Текст книги "Дике полювання короля Стаха"
Автор книги: Володимир Короткевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)
– А чому ви не повезете її у повіт лікувати?
– Шкода. Як була здорова, так гості їздили, а тепер ніяка собака… Шляхта! Панки наші, туди їх…
– І важко доводиться?
– Та ні, коли я на полюванні, то Зося доглядає її. Але, вона не часто шаліє. І не вимагає багато. Тільки хліба дуже багато їсть, а так нічого не хоче.
Він витягнув з кишені яблуко і простягнув старій.
– На, пані шановна.
– Не хочу, – відповіла та, наминаючи хліб. – Скрізь отрута, тільки хліб чистий, божий.
– Бачите, – сказав Ригор похмуро. – Силоміць раз на день гарячим годуємо. Пальці мені часом кусає, коли даємо, так і хапає. А непогана була пані. Та хоч і погана, не можна кидати божу душу.
І він усміхнувся такою винуватою дитячою усмішкою, що я здивувався.
– І чого це вона?
– Перелякалася після смерті Романа. Усі вони тут у чеканні живуть, і, я скажу, більшості так і треба. Мудрували над нашим братом.
– Ну, а Яновська так само?
– Про Яновську не скажу. Добра жінка. Її шкода.
Я нарешті осмілів. Я розумів – це не зрадник.
– Слухай, Ригоре, я прийшов сюди, щоб запитати про те-се.
– Запитуй, – сказав він, також переходячи на «ти», що мені дуже сподобалось.
– Я вирішив розплутати цю справу з полюванням короля Стаха. Розумієш, ніколи не бачив привидів, хочу руками помацати.
– Привиди… – гмикнув він. – Добрі привиди, коли їхні коні справжнісінькими кізяками свої сліди забруднюють. І потім, навіщо вам це, пане ласкавий? Які причини?
Мені не сподобався цей поворот.
– Не називай ти мене паном. Я такий самий пан, як і ти. А причина – що ж… цікаво просто. І шкода господиню і багатьох людей.
– Так. Про господиню і я чув, – скоса глянув Ригор і похмуро посміхнувся. – Ми ці речі розуміємо. Це все одно, як Зося мені. А чому ти мені не кажеш, що ти на них злишся, віддячити хочеш? Я ж знаю, як ти від дикого полювання біля річки втікав.
Я був вражений.
– Звідки знаєш?
– У людини є очі, і кожна людина залишає слід на землі. Тільки сліпі не бачать. Утікав ти, як людина з розумом. А ось гірше те, що я їхні сліди завжди гублю. І починаються вони і кінчаються на гостинці.
Я розповів йому про все з самого початку. Ригор сидів нерухомо, великі вузлуваті руки його лежали на колінах.
– Я чував, – сказав він просто, коли я закінчив. – Ти мені подобаєшся, пане. З мужиків, чи що? І я так думаю, що ти коли не з мужиків, то біля мужиків близько лежав, І сам я давно думав цих «привидів» трусонути, щоб пір'я полетіло, та товариша не було. Якщо не жартуєш, давай разом. Але ж, бачу я, ти це тільки зараз придумав: звернутися до мене. Чому раптом так придумав? І що хотів до цього?
– Чому вирішив, сам не знаю. Про тебе казали, що ти Яновську, коли вона сиротою стала, жалів. Надія Романівна казала, що ти навіть хотів сторожем у Болотяні Ялини перейти, та не вийшло. Ну, й потім мені сподобалося, що ти незалежний, що хвору так доглядаєш. А до цього я просто хотів запитати, чому саме того вечора, коли загинув Роман, дівчинка затрималася в Кульшів.
– Чому затрималась, я і сам не знаю. Того дня у моєї господині дівчата зібралися з довколишніх фільварків.
Весело було. А ось чому її, Яновську, запросили сюди – я не знаю, вона ж тут стільки років до цього не була. Але пані самі бачите яка, вона не скаже.
– Чому ні, – усміхнулася раптом майже розумно стара. – Я скажу. Я зовсім не збожеволіла, мені просто так зручно й безпечно. Порадив запросити бідну Надійку пан Горобурда. І його ж племінниця була тоді в мене. Такому лицареві, як ви, пане фельдмаршал, я все скажу. Так, так, це Горобурда дав тоді таку пораду взяти дитину. У нас усі такі добрі. Наші векселі в пана Дубатовка – він їх не подавав до погашення. Це, мовляв, заклад, що будете часто їздити до мене в гості, пити вино. Я зараз вас навіть силоміць можу запросити пити горілку… Так, усі запрошували Надійку. Горобурда, і фельдмаршал Камінський, і Дубатовк, і Роман, і король Стах. Ось цей. А бідна ж твоя голівонька! А лежать же твої коси поряд з батьковими кістками.
