Текст книги "Дике полювання короля Стаха"
Автор книги: Володимир Короткевич
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)
Розділ дванадцятий
Круки здалеку чують мертвого. Наступного дня з'явився в Яновську округу становий пристав, вусатий і досить вродливий мужчина. Він з'явився без лікаря, оглянув місце вбивства, сказав, що слідів ніяких знайти неможливо через зливу (Ригор, ходячи за ним, тільки всміхнувся гірко у вуса), далі оглянув тіло вбитого, покрутивши білими пухлими пальцями його голову, і потім сказав:
– Н-ну й пальнули!.. Одразу ліг.
Опісля він закушував і пив горілку в дальній кімнаті хати Світиловича, неподалік від зали, де лежав на столі небіжчик і де його дядько захлинався від сліз, а я сидів буквально прибитий горем і докорами сумління. Для мене нічого не існувало в ті хвилини, крім тонкої свічки, яку тримав у тонких гарних руках Андрій: вона клала рожеві відблиски на білу, з мереживом на грудях, сорочку, яку дядько витягнув із скрині. Але ж треба було мені довідатися, що думають власті про це вбивство і що вони робитимуть.
– Нічого, на жаль, нічого, – відповів приємним, переливчастим голосом становий, граючи чорними оксамитовими бровами. – Це дикий закуток – і розслідування тут неможливе. Я розумію вашу благородну тугу… Але що тут можна зробити. Тут кілька років тому була справжня вендета (він вимовляв «вандета», і, видно, це слово йому дуже подобалося). І що ми могли зробити? Такий уже звичай. Наприклад, ми також могли б притягти до відповідальності вас, бо ви, як самі кажете, вживали зброю проти цих… м-м… мисливців. Ми не зробимо цього. І що нам до цього? Можливо, це було вбивство з-за прекрасної статі. Кажуть, що він був закоханий у цю (він сито ворухнув бровами)… господиню Болотяних Ялин. Нічогенька… А може, це й узагалі було самовбивство? Небіжчик був «меланхолік», х-хе, мученик за народ.
– Але ж я сам бачив дике полювання.
Обличчя станового почервоніло.
– Дозвольте мені не повірити. Казки віджили. Мені здається, що взагалі ваше знайомство з ним трошки… м-м… п-підозріле. Я не хочу наводити на вас тінь, але… але дуже підозрілим є те, що ви так уперто намагаєтеся звернути увагу слідства на інших, на якесь дике полювання.
Я витягнув із записника обгорілий аркушик паперу.
– У мене є документ, що його виманили з хати.
Обличчя станового зовсім почервоніло, очі забігали.
– Який документ? – жалісливо запитав він, і рука його простягнулася до мене. – Ви повинні передати його слідству, і, коли побачать, що він чогось вартий, його підшиють до справи.
Я сховав аркушик, такими непевними здалися мені його очі й ця кваплива, простягнута рука.
– Я сам передам його, коли й кому вважатиму за потрібне.
– Ну що ж, – становий проковтнув щось, – ваша справа, шановний. Але я порадив би вам не дратувати гусей. Тут варварське населення (і він багатозначно подивився на мене), можуть і вбити.
– Я цього не дуже боюся. Скажу тільки, що коли поліція займається замість прямих справ розмірковуваннями, самі громадяни повинні захищати себе. А коли виконавчі власті докладають усіх зусиль, аби тільки зам'яти справу, – це пахне дуже неприємно і штовхає людей на найнесподіваніші думки.
– Це що, – брови станового мальовничо поповзли кудись до волосся, – образа властей?
– Крий мене боже! Але це дає мені право дати копію з цього листа кудись у губернію.
– Справа ваша, – становий поколупав у зубах. – Але послухайте, дорогий пане Білорецький. Треба змиритися. Навряд чи навіть у губернії буде приємно начальству, коли воно довідається, що вчений так захищає колишнього крамольника.
Він галантно, грудним баритоном умовляв мене. Батько не міг би бути таким уважним до сина.
– Стривайте, – запитав я, – у нас що, є закон, за яким ліберали оголошуються поза законом, вважаються паріями? Мерзотник може їх убити і не відповідати за це?
– Не перебільшуйте, дорогий Білорецький, – з пихатою самовдоволеністю сказав красень, – ви схильні перебільшувати жахи в житті.
