Текст книги "Дике полювання короля Стаха"
Автор книги: Володимир Короткевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)
– Чому ніколи, – байдуже сказав я. – Дубатовк видер із часопису в Яновської кілька аркушів і з них зробив пиж. Ви думали, що я, коли вирвуся живим з ваших лап, грунтуючись на цьому, підозріватиму Бермана.
Скрюченими, схожими на кігті пальцями Стахевич дряпав собі груди.
– Диявол! – ледь прохрипів він. – Не треба було нам зв'язуватися з тобою. Але хто думав? Ось вони, недумаючі, лежать тут зараз, як лантухи з гайном, ні на що не варті.
Потім знову почав говорити:
– І от ще наша помилка. Стежили за тобою, а за хлопами перестали стежити, за Ригором перестали. А вони добралися до нас, до схованки, до потаємних стежок. І навіть біля Романового хреста тобі пощастило: ми вбили курча, випустивши тебе з лап. Убили на скаку, не спиняючись. Кокнули – і далі. І опісля пішли перевірити. І навіть тут напоролися на тебе, як дурні. А потім зник Горобурда, і ми вирішили не вертатися цієї ночі додому, поки не здобудемо тебе. От і здобули…
– Годі, – сказав я. – Слухати бридко. І хоч ти вартий зашморга – ми не знищимо тебе. Ми дали слово. Потім ми розберемося і, якщо ти будеш дуже винний, передамо тебе в губернський суд, а якщо ні – відпустимо.
Я не встиг сказати цього, як Стахевич раптом відштовхнув двох селян, вирвався і з надзвичайною спритністю побіг до коней. Вартовому він дав ногою у живіт, кинув тіло в сідло і з місця рвонув наметом. На ходу він обернувся і здалеку крикнув:
– Чекай ще губернського суду! Я зараз до Дубатовка, він на вас, бидло, усю шляхту підніме. Вас тут на місці покладуть. І тобі, хамло столичне, не жити, і шалаві твоїй також. А ти, дурний Михаиле, знай, це я твого брата недавно стоптав. Те саме й тобі буде.
Михайло повів у повітрі дулом довгої рушниці і, не цілячись, натиснув на спуск. Стахевич, мовчки, немовби так і треба було, беркицьнув з сідла, калачиком кілька разів крутнувся на землі і затих.
Михайло підійшов до нього, узяв за уздечку коня і вистрілив Стахевичу просто в лоб. Потім він суворо сказав мені:
– Іди вперед, отамане. Невчасно ти з ним добрий став. Доброту геть. Обійдеться без марципанів циганське весілля. Іди, ми тебе наздоженемо. Іди дорогою до Холодної улоговини. І не оглядайся.
Я пішов. І справді, яке я мав право панькатися з ними. Якби цей зрадник добрався до Дубатовка – вони б усю округу залили кров'ю. А Дубатовка треба скоріше взяти. Треба взяти сьогодні ж уночі.
Ззаду почулися стогін і лемент. Там добивали поранених. Я спробував оглянутися – і не міг. Щипало в горлі. Але хіба вони не зробили б з нами ще гірше?
Селяни наздогнали мене на півдорозі до улоговини. Мчали на дрикгантах з вилами в руках.
– Сідай, отамане, – добродушно сказав Михайло. – З тими покінчили. А прірва матінка не розкаже нікому. Отак з ними…
Я зовсім спокійно відповів:
– Ну й добре. А зараз швидко до Ригора. Потім разом з ним підемо на будинок Дубатовка.
Ми домчали до улоговини в одну мить. Там застали вже також кінець трагедії. Ригор і два десятки селян збилися в улоговині. Ригор дотримав слова, хоч із спійманими учасниками полювання не вчинили розправи, як із конокрадами, а просто вбили. Перед Ригором лежав на спині останній із живих – зовсім молоденький шляхтич. Я так і кинувся до них. А той, пізнавши по моєму одягу, що я не селянин, раптом закричав:
– Мамцю! Мамцю! Мене вбивають!
– Ригоре, – почав благати я. – Не треба, він ще зовсім молодий хлопчик.