Мене пересмикнуло від цього голосіння по живій людині.
– Бачите, небагато довідалися, – похмуро сказав Ригор. – Вийдемо на хвилинку.
Коли ми вийшли і лемент старої стихнув, Ригор буркнув:
– Так давайте шукати разом. Кортить і моїй душі на це диво подивитися. Я на землі шукатиму і серед простих людей, а ви в паперах та серед шляхти. Може, й знайдемо.
Очі його раптом стали люті, вугільні брови зійшлися до перенісся.
– Жінки чортом вигадані. Їх треба всіх передушити, а за небагатьох, що зостануться, хлопцям усім передушитися. Але що вдієш… – І логічно закінчив: – От і я, хоч шкода лісової волі, хоч, може, і доживу вік сам у лісі, а все-таки часом про Зоську думаю, яка тут також живе. Може, й оженюся. Вона кухаркою тут. Так от що я скажу тобі, друже. Тому я і тобі повірив, що сам так часом починав шаленіти через чортові дівочі очі. (Я зовсім не думав про це, але не зважив за потрібне переконувати цього ведмедя). Але скажу тобі щиро. Коли ти прийшов підбити мене на це, а потім зрадити – багато хто тут на мене зуби гострить, – то знай – не жити тобі на землі. Ригор тут нікого не боїться, навпаки, Ригора всі бояться. І друзі в Ригора є, інакше тут не проживеш. І стріляє ця рука добре. Так що знай – уб'ю.
Я дивився на нього з докором, і він, глянувши мені в очі, засміявся, немов у бочку, і зовсім іншим тоном закінчив:
– А взагалі я тебе давно чекав. Здавалося мені чомусь, що ти цієї справи так не залишиш, а коли підеш розмотувати її – мене не обминеш. Що ж, допоможемо один одному.
Ми попрощалися з ним на узліссі, біля Велетової прірви, домовившись про нові зустрічі. Я пішов додому навпростець, через парк.
Коли я з'явився у Болотяних Ялинах, сутінки вже оповили парк, жінка з дитиною спала, нагодована, в одній з кімнат на першому поверсі, а господині не було вдома. Я чекав її з годину, і коли стало вже зовсім поночі, не витримав і пішов зустріти. Я не встиг далеко відійти похмурою алеєю, як побачив білу постать, яка полохливо рухалася мені назустріч.
– Надіє Романівно!
– О-о, це ви? Слава богу. Я так непокоїлася. Ви пішли навпростець?
І засоромилася, опустила очі додолу. Коли ми підходили до палацу, я сказав їй тихо:
– Надіє Романівно, ніколи не виходьте з двору вночі. Обіцяйте мені це.
Мені ледве вдалося вирвати в неї цю обіцянку.
Розділ дев'ятий
Ця ніч принесла мені розгадку одного цікавого питання, яке виявилося зовсім нецікавим, якщо не враховувати того, що я зайвий раз переконався в тому, що підлість живе і в дурних, добрих загалом, душах.
Річ у тому, що я знову вийшов уночі на кроки, побачив економку з свічкою і знову пройшов слідом за нею до кімнати з шафою. Але цього разу я вирішив не відступати. Шафа була порожня, отже, шукати треба було там. Я похитав дошки біля задньої стінки (шафа стояла, засунута в нішу стіни), покрутив усе, що можна було крутити. Потім спробував підняти їх угору і переконався, що мої спроби мають успіх. Бабуся була, напевне, глухувата, а то б вона почула моє порпання. Я насилу проліз в отвір і побачив склепистий хід, який спускався стрімко вниз, немовби у підземелля. Вищерблені цегляні сходинки збігали вниз, і хід був такий вузький, що я чіплявся плечима за стінки. Насилу спустився по сходинках і побачив невеличку, також склеписту кімнату. Біля її стін стояли скрині, окуті штабами заліза, дві шафи. Усе було відчинене, і аркуші пергаменту й папери лежали повсюди. Посеред кімнати стояв стіл і біля нього грубий стілець, а на ньому сиділа економка й розглядала якийсь пожовклий аркуш. Мене вразив вираз неситості на її обличчі.
