніяк не можна. Між іншим, один з них вів од підвалів під палацом до кімнати біля бібліотеки (напевне, щоб підслуховувати розмови в'язнів), а другий з'єднував бібліотеку, занедбані кімнати для слуг на першому поверсі і… кімнату, в якій жила Яновська. Два інші були невідомо де: виходи їхні були в коридорі, де жили я і Яновська, але дальший їх хід був старанно затертий пальцем.
Мерзотник розшукав план в архіві і сховав його.
І було ще дещо цікаве. У зовнішньому мурі палацу була порожнеча, чітко був позначений прохід і три якісь комірчини. А вихід з проходу був позначений якраз за поворотом коридора, де я колись відчиняв двері у справді забитій кімнаті.
Я лаявся так, як ніколи в житті. Багато неприємностей можна було б уникнути, якби я обстукав там стіни, обшиті панелями. Але не пізно було й зараз. Я схопив свічку, глянув на годинника (пів на одинадцяту ночі) і хутко побіг переходами до свого коридора.
Стукав я, напевне, з півгодини, поки не натрапив на місце, яке відповіло на стук лунким відгуком, немовби я стукав у дно бочки. Я шукав на панелі місце, за яке можна взятися і відірвати її від решти, але даремно. Потім побачив у одному місці легкі подряпини, залишені немовби ножем. Тому я дістав складаний ножик і почав торкати ним у ледь помітні щілини між цією частиною панелі й іншими. Досить швидко мені вдалося намацати лезом ножа щось, що піддавалося. Я натиснув дужче – щось зарипіло, і потім панель повільно почала обертатися довкола свого центра, відкриваючи мені вузьку щілину. Я подивився на протилежний бік панелі в тому місці, куди торкав лезом, – там була глуха дошка, зсередини панель відчинити в коридор не можна було. Я навіть спустився було вниз сходинок на п'ятнадцять, але двері за спиною жалібно заспівали. Я побіг до них і якраз своєчасно встиг притримати їх ногою, щоб вони не зачинилися. Ні, залишатися в якійсь пацюковій норі самому, із загрозою просидіти тут до другого пришестя, та ще з недогарком свічки – це було нерозумно.
Тому я залишив двері напіввідчиненими, встромивши біля осі власну хустку, а сам сів неподалік на підлогу, поклавши на коліна револьвер. Свічку довелося погасити, бо світло її могло злякати істоту, коли б вона надумала вилізти з потаємного ходу.
А втім, свічка за поворотом коридора, яка горіла цілу ніч, хоч тьмяно, але освітлювала коридор, та й у вікно лився непевний сірий відблиск.
Не знаю, скільки я так просидів, уткнувши підборіддя в коліна. Було близько дванадцятої, коли дрімота почала раптом знемагати мене, навалюватися тягарем, стуляти повіки. І я вперто клював носом, як не намагався боротися зі сном: далися мені взнаки минулі безсонні ночі. В один з моментів притомність відмовила мені, і я провалився кудись у темну, душну безодню.
Вам доводилося коли-небудь спати сидячи, притиснувши спину до стіни або, ще краще, до дерева? Спробуйте. Ви переконаєтеся, що почуття падіння, яке ви часом відчуваєте, лежачи під теплою ковдрою, є шосте почуття, яке ми успадкували від предка нашого, мавпи, що воно було їй необхідне, щоб не впасти з дерева. І, сидячи біля дерева, ви уві сні будете падати дуже часто, і розплющувати очі, і знову засинати. І, зрештою, дивовижні сни оволодіють вашою душею, зникне мільйон років людського існування, і вам здасться, що під деревом допотопний мамонт іде на водопій і очі печерного ведмедя горять з-під скелі.
Приблизно в такому стані був і я. Сни… Сни… Мені здавалося, що я сиджу з довбнею на колінах десь на дереві і мені страшно злізти, бо піді мною, по землі, іде якийсь пітекантроп. І ніч, і виють вовки за деревами. В ту саму мить я впав і розплющив очі.
Просто в темряві рухалася повз мене дивна істота. Зелене стародавнє вбрання було в пилюці й павутинні, голова довга, витягнута назад, як біб, замислено опущена, повіки, як у жаби, мало не закривали сумні очі, а руки були опущені вниз, і довгі-довгі пальці їх ледь не торкалися землі.