Цей нерозумний хрін (іншого влучного слова я ніяк не можу підібрати) вважав, очевидно, що смерть людини – «перебільшення жахів».
– А я вам кажу, – мовив я із запалом, – що справу треба передати до суду, розпочати судове розслідування. Тут – злісна змова. Людей тут роблять божевільними і, відомо, з певними намірами. На всю округу вони наводять жах, тероризують народ, убивають людей.
На обличчі станового блукала поміркована усмішка, він сьорбав чайок.
– Не вар-то, не варто так, дорогий пане. Народ від цього тихішає. Убитий був, з чуток, не позбавлений бахусової забави. І взагалі, таким небезпечно виявляти явне співчуття. Політично ненадійний, не вартий довіри, неблагонадійний, аморальний, не сприяючий добрим звичаям і… явний сепаратист, мужицький жалібник, так би мовити, уболівальник за молодшого брата.
Я був розлючений, але поки що стримувався. Мені не випадало сваритися ще з поліцією.
– Ви не хочете втручатися у справу про вбивство шляхтича Світиловича…
– Крий боже, крий боже! – перебив він мене. – Ми просто сумніваємось, чи пощастить нам її розплутати, і не можемо примушувати нашого слідчого докласти всіх зусиль для розв'язання справи про чоловіка, який усім сумлінним, справжнім синам нашої великої батьківщини був глибоко антипатичний спрямуванням своїх думок.
І він з чарівною ввічливістю зробив долонею жест у повітрі:
– Добре. Коли імперський російський суд не хоче змушувати слідчого у справі вбивства шляхтича Світиловича, то, може, він захоче змусити слідчого розплутати справу про замах на розум і саме життя Надії Яновської, господині Болотяних Ялин?
Він здогадливо поглянув на мене, порожевів од якоїсь приємної думки, плямкнув кілька разів товстими червоними мокрими губами і спитав:
– А ви чому тут так за неї розпинаєтеся? Напевне, самі скористатися вирішили. Га? Що ж, схвалюю: у ліжку вона, напевне, звучить непогано.
Кров ударила мені в обличчя, ніздрі роздулися. Образа нещасного друга, образа коханої, якої навіть у думках не міг назвати своєю, злилися в одне. Не пам'ятаю, що тут було далі, як опинився у моїй руці нагай. Я просвистів горлом:
– Ти… ти… гнида.
І потім з розмаху оперезав його нагаєм по рожево-смаглявому обличчі.
Я чекав, що він одразу вихопить револьвера і вб'є мене. Але цей здоровань тільки ойкав. Я стьобнув його ще раз по обличчю і потім гидливо кинув нагая.
Він вибіг з кімнати, помчав од мене з несподіваною спритністю і тільки сажнів через двісті подав голос, закричав: «Гвалт!»
Ригор, коли довідався про цю справу, не похвалив мене, сказав, що я зіпсував усе, що через день мене, напевне, викличуть у повіт, і, може, посадять на тиждень, або вишлють за межі повіту, а я потрібний тут, бо починаються найтемніші ночі. Але я не шкодував. Уся ненависть моя вилилася у цей удар. І нехай повітові власті пальцем об палець не вдарять, щоб допомогти мені, але зате тепер я добре знаю, хто мій друг, а хто ворог.
Решта подій цього й наступного дня дуже невиразно відбилася у моїй пам'яті. Гірко, ридма ридав над небіжчиком старий, добрий Дубатовк, який ледве рухався ще від мого гостинця; стояла над труною бліда Надія Романівна, закутана в чорну мантію, така сумна й гарна, така чиста.
Потім, як уві сні, запам'ятав я похоронну процесію. Я вів під руку Яновську і бачив, як на тлі сірого осіннього неба йшли люди без шапок, як скарлючені берізки кидали їм під ноги жовте, мертве листя. Обличчя вбитого, вродливе й сумне, пливло над людськими плечима.
Жінки, чоловіки, мокроносі діти, діди йшли за труною, і тихе ридання лунало в повітрі. Ригор попереду ніс на плечі великий дубовий хрест.
І все голосніше й голосніше пливло над людськими головами, над мокрою глиною голосіння жінок-плакальниць.