І я вчепився за його плече, але тут мене схопили ззаду за руки.
– Геть! – гаркнув Ригор. – Заберіть його! Бовдур! А вони дітей з Ярків шкодували? Ті з голоду здихали… з голоду! Людина їсти, по-твоєму, не має права? У нього мамця! А в нас матерів нема? А в Михайлового брата не було матері? А в тебе її нема, що ти такий добрий?! Слинько! А ти знаєш, що оцей «хлопчик молодий» сьогодні Симона, Зосьчиного брата, застрелив?! Нічого, ми їм зараз вчинимо, як у пісні, «Вовкулакову ніч».
І Ригор, обернувшись, із силою всадив вила в те, що лежало на землі.
Я відійшов убік і сів навпочіпки. Мене почало нудити, і я не відразу почув, як Ригор, коли вбитих уже повкидали в болото, підійшов і взяв мене за плечі:
– Дурень ти, дурень… Ти думаєш, мені не шкода? Серце кров'ю обливається. Спати спокійно, здається, ніколи в житті не зможу. Але терпіти – так терпіти, а коли почали вже – то до кінця. Щоб жодного не лишити, щоб тільки ми всі, присутні тут, під круговою порукою, знали. «Молодий»! Ти думаєш, що не виросте з цього молодого старий гад? Виросте. Особливо при спогадах про цю ніч. Так «шкодуватиме» нашого брата хлопа, що тільки подивуєшся… Пусти його – суд сюди з'явиться. Мене з тобою – у зашморг. Михайла та інших – на каторгу. Кров'ю округу заллють, шмагатимуть так, що із сідниць м'ясо шматками полетить.
– Я розумію, – відповів я. – Треба, щоб жоден з них не втік. Я щойно Світиловича згадав. Треба, брате, рушати до останнього з живих, до Дубатовка.
– Добре, – лагідно пробурчав Ригор. – Веди.
І загін рушив за мною у бік будинку Дубатовка. Ми летіли галопом, і коні мчали так, немов за ними гналися вовки. Місяць тьмяно освітлював нашу кавалькаду: кожухи селян, вила, похмурі обличчя, опудала на деяких конях. Нам довелося об'їжджати болото довкола Яновської пущі. Ми довгий час марудилися там, поки переді мною не з'явилися верхів'я лип біля будинку Дубатовка. Місяць заливав їх мертвотним сяйвом, і, незважаючи на пізній час, під липами миготіли три рожеві вогники.
Я наказав людям спішитися сажнів за п'ятдесят від будинку і оточити його щільним кільцем. Смолоскипи тримати в руках і бути готовими за сигналом запалити їх. Наказ виконали мовчки. Сам я переліз через низьку огорожу в садок і пішов між рядами майже вже голих яблунь, залитих мерехтливим світлом місяця.
– Хто з кіньми? – запитав я Ригора, який ішов за мною.
– Хлопець один. Він, у випадку чого, сигнал нам подасть. Свистить надто вже добре. Просто соловей-розбійник: коні на коліна падають.
Ми кралися далі, і чоботи наші м'яко ступали по мокрій, лискучій землі. Я підійшов до вікна: Дубатовк був у кімнаті й нервово ходив з кутка в куток, часто позираючи на стінний годинник.
Я ніколи не бачив такого обличчя. Це був інший Дубатовк, і тут, сам на сам з собою, звичайно, справжній. Куди й поділася доброта, поміркованість, рожеве обличчя різдвяного Діда Мороза. Це обличчя було жовте, з низько опущеними кутами рота, з різкими зморшками біля носа. Очі позападали, дивилися мертво й похмуро. Я вжахнувся, побачивши його, як жахається людина, що проспала ніч у ліжку і тільки вранці знайшла в ньому гадюку, котра залізла туди, щоб зігрітися.
«Як я міг бути таким безтурботним?» – з жахом подумав я.
Ні, з ним треба було кінчати. Він один – небезпечніший, ніж десять диких мисливців. Добре, що я позбавив його тоді на деякий час можливості їздити верхи, а то б ми не викрутилися. Він би не поїхав просто на кулі, він би не дрібнив загін, він би розчавив нас із Ригором, мов кошенят, копитами своїх коней, і зараз ми лежали б десь на дні прірви з виколеними очима.