Малий Чоловік Болотяних Ялин проминув мене і проплив далі, а я стежив за ним з револьвером. Будинок був йому, видно, добре знайомий. Він відчинив вікно, потім друге, потім виліз в одне. Я висунув за ним голову і побачив, що ця істота з мавпячою спритністю йде по вузькому, на три пальці, карнизі. Він майже біг, як павук, з нелюдською жвавістю. На ходу він відщепнув з гілки липи, яка підходила до стіни, кілька плодиків. Почамкав їх. Однією рукою він допомагав собі рухатися. Потім він знову поліз у коридор, зачинив вікна і повільно рушив кудись коридором, страшний у своїй нелюдськості. Одного разу мені почулося бурмотіння. Малий Чоловік ляснув себе по чолі і зник у темряві, куди не сягало світло далекої свічки. Я швидко попрямував за істотою, бо боявся, що вона зникне. Коли я опинився в темряві, то побачив двоє сяючих очей, що поглядали з кутка з невимовною погрозою.
Я кинувся до нього, але він важко застогнав і побрів кудись, похитуючись на ногах. Втупив у мене свій погляд, посварився пальцем.
Остовпівши на мить, я опам'ятався, наздогнав Малого Чоловіка і схопив його за плечі. І радісно стрепенулося моє серце, бо це була не мара.
Коли я витягнув цю істоту на світло, вона тицьнула себе пальцем у рот і сказала непевним, скрипучим голосом:
– Гам-гам!..
– Ти хто такий? – трусонув я його за плечі.
І Малий Чоловік, колишня мара, відповів завчено:
– Я Базиль. Я Базиль.
І раптом хитрість, яка буває і в ідіотів, освітила його очі:
– А я вас… бачив. Ги-ги! Я сидів під столом… під столом, брат мене годував. А ви раптом – шась!
І знову загамкав величезним, до вух, ротом.
Я зрозумів усе. Два негідники – керівник дикого полювання і Берман – додумалися, власне кажучи, до одного й того самого. Берман, який знав, що він доводиться родичем Яновської, приїхав у Болотяні Ялини і тут натрапив на план ходів і слухавок. Після цього він таємно поїхав до міста і, кинувши матір напризволяще, привіз сюди брата, який не тому уникав людей, що любив самоту. Брат просто був невиправним ідіотом. Коли він привіз ідіота сюди, то помістив його у своїй кімнаті, користуючись тим, що до нього ніхто не заходив, і загадав сидіти тихо. Під час одного з годувань я і застав їх на місці злочину. Малий Чоловік тоді сидів під столом, і я міг би схопити його, простягнувши руку.
Вночі Берман заводив його в хідники, і той ходив нічними переходами, збуджуючи в слухавках звуки, які чули мешканці будинку.
Зрідка його випускали і в коридор: у цьому випадку він одягав навмисне пошитий старий одяг, а Берман чекав його біля відчинених дверей ходу, бо відчинити їх Малий Чоловік не міг. Іноді йому дозволяли погуляти й на свіжому повітрі. З мавпячою, а скоріше з павучою спритністю він бігав по карнизах будинку, заглядав у освітлені вікна і, у випадку тривоги, блискавично зникав за багатьма рогами будинку.
Йому тим легше було це робити, що в його печерному мозку зовсім був відсутній інстинкт самозбереження. Він ішов по цьому карнизу так байдуже, як ми часом, забавляючись, йдемо по залізничній рейці.
Під час однієї з таких прогулянок і відбулася його зустріч зі мною. Що ж сталося потім? Лікол надіслав мені листа, в якому, аби виманити мене з дому, бовкнув здуру, що знає щось про Малого Чоловіка. Берман, який останнім часом стежив за мною, прочитав листа й пішов на місце зустрічі, щоб якось домовитися з невідомим. Там його прийняли за мене, і сталася трагедія, пізнім свідком якої я був.
А карлик сидів у ці дні в хідниках, не маючи змоги вилізти, і зовсім охляв з голоду. Якби я не відчинив двері – він, напевне, помер би, так і не здогадавшись, чому покинув його той, хто завжди годував його і пестив.
Що я мав робити з ним? Нещасний малий ідіот не був винен в тому, що його створили таким на світ. Тут він і вибуває з нашого оповідання. Я нагодував його, сповістив Яновську про кончину одного з привидів, які населяли палац Болотяних Ялин, і наступного дня відправив його в повітову лікарню для божевільних.