– А й на кого ж ти нас покинув?! І чого ж ти заснув, рідний? А чого ж твої очі яснії закрилися, рученьки білії згорнулися? А хто ж нас захистить від суддів неправедних?! А пани ж кругом немилостиві, а хрестика ж на їхній шиї нема! А голубчику ти наш, а куди ж ти від нас полетів, а чому ж покинув бідних діток? А хіба ж довкола дівчат нема, що з земелькою ти обвінчався, соколику? А яку ти хатинку обрав? Ані вікон же в ній, ні дверей! І не небочко ж привільне над вінчиком – сира земля!!! І не жіночка під боком – дошка холодная! Ані подружки там, ані коханочки! А хто ж тебе у вуста поцілує?! А й хто ж тобі голівоньку почеше? А й чого ж це померкли вогники?! А й чого ж це ялини зажурилися?! То не жінка твоя плаче кохана! Не вона ж це плаче перед весіллячком! А то ж плачуть над тобою люди добрії! То не зіронька в небі засвітилася! То зотліла в рученьках свічечка восковая!
Труна пливла над щирими людськими риданнями, яких не купиш навіть у професійних плакальниць.
І ось глибока могила. Коли прощалися, Яновська впала на коліна й поцілувала руку людини, яка загинула за неї. Я ледве відірвав її, коли труну почали опускати в яму. Саме в цей час десятків зо три селян підтягнули на полозках величезний сірий камінь і почали витягати його на горб, де була викопана самотня могила. Хрест був вибитий на камені та ще ім'я і прізвище – кострубатими, невмілими літерами.
Загрюкали об віко труни грудки землі, ховаючи від мене дорогу людину. Потім на розрівняне місце поставили величезний сірий камінь. Ригор і ще п'ятеро селян узяли старі рушниці й раз у раз почали стріляти в байдуже, низьке небо. Останній із Світиловичів-Яновських відпливав у незнану дорогу.
– Незабаром і зі мною так, – шепнула мені Яновська. – Хоч би скоріше.
Лунали постріли. Закам'янілість лежала на обличчях людей.
Потім, за стародавнім шляхетським звичаєм, молотом розбили об надгробний камінь родовий герб. Рід залишився без нащадка. Вимер.
Розділ тринадцятий
Я відчував, що збожеволію, якщо не займатимусь розшуками, якщо не знайду якнайскоріше винних і не покараю їх. Коли нема бога, коли нема справедливості в начальства – я буду сам і богом, і суддею.
І, їй-богу, пекло здригнеться, коли вони потраплять мені до рук: жили тягтиму з живих.
Від Ригора я довідався, що його знайомі шукають у пущі, що він сам добре обшукав місце вбивства і вивідав, що Світиловича чекав худорлявий високий чоловік, який викурив, чекаючи під соснами, цигарку.
Крім того, він знайшов паперовий пиж, що вилетів із пістоля вбивці, а також кулю, якою був убитий мій друг. Розгорнувши пиж, я переконався, що це шматок паперу, занадто цупкий для газети: скоріше за все – це клапоть від аркуша якогось часопису.
Я помітив слова:
«За кожним з них є якась провина, коли їх ведуть на страту… Ваше сіятельство, ви забули про страченого на хресті… Даруйте, бог відняв у мене розум…»
Чимось дуже знайомим повіяло на мене від цих слів. Де я міг читати щось схоже? І раптом я згадав: це була напрочуд смілива відповідь лікаря Гааза, здається, Муравйову, після якої навіть цей скажений бульдог відчув себе ніяково. Гааз протестував проти частих покарань на смерть у Вільно. Муравйов різко обірвав його, зауваживши, що коли людину ведуть на страту, то за нею обов'язково повинна бути якась провина. Тут Гааз і сказав свої слова про Христа, і навіть Муравйов трохи засоромився, якщо взагалі таке почуття властиве несусвітним негідникам. Я навіть пригадав, де я читав про це: у часописі «Пауночна-Заходняя старасветчына». Коли я запитав у Яновської, хто його передплачує тут, вона байдуже відповіла, що, крім них, – ніхто. І ось тут на мене чекав удар: у бібліотеці я з'ясував, що в цьому номері часопису бракує кількох сторінок, і, до речі, потрібних мені.
Я аж похолов: справа виявилася серйознішою, натхненник дикого полювання був тут, у палаці. І хто це був? Не я і не Яновська, і не дурна економка, яка щодня плакала, побачивши господиню, і, видно було, розкаялася у всьому. Отже, тільки Берман-Готевич.