Коли я ввійшов, вона закричала з переляку і спробувала сховати аркуш. Я встиг схопити її за руку.
– Пані економко, дайте мені це. І чи не скажете ви, чому щоночі ходите сюди, у таємний архів, що робите тут, навіщо полохаєте всіх своїми кроками?
– Ух ти, батечку мій, який спритний!.. – невдоволено сказала вона. – Усе йому треба знати.
І, мабуть, тому, що перебувала на першому поверсі, заговорила з виразною народною інтонацією:
– А дулі з маком ти не хочеш? Бачите, що йому треба! І аркуш сховав. Щоб від тебе твої діти так хліб на старості літ ховали, як ти від мене той аркуш! У мене, може, більше права тут сидіти, ніж у тебе. А він, бачите, сидить та запитує. Щоб на тобі так чиряки сиділи й не питалися!
Мені це набридло, і я сказав їй:
– Ти що, в тюрму захотіла? Ти чого тут? Чи, може, ти звідси дикому полюванню знаки даєш?
Економка образилася. Обличчя її зібралося у великі зморшки.
– Гріх вам, пане, – ледве вимовила вона. – Я жінка чесна, я по своє прийшла. Он воно, у вашій руці, те, що мені належить.
Я глянув на аркуш. Там була виписка з постанови комісії у справах однодвірців. Я пробіг очима по рядках і в кінці прочитав:
«И хотя оный Закревский и до сей поры утверждает, что у него есть документы в подтверждение своих дворянских прав, а также того, что наследником Яновских по субституции является именно он, а не господин Горобурда, дело сие за длительностью двадцатилетнего процесса и бездоказательностью следует предать забвению, а прав дворянства, как недоказанных, г-на Закревского Исидора лишить».
– Ну, й що з цього? – запитав я.
– А те, батечку мій, – уїдливо проспівала економка, – що я Закревська, ось що. А це мій батько так судився з великими і могутніми. Не знала я, та спасибі добрим людям, напоумили, сказали, що повинні тут десь бути документи. Узяв суддя повітовий десять червоненьких, але ж і пораду дав добру. Давайте аркуш.
– Не допоможе, – сказав я. – Це ж не документ. Тут суд відмовляє вашому батькові, навіть його право на шляхетство не визначає. Я про цю перевірку дрібної шляхти добре знаю. Якби ваш батько мав документи на право субституції після Яновських – інша річ. Але він їх не подав – отже, не мав.
На обличчі економки з'явився вираз болісного бажання збагнути такі складні речі. Потім губи її поїхали наперед, і вона запитала недовірливо:
– А може, Яновські їх підкупили? Крутіям цим тільки дай гроші! Я знаю. І відібрали в мого батька документи, і тут сховали.
– І двадцять років судитися ви можете? – спитав я. – Ще двадцять років.
– Я, батечку, до того часу, напевне, піду панові богу штани прати.
– Ну, от бачите. І документів нема. Усе ж перерили.
– Усе, батечку, все. Але ж свого шкода.
– Так це ж тільки непевні звістки.
– Але ж своє, свої грошики, червоненькі, синенькі.
– І це дуже погано: порпатися уночі в чужих паперах.
– Батечку, свої ж грошики, – поквапливо й тупо туркотіла вона.
– Їх вам не відсудять, навіть коли б документи були. Це майорат Яновських протягом трьох століть чи навіть більше.
– Так своє ж, батечку, – ледь не плакала вона, і обличчя її зробилося пожадливим до огиди. – Я б їх, дорогесеньких, зараз у панчоху. Гроші б їла, на грошах спала.
– Документів нема, – втрачав я терпіння. – Законна спадкоємиця є.
І тут сталося жахливе й огидне. Жінка витягла голову, шия її зробилася довгою-довгою, і, наблизивши до мене обличчя, свистячим шепотом вона сказала:
– Так, може… може, вона хутко померла б.
Обличчя її аж просвітліло від такої сподіванки.
– Померла б, і все. Вона ж квола, спить погано, крові в жилах майже нема, кашляє. Що їй варто? Збудеться прокльон. Навіщо, щоб палац панові Горобурді, коли тут могла б жити я. Їй що, відмучиться – і кінець. А я б…
Боюся, що я змінився на обличчі, став страшний, бо вона одразу втягла голову в плечі.