І вперше цього вечора я побачив, що надія зажевріла в очах господині Болотяних Ялин теплим, поки що кволим вогником.
Розділ сімнадцятий
– Ти, Ригоре?
– Я, Андрусю. Точніше, ми.
Я подав Риторові руку. Ця ніч, після тієї, коли я спіймав Малого Чоловіка, була першою за весь час безхмарною, місячною ніччю. Повний місяць заливав блакитним сріблом торф'яні болота, пустки, парк Болотяних Ялин і далеко-далеко блищав у віконці самотньої хати. Вночі похолодніло й зараз болота «потіли», народжуючи в ямах клубки білих, рухливих туманів.
Ригор вийшов з-за кущів біля поваленої огорожі, а за ним з'явилися з темряви люди, чоловік дванадцять.
То були селяни. Всі в кожухах вовною навиворіт, в однакових білих магерках, з однаковими червоними лапами.
І всі вони в місячному світлі були на одне обличчя: немовби сама ця земля водночас спородила їх. У двох я побачив довгі рушниці, як у Ритора, один тримав у руках пістоль, решта була озброєна довгими ратищами й вилами, а один навіть просто довбнею.
– Це хто? – здивовано запитав я.
– Селяни, – нутром прогув Ригор. – Годі терпіти. Два дні тому дике полювання затоптало на вересовій пустці брата ось цього селянина. Михайлом його звати.
Михайло був схожий на нащадка бурого ведмедя. Глибокі маленькі оченята, вилиці широкі, руки й ноги – не гірші, як у Дубатовка. Очі його були червоні й опухлі, руки так стиснули вила, що аж суглоби пальців стали білими. Дивився він сердито й похмуро, але розумно.
– Годі, – сказав Ригор. – Зараз нам тільки помирати й зосталося. А помирати ми не хочемо. І ти, Білорецький, коли що-небудь помітиш, мовчи. Це справа наша. І бог дозволяє на конокрада – усім миром. Сьогодні ми їх відучимо не тільки людей топтати, а й хліб їсти.
– Це всі?
– Ні, – сказав мій новоявлений Чортів Батько, – ці, на чолі з Михайлом, залишаться тут, під твоєю рукою. А мої чекають біля болота, що оточує Яновську пущу, біля Відьмакової ступи. Там ще два десятки. Якщо вони підуть там – ми їх зустрінемо, якщо вони підуть невідомою нам іншою дорогою – зустрінете ви. Ми стежимо за пущею, Холодною улоговиною і пустками, що поряд. Ви – за Болотяними Ялинами. Зустріч, коли щось таке, біля Холодної улоговини. Коли потрібна буде допомога – посилайте чоловіка.
І Ригор зник у темряві.
Ми зробили засідку. Я загадав шістьом дядькам розташуватися обабіч дороги біля самої поваленої огорожі, трьом – трохи далі. Вийшов мішок, або правильніше, верша. Троє повинні були, у випадку чого, перетнути полюванню шлях відступу. Сам я став за великим деревом біля самої стежки.
Я забув ще сказати, що на кожного в нас було по три смолоскипи. Досить було, щоб освітити, у випадку потреби, усе.
Мої люди в кожухах навиворіт як лягли, так і зрослися з землею, не можна було відрізнити їх від звичайних купин, а сіра овчина зливалася з сірою осінньою травою.
Так ми лежали доволі довго. Місяць плив над болотами, миготіли там якісь блакитні іскри, туман то зливався в суцільну, коневі по коліна, смугу, то знову розповзався.
Вони з'явилися, як завжди, несподівано. Два десятки туманних вершників на туманних конях. Беззвучно і грізно насувалися вони. Не бряжчали вудила, не чути було людських голосів. Безлюдна маса рухалася на нас. Розвівалося довге волосся і плащі. Полювання мчало.
А попереду, як і раніше, скакав король Стах, прикривши капелюхом обличчя. Ми чекали, що вони прилетять як вітер, але кроків за сто вони… спішилися, пововтузились біля кінських ніг і, коли поїхали після цього, поїхали повільним кроком, до нас долинув зовсім несподіваний після мовчання цокіт копит.
Повільно наближалися вони. Ось поминули драговину, ось під'їхали до огорожі, ось поминули її. Король Стах їхав просто на мене, і я побачив, що лице його біле, як крейда.
Ось він майже біля мого дерева. Я ступив з-за нього і взяв коня за вуздечку. Водночас лівою рукою, в якій, крім револьвера, в мене був стек, я посунув його капелюх на потилицю.