Це було цілком логічно: він – колишній злочинець, він обізнаний з історією чоловік. Можливо, це він стріляв у мене, убив Світиловича і вирвав аркуш з часопису. Незрозуміло було тільки те, чому він переконував мене в тому, що серйозна небезпека саме в дикому полюванні, а не в Малій Людині? І ще й те, що він, Берман, не міг убити Романа, бо не він запросив Надію до Кульшів, він був удома під час убивства. Але хіба Світилович в останній день не казав, що це близька людина, яка була на балі в Яновських? Хіба він не казав, що на неї не можна навіть подумати? І він же так злякався, коли я зайшов до нього, цей Берман. І хіба він не міг бути просто натхненником цієї мерзоти? Правда, невідомо в цьому випадку, як можна пояснити існування Блакитної Жінки? Але це взагалі найтемніший факт з усієї цієї історії.
І, головне, незрозуміло було, яка Берманові в цьому вигода?
Але такий виродок пекла може щось придумати.
Я взяв у Яновської особистий архів Романа і переглянув матеріали останніх днів. Нічого істотного, хіба тільки запис, що Берман починає йому не подобатися: зникає кудись з дому, занадто цікавиться генеалогією Яновських, розглядає старі плани палацу. Це вже був важливий факт! Чому не висловити міркування, що і в появі Малого Чоловіка, правильніше кажучи, його кроків винен також Берман. Міг же він розшукати старі плани, скористатися якоюсь акустичною таємницею палацу і щоночі лякати людей кроками.
Я порозмовляв з Ригором, і той сказав, що це цілком можливо, обіцяв навіть допомогти, бо його дядько і дід були мулярами Яновських ще за кріпацтва.
– Ховається десь тут, злодюга, але хто він, де ходи в стінах, як він потрапляє туди – невідомо, – буркнув Ригор. – Нічого, розшукаємо. Знайдемо. Тільки ви дуже стережіться. Лише й бачив я на своїм віку двох людяних панів, та один уже загинув. Шкода буде, якщо й з тобою щось трапиться. Тоді і вся ваша паскудна порода не має права хліб їсти й повітря псувати.
Бермана вирішили поки що не чіпати, щоб не сполохати передчасно.
Після цього я узявся за докладний аналіз листа невідомого до Світиловича. Я зіпсував дванадцять аркушів паперу, поки не відновив невеличку частину листа.
«Андрусю! Я довідався, що ти цікавишся диким полюванням короля Стаха і тим, що Надії Романівні небезпека загрожує. (Далі нічого не виходило)…. моя до… (знову великий пропуск)… страждає. Сьогодні я розмовляв з паном Білорецьким. Він згоден зі мною і пішов у повіт… Дрикганти – головні ко… Коли отримаєш листа – одразу приходь до… нини, де три одинокі сосни. Я і Білорецький чекатимемо… ички на… що це коїться на зе… Приходь неодмінно. Листа спали, бо мені особливо небезпечно… Тв… ся… Над нами також жахлива небезпека, яку можеш попередити тільки ти… (знову випалено багато)… одь.
Твій доброзичливий Лікол…»
Чорт знає, що таке. Я майже нічого не отримав від цього розшифровування. Ну, переконався, що тут було щось злочинне. Ну, довідався ще, що невідомий «Лікол…» (яке поганське ім'я!) спритно використав наші стосунки, про які міг тільки здогадуватися. І нічого! Більше нічого! А проте великий сірий камінь ліг на могилі людини, яка була або могла бути (людина – це те, чим вона буде, а не те, чим вона є зараз) для моєї країни чимось у сто разів більшим за мене. І не сьогодні, так завтра такий самий камінь міг притиснути й мене. Куди тоді подінеться Надія Романівна?
Той день приніс ще одну новину: принесли цидулку, в якій велемовними словами й на дуже поганому папері мене викликали в суд до повітового містечка. Треба було їхати. Я домовився з Ригором щодо коня, передав йому своє міркування про лист, і він розповів, що за хатою Горобурди стежать і нічого підозрілого не помічають.
Думки мої знову звернулися до Бермана.