– На падло летиш, вороно? – спитав я. – А тут не падло, тут жива людина. Тут така людина, підметки якої ти не варта, котра більше права має жити на землі, ніж ти, ступо дурна.
– Б-батечку… – мекала вона.
– Мовчи, відьмо! І ти її в могилу звести хочеш? Усі ви тут такі, гаспиди хижі! Усі ви за гроші вбити людину готові! Усі ви павуки. Усі ви матері рідної за синій папірець не пошкодуєте. А ти знаєш, що таке життя, що так легко про смерть іншої людини кажеш? Не перед тобою б перли сипати, але ти вислухай, ти ж бажаєш, щоб вона сонце живе, радість, добрих людей, довгі роки, які її чекають, на хробаків підземних зміняла, аби тобі на грошах спати, з-за яких сюди дике полювання приходить. Може, ти й Блакитну Жінку сюди пускаєш? Чому вчора вікно в коридорі відчиняла?
– Ба-ба-течку ти мій! А я ж його не відчиняла! А холодно ж було… Я ще здивувалася, чому відчинене! – майже голосила вона.
На обличчі цієї паскуди було стільки боязні, що я міг би змовкнути, але не міг. Я втратив усяку розважливість.
– Смерті їй бажаєш! Собаки люті, вороння! Пріч звідси! Геть! Вона шляхетна, ваша господиня, вона, може, й не прожене вас, але я обіцяю вам, коли ви не підете з палацу, який засмерділи своїм диханням, ви сядете в тюрму за моїм клопотанням.
Вона пішла до сходів, гірко плачучи. Я йшов за нею. Ми вибралися у кімнату, і тут я здивовано зупинився. Яновська стояла перед нами в білій сукні із свічкою в руках. Обличчя її було засмучене, і вона з відразою подивилася на економку.
– Пане Білорецький, я випадково чула вашу розмову, чула з самого початку. Я йшла майже за вами. Я нарешті знаю глибину чесності й підлості. А ти (вона звернулася до Закревської, яка стояла похнюпившись збоку)… залишайся тут. Я прощаю тобі, через силу, але прощаю. Простіть і ви, пане Білорецький. Дурним людям часом треба прощати. Бо куди вона піде звідси. Її ніде не візьмуть, стару дурну бабу.
Одна сльоза скотилася з її повік. Вона повернулася і пішла. За нею ішов я. Яновська спинилася у кінці коридора й тихо сказала мені:
– Люди гинуть через ці папери. Якби не заборона предків, з якою радістю я віддала б комусь цей гнилий темний будинок. Він мені сама лиш покута, як і моє ім'я. Хоч би померти скоріше. Тоді б я покинула його цій бабі з кам'яним серцем і дурною головою. Нехай раділа б, коли вона здатна так повзати на животі через цю погань.
Ми мовчки спустилися у нижню залу й підійшли до каміна. Стоячи, дивилися у вогонь, червоні відблиски якого лягали на обличчя Яновської. Вона змінилася за останні дні, можливо, подорослішала, можливо, просто почала перетворюватися на жінку. Мабуть, нічиє око, крім мого, не помітило цих змін. Тільки я один бачив, що в блідому пагінцеві, який ріс у підземеллі, затеплилося, поки що непомітно, життя. Погляд став більш осмислений і цікавий до життя, хоча застарілий жах, як і раніше, лежав маскою на виду. Трошки жвавішим стало обличчя. Блідий пагінець починав оживати.
– Добре стояти отак, Надіє Романівно, – задумливо сказав я. – Вогонь горить…
– Вогонь. Добре, коли він є, коли він горить. Добре, коли люди не обманюють.
Дикий, нелюдської сили крик пролунав звідкілясь знадвору – здавалося, що це кричить і ридає не людина, а демон. І одразу почулося впевнене владне відлуння кінських копит біля сходів. А голос ридав і кричав так по-нелюдськи немовби не з людських грудей виходив.
– Романе у двадцятому коліні – виходь! Помста! Остання помста! Авой! Авой!
І ще щось, чому не було назви. Я міг би зараз вискочити на сходи, і стріляти в це дике паскудство, і покласти на місці хоч кого-небудь, але на руках у мене лежала вона, я відчував через сукню, як колотилося її перелякане сердечко, як воно поступово завмирало, билося усе рідше, рідше. Неймовірно переляканий за її життя, я почав невпевненими рухами гладити її волосся. Вона повільно, дуже повільно приходила до притомності, і вії її ледь помітно тремтіли, коли я торкався рукою до її голови. Так затуркане цуценя приймає ласку людини, яка вперше вирішила погладити його: брови його здригаються, кожного разу чекаючи удару, коли піднімається рука.