– Посилай сюди, Ригоре, душ сім. Вони вибиватимуть двері тут, ви – з парадного входу, а я спробую відірвати дошку в омшанику і кинутися на нього. Тільки всі разом.
– А може, спробувати видати себе за полювання, постукати у вікно і, коли відчинить, схопити. Родичів він на цю ніч відіслав, сам удома, – запропонував Ригор.
– Нічого не вийде. Це хитрий лис.
– А все-таки спробуємо. Розумієш, крові шкода…
– Гляди, хлопче, щоб гірше не було, – покрутив я головою.
Коней підвели до будинку. Люди мої загомоніли. Я з радістю побачив у вікно, що обличчя пана Ригора прояснилося, немовби він дочекався нарешті. Він пішов зі свічкою до дверей, але раптом зупинився, непорозуміння відбилося на його обличчі. В ту саму мить він дмухнув на свічку, і кімната потонула в темряві. Захід зривався.
– Хлопці! – крикнув я. – Оточуйте будинок.
Почувся тупіт ніг, вигуки. З двох боків почали ламати двері, бити в них чимсь важким. А з мезоніна водночас пролунав постріл.
І відразу за пострілом почувся згори нелюдський від люті голос:
– Оточили, собаки! Чекайте! Шляхта так не здається!..
З другого вікна мезоніна вилетів сніп вогню. Дубатовк, видно, перебігав од вікна до вікна, стріляючи на всі боки по людях, що підступали.
– Ого, та в нього там цілий арсенал, – тихо сказав Ригор.
Слова його перервав ще один постріл. Молодий хлопець поруч зі мною покотився по землі з пробитою головою. Дубатовк стріляв краще за найліпшого мисливця-поліщука. Ще постріл.
– Притискайтеся до стін! – крикнув я. – Там кулі не дістануть.
Кулі наших хлопців, що стояли за дверима, відколювали тріски від колод мезоніна, пирскали отинковкою. Але зрозуміти, в якому вікні з'явиться Дубатовк, не можна було.
Перемога наша обіцяла бути Пірровою.
– Андрію! – гримів голос Дубатовка. – Ти також дістанеш своє. По мою душу прийшли, дияволи, – віддасте свої душі!
– Смолоскипи паліть, – крикнув я. – Кидайте їх на дах.
І в одну мить спалахнули довкола будинку три десятки вогнів. Деякі з них, описавши в повітрі півколо, падали на дах і, розприскуючи довкола себе смолу, поступово почали протягувати язики полум'я до вікон мезоніна. У відповідь на це почувся рев:
– Сорок на одного! Та й то вогнем користуєтеся! Благородність!
– Мовчи! – крикнув я. – А на одну дівчину двадцять вершників випускати благородно?! Он вони, твої вершники, зараз у болоті лежать, і ти там будеш.
У відповідь біля моєї голови цокнула об отинковку куля.
Будинок Дубатовка палав. Бажаючи бути далі від стіни, я кинувся до дерев і мало не впав: куля «короля Стаха» проспівала біля мого вуха. Навіть волосся заворушилося.
Полум'я охопило мезонін. Я підняв револьвер і вистрілив, Дубатовк дико завив.
Полум'я заглядало в мезонін, і там, у вогні, самі почали стріляти загодя заряджені рушниці. Ми заспокоїлися і зовсім було відійшли від будинку, який перетворився на суцільну свічку, коли раптом голос хлопця біля коней стривожив нас. Ми глянули в той бік і побачили Дубатовка, який виліз із старого льоху сажнів за п'ятнадцять від будинку.
– А-ах, – проскрипів зубами Ригор. – Забули, що в лисиці в норі завжди другий хід є.
А Дубатовк, петляючи, біг у напрямку Велетової прірви. Права рука його висіла. Очевидно, я все-таки почастував його.
Він біг із спритністю, несподіваною для його огрядності. Я вистрілив з револьвера – далеко. Цілий залп гримнув із рушниць моїх людей – хоч би що. Дубатовк перебіг невелику галявину, з маху кинувся у болото і почав стрибати по купинах, як коник, так швидко, що в очах миготіло. Опинившись на безпечній відстані, він посварився нам кулаком.