Цього спокійного й не по-осінньому тихого вечора я довго думав над тим, що чекає мене в повіті, і вирішив ні в якому разі не затримуватися там. Я зовсім було зібрався іти відсипатися перед дорогою, коли раптом, звернувши за ріг алеї, побачив на вкритій мохом лаві Яновську. Чорно-зелене од вікових ялин світло клало прозорі відблиски на її блакитну сукню, на руки, що лежали на колінах, на очі, трохи неосмислені, як це завжди буває у людини, котра цілком поринула у свої думки.
Слово, що я давав самому собі, було міцним, пам'ять мертвого друга зробила це слово ще міцнішим, і все-таки я кілька хвилин з якимсь радісним захопленням думав про те, що міг би обняти цю худеньку постать, притиснути до грудей. І боляче билося моє серце, бо я знав, що ніколи цього не буде.
Але вийшов я до неї з-за дерев майже спокійний.
Ось підвела голову, побачила мене, і яким милим, теплим вогнем засяяли променисті очі…
– Це ви, пане Білорецький. Сідайте тут, поруч.
Помовчала і сказала з дивним переконанням:
– Я не запитую вас, чому ви набили того чоловіка. Я знаю, коли ви зробили це, значить, інакше не можна було. Але я дуже непокоюся за вас. Ви повинні знати, що суду тут нема. Це пройдисвіти, це брехуни, це… погані й наскрізь продажні люди. Вони можуть засудити вас. І, хоч невелика провина для шляхтича набити поліцейського, вони можуть вислати вас звідси. Вони всі, разом із злочинцями, утворюють одну велику спілку. Марно благати їх про правосуддя: не скоро, може, навіть ніколи не побачить його цей благородний і нещасний люд. Навіщо ви зробили це?
– Я заступився за жінку, Надіє Романівно. Ви знаєте, у нас такий звичай.
І тут вона так проникливо глянула мені в очі, що я похолов. Звідки це дівчатко могло навчитися читати в серцях, що надало їй таку силу?
– Ця жінка, повірте, могла б і потерпіти. Занадто дорого, коли вас вишлють, заплатить ця жінка за насолоду, яку ви дістали, давши по зубах цьому шахраюватому, вульгарному дурневі.
– Не турбуйтеся, я повернуся. А в цей час ваш спокій захищатиме Ригор.
Вона заплющила очі. Потім сказала:
– Ах, нічого ви не зрозуміли… Хіба річ у цій небезпеці? Не треба, не треба вам їхати в повіт… Проживете тут ще день-два і залишите Ялини назавжди.
Її рука з тремтячими пальцями лягла на мій рукав.
– Чуєте, я вас дуже-дуже прошу… Я був такий неуважний, що сказав:
– Наприкінці цього листа до небіжчика Світиловича стоїть підпис, частина його: «Лікол». Чи нема в окрузі шляхтича, у якого ім'я або прізвище починалося б так?
Обличчя її одразу спохмурніло, як хмарніє день, коли зникає сонце.
– Ні, – враженим і тремтячим як від кривди голосом відповіла вона. – Хіба що Лікалович… Це додаток до прізвища покійного Кульші.
– Ну, це навряд чи, – байдуже сказав я.
Я тільки через годину зрозумів, якою я був грубою худобиною. Це сталося, коли я глянув на неї і побачив, як з-під долоні, якою вона прикрила очі, викотилася і поповзла вниз важка, надзвичайно самотня сльоза, скоріше знемагаючого од відчаю мужчини, аніж дівчини-напівдитини.
Я завжди шалено гублюся і стаю Слиньком Кисілевичем від жіночих і дитячих сліз, а це була сльоза така, яку крий боже побачити комусь у житті, та ще в жінки, для якої охоче б із шкури виліз, аби тільки вона була весела.
– Надіє Романівно, що ви? – забурмотів я, і губи мої мимоволі склалися в усмішечку приблизно такого гатунку, яка буває на обличчі дурня, коли він присутній на похороні.
– Байдуже, – уже майже спокійно відповіла вона. – Просто я ніколи не буду… справжньою людиною. Я плачу… По Світиловичу… по вас… по собі. І навіть не за ним плачу, а по загубленій його молодості, – я добре розумію це! – по щастю, яке нам заборонене, по щирості, якої у нас нема Знищують найкращих, найцінніших Пригадуєте, як казали колись: «Не маємо князя, проводиря і пророка, і, як листя, маємося по грішній землі» Не можна сподіватися на краще самотньому серцю й душі, і ніхто не зарадить їм І дотліває життя.