А грюкіт тривав, і все єство моє з болем рвалося до того, щоб разом з нею вискочити на сходи, стріляти в цих нетопирів і разом з нею впасти на приступки і померти, відчуваючи її поруч з собою, тут, усю біля себе. Все одно не можна так жити.
А голос ридав здалеку:
– Романе! Романе! Виходь! Коням під ноги душу твою! Це ще не зараз! Потім! Завтра… Опісля! Але ми прийдемо! Прийдемо!
І тиша. Вона лежала в моїх обіймах, і немовби тиха музика почала награвати десь, може, у моїй душі. Тиха-тиха, далека-далека, ніжна: про сонце, малинові від конюшини луги під серпанковою блискучою росою, про дзвінкий спів соловейка в шатах великих лип. Її обличчя було таке спокійне, як у сонної дитини. Ось прорвався подих, розплющилися очі, здивовано подивилися довкола, посуворішали.
– Пробачте, я піду.
І вона попрямувала до сходів на другий поверх – маленька біла постать…
Тільки тут я, ще тремтячи від збудження, зрозумів, яка мужня, яка незламна душа була в цієї до смерті наляканої дівчини, коли вона після такого виходила мене зустрічати і двічі відчинила двері: тоді, коли я, невідомий, приїхав сюди, і тоді, коли я біг до її дверей, у тривозі, під виляски копит дикого полювання під самими вікнами. Напевне, воно й темні осінні ночі штовхнули її на це, як почуття довіри змушує зацькованого хортами зайця притулитися до ніг випадкової людини. У дівчини були занадто міцні нерви, коли вона витримала тут два роки.
Я сів біля каміна й почав дивитися у вогонь. Так, небезпека була жахлива. Три людини проти всіх цих темних сил, проти невідомого. Годі лірики. Вони приїжджають у парк біля Велетової прірви – завтра ж я зроблю там засідку. Руки в мене тремтіли: нерви були натягнуті, як струни, і загальний стан нікудишній.
«Може, поїхати звідси?» – ворухнулася у душі запізніла думка, відлуння тієї моєї «ночі жаху», і згинула перед натиском безнадійності, залізної рішучості й бажання битися.
Годі! Перемога або Велетова прірва – однаково.
Кинути? Ні, я не міг кинути цей огидний, холодний дім, бо тут жило те, що я покохав. Так, покохав. Не соромлюся цього. Досі в мене, як майже в кожної здорової, морально нерозбещеної і позбавленої зайвої почуттєвості людини, було до жінок рівне, дружнє ставлення, часом навіть не позбавлене незрозумілої огиди. Так воно й мусить бути, поки не з'явиться Справжнє. Воно прийшло. Іти? Я був тут, поруч, такий для неї могутній і великий (моє внутрішнє хитання її не торкалося), вона сподівалася на мене, вона вперше, напевне, спала спокійно.
Ця хвилина, коли я тримав її в обіймах, вирішила для мене все, що ховалося у моїм серці ще відтоді, коли вона стала на захист бідних там, біля верхнього каміна. З якою насолодою я взяв би її звідси, повіз кудись далеко, цілував ці заплакані очі, маленькі руки, прикривав би її, як теплим, надійним крилом, дарував би світові його безпритульність. Але що я? Як не важко про це подумати, вона ніколи не буде моєю. Я – жебрак. Вона теж бідна, але вона з числа найдавніших родів, блакитна кров, горда слава нескінченних поколінь за плечима. «Горда слава»? Я знав її зараз, цю горду славу, яка закінчилася здичавінням, але мені від цього не було легше. Я плебей. Ні, я про це мовчатиму. Ніхто, ніколи не скаже, що я для користі одружився з представницею давнього роду, за який, можливо, помирав десь на полі війни мій простий пращур. І ніхто не скаже, що взяв її, скориставшись її безпомічністю. Єдине, що мені дозволено, це лягти за неї в землю, віддати свою душу і хоч цим трохи віддячити за те сяйво неймовірного щастя, яке освітило мою душу в цей похмурий вечір біля великого незатишного каміна. Я допоможу їй врятуватися – і це все.