– Тримайтеся, пацюки!.. – долетів до нас його страшний голос. – Жодному з вас не жити. Шляхетством, іменем, кров'ю своєю клянуся – виріжу вас разом з дітьми.
Ми були вражені. Але в цю мить свист такої сили, що в мене заболіло у вухах, пролунав над болотами. Я глянув у той бік і при світлі пожежі побачив, як хлопець ткнув одному коневі просто під хвіст колючий сухий будяк. Знову свист…
Табун дико заіржав. Коні ставали дибки. Зрозумівши план цього юнака, ми кинулися до дрикгантів і почали стьобати їх. Наступної миті охоплений панікою табун помчав до Велетової прірви. На деяких конях ще сиділи постаті фальшивих вершників.
Дике відлуння копит роздерло ніч. Коні мчали, як скажені. Дубатовк, видно, теж зрозумів, чим це пахне, і, озвавшись божевільним криком, побіг з хуткістю розпачу болотяною стежкою. Він біг, а коні за ним, привчені до цього тим, хто зараз утікав від них…
Ми бачили, як шалено мчало дике полювання короля Стаха, позбавлене вершників. Розвівалися у повітрі гриви. Твань летіла з-під копит, і зірка горіла над головами коней.
Ближче! Ближче! Відстань між Дубатовком і шаленими кіньми зменшувалася. У відчаї він збочив зі стежки, але оскаженілі коні збочили також.
Крик, сповнений смертельного жаху, долинув до нас.
– Рятуйте! О, король Стах!
В ту саму мить ноги його з розмаху вскочили в безодню, а коні наздогнали його і почали провалюватися. Перший дрикгант зім'яв його копитами, втиснув глибше в смердюче багно і заіржав. Забулькала, заговорила драговина.
– Король Стах! – долинуло до нас.
Потім щось величезне заворушилося у глибині, ковтаючи воду.
Коні і людина зникли, і тільки великі бульбашки забулькали на поверхні.
Як свічка, палав палац останнього «лицаря», лицаря нічних розбоїв і вовчого сонця. Селяни у вивернутих кожухах і з вилами в руках стояли довкола будинку, залиті червоним тривожним світлом.
Розділ вісімнадцятий
Я прийшов додому брудний, стомлений і, коли сторож відчинив мені двері, одразу пішов у свою кімнату. Нарешті все було скінчено, нарешті роздавили залізну дику силу. Я був такий виснажений, що, засвітивши свічку, ледь не заснув на ліжку, наполовину стягнувши один чобіт. А коли я ліг, усе попливло перед моїми очима: болота, полум'я над будинком Дубатовка, рівномірне відлуння копит, вершники, жахливі крики, обличчя Ригора, який опускає важкі вила-трійчаки. І тільки потім важкий сон скував мене, вдавив голову в подушку, як кінь копитом голову Дубатовка… Навіть усі сні я жив подіями ночі: біг, стріляв, скакав і відчував сам, що ноги мої рухаються, біжать уві сні.
Дивним було моє пробудження, хоч не можна було назвати пробудженням мій стан. Ще уві сні я відчував, що щось страшне, дуже погане коїться довкола, що в кімнаті густішає тінь якоїсь невимовної, останньої біди. Немовби хтось сидів у мене на ногах, так налилися вони чимсь дуже важким. Я розплющив очі й побачив Смерть під руку з Дубатовком, який сміявся. І я розумів, що вони у сні, що очі я розплющив теж у сні і що біда, як і раніше, живе в цій кімнаті, рухається, що вона все наближається і наближається.
Балдахін нависав, плив на мене, душив, і край його висів просто перед моїми очима. Серце шалено калатало. Я відчував, що невідоме іде на мене, що його важкі кроки лунають на переходах, і я відчував, що я був кволий, безпомічний, що вся моя сила зараз марна, що якесь дурне страховисько схопить мене або навіть не мене, а її, і хруснуть тонкі, слабенькі її кісточки. А я тільки дивитимуся. Я мотав головою і ревів, не в силі відбитися від кошмарного, важкого сну.