Встала, судомним рухом переламала гілочку, яку тримала в руках.
– Прощайте, дорогий пане Білорецький. Може, ми й не побачимося більше. До кінця життя я буду вдячна вам… От і все. І кінець.
І тут мене на мить прорвало Не відчуваючи, що повторюю слова Світиловича, я випалив:
– Нехай уб'ють – і мертвий приповзу сюди!
Нічого не відповіла, тільки знову поклала мені руку на рукав, мовчки глянула у вічі, пішла. Я залишився сам.
Розділ чотирнадцятий
Можна було вважати, що сонце зробило один оберт (я вживаю слово «вважати» тільки тому, що сонце не виглядало з-за хмар), коли я опівдні з'явився до повіту. Це було пласке, наче перепічка, містечко, гірше за будь-яке інше, і відділяли його од Яновської округи тільки верст вісімнадцять-двадцять чахлих лісів. Кінь мій цокав копитами по брудних вулицях, довкола замість будинків були якісь курники, і єдиним, що відрізняло це містечко від села, були смугасті будки, біля яких стояли вусаті цербери в латаних мундирах, та ще дві-три цегляні крамниці на високих арках. Худі єврейські кози іронічними очима дивилися на мене із гнилих стріх.
Зате трохи далі височіли могутні, вкриті мохом мури давньої уніатської церкви з двома величезними стрілчатими вежами над чотирикутником похмурого кам'яного будинку ксьондза.
І над усім цим панувала така сама, як і повсюди, бридота занедбаності: на дахах, поміж ребристими латами, росли досить великі берізки.
На головній площі грязюка була по коліна, перед обшарпаним, сірим будинком повітового суду, майже на ґанку, лежало зо шість свиней, які тремтіли від холоду.
Я прив'язав коня до конов'язі й піднявся рипучими сходинками в коридор, де кисло пахло паперовим пилом, чорнилом і мишами. Двері до канцелярії, оббиті пошарпаною цератою, ледве відірвав, так вони набрякли. Увійшов і спершу нічого не побачив: таке скупе, у тютюновому димі, світло пробивалося крізь вузькі, маленькі вікна. Лисий скоцюрблений чоловічок підвів на мене очі і кліпнув ними. Тут я дуже здивувався: верхня повіка залишилася нерухомою, а нижня закрила все око, як у жаби.
Я назвав себе.
– Ви з'явилися? – здивувався чоловік-жаба. – А ми..
– А ви думали, – продовжив я, – що я не з'явлюся до суду, поїду звідси, утечу. Ведіть мене до вашого судді.
Протоколіст виліз із-за конторки й потупав переді мною у глибину цього димного пекла.
У другій кімнаті за великим столом сиділи три чоловіки в сюртуках, засмальцьованих настільки, що нагадували прілий тютюн. Обличчя повернули до мене, і я помітив у їхніх очах однаковий вираз хтивості, здивування перед тим, що я все-таки з'явився, і нахабства.
Це були суддя, прокурор і адвокат, один з тих «аблакатів», що обдирали клієнтів як липку, а потім зраджували. Голодний, хтивий і продажний судовий крючок з головою, схожою на огірок.
І взагалі це були не батьки й не діти судової реформи, а скоріше піддячі допетрівських часів.
– Пан Білорецький, – м'яким голосом промовив суддя, – ми чекали вас. Дуже приємно… Ми поважаємо людей із столичним блиском. – І він, не запрошуючи мене сісти, втупився в якийсь папірець. – Ви, напевне, знаєте, що вчинили щось схоже на кримінал, коли побили пристава за якийсь невинний жарт? Це – дія, яка кримінально карається, бо суперечить звичаям нашого краю, а також зведенням законів Російської імперії.
І він подивився на мене крізь окуляри з дуже гоноровитим виглядом. Він був цілком задоволений, цей нащадок Шам'яки, задоволений тим, що чинить суд і розправу в повіті.
Я зрозумів, що коли я не наступлю йому на мозоль, – я загину. Тому я присунув до себе стілець й сів на нього верхи.
– Мені здається, що в Яновській окрузі трохи забули про ввічливість. Тому я сяду сам.