Я буду вірним, назавжди буду вірним цій радості, змішаній з болем, гіркій красі її очей і віддячу їй добром за добрі думки про мене. А потім кінець. Я піду назавжди звідси, і шляхи батьківщини нескінченною стрічкою ляжуть переді мною, і сонце прогляне у веселкових колах від сліз, які просяться на вії.
Розділ десятий
Наступного дня я йшов із Світиловичем до невеличкого лісного острова біля Яновської пущі. Світилович був дуже веселий, багато говорив про кохання взагалі і про своє кохання зокрема. І така чиста щира душа дивилася з очей цього хлопця. Так наївно, по-дитячому він був закоханий, що я у думці дав собі слово ніколи не переходити дороги його почуттю, не перешкоджати йому, звільнити йому місце біля дівчини, яку кохав сам.
Ми, білоруси, рідко вміємо кохати по-справжньому, не жертвуючи чимось, і я не був винятком з правила. Звичайно ми мучимо ту, яку кохаємо, а самі мучимося ще більше від різних суперечливих думок, питань, вчинків, які інші дуже легко приводять до одного знаменника.
Світилович одержав з губернії листа, в якому йому писали, між іншим, і про Бермана.
– О, Берман… Берман, виявляється, добра цяця! Рід його давній, але збіднілий і якийсь дивний. Ось мені тут пишуть, що всі вони мали нестримний потяг до самоти і в'їдливість. Батько його втратив маєтність, була велика розтрата, і вирятувався він тільки тим, що програв величезну суму ревізорові. Мати жила майже весь час із заслоненими вікнами, навіть гуляти виходила тільки вночі. Але найдивовижніша особа – сам Берман. Він виявився винятковим знавцем старовинної дерев'яної скульптури і скла. Кілька років тому сталася неприємна історія. Його послали в Мніховичі від гуртка аматорів старожитності, на чолі якого стояв граф Тишкевич. Там, у Мніховичах, закривали старий костьол, а скульптуру з нього, за чутками дуже мистецьку, хотіли відкупити у приватний музей Тишкевича, який він подарував місту. Берман поїхав, узяв звідти статую святого Христофора й листа, в якому писалося, що скульптура в костьолі не має ніякої художньої цінності. Йому повірили, але через деякий час випадково довідалися, що Берман купив скульптуру за мізерні гроші, купив загалом сто сім фігур, які спродав іншому приватному колекціонерові, визначивши велику суму. Водночас недолічилися значної суми грошей у касі гуртка аматорів. Бермана почали шукати, але він зник разом з матір'ю і молодшим братом, який виховувався десь у приватному пансіонаті і тільки за рік до того приїхав до міста. До речі, цей брат відзначався ще більшою нелюдимістю. Весь час він сидів у дальніх покоях, не виходячи ні до кого, і тільки одного разу бачили його в товаристві Бермана в клубі, де він здався усім погано вихованим для пансіонера.
Коли схаменулися, то виявилося, що будинок вони встигли продати і зникнути невідомо куди. Почали довідуватися і довідалися, що і взагалі ці Бермани зовсім не Бермани, а хто – невідомо.
– У-гу… – сказав я. – Не багато ми довідалися. Цікаве тут тільки те, що Берман – злочинець. Але він обдурив такого самого хижака: не мені його ганити за це. Він ще дістане по заслугах, але це опісля. Значно цікавіше інше. По-перше, куди поділися його мати і брат? По-друге, хто він сам, яке в нього справжнє обличчя? Те, що він з'явився тут, зрозуміло. Йому треба було сховатися. А от хто він, хто його родичі – це треба з'ясувати. І я цим обов'язково зацікавлюсь. А в мене, Світиловичу, майже ніяких новин, хіба що довідався, та й то з вуст божевільної, що виманив Романа тієї фатальної ночі з хати Горобурда. Я навіть не запам'ятав його пики, коли він був на вечорі в Яновських.
– Байдуже, ще довідаємось.
Ми підійшли до ліска й заглибились в нього. Це був один з навколишніх лісків, в якому росли переважно листяні породи. І там, на невеличкій галявині, ми побачили Ригора, який тримав на колінах велику рушницю, а спиною прихилився до товстелезного стовбура-вивертня. Побачивши нас, він підвівся, як ведмідь, скоса глянув на нас і зручніше взявся за рушницю.
– Стережіться виходити на болота, стережіться парку й особливо його південної і східної окраїни, – пробурмотів він замість привітання.
– Чому? – запитав я, познайомивши його з Світиловичем.