І раптом полум'я свічки потяглося до стелі, почало зникати, зникати і згасло, нарешті, знесилене боротьбою з темрявою.
Я глянув на двері – вони були прочинені. Знову важкий кошмар. Місяць розхлюпав світло на стінах кімнати, поклав квадрати на підлогу, блакитним туманом курився у променях димок від згаслої свічки.
Застогнав, не маючи змоги поворухнутися. І раптом побачив два великі несвідомі ока, які дивилися на мене із-за запони. Це було жахливо! Я мотнув головою: обличчя жінки дивилося на мене. І ще якби очі її дивилися, а то вони втупилися кудись за мене, немовби бачили мене наскрізь і водночас не помічали.
Потім невідома істота попливла від мене. Я дивився на неї, на Блакитну Жінку Болотяних Ялин, і волосся моє ставало дибки на моїй голові, хоч я і не знав, ява це чи сон, сон мого знесиленого тіла. Це була ява, жінка з портрета, схожа на Надію Романівну і водночас зовсім несхожа: довше обличчя, спокійне, як смерть, зовсім не той вираз на ньому, постать вища і міцніша. І очі дивилися мертво і проникливо, глибокі, як вир.
Блакитна Жінка пливла. Ось вона у своєму дивовижному блакитному уборі, який сяяв переливчастими хвилями під тьмяним світлом місяця, випливла на середину кімнати, простягла руки, мацаючи ними повітря.
Я відчув, що остаточно прокинувся, що ноги мої скуті, що дивовижна примара рухається до мене, простягає свої руки.
«Що сталося з господинею, може, вона мертва зараз, недарма ж такий невимовний жах охопив мою істоту щойно, вві сні?»
Ця думка надала мені сили. Я збив ногами ковдру, приготувався до нападу і, коли вона підпливла ближче, схопив її просто за витягнуті руки. Одна моя рука потрапила у якийсь флер, друга міцно схопила за щось невимовно тонке, кволе і тепле.
Сильно рвонув її на себе, почув крик і зрозумів суть примари, коли побачив, яка гримаса жаху знову сіла на обличчя, як в очах, немовби пробуджених від сну, з'явився свідомий вогник, вираз болю, тривоги і ще чогось, що буває в очах собаки, яка чекає удару. Блакитна Жінка забилася в моїх руках, не спроможна від несподіванки сказати ані слова, а потім судомне ридання вирвалося з її вуст.
І схожість. Нова схожість цієї істоти з Надією Яновською була така велика, що я, не тямлячи себе, крикнув:
– Надіє Романівно, заспокойтесь! Що з вами, де ви?!
Вона й слова не могла сказати. Потім жах наповнив її зіниці.
– А! – крикнула вона коротко й перелякано і затрясла заперечливо головою.
Пробуджена із сомнамбулічного стану, вона ще нічого не розуміла, тільки жах наповнював її маленьке, тремтяче, як горобеня, серденько. І незнаний жах сповнив і мене також, бо я знав, що від такого раптового переляку люди часто божеволіли або залишалися німими.
Я не знав, що я роблю, як мені рятувати її від цього, і почав укривати поцілунками її духмяні довгі коси, перелякано тремтячі повіки, холодні руки.
– Надіє Романівно! Надіє Романівно! Люба! Ніжна! Не бійся, я тут, я з тобою, я знищив короля Стаха! Ніхто вже не порушить твій добрий, лагідний спокій!
Повільно, дуже повільно поверталася до неї притомність. Знову розплющилися очі. І я поступово перестав цілувати її, хоч це було важче за смерть.
– Що це? Що за кімната? Чому я тут? – прошепотіли вуста.
Я все ще тримав її в обіймах, тоненьку билинку, без якої я, міцний, одразу зламаюся. Я тримав її, бо знав: пущу – і вона впаде.
А в очах її тим часом хлюпнув такий жах, змішаний з такою іскрою божевілля, що я пошкодував, навіщо я розбудив її.
– Надіє Романівно! Заспокойтеся, будь ласка! Не треба більше, усе-все буде добре, світле для вас на землі.