Трупно-бліде дивилося на мене великими мертвими очима обличчя пана Ворони. Від несподіванки він, напевне, не знав, що робити, але зате я добре знав це.
– Так це ви король Стах? – спитав я тихо.
І вдарив його стеком по обличчю.
Кінь Ворони став дибки і кинувся від мене в натовп.
Тієї ж миті гримнули рушниці засідки і все завертілося у шаленому морі вогню. Ставали дибки коні, падали вершники, хтось німо кричав. Я запам'ятав тільки Михайлове обличчя, який спокійно цілився з довгої рушниці. Сніп вогню вирвався з неї. Потім пропливло переді мною лице вилицюватого хлопця з довгими пасмами чуба, що спадали на чоло. Хлопець цей працював вилами, як на току, потім підняв їх і з жахливою силою всадив у живіт коня, що став дибки. Вершник, кінь і хлопець упали разом. А я стояв, незважаючи на те, що постріли нарешті залунали і з їхнього боку, що кулі посвистували біля моєї голови, на вибір стріляв у вершників, що метушилися у нашому колі. Ззаду їх також поливали вогнем.
– Браточки, нас зрадили!
– Доскакалися!
– Рятуйте!
– Боже! Божечку!
На обличчях цих бандюг я побачив жах, і радість помсти полонила мене. Їм треба було думати раніше про те, що розплата приходить. Я бачив, як чолов'яга з довбнею врізався у середину кінного натовпу і бив нею навідліг. Уся застаріла лють, усе довготерпіння зараз вибухнуло нападом нечуваного запалу, бойової хоробрості. Хтось ривком стягнув з сідла одного з мисливців, і кінь потягнув його головою по корінню.
Через десять хвилин усе було скінчено. Коні без вершників протяжно іржали, лантухами лежали на землі вбиті й поранені. Тільки Ворона, як диявол, крутився серед селян, відбиваючись мечем. Револьвер він затиснув у зубах. Бив він дуже добре. Потім побачив у натовпі мене. Обличчя його перекривилося такою жахливою ненавистю, що навіть тепер я пам'ятаю його і часом бачу вві сні.
Стоптавши конем одного з селян, він схопив револьвер.
– Тримайся, падлюко! Одняв її! Тобі також не милуватися!
Селянин з довгими вусами потягнув його за ногу з коня. І тільки тому я не впав на землю з діркою в черепі. Ворона зрозумів, що його зараз стягнуть з коня, і пострілом впритул поклав довговусого на місці.
І тоді я, встигнувши вставити нові патрони, всадив у нього всі шість куль. Ворона хитнувся у сідлі, хапаючись руками за повітря, але все-таки обернув коня, збив на землю вилицюватого хлопця і помчав у напрямку до боліт. Він усе хапався руками за повітря, але ще сидів у сідлі і разом з сідлом (видно, лопнула попруга) з'їжджав на бік, поки не повис паралельно до землі. Кінь збочив, і голова Ворони з розмаху вдарилася об кам'яний стовп огорожі.
Ворона сповз із сідла, гепнувся об землю і зостався лежати на ній нерухомий, мертвий.
Розгром був повний. Страшне дике полювання лежало на землі, розбите руками звичайних селян першого ж дня, коли вони трошки піднатужилися і повірили, своїм примхливим розумом повірили, що навіть проти примар можна стати з вилами в руках.
Я підійшов до місця бою. Коней селяни зводили вбік. Це були справжні поліські дрикганти, порода, від якої зараз нічого не лишилося. Усі в смугах і плямах, як рисі або леопарди, з білими ніздрями і очима, які відливали в глибині червоним вогнем. Я знав, що ця порода відзначається дивовижною витривалістю, машистою інохіддю і під час галопу мчить величезними стрибками, як олень. Не дивно, що в тумані мені такими величезними здавалися їхні стрибки.
І ще дві розгадки прийшли несподівано. По-перше, біля сідла кожного мисливця висіли чотири глибокі кожушані торби, які, видно, у випадку потреби можна було одягти на ноги коням і зав'язати біля бабок. Крок робився зовсім безшумний. По-друге, серед трупів і поранених я побачив на землі три опудала, одягнені так, як і мисливці, у старі капелюхи з перами, капці, чуги, але прив'язані мотузками до сідла. Людей у Ворони, видно, бракувало.