– А ось чому, – буркнув він. – Це не примари. Вони занадто добре знають потаємні стежки через Велетову прірву. Ви дивуєтеся, що вони мчать по бездоріжжю, а вони просто знають усі навколишні схованки і всі стежки до них, вони користуються дуже старожитніми підковами, які прибиті новенькими ухналями. Що правда, то правда, їхні коні ходять, як ведмідь, спершу лівими, а потім правими ногами, і крок у них широкий, ширший, ніж у якогось іншого коня в окрузі. І вони як для примар занадто слабкі. Примара проходить усюди, а ці тільки через повалену огорожу біля прірви… Про що я ще довідався: їх було минулого разу не більше десяти чоловік. Бо тільки половина коней іде так, як іде кінь, коли в нього на спині звичайна людська вага. На решті, мабуть, щось легше. Той, що мчить попереду, має гарячу вдачу: дере коневі рот вудилами. І ще – один з них нюхає табаку: я знайшов порох зеленої табаки на тому місці, де вони зупинилися перед останнім наскоком і натоптали багато слідів. Це місце – великий дуб неподалік від поваленої огорожі.
– Де може бути місце їхніх зборів? – запитав я.
– Це я тепер добре знаю, – лаконічно відповів Ригор. – Це десь у Яновській пущі. Я вислідив їх. Ось подивіться. – Він почав креслити лозиною на землі. – Ось пуща. Тоді, коли був убитий Роман, сліди зникли отут, майже біля болота, яке оточує пущу. Коли вони гналися за тобою, після вечері в Дубатовка, сліди зникли північніше попереднього місця, а потім, після історії біля Яновського палацу, коли вони наважилися кричати, – ще трохи північніше. Бачите, шляхи майже сходяться.
– Правда, – підхопив я. – І коли їх продовжити, вони зійдуться в одному пункті, десь на болоті.
– Я був там, – скупо, як про найзвичайнісіньке, буркнув Ригор. – Болото вважається у тому місці погибельним, але я побачив, що на ньому то тут то там росте трава комонник. А там, де росте комонник, там завжди може поставити ногу кінь паскудника, коли для цього в паскудника буде велика потреба.
– Де це місце? – зблід раптом Світилович.
– Біля Холодної улоговини, де лежить камінь Відьмакова ступа.
Світилович ще більше зблід. Щось схвилювало його, але він вгамував себе.
– Ще що? – запитав я.
– Ще те, – похмуро бурмотів Ригор, – що ти помиляєшся, Білорецький. Хоч викликав тоді з хати Романа Горобурда, але він до дикого полювання не має відношення. У ті дві ночі, коли воно з'являлося останній раз, Горобурда сидів у своєму барлозі, як хом'як у норі. Я знаю, його будинок добре пильнували.
– Але ж він зацікавлений у смерті або божевіллі Яновської. Йому це корисно. Він змусив Кульшів запросити того вечора Надію Яновську до себе, він послав до Кульшів і свою дочку і затримав усіх до півночі.
Ригор замислився. Потім промимрив:
– Може, й так. Ти розумний, ти знаєш. Але Горобурди там не було, я відповім головою. Він поганий вершник. Він боягуз. І він увесь час сидів у палаці. Але ж він може й намовити на ту гидоту когось іншого. Може, це й так. Такий може.
Тут Світилович ще більше зблід і втупився кудись очима, немовби обдумував щось важливе. Я не перешкоджав йому: захоче – сам скаже. Думав він, однак, недовго.
– Братове, я, здається, знаю цю людину. Розумієте, ви мене наштовхнули на це. Перше: «Відьмакова ступа». Я сьогодні бачив там чоловіка, дуже знайомого мені чоловіка, на якого ніколи б не подумав, і це мене бентежить. Він був дуже стомлений, брудний, він ішов до драговини. Побачив мене, рушив до мене. «Що ви тут робите, пане Світиловичу?» Я відповів жартом: «Шукаю вчорашнього дня». А він зареготав і запитує: «Хіба вчорашній день, нехай йому біс, приходить у сьогоднішній?» А я йому кажу: «У всіх нас учорашній день на шиї висить». Він: «Але ж не приходить?» А я йому: «А дике полювання? З минулого ж у сьогодні прийшло». Той аж на обличчі змінився: «Нехай йому лихо… Не згадуйте ви його!» І поїхав біля драговини на північ. Я пішов до вас, пане Білорецький, а коли озирнувся, то бачу: він поїхав назад і вже в улоговинку спускається. Спустився і зник.