Вона не розуміла. Чорна тінь повзла відкілясь з кутка до неї (видно, хмара заснувала місяць), і вона дивилася на неї, і зіниці, і очі її все ширшали, ширшали, ширшали.
Вітер раптом загуркотів десь напіввідірваною віконницею, завив, заскиглив у комині. І це було так неймовірно схоже на далекий стукіт копит дикого полювання, на нелюдський крик: «Романе! Романе! Виходь!»
Це було так схоже на все те, що я здригнувся.
А вона раптом закричала, притиснулася до мене так, що я відчував її груди, коліна під тонким флером, вчепилася у мене, і я, підвладний нестримному бажанню, притиснув її усю до себе.
– Кляті гроші! Кляті гроші! Заберіть мене звідси, заберіть!.. Дужа, велика людино моя, володарю, забери мене звідси! Тут так жахливо, так холодно, так похмуро! Я не хочу, не хочу помирати…
Я переніс її на ліжко, легку, як дитя. «Копита» все ще стукотіли за вікном. Вона так вчепилася у мої руки, що я відчув справжній біль.
– Заберіть, забери мене!.. Я не можу, я не можу…
І все притискалася до мене, ловила мій погляд, ховалася на моїх грудях.
Я відвертав обличчя, я задихався. Але я не міг. Це налетіло, як гроза, і слабка людина не витримала. Усе злилося, завертілося у червоній круговерті, і вона дарувала мені навіть біль…
Місяць сховався за будинком, останні відбитки його проміння падали на її лице, на радісні, спокійні очі, які дивилися на морок.
Майже ридаючи від щастя, яке завжди полонить першого і першу, коли ніхто раніше не торкався так лицем до твоєї руки, я з жахом думав, що вона, моя перша, єдина, назавжди своя, могла, якби ті негідники добилися свого, бути схожою чимось на ту, в Кульшиному будинку.
Цього не буде. Ніжністю, вічною вдячністю, добротою я зроблю так, що зникне її сомнамбулізм. Жодного грубого, жодного байдужого слова не скажу я їй… Хіба не вінчав нас нестерпний жах, чекання смерті, спільне бажання звичайного тепла? Хіба не ризикували ми одне для одного? Хіба не взяв я її, як найбільше щастя, на яке не сподівався?
Розділ дев'ятнадцятий
От і все. Через день уперше за всі дні сонце разом з легким світанком впало на болота, пустки, на старі ялини парку, на замшілі мури маєтку. Висока трава була обсипана білою холодною пудрою і рожевіла від перших променів сонця. І мури були рожеві, навіть помолоділи, прокинувшись від важкого сну, який висів над ними три роки. Молодо блищали веселкові шибки, сонце кидало негріюче проміння, і галявини потіли від нього, трава на них ставала мокрою.
Ми від'їжджали. Підвода стояла біля дверей маєтку. Небагаті пожитки прив'язали ззаду. Я вивів із будинку Яновську, закутану в легенький кожушок, сам сів поруч. Ми кинули останній погляд на палац, в якому звідали біль і муку і знайшли, несподівано для себе, кохання, за яке не шкода віддати й життя.
– Що ти думаєш робити з цим? – запитав я.
Яновська знизала плечима, наче від морозу.
– Старі речі віддам музеям, решту нехай беруть ті селяни, що стали на захист своїх хат і порятували мене. Палац також віддам під лікарню, школу і ще що-небудь. – І гірко всміхнулася: – Майорат! Скільки крові, який клубок підлості, підступних злочинів, інтриг… І задля чого? Жменька золота… Ні, бог з ним, з майоратом, гори він ясним полум'ям!..
Я обняв її за тонкі плечі:
– Я так і думав. Так і треба було робити. Непотрібне це нам, коли ми відшукали одне одного.
Ми залишили в палаці нову економку, вдову з дитиною, яких я підібрав тоді на дорозі. Слуги також лишилися на своїх місцях.
І ми дуже легко зітхнули, коли палац зник за поворотом алеї. З кошмаром було покінчено.