Але й наші втрати були значні. Ми ніколи б не перемогли цієї банди професіональних вояк, якби не несподіваний наш напад. Але навіть і це відбулося погано: селяни воювати зовсім не вміли. Вилицюватий хлопець, якого збив конем Ворона, лежав на землі з розбитою головою. У довговусого селянина дірка від кулі темніла просто посеред чола. Селянин з довбнею, що вдерся у середину між вершників, лежав на землі і стриг ногами, як ножицями: відходив. Поранених було в два рази більше. Я також дістав рану: куля рикошетом влучила мені в потилицю.
Ми лаялися. Михайло бинтував мені голову, а я кричав, що це дурниця. Тим часом серед мисливців розшукали одного й підвели до вогнища, яке ми розклали. Переді мною стояв з обвислою, як нагайка, рукою Марко Стахевич, той самий шляхтич, розмову якого з Пацюком я підслухав тоді під деревом. Він був вельми колоритний у своїй чузі вишневого кольору, в маленькому капелюсі, з порожніми піхвами від шаблі на боку.
– Ти, здається, погрожував селянам, Стахевич? Ти помреш, як ці, – спокійно сказав я. – Але ми можемо відпустити тебе, бо один ти не шкідливий. Ти поїдеш за межі Яновської округи і будеш жити. Ми відпустимо тебе тоді, коли ти розповіси нам про вашу діяльність.
Він повагався, подивився на люті обличчя селян, залиті червоним сяйвом вогнища, на кожухи, на руки, які стискали вила, і зрозумів, що пощади тут чекати не можна. Вила з усіх боків оточували його, торкаючись тіла.
– Це все Дубатовк, – сказав він понуро. – Палац Яновських мав перейти до Горобурди, але Горобурда дуже напозичався у Дубатовка. Ніхто про це не знав, окрім нас, людей Дубатовка. Ми пили в нього, і він давав нам гроші. А сам він марив про палац. Він не хотів нічого продавати звідти, хоч палац коштував багато. Ворона казав, що коли б продати всі речі звідти в музеї, можна було б отримати багато тисяч. Випадок звів їх з Вороною. Ворона спершу не хотів убивати Яновську, хоч йому і показали на двері. Але після того, як з'явився Світилович, згодився і він. Казка про дике полювання короля Стаха спала на думку Дубатовку ще три роки тому. В Дубатовка звідкілясь є приховані гроші, хоч живе він навмисне бідно. Він взагалі дуже хитрий, дуже скритний, дуже неправдивий чоловік. Найрозумнішого обведе круг пальця, таким ведмедем прикинеться, що далі нікуди. І от він поїхав до найкращої у нашому краї стайні, до збіднілого за останні роки пана і купив усіх дрикгантів, а потім перевів їх до Яновської пущі, де ми побудували сховища і стайню. Усіх дивувало, як це ми можемо мчати по драговині, де й кроку ступити не можна. А ніхто не знає, як ми плазували по Велетовій прірві, шукаючи потаємних стежок. І знайшли. І вивчили. І мчали по місцинах, де стежка була по лікоть під тванню, а з боків – безодня. І до того ж ці коні – чудо. Вони біжать на голос Дубатовка, як собаки. Вони відчувають болото і, коли треба, роблять над місцями, де стежка обривається, величезні стрибки. І ще: ми завжди виїжджали на полювання тільки вночі, коли туман повзе по землі. І тому всі нас вважали привидами. А ми ще й мовчали завжди. Це було ризиковано. Але що ж нам було робити, здихати з голоду на чверті волока[3]3
Волок – міра землі, приблизно 8—10 десятин.
[Закрыть]? А Дубатовк платив. І до того ж ми не тільки доводили цим до божевілля або смерті Яновську, ми ще й вчили нахабних хлопів, щоб знали страх божий і не думали про себе занадто багато. Дубатовк через Горобурду примусив тоді Кульшу викликати до себе дівчину, бо знав – батько занепокоїться. І ми спіймали Романа, перестріли його. Ух, і гонка це була!.. Утікав, як чорт… Але його кінь зламав ногу.
– Ми знаємо це, – в'їдливо сказав я. – До речі, Роман видав вас з головою саме після смерті, хоч ви його крикам і не вірили. Не вірили ще два дні тому, коли розмовляли з Пацюком після вбивства Бермана.
У Стахевича аж щелепа відвисла. Я владно наказав йому розповідати далі.