– Хто це? – запитав я.
А Світилович усе вагався. Потім підвів свої світлі очі.
– Пробачте, Білорецький, пробач, Риторе, але я не можу поки що сказати. Це дуже важливо, але я не пліткар, я не можу так просто звалити таке звинувачення на плечі людини, яка, може, ще й невинна. Ви знаєте – за таке можуть убити навіть за одну підозру. Можу тільки сказати, що він був серед гостей в Яновських. Я увечері ще подумаю, пригадаю історію про векселі і завтра скажу вам… А поки що не можу більше нічого сказати…
– О, звісно. Надійне алібі. О, дурні! І які непевні думки! – За аналогією я пригадав і свої непевні думки про «руки», які повинні були мені допомогти розібратися у чомусь важливому, але придумати, згадати не міг і відігнав набридливе слово.
Вирішили, що Ригор цієї ночі сидітиме біля Холодної улоговини, звідти недалеко до хати, в якій жив Світилович, його старий «брат-слуга» і куховарка. У випадку потреби ми зможемо його там знайти.
– І все-таки я не вірю, що підстережу їх там біля виходу. Світилович їх налякав, – сиплувато сказав Ригор. – Вони знайдуть іншу дорогу з пущі на рівнину.
– Але іншої дороги в парк не знайдуть. Я пильнуватиму їх біля поваленої огорожі, – вирішив я.
– Одному небезпечно, – опустив очі Ригор.
– Але ти також будеш один.
– Я? Ну, нема дурних. Я сміливий, але не так, щоб один супроти двадцяти.
– А я кажу вам, – уперто сказав я, – що господиня Болотяних Ялин не витримає, коли й сьогодні з'явиться під мурами будинку дике полювання. Я повинен не пустити їх у парк сьогодні, якщо тільки вони надумають прийти.
– Я не можу допомогти вам сьогодні, – замислено мовив Світилович. – Те, що я повинен сьогодні знайти, важливіше. Можливо, сьогодні дике полювання взагалі не з'явиться. У нього на шляху постане перешкода…
– Гаразд, – спинив я його досить сухо, – вам треба було висловити свої міркування, а не загадувати нам загадки. Я вийду сьогодні сам. Вони не чекають, я сподіваюся на це. І до того ж вони не знають, що в мене є зброя. Я двічі зустрічався з полюванням і ще з тією людиною, яка стріляла мені в спину. І ніколи не застосовував її. Ну що ж, вони побачать… Як повільно ми розмотуємо це! Як ліниво працює наш мозок!
– А це легко й логічно розмотується тільки в поганих романах, – буркнув покривджений Світилович. – До того ж ми не сищики губернської поліції. І дякувати богу.
Ригор похмуро колупав лозиною землю.
– Годі, – сказав він, зітхнувши. – Треба діяти. Потанцюють вони в мене, дурні… І – пробачте – ви все-таки пани, і нам по дорозі тільки нині – але коли ми відшукаємо їх, ми, мужики, не тільки повбиваємо цих негідників, ми спалимо їхнє гніздо, ми зробимо жебраками їхніх нащадків. А може, й з нащадками їхніми покінчимо.
Світилович засміявся:
– Ми з Білорецьким великі пани. Як кажуть, пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб. А коли правду сказати, треба всіх таких різати разом з паненятами, бо з паненят теж пани колись виростуть.
– Якщо це тільки не сонна мара, це дике полювання. Ні, не було, ніколи не було людини, яка сховала б від мене, доброго мисливця, сліди. Примари, примари і є.
Ми попрощалися з ним. Я також був згодний з останніми словами Ригора. Щось нелюдське було в цьому полюванні. Цей нелюдський крик – такий не міг вилітати з людських грудей. Тупіт копит, який лунав тільки часом. Дрикганти, порода, яка зникла, а коли навіть і не зникла, так хто ж у цьому закутку був такий багатий, щоб купити їх. І потім – як пояснити кроки в коридорі? Вони ж якось повинні бути пов'язані з диким полюванням короля Стаха. Хто така ця Блакитна Жінка, яка примарою зникла вночі, коли її двійник (зовсім несхожий двійник) мирно спав у покої? І кому належить те жахливе обличчя, яке дивилося на мене крізь вікно? Голова моя тріщала. Ні, щось нелюдське, злочинне, страшне було тут, якась суміш чортівщини з реальним.