Прокурор, люб'язний молодик із синцями під очима, немовби від ганебної хвороби, сухо сказав:
– Про ввічливість панові треба мовчати. Ви з'явилися сюди й одразу порушили спокій мирних обивателів. Скандали, буйство, спроба зав'язати дуель із смертним кінцем на балу в шановної пані Яновської. І до того ж вважали за гідність набити поліцейського чина при виконанні службових обов'язків. Чужак, а лізете в наше життя…
Холодне шаленство заметушилося у мене десь під серцем.
– Брутальні жарти в хаті, у господаря якої похорон, треба карати не нагаєм по обличчю, а чесною кулею. Він ображає гонор людей, які беззахисні перед ним, не можуть дати відсіч. Суд повинен займатися саме такими справами, захищати справедливість. Ви кажете про мирних обивателів. Чому ж ви не звертаєте уваги на те, як цих мирних обивателів убивають невідомі злочинці? Вашу округу тероризують, а ви сидите тут зі своїми входящими та ісходящими. Ганьба!
– Розмова про вбивство державного злочинця, а водночас обивателя і шляхтича Світиловича вестиметься не з вами, – зарипів суддя. – Російський суд не відмовляє нікому в обороні, навіть злочинцям. Однак йдеться не про те. Ви знаєте, що за образу пристава ми можемо… вас засудити до двох тижнів ув'язнення або штрафу і, як казали предки, баніції за межі Яновської округи.
Я розлютився:
– Ви можете це зробити силою. Але я знайду на вас управу в губернії. Ви покриваєте вбивців, ваш пристав ганьбив закони імперії, казав, що вбивством шляхтича Світиловича ви не маєте наміру займатися!
Обличчя судді покрилося апоплексичним малиновим рум'янцем. Він витягнув шию, як гусак, і просичав:
– А свідки цієї розмови, шановний пане Білорецький, у вас є? Свідки? Свідки? Де вони?
Адвокат, як гідний представник начала примирення у російському суді, чарівно посміхнувся:
– Звичайно, панові Білорецькому нема свідки. І взагалі, це є глупство: пристав не міг таке сказати. Пан Білорецький собі це просто уявити, опонента слова він не спіймає.
Він кинув у рот монпансьє, яке дістав з коробочки, поцмокав губами й тихо додав:
– Нам, дворянам, становище од пан Білорецький є особливо зрозумілий. Ми не хочемо вам робити неприємність. Нехай вас тихо і мирно звідси виїхати. Тоді все тут, як казати, уладнається, і ми справу заминати будемо… Нун, гут?
Для мене це було найрозумнішим виходом, але тут я згадав Яновську.
«Що буде з нею? Для неї це може скінчитися смертю або божевіллям. Я поїду, а її, дурненьку, тільки ліниві не покривдять?»
Я знову сів на стілець, стиснув щелепи і сховав пальці рук між колінами, щоб вони не викрили мого хвилювання.
– Я не поїду, – сказав я, – спершу спіймайте злочинців, які прикриваються іменем привидів. А потім я зникну звідси назавжди.
Суддя зітхнув:
– Мені здається, що вам доведеться піти звідси скоріше, ніж спіймають цих мі… міхі…
– Міфічних, – підказав адвокат.
– От-от, міхічних злочинців. І доведеться піти звідси не з власного бажання.
Всю кров кинуло мені в обличчя. Я відчував, що загинув, що вони зроблять зі мною те, що їм захочеться, але бив ва-банк, ставив на останню карту, бо боровся за щастя тієї, що була мені найдорожчою за все.
Неймовірним зусиллям я змусив свої пальці не тремтіти, коли витягнув з портмоне великий аркуш паперу і тицьнув їм під ніс. Але голос мій переривався від люті:
– Ви, здається, забули, що я з Академії наук, що я член імператорського географічного товариства. Ви бачите це? І я обіцяю вам, що, тільки-но я звільнюся, я поскаржуся государеві і не залишу від вашої смердючої нори каменя на камені. Я думаю, що государ не пошкодує трьох негідників, які хочуть вигнати мене звідси, щоб творити свої темні справи.
Вперше і востаннє я назвав другом людину, яку соромився назвати навіть співвітчизником. Я ж завжди намагався забути той факт, що предки Романових походять із Білорусії.