– Ми навели жах на всю округу. Наймити згоджувалися на ту ціну, яку давав господар. Ми стали краще жити. А Яновську довели до розпачу. І тут з'явився ти, Білорецький. Дубатовк тоді привіз портрет Романа Старого недарма. Якби не ти, вона б була божевільною через тиждень після цього. І тут пан Ригор побачив, що помилився. Вона була веселою. Ти весь час танцював з нею. Дубатовк навмисне запросив тебе, коли передавали справи опіки, щоб ти переконався, що вона бідна. Він добре вів маєток – це ж був його майбутній маєток. Але бідність Яновської на тебе не вплинула, і тебе вирішили прибрати.
– До речі, – сказав я, – я ніколи не думав одружитися з нею.
Стахевич невимовно здивувався.
– Але байдуже. Ти все одно перешкоджав нам. Вона ожила з тобою. До речі, Дубатовк справді любив Яновську. Йому шкода було її знищувати, і, якби можна було обійтися без цього, охоче згодився б. І тебе він поважав. Казав нам завжди, що ти справжня людина. Шкода тільки, що не згодишся бути з нами. Тоді, на бал, Дубатовк привіз Яновській старовинне вбрання, бо воно тих, хто не звик до нього, робить непривабливими. І сам здивувався, як це несподівано добре вийшло. Одно слово, справи наші ускладнилися: треба було прибрати і вас, і Світиловича, який мав право на спадщину і кохав Яновську. Дубатовк запросив вас до себе, де Ворона повинен був викликати вас на дуель. Він так добре розіграв усе це, що ніхто й не подумав, що не він, а Дубатовк був натхненником дуелі, а ми тим часом розглядали вас, бо треба було добре запам'ятати ваше обличчя.
– Далі, – кинув я.
Стахевич завагався, але Михайло легенько торкнув його вилами в те місце, звідки ростуть ноги. Марко подивився навколо зацькованим поглядом з-під лоба.
– З дуеллю вийшла дурниця. Дубатовк підпоював тебе, але ти не п'янів. Та ще й виявився таким спритним, що поклав Ворону, і він справді мусив п'ять днів пролежати в ліжку.
– А як ви могли водночас бути в хаті і гнатися тоді за мною?
Стахевич процідив:
– За садком Дубатовкової хати чекали інші, новаки. Ми думали спочатку пустити їх по слідах Світиловича, коли тебе вб'ють, але Світилович сидів з нами до наступного дня, а Ворона був поранений. Їх пустили за тобою. Дубатовк досі не може дарувати собі, що по твоїх слідах пустили цих шмаркачів. Коли б не це – ти б від нас не втік нізащо. І до того ж ми думали, що ти йшов дорогою, а ти подався пусткою, та ще змусив згаяти час перед болотяною улоговиною. Поки собаки натрапили на слід – було вже пізно. І досі ми не знаємо, як ти вислизнув тоді від нас, спритник! Але знай, спіймали б – не поталанило б тобі.
– А чому ріг співав збоку? І ще, де ці новаки тепер?
Стахевич повагався.
– На мисливському розі грав один з нас, який їхав неподалік. А новаки – ось вони тут, лежать на землі. Нас було раніше менше. І ми вели з собою коней з опудалами в сідлі. А частина молодих пішла до Холодної улоговини. Ми думали, що ти там разом із своїм Ригором вартуєш. Але ми не сподівалися, що вас тут – армія. І от дорого заплатили за це. Ось вони лежать: Пацюк, Ян Стирович, Павло Бабоїд. І навіть Ворона. Ти мізинця його не вартий. Розумний був Ворона, а також не минув божого суду.
– Навіщо ви підкинули мені записку про те, що полювання короля Стаха приходить уночі?
– Що ти, що ти, – захитав Стахевич головою, – примари не підкидають записок. Ми на таку дурість не пішли б.
«Це, мабуть, Берман зробив», – подумав я, а вголос сказав:
– А мене ця записка переконала в тому, що ви не примари, саме в той момент, коли я починав цьому вірити. Подякуйте за це невідомому добродієві, бо з примарами я навряд чи відважився б боротися.
Стахевич побілів і, ледь рухаючи вилицями, кинув:
– Цього чоловіка ми б роздерли на шматки. А вас я ненавиджу, незважаючи на те, що не моя сила. І я мовчатиму.
Михайлова рука схопила полоненого ззаду за шию і натиснула за вухами.