Коли ми виїхали з парку на вересову пустку, що йшла біля Велетової прірви, і брама зачинилася за нами в останній раз, і вже побігли довкола горби й пустки, я побачив чоловіка, який стояв біля дороги.
Чоловік цей пішов великими кроками нам назустріч, притримав за вуздечку коня, і ми пізнали Ригора. Він стояв у своєму кожусі, кошлатий чуб спадав з-під магерки на лоб, на добрі дитячі очі.
Я скочив з воза.
– Ригоре, дорогий, чому не прийшов попрощатися?
– Хотів самих вас зустріти. Важко мені після цієї історії. Ви молодці, що їдете, тут усюди вам усе нагадуватиме старе.
Поліз рукою в кишеню і, почервонівши, дістав глиняну ляльку.
– Це вам, Надіє Романівно… Може, поставите десь… згадуватимете…
Надія взяла його за скроні, поцілувала в чоло. Потім вийняла з вух сережки й поклала їх у широку чорну долоню мисливця.
– Майбутній жінці твоїй.
Ригор крекнув, покрутив головою.
– Прощавайте… Прощавайте, краще скоріше… А то один гріх з вами: розрюмсаєшся, як баба… Діти ви. Бажаю вам усього найкращого, тільки доброго на землі.
Я розцілував Ригора від усієї душі.
– Ригорку! Найліпший друже! Їдьмо з нами, пересидиш той час, коли шукатимуть Дубатовка та інших. А то ще якийсь негідник уб'є тебе.
Очі Ригора посуворіли, і жовна зарухалися на вилицях.
– Го, нехай спробує!..
І руки його стиснули довгу рушницю, аж жили на них напнулися.
– Зброя у руках. Ось вона. Нехай візьмуть! Не поїду. Моє царство – ліси. І те царство має бути щасливим.
– Я вірю в це, – просто сказав я.
Коли від'їхали далеко, я з узлісся ще раз побачив на горбі його величезний силует. Ригор стояв на тлі червоного неба, з довгою, вище голови, рушницею в руках, у кожусі овчиною навиворіт, який обтягував його гарну постать. Вітер розвівав його довгого чуба.
Цар лісів!..
Ми проїхали ліси за день. Тут тільки я зрозумів, яка була різниця між Яновською округою і цією землею. Мокра висока трава, сонце, радість…
І над чистими хатками величезні гнізда чорногузів, і блакитна тиша.
Як же повинна була дивитися на це моя Надія Романівна з вісімнадцятого століття, коли я навіть за ці тижні забув усе це!..
Я поглянув на ту, що мала стати моєю дружиною. Очі її були широко і щасливо розплющені, вона пригорталася до мене і часом переривисто зітхала, як дитина після сліз.
Мені дуже хотілося, щоб їй було ще краще. І я часом нахилявся і цілував її тонку руку.
Непокоїла мене тоді, та й пізніше, тільки її хвороба. Тому я найняв на околиці міста маленьку хатку з садом. Лікарі сказали, що це минеться від спокійного життя. І справді, це минуло, коли вона прожила зі мною два місяці і сказала, що в нас буде дитина.
Ми оточили одне одного таким морем ніжності й уваги, такою любов'ю, що я навіть через двадцять років дивувався цьому як сну. Нам було добре всюди, навіть у Сибіру, куди я потрапив 1902 року. Вона була більше, ніж просто дружиною: вона була другом до смерті.
Ми жили довго й щасливо, як у пісні:
Доки сонце сяло над грішною землею…
Але ще й тепер я часом бачу вві сні сиві вересові пустки, чахлу траву на поверхні прірв і дике полювання короля Стаха, яке скаче по драговині. Не бряжчать вудила, мовчки сидять у сідлах прямі постаті вершників. Вітер розвіває їхнє волосся, плащі, кінські гриви, і самотня гостра зірка горить над їхніми головами.
У жахливому мовчанні шалено скаче над землею дике полювання короля Стаха.
Я прокидаюся і думаю, що не минув його час, поки є темрява, голод, нерівноправність і темний жах на землі. Воно – символ усього цього.
Ховаючись наполовину в тумані, мчить над похмурою землею дике полювання.