А ці йолопи не знали, що кожний другий член географічного товариства дорого дав би, аби тільки воно не звалося імператорським.
Але я вже майже кричав:
– Він заступиться!
Гадаю, що вони трохи завагалися. Суддя знову витягнув шию… і все-таки шепнув:
– А чи буде приємно государеві, що член такого поважного товариства спілкується з державними злочинцями? Багато поважних дідичів поскаржиться на це тому самому государю.
Вони оточили мене, немов хорти. Я сів, поклав ногу на ногу, склав руки на грудях і сказав спокійно (я був надто, надто спокійний, такий спокійний, хоч топися):
– А ви знаєте тутешніх селян? Вони, так би мовити, поки що щирі монархісти. І я обіцяю вам, якщо ви тільки виженете мене звідси, – я піду до них.
Вони аж позеленіли.
– Зрештою, я гадаю, що до цього справа не дійде. Ось лист від особи самого губернатора, де він пропонує місцевим властям підтримувати мене. А ви знаєте, що буває за невиконання таких наказів?
Грім над вухом не так би вразив цю публіку, як звичайний аркуш паперу із знайомим підписом. А я, вельми нагадуючи генерала на придушенні бунту, повільно цідив, відчуваючи, що мої справи поліпшуються:
– Ви що, полетіти з посад захотіли?! Я зроблю це! А за потурання диким вчинкам якихось нелюдів ви також відповісте!
Очі в судді забігали.
«Ну що ж, – вирішив я, – чи пан, чи пропав».
Я показав решті на двері. Вони похапцем вийшли з кімнати Я добре бачив в очах судді переляк, як у зацькованого тхора, бачив і ще щось приховане, злісне. Я підсвідомо був переконаний зараз, що він зв'язаний з таємницею дикого полювання, що врятуватися він може тільки в тому випадку, коли я загину, що тепер полювання може полювати не мене, бо це питання їхнього життя, і я, можливо, ще сьогодні отримаю кулю у спину, але шалені злість, лють, ненависть стисли мені горло Я зрозумів, чому наших предків називали шаленими й казали, що вони б'ються навіть мертві.
Я ступив крок, схопив чоловічка за петельки, витягнув з-за стола і підняв у повітрі. Потряс.
– Хто?! – ревнув я і сам відчув, як побіліли мої очі.
Він напрочуд правильно зрозумів моє запитання.
– О-йой! Не знаю, не знаю, пане. Ох, що мені робити? Вони вб'ють мене, уб'ють.
Я кинув його на підлогу і схилився над ним:
– Хто?!
– Пане, пане. Ручки-ніжки поцілую, не треба…
– Хто?!
– Я не знаю. Він надіслав мені триста карбованців і при них листа з вимогою вислати вас, бо ви перешкоджаєте. Там був тільки самий наказ, і там говорилося, що його цікавить пані Яновська, що йому корисна її смерть або шлюб з нею. І ще там було сказано, що він молодий, і дужий, і спроможний у випадку чого заткнути мені горло.
Схожість судді з тхором доповнилася раптом ще й смородом. Я подивився на залите слізьми обличчя цієї худобини і, хоч підозрівав, що він знає трохи більше, ніж каже, з гидливістю відштовхнув його. Не міг я бруднити руки об цього… Не міг. Інакше втратив би повагу до себе назавжди.
– Ви ще відповісте за це, – кинув я від дверей. – І такій гидоті потрапляють під суд люди! Бідні селяни!
… Я їхав дорогою через ліс і міркував про все, що сталося. Це було більш-менш легко, все, здається, ставало на свої місця. Ясно, натхненник полювання не Дубатовк: яка йому вигода, він не спадкоємець Яновської. І не економка. І не нещасна божевільна в садибі Кульшів. Я перебрав усіх, навіть тих, на кого не можна було й подумати, бо став дуже недовірливий. Злочинець молодий, йому корисна або смерть Яновської, або шлюб з нею. Виходить, він має якісь права на спадщину. Цей чоловік, як підозрівав Світилович, був на балу в Яновської, він якось впливав на Кульшу.
Тільки двоє відповідали всьому цьому: Ворона і Берман. Але чому Ворона так по-дурному повівся зі мною? Ні, скоріше за все – це Берман. Він знає історію, він міг надихати якихось бандитів на це. Треба тільки довідатися, яка йому користь від смерті Яновської.