– Кажи. Інакше ми тебе тут…
– Добре. Ваша сила… Радійте, хлопи… А ми вас також провчили. Нехай хто довідається, куди головні крикуни поділися з села Ярки, котре пан Антось Лухвиця з землі зігнав? Спитайте в когось, може, й довідаєтеся. Шкода, що Дубатовк не загадав вас удень підстерегти й застрелити. А це ж легко було зробити, особливо, коли ви до Кульшів ішли, Білорецький. І я вас навіть бачив тоді. Ми ще тоді зрозуміли, що ви шворку на нашу шию заготували. Кульша стара, хоч і божевільна, але могла про нас щось бовкнути. Вона почала здогадуватися, що була нашою зброєю в день убивства Романа. Довелося її тоді тільки один раз появою дикого полювання настрахати. Голова була слабка, одразу божевільною стала.
Я аж кипів від усіх тих огидних вчинків, від усіх паскудств, про які розповідав мені цей чоловік. Тільки тут безодня шляхетського падіння відкрилася мені. І я погодився з Ригором, що цю породу треба знищити, що вона почала смердіти на весь світ.
– Далі, паскуднику!
– Коли ми довідалися, що Ригор згодився шукати разом з вами, ми зрозуміли, що нам буде дуже погано. Тут я вперше побачив, як Дубатовк злякався. Він аж жовтий зробився. Треба, каже, кінчати, і не задля багатства, а задля власної шкури. І ми з'явилися тоді до палацу.
– Хто це кричав тоді? – суворо запитав я.
– Хто кричав, того більше нема. Он він лежить, Пацюк…
Стахевич явно втішався, розповідав про все з гонором, хвацько і зухвало, з таким хвацьким молодецтвом, немовби ось-ось «Баладу» Рубінштейна заспіває, але я добре бачив, що він боїться, хоч добре володіє собою.
– Та і я можу майже так кричати.
І він закинув голову – жили надулися на його шиї – і почав брати то вище, то нижче. Останній раз я почув крик дикого полювання: нелюдський, жахливий, демонський.
– Романе! – ридав і голосив голос. – Романе! Романе! Авой! Помста! Ми відпочинемо! Романе у двадцятому коліні, виходь!
Голос його покотився над Велетовою прірвою кудись далеко, почав перегукуватися з луною, заповнив собою весь простір. У мене мороз пішов по спині.
І Стахевич зареготав.
– Ти не вийшов тоді, Білорецький. Байдуже, на твоєму місці інший здох би від жаху. Ми спершу подумали, що ти злякався, але другого дня сталося майже непоправне. Світилович напоровся на Ворону, який їздив для вербування нових мисливців і запізнився. І це було якраз біля стежки, що веде в пущу, до нашої схованки. А потім ми довідалися, що він зустрівся з тобою, Білорецький, у лісі. І хоч він тобі не розповів цього поки що, ми розуміли – йому не можна дати жодної години життя. Половину людей відправили до трьох сосен. Дубатовк надіслав Світиловичу листа і виманив з хати. А потім з половиною людей, з трьома давніми хлопцями і новаками, поїхали до Болотяних Ялин. Сам Дубатовк спішився тоді і підкрався до тебе ззаду. Але ти встиг уже зробити кілька пострілів, і наші необстріляні компаньйони кинулися утікати. І ще одне диво: ти нам'яв чуба Дубатовку і так дав йому, що він досі не сідає на коня, сидить дома. Дома він і сьогодні, так що ти стережися, хлопе. А тебе, Білорецький, він добре тоді обкрутив. Ти й очуняти не встиг, а вже підсаджував його на коня. Зате із Світиловичем нам пощастило. Ворона дочекався його, спитав коротко: «Викрив диких мисливців?» Той тільки плюнув у бік Ворони. Тоді Ворона вистрілив. І тут з'явився ти, стріляв по нас, одному прострелив руку. А потім ти побив станового, а потім тебе викликали в повіт не без нашої допомоги. Ти, мабуть, не знаєш, що тебе повинні були заарештувати, а потім убити по дорозі «при спробі втекти». А ти був занадто спритний, чорт, тобі поталанило, і лист губернатора примусив суддю відмовитися допомагати нам. Він на колінах молив Дубатовка, щоб тебе скоріше застрелили. До речі, Ворона чекав тоді Світиловича під деревами, стріляв у нього і вдався до такої хитрості, якої ти ніколи не відгадаєш.
